XXV. РОЗДІЛ

СУД НАД РОМАНОМ МИЦИКОМ

Наглий суд. - Повний будинок поліції на одного члена УВО. - Мицик признався до вчинку, але не до вини. - Таємничий "Брила". - Неточності в свідченнях і причина того. - Свідки: Францішек Кохановскі, листар, і господиня Анна Майблюм. - Сім літ тюрми для Мицика.

На п'ятницю, дня 15 березня 1929 року, година 9 вранці, призначено суд над зловленим Романом Мициком. Далеко перед початком процесу піша й кінна поліції оточили судовий будинок при вулиці Степана Баторія. Скрізь по коридорах розставлено поліцистів з наїженими на крісах баґнетами, ніби для безпеки, а насправді для витворення наелектризованої атмосфери. Коридор до головної судової залі замкнено навіть для суддів і судових писарів, що мусіли йти бічними сходами до своїх кімнат. Публіку впускали тільки за поіменними квитками-перепустками. В першій лаві сидів сивоголовий батько підсудного, Данило Мицик. В лавах, звичайно призначених для присяжних суддів, засіли тепер журналісти. Заступлена була вся львівська преса.

Кілька хвилин після дев'ятої поліційна ескорта спровадила Романа Мицика. На тлі всієї тієї гнітючої маси тайної і явної поліції, обвішаної зброєю, дивно виглядало, що все те - для одного-одніського молоденького члена Української Військової Організацїі, що йому ще й 20 років не сповнилося.

Увійшов трибунал. Голова - судовий радник Завістовскі, вотанти - Зґурскі й Мігалі, як заступник - д-р Петер. На прокурорському фотелі сидів відомий з політичних протиукраїнських процесів прокурор д-р Гіртлер. Боронили Романа Мицика адвокати д-р Володимир Старосольський і д-р Степан Шухевич.

З запитів голови суду присутні на залі довідалися, що обвинувачений Роман Мицик народився 10 квітня 1909 року в селі Синєвідсько Вижнє, повіт Сколе, син Данила й Марії з Дзюрів, греко-католицького обряду, нежонатий, студент першого року права львівського університету.

Прокурор д-р Гіртлер виголосив коротке обвинувачення.1 На підставі параграфів 429, 434-437 карної процедури, як теж закону з 26 вересня 1922 року прокурор закинув Романові Мицикові злочин грабунку з параграфів 190, 192, 193 і 195 карного закону. Злочин виконав Мицик дня 6 березня 1929 року в товаристві двох спільників, зо зброєю в руці, в той спосіб, що напали вони на грошового листоношу Францішка Кохановского з наміром забрати в нього державні гроші. Ужили супроти нього сили і тому листоноша дістав тяжке ушкодження тіла. Після того прокурор переповів докладніше, на підставі свідчення листоноші Кохановского і признання підсудного Романа Мицика, як саме цей напад відбувся, підкреслюючи, що цей вчинок був заздалегідь підготовлений.

На питання голови трибуналу, чи признається Роман Мицик до вини, підсудний заявив, що порушив діючий закон, а зробив це тому, що дістав такий наказ від Української Військової Організації. До неї приступив весною 1928 року. Втягнув його туди товариш, та не скаже він його назвища. Цей товариш переконав його, що кожний молодий українець повинен належати до Української Військової Організації. Після того сказано йому прийти одного дня пів до десятої ввечері під церкву св. Юра і там незнайомий чоловік його заприсягнув. Майже цілий рік не давали йому жодного призначення. Десь у грудні 1928 року зголосився до нього на кличку якийсь чоловік, котрого він тільки знав з вигляду, представився псевдонімом "Брила", пригадав Мицикові, що він є заприсяженим членом Української Військової Організації і в скорому часі знайдеться для нього завдання.

