XVII. РОЗДІЛ

НА ВИЩИЙ ЩАБЕЛЬ

Вістка про виїзд Пілсудского до Румунії. - Плян атентату на його поїзд у Коршеві під Коломиєю. - Кур'єр до Львова розминувся з Пілсудскім. - Приспішений поворот до Львова. - Виклик до поліції. - З усіх боків на оглядинах аґентів. - Розмова з Чеховскім. - Виїзд Рибака на карний звіт до Данціґу. - Його ненависть до Сича і наклепи на нього. - Плян пірвати Сича. - Реорганізація Бойового Реферату. - Стаю підреферентом експропріяцій. - Кого і під яким кутом підбирати до експропріяційного відділу. - Пляни і пропозиції з усіх кутків краю. - Конфлікт УВО - УНДО. - Делеґація УВО в редакції "Діла". - Розповідь її члена, Андрія Гаєцького. - Постановлений напад на пошту в Коломиї. - Моя поїздка туди. - Плян нападу. - Боївка не приїхала, перешкодили листопадові події у Львові.

Минули два тижні. Жар літньої спеки вигнав з міст усіх, хто тільки міг виїхати, поволі забувався і напад на пошту і наглий суд. Відважився і я вийти наверх і одного дня зійшлися ми в лугах над Прутом - виринула нова справа.

Один з наших ґімназійних товаришів, Волощук називався, мусів покинути школу перед кількома роками. Йому поталанило дістатися на службу до залізниці, хоч як це й тяжко було українцеві. Може зробили вийняток тому, що його батько прослужив там усе своє життя, а може просто мав щастя. Працював він якимсь там дуже незначним службовцем на низу урядничої драбини, все ж таки, обертаючися серед своїх товаришів праці поляків, тут і там міг щось зачути. Належав до тих, що не змінили обряду, не відцуралися свого народу, не порвали зв'язків з давнішими своїми товаришами. Він це прибіг одного вечора і приніс вістку, що ближчими днями переїжджатиме через Коломию до Румунії Йосип Пілсудскі, маршал Польщі. Точного дня ще не знати, прийшло тільки таке попередження до начальника станції, повідомлять в останній хвилині, тим часом треба приготовити всякі засоби обережности.

Від коли кинуто петарду на польського президента Станіслава Войцєховского - а якраз минало три роки з того часу - ніхто з визначних польських державних діячів не важився станути ногою на українській землі. Приїжджали всякі шефи департаментів, ну, нехай і міністри. Але Пілсудскі? А щоб тебе черви сточили! Та не бойовиками, але застрашеними кроликами були б ми, якби на те дозволили! Щось мусимо зробити, конче мусимо, але як?

З пляном виступив Микола Максимюк. А був він дуже простий. Спирався на заложенні, що коли поїзд наближається до станції - всі голови звертаються в його бік і ніхто не дивиться назад себе, навіть залізничники, а ще й коли знають, що цим поїздом їде Пілсудскі! Отож коли цей спеціяльний поїзд підїжджатиме до одної з невеличких станцій під Коломиєю, де він не спиниться, хіба може трохи сповільнить свій біг, між людьми на станції мусять бути принаймні два наші бойовики. Їх зодягнемо в службові однострої залізничників з рогатими шапками, хоч вистачили б і самі шапки, багато ж людей працює на залізниці в своїх власних одягах, тільки голови накривають залізничними шапками. В хвилині, коли поїзд у розгоні доїжджатиме до станції і всі інстинктовно головами обернуться до нього, обидва наші хлопці пересунуть зворотницю, поїзд уженеться на сліпі рейки і вивернеться з насипу. Вибрано до того станцію Коршів, другу на шляху Коломия - Станиславів. Зворотниця була там у зручному місці по зверненому до Коломиї боці станції і як на те, насип там трохи підносився, рейки згиналися легким закрутом. Спеціяльний поїзд має в собі не більше два-три вагони, крім льокомотиви, і коли піде він вивертом - буде йому амінь! Вже сама ця подія вистане, навіть якби Пілсудскі чудом лишився живий. Якби треба, можна б поставити боївку в залізничних одностроях.

Два поїхали до Коршева перевірити, чи справді зручно там спричинити катастрофу. Місце показалося дуже добре, ледве чи знайшлося б краще. Правда й те, що коли надїжджає поспішний поїзд від Станиславова, всі витягають до нього шиї, як гусаки, і не бачуть, що діється по другому боці станції.

Самі ми на те не зважилися. За велика відповідальність, занадто важлива парсуна Пілсудскі, трудно самому братися за те і передбачити політичні наслідки після атентату. Та й не знати, чи готова до того організація в тій не дуже для неї сприятливій атмосфері після нападу на пошту при вул. Глибокій. Вислали ми одного з нас,1 щоб представив наш плян у Львові, а коли дістане на те згоду - ми самі власними місцевими силами це виконаємо. Ще тої самої ночі всів він на поїзд. Висівши з трамваю у Львові купив ранішнє видання якоїсь газети і там на першій сторінці красувався напис: "маршал Пілсудскі в Румунії". Без попередження навіть свого власного залізничного персоналу тайком поляки перекинули Пілсудского до Румунії і повідомлення в пресі дали аж тоді, коли він уже був на місці...

