XXIII. РОЗДІЛ

ШУМ У ЛЬВОВІ І БОМБА В "СЛОВІ ПОЛЬСЬКІМ"

Студентська Екзекутива. - Комітет Оборони Академічного Дому. - Резолюції студентського віча. - Припинити танці й забави до річниці переходу УГА за Збруч. - Фонд Розбудови Українського Львова. - Небажані наслідки заборони танців. - Конфлікт зо школою танців інж. Тараса Витвицького. - Студентська Екзекутива просить інтервенції УВО. - Самовільним рішенням Рибака боївка розганяє школу. - Мировий суд у "Молодій Громаді". - "Слово Польське" цькує на українців. - Інж. Федько Яцура і лябораторія УВО. - Касетка-бомба і дарунок св. Миколая для редактора "Слова Польского". - Оборонне поготів'я. - Знову масові арешти у Львові. - Опіка над жіночим відділом УВО. - Сходини з доповідями для дівчат. - Практичні завдання.

Вернімся назад до початку листопада 1928 року у Львові.

На другий день після нападу польської юрби на український Академічний Дім при вул. Супіньского ч. 21, дня 2 листопада ввечері, відбулося в тім же домі не то студентські сходини, не то нарада. На останньому поверсі, майже під дахом, у великій кімнаті, що її жартома називали "Камчаткою" з уваги на постійний у ній холод, зібралося кількадесят студентів, щоб обговорити становище, що витворилося тоді у Львові, та обдумати, що слід далі робити. Обрано тоді Студентську Екзекутиву, що мала бути студентською репрезентацією на громадському форумі, і Комітет Оборони Академічного Дому. Репрезентацію складено за принципом заступництва різних політичних течій серед студентства. Від гетьманців увійшов туди Роман Зубик, а від радикалів Василь Ґеник-Березовський, знаний як "Косій". Збори проходили в гарячково-нервовій атмосфері, що було зовсім зрозуміле, бо ввесь час ішли арешти серед студентства і кожної хвилини всі члени Студентської Екзекутиви могли опинитися під ключем. За свідченнями деяких учасників тої наради Головою Студентської Екзекутиви обрано студента політехніки Володимира Богачевського, що був водночас Головою "Основи", товариства українських студентів політехніки. Знову ж інші подають, що на Голову Студентської Екзекутиви висунено студента ветеринарії Володимира Бялого, що очолював також Комітет Оборони Академічного Дому і був водночас - хоч не маю певности щодо цього - Головою "Ватри", Товариства українських студентів ветеринарної медицини. З інших студентів до Екзекутиви ввійшли Андрій Гаєцький, Євген Врецьона, Тарас Крушельницький і Володимир Янів. Склад її мінявся і доповнявся кілька разів, з уваги на те, що декого з її членів поліція арештувала в ході загальної протиукраїнської нагінки.

Володимир Бялий, голова Студентської Екзекутиви.

Перше засідання Студентської Екзекутиви відбулося зараз таки після зборів в Академічному Домі, пізніше для безпеки сходилася вона в приватних квартирах своїх членів, найчастіше при вул. Тарнавських. Останній раз Студентська Екзекутива зійшлася в забудованнях св. Юра в половині грудня. Найголовніші її завдання були: організувати й керувати охороною українських установ і збирати матеріяли про вандальські нищення українського публічного майна та культурних скарбів для використання того в заграничній пропаґанді проти Польщі.