В останніх днях лютого Мицик поїхав додому, до Синєвідська Вижнього, привезти собі чисте білля і гроші на прожиток у Львові. Вернувся аж 2 березня вполудне і того самого дня пополудні зайшов до нього Брила. Наказав піти йому в понеділок, 4 березня, до кам'яниці під ч. 89 Городецької вулиці. На дверях одної з кімнат виднітиме візитна карточка "Поля Бронфман", туди він має ввійти, застукавши, і привітатися з дівчиною кличкою "сервус, Люська", на що вона йому відповість по-польськи: "прошу сідати". Прийде туди ще один член УВО і від нього Мицик дістане пістоль. Щоправда, може він не буде потрібний, але не годиться членові УВО іти в акцію без револьвера. Мають вони виконати напад на грошового листоношу, відібрати в нього державні гроші. Ролі поділено так, що Мицик, як сильніший, стисне листоношу одною рукою за горло і другою заткає йому рота кляпом. Другий чоловік тим часом спутає листоноші ноги, потім обидва вже зв'яжуть йому руки й міцно зав'яжуть хусткою кляп в устах. Лишать його зв'язаного в кімнаті, заберуть гроші з торби і всі троє вийдуть. Гроші мала з собою забрати або дівчина, або другий бойовик. Суворо їм наказано взяти тільки готівку, не торкатися грошових листів, бо щодо них можуть бути сумніви, чи це державні гроші, чи приватні, тільки в державному депозиті.

Мицик прийшов означеного дня і застав там уже дівчину і другого товариша. Дівчини зовсім не знав, другого знав з бачення, тільки не міг собі усвідомити, де саме його бачив, пізнав тільки знайоме обличчя. Ввесь час говорили вони між собою по-польськи, щоб господиня нічого не підозрівала, якби почула уривки розмови. Про своє завдання говорили дуже коротко, тільки щоб остаточно устійнити між собою поділ роль. Того дня листар спізнився, прийшов аж після 12 години і Мицик вийшов, всі вони думали, що може гроші надані запізно і він принесе їх аж на другий день. Підсудний Мицик був зодягнений у ясний спортовий одяг, позичений у свого товариша Йосипа Гапія, мав теж на носі окуляри Гапія.

У вівторок Мицик знову з'явився на означеному місці і застав усе, як попереднього дня. Прийшов листар о год. 10:30, приніс десять золотих. Власне, Мицик мав починати тоді акцію, чомусь завагався і листар у міжчасі пішов. З того приводу Брила робив йому докори того ж пополудня.2

В середу Мицик прийшов до Полі вже о год. 9. Застав там Любовича, що передав йому пістоль, перед тим його зарядивши. Цей пістоль, ніби то, він кожного дня діставав від Любовича і кожного дня, перед виходом, віддавав йому назад. Листар прийшов скоріше, вже коло 10 години. Поля встала, щоб з ним говорити, підвівся також і Мицик, сказавши, що йде додому. Любович ніби відпроваджував його до дверей, перекрутив ключ у замку і дав йому знак зачинати. Тоді Мицик ухопив листоношу Кохановского одною рукою за горло, а другою затикав йому уста. Стояв увесь час за плечима листоноші, але в не дуже зручний спосіб, не встиг вхопити його як слід і міцно стиснути.

ГОЛОВА СУДУ: Чи ви бачили, як і чим Любович бив Кохановского?

МИЦИК: Так. Бив револьвером по голові.

ГОЛОВА СУДУ: Дулом, чи рукояткою?

МИЦИК: Здається, що рукояттю.

ГОЛОВА СУДУ: В якій позиції був Любович до листаря?

МИЦИК: Стояв з-переду, лицем до нього.

ГОЛОВА СУДУ: що ж далі сталося?

МИЦИК: Мабуть я не тримав міцно листоношу, бо він вирвався, зсунувшися вниз, на долівку.

Листоноша стрибнув до вікна скоріше, як того можна було по ньому сподіватися. Коли вибив шибку - було вже запізно його вдруге обезвладнювати, Мицик узяв шапку, що ввесь час лежала на столі, і вийшов на коридор. Сходами збіг швиденько вниз, але вулицею ішов спокійно, щоб не звертати на себе уваги прохожих. Не повелося йому, на вулиці Дзялиньскіх наздігнав його поліцист. Увійшли до брами кам'яниці, там поліцист перевів при ньому обшук. Мицик міг убити поліциста і втікти - на мить мигнула йому така думка - але в цій же хвилині усвідомив собі всю безнадійність такої втечі і віддав револьвер поліцистові. Пам'ятав, як поліцист перевіряв, що револьвер заряджений і що ніодна куля з нього не вистрілена.

ГОЛОВА СУДУ: Яких речей мали ви вжити при виконанні нападу?

МИЦИК: Любович мав у кишені мотуз, щоб зв'язати листоношу, крім того була теж батистова хусточка, щоб зробити з неї кляп на уста, мали ми теж паприку, щоб у потребі затерти сліди.

ГОЛОВА СУДУ: Що ви знаєте про ту Полю Бронфман?