Наш товариш вернувся з нічим, приніс тільки доручення нам обидвом з Дзюником, щоб не ждучи кінця вакацій приїжджали до Львова.2

Заїхали ми, як звичайно, до Академічного Дому. В Польщі був обов'язок приголошуватися в спеціяльному, т. зв. мельдунковому бюрі, скільки разів хтось приїжджав на довше, як на 24 години, і як тільки ми приїхали, управитель Академічного Дому зголосив наш приїзд. Не міг я позбутися неспокою - всього місяць, як ганялася за мною поліція по всій Галичині і дідько його знає, чи не мають на мене якогось кия, хоч відбувся вже наглий суд і справа нападу на пошту при вул. Глибокій була ніби вияснена й закінчена.

Справдилися мої прочуття. Кілька днів пізніше дістав я поштою заклик до поліції, подане число кімнати й година, куди й коли зголоситися. Якось моторошно йти... Порадився я з Романом Барановським, що таки треба піти. Поліція і так знає, що я вже у Львові - коли б хотіла мене арештувати - вже могла б це зробити. А втім я й мав до вибору, або цілком поринати в підпілля і тікати за границю, або, лишаючися в краю до леґального життя, жити зовсім так, як досі, як громадянин з чистим сумлінням супроти закона. І тоді мусів бути приготований скоріше чи пізніше на зударну зустріч з поліцією, що напевно захоче мене ближче пізнати, бо ж нема сумніву, що Мирош засипав не тільки Дзюника, але й мене. Справи нападу мені тепер не пришиють, випустили ж Дзюника, та й непотрібно це їм. Висновок - треба піти і клеїти дурня, наче б то нічого не знаю, тільки що вернувся з вакацій.

Пішов я до слідчої поліції на Казимирівську вулицю ч. 30 і не можу сказати, щоб був я зразком відваги, переступаючи від вулиці поріг цього гнізда шершенів. Показав папір, завели мене до порожньої кімнати з кількома кріслами й сказали сісти. Ждав я там чи не з годину. Щораз хтось приходив, запитував, чого собі бажаю, брав у руки мій папірець і при тому приглядався мені. Це поліційні аґенти з політичної бриґади в той спосіб запізнавалися зо мною. Коли вже так може з десятий з черги дуже ввічливо запитався мене, чого я сюди прийшов, урвався мені терпець. Сиджу тут годину, а в мене часу обмаль, я приїхав до Львова вчитися, а не висиджувати в поліційних ждальнях: або є діло до мене - сюди з ним, або ні - то йду додому. Тоді покликали мене до іншої кімнати, де сидів комісар Чеховскі. Не мед, а просто патока. Оправдувався, що мусів я на нього ждати, він тільки що перед хвилиною скінчив якусь там роботу. Не гаючи часу спитався я, чого від мене хочуть. Чеховскі на питання відповів другим питанням, де я був у часі вакацій:

- В горах, на прогульці. Або що?

- Бо ми шукали вас і не могли знайти, ви не були ніде приголошені.

- Як же ж мені приголошуватися і де, коли я сьогодні тут, завтра там, раз ночую в селі, раз у колибі на полонині? А втім, чого вам від мене було потрібно?

- Ніби ви нічого не знаєте? Нічого не говорив вам ваш товариш Попадюк?

- Казав мені, що його арештували, завезли до Львова, а потім показалося, що це помилка, і його пустили.

- А про вас нічого не говорив?

- Так, говорив, що питалися ви в нього про мене, але так само питалися про десяток інших студентів.

- Бачите, на вас і на Попадюка наговорили несотворені речі, наче б то ви брали участь у нападі на пошту при вул. Глибокій.

- Це брехня, несусвітня брехня!

- Заспокійтеся, ми знаємо, що це неправда, інакше не випустили б ми пана Попадюка на волю.

- То навіщо ж ви мене сюди кликали?..

- Хотів вас про те повідомити. Та й перестерегти за одним махом, щоб ви трималися здалеку від таких бандитів. Якби ви не ходили до Сокола ІІІ, ніколи б їм не прийшло на думку притягати вас до справи. Та й чого вам туди заходити? Ви студент, ваше діло - університет, а не якийсь "Сокіл" чи "Луг".

- Та це правда. Пощо мені підставляти здорову голову під євангелію? От ходив туди, бо там дівчата, забави, можна весело провести час.

На такій пустій балачці просиділи ми може з годину, Чеховскі сверлував мене очима, якби хотів сказати, що хіба не маємо один-одного за дурня і добре знаємо, що про себе думати. Чеховскі пробував розкусити мене, що я за птиця, чи крім дівчат і танців ще інші маю зацікавлення, аґенти придивлялися мені, а я їм, і такий був кінець.

