XXIV. РОЗДІЛ

НАПАД НА ГРОШОВОГО ЛИСТАРЯ ПРИ ГОРОДЕЦЬКІЙ ВУЛИЦІ

Сувора зима. - Хвороба Романа Барановського і його виїзд на село. - А може це "політичне вигнання"? - Відвідуємо його в Темерівцях. - Плян нападу на грошового листаря. - Барановському спішно скріпити свою репутацію. - Страх ключника Малишка і поправа життя в Бриґідках. - П'ята річниця смерти Ольги Басараб. - Жіночий Відділ УВО заметушився. - Летючки й панахиди. - Федько фабрикує фотографії. - "Вулиця Ольги Басараб" у Львові. - Вінець на її могилі під охороною боївки УВО. - Наймаю кімнату для нападу на листаря. - Замешкала там Поля Бронфман. - Підбір учасників нападу. - Фатальний день 6 березня. - Трагічний вислід: Любовича вбили, Мицика зловили. - Але "Люська" втекла. - Дійсний перебіг нападу і пізніша леґенда. - Свідок стрілянини на площі Більчевского.

Давно вже не пам'ятали люди такої суворої зими, як з 1928 на 1929 рік. Сивий мороз скував землю, випали глибокі сніги. Залізнича комунікація вибилася з реґулярности, в багатьох містах замкнули школи. На площах і перехрестях головних вулиць у Львові горіли костри, прохожі спинялися, щоб погріти коло них руки. Бувало, що горобці мерзли на льоту. І так день-у-день, тиждень за тижнем. Здавалося, що все життя завмирає, загрібається кудись глибоко, як ведмідь у свою гавру, ждучи весняного тепла.

В такий час захворів Роман Барановський. У нього вже давніше помічалися початки сухіт, нервове ж бо життя підпільника, та ще й на відповідальному пості бойового референта аж ніяк не сприяло лікуванню. Д-р Олександер Барвінський, що безплатно лікував тих членів Української Військової Організації, котрі вийшли з тюрми, давав йому ін'єкції якогось спеціяльного ліку, що його він сам виробляв, експериментуючи на черепахах чи інших якихсь животинах. А надівсе - приписав спокій і відпочинок, принаймні до весни.

Поїхав Барановський додому на село, до Темеревець коло Галича, там його батько був священиком. На селі взимі жахлива нудота, а що й казати про хвору людину, примушену лежати в ліжку. Коли він виїздив, обіцяв я йому, що відвідаю його на Різдво. Не дуже добра була пора вибиратися на село, двадцять кілометрів від найближчої залізничної станцїі, та жалко нам було товариша. З'їхався я ще з одним товаришем з Бойового Реферату в місті Калуші, звідти автобусик підвозив до містечка Войнилова, а там до Темеревець - рукою подати. Все те гарно виглядало на підставі інформацій з теплого вакаційного часу. Коли ж приїхали ми до Калуша, показалося, що автобусну комунікацію припинено на час морозів і нам прийшлося тюпати пішки в мороз, що аж віддих замерзав. Ні живої душі по дорозі, ніхто носа не висував з хати. За майже чотири години нашого маршу стрінули ми всього одного дядька на возі, закутаного в кожух. Їхав підтюпцем, стьобаючи конячину батогом - але не в наш бік, тільки напроти нас.

Западав присмерк, коли добилися ми до приходства, і там зараз подали нам зїсти й випити, щоб загрітися по такій незвичайній дорозі. За хвилину все забулося і ми пірнули в розмові, що нас найбільше цікавила: посилення бойової акції УВО на весну. Барановський лежав вихуділий, не тільки на обличчі, але й по всій його поведінці видно було сліди тяжкої хвороби. Хоч, як запевняв, почувався трохи ліпше і поволі приходив до сил.

Пробули ми в нього три дні. Найбільше жалів він на брак зрозуміння Крайового Коменданта до широкої бойової акції і з тугою згадував, як то гарно й добре було, коли Крайовим Комендантом був сотн. Юліян Головінський. В мене склалося враження, що не тільки хвороба загнала його на село. Щось це мені виглядало на політичне вигнання, наслідком непорозумінь з полк. Романом Сушком, тодішнім Крайовим Комендантом, що хоч перебував на той час у тюрмі, арештований після листопадових подій, все ж таки з його голосом рахувалася Крайова Команда. Не могли забути Барановському нещасливого висліду нападу на пошту при вул. Глибокій.

Сподівався він вернутися до Львова з початком лютого, а може і скоріше, якби пустив мороз. Доручив мені тим часом розглянутися за добрим місцем, де можна б виконати напад на поштового листаря. Як він казав, колись давніше робив це Юліян Головінський у містах корінної Польщі. Від прибутку з того не розбагатієш - всього яких п'ять-шість тисяч золотих, - зате ніхто не підозрівав про те Української Військової Організації, це йшло на рахунок звичайних бандитів і обходилося без арештів та ревізій серед українців. А відбувалося це так.

У Польщі ще з австрійських часів залишився звичай, що пересилані поштою гроші розносив по хатах листоноша. В кожному районі ходили два листоноші, один зо звичайною поштою, другий для грошових переказів і грошових листів. Крім звичайних грошових пересилок розносив він також місячні пенсії, всякі періодичні запомоги, асекураційні виплати тощо.

Коли вибрати рухливу вулицю і коли це було зараз по першім у місяці - в торбі листаря було неменше шість тисяч золотих. Потрібно було винайняти кімнату, надати на себе поштовий переказ на дрібну суму, коли ж листоноша принесе гроші до кімнати - обезвладнити його, зв'язати і спокійно вийти з кімнати, забравши торбу з грішми.