МИЦИК: Не знав я її зовсім і виявилося, що й вона мене не знала, принаймні сказала мені, що побачила мене тоді перший раз у своєму житті.

ГОЛОВА СУДУ: Чи не було вам підозріле, що назвище вашої товаришки жидівське?

МИЦИК: Ні, я здогадувався, що це підібране ім'я.

СУДДЯ ЗҐУРСКІ: Чи Брила казав вам, який ви маєте робити вжиток зо зброї? І чи була мова про те, що всі ви мали робити після невдачі?

МИЦИК: Ні, про те мови не було.3

СУДДЯ МІГАЛІ: Ви сказали, що належали до Української Військової Організації. Яким ви в ній були членом? Чи ходили ви на якісь збори або сходини?

МИЦИК: Був я звичайним членом і на ніякі сходини не ходив, та й не чув, щоб звичайні члени Організації відбували якінебудь сходини. Не знаю, може вища влада в організації збирається на свої наради.

СУДДЯ МІГАЛІ: Платили ви може членські внески?

МИЦИК: Ні, в Українській Військовій Організації нема членських внесків.

СУДДЯ Д-р ПЕТЕР: Яка в вашій Організації була організаційна система?

МИЦИК: Яка була система в цілій Організації - не знаю. Я ще з двома товаришами належав до одної трійки.

СУДДЯ Д-р ПЕТЕР: А чи Брила належав до вашої трійки?

МИЦИК: Ні, він був нашим начальником.

СУДДЯ Д-р ПЕТЕР: Чи не знали ви того, що вояк може відмовитися від виконання наказу?

МИЦИК: Ні, в нашій організації, раз наказ видано, він мусів бути виконаний. Тільки пізніше, вже після його виконання можна б жалітися до вищої влади.

ПРОКУРОР: Чи ви хотіли належати до Української Військової Організації, чи може членство в ній уважали тягарем для себе?

МИЦИК: Ні, я добровільно туди приступив і ввесь час хотів бути членом.

ПРОКУРОР: Чи знаєте таких ваших товаришів, що не належать до УВО?

МИЦИК: - мовчить.

ПРОКУРОР: Не намовляю вас до денунціяції, питаюся тільки, чи не знаєте ви таких своїх товаришів, що не належать до Української Військової Організації.

МИЦИК: Не можу того знати, хто належить до організації, а хто ні.

ПРОКУРОР: Хіба не думали ви, що вас беруть до організацїї на генерала. Ви вступали туди рядовиком, а рядовикові можуть усякі речі наказувати.

МИЦИК: Я про те не думав, та й не моя це справа.

Д-р СТАРОСОЛЬСЬКИЙ: Ви пригадуєте собі зміст присяги, зложеної при вашому вступленні до організації?

Підсудний точних слів пригадати не може, переповідає тільки її зміст і з нього виходило, що член мусів повинуватися організаційній владі та під загрозою строгих кар виконувати всі її накази.

Почався опит свідків. Першого покликали листоношу Францішка Кохановского, літ 42, римо-католика. Після заприсяження сказав він, що до Полі Бронфман приносив гроші два рази. Перший раз у вівторок 5 березня. Застав там двох хлопців, як виходило, товаришів Полі Бронфман. Нічого підозрілого тоді не завважив. На другий день, у середу, знову приніс гроші. З собою мав у торбі 6.000 золотих готівкою і 7.500 у грошових листах. Обидва студенти встали, попрощалися і ніби почали виходити: Нагло кинулися на нього з-заду обидва. Коли оглянувся, побачив по одному боці Мицика, по другому Любовича. Жінка закривала йому рукою уста. По голові бив його підсудний Мицик. Від тих ударів пустилася йому кров, він зсунувся на землю і почав кричати. Це сполошило напасників. Тоді він вибив кріслом вікно і почав кричати на вулицю. Мицик з Полею втекли крізь кухню господині, а Любович фронтовими дверима.

Свідок домагався відшкодування за біль і кошти лікування в сумі 2.000 золотих.

Відчитано тоді висновок лікарів - знавців, що ствердили в Кохановского легке ушкодження тіла.

Потім рядом пересунулися свідки: Францішек Ляховіч, поліцист, що заарештував підсудного Мицика, Петро Панкевіч, теж поліцист, що гнався за Ярославом Любовичем, Григор Ярніцкі, господар кам'яниці, де відбувався напад, припадкові прохожі на вулиці Фердинанд Гемерлінґ, Марцін Касперскі та Станіслав Дума - всі вони розказували про подробиці погоні за Любовичем та арештування Романа Мицика.

