XXII. РОЗДІЛ

ЕПІЛОГ ЛИСТОПАДОВИХ ПОДІЙ

Масові арешти у Львові і в краю. - Захопили і Крайового Коменданта, полк. Сушка. - Поліція не орієнтується серед робітництва й ремісництва. - Кур'єри УВО розвозять літературу й інструкції. - Гора вродила миш. - Сім у процесі "листопадівців", з того чотири дівчата. - Акт обвинувачення: заворушення в державі, відірвання Галичини від Польщі, підношення революційних настроїв. - Дві студентки і дві вчительки на лаві підсудних. - Під закидом кольпортажу "Сурми". - Студентка музики й динаміт. - Як шпіцлі інвіґілювали дівчат? - Течка з револьверами під пахою дівчини. - Господині мешкань добре свідчать про дівчат. - Але Влодзічкова донесла поліції на Конрадівну. - Спір між знавцями вибухових матеріялів. - Надкомісар Мітленер приїхав з Познаня свідчити про підготову УВО до Листопаду. - Під обстрілом питань оборони. - Його ствердження соборництва УВО. - Тільки три свідки для оборони. - Прокурор б'є в патріотичний дзвін. - Знаменита промова д-ра Старосольського. - Присяжні судді заперечили всі питання.

Кінець листопадових заворушень, що почалися у Львові, там дійшли до свого вершка, проте широко розлялися по всьому краю, розігрався вісім місяців пізніше перед судом присяжних у Львові. Сталося, як у тій казці, де гора вродила миш. Два тижні ввесь край горів у шалених виявах польсько-української ненависти. З українського боку панахиди й Богослуження, походи й маніфестації, тисячі летючок і всякої підпільної літератури, що раптом одного дня з'явилися в усіх далеких закутках, довезені з львівського центру Української Військової Організації та Союзу Української Націоналістичної Молоді. З польського боку бешкети вуличної юрби, нацьковуваної польською академічною молоддю, плюгаві злоречення польської преси, злобні ревізії в українських товариствах та установах і безрозбірливі масові арешти не тільки серед молоді і студентства, але й серед старших віком і далеких від усякої нелеґальщини громадян.

Зараз першої ночі арештовано у Львові студентів Богдана Кравцева, О.Вергановського, Ярослава Макарушку, братів Володимира та Євгена Богачевських, Володимира Сеницю, Романа Драгана, Олександра Радивила і студентки Соню Мойсеовичівну та Марійку Кравцівну. Вранці до них доскочили Володимир Маркусь, Микола Дужий, Омелян Верхола, Іван Библюк, Степан Гела. В пізніших днях забрала поліція Олексу Ганкевича, Басовця, Логазу, Миколу Ковалиська, Хилінського, Мурина, Данилова, Сохацького, Козака, Ковалика, Володимира Сенежака, Зварича та інших. Це тільки ті, що їхні імена подав хтось до газет. А позатим брали всіх без розбору, хто тільки попався під руки. Крім того зладили список, хто тільки хочби з імени колинебудь був занотований у поліції. В перших днях листопада число арештованих у самому тільки Львові українських студентів доходило до двох сотень. Впадає в очі, що не арештовано майже нікого з молодого робітництва й ремісничої молоді, хоч це вона творила основну масу демонстрантів і маніфестаційного походу після панахиди під св. Юром. Мабуть тому, що поліція ще не орієнтувалася в тому часі серед робітничого й ремісничого елементу, не знала назвищ ні адрес. Дехто добачувався в тому політичної тактики. Арешти самих тільки студентів та осіб з інтеліґентських кіл мали наче б то доказати, що український нарід, його найширша основа в низах, погодився з існуючим політичним станом, це тільки горстка невдоволених інтеліґентів і купка студентів знімає бучу, використовуючи церковні свята і національні річниці.

З-поміж старших осіб арештовано тоді у Львові Михайла Матчака, Івана Рудницького, Тимоша Білостоцького, Володимира Ґафтковича, д-ра Григора Лужницького, полк. Романа Сушка і д-ра Богдана Гнатевича. Майже всі вони мали якесь відношення до Української Військової Організації в минулому чи сучасному: Михайло Матчак був членом Начальної Колеґії і потім Начальної Команди УВО, Іван Рудницький - член УВО і представник Організації в Празі, після повороту до краю був фінансовим референтом у Крайовій Команді УВО у Львові, Володимир Ґафткович був членом УВО ще з часів тайного українського університету, д-р Богдан Гнатевич - учасник першого процесу УВО, т. зв. федаківців, полк. Роман Сушко - тодішній Крайовий Комендант УВО у Львові. Не знаю точно, яке було тоді становище до УВО Тимоша Білостоцького і д-ра Григора Лужницького. Перший з них був сокільським діячем і вже через те одне стався політично підозрілим, а д-р Григор Лужницький, як шурин Івана Рудницького, так само не сходив з поля зору львівської політичної поліції.

Такі ж самі арештування проходили по всій галицькій землі. Здебільшого по кількох днях усіх випускали, не було доказів їхньої вини і підстав поставити їх перед суд. Навіть Богдана Кравцева, Голову Союзу Української Націоналістичної Молоді, і полк. Романа Сушка, Крайового Коменданта Української Військової Організації, мусіли звільнити після кількамісячного слідчого арешту.