Майже кожного дня збиралися студентські віча, звичайно після вечері в студентській харчівні. Виступали на них члени Студентської Екзекутиви та інші принагідні промовці, яких ніколи не бракувало серед студентів. На них схвалювано безліч різних політичних і патріотичних резолюцій, що звичайно забувалися зараз на другий день. Але деякі з них лишали по собі слід довший час і не завжди корисний. До таких резолюцій належала схвалена під свіжим враженням святоюрської демонстрації постанова стриматися від забав і танців у часі від 1 листопада, як річниці проголошення української державности у Львові, до 16 липня, як річниці переходу за Збруч Української Галицької Армії. Заощаджені в той спосіб гроші мали стати основою Фонду Розбудови Українського Львова, якого першим завданням буде збудувати українську ремісничу бурсу у Львові. Цю резолюцію пізніше спрощено в поточній мові на "бойкот танців" і "національну жалобу", через що вона дістала зовсім небажаний її ініціяторам присмак. Коли я приїхав до Львова з Коломиї, постанова вже була схвалена, в поспіху і загаряча проголошено її в летючках Студентської Екзекутиви і подано в письмовій формі до відома різним українським організаціям. Це не було добре. Якби я був на той час у Львові, був би докладав усіх сил, щоб не схвалено такої постанови. Зовсім не тому, щоб самий хотів танцювати. Танці цікавили мене ані більше ані менше як кожного іншого молодого студента всіх часів. Але я завжди тримався думки, що не слід схвалювати постанов, що їх неможливо або тільки з непропорційно великим зусиллям можна здійснювати, пам'ятаючи досвід про бойкот польських університетів у 1920-1924 роках. Можна було не допустити до забав і танців серед студентства, хоч такі балі, як щорічний баль медиків, техніків чи правників у м'ясниці мали за собою традицію кількадесяти років, на них чекали в цілому краю і зїздилися з усієї Галичини. Перше враження і патріотичний підйом після маніфестації минеться, життя попливе нормальним руслом, заборона танцювати відчуватиметься як прикрий і непотрібний тягар і кінець-кінців замість симпатії до студентів викличе озлоблення на них. Ще гірше буде з малими забавами і танцювальними вечірками в широких народніх колах. Нерідко це єдина приємність, що її мали хлопці й дівчата робітничого та ремісничого стану і просто жалко було б їх того позбавляти. Та й звідки певність, що всі будуть того дотримуватися? А що робити, коли постане явний конфлікт, коли постанова Студентської Екзекутиви не прийметься? Ще гірше, коли почнуть ходити на польські забави. Примушувати силою слухатися схваленої резолюції і творити ще один фронт на внутрішньому відтинку, хіба ж це доведе до чогось путнього? Кінець буде такий, що Екзекутива знайдеться в положенні людини, що безсильно киває пальцем у чоботі.

Нетреба було довго ждати на наслідки. Була у Львові приватна школа танців, вів її інж. Тарас Витвицький, мій земляк з Коломиї. Постало питання, чи вона теж має припинити своє навчання? По якихось там переговорах і порозуміннях стануло на тому, що це школа, а не розвага, і вона може діяти далі. Курси танців ішли безперебійно цілий рік, за вийнятком гарячих місяців, одні кінчилися, другі починалися. А ще було в звичаю кожної суботи, крім звичайних лекцій, давати танцювальні вечірки, куди приходили не тільки самі курсанти, але і їхні знайомі. Виникло питання інтерпретації: чи такі вечірки, це наука танцю, чи забава для розваги, що підпадає під видану Студентською Екзекутивою заборону забав і танців? Інж. Тарас Витвицький, як керівник школи, стояв на першому, Студентська Екзекутива на другому становищі і не можна було знайти якогось компромісу. Для Студентської Екзекутиви це було питання не тільки престіжу, але й "утрати обличчя". Коли б ці суботні вечірки утрималися, то це було б цілковитим провалом задуманої акції і тоді ніхто не слухав би, що говорять студенти. Бо коли вільно студентам танцювати в суботи й неділі в залі "Української Бесіди" в Народньому Домі, то чому не вільно того самого робити міщанинові в "Соколі" чи в "Просвіті" або в ремісничій "Зорі"?