В Академічному Домі світила пустка, студенти зїжджалися з вакацій аж у вересні. Тільки під самим дахом примістилася групка студентів однорічного торговельного курсу, переважно з Перемищини, - самі "свої хлопці". З ними частенько пересиджував Рибак, здається були вони собі знайомі ще з того часу, коли він попався в тюрму. В одній з кімнат підроблялися документи на виїзд за границю - дуже простим способом, відбиваючи печатки з правдивих пашпортів на фальшиві. Звідки Рибак брав їх, я не питався, а мав він там піддостатком різних блянків і формулярів, пашпортових книжечок і т. п., найбільше т. зв. "доводів особістих". Вибирався він до Данціґу на якусь конференцію, так нам казав. Багато-багато пізніше довідався я про дійсну причину тої подорожі. Їхав він оправдуватися перед Начальною Командою УВО за злу організацію нападу на пошту при вул. Глибокій. Крайова Команда обвинувачувала його найперше за те, що взяв недосвідчених бойовиків, а повинен був їх перемішати поспіль з такими, що вже або брали колись участь у бойовій акції, або були на війні. Правда, вони виконали своє завдання бездоганно. Зате коли всіх їх поцупила поліція, не вміли витримати. За важна була справа і завеликого можна було сподіватися брутального поліційного терору, щоб могли йому ставити чоло хлопці, що перший раз у своєму житті мали до діла з поліційними живолупами. Заправляти їх потрібно, авже ж, але слід починати від дрібніших і менш важних актів. Далі записували в вину Барановському також те, що він до акції взяв аж трьох, що мешкали в одній і тій самій кам'яниці, а всі інші товаришували з ними і коли б поліція впала на слід одного тільки з них, інші шнурочком потягнулися б за ними. Та й ще два з-поміж них своїм зовнішнім виглядом аж ніяк не підходили до такого нападу. Розхрістану чорну чуприну і могутній ніс Ординця з кінця вулиці можна б пізнати, знову ж у Плахтини ішов шрам крізь обличчя і нічим його прикрити. Це просто чудо, що перестрашені свідки того не завважили.

Полк. Роман Сушко (Сич), Крайовий Комен-дант УВО в 1927-28 рр.

Лихий його знає, як там боронився Роман Барановський на тому карному звіті. Коли ж повернувся за тиждень - пашів ненавистю до Сича, цебто полк. Романа Сушка, тодішнього Крайового Коменданта УВО у Львові. Сипав на нього всякими неподобствами, і чого він там на нього не виговорював! У тому часі я мало що знав про полк. Сушка, хіба те, що десь припадково доглянув у "Літописі Червоної Калини" або в мемуарах з визвольної війни. Самого ж його і на очі не бачив. Не мав поняття, що він у нас за Крайового Коменданта, не знав навіть, що живе він у Львові, видавалося мені, що він десь за границею. Ні менше ні більше, Рибак поставив закид, що полк. Роман Сушко співпрацює з поляками. Покищо він не говорив одверто, що Сич на службі поліції, тільки натяки такі в нього бували. А теорія його йшла по лінії, що Сич злигався з "пілсудчиками", цебто з вужчим колом військових співпрацівників Пілсудского, прихильників "походу на Київ", що загравали в одну дудку з колами Андрія Лівицького в Варшаві. Сич, мовляв, здавна розцінювався в тих колах, як прихильник т. зв. уенерівської політики, за відомом і тихою згодою другого відділу польського генерального штабу його підсунули до Української Військової Організації, щоб паралізував він її рухи. Його самого, наче б то, тримала в руках за справу полк. Отмарштейна3 і грозили розкрити його ролю в ній на випадок, якби Сич хотів визволитися з-під опіки полонофілів і поляків. Довгий час не було до нього довір'я в полк. Євгена Коновальця, хоч добре були вони знайомі з корпусу Січових Стрільців. Вкінці Сич скористався з того, що арештовано сотн. Юліяна Головінського, не було під рукою нікого з бойових старшин, щоб поставити його на чоло Крайової Команди, навинувся Сич під руку і зайняв місце, належне "Юлькові". З того часу він тільки й те робить, що гамує діяння Української Військової Організації, а вже просто жити не дає Бойовому Референтові. Ніякої акції не хоче затвердити, все зволікає й опізнює, не відпускає найконечніших фінансових засобів, не дає зброї, нема мови, щоб сам він ставав пліч-опліч бойовиків, як це робив колись "Юлько". Та й ніхто цього від нього не вимагає, щоб тільки не перешкоджав і не саботував. Неможливо, щоб відповідальний Крайовий Комендант вів себе таким способом, тут мусить щось критися, неінакше, тільки це пророблена в польському й полонофільському таборі тактика контролі Української Військової Організації, щоб спиняти її ріст і не дати розвинутися в силу. Є деякі підозріння щодо нього і в декого з Начальної Команди, - так говорив Барановський, - тільки нічого не можна зробити, доки не буде доказів. Як тільки дати якусь сильнішу підставу недовір'ю і підозрінню, Сича знімуть з команди, вернеться "Юлько" і тоді ввесь світ здивується, як гаряче стане в краю. Ого! Юлько то не Сич, що на всі боки оглядається й усіх найперше обнюхує, заки скаже своє слово!