Вже раз плянований був такий напад на листаря ранньою весною 1928 року. Рибак винайняв кімнату на вигадане ім'я якоїсь студентки при вул. Лева Сапіги, в кам'яниці, на розі вул. Св. Тереси, де приміщувалася фірма швальних машин "Зінґер". Місце не дуже добре, та годі було знайти вільну кімнату в якійсь ліпшій околиці. До нападу призначено мене з Дзюником Попадюком і ще когось третього, з ким ми мали стрінутися вже на місці, в кімнаті. Коли прийшов назначений день, ми з Дзюником переодягнулися й підхарактеризувалися на квартирі нашого друга Степана Ленкавського, що жив недалеко Академічного Дому при вул. Лазаря ч. 10 або 14. На моє здивування в кімнаті при вул. Сапіги застали ми двоє наших знайомих, студентку "Левку", що спровадилася туди на кілька днів, і Володимира Ординця, засудженого пізніше в наглому суді на кару смерти. На столі стояла перекуска, якесь зимне м'ясиво і пляшка вина, ми ніби мали вчитися з якихсь скриптів і підкріплятися на "друге снідання" в часі, коли з'являвся звичайно листоноша. А коли він прийде - почастувати його і втягнути в приязну і жартівливу розмову. Першого разу мав він принести тільки дрібну суму 10 або 15 золотих. Дівчина повинна була виявити невдоволення, що так мало їй прислали і натякнути, що може завтра або післязавтра прийде більше. Тим часом ми приглянулися б листоноші та й він звик би до нас. Сам же напад мав відбутися за другим його приходом.

Не знаю з якої причини цей напад тоді відкликано. Можливо тому, що, як показалося, ми всі четверо були собі знайомі, а може й через те, що на другий місяць мав відбутися напад на пошту ври вул. Глибокій, початково плянований на осінь.

З тим дуже Барановському спішилося. Я здогадувався, що він хоче направити собі репутацію перед новим сформуванням Крайової Команди УВО, що якраз десь тоді мало відбутися і відтягалося, як я потім довідався, через спізнений приїзд делеґата від Начальної Команди УВО. Сильні морози примусили його стриматися якийсь час з приїздом до Львова, в такий холод тяжко було вважати на конспірацію. Особа Рибака не бралася до уваги на Бойового Референта в новій Крайовій Команді. Чи знав він про те, а чи тільки передчував - трудно мені сказати. В кожному разі він хотів ще раз перед тим записати на свій рахунок кілька дрібніших та якусь одну поважнішу бойову акцію, щоб мати сильнішу позицію, коли прийдеться здавати звіт делеґатові Начальної Команди. Як на те, жахлива студінь ніякої до того не давала нагоди. Одним він тільки міг похвалитися - вспокоїлися трохи у львівських Бриґідках присікування ключників до українських в'язнів. Після листопадових маніфестацій піднеслося озлоблення поляків на все українське і це знайшло свій відгук теж у тюремних відносинах. Ключник Малишко - назвище вказувало б, що це один з багатьох українських ренеґатів - дійшов до верху в дрібних причіпках і злосливостях, а й до того доходило, що й ключами під ребра штовхав сільських хлопців. Та й інші в нічому йому не поступалися і староста українських політичних в'язнів передав на світ прохання, щоб якимсь способом помогти. Рибак призначив двох бойовиків, щоб застрашити Малишка. Жив він при тихій вулиці Зємялковського недалеко церкви св. Юра, рівнолежній до Єзуїтського городу. Дуже невигідна околиця - ні одної поперечної вулички, а від Єзуїтського городу відгороджена вона приватними, з високим парканом і сіткою, незабудованими площами. Ходили ті хлопці за Малишком кілька тижнів і не могли знайти доброго моменту - завжди або на вулиці хтось трапився, або в сходовій клітці сторож побалакував з Малишком, все небажані свідки. Нарешті трапився догідний день, застукали його самого в сінях кам'яниці, надавали стусанів, стрілили на пострах два рази понад голову і крикнули, за що. І от диво, з того дня Малишко мов не той став. Так він самий як і вся тюремна служба неначе на даний знак змінили свою поведінку до політичних в'язнів. Дехто навіть пропонував свої послуги для зв'язку "зо світом". В'язні з того раділи і вислали на світ подяку. Рибак міг сказати, що без кровопролиття і зайвого шуму поправив життя в'язнів у Бриґідках. Та це була дрібниця. Рибак добре знав, що коли хоче втриматися на поверхні й дочекатися повороту сотн. Головінського до Крайової Команди, конче мусить зважитися на щось поважніше, що примусило б забути про нещасну вул. Глибоку і підсилити його позиції. Тому й так наполягав він, щоб поспішати з нападом на листаря, ще заки зникне сніг, а коли настане весна - зорганізувати щось поза Львовом, де поліція має менший досвід у боротьбі з Українською Військовою Організацією.

Почав я шукати кімнати в догідній частині міста. Були в газетах оголошення, хоч не дуже багато. Найбільше прийнявся у Львові звичай ліпити або прибивати цвяшками картки з оголошеннями на рогах вулиць близько двох університетських будинків та політехніки. Чи не найпростіше було б доручити це жіночій ланці в моєму підрефераті. Що більш природне, як шукати кімнати студентці, тим паче, що саме й дівчина мала в ній мешкати кілька днів. Та й часу це мені безмірно заощадило б. Одначе мусів я закинути цю думку. Раз ціла справа мала бути так зорганізована, щоб не наводити поліцію на думку про Українську Військову Організацію, необхідно було якнайбільше звузити коло втаємничених - крім виконавців, тільки я один. Отож почалися мої щоденні мандрівки серед тріскучих морозів. Звичайно виходив я на годину раніше, як потрібно мені було йти до університету, прочитував карточки з оголошеннями та винотовував адреси, відкидаючи ті з дальших вуличок, концентруючися на головних артеріях або на дуже близьких до них більших вулицях, що повинні належати до щоденної маршрути грошового листоноші. Думав я з тим бути готовий ще в січні місяці, щоб виконати напад у перших днях лютого. Несподівано справа відсунулася на цілий місяць.