Студентська Екзекутива станула перед дилемою або примусити інж. Витвицького підкоритися своїм постановам, або зійти з горизонту. Звернулася за поміччю до Української Військової Організації. Роман Барановський, правдоподібно на власну руку, не запитавши думки Крайової Команди, чи слід Українській Військовій Організації встрявати в цей внутрішньо-український спір, прийшов одного вечора до Академічного Дому, зібрав кількох студентів, членів УВО, і подав це нам до відома. Моя думка була, щоб тримати здалеку від тої справи Українську Військову Організацію, просто-напросто післати туди кількох студентів, що не були членами УВО, щоб вони зажадали від управи школи танців підчинитися рішенню Студентської Екзекутиви або, якщо треба предложити справу громадському судові. Екзекутива того не хотіла, їй залежало на тому, щоб могла покликатися на поміч УВО, якої інтервенція напевно матиме успіх. Інакше спір між Екзекутивою і школою танців не скінчиться.

Роман Барановський вибрав трійку з-поміж нас: Івана Витвицького,1 Густика Юзьвяка й мене. Найближчої суботи вибралися ми на вечірку до Народнього Дому. Ввійшли ми на залю і попросили інж. Тараса Витвицького перервати на хвилину музику і дати нам можність промовити до зібраних. Іван Витвицький зо своєю буйною розхрістаною чуприною висунувся наперед і почав промовляти танцюючим до амбіції. Йому перервали сміхом і вигуками. Це були львівські паничики, що свистали на Студентську екзекутиву, їм тільки й те в голові, щоб забавлятися і весело проводити час з дівчатами. Зо свічкою в руках не знайшов би когось з них при якійсь політичній чи громадській роботі. Іван урвав свою промову. Ми витягнули смердючки, роздушили їх під черевиками, я ще встиг крикнути, що нема мови про ці танцюльки, бо студентів до них ніколи не допустять. Густик вистрілив на пострах у стелю чи в стіну, неймовірний сморід рознісся по залі, почалася паніка й усі розбіглися, затикаючи носи.

Танцювальні вечірки припинилися. Користи з того не було ніякої, та й сама Студентська Екзекутива незабаром розв'язалася. Для мене особисто витворилася дуже неприємна ситуація. Інж. Тарас Витвицький був моїм добрим знайомим, з ним особисто я стояв у дуже гарних відносинах, знав цілу його родину, його молодший брат Василь2 усю ґімназію ходив зо мною до одної кляси. Цілком непотрібно вмішали мене в ту історію. Та й не скінчилося ще на тому. Інж. Тарас Витвицький, як колишній Український Січовий Стрілець, належав до товариства "Молода Громада". Він відкликався до товариського роз'ємного суду, що мав складатися з двох представників від нього, двох від Студентської Екзекутиви і Голови "Молодої Громади", як суперарбітра. Від себе делеґував він Лева Лепкого, одного з директорів видавничої кооперативи "Червона Калина", і Романа Купчинського, члена редакції "Діла", де писав він гумористичні фейлетони під псевдонімом Галактіона Чіпки. Обидва були його товариші з Українських Січових Стрільців. Студентська Екзекутива своїми представниками до цього роз'ємного суду назначила
Інж. Федір Яцура працює в тюремному верстаті
над дерев'яним годинником
мене і студента техніки Ярослава Гладкого.3 Зійшлися ми два чи три рази в домівці "Молодої Громади", так і не довели справи до ніякого компромісу, Студентська Екзекутива не хотіла поступитися зо своїх позицій.

З кожним днем значення Студентської Екзекутиви, як тимчасового органу, маліло, в дальшому житті вона показалася непотрібна і якось непомітно зійшла з цього світу. В перших тижнях листопада свою ролю вона виконала, головно багато причинилася до зібрання документації про польські знищення і варварства.

Втихомирювалася поволі і розпалена до білого атмосфера ненависти у Львові. Преса розписувалася про інші сенсації, тільки одне "Слово Польське", найбільш україножерна газета у Львові, постійно і в кожному числі під'юджувала польську суспільність проти українців, послуговуючися при тому лайкою і зневажливими словами. В колах Української Військової Організації почали думати над способами, чи не варто на це зареаґувати і навчити кума розума. Якось раз забіг до мене за чимсь інж. Федько Яцура. У нього був просто феноменальний нюх-інстинкт.