Перед першим листопада десятки кур'єрів роз'їхалися зо Львова по всім усюдам з інструкціями Союзу Української Націоналістичної Молоді та Української Військової Організації, як перевести на місцях листопадові святкування. Везли вони з собою цілі валізи летючок, "Сурми" та всякої нелеґальної політичної літератури. Все те здавали вони зв'язковим в окружних і повітових центрах, а звідти ті речі місцеві вже дюди розвозили й передавали далі. Разом у цю зв'язково-кольпортажну листопадову акцію замішано було не менше тисячі людей. Навіть один відсоток з них не попався в руки поліції разом з обтяжуючим матеріялом так, щоб можна було їх віддати судові. Правда, при всяких нагодах конфіскували "Сурму", летючки і брошурки Української Військової Організації, не могли проте знайти, звідки ці речі взялися і хто їх туди доставив. Нерідко поліція мала винних у своїх руках і з браку доказів вини повиходили вони на волю, склавши свою данину, т. зн. відсидівши кілька тижнів а чи й місяців у превентивному слідчому арешті. З усього галасу й гармідеру, що його счинила польська преса до спілки з поліцією, вийшов один великий пшик. Коли не врахувати одної-двох політичних справ проти студента чи селянина, в кого знайшли при ревізії "Сурму",1 всіми своїми зусиллями і на величезну скалю закроєною поліційною акцією спромоглася поліція довести до процесу перед львівським судом присяжних усього-навсього сімох обвинувачених, з того чотири дівчата. Судовий процес почався 18 червня 1929 року в Окружному Суді у Львові. На лаві обвинувачених засіли чотири дівчини: Марія Кравцівна, Марія Чижівна, Софія Мойсеовичівна та Марія Конрадівна, і три студенти: брати Осип та Жиґмонт Процишини і Євген Сена.

Д-р Семен Шевчук

О год. 9:30 лави для публіки в т. зв. малій залі Окружного Суду почали заповнятися глядачами, переважно студентами, товаришами підсудних. Трибуналом проводив суддя Антонєвіч, як судді-вотанти сиділи д-р Зґурскі і д-р Петер. Обвинувачував прокурор Чолновскі. Кравцівну, Мойсеовичівну і Чижівну боронив адвокат д-р Володимир Старосольський, братів Процишинів - д-р Семен Шевчук, Марію Конрадівну та Євгена Сену - д-р Степан Шухевич. Другого дня процесу до оборони долучився ще адвокат д-р Лев Ганкевич.

Лава присяжних суддів складалася з таких осіб: 1. Б.Бєлєцкі, інженер, 2. Ф.Врублєвскі, купець, 3. д-р А.Менш, адвокат, 4. Ж.Станкєвіч, інженер; 5. І.Кольоньскі, купець, 6. А.Юре, інженер, 7. І.Бадовскі, золотник і ювелір, 8. Т.Яворскі, пекар, 9. Ф.Бернат, каменярський майстер, 10. С.Юнґ, кравець, 11. д-р Е.Шеліньскі, адвокат і синдик2 Торговельно-Промислової Плати, 12. Е.М.Еренфельд, управитель фірми "Нафта". Один з присяжних захворів зараз на початку справи і на його місце прийшов запасний суддя, купець З.Старк. З них десять поляків і два жиди, ані одного українця.

Лави журналістів зайняли звітодавці часописів "Новий Час", "Діло", "Кур'єр Поранни" і "Вєк Нови". Опісля приведено до залі підсудних під поліційною ескортою. Трималися вони весело й бадьоро, хоч на помарнілих обличчях видно було сліди сьомимісячної слідчої тюрми. Протоколянт почав відчитувати акт обвинувачення, що займав 64 сторінки густого машинопису, і це забрало майже три години часу.

Короткий зміст акту обвинувачення зводився б до того, що Марія Кравців, Софія Мойсеович, Марія Чиж, Жиґмонт та Осип Процишини, Євген Сена і Марія Конрад упродовж 1928 року аж до дня їхнього ув'язнення належали до Української Військової Організації. Як її члени, вони співпрацювали з нею у Львові та в інших місцевостях Східньої "Малопольщі", підтримували акції тої організації, спрямовані проти польської держави, щоб при помочі ворожої пропаґанди, терору, саботажів і шпигунства викликати неспокій та заворушення внутрі держави і потім відірвати Східню Галичину від цілости польської держави шляхом збройної боротьби і революції. В цій акції, що збільшувала небезпеку для держави ззовні і змагала до домашньої війни внутрі та до поменшення державної території, приймали вони тільки дальшу участь.

Марія Кравців і Марія Чиж у 1928 році аж до свого арештування поширювали нелеґальні летючки і друки, як "У великий день", "Товариші" та "Сурма", що своїм змістом будили революційні настрої, взивали до терору та саботажів - а через те прямували до викликання домашньої війни внутрі держави і до відірвання частини від цілости держави. В тому теж мали тільки дальшу участь.

Марія Чиж написала в жовтні 1928 року реферат і предложила його на засіданні Верховної Пластової Команди в формі "пластового наказу", призначеного до відчитування його в пластових відділах дня 1 листопада. Змістом того реферату намагалася викликати погорду і ненависть до польської держави.

Брати Процишини та Євген Сена мали в тому ж самому часі кольпортувати "Сурму".

Марія Конрад зберігала в себе вибухові матеріяли, а потім склала наклепницькі свідчення.

В той спосіб усі обвинувачені провинилися проти § 58 карного закону і допустилися злочину державної зради.

Крім того Марія Чиж виконала злочин забурення публічного спокою з § 65 карного закону, а Марія Конрад - злочин з § 6 закону про вибухові матеріяли та злочин клевети з § 209 карного закону.

Всі ті вчинки доказані будуть підсудним матеріялами, знайденими в них під час обшуку, та інформаціями поліційних конфідентів.

Першою стала на допит Марія Кравців, літ 22, студентка університету, колишня Голова "Секції Студенток" при товаристві "Студентська Громада". Говорила поволі і спокійними словами. До Української Військової Організації не належала, знала про неї з часописів. Від 1 вересня 1928 року мешкала разом з Марією Чижівною при вул. Пулавських ч. 8, віднаймали вони одну кімнату в своєї господині, Анни Ґешвінд. З Чижівною пізналися в часі забав у м'ясниці 1928 року, Мойсеовичівної зовсім не знала.