В лютому 1929 року минуло п'ять літ з дня мученичої смерти Ольги Басараб і жіночий відділ УВО хотів якось відзначити ту річницю. Хоч по Різдві я вже відв'язався від жіночого відділу, та по звичці прийшла до мене "Ірма", а потім і "Левка", щоб їм помогти. Вони замовлять панахиди у Львові та в провінційних містах і подбають, щоб у тих панахидах узяло участь якнайбільше людей. Демонстраційних походів не буде, роздаватимуть тільки летючки, масово, засиплять ними цілий край. Хотіли б вони при тому трохи більшого руху, що показував би на руку цілої Української Військової Організацїі, не лише самих жінок, і тут треба їм дати поміч. Так само просили, щоб надрукувати їм десяток або й більше тисяч карток з портретом Ольги Басараб, це можна буде продавати під церквами й по хатах, буде добрий прихід на допомогу політичним в'язням.

Трапилося, що Роман Барановський вернувся вже до Львова. Нікуди не показувався, по більшій часті лежав у ліжку, виходив тільки до лікаря або на найконечніші зустрічі. Кімнату він собі взяв в української родини при вул. Потоцкого ч. 104. Родина була певна, сторож у кам'яниці також добрий українець, все ж таки цілком недобре було туди до нього заходити. Кам'яниця стояла в місці, де тяжко обтрясти з себе поліційний "хвіст", якби слідкував хтось за мною, до, того ж це була та сама кімната, де перед двома з гаком роками арештовано Василя Атаманчука, і з того, часу це мешкання постійно було під поліційним наглядом. Рибак пообіцяв щось подумати, як помогти дівчатам, на мені ж припало подбати про технічно-пропаґандивні справи в зв'язку з тією акцією. Власне, повинен це був робити хтось з політично-пропаґандивної референтури, куди зв'язковим був Ярослав Барановський. На той час не було його у Львові, саме скінчився Перший Конґрес Українських Націоналістів у Відні і правдоподібно в зв'язку з тим він був завантажений усякою іншою роботою.

Дівчата принесли мені летючку, щоб перечитати, заки почнуть її друкувати. Видалася вона мені якась бліда і млява, аж ніяк нездатна вплинути на емоції читача і піднести революційний настрій у публіки. Надрукувала її пізніше "Сурма"1 і тут подаю її для історичної документації:

Пам'яті Ольги Басараб

П'ять літ минає, як у брудній келії поліційної ляцької тюрми у Львові згинула геройською смертю жінка-громадянка Ольга Басараб.

Зменшилися ряди перших піонерок революційного руху Західньої України.

Українська Військова Організація стратила п'ять літ тому одного з найкращих своїх членів.

І здавалося б, що стративши таку одиницю та зрозумівши її вартість і страту для руху УВО, приходиться нам справляти лише сумні поминки і згадуватй в одчаї про її велику посвяту.

Шкода по Ній справді велика. Посвята її дуже велика.

Свідома своїх завдань і величі обов'язків та відповідальности, як жінка-революціонерка, вступила Ольга Басараб у ряди борців УВО. Несла тяжку працю примірно, вірила в успіх боротьби та віддала себе для неї всеціло.

А коли попала в тюрму - Вона не заломилася.

Коли поліційні ляцькі посіпаки мучили її тіло середнєвічними тортурами - Вона показалася сильна.

Жадали від Неї зради посестер і побратимів, жадали підлоти, та Вона осталася вірною великій Ідеї, осталася святою.

Згинула від мук і побоїв. За ціну свого життя зберегла тайну революційної праці. Охоронила товаришів і товаришок від мук, смерти та довголітньої тюрми.

Її посвята була гідною української жінки. Її посвята - це лаврові листки над символами нашої державности.

Загинула Ольга Басараб, та розцвілися квіти з засіяних нею зерен.

Ростуть ряди і на місце незабутньої Ольги стають сотки. Їі посвята окрилює нас, зриває до боротьби, а в слушний час пірве всіх українських жінок до нового Великого Чину.

Тому не зневірюватися нам у річницю її смерти, а гордитись і вірити в слушність змагань, як вірила Вона.

Її могила на Янівському кладбищі у Львові хай сталить наші серця! Вона додасть нам животворчого вогню, від якого станемо справжньою нацією.

Громадяни! Ви, що вірите, як Вона, беріть собі примір з Неї!

Ви, що слабі духом, обновіться!

Немає більшого щастя, як вічне щастя Нації! немає більшої Ідеї, як Вільна Україна!

Хай крик катованої жінки кривавим голосом зворушить Вашу душу. В річницю її смерти перестаньте бути байдужими! Присягніть, що підете її слідами і що в потребі віддасьте і своє життя!

Тоді Дух замученої Героїні буде з нами й поведе нас до до успішної боротьби за Українську Державу.

Слава борцям за волю!

Хай живе Самостійна, Соборна Україна! Хай живе революція!

Льва-Город, 11 лютого 1929 року.

Не допитувався я за автором, запізно було вже порозумітися з ним, щоб змінити або й нову написати, так і пішла вона в світ. Своє діло все таки зробила, бо в таких справах рішає не зміст, але факт, що це таємна, заборонена справа, що при тому грозить небезпека і що за тим стоїть грізна організація. Проте, нашвидкуруч накреслив я проєкт іншої, дуже коротенької летючки. Її розмножено на циклостилі й дівчата встигли ще її роздавати під львівськими церквами, вислати на провінцію було вже запізно. Летючка вийшла не надто вдала, також трохи примітивна, але принаймні більше підбурлива. Дівчата охрестили її "кровожадною".