Давнішими роками його раз-у-раз що якийсь час саджала поліція на кілька тижнів до тюрми. А коли це йому нарешті набридло, він улаштувався так, що ніколи не вміли його піймати. Ніхто не знав, де він живе і де ночує. Як тільки заносилося на арешти, він зникав, як дим, і з'являвся, коли вже було безпечно і по всьому. Приніс він тоді з собою свіже число "Слова Польського", ми читали його втрійку з Романом Барановським, обурювалися його антиукраїнською статтею і думали, по словам Лиса Микити, "що б зробити, цього дурня раз провчити, щоб так гордо не ревів". Федько піддав думку, чи не післати б редакторові дарунок з нагоди св. Миколая, що за латинським календарем припадав на 6 грудня. Можна б змайструвати касетку, що вибухла б, коли б її відчинити. Барановський зараз вхопився за те і тут же на місці замовив таку касетку в лябораторії Української Військової Організації.

Містилася вона під самим носом поліції, під числом четвертим вулиці, що починалася від вул. Бема й ішла рівнолежно до Городецької. Забув уже, як називалася. Можна було туди дістатися також від сторони Городецької вулиці крізь браму кам'яниці ч. 18. Федько Яцура винаймив невелике мешкання в підвалі на ім'я якоїсь жінки, прихильниці Української Військової Організації, і влаштував там свою лябораторію, назносивши силу-силенну різних рурок, реторт, баньок і всякої всячини. Нагорі над лябораторією жило якесь молоде польське подружжя. Частенько відбувалися там забави й танці до фортепіяну зо скрипкою в той час, як унизу під підлогою Федько працював над різними бомбами і тримав у запасі кільканадцять кілограмів усякої вибухової речовини. Один мент, один необережний рух - і все те веселе товариство разом з Федьком вилетіло б у повітря, кам'яниця розсипалася б у дребезги.

Дерев'яний годинник, що його змайстрував у тюрмі інж. Яцура

Тією лябораторією користувався інж. Яцура понад два роки й ніколи про неї поліція не довідалася. Я сам довідався про її точне приміщення аж у часі війни. Це було можливе тільки тому, що про її місце знала тільки одна-єдина особа, що тримала зв'язок між Федьком Яцурою і Бойовим Референтом УВО. На той час за зв'язкову і водночас помічницю в своїй роботі взяв собі Федько студентку Олю Волощук. Була це гарненька чорнявка, дуже тихої вдачі дівчина. Надзвичайно був з неї Федько задоволений, завжди хвалив її за обов'язковість і відвагу. Найнебезпечніший момент у фабрикації ручних бомб приходив тоді, коли до вже готової бомби треба закладати запальник. Один незначний хибний рух може спричинити катастрофу - і кісточок не позбирав би. Федько відправляв тоді Олю надвір, вона ж не боялася і не хотіла виходити.

Конструкція бомби багато часу не зайняла, Федько справився точно. Полягала на тому, що в скриньку вложено пружину і коли перекрутити ключик у касетці, віко автоматично відскакувало. Всередині було около пів кілограма екразиту, сильного вибухового матеріялу, розложеного на дві частинки в бляшаних коробках, а в них капслі. Місце між обома пушками з екразитом виповнено мішаниною хльорку й цукру в формі порошку, сціпленого ацетоном. В ту мішанину вложена була скляна рурка з димлячим сірчаним квасом. Рурка прив'язана дротом за обидва кінці до дна касетки, на середині мала петлю з тонкого дроту, котрого кінець випущений був на верх касетки крізь дірку в навкривці і прибитий до неї цвяшком. В моменті, коли перекрутити ключик, пружинка підкидала віко догори, воно тягнуло за собою прибитий до нього дротик, цей ломив скляну рурку надвоє, сірчаний квас виливався на мішанину хльорку й цукру, поставав огонь і вибух - а все те вмлівіч, в одній секунді.

Оля Волощуківна принесла бомбу на одну з квартир УВО, там її гарненько завинено в кольоровий папір, обв'язано золотим мотузочком і причеплено карточку з назвищем начального редактора "Слова Польського" з написом: "Нечемному редакторові від св. отця Миколая".