Дня 1 листопада 1928 ранком полагоджувала різні дрібні господарські справи, потім пішла на Богослуження в Преображенській церкві, а перед вечором була на панахиді в церкві св. Юра за українських вояків, що полягли в боротьбі за самостійність України. Не могла дотиснутися до церкви, стояла на вулиці. Чула проповідь священика, не пригадує собі, чи були ще якісь промови. Після панахиди невідомі люди роздавали летючки з наголовком "Товариші". Одну таку летючку дістала й вона. Потім чула стрілянину і бачила, як поліція на конях атакувала людей. Їй нічого не сталося в тій суматосі. Вернулася додому, перечитала летючку і спалила її в печі.

Тут завважив голова трибуналу, що в часі, коли арештовано Мойсеовичівну, знайдено при ній багато брошур і нелеґальних друків, також чотири пістолі. Ці речі забрала вона з кімнати Кравцівної. Хіба ж це не доказ, що всі три вони - Кравцівна, Чижівна і Мойсеовичівна - були кур'єрками Української Військової Організації?

Підсудна рішуче заперечила, наче б Мойсейовичівна забрала з її мешкання ці матеріяли. Правда, що Мойсеовичівна прийшла до них увечері 2 листопада, викликала Марійку Чижівну до сіней і щось там говорила з нею кілька хвилин, однак не брала від них ніяких пакетів ані течок. Поліція прийшла до них з обшуком уночі з 2 на 3 листопада. В часі обшуку знайдено в неї кілька нотаток і настроєвих оповідань, що їх написала вона під свіжим враженням свята 10-річчя відновлення української держави. Та й стільки всього. Не призналася до авторства "Ідеології на тлі історії" і списку зброї та вибухових матеріялів ніби знайдених у неї в часі трусу. Побачила їх уперше в суді і то аж на четвертому місяці слідства. Заперечила, що це вона позичила Мойсеовичівній шкіряну течку до перенесення нелеґальних речей. "Сурму" читала, звичайно діставала її поштою в конверті. Погоджувалася з ідеологією Української Військової Організації, поскільки УВО змагає до відбудови української держави. Є за політичною акцією, але проти індивідуального терору.

На залю ввійшла друга обвинувачена, Марія Чиж, учителька, літ 21. До Української Військової Організації не належала, знала про неї з української та з польської преси, що багато писали про УВО з нагоди політичних процесів. Не знала нікого з членів Української Військової Організації. Добре собі не пригадує змісту реферату "Пластовий наказ", його відбито на машинці і предложено Верховній Пластовій Команді, що проєкту наказу не прийняла.

Соня Мойсеович,
одружена Янів.

Пополудні 1 листопада пішла на панахиду до св. Юра, була свідком, як поліція розганяла юрбу. Під час панахиди якісь молоді люди звихалися серед юрби, роздавали летючки та продавали фотознімки Василя Атаманчука й Івана Вербицького. Купила чотири знімки, в слідстві спочатку не признаваяася до того, лякалася, щоб не вважали того доказом її приналежности до Української Військової Організації. Соню Мойсеовичівну знала з Пласту. Ввечері 2 листопада Соня прийшла до неї за ключами від пластової домівки. Мала тоді з собою дві течки.

Соня Мойсеович, літ 21, учителька, греко-католицького обряду. Як і всі решта обвинувачених, пояснює, в який спосіб знайшлися в неї обидві течки з револьверами і компромітуючими матеріялами. Другого листопада стрінув її один знайомий на площі св. Юра - назвища його не виявила - і просив узяти від нього дві течки та перетримати їх у себе кілька днів. З уваги на те, що вона саме тоді мала ще полагодити всякі дрібні справи в місті і накінець вступити до Марійки Чижівної за ключами від домівки, він погодився ждати на неї з течками на вулиці, де жила Чижівна. Стрінув її в брамі кам'яниці і там вона перебрала від нього обидві течки. Коли верталися додому, на вулиці Охоронок приступили до неї два поліційні аґенти й арештували її.

Прийшла черга на допит Жиґмонта Процишина, студента віком 19 років. Не почувався він до вини, до Української Військової Організації не належав, хоч добре знав про неї та про її цілі. Працюючи журналістом у "Ділі" вічно мав з тими справами до діла.

Діставав теж "Сурму", раз знаходив її під дверима, то знову на шафі в сінях, де тримав усякі старі папери.

ГОЛОВА ТРИБУНАЛУ: Як це ви, хоч не член УВО, могли діставати "Сурму"?

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: Так. Кольпортери "Сурми" підкидали її мені, щоб у той спосіб познайомити мене з ідеологією УВО, а може думали, що я, як нечлен організації, скоріше роздам поодинокі примірники між товаришами.

ГОЛОВА: Ви студіюєте в Кракові. Чому ж ви сиділи у Львові?

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: До Кракова я вибирався щойно на третій триместер.

ГОЛОВА ТРИБУНАЛУ: Ви кажете, що до УВО не належите. А в вас знайдено 24 примірники "Сурми".

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: В половині серпня знайшов я цілий пакет "Сурми" на шафі в сінях. Я сказав про те братам і вони радили мені цей пакет спрятати. Наразі я залишив ті часописи на етажерці. По кількох днях знайшов я тільки п'ять примірників і їх спалив. Про решту думав, що служниця спалила їх разом з різними старими паперами. Між тим ми змінили мешкання. Мати і служниця все пакували, всі мої папери спаковано разом. І щойно при ревізії побачив я між старими газетами забуті примірники "Сурми".

ГОЛОВА ТРИБУНАЛУ: Так само зізнавав ваш брат Осип. Він каже, що це він знайшов "Сурму".

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: По дорозі на поліцію він сказав, що всю вину возьме на себе, бо я молодий і слабий здоров'ям. Я, розуміється, не погодився і сказав правду. Тим часом він зробив так, як обіцяв. І щойно пізніше відкликав він свої неправдиві зізнаня.