А вже цілком неначе перед стіною став я, коли прийшлося друкувати картки з портретами Ольги Басараб. На цій дрібниці показалося, як слабо загосподарована Українська Військова Організація. Ніякої друкарні, навіть власного циклостилю в нас не було. Правду сказавши, досі не було великої потреби до того. Користувалися ми заграничними друкарнями в Литві, Чехо-Словаччині або й Німеччині, навіть на циклостилі відбивали часом у Данціґу і з найближчої поштової станції присилали на організаційні адреси в краю.

Тепер же ж прийшла невідкладна конечність надрукувати кілька тисяч карток, і то до тижня. Не тільки потреба того вимагала, але й організаційний престіж, бо що ж подумали б собі про нас низові членки, коли б довідалися, що могутня організація не в силі надрукувати простенької карточки.

Від біди, про клішу можна було постаратися. Між новопридбаними в останніх місяцях членами були два, що працювали в клішарнях, могли знайти претекст, щоб лишитися до пізнього вечора і тайком зробити клішу. Та на тому не кінець, клішу треба відбивати в друкарні, а хто це зробить? Ніяка українська друкарня не згодилася б на те та й не пробували б ми наполягати, це ж бо тягнуло неминучі поліційні репресії. Закон про пресу і друки постановляв - і робив за те відповідальною кожну друкарню - щоб як тільки почнеться який друк, доставити до політичної адміністрації кілька перших друкарських відбиток. Ще заки скінчився б друк летючки чи картки, друкарня мала б поліцію на карку. Була можливість в одній паршивенькій жидівській друкарні за добрі гроші. Власник погодився "спізнитися" з пересилкою відбиток до поліції так, що коли б прийшла конфіската, друк був би закінчений і картки з друкарні забрані. По-перше, це було зв'язане з великими коштами, по-друге, власник мусів подати назвище й адресу замовника - і від того мусіли ми відмовитися. Не було також і мови про те, щоб завезти фотографію до Данціґу, там зробити клішу, надрукувати картки і привезти до Львова. Поминувши великий видаток - часу було обмаль.

Вийшов я з обіду в Академічному Домі і сушив собі голову, як вилізти з того трудного положення.

Коли ж це назустріч мені - Федько Яцура з довжелезним триніжком від фотографічного апарату під пахою. Як звичайно, в поспіху. Чи не порадив би він що? Голова в нього все була набита всякими технічними справами і проєктами. Не міг і він знайти способу на друк, зате запропонував, що якби дати йому двох людей до помочі, він зробив би яку тисячку або й більше фотокопій. Щоправда, це мусіло б більше коштувати в розпродажу і менший був би прихід до фонду допомоги політичним в'язням. Зате така фотокарточка була б тривалою пам'яткою, кожен радніше її купив би, а надівсе - принаймні до міст можна б її доставити на час на панахиди.

Не знаю, куди поспішав Федько, але тут же він і закінчив свою дорогу. Навіть до лябораторії по хемікалії не пустив я його, післав він Олю принести, що там було в запасі, а решту купили ми в місті. А Федька заінсталювали ми в Академічному Домі під самим дахом і він звідти не виходив три дні і три ночі, там і спав, туди йому і їсти приношено. Затулено коцом єдине вікно, обкручено червоним папером електричну жарівку, два хлопці помагали йому на зміну і так Федько купав свої фотографії в мисочках. Не встигали вони й висохнути добре, як уже треба було їх відправляти, дівчата раз-у-раз приходили за ними до харчівні. А Федько, згорблений і скулений над своїми мисочками й мидницями ввесь час мугикав собі під носом популярну на той час у Львові мелодію "купуйте бублічкі" і ні разу не поскаржився на втому. Така вже в нього була вдача - раз узявся за якесь діло, забував про цілий світ. Безмежно вдячний був я йому, накупав він понад півтора тисячки фотографій і врятував нас з дуже неприємної ситуації. Портретики Ольги Басараб вийшли на славу і дівчата були задоволені.

В ніч під річницю смерти Ольги Басараб перейменовано вул. Станіслава Виспяньского, де жила вона перед своїм арештуванням, на вулицю Ольги Басараб. На обидвох її кінцях знято старі таблички і прибито нові, з її назвищем в українській мові, це ж саме зроблено на кам'яниці, де вона мешкала. Ця вулиця в личаківській дільниці доволі тиха і прохожих на ній небагато, все ж чимало людей бачили таблиці з її ім'ям, заки хтось доніс до поліції і вона їх зняла.

На могилі Ольги Басараб на Янівському цвинтарі зложено вінець на людський ріст заввишки. Цікаве, що хоч перенесено його через ціле місто - несли член УВО "Грім" і членка Нуся Чемеринська, пізніше одружена з Ярославом Барановським - а на цвинтарі від входової брами аж до самої могили сформувався неначе похоронний похід і Нуся розгорнула стрічку так, щоб кожен міг перечитати, що цей вінець складає Українська Військова Організація, поліція не інтервеньювала і навіть не пробувала спиняти походу чи відбирати вінка. Інша річ, що вінок ішов під охороною сильно озброєної боївки з одчайдушних хлопців і мали вони наказ стріляти в кожного, хто намагався б посягнути по вінець. Мабуть передчували це на поліції і може порозумнішали від останнього листопада. Можна собі уявити, який шум счинився б у світі, коли б поліція хотіла розігнати людей на цвинтарі, що ввесь час вели себе спокійно й поважно, і що виникла стрілянина, в наслідок якої були вбиті й ранені.