Під полудне 6 грудня, в день польського св. Миколая, з найкращого у Львові готелю "Жорж" вийшла елеґантно зодягнена в чорне хутро молода жінка.

Недбало кивнула рукою в білій рукавичці на післанця в червоній шапочці, т. зв. експреса - їх завжди кілька ждало коло входу готелю - подала йому пакет з дорученням занести до "Слова Польского" та передати редакторові особисто до рук. За труд дала йому вдвічі більше, як належалося б по тарифі, експрес хотів віддячитися і як стій помчав до редакції.

Вона ж містилася при вул. Зіморовича, недалеко від будинків централі української сільсько-господарської кооперації "Центросоюз". Вполудне мешканці і прохожі вулиці Зіморовича почули страшний гук - з кам'яниці "Слова Польского" дзеленькотіло побите скло вікон і сипалася штукатурка. Приїхала пожежна сторожа, хтось заалярмував станицю швидкої допомоги. З'явилася й поліція, обставила кам'яницю кордоном, розганяючи цікавий натовп людей. За хвилину місто оббігла вістка, що в редакції "Слова Польского" вибухла бомба, пополуднішні видання часописів принесли перші деталі про цю подію. Бомба здемолювала редакційну кімнату, виламала двері й зарисувала одну стіну. Редактор живий, тільки тяжко потовчений, поранило йому обличчя і зламало руку чи ногу.

Урятувався він просто чудом, тільки тому, що в останній хвилині інж. Яцурі прийшло на думку змайструвати конструкцію так, щоб опізнити вибух на секунду-півтора. Не знав він, хто буде при тому, як редактор відкриє касетку, рахувався з тим, що може принесе її одна з дівчат УВО, і хотів дати їй шанс утекти за двері в останній секунді. Редактор відчинив касетку і почув шипіння. Здогадався, що це за дарунок приніс йому св. отець Миколай, і мав ще час вискочити до дверей. Вибух наздігнав його, вирвав двері разом з одвірками і привалив ними редактора та поторощив, але не вбив.

Ми були з того вдоволені. Навіть так і краще. Навіщо робити мучеників? Дістав добру научку і редактор і все "Слово Польске", побачили, що нема жартів з Українською Військовою Організацією - в неї довга рука і досягне вона, кого захоче, коли їй це буде потрібно.

На вечір оголошено оборонне поготів'я коло всіх українських установ, якби полякам хотілося повторити такі самі бешкети, як перед півтора місяцем. Ніч минула спокійно, можливо, що польські нацьковувачі сподівалися української оборонної акції, а може і сама адміністративна польська влада порозумнішала й остерегла студентських підбехтувачів, що цим разом такі витівки не минуться їм безкарно. Справа в тому, що листопадові події наробили великого шуму в світі, поляки переконалися, що не виплатиться шкіра за виправу, галабурди польської молоді і задоволення юрби не стоять у пропорції з тією шкодою, що її зазнало польське ім'я за кордоном. У керівних колах львівської адміністрації і поліції наступили пересунення і перенесення, як реакція на листопадові події. Як доносила "Сурма":

"У зв'язку з львівськими випадками відійшов у стан спочинку львівський ґродзький староста Райнлендер, а комендант поліції у Львові, Новодворський, перенесений до Білого Стоку. Крім них відходять: у воєвідстві комендант поліції Ґрабовскі, заступник коменданта Респондек, шеф слідчого відділу Парилєвіч, шеф політичного відділу поліції Мітленер і комісар Бялковскі".

["Сурма", грудень 1928, "різне" на стор. 12.]