Таке торочив нам Рибак день за днем. Нема іншої ради, на його думку, тільки пірвати Сича, як він буде виходити з котроїсь української установи, напр., з будинку "Дністра" або "Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка", де він доволі часто пересиджує в бібліотеці, опрацьовує якісь історично-військові теми. Всадити його в авто, відвезти за місто і там вимусити від нього признання до співпраці з полонофілами на шкоду Української Військової Організації. Приміщення на арешт знайшов він десь коло Жовкви в якійсь гаївці чи лісничівці. Пірвати Сича мусять люди абсолютно певні й віддані справі Української Військової Організації, до того він призначує м. і. нас двох. Казав нам піти до одного ресторану в підвалі кам'яниці на початку Пекарської вулиці. Сам сидів при іншому столику в куті й очима показав нам полк. Романа Сушка. Перед тим устно описав його вигляд.

Страшенно дивна і прикра ситуація. Як не вірити Рибакові? Адже він наш безпосередній зверхник, Бойовий Референт у Крайовій Команді УВО. Передані ми до нього організаційним зв'язком, від пів року майже день-у-день стрічаємося з ним. І не з'явився він неждано й безшумно. Сидів на лаві обвинувачених у процесі "поштовців", кожен знав, що був він членом "летючої бриґади" під рукою Юліяна Головінського. Не без причини мусів він це говорити, нема ж диму без вогню! Правда, не міг він на нас перелляти своєї ненависти, пустив тільки отруйну стрілу, що ятрила серце. Далекі від ентузіязму погодилися ми з потребою, що коли прийде час - а Рибак так коверзував, ніби все те діялося за відомом сотн. Юліяна Головінського - треба буде і наших рук прикласти до тієї внутрішньої конспірації.

Рибак тим часом наказав узяти під інвіґіляцію Марійку Чижівну, сестру сотника Ярослава Чижа, колишнього члена Начальної Колеґії УВО, що пізніше поїхав до Америки і з часом зовсім відстав від Української Військової Організації. Жила вона в одній кімнаті з Марійкою Кравцівною, сестрою Богдана Кравцева, при вул. Пулавських ч. 8, коло Стрийського Парку. День і ніч стояла стійка під її кам'яницею - назирцем ходила за нею. Мала вона бути, по словам Рибака, щось неначе зв'язкова-кур'єрка і частинно секретарка, що нею Сич користувався у своїх контактах з леґальним світом.4 Спочатку це мало бути зовсім тайно, а потім інвіґіляторам доручено цілком з тим не критися, щоб Чижівна це бачила і звітувала про це Сичеві. Не знаю, як це закінчилося б, якби на авансцену не висунулися нові події в десятиріччя Листопадового Чину. Поліція арештувала Сича, наклала свою руку і на Марійку Чижівну. В міжчасі і я знайшовся за ґратами, а коли вийшов - Роман Барановський був уже поза Крайовою Командою УВО.

Швидко після повороту з-за кордону Роман Барановський повідомив мене, що зреорганізувався Бойовий Реферат у Крайовій Команді УВО. Назбиралося в ньому за багато людей, і щораз нових прибуває, тому поділено Бойовий Реферат на три відділи: перший - загальний, другий - для ударних і спеціяльних справ і третій - для експропріяцій. Для кожного повинен бути призначений окремий підреферент. Покищо в Крайовій Команді ще не рішено, як обсадити перші два пости і тому до часу обидва їх він буде зберігати в своїх руках. Третій підреферат, для експропріяційних справ, він передає мені. Вже від сьогодні можу себе вважати його начальником і до кількох днів маю подати, як собі уявляю його працю.

Ніде правди діти, це мене заскочило. Висловив я сумніви Рибакові, просто як товаришеві, чи добре це буде, може краще було б покликати на те місце когось старшого, з-поміж бойових військових старшин. Як запевнив мене Барановський, це не сталося нагло. Від коли тільки прийшов він до Бойового Реферату весною цього року, ця справа роздумувалася в Крайовій Команді. Навіть не його ориґінальна це думка, він тільки нав'язав до того, що обговорювалося колись, ще за часів комендантури Юліяна Головінського. Замкнутися в вузькому колі і стати чисто терористичною організацією, як того хотів дехто, не було б ніякого змислу. А раз станемо на становищі, що не можна замикати дверей до Української Військової Організації, заздалегідь мусимо подумати, що зробити з новими членами, як ними господарити. На цю тему були в мене довгі розмови, найперше з ним, а півтора року пізніше з полк. Романом Сушком і ще пізніше з сотн. Юліяном Головінським. На мою думку, як з одного боку мусимо триматися політики як уже не відкритих то принаймні відхилених дверей до Української Військової Організації, так з другого в підборі людей до бойових кадрів слід триматися найстрогішої селекції. Не тільки щодо фізичної справности, але брати до уваги передусім духову вартість. Не вистане бути сильним і навіть відважним. Для бойової роботи потрібно одчайдухів, це правда, але теж і найбільш стабільних психічно людей, що їм не розхитаються нерви і не зламається внутрішня відпорність на невигоди й небезпеки. Всі в тому бути згідні, одна біда - як пізнати таку людину і як її випробувати. Можливе це тільки в акції. Коли ж вона схильна до скорого заламання - пізнання звичайно приходить запізно.