ГОЛОВА ТРИБУНАЛУ. Крім "Сурми" знайдено в вас ще і наказ команди УВО?

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: Коли я був у церкві, почув, як хтось це мені всунув до кишені плаща. Так само мабуть робили й іншим.

ГОЛОВА ТРИБУНАЛУ: А інструкції в справі саботажів?

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: Це я дістав разом з "Сурмою" перед феріями.

ГОЛОВА ТРИБУНАЛУ: А брошура "Мовчаливість"?

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: Не пригадую собі, коли я її дістав.

ГОЛОВА ТРИБУНАЛУ: Вас обтяжують також ваші власні літературні праці, що свідчать про високо-ворожий настрій проти Польщі.

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: Ці новельки й поезії, писані в дитячих роках, уважаю невдачними дитячими спробами. Я написав їх, мавши 14 років. Про реферат з 1926 року кожен скаже, що писав це умово незрілий дітвак.

ГОЛОВА ТРИБУНАЛУ: що це значить "літвак"?

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: Не "літвак", а "дітвак".

ГОЛОВА ТРИБУНАЛУ: До яких товариств ви належите?

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: До Пласту, де я був зв'язковим, і до "Просвіти".

ГОЛОВА ТРИБУНАЛУ: Чи ви були арештовані?

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: Так, у зв'язку з нападом на директора Сабата.3 По кількох годинах мене звільнили.

ГОЛОВА ТРИБУНАЛУ: Чи ви знали, що ваш брат належить до УВО?

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: Ні.

СУДДЯ Д-р ПЕТЕР: У ваших поезіях пробивається страшна їдь до Польщі. Звідки ви її набралися?

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: Вже від наймолодших літ, через те, що ходив я до польської школи і зростав в антагонізмі, що панує між поляками й укранцями. Я стрічався там майже щодня з того рода епітетами, як кабан, караїм, хам і т.п. Чи це не могло відповідно вплинути на психіку молодого хлопця?

ПРОКУРОР: Ви кажете, що "Сурму" вам підкидали, щоб здобути в вас симпатію до УВО. Чи на те треба було аж 24 примірники?

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: Мені їх певно підкидали на те, щоб я їх дальше роздав.

Д-р ШЕВЧУК: Чи ви могли легко розпродати ті числа "Сурми"?

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: Так, бо я живу недалеко бурси.

Жиґмонт Процишин з дружиною

Підсудний Осип Процишин, літ 21, старший брат Жигмонта, студент прав львівського університету. До Української Військової Організації не належав. "Сурмою" не цікавився і ніколи її не читав. Та й майже не бачив її, хіба тоді, як його братові підкинено більший її пакет і вони радилися, що з нею зробити. Виявилося, що й у нього були спроби літературної праці, писав він новелі, сповнені ненавистю до Польщі. Стільки й відношення його до політики, в чисто чуттєвій площині й у літературних формах, бо до жодних товариств та організацій він не належав, політичним життям ніколи не інтересувався.

Передостанній підсудний, Євген Сена, літ 24, студент права. Жив постійно в Підгайцях, де його батько працював урядовцем при повітовому старостві. До Львова приїздив усього чотири рази, на те тільки, щоб записуватися в університет і складати іспити. До Української Військової Організації не належав. Як і всі інші, знав про неї тільки з газет. В своєму місті Підгайцях належав до співацького товариства "Боян" і руханкового "Сокіл". День перед 1 листопада взяв собі в канцелярії університету залізничу знижку з нагоди свята "Всіх Святих" і поїхав до Підгаєць. На станції в Підгайцях його арештовано і в валізці знайдено пакунок з "Сурмою". Не вмів пояснити, як цей пакет знайшовся в його валізці, здогадувався, що мусіли це підкласти в "Академічному Домі", де він спинився якийсь час, шукаючи мешкання. Валізка не замикалася на ключ, стояла в кімнаті, куди входило й виходило багато студентів, був же ж рух в "Академічному Домі", як у вулику. Спочатку говорив він, що отримав цей пакетик на вул. Руській, а це тому, що лякався наразити на ревізії й неприємності управу "Академічного Дому", якій був вдячний за те, що дала йому тимчасове пристановище. Відчитувано попередні його протоколи на підтримку твердження прокурора, що підсудний Сена кілька разів міняв свої зізнання в часі поліційного та судового слідства.

Остання обвинувачена - Марія Конрад, літ 23, студентка музичної консерваторії. Стоїть під закидом, що в неї зберігалися вибухові матеріяли Української Військової Організації. Як розказувала на суді, приїхала до Львова з Тернополя і вчилася музики. Приходило до неї багато знайомих, кінчала вона ґімназію для хлопців, чимало з них студіювали тепер у Львові і відвідували свою колишню товаришку. До жодних товариств не належала, крім "Сокола", куди ходила на руханку.

9 листопада 1928 року сиділа вона вдома і вправлялася в грі на фортепіяні. Около 5 год. пополудні хтось подзвонив. Відкрила двері й побачила незнайомих їй паню й пана. Спиталися, чи тут живе Марія Конрад, коли ж вона це потвердила, цей добродій представився їй, як ґімназійний учитель з Тернополя, добрий знайомий її батька. Просив перетримати пакунок, доки не полагодить своїх справ у Львові, невигідно йому з ним носитися. Вона погодилася, поставила пакет до шафи, замкнувши її на ключ. Обоє несподівані гості посиділи в неї часинку, говорили про це й те, навіть заграла вона їм дещо на їхнє прохання. Грала "Сон місячної ночі" чеського композитора Новака. Опісля пішла вона до своєї сестри Ярослави, студентки філософії. Від неї довідалася, що є у Львові їхній знайомий з Тернополя, проф. Брикович, можна передати через нього додому білля. Обидві пішли на її станцію, щоб забрати це білля. В кімнаті застала свою господиню, паню Влодзічкову, і ще якісь дві жінки. Вони розбили шафу в часі її неприсутности і витягнули цей пакетик. Кричали, що вона переховує в хаті вибухові матеріяли, отож вони закличуть поліцію і та замкне її в тюрмі на кілька літ. Підсудна Марія Конрад перелякалася і поїхала додому, до батьків. На станції в Тернополі ждала вже на неї поліція і там її арештовано. На поліції у Львові говорила вона, що ці матеріяли передала їй товаришка з музичної школи Дарка Гординська. Це неправда, неправдиво теж обтяжила пізніше другу свою товаришку, Дарку Герасимович, наче б то вона просила її переховати вибухові матеріяли.