Летючки розвезено по цілій країні і скрізь рівночасно роздавано між людей. З кількох сотень замішаних у те діло дівчат і юнаків тільки три попалися в руки поліції. В час панахиди роздавали вони летючки під Преображенською церквою у Львові. Кінна поліція, сподіваючися повторення маніфестаційного походу, як у листопаді під церквою св. Юра, оточила юрбу, поліційні аґенти звихалися між людьми і зловили Наталку Юрчинську, студентку й відому у Львові декляматорку, Валю Ганашевич і Надю Петрик. Посиділи вони кілька тижнів у тюрмі, відбувся над ними судовий процес, якось відпекалися, або, як популярно у львівському жарґоні говорено, "відпуцувалися", і суд випустив їх на волю.2

Попри те все я не припиняв своїх розшуків за кімнатою, куди б заманити грошового листаря. Нарешті поталанило мені знайти дуже добру квартиру в одному з найрухливіших місць Львова, недалеко від головного залізничого двірця. В кам'яниці на розі вулиць Городецької ч. 89 і Дзялиньскіх ч. 1 якась жидівська родина хотіла здати кімнату для спокійного студента. Кімната гарна й велика, для студента нікудишня, бо як день так ніч там гамір з вулиці, трамваї дзвонять, візники тягарових возів погейкують на коней, авта трублять - хоч тікай і вуха затикай. Зате для моїх цілей - ідеальна. Околиця там торговельна, здовж одного боку Городецької вулиці самі крамниці, близько дві площі, Більчевского, де стояв польський костьол св. Єлисавети, і Унії Люблинської з жвавим торговельним рухом. Більш як певно листар матиме повну торбу грошей у такій дільниці. Згодив я кімнату ніби для своєї родички, що приїде до Львова вчитися до екзаменів і зголоситься в господині 1 березня, заплатив 50 золотих завдатку і зголосив про те Романові Барановському. Місце йому також сподобалося.

Тепер прийшла черга підібрати виконавців. Дівчину поручив мені Рибак. Була це гарна, висока студентка з відомої у Львові родини. Я її зовсім не знав і досі й на очі не бачив, не мав поняття, що вона має якесь відношення до Української Військової Організації.3 Буде леґітимуватися студентськими документами, т. зв. індексом.4 на назвище Полі Бронфман. Правдива Поля Бронфман, жидівська студентка, нещодавно еміґрувала до Палестини, студенти з УВО видобули від неї на всякий випадок усякі особисті документи і тепер я вибрав один з них з нашого архіву для таких речей.

Моя пропозиція була, щоб до нападу призначити тільки двох членів. Незвичайно тяжко було знайти таких, щоб ніколи себе не бачили і не знали про себе, тим то я був схильний доручити це двом, а не трьом, як того хотів Рибак з самого початку. На одного з них вибрав я "Каролька",5 шофера з Богданівки, на другого Ярослава Любовича, студента-правника, що тільки зрідка бував у Львові, проживаючи звичайно в свого батька, священика десь на подільському селі. Коли ж приїжджав до Львова, спинявся у свого брата Івана, мого товариша з коломийської ґімназії, що не стояв у ніякому відношенні до Української Військової Організації. А жив він під ч. 10 вулиці Пястів на жовківському передмісті. Було б більш як певно, що Каролько і Любович ніколи себе не бачили і коли б один з них попався, не міг би нікого всипати, бо й дівчини вони не знали. Не знала - так я думав - і вона мене, так що моя особа була пов'язана з цілою тою справою тільки Славком Любовичем. Чомусь був я за нього певним. Був це мовчазної натури хлопець, невеликого росту, але сильної будови тіла, добрий спортовець-пливак. Знав я його від коли тільки почав він ходити до коломийської ґімназії, аж доки я не покинув Коломиї по матурі. І показалося, що я не помилився щодо нього.

На мою думку, вони обидва справилися б з переляканим листоношею і в той спосіб ми до мінімум зменшили б коло учасників, зовсім собі невідомих. Як багато це значить, показав недавній сумний досвід нападу на пошту при вул. Глибокій, де майже всі учасники були між собою знайомі, а через те посипалися один за другим, як з рукава.

Проте Рибак настоював на своєму. На його думку, два потрібні на те, щоб заткати листареві рот кляпом і зв'язати йому руки та ноги, а третій увесь час мусить наганяти йому страху дулом револьвера. На третього призначив він Романа Мицика і дав мені кличку до нього, він бо не належав до мого експропріяційного відділу. Вкінці погодився на те, щоб були тільки два, але на місце Каролька поставив Романа Мицика, а це тому, що Мицик, хоч молодий хлопець, зате дужий, як ведмідь, коли стиснув рукою вашу долоню, вона аж тріщала. Він легко справиться з листоношею, ліпше від Каролька, що напевно був слабшим від Мицика.

Романа Мицика знав я з вигляду, бачив його інколи на університеті, раз навіть на подвірї Сокола ІІІ при Городецькій вулиці, коли обговорювалася якась намічена бойова акція УВО, до котрої з якоїсь причини пізніше не дійшло. Непокоїло мене те, що і Мицик і Любович - правники, ще й мабуть з одного й того самого року, можуть знатися між собою, а це недобре. Не ставало вже часу перевірити. Говорив я з ними та інструював кожного зокрема, не зводив їх докупи, перший раз мали вони стрінутися аж на місці, в кімнаті при Городецькій ч. 89.

Там вони й зійшлися. Поля Бронфман спровадилася 1 березня пополудні, представилася господині, покликалася на свого родича, що найняв їй кімнату, і передала їй індекс, щоб зголосити на поліції нову комірницю, як того вимагав приписуваний закон про рух людности. Перші два дні мало бувала вдома, ніби ходила до університету, а потім засіла до книжок і вдавала, що приготовляється до іспитів. Господині, з котрою в неї від першої хвилини встановилися дуже гарні взаємини, заповіла, що ранками приходитимуть до неї товариші на спільну науку, пополудні ж буде вчитися сама.
ПЛЯН ОКОЛИЦІ НАПАДУ НА ЛИСТАРЯ
1. Школа Т-ва "Рідна Школа" ім. Бориса Грінченка при вул. Городецькій ч. 95-97.    2. Аптека під назвою "Бяли Ожел".    3. Дім ч. 89 при вул. Городецькій.    4. Костьол св. Єлисавети.    5. Державна школа ім. Конарского.    6. Товарні склади "Гартвіга".    7. Кіно "Гражина".    8. Жидівська реміснича школа.    9. Дім ч. 43 при вул. Шептицьких.    10. Дім ч. 21 при вул. Шептицьких.    11. Жіноча ґімназія т. зв. "Сакракерки".    12. Катедра св. Юра.    13. Костьол св. Анни.    14. Ступні до костьолу св. Єлисавети.    15. Огорожа довкола травника.    16. Ресторан з перехідною брамою з вул. Дзялинських ч. 2 на вул. Городецьку ч. 101.    К - Дерев'яний кругляк для поліциста, що реґулював рух на схрещенні вулиць.    - - - - - - -   Дорога, котрою відступав по нападі сл. п. Ярослав Любович.