Мій власний досвід у тому дуже був невеликий. Правда, це ж саме можна було сказати про всіх інших, а котрийсь з них мусів станути на те місце. Та й нічого надзвичайного годі було тут видумати і моя пропозиція до Бойового Реферату дуже була нескладна. Виділити з Організації тих, хто на думку Бойового Референта мав би підходити до експропріяційного відділу. Передавати мені одинцем, кожного зокрема. Я з кожним переговорю і зорієнтуюся, наскільки це буде можливе, в вартості кожного з них. Їх не повинно бути багато, не уявляю собі, щоб потребували ми більше, як 20-25. Поділити їх на групки по 3 і 5 осіб - тільки для зв'язку. До акції ніколи не вживати цілої п'ятки чи трійки, добирати їх так, щоб себе не знали. Експропріяції в засаді, в дотеперішній традиції, ділилися на два роди: ті, що переводилися в більших містах, і такі, що відбувалися на провінції, звідки відворот мав іти лісами й полями. Відповідно до того мусіли б підбиратися люди, що або чуються в своєму живлі з лябіринті міських вулиць, або звикли до мандрівок по краю.

Кожен з них мусить перейти добрий політичний вишкіл, щоб знав, зо що бореться і чому наражає своє життя. Замилування до пригодництва і чар романтики революційної боротьби це речі, що з ними треба рахуватися, але вони для бойовика не вистачають. Потрібний теж невеликий гурт дівчат - одна п'ятка - цілком відлучених від іншого зв'язку в організації, тільки до диспозиції мого відділу. Їхнє завдання - слідча і кур'єрська служба, різні помічні роботи перед і після експропріяційних актів. Можливо, що справлюся з усім цим до Різдва, а може й ні.

Рибак почав мені передавати членів експропріяційного відділу зо Львова. Не можу спам'ятати, скільки їх було, по своїй професії переважали там робітники й міщанський елемент, студентів було не більше як п'ять-шість. День за днем, чи краще вечір за вечором сходився я з кожним з них, найперше на те, щоб виробити собі загальне поняття про нього, а за другою чи третьою розмовою зорієнтуватися про освіту, інтеліґенцію, загальну вдачу тощо. Ані один з них досі не брав участи в ніякій бойовій акції Української Військової Організації, членами всі вважалися від около року, дехто вже два роки. Вік - дев'ятнадцять до двадцять чотирьох років. Політичне вироблення ніяке, хоч кожен почувався ідейним патріотом, готовий був зробити й віддати для України все, чого б від нього не зажадали. Тому й знайшлися вони в рядах Української Військової Організації. Були між ними й такі, що їм язик плутався, коли говорили українською мовою, більше звикли говорити по-польськи, живучи змалку серед польського оточення й ходивши до польської школи.

Як на те, під кінець вересня припадали мені екзамени третього року правничих студій. Сам не знаю, як я собі дав з усім тим раду, та десь так у половині жовтня увійшов я вже в усі мої справи. З відданих до моєї диспозиції людей сформував я три п'ятки і три трійки. Половина з них, на мою думку, могла бути вжита до акції кожної хвилини, але тільки впереміжку зо старшими бойовиками або принаймні під проводом когось досвідченого. Решта стояла в запасі. Тим часом усі вони мали доповняти свій політичний вишкіл.

Впарі з тим з різних сторін і за посередництвом інших організаційних зв'язків напливали до мене звідомлення і пропозиції, де і які б можна виконати експропріяції. Їх було так багато, що мені не під силу було навіть половини перевірити. Приходили вони не тільки з різних міст і навіть закутків української території, де, як то кажуть, дідько добраніч каже. Діставав я пляни з Кракова, Варшави й Познаня, їх пересилали мабуть студенти тамошніх університетів, наші члени, що відбували там військову службу, або й інші українці, що їх туди закинула доля, про те я ніколи не допитувався. Моїм обов'язком було все те переглянути і перестудіювати з такої точки погляду: 1. скільки грошей можна б з такої акції здобути для організації, 2. скільки людей потрібно для виконання експропріяційної акції, 3. як безпечний відворот після акції і які можливості скрити здобуті грошеві засоби й передати їх пізніше до Крайової Команди. Під таким кутом видавалися інструкції для зв'язкових Української Військової Організації в цілому терені. Щонайменше половину всіх пропозицій мусів я відкинути з місця, такі вони були фантастичні і не стояли в ніякій пропорції до наших сил та спроможностей. Вистачило першому-ліпшому з таких інформаторів довідатися, що десь є гроші, а вже він зголошував це "догори" і денервувався потім, що його інформацій не використано. Я й сам знав, що в кожному скарбовому уряді, в кожному державному банку чи в більшому поштовому уряді лежать купи грошей, та що нам з того? Трудно було втовкмачити людям у голови, що не в тому справа, чи є гроші і скільки їх, але в тім, як їх звідти забрати.