Було видно, що ніхто їй не вірить. З питань прокурора й суддів виходило, що вони вважають цілу ту історію неправдою, та ще й дуже невигадливо змайстрованою.

Першими свідками покликано поліційних аґентів Юзефа Будного, літ 32, Собка, літ 28 і Поліньского. За їхніми словами, перед вечером 1 листопада отримали вони від комісаря Мітленера доручення інвіґілювати мешкання, де жили Марія Кравцівна і Марія Чижівна. Чергувалися в той спосіб, що один з них обсервував браму кам'яниці, а другий крутився недалеко, щоб у разі потреби бути під рукою. Першого дня не завважили нічого надзвичайного. Другого дня ввечері Чижівна прийшла з Ярославом Макарушкою, що вийшов звідти десь коло десятої години. Кілька хвилин пізніше з'явилася Мойсеовичівна, під пахою тримала порожню шкіряну течку, зложену вдвоє. Коли ж вийшла з брами, мала вже в руках дві течки. Будни і Собко пішли за нею назирцем і на вул. Охоронок притримали її.

Цікавий інцидент зайшов, коли аґент Будни, котрого ім'я від кількох років згадувалося в кожному українському політичному процесі, говорив про те, що в течці Мойсеовичівної знайдено револьвери.

ПРОКУРОР: Які це були револьвери?

БУДНИ: Марки Ортґіс-Патент.

ПРОКУРОР: Яких револьверів уживає Українська Військова Організація?

БУДНИ: Цієї самої марки Ортґіс.

ПРОКУРОР: Значить, хто має пістолю Ортґіс, то це є доказом, що він є членом Української Військової Організації?

БУДНИ: Так.

В цьому місці завважив оборонець д-р Старосольський: "Можливо, що так. Оскільки мені відомо, недавно частину слідчої політичної поліції озброєно Ортґісами. Виходило б, що Українська Військова Організація дістала нових членів".

На залі вибух сміх, сконстернований аґент мовчав, голова трибуналу прикликав глядачів до порядку.

Читачі пригадують собі, як несповна перед роком у цій самій судовій залі, в часі наглого суду над Володимиром Ординцем і товаришами, ішла завзята суперечка між трибуналом та прокурором з одного і лавою оборонців з другого боку. Поліція, прокурор і суд відкидали думку, наче б то посідання пістоля марки Ортґіс, якими то пістолями були озброєні виконавці нападу на пошту при вул. Глибокій у Львові, свідчило про їхнє пов'язання з Українською Військовою Організацією. Суд не допустив ні одного оборонного внесення на ствердження тої обставини. Тепер же ж і поліція і прокурор цей самий арґумент висунули, як доказ обвинувачення. Коротка пам'ять у людей, а може - кожен параграф має два гачки і суд тягне за той, котрий йому в даний момент вигідніший.

Свідок Анна Ґешвінд, літ 60, жидівка, господиня Кравцівної і Чижівної, подала, що до обидвох обвинувачених приходило багато людей, а Чижівна частенько верталася пізно вночі. Свідок тому не дивувалася, це ж молоді люди, що люблять товариство. Поза тим вони поводилися чемно і спокійно. Вона бачила стяжки, що їх приготовлювано в кімнаті обидвох дівчат. Ці стяжки були призначені для пропам'ятних хрестів стрільців і старшин Української Галицької Армії в десятиріччя її створення. Анна Ґешвінд не мала про те поняття. Думала, що це якесь "наше", цебто польське, свято - а це знову викликало сміх на залі.

Низка свідків з господинею Марії Конрад на чолі мали своїм завданням доказати, що підсудна Конрадівна зберігала в себе вибухові матеріяли для Української Військової Організації.

Гелена Влодзічкова, вдова, замешкала під ч. 7 вулиці Пелчинської, свідчила, що в перших днях вересня 1928 року спровадилася до неї Марія Конрадівна. Зайняла задню кімнату і щоб дістатися туди, треба було перейти крізь кімнату свідка, тому вона звичайно бачила всіх гостей, що приходили до її комірниці. Конрадівна винайняла фортепіян у фірмі Каїм і по кілька годин денно вправляла на ньому. Поводилася зразково чемно, свідок її любила, часто ходила з нею вечорами на прохід. До Конрадівної частенько приходили гості, студенти і студентки, вели себе культурно й чемно, як добре виховані молоді люди. 9 листопада 1928 року пополудні свідка якийсь час не було вдома. Може якої пів години після того, як вернулася, почула запах бензини і поділилася своїм спостереженням з Кароліною Філібувною, своєю служницею. Ця сказала, що бачила, як якийсь незнайомий пан, гість панни Конрадівної, розливав бензину до розставлених на фортепіяні пляшечок. Заінтриґована Влодзічкова виважила двері до шафи і знайшла там пакет. Здогадувалася, що можуть бути в ньому вибухові матеріяли, не знала, що з тим зробити, тимчасово поставила пакет на столі і послала по свою сестрінку Лільберґерову. В міжчасі з'явилися обидві сестри з валізкою, хотіли забрати пакет. Влодзічкова заявила, що не видасть пакету і покличе поліцію. Запах бензини Конрадівна пояснювала тим, що її товаришка чистила собі бензиною рукавички.