На третій день вже о год. 9 ранку застукали в двері спершу Славко Любович, потім Роман Мицик і привіталися умовленою кличкою "сервус, Люська". Від першого слова розмова йшла тільки по-польськи, на випадок, якби підслухувала господиня.

Коло 10 години прийшов листоноша. День перед тим на головній пошті надав я 15 золотих для Полі Бронфман, виповняв поштовий переказ стоячи і лівою рукою, ставив друковані букви - робив усе можливе, щоб у разі нещасливого випадку не можна було пізнати письма. Як правило, гроші у Львові повинні були б доручитися зараз на другий день, хоч треба було рахуватися з тим, що поштова процедура спізнить доручення. Листаря привітали радісними вигуками, хто б не радів, коли йому приносять гроші? Хотіли посадити за стіл, щоб почастувати, та він спішився, багато ще йому сьогодні ходити. "Люська" тим часом розписалася, що отримала гроші, при чому набурмасилася, невдоволена, що так мало, вона сподівалася більше. Листоноша потішав її, що може ще надійдуть і він матиме приємність ще раз відвідати це приємне товариство.

Ще того самого дня бачився я з усіма - як говорили мені, не знали себе ні з назвища, ні з вигляду, тільки Роман Мицик пригадував собі Любовича з університету, хоч не знав, як він називається. В переконанні, що все йде якнайкраще, надав я ще один переказ до Полі Бронфман.

Прийшов день 6 березня 1929 року, трагічний подією, що сталася в ньому, і фатальний для мене дальшими своїми наслідками.

Було передбачено, що на Городецькій вулиці впораються з листарем десь перед 11 годиною. Всі розійдуться, куди кожному треба, торбу листоноші забере Любович, або тільки з неї вибере гроші, і віднесе на умовлене місце, після чого прийде на обід до студентської харчівні в Академічному Домі і там я відберу від нього звіт з акції. Обід починався о год. 12 і вже на кілька хвилин перед тим зійшов я на низ, до їдальні. Мешкав я тоді в Академічному Домі, на першому поверсі, в кімнаті зараз близько сходів, а це тому, що коли б хто прийшов до мене, не швендявся по коридорі - просто зо сходів та й у двері.

Минула дванадцята, пройшла й перша година - Любовича все ще нема. Почали вже розходитися студенти по обіді, нічого й мені будо там робити, вийшов і я. Не знав я, де живе Поля Бронфман і Роман Мицик, а до Любовича не хотів заходити перед вечором. Тим часом пішов я до судді Юрка Морачевського, що жив на Снопківській Горі, зараз за Промисловою Школою. В нього мешкав мій товариш С., з котрим ми звичайно разом училися до наших правничих іспитів. Місце там було знамените, бо хоч хата стояла на горбку і видно її було між деревами, та шукати її за номером вулиці було тяжко. Почали ми читати якийсь скрипт - наука не йшла мені до голови, думка ввесь час крутилася довкола тривожного питання чому не було вістки з Городецької. Швидко прийшов Юрко Морачевський з суду і по його затурбованому обличчі видно було, що має сказати щось недобре. Багато він не знав, по дорозі з суду на Казимирівській вулиці, що була продовженням Городецької в сторону середмістя, зачув він, що на площі Більчевського була стрілянина, когось убито чи поранено. Вечірнього видання газет він не мав нагоди купити, бачив тільки з наголовків, що це мабуть була якась експропріяція. Зараз післали ми С. по газету. Не було ніякого сумніву - напад скінчився трагічно, одного бойовика вбито. Дівчина, на щастя, втекла. На підставі інформацій від Полі Бронфман та розповіді Романа Мицика, що з ним стрінувся я далеко пізніше, вже в тюрмі, ось як представлявся перебіг нападу.

Всі троє вони сиділи коло стола, коли листоноша застукав до дверей. Поля Бронфман впустила його до кімнати. В моменті, коли листоноша нахилив голову до торби, щоб витягнути гроші для Полі, Мицик, що в міжчасі підвівся з крісла, вхопив його згином руки в лікті за шию, в тій же секунді Любович кинувся в'язати йому ноги. На лихо, чи то Мицик стояв трохи з-боку, а не зовсім з-заду листоноші, чи може листар в останній хвилині ще більше схилив голову, рам'я Мицика не затиснулося йому на шиї, тільки сховзнулося і спинилося на голові. Листоноша встиг крикнути. Почувши це, Любович хотів його приголомшити й ударив ручкою пістоля по голові. В несамовитому страху листоноша вишарпнувся Мицикові з рук, скочив до вікна і вибив шибку. Було ясно, що все пропало, не мало вже сенсу в'язати листоношу тепер, коли його крик почули на вулиці і кожної хвилини могла йому надбігти поміч знизу. Треба було якнайшвидше вийти з кімнати і зникнути в юрбі на вулиці. Мицик і Любович вийшли крізь сходову клітку. Поля Бронфман вбігла до мешкання своєї господині Майблюмової з криком, що напали на неї бандити, перестрашена господиня втекла разом з нею другими дверима через кухню. На вулиці Поля спокійно всіла до трамваю, по двох зупинках висіла, зійшла на іншу вулицю і звідти іншим трамваєм поїхала додому. Забрала з собою плащ і капелюх, так що ніхто на неї не звернув уваги.

