XVIII. РОЗДІЛ

КРИВАВИЙ ЛИСТОПАД У ЛЬВОВІ

В десяту річницю української державности. - Богослуження в Преображенці і панахида в Св. Юрі. - Прапори УВО на Юрі. - Десять тисяч народу демонструє на площі Св. Юра. - Атака кінної поліції. - Стріли боївок УВО обороняють демонстрантів. - Летючки УВО і колишніх українських вояків. - Національні українські прапори на видних місцях у Львові. - Звітує бойовик УВО.

Давно вже не піднімалася так високо хвиля патріотичних настроїв у Львові. Львів шумів, бушував і грізно клекотів, не бралася людей робота, в кожного тільки на думці й устах, як то було під св. Юром. Бо все почалося зо святочного Богослуження і панахиди в десяту річницю Листопадового Чину 1918 року.

День Першого Листопада всі українські установи проголосили вільним від праці. На десяту годину вранці заповіджено урочисту Службу Божу в Преображенській церкві і ще далеко перед тим люди вщерть виповнили не тільки церкву, але й сумежні з нею вулиці. Богослужбу відправив о. мітрат Базюк в асисті багатьох духовників. Співав відомий у Львові хор під управою радника Купчинського. Це пройшло спокійно, поважно і в піднесеному дусі. Публіка з жалем розходилася, всі чекали патріотичної проповіді з нагоди тієї річниці. На жаль проповіді не виголошено.

На годину пів до шостої визначено панахиду в церкві св. Юра. Зібралася така маса народу, що не то що на обидвах подвір'ях святоюрської церкви, але й на площі св. Юра перед нею не ставало місця. Підраховувано не менше десяти тисяч людей - не пам'ятали, коли востаннє зібралося стільки українців на патріотичній маніфестації. На першому подвірї поставлено символічну могилу з березовим хрестом, прикрашено зеленню і жовто-блакитними лентами. За могилою виднів тетрапод і височів великий світляний хрест.

Тридцятка священиків станули до панахиди під проводом мітратів Базюка й Войнаровського. Чудово співав чоловічий хор "Сурма" під батутою композитора д-ра Неділка. Скінчилася панахида, зворушливу проповідь з нагоди тієї річниці виголосив о. Роман Яценків. Настав час розходитися по домам, та нікому це ані в думці не було.

Ще до кінця панахиди зібраний на площі народ побачив, як над його головами з церкви св. Юра залопотів великий жовто-блакитний прапор з вишитими на ньому чорними буквами УВО. Вивісили його два члени Української Військової Організації, Михайло Колодзінський та о. Т.1 Тільки прогомоніли останні слова проповіді священика о. Яценкова, коли на бальконі св. Юра з'явився цивільний бесідник і палко почав промовляти до народу.
Панахида в катедрі св. Юра під 1 листопада 1928.
Маса немов окам'яніла, стало тихо, кожне слово чітко відлунювало і доносилося до найдальших рядів зібраних людей. Багато впали навколішки і шепотіли слова молитви. Незнайомий промовляв коротко й гаряче, візвавши приявних засвідчити перед світом, що Львів був, є і завжди буде український. Звідкись узялися впорядчики, що почали уставляти людей походом у напрямі середмістя. Похід рушив вулицею Міцкевича вниз. Коли дійшов до будинку дирекції залізниць, дорогу заступила йому кінна й піша поліція, зібрана заздалегідь і розставлена по бічних вулицях довкола комплексу забудовань св. Юра. Якийсь комісар, вимахуючи шаблею, кричав до людей, щоб розходилися. Ніхто не зважав на нього, людський потік роздвоївся, двома своїми раменами обминув комісаря з групкою поліцистів і поплив далі, тягнучи його за собою. Далися чути співи "Ще не вмерла Україна" та "Гей, у лузі червона калина". Тоді з бічної вулиці вилетів більший відділ кінної поліції і сильно напер на чоло демонстративного походу, витискаючи його вгору вулиці, назад на площу св. Юра. З усіх сторін піднявся несамовитий крик і вереск. Кричали поліцаї, гуділа юрба, а на дерева Єзуїтського Городу повилазили малі ґімназисти й інші хлопчаки, кишені мали випхані камінням, жбурляли його на поліцію і на все горло верещали: "Смерть ляхам! Ганьба поліцїі!"