На місце Райнлендера прийшов Кльоц, молода ще людина, ходив у твердому мельонику на голові й білих рукавичках, дуже елеґантно, можна сказати занадто елеґантно зодягнений, як франт і жевжик. Прислали його з Варшави чи десь з центральної Польщі, і він нахвалявся, що заведе у Львові порядок, якого ще не було. Ні українцям ні полякам не дозволить на ніякі ексцеси і не буде вагатися вжити найгостріших засобів, щоб провчити непокірних. Все те були пусті слова, але й ті не сподобалися польській "золотій молоді", звиклій досі безкарно гуляти по Львові. Польські студенти збиралися на віча в університеті й політехніці, куди поліція не мала вступу без дозволу ректора, виголошували палкі промови проти Кльоца, хоч він не мав ще часу й нагоди виступити проти них і приборкати їхній патріотичний протиукраїнський запал, та й навряд чи пішов би на те, поза сильними словами. Одного разу влаштували навіть демонстраційний похід по середмісті, несли шибеницю з повішеною на ній колодою,4 співали патріотичних пісень і вигукували: "Геть з Кльоцом!"

Невідомо, як там ішла б розгра між Кльоцом і польськими студентами. Тим часом трапилася нагода зачати від українців. Ще ніколи не заповнилися львівські арешти й тюрми українськими діячами так щільно, як першої ночі після замаху на "Слово Польске". В Академічному Домі лишили тільки дві-три особи пильнувати кімнат і речей арештованих. Повитягали з ліжок старших і середніх віком людей, що давно вже не цікавилися революційною роботою. Попався і я, зрештою сподівався того, та й нікуди не було втікати. Вкинули мене до одної з більших камер поліційних арештів при вул. Яховича і там нас було яких 50 чоловік. Усі ми були приготовані пересидіти 48 годин, довше поліції не можна було тримати арештованих без того, щоб не зачати проти них якогось слідства. Галас був такий, що один другого не міг почути. Хтось на горішньому поверсі затягнув пісню, інші келії підтримали. Поліційні ключники гримали в двері, кричали і грозили - ніхто собі нічого з них не робив. Зложив нам візиту і самий Кльоц, як звичайно в мельонику й білих рукавичках. Ключник скомандував: "Струнко! Встати!" Ані жива душа не рушилася, дехто ще й вигідніше розперся на причі, а то й просто на долівці влаштувався. Допитували нас безперебійно всі ті сорок вісім годин, мабуть не встигли з усіма списати протоколів. Це було безцільне марнування часу і записування стосів паперів, нікому пізніше ні до чого непридатних. Кожного водили до канцелярії для докладного опису особи, збираючи теж відтиски пальців. Мабуть це й була головна причина, чому стільки народу зігнали в арешт. Не затримали ані одного, не було підстав, ніхто не дурний був щонебудь говорити, а по хатах ніже одного підозрілого листка паперу не знайшли.

Варто згадати, що "Слово Польске" на довго запам'ятало собі цей вибух. Свого з'їдливого антиукраїнського наставлення не змінило, та й ніхто не чекав того від нього, принаймні образливих слів не вживало. Не судився йому довгий вік, перейшло в інші руки пізніше і змінило свою назву на "Львовскі Кур'єр Поранни".

В моєму підрефераті для справ експропріяцій не було що робити взимі. Переводити якунебудь експропріяційну акцію зимовою порою був подвійний риск - тяжко втікати, нікуди сховатися, трудний транспорт. Всі ждали на літо.

Тим часом приділено мені опіку над жіночим відділом у Львові. Сам не знаю, як це сталося. Я мав дістати одну п'ятку дівчат, потрібно їх було для різної слідчої, розвідочної і підготовчої роботи перед експропріяційними нападами. Дівчатами у Львові завідувала в той час "Ірма". Одиначка в свого батька, гарна на вроду дівчина, при тому розумна й інтеліґентна - не часто можна всі ті прикмети стрінути зібрані нараз. Студіювала французьку мову у львівському університеті і ладилася ближчим часом виїжджати до Парижа на доповнення своїх романістичних студій. Хоч виросла в добробуті й вихухана в своїх батьків панночка, не цуралася і найпростішої організаційної роботи. Її повідомлено, що треба виділити мені п'ятку дівчат і якось раз вона перейняла мене на вулиці в припадковій зустрічі, чи не схотів би я сам собі їх вибрати. Здається, умовилися ми на якийсь день, перешкодило в тому замішання, що настало в початках листопада. Тепер вона, мабуть, пригадала ту справу через зв'язок, бо одного разу Славко Барановський, що через свій пропаґандивний відділ мав більше стичности з жінками, зааранжував зустріч нас утрійку з його братом Романом у цій справі. Роман передав мені доручення заопікуватися кілька місяців жіночим відділом. З кожною переговорити, зорієнтуватися щодо характеру, здібностей і справности в революційній роботі.