В тім самім дусі говорили свідки Кароліна Філібувна і Стефанія Лільберґерова.

Виявилася розбіжність думок між експертами вибухових матеріялів. Свідок Єна, сержант 5 полку артилерії і піротехнік, заприсяжений зізнав, що експериментував особисто зо знайденим у Конрадівної матеріялом і був присутній при таких же самих експериментах судових знавців. За кожною експериментальною спробою матеріял вибухав. Натомість д-р Лєсняньскі, професор львівської політехніки, висловив думку, що переданий йому до експерименту матеріял є скоріше пальний, як вибуховий. Два другі судові знавці, проф. д-р Вестфалєвіч і д-р Опіньскі, стверджували, що знайдений у Конрадівної матеріял є розривний, хоч не вибуховий у властивому сенсі.4

Кільканадцять інших свідків, що їх прокурор покликав на ствердження різних дрібних обставин в акті обвинувачення, не внесли до справи нічого нового ані цікавого. Їх допитували більше для того, щоб дотримуватися приписів судової процедури і занотувати їхні свідчення в протоколі.

Зацікавлення віджило на п'ятому дні процесу, коли заповіджено, що свідчитиме колишній комісар Мітленер, начальник слідчого політичного відділу львівської поліції, тепер піднесений до ступня надкомісаря поліції в Торуні. Хоч покинув він Львів у підвищеній ранзі, все таки це була для нього кара за те, що не вжив передбачливих засобів у свій час і допустив до листопадових подій у Львові.

Мітленер широко розказував про підготову Української Військової Організації до листопадових роковин у 1928 році - все ніби то на підставі своїх таємних, довірочних відомостей. При тому висказав знаменне ствердження, що знищення невідомими справниками польського пам'ятника на Персенківці в ніч під 1 листопада 1928 року не відбулося з доручення Української Військової Організації. Цей вчинок стрінувся з осудом Команди УВО, вона відсахнулася від нього. Мало пригадує собі про подробиці слідства і допитів обвинувачених, у тому самому часі він рівночасно з тою справою зайнятий ще був ліквідацією комуністичної ячейки у Львові. Мав він конфіденційні відомості, що в мешканні Чижівної був законспірований льокаль УВО і що там часто зберігається пропаґандивна протипольська бібула. Братів Процишинів знав він, як членів Союзу Української Націоналістичної Молоді. Ця організація була неначе леґальним відділом
Д-р Степан Шухевич
Української Військової Організації, кожен у ній був як не членом, то активним прихильником УВО і вже сама приналежність до цього Союзу насувала підозріння співпраці з УВО.

На питання д-ра Шухевича, яку ціль мала Українська Військова Організація у викликанні листопадових подій, відповів комісар Мітленер, що в дні 1 листопада 1928 року Команда УВО хотіла за всяку ціну викликати сутичку з поліцією, щоб здобути пропаґандивний матеріял для заграниці і всім дати знати, що вона живе, працює і кожної хвилини готова до поважного діяння.

В часі своїх свідчень комісар Мітленер висказався, що полк. Роман Сушко, наречений підсудної Марії Чижівної, є Крайовим Комендантом Української Військової Організації. Тому, що через такий висказ свідка і на Чижівну могло падати підозріння, ніби то вона належить до УВО, д-р Старосольський просив доказати це фактами, зокрема подати докази, що полк. Роман Сушко справді належить до Української Військової Організації і займає в ній становище Крайового Коменданта.

Збентежений комісар Мітленер просив голову трибуналу відкинути це питання. Коли ж суддя таки наказав свідкові дати відповідь, Мітленер, заслоняючися урядовою тайною, загубився у зніяковілих і виминальних відповідях, що нічого не сказали, але й нічого не заперечили.

Користаючи з появи перед судом надкомісаря Мітленера, одної зо знатніших фіґур польської політичної поліції, оборона засипала його різними питаннями загальної натури, щоб витягнути з нього різні ствердження; що їх можна було б використати в пізніших політичних процесах. На питання д-ра Старосольського свідок мусів признати, що становище Української Військової Організації до Совєтського Союзу є наскрізь неґативне і що політична діяльність та пропаґанда УВО має соборницький характер, не зважаючи на те, що хвилево вона більш інтенсивно виявила себе серед української суспільности під Польщею.

Мітленер був останнім важнішим свідком обвинувачення.

З довгої низки внесень оборони на покликання різних свідків та ствердження всіляких важливих для підсудних обставин, трибунал допустив тільки Ярослава Процишина, третього з братів, на вияснення їхньої поведінки перед арештуванням, Зоню Кравцівну, сестру Марійки, на ствердження, що дня 2 листопада, коли арештовано Марійку, Зоня перебрала всі її речі і між ними й течку, а більше течок Марійка не мала, тому не могла позичити Мойсеовичівній своєї течки на перенесення брошур і летючок. Схвалено також відчитати статут "Пропам'ятної Відзнаки Української Галицької Армії" на доказ, що ця відзнака не має в собі нічого протидержавного, тим самим і заготовлювання стяжок до неї, що робилося в кімнаті Чижівної, не може підпадати під поняття протидержавної діяльности.

Зоня Кравцівна, учениця ґімназії "Рідної Школи" у Львові, заприсяжена подала, що відбирала від господині Анни Ґешвінд речі своєї сестри Марійки і Чижівної. Між іншими перебрала й чорну течку сестри, куди поскладала різні дрібнички. Деякі з них пізніше передала сестрі до тюрми. При тому показала суддям чорну течку з ініціялами М.К., власність підсудної Марійки Кравцівної - це могли б посвідчити також її університетські товариші й товаришки.