В той час, як ішли ці внутрішні реорганізаційні заходи в Крайовій Команді Української Військової Організації, несподівано загострилися взаємини УВО з тою частиною української суспільности, що стояла під впливами національно-демократичної партії УНДО. Не пам'ятаю вже з якого приводу щоденник "Діло" помістив статтю за підписом її автора Кассияна і там у доволі гострий спосіб накинувся на Українську Військову Організацію. Це був перший випадок, коли незадоволення і критика діяльности УВО виллялися на сторінках преси і само собою викликало воно велике обурення серед усіх прихильників Української Військової Організації. А найбільше клекотіло серед студентства в Академічному Домі. З доручення львівської команди УВО вислано до редакції "Діла" двох членів організації, студентів, щоб зажадали вияснення від редакції і поміщення спростування з сатисфакцією для Української Військової Організації. Перед редакцією "Діла" мали вони представити, як члени УВО, що інтервеньюють з власної ініціятиви, обурені зневагою Організації в "Ділі". Подаю свідчення одного з тих студентів, тепер доктора прав, Андрія Гаєцького:

"Дня 15 жовтня 1928 року, з доручення команди УВО, пішов я з товаришем Н.Н.5 до редакції "Діла", щоб дістати вияснення в справі зневажливої для Української Військової Організації статті. Ми ввійшли до першої кімнати, застали там більше осіб, що працювали при бюрках і столиках. Звідти спрямовано нас до другої, меншої, де урядував начальний редактор "Діла", Василь Мудрий. Йому представилися ми, як делеґати від Української Військової Організації. Найперше хотіли б ми дістати вияснення, чому саме "Діло" вважало потрібним помістити таку статтю. А далі ми бажали б, щоб у "Ділі" надруковано статтю-спростування для направи заподіяної Українській Військовій Організації кривди.

Редактор Василь Мудрий прийняв нас не то що неввічливо, але майже грубо. Не привітався з нами, не попросив сідати і не хотів дати ніяких вияснень. Заявив нам, що редакція "Діла" нікого не буде питатися, що має друкувати в газеті. В них є такий "узус",6 що містять у часописі все, що їм сподобається. На те сказали ми, що в нас теж є різні "узуси", як реаґувати на таку негромадську і непатріотичну поставу редакторів старого й заслуженого українського часопису. Після чого редактор Мудрий дістав удар по обличчі, не на те, щоб завдати йому біль, тільки щоб дати чинний знак обурення прихильників УВО. Вибіг він до другої кімнати і кричав, показуючи на нас: "ці панове мене зневажили!" Ми це потвердили і ще раз привселюдно сказали, хто ми і чого сюди прийшли. Втікати не думаємо, коли редакція "Діла" хоче покликати польську поліцію - просимо дуже, заждемо на неї. Всі мовчали, ніхто словом не обізвався, ми постояли хвилинку і пішли скласти звіт з наших відвідин у редакції "Діла".

Ця подія негайно відбилася відгомоном по цілому місті. На другий день "Діло" помістило односторонний її опис. Тоді Українська Військова Організація випустила летючку за нашими підписами, як делеґатів обуреного поведінкою "Діла" студентства, з виясненням причин і підкладу тієї події. Ту летючку розіслано поштою по цілому краю на всі знані адреси, крім того доручено широко її розкольпортувати.

За кілька днів скликано засідання "Товариства Прихильників Освіти", де головою був д-р Володимир Децикевич, сенатор у Варшаві з рамени партії УНДО. Делеґатом від студентів в Управі того товариства був Богдан Кравців. До нього поставлено домагання, щоб обидвох нас студентство виключило зо своїх організацій і публічно в пресі осудило наш поступок, обклавши за те нас товариським бойкотом. Всі ті домагання організоване студентство, не дивлячись на такі чи інші свої політичні симпатії, відкинуло. Конфлікт загострився і невідомо, які прибрав би дальші свої форми, якби листопадові події в десяту річницю української державности у Львові не спрямували публічної уваги в інший бік".

Місяць або й більше після того, як я перебрав свій відділ, зажадав від мене Рибак предложити Крайовій Команді плян якоїсь експропріяційної акції. Я тільки що впорався з львівською частиною експропріяційного відділу і не мав ще ні одного чоловіка поза Львовом. Ті, що були під моєю рукою, могли б виконати якийсь невеликий акт у котромусь з менших міст, за умовою, що або я сам повів би їх, або дати б їм на провідника когось з давніших і досвідченіших бойовиків. Ніякої з таких малих акцій не мав я ані провіреної ані підготовленої, просто не ставало часу. По моїм розцінкам з тим слід було б заждати до весни. Я не був навіть певний, чи всі з них уміють добре стріляти, а взимі тяжко вести науку стріляння. Можна б спробувати у Львові. Від того я відраджував, невідомо, чи після нападу на вул. Глибокій не були заведені якісь засоби обережности в поштових урядах, вимагало б це довшого часу, щоб провірити.