Мицик і Любович не трималися виданих їм інструкцій на випадок, якби з якоїсь непередбаченої причини мусіли втікати з місця нападу. Виразно було їм наказано відворот у напрямі Янівської дільниці, бічними вуличками від Городецької. Жила там своєрідна публіка Яськів, Юзьків і Марянків, що не дуже полюбляла поліцію, мавши з нею завжди щось на пеньку. Не спішилася вона помагати поліцистам у погоні, та й самі поліцаї не чулися там у своєму живлі. Обидва вони мабуть у нервовому поспіху забули про те. Тільки розділилися, пішли в противні боки - Мицик наліво, в сторону Богданівки, Любович направо, до середмістя. Мицик скрутив набік у першу вулицю і там його наздігнав поліцист та арештував. Спротив був безнадійний, звідусіль збігалися люди і хочби навіть Мицик звільнився пострілом від поліциста, його піймала б юрба прохожих. Любовичеві припало перебігти людне схрещення вулиць Сапіги і Городецької. Він не хотів дати себе зловити, відстрілювався від погоні, а коли поцілила його куля, мав ще силу добігти до брами однієї з кам'яниць при вул. Шептицьких і там, щоб не датися живим у руки поліцистам, відобрав собі життя.

В тижневику "Шлях Перемоги" з 1964 року надрукований був опис тієї події, на жаль цілком незгідний з правдивим її перебігом:

"Тридцять п'ять років тому у Львові можна було бачити, як у районі вулиць Городецької та костьола св. Анни кожного дня проходив польський листоноша з засмальцьованою шкіряною торбою. Впродовж довгих років він розносив листи та кидав їх до поштових скриньок при дверях, або в тій самій торбі носив пенсії емеритам і службовцям, коли приходив час виплати. Серед цієї монотонної і важкої праці йому й в голову не вкладалася думка, що хтось може слідкувати за кожним його кроком, що чиїсь бистрі очі підстежуть його звички вже протягом кількох тижнів.

Були це гарні дівочі очі Марти, яка працювала в розвідці УВО-ОУН і одержала доручення кожного дня стежити за листоношею в його районі. Марта совісно виконувала свій обов'язок і кожного вечора звітувала про свої спостереження. Деколи з нею бував при таких обстежинах Грім, іншим разом Ярослав Любович.

Під час однієї таємної наради ланки УВО, де була Марта, Грім і Любович, їхній зверхник ще раз зажадав докладної аналізи підготовлюваного нападу на листоношу, щоб зареквірувати в нього державні гроші, потрібні для цілей УВО. Плян нападу був нескладний і сповидно безпечний, трудніше було замести за собою сліди й не мати жодних жертв. Справу улегшував факт, що листоноша ходив без жодної охорони, а тому й була можливість щасливої втечі для виконавців нападу. Після обговорення подробиць зверхник дав наказ виконати плян, за успіх чи невдачу якого відповідав Ярослав Любович.

Був лютий 1929 року і під ногами перехожих скрипів утертий сніг, а дерева пишалися срібною наміткою свіжого інею. Марта і Грім уже заздалегідь зайняли свої місця, перевіривши забезпечники своїх револьверів у кишенях плащів. Ярослав рукою сконтролював, чи його зброя на місці і чи гострий ніж легко можна вихопити з кишені.

Листоноша спокійно тюпав вулицею і напроти костьолу св. Анни проминув "закохану пару", Марту, і Гріма, які весело розмовляли. Їхня польська мова була бездоганна, а якийсь жарт Марти, кинений у бік листоноші, розвеселив і його. Дякуючи, він "ударив у дах" своєї службової шапки. Напроти листоноші йшов, з руками в кишенях, Ярослав Любович з міною звичайного прохожого, що нікуди не поспішає. Ось він уже підійшов до листоноші. Серце Марти стиснулося із хвилювання... Раптом права рука Любовича махнула понад головою листоноші й важка ручка ножа з розгоном стукнула об череп, листоноша захитався, але ще він не вспів упасти, як знову блиснув ніж і гостре лезо перерізало, немов бритвою, пояс старої шкіряної торби. Ще мить-дві і Ярослав Любович непомітно передав здобичу-торбу в руки Марти, яка навіть не глянула на нього.

Щасти, Боже, - тільки вспіла шепнути йому і спокійним рухом накрила торбу чорною бархановою хусткою.

Ярослав Любович біг вулицею Петра Скарги, звернув на вулицю Шептицьких і хотів перескочити паркан біля городу Кармелітанок, де ждала на нього допомога. Але з усіх сторін уже надбігала заалярмована польська поліція. Двоє поліцаїв уже знайшли слід бойовика і постріли розігнали переляканих прохожих. Ще кілька пострілів і нагло Ярослав Любович захитався та на мить зупинився. Він зігнувся, випростувався знову, почав бігти, але вже помаліше. Витягнув пістоля, стрілив і знову біг. Але руки тремтіли, опадали вниз, а ноги вгиналися, в очах кружляли багряні кола.