Прокурор спротивився, щоб заприсягнути свідка Ярослава Процишина, брата обидвох підсудніх, покликаючися на § 170, буква "б", а саме, що і сам цей свідок був свого часу підозрілий про злочин з § 58 буква "ц", як і його брати. Оборонець д-р Семен Шевчук домагався заприсяження, а це на тій основі, що слідство проти свідка вповні припинено, воно виказало цілковиту його невинність. Трибунал прихилився до становища прокурора і Ярослав Процишин почав свідчити незаприсяжений.

Ще коли жили вони при вул. Курковій, прийшов раз до нього брат Жиґмонт і сказав, що йому підкинено більшу кількість "Сурми", тепер він не знає, що йому з тим робити. Свідок був тої думки, що тої "Сурми" ніхто не потребував, певно хотів її позбутися, тому й порадив братові, що найкраще буде її спалити в печі. Це він і обіцявся зробити. Не може сказати, чи брати належали до Української Військової Організації. Здається, що ні, бо хіба, живучи разом такий довгий час, котрийсь з них мусів би про те проговоритися, неможливо на довшу мету зберегти в родині такої строгої конспірації.

На цьому скінчилося доказове поступовання і голова трибуналу відчитав поставлені лаві присяжних 11 головних та 4 додаткові питання. Перші сім питань відносилися до того, чи кожен з сімох обвинувачених належали до Української Військової Організації, чим діяли на шкоду польської держави і провинилися супроти § 58 буква "ц" карного закону.

Восьме і дев'яте питання стосувалося Марійки Кравцівної і Марійки Чижівної, а саме, чи поширювали вони "Сурму" й іншу нелеґальну літературу і діяли тим на шкоду польської держави по думці § 59 букви "б" і "ц" карного закону.

Десяте питання мало устійнити, чи провинилася Марія Чиж проти § 65 букви "а" і "б" карного закону в той спосіб, що писала й відчитувала протидержавні реферати і що тим підбурювала проти державного порядку.

В одинадцятому, дванадцятому і тринадцятому питанні йшлося про вину підсудних Жиґмонта й Осипа Процишинів та Євгена Сени, що діяли на шкоду польської держави поширюванням "Сурми" та інших нелеґальних брошур і летючок.

Чотирнадцяте і п'ятнадцяте питання займалися виною Марії Конрадівної, а саме, чи переховувала вона в себе вибухові матеріяли і тим наражувала на небезпеку життя других людей (§ 6 динамітового закона з 27 травня 1885 року) та чи вона своїми клеветними зізнаннями діяла на шкоду інших осіб (§ 209 карного закона).

Як відомо, Конрадівна в часі поліційного слідства обтяжила Дарку Гординську, ніби від неї дістала на переховання вибухові матеріяли, і Дарку Герасимович, ніби намовляла її переховувати ті матеріяли. Поліція мусіла або арештувати обидві ті студентки і поставити їх перед суд - до чого не могла призбирати достатніх доказів - або обвинувачувати Конрадівну за клевету.

Прокурор промовляв повні три години, переходячи подрібно, пункт за пунктом, окремі закиди акту обвинувачення супроти всіх підсудних. Завдання, його, як кожного прокурора, та ще й у політичному процесі, не було тяжке. Але тому, що цей процес неначе завершував голосні і криваві події минулорічного листопада, трудно було присяжним суддям уявити собі в чотирьрх молодих дівчатах і двох студентах з літераторськими схильностями носіїв і виконавців грізної Української Військової Організації.

Насвітлюючи дотеперішню діяльність Української Військової Організації, прокурор наплямував її, як злочин супроти згідливого співжиття двох братніх народів. На його думку, теж українська суспільність хоче боротися проти розпаношення впливів Української Військової Організації. Польська суспільність мусить помогти цьому здоровому поглядові. Так само держава, судівництво. Українська Військова Організація ставить своїм завданням розгромити Польщу, починаючи вже від сьогодні. Хоч цей час, як сказала обвинувачена Мойсеовичівна, ще не прийшов, але ж чи можна ждати безчинно, аж ворог стане під самими воротами?

На закінчення своєї промови прокурор ударив у патріотичний дзвін, остерігаючи присяжних суддів, щоб не брали на своє сумління всіх тих шкід і нещасть, що можуть упасти на польську суспільність від тих обвинувачених членів Української Військової Організації. Увільнення в суді одних членів УВО може надхнути других її членів до ще більше сміливих і зухвалих атентатів.

Промови оборонців, як і в усіх інших політичних українських процесах, стояли на високому ораторському і юридичному рівені. Не дарма ж судова заля звичайно виповнялася вщерть, до останнього місця, цікавими послухати тих промов і треба підкреслити, що серед них немало було поляків і жидів.

Прекрасну з кожного боку промову виголосив оборонець д-р Володимир Старосольський і вона зробила велике враження на судовій залі. Не треба було бути великим психологом, щоб бачити, як присяжні судді піддавалися її впливові. На превеликий жаль неможливо віднайти повного її тексту, ледве чи й зберігся він навіть у недоступних нам архівах, тому й змушені ми подати її в таких уривках і скороченнях, як це занотував судовий справоздавець "Нового Часу":

"Високий трибунале! Висока лаво присяжних! Ми всі є під сильним враженням промови високоповажаного речника публічного обвинувачення, яку я мушу зарахувати до найкращих, що їх колинебудь доводилося слухати в цій залі.

Мимохіть насувається мені одна рефлексія, котрою хочу поділитися з вами. На кожному кроці стрічаємося в ділянці поезії з тим, що якийсь поет зриває з прийнятими формами і вертається до староклясичних примітивних форм. Це саме і в малярстві. Поза футуризмом, кубізмом і т.п. вертаються напрями з-перед 1000 літ.