Рибаком трясла нетерплячка. Він аж горів, щоб зреабілітуватися після останньої невдачі і тиснув на мене, щоб конче акція була готова на початок листопада, і то не абияка. Це мусить бути щось, що всім заімпонувало б і потрясло б дряхлими дрантигузами, що вміють тільки крякати, стогнати й нарікати. Колись я говорив йому, що є можливості напасти на пошту в Коломиї. Сам напад доволі тяжкий, щоб його виконати, зате відворот безпечний, легко відтранспортувати гроші і скритися учасникам. Як виглядає тепер ця справа? Що ж, в засаді нічого в ній не змінилося, що було можливе перед роком, це саме можна б зробити й сьогодні, хоч не так зручно. Коломия, як на галицькі відносини, місто немале. Вліті відворот ідеальний, прикритий садками й городами. В листопаді, коли опустіють городи, впаде листя з дерев і кущів, нема такого доброго прикриття. Цей брак рівноважить присмерк - кілька хвилин по шостій він уже настілький густий, що легко згубитися в сутінках вечора.

Барановський хотів, щоб я негайно їхав підготовити напад на місці, значить підшукати квартири для бойовиків, криївку на гроші і пізніший спосіб перевезти їх до Львова. Боївку він вибере самий - до того потрібно одної п'ятки і шостого провідника - трохи зо Львова і трохи з дрогобицького басейну, вони зголосяться на кличку в означеному часі дня 31 жовтня.

Дуже мені не хотілося їхати до Коломиї. Це ж більше як певно, що вже другого дня по нападі мене арештують, знають бо, що я родом з Коломиї і проживав там довший час. Замкнуть хочби на те, щоб перевірити алібі й перевести конфронтації з поштовими урядовцями. Коли я викажуся, що в дні нападу був я двісті кілометрів від Коломиї, а в самому місті останній раз бачили мене ще перед трьома місяцями - легше буде вискочити з поліційної пащі. На те Барановський підкреслив мені з рішучістю, що моя поїздка в Коломию необхідна і ніким іншим мене там не можна заступити. Напад мусить виконатися в десяту річницю проголошення української державности в листопаді 1918 року, хоч і не того самого дня. Українська Військова Організація розплянувала цілу низку різнорідних виступів з тої нагоди, експропріяційний напад мусить бути бездоганно підготований, того вимагає престіж Української Військової Організації, надщерблений після акції при вул. Глибокій у Львові. Сам напад відбудеться 3 або 4 листопада, бо тоді найбільше грошей у поштових урядах, а я вже першого листопада буду у Львові і мушу постаратися про сильне, "муроване" як тоді говорилося, алібі. Авже ж, що арештують мене, арештували б навіть, якби напад виконано в Кракові чи в Люблині, як будуть арештувати всіх запідозрених у приналежності до Української Військової Організації. І що мені вдіють? Потримають тиждень, ну, нехай місяць, та й пустять. Не буде це мати наслідків і на мою науку, бо від січня до червня аж забагато часу, щоб учитися до іспитів, вже для мене останніх. Зрештою, не мною тільки одним поліція мусітиме інтересуватися, бо акція буде широка і заанґажується в ній ціла Українська Військова Організація, не тільки бойовий, але і пропаґандивний відділи, отже увага поліції буде розпорошена на багато місць і ще більше людей.

Поїхав я до дядька в Коломиї. Перед ніким не скривався і зараз першого вечора пройшовся на всіх очах по лінії А-Б. А щоб якось оправдати мій приїзд до Коломиї, пішов я до греко-католицького парохіяльного уряду виробити собі метрику і т. зв. свідоцтво моральности. Крім того виробляв я собі якісь посвідки в коломийському Маґістраті та в управі Товариства "Народний Дім", звідки я один рік діставав кожного місяця невеличку стипендію - всі ті документи ніби були мені потрібні перед закінченням студій до дальшої моєї правничої кар'єри. До трьох днів у мене було готове все потрібне в зв'язку з нападом. У способі урядування на пошті все лишилося те саме, хіба що може змінилися урядовці в окремих його відділах. Ніяких змін на шляху відвороту. Сам напад, якби добре пішло, відбувся б за дуже простим пляном.