Зібрана на площі св. Юра густа юрба тиснула на передніх учасників походу, що не мали куди подітися: з одного боку б'є поліція, з другого не пускає десятитисячна маса народу. Затріскотіли стріли: спершу один, другий, далі кільканадцять і потім цілі сальви. Ніхто не знав, хто до кого стріляє, всі думали, що це поліція відкрила вогонь по демонстрантах. Розшаліла з жаху і гніву юрба заколихалася, як море: одні кинулися в розтіч, другі з ненависною люттю ринули голіруч на поліцаїв. Настало нечуване пекло:

"Похід перейняла поліція від сторони вул. Міцкевича, під час коли на вулиці Петра Скарги стояв відділ пішої поліції і видовжував свою лінію аж по початок вулиці Шептицьких, окружаючи в той спосіб святоюрську площу. Коні врізалися в товпу, толочили жінок і дітей, счинився страшенний крик, вереск і плач, тим більше, що на панахиду прийшло багато жінок з немовлятами на руках.

Ніхто не знав, чи втікати, чи боронитися, чи просто очікувати смерти під ногами розшалілої юрби або копитами розюшених коней. Плач і вереск погублених дітей, пронизливі свистки поліції - все те зливалося в пекельну музику в царстві жаху".

["Пекло на площі Св. Юра" - "Новий Час", ч. 136 (586), середа, 7 листопада 1928.]

Щораз нові відділи поліції прибували, оточуючи площу св. Юра й замикаючи вулиці, що вели до неї. Серед польських прохожих на подальних вулицях пустилася чутка, що "українці почали повстання з церкви св. Юра".

Всі ті події проходили з блискавковою швидкістю. Думав хто, а чи й не думав про якийсь порядок у листопадовій маніфестації, розвиток подій перекреслив усі його пляни. Початково склався загально-громадський комітет, щоб обдумати порядок і спосіб ювілейних святкувань. Були різні пропозиції, м. ін., щоб незалежно від церковних урочистостей відбути велику святочну академію. На академію потрібний був дозвіл польської адміністраційної влади і представник студенства в комітеті, Андрій Гаєцький, запротестував в імені студентів проти такого способу святкування річниці української державности. Сором і ганьба іти до поляків прохати на те дозволу, студенти ніколи на те не погодяться і в такій академії участи не візьмуть. Так і впала ця думка.

Українська Військова Організація не виступала з ніякими пропозиціями від себе і також нічого не хотіла робити у власному імені, на свою руку: її бажання було, щоб маніфестація в десятиріччя 1 листопада 1918 року була виявом всенародньої пошани до тієї події. Не зважаючи на те, в яких формах будуть переходити ці святкування, Українська Військова Організація мусіла використати ту нагоду для того, щоб пригадати себе українській суспільності і виявити себе таким способом, як того вимагав її характер революційної організації і як того очікували від неї її прихильники в українському народі.

Перш усього випустила вона летючку, що одного й того самого дня 1 листопада 1928 року поширювалася скрізь, де тільки відбувалися святочні богослуження, панахиди та інші маніфестації з нагоди тих роковин:

З рук до рук!                                                         З хати до хати!

УКРАЇНЦІ!

Надійшов день 1 листопада, десята річниця Великого Зриву, свято боротьби та кривавого труду за волю і славу Українського Народу. Десять літ минає від часу, як Західні Землі України, після довговічної неволі, спалахнули полум'ям боротьби за Державу.

І за цих десять літ, на кривавих полях України від Сяну аж по Дін, лютує знов жорстокий ворог, закріплює свою владу, заповнює тюрми синами України.

Доки ж триватиме цей гніт? Український інтеліґенте! На твоїх плечах лежить подвійний національний обов'язок. Хай же Велика Річниця надхне твою працю новим стихійним гоном до національної боротьби!!!

Український робітнику! Пам'ятай, що не буває злиднів у власній, незалежній хаті. Готуй зброю, щоб у слушний час бути приготованим до боротьби за самостійність України.

Український селянине! Пам'ятай, що те, що навчить тебе ворог у кадрах своєї армії, ти повинен, у слушний час, звернути проти нього самого.

На дні душі ховай бажання відплати та будь готов зрадити гнобителя тоді, коли Нарід від тебе цього зажадає!

Українська жінко! Хай кров твоїх упавших мужів і синів спалахне в твоєму серці новим полум'ям помсти! Хай це почуття переллється у грудь твоєї дитини, якій ворог старається заглушити національну душу!

Ввесь український народе! День Першого Листопада є днем великого національного свята - днем побіди і слави. Не забуваймо, що боротьба за новий Листопад ще не покінчена. Від наших героїв берім велику міць, на час нових змагань, нової слави. І по всій Україні хай залунає могутній клич:

Хай живе Перший Листопад!

Хай живе Національна Революція!

Хай живе Самостійна Українська Держава!

Львів, листопад 1928 року.