Не дуже мені під смак припало це зайняття. Від гарної статі я не втікав, дівчата мені подобалися і я з тим не мав чого критися. Все те гарно - якби відбувалося воно в товариській, не в політично-революційній площині. Трапилося так, що при цій розмові був також присутній Федько Яцура. Почали мене вмовляти, щоб я погодився. Не можна пустити до того першого-ліпшого. Старші люди, колишні активні члени Української Військової Організації, поженилися і розвели собі сім'ї, незручно такому стрічатися з дівчатами, власну жінку завидки візьмуть. Доручити ж діло якомусь франтові, що облизується на вид спіднички, ніяк не можна, бо заведуться романи і все скінчиться неповажно. Та й підібрати треба когось такого, щоб він міг собі виробити повагу в дівчат. Ця справа вже не від сьогодні висить у Крайовій Команді, по листопадових подіях дівчат побільшало, Команда тисне на Рибака і він запропонував мене.

День за днем почалися тепер у мене зустрічі з дівчатами, чи то одинцем, чи на гуртових сходинах. Раз чи два приводила мене Ірма на різні квартири, де вже зібралося кілька дівчат, я тримав звичайно коротку доповідь, потім мені ставили питання, або я сам тягнув їх за язик. Часом замовляли мені стрічі в приватних мешканнях, де я говорив тільки в чотири очі, інколи стрічався на університеті, а то й бувало, що на якійсь відлюдній вулиці. В більшості це були студентки, або молодші мої товаришки, або ровесниці, дівчата інтеліґентні, що мали загострений критичний змисл і дармо їм було б пускати блахмана або плести баляндраси. Я мусів вести себе дуже серйозно і поважно, щоб не осмішити себе самого й не посоромити організації. Не знаю, чи завжди мені це вдавалося, часто рясний піт спливав з мене в нервовому напруженні. Та й не знаю, що вони собі думали про мене, хоч гадаю, що назагал я незле виконав моє завдання, хоч і вдоволений був, коли воно скінчилося.

Давав я їм також практичні доручення, напр. учив стежити. Приходили ми під будинок слідчої поліції, коли там зачиналося або кінчалося урядування, і ждали, аж покажеться в брамі котрийсь з поліційних комісарів або аґентів українського відділу. Дівчина добре йому придивлялася - а ми стояли по другій стороні вулиці - і потім непомітно ішла за ним, щоб вислідити, де він живе. В нас велася картотека мешкань і телефонів усіх тих осіб з поліції, що мали відношення до українських справ, наскільки ми могли роздобути ті дані. Час-до-часу потрібно було її провірювати чи доповняти. Дівчата збирали також усякі корисні інформації про урядування в польських урядах, якщо вони могли колись пригодитися Українській Військовій Організації. Їм це легше, на них менше підозріння. Вже не кажу про ту велику поміч, що йшла від них у фінансовому рефераті і в ділянці допомоги політичним в'язням, також у відділі пропаґанди віддавали вони дуже великі послуги для Української Військової Організації.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Хоч і мав він однакове назвище з інж. Тарасом Витвицьким, та родичем йому не доводився. Походив з села Витвиця коло Долини. Замордували його поляки зараз у перших днях після вибуху війни в вересні 1939 року.

[2] Пізніший музиколог і композитор д-р Василь Витвицький.

[3] Відомий пластовий діяч Яро Гладкий.

[4] Алюзія до назвища ґродського старости, бо польське "кльоц" означає колоду.