На кілька хвилин перед шостою, як і на вул. Глибокій, шість бойовиків увійдуть до будинку. Один, для охорони і на всякий випадок, залишиться в сінях, що були водночас сходовою кліткою. Другий - у переході з сіней на подвір'я, щоб уважати на вихідну браму, бо ану ж комусь прийшла б до голови думка її закрити і замкнути відворот. Він мав до того не допустити. Чотири входили до залі праворуч входу, де була каса. Слабою стороною цього, як зрештою всякого іншого пляну, було те, що на пошті завжди був великий рух, це був одинокий поштовий уряд на велике місто. Власне, щоб тримати в шаху публіку, зігнавши її в один кут, потрібно б ще одної трійки. Та ми рахували, що в часі коло шостої години пошта опустіє, всередині залишиться кілька запізнених інтересантів, що з ними легко буде впоратися, застрашивши їх дулами револьверів. В моменті закінчення урядування один бойовик стане плечима до дверей у сіни, три ввійдуть за перегородку з віконцями, стероризують персонал і заберуть гроші, що звичайно навіть у касі не лежали, тільки в шухлядах від столів. Відворот - крізь подвір'я на задню вуличку, тиху й спокійну, тільки для пішого руху. Звідти треба перебігти яких двісті кроків у напрямі "Народного Дому". Між "Народним Домом" і сусіднім будинком Міської Каси Ощадности стояв високий паркан, а за ним тягнулися сади й городи, що в них можна було згубитися перед погонею і вийти майже аж на передмістя Коломиї. Тут і там були між ними плоти. Невисокі, можна б переплигнути чи перелізти, а в деяких місцях, якщо б потрібно - підрізати. Біля паркану між "Народним Домом" і Міською Касою Ощадности ждав би на бойовиків місцевий чоловік, щоб провести їх городами. Вийшли б на вулицю Мнихівку. В тому місці перебрала б від них наплечник з грішми дівчина. Це бачили б і самі учасники нападу і їхній коломийський провідник. На тому кінчалося б їхнє знання. Вони побігли б далі, а кілька кроків звідти стояв би священик з валізкою в руці, перебрав би гроші від дівчини та заніс їх до приготовленого сховища. В свій час, коли вспокоїться перший слідчий запал і гарячка, він завіз би ті гроші до Львова.

Одна тільки була невигода - від брами подвір'я пошти до паркану коло "Народного Дому" треба було добрим підтюпцем перебігти кілька хвилин. Та що значило це для молодих і здорових хлопців?

Все зроблено. Виявилося, що тільки в одному місці треба було підрізати пліт. Першої ночі ясно світив місяць і ми з Л.К.7 не могли того зробити. Другої ночі на місто насіла осіння мряка і Софрон Федів, сьогодні вже покійний, скоро справився з тією роботою в той час, як я стояв на сторожі. Голосу пилки майже нечутно було, мені ж здавалося, що вона зірве на ноги всю околицю. Цей же Софрон, що знав городи, мав у вечір нападу ждати на бойовиків коло паркану. Дівчині,8 членці УВО, показано місце, де має ждати точно від години шостої почавши. Священик, о. К.9 теж член Української Військової Організації, трохи вагався, коли довідався, що гроші має перебрати від жінки, відомо ж бо, "що всякоє зло од жіночої утроби походить", а потім погодився. Квартири для бойовиків, де вони мали ночувати перед нападом, і також криївки, де мали переждати перший алярм, якби показалося зараз неможливим виїхати з Коломиї, теж знайдено. Все те робили Л.К. і Софрон Федів, щоб ніхто з місцевих людей не бачив мене при тій підготові.

Даремне ждав я на умовленому місці, куди мала зголоситися на кличку боївка. Ніхто не приїхав ні другим, ні третім поїздом зо Львова. А в міжчасі наспіли вістки, що у Львові відбулися криваві демонстрації, стрілянина під церквою св. Юра, погром українських установ - все тільки глухі вісті, нічого певного, всі ждали на львівські часописи. В п'ятницю вполудне прийшли газети, стало ясно, що через Львів перекотилася гаряча хвиля заворушень і в тій ситуації не було часу думати про якусь акцію в Коломиї. Відкликав я всі запорядження і всів на найближчий поїзд до Львова.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Не подаю назвища, живе він в Україні і навіть займає там якесь видніше становище.

[2] Вписи на університет починалися 15 вересня, а виклади аж 1 жовтня.

[3] Полковник Юрій Отмарштейн згинув серед таємничих обставин у таборі інтернованих українських вояків у Щипйорні коло Каліша. Нитки українського слідства вели до деяких розвідочних кіл, незадоволених зв'язками полк. Отмарштейна з полк. Коновальцем. Дехто з тих кіл пробував замішати в ту справу полк. Романа Сушка, зокрема пізніше, коли після пацифікації 1930 р. полк. Сушко вніс до Ліґи Народів у Женеві скаргу на биття політичних в'язнів у польській поліції.

[4] В листі до мене з 1965 року Марія Чиж-Мариняк заперечила, що колинебудь була зв'язковою в Сича, заявила теж, що ніколи не була членкою Української Військової Організації та ніколи не мала до неї ніякого відношення, помимо того, що була арештована за приналежність до УВО і ставала за те перед судом присяжних у Львові в справі т. зв. "листопадівців".

[5] Назвище промовчане - живе в Совєтській Україні і займає там якесь становище.

[6] Звичай.

[7] Живе на американському континенті. Не міг я з ним сконтактуватися, щоб дістати згоду на поміщення правдивого назвища, а псевдо забув.

[8] Назвища не подаю, живе в Совєтській Україні.

[9] Назвища не подаю, невідомо, що з ним сталося, може живе ще в Україні.