Це саме в філософії. І це саме в житті. І в області юридичного життя ми примушені цею перерафінованою культурою зійти час-від-часу до юридичного примітиву, щоб наглядно переконатися, чи нема часом пересади в тім модернім праві.

В сумерках минулих століть стоїть непорушна строга постать богині справедливости, Теміди, в руках якої вага. З одної сторони вина, з другої кара. Між ними мусить бути пропорція.

Ця рефлексія насунулася мені мимохіть, мені здається, що є тут деяка подібність.

За нами війна, що принесла не тільки руїну, але й переоцінку всіх людських цінностей. І дивна річ. Та сама зміна, що зайшла в соціяльнім ладі, відбулася і в області права. Одні закони, з найвищих верхів, знайшлися нагло в низах, другі з низів двигнулися наверх. Маю тут на думці закон злочину головної зради, ославлений 58 параграф. Останні десятки літ перед війною ми не стрічалися з ним. А якщо і стрічалися, то які імена були з ним зв'язані? Андраш, Кошут, червоний граф Сапіга, Смолька, Зємялковскі - провідники націй. Здається, маю право спитатися: чи ті провідники і ці діти з лави обвинувачених - це одне й те саме?

Ні!

58-ий параграф постав у часі, коли австрійська держава була зліпком різних народів, нічим не зв'язаних з собою, які ворожо відносилися до династії. На її сторожі стояла армія і драконський § 58. Польщу створила не династія, але нарід, і цей нарід повинен боронити цілости держави, а не § 58, який на думку поважних польських учених є перестарілий і невідповідний.

Але цей параграф існує і зобов'язує, тож я не можу вам сказати: не руководитися законом! Я тільки прошу вас трактувати цього старика обережно і старанно, щоб не пошкодити ідеї права і справедливости.

Щоб судити провину обвинувачених, мусимо поглянути, чи була "чинність", яке то слово фіґурує в поставлених Вам питаннях. Тільки тоді, коли була "чинність", може бути головна зрада. А тут тільки слова і слова! Вони можуть бути підтягнені під злочини, як злочин підбурювання, заколочування публічного порядку, збудження ненависти - але не під злочин головної зради".

В дальшій частині своєї промови переходив оборонець до доказування, що у поступках обвинувачених справді не було жодного чину. Наводив зізнання надкомісаря Мітленера, що УВО перейшла до кадрової мирної праці, в рамах леґальних товариств, щоб як слід підготуватися до майбутньої війни.

"В нелеґальній діяльності обвинувачених чину не було, тільки "намагання". А за намагання виконання чогось відповідає тільки головний справник, а не дальші учасники. За свою леґальну працю спокутували вони вісьмома місяцями слідчої тюрми і тому оборона навіть не ставила евентуального питання у справі злочину заколочення публічного спокою.

Вони це відпокутували".

Оборонець різко розвіває леґенду, що в мешканні Чижівної і Кравцівної був конспіративний льокаль УВО. І нарешті перейшов до самої оборони обвинувачених.

"Доказом вини Кравцівної є та фатальна картка зо списком зброї. Я бачив її і ви бачили її. Признаю, що подібність деяких букв у ній дуже вдаряє. Ви маєте суб'єктивне переконання, що цю картку писала Кравцівна. Але це не вистачає, щоб видати присуд".

Оборонець наводив цікавий факт, що зайшов давніше в німецькій юрисдикції. Ішлося про автентичність тестаменту. Знавці письма ствердили одноголосно автентичність, а пізніше показалося, що завіщання було сфальшоване.

"Доказом вини Чижівної є "Пластовий наказ" - реферат. Ви знаєте його. Чи ґльорифікація геройських змагань наших стрільців, чи віддання поклону постаттям поляглих - це ґльорифікація злочину і ширення ненависти?

Виною Мойсеовичівної є зроблення прислуги якомусь знайомому, не знаємо, може комусь близькому. Зізнання моїх клієнток є до певного місця правдиві. Бо дальше є хтось, кого вони не хочуть і не можуть зрадити. Бо дальше є хтось, за кого вони посвячуються та його рятують. Це не дивниця. І ми були молоді, розуміємо їх молодечі пориви.

В записках Чижівної є речення: треба йти дорогою любови і пробачення. Пам'ятайте про ці слова молодої дівчини, панове присяжні судді! Прошу звільнити їх вашим присудом не в ім'я ласки, тільки в ім'я справедливости!"

28 червня 1929 року, в останньому дні процесу, присяжні судді заперечили всі поставлені їм питання щодо вини підсудних і суд мусів їх усіх звільнити. Ще того самого дня вийшли вони на волю. Був це великий тріюмф оборони і водночас останній великий політичний український процес, де нікого не засуджено.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Про один з таких процесів читаємо нотатку в "Новому Часі": "Дня 20 березня 1929 року відбулася перед лавою присяжних у Коломиї розправа проти студента прав Дмитра Печенюка зо Стецеви за злочин з § 58 карного закону, поповнений через те, що в листопаді минулого року одержав від незнаного йому осібняка більшу кількість летючок УВО і нелеґального часопису "Сурма", які то поліція при переведенні в нього ревізії сконфіскувала. Обвинувачував прокурор Герц, трибуналові проводив віцепрезидент Саганек, боронив д-р Іван Новодворський, суддями присяжних поставлено п'ять питань з параграфів 58 буква "ц", 300 і 302 та з артикулу 58 пресового декрету, присяжні заперечили всі питання: так, що обвинувачений по чотири й пів місячній в'язниці вийшов на волю". "Новий Час", ч. 34 (643), п'ятниця, 29 червня 1929, "З судової залі", летючки УВО й "СУРМА".

[2] Правний дорадник.

[3] Колишній директор української ґімназії в Станиславові, пізніше перенесений до Львова на директора Академічної ґімназії. За неприхильне становище до УВО побили його ґімназійні учні.

[4] По-польськи: "крушонци", не "мйотайонци".