Разом з тим Українська Військова Організація взяла на себе обов'язок розповсюднювати першолистопадову летючку, видану від імені вояків, що брали участь у Листопадовому Чині 1918 року і в усій пізнішій визвольній боротьбі. Летючка не була підписана, зверталася до "товаришів", а з її змісту виходило, що це говорять товариші зброї до всіх тих, що колись носили на собі однострій українських армій. Летючка довга, не було б доцільне її тут повністю передруковувати, тому поминаємо її початок і середину, що подають історичне тло, перебіг та оцінку збройних визвольних змагань 1918-1920 років, і наводимо саме тільки її закінчення:

"Святкуємо сьогодні Першого Листопада не плачем над могилами. Бо ці могили, це наша осяйна слава, слава невмірущого народу, слава народу, що не завмер, придавлений ворожою ногою. Бо це новонароджена Богданова слава, що, після трьох соток літ, знову залопотіла крилами жовтоблакитного прапору над українською землею.

Тож святкуймо Першого Листопада як радісне свято, хоч святкуємо його над Великою Могилою. А вона говорить до нас німими тисячними голосами: "По мені ходить ворог брудними чобітьми. Я лежу поганьблена, в нарузі і досі не пімщена". Чуєш, що говорить тінь твоїх братів, убитих твоїм ворогом? Їх тінь, їх молода кров, пролита в святому бою!

Тому, доки не сповнилася справедливість, доки кривда не буде пімщена, доти не будеш мати спокою і не глянеш ясно в очі твоїм братам і цілому світові. Будеш спускати очі, як людина, обдерта з національної чести! Тож не забудь! Тебе чекає обов'язок пімсти! Яка вона має бути, цього навчив тебе сам ворог! Кожний твій віддих, кожний крок має мати ту ціль! Хай день, який святкуємо, буде днем великої, однодушної присяги на криваву пімсту над катами.

До народньої пімсти треба шляхетних душ. Українець давнього типу, з дореволюційною психікою, не сповнить цього діла. Та давній тип вимірає, а на його місце стають кадри нових, молодих людей, що мають душу, зроджену в листопадових днях, випалену в огні боїв, людей, яких напрямною життя стала: Вільна Українська Держава. Вони здобудуть її. Від Першого Листопада 1918 року минає десять літ. Товариші! За нових десять літ мусимо святкувати Великий День на нашій вільній землі у Самостійній, Соборній Українській Державі!"

["Сурма", число за грудень 1928.]

А далі, на долю Української Військової Організації припало подбати про те, що промовляло до душі і підносило революційні настрої. В тій цілі розвинула вона свій прапор над панахидою в церкві св. Юра. На самий вид цього прапора юрба попала в патріотичну екстазу і не треба було більшого зусилля, щоб пірвати її до демонстраційного походу. Такі самі прапори замаяли на будинку університету, де колись містився галицький сойм, і на шпилі Високого Замку. Немало намозолилася поліція та пожежна сторожа, заки зняла ці прапори. Публіка, що приглядалася цьому, не могла з дива вийти, яким чином їх там завішено, коли пожежники навіть на своїх драбинах та достосованих до високих будинків протипожежних приладдях не могли дістатися до прапорів.

А надівсе, Українська Військова Організація мусіла подбати про забезпечення панахиди і маніфестаційного походу перед ексцесами поліції та витівками польського вуличного шумовиння, з котрим, як показалося, тісну спілку зав'язало польське студентство. Боївки по дві-три особи були розставлені в різних місцях, при вході на подвір'я св. Юра, на мурі, що оточував город св. Юра від сторони вул. Міцкевича, кудою мав іти похід, та в інших місцях, де це видавалося потрібне. Боївкам строго наказано, що вони не сміють нікого провокувати, їхнє завдання - охорона панахиди й безборонних людей від поліційної напасті. Точно вони того притримувалися й почали стріляти аж тоді, коли поліція кинулася бити людей шаблями і штовхати прикладами крісів. Віддаємо слово учасникові одної з тих боївок:

"Мені дано доручення, разом ще з одним бойовиком, тримати стійку коло брами входу на перше подвір'я св. Юра. Якби хтось наважувався - поліція або цивільні поляки - перешкодити панахиді, ми мали стримати їх. Хоч нас було тільки два, але ми знали, що десь поблизу розставлені інші боївки, зрештою нам помогли б інші українці, учасники панахиди, треба б тільки дати їм провід і приклад. В кишені мали ми по револьверові, наказ був уживати його тільки в конечності. Хто буде тим другим бойовиком, я не знав, і щиро врадувався, коли пізнав у ньому мого товариша з ґімназійних часів, Леся Музичку.2 Хоч і як ми близько дружили з собою, один про одного не знав, що належить він до Української Військової Організації.