Господиня, в котрої найнято кімнату для Полі Бронфман, називалася Амалія Майблюм, її чоловік був фотографом. Кілька днів перед першим березня зголосився до неї якийсь молодий чоловік і винайняв для своєї сестри кімнату за 100 золотих, заплативши 50 золотих завдатку. Решту мала доплатити його сестра. Першого березня зголосилася Поля Бронфман, сказала, що прийде на постійне аж завтра, в суботу, цю ніч переспить ще в своєї тітки. Прийшла на другий день, причепурювала кімнату і попросила позичити їй постіль на день-два, її власна ще не надійшла, сподівалася її кожного дня. Але і з суботи на неділю в кімнаті не ночувала. Коли ж Майблюмова впімнулася за грішми, Поля сказала, що чекає на гроші, поштар принесе їх, як сподівалася, завтра або післязавтра. В неділю ввечері прийшла знову і, здається, тоді вже ночувала, бо постіль була пом'ята. Просила, щоб у кімнаті прибрано перед 9 годиною зранку, вона сподівається гостей, прийдуть до неї товариші з університету вчитися. В вівторок нічого не завважила, а в середу, коли хотіла ввійти до кімнати, Поля не відчинила, сказала тільки через двері, що має гостей. Коло 10:30 почула в кімнаті крики, по хвилині перебігла через кухню Поля, крикнула, що напали на неї бандити.

Стільки було прокурорських свідків. Оборона свідків ніяких не запропонувала щодо самої справи нападу, бо їх і не було, та й не було потреби, підсудного Романа Мицика арештовано, так сказати б, "на гарячому вчинку" і він до нього признався. Зате обидва оборонці, д-р Володимир Старосольський та д-р Степан Шухевич, намагалися доказати, що підсудний Роман Мицик діяв під сильним моральним примусом і просили допитати цілу низку свідків на те та ще і щоб ствердити, що підсудний Роман Мицик людина дуже чутлива і легко піддається впливам. Внесення відкинено, також і друге, що його поставила оборона з обов'язку, а саме, щоб суд узнав себе некомпетентним судити справу в наглому поступованні.

Все йшло неначе в поспіху. Прокурор промовляв дуже сухо й коротко, просив признати підсудного винним злочину грабунку. Так само, як і в процесі за напад на пошту при вул. Глибокій, і в обвинуваченні і в процесі залишено на боці приналежність підсудного до Української Військової Організації.

Оборонну промову виголосив д-р Володимир Старослольський. Єдине, що він міг зробити, це показати на облегшуючі обставини та на молодий вік підсудного Романа Мицика і просити вимірити кару так, щоб вона не зламала молодого життя.

По нараді трибуналу голова його проголосив присуд. Наглий суд засудив Романа Мицика на сім років важкої тюрми, загостреної що чверть року твердим ложем і раз на рік, у день виконання злочину, темницею. Підсудного зобов'язали заплатити листоноші Францішкові Кохановскому десять золотих, як кошти лікування. Нічого не признано листоноші "за біль і страх", коли хоче, може домагатися того від засудженого звичайним способом у спорі перед цивільним судом.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Як було вже сказано, в процесах перед наглими судами не відчитувано акту обвинувачення, прокурор обвинувачував устно.

[2] В цьому місці, та й на інших, як це може помітити читач, зізнання Романа Мицика відбігають від дійсного фактичного стану. Цілком можливо і природньо, що міг він відчувати вагання, заки почав діло. Не забуваймо, що був він тоді молодим, усього дев'ятнадцятирічним юнаком, що перший раз у житті стояв віч-на-віч такої акції. В кожному разі, не завважила того по ньому Поля Бронфман. Так само не відповідає дійсності, що Брила, цебто автор цих рядків, робив йому з того приводу докори. Розповідь Романа Мицика витримана була в такому стилю правдоподібно тому, щоб не відбігати від того, що говорив він у часі поліційного слідства, і також тому, що так було узгіднено з оборонцем, як тактика оборони в суді.

[3] Правдоподібно Мицик не говорив про те на поліції і тут далі консеквентно того притримувався. Інструкції були такі: стріляти тільки в обороні в часі поліційної погоні, а втікати в напрямі Янівської дільниці вулицею На Блонє (пізніше переназваною на вулицю Пєрацкого).