Любович увійшов у браму кам'яниці при вулиці Шептицьких число 41. За кілька хвилин у брамі впав постріл. Більша кількість поліції оточила кам'яницю і за кілька годин винесли окутане накривалом тіло бойовика та повезли його на вулицю Пекарську".6

Автор допису користувався, мабуть, інформаціями з другої руки і після багатьох років, тому, в добрій зрештою вірі з наміром ідеалізувати бойовика Української Військової Організації, багато переплутав і подав незгідні з дійсністю факти. Передусім, у тому часі ОУН ще не діяла, її організація в краю не виходила ще поза стадію дискусій між передовими націоналістичними діячами. Щойно рік пізніше, на переломі зими 1929-1930 років можна б говорити про перші організаційні спроби діяльности ОУН. Поля Бронфман, чи пак "Марта" в автора, ніколи не слідкувала за листоношею. Ніколи не відбувалися якісь наради ланки УВО з обговорюванням пляну нападу. Самий напад не відбувся не на вулиці в околицях костьола св. Анни, тільки в кімнаті кам'яниці під ч. 89 Городецької вулиці і було це дня 6 березня, а не в місяці лютому 1929 року. Авторові, а чи його інформаторові, цілком незнана топографія околиці, де відбувся напад. Сл. п. Любович не міг бігти вулицею Петра Скарги і звідти звернути на вулицю Шептицьких, бо це значило б, що він відбіг далеко і вертався б до місця нападу. Нема там манастиря Кармелітанок, тільки дівоча школа св. Серця Ісусового, популярно звана тоді у Львові "Сакракерки", манастир же Кармелітанок стояв на другому кінці Львова, при вулиці Театинській. Ніяка допомога не ждала на сл. п. Любовича в городі, бо ніякої допомоги не було передбачено, а коли б і була, то охороняла б бойовиків коло самого місця нападу.

ШЛЯХ ВІДСТУПУ СЛ. П. ЯРОСЛАВА ЛЮБОВИЧА
1, 2. Будинок Т -ва "Рідної Школи" ім. Б. Грінченка при вул. Городецькій ч. 95-97.    3. Кругляк поліциста реґулюючого рух.   
4. Дім. ч. 89 при вул. Городецькій.    5. Ресторан на розі вулиць Дзялинських-Городецька.    6. Дім при вул. Дзялинських ч. 2.   
7. Дім при вул. Городецькій ч. 101.    8. Аптека п. н. "Бяли Ожел".    9. Костьол св. Єлисавети.    10. Дім при вул. Шептицьких ч. 43.   
- - - - - -   Дорога відступу сл. п. Ярослава Любовича.    Х - Зазначені місця, де поранений сл. п. Ярослав Любович впав на землю.
.... - Зазначені не забудовані місця.    . . - Замкнений для повозок перевулок.

На цьому прикладі бачимо, як твориться леґенда, що далеко відбігає від правдивого образу подій, і як дуже потрібна точна й удокументована мемуаристика, щоб правдиво і без зайвих прикрас відтворити дійсну історію Української Військової Організації.

Щастя хотіло, що після стільки років знайшовся в живих свідок смерти Любовича. Як десятирічний тоді хлопчина,7 вибіг зо школи в часі т. зв. довгої перерви, щоб заскочити за чимсь додому - а жив він недалечко - і стався мимовільним свідком тієї події:

"Якось одного березневого дня, здається це було на початку місяця, вибіг я в часі перерви з кляси на вулицю, щоб забігти до хати по забуту книжку. Тільки що вискочив я зо шкільної брами і підбігав до вугла вулиці Дзялиньскіх, коли почув несамовиті крики в польській мові: "тржимай злодзєя"... і саме в тім моменті з-за вугла вулиці Дзялиньскіх вибіг мужчина, тримаючи в руках пістоль, і побіг униз Городецькою вулицею. Поліцай, що реґулював рух на перехресті вулиць Городецької, Алеї Маршала Фоша (по-старому "Копиткової" площі) покинув свій білий кругляк і побіг навздогін за втікачем. На допомогу йому прийшов, чи пак долучився до погоні поліцай, що тримав службу на розі вулиць Городецької і Лева Сапіги.

Утікач, а був це, як пізніше показалося, Ярослав Любович, перебіг коротку відстань вулиці Городецької і коло аптеки на розі Лева Сапіги скрутив у напрямі костьола Єлисавети. По сходах, що ведуть до входових дверей костьола, вибіг на площу, що оточує костьол. Саме тут поліцисти почали до нього стріляти. Я біг зараз за поліцистами і бачив, як сл. п. Ярослав Любович упав перший раз коло бічних дверей костьола. Вставши, вистрілив кілька разів, серед переслідувачів постало замішання, з чого він скористався і почав утікати в сторону вулиці Шептицьких. Другий раз упав він на розі площі Більчевського і вулиці Шептицьких, здається, тоді поцілила його друга куля. Вставши, доволікся ще до кам'яниці ч. 43, де був перехід через подвір'я і малий паркан до вулиці св. Тереси. Добре знаю цей дім, двірником у ньому був батько мого щирого друга, Іван Зуб".

 

------------------------------------------------------------------------

[1] "Сурма", квітень 1929.

[2] Гл. про те повідомлення в "Сурмі", ч. 4 (19) квітень 1929, в рубриці "Хроніка".

[3] Здається мені, що в пізніших роках вийшло на яву, хто вона була і що саме вона брала участь у цій акції. Правдоподібно в одному з політичних процесів, уже проти Організації Українських Націоналістів, у половині 30-тих років згадав її назвище один з політичних експертів на суді. Я тоді сидів у тюрмі і не міг добре за всім слідкувати. Не мавши про те певности, не згадую її правдивого назвища. Вийшла заміж пізніше, повдовіла і знову одружилася, може й досі живе десь у Совєтській Україні.

[4] Книжечка, де вписувалися предмети, що їх обрав собі студент. У ній була фотографія студента та його власноручний підпис, усе те підтверджене в деканаті дотичного факультету. Студенти часто послуговувалися індексом, як доказом ідентичности.

[5] Псевдо. Не знаю, де він, правдоподібно живе в Україні. Мав він кількох братів, про одного знаю, що напевне, також належав до Української Військової Організації. Що з ними сталося, мені невідомо.

[6] "Шлях Перемоги", Мюнхен, 17 травня 1964 року, стаття п. н. "Бойовик УВО Ярослав Любович (напад на польського листоношу у Львові)", підписана ініціялами Т. М.

[7] Євстахій Загачевський, автор "Спогадів фронтовика" і "Львівської Братії".