Ми зайняли наше становище під деревом по лівій стороні брами. Здавалося, що все пройде спокійно. Непроглядні маси народу залляли подвір'я і площу перед церквою, тиснява така, що годі пропхатися наперед. Всіх огорнув святочний настрій, кожен стояв поважно, вся велика маса народу мовчки слухала панахиди. Вже почали співати "Вічная пам'ять" - кінець панахиди. Бачили ми, як у тому моменті розгорнувся жовтосиній прапор з літерами УВО на ньому і зараз після того почав хтось з балькону промовляти до народу. В тому моменті з задніх рядів на площі почалися крики: "Поліція! Поліція!" Я підсадив Леся на дерево, щоб йому звідти зручніше було стежити. Лесь крикнув мені: "Кінна поліція розганяє людей, рубає шаблями!" І почав стріляти. Це він випустив перший стріл у святоюрській маніфестації.3 Крик і лемент людей заглушили відгомін стрілу і спочатку ще ніхто не зорієнтувався, що починається стрілянина. Лесь випалив удруге, юрба прорідилася, вже і побачив поліцистів з обидвох боків, від вул. Міцкевича і з противної сторони площі св. Юра. І тоді, як на команду, посипалися на поліцію стріли з мурованої огорожі довкола св. Юра - це обізвалися інші боївки. Потеплішало нам на серці, - значить, ми не самі тут! Видно було, як коні стають дибки, деякі разом з поліцистами падають на землю. Несподіваний вогонь з пальної зброї спинив розгін поліції і дозволив людям утікати вулицями, що на всі боки розходилися з площі св. Юра. Людський напір пірвав і нас за собою, ми стратили з очей поліцію і тоді припинили стріли. Стрілянина не вгавала, від катедри св. Юра долинали співи "Не пора!" і "Ми гайдамаки". Тут і там можна було бачити окремих поліцаїв, що відбивалися від гурту під тиском юрби. Вони втікали, забувши про все. Ми з Лесем не стріляли до них, уважаючи, що наш обов'язок уже скінчився. Бачили ми ранених. Легше потурбовані, з розбитими головами і розквашеними носами самі про себе дбали, інших заносили люди до церкви св. Юра і до брам сусідніх будинків. Я сам бачив одного молодого чоловіка з відрубаним вухом та жінку з переломленою рукою, що безвладно звисала вниз.

Вулицею Лева Сапіги пішли ми аж до вулиці Коперника і там розійшлися - він до хати, а я до Академічного Дому.

[З розповіді Володимира Кобзяря.]

Цікаво, що в цей кривавий четвер під св. Юром не було нікого вбитого. Ранених без сумніву мусіло бути дуже багато, а скільки - ніхто того не знав. Українці мовчали про своїх, щоб не присікалася до них поліція за участь у демонстрацїі, поляки ж не признавалися, заборонили писати про те в пресі.

Около сьомої ввечері все затихло під св. Юром. Та до кінця вечора прийшлося львов'янам пережити ще багато несподіванок.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Пізніше відстав від націоналістичного руху і не бажає собі, щоб виявляти його назвище. Живе в Канаді.

[2] Хоч був він розконспірований і виступав навіть на одному з процесів у Львові, але подаємо тільки псевдо, бо живе ще в Совдепії.

[3] Володимир Мартинець у книжці "Українське Підпілля - Від УВО до ОУН" на стор. 313 подає, що до зібраних на панахиді промовляв член УВО Роман Драган, а перший стріл до поліції віддав теж член УВО, Тарас Крушельницький. Перше, можливо, правдиве, не можу собі точно пригадати з пізніших розмов та оповідань у колах членів Української Військової Організації. Але зовсім певно не починав стріляти Тарас Крушельницький. Мабуть він і не був тоді ще членом УВО. Він захопився акцією Української Військової Організації саме в часі листопадових подій і шукав зближення з нею. Пізніше ввійшов у склад Студентської Екзекутиви, мав нагоду стикатися з членами Української Військової Організації і правдоподібно тоді притягнули його до УВО. В часі своєї короткої приналежности до Української Військової Організації він не мав ніякого відношення до Бойового Реферату і не міг через те дістати від УВО зброї, хіба, що приватно звідкись про неї постарався. Виконував тільки всілякі доручення з рамени Пропаґандивного Реферату. Гл. про те в ІІІ випуску "Срібної Сурми" п. н. "Справа Східніх Торгів у Львові".