XVI. РОЗДІЛ

ГОЛОС УВО І СВІТЛО НАДІЇ

Комунікат Команди УВО у Львові. - Суд скінчився, зацікавлення справою триває. - Переданий з "Бриґідок" голос в'язня до "Сурми". - З практик польської поліції. - Поляризація настроїв: революційне й леґалістичне крила української галицької суспільности. - Втома війною і революція. - Безвиглядність леґальщини. - УВО проти пораженства і квієтизму. - Натиск на Начальну Команду. - УВО реаґує статтею в "Сурмі". - Несподівані наслідки акції на вул. Глибокій - молодь горнеться до УВО. - Нове вино в старих міхах.

Одночасно з проголошенням судового присуду в польській пресі, Крайова Команда Української Військової Організації видала такий комунікат:

"Польський наглий суд у Львові видав дня 25 липня ц. р. на членів УВО слідуючий засуд: на кару смерти Володимира Ординця й Івана Плахтину і на кару важкої тюрми Володимира Мироша й Євгена Качмарського.

Згадані бойовики виконали закидуваний їм вчинок - напад на пошту - на наказ УВО. Робили вони це саме, що робив за часів царату Йосиф Пілсудський і його організація. Цей вчинок мав на меті не тільки здобути матеріяльні засоби, конечні для революційної підготовки, але також мав на цілі підірвати, бодай у малій частині, підвалини окупантської держави.

Польська львівська поліція нарочно намагалася зробити з наскрізь політичного чину звичайний бандитський напад. Поліція сфабрикувала слідство в той спосіб, щоб за всяку ціну, з кривоприсягою комісарів поліції включно, довести до наглого суду та через відмовлення вчинкові ідейних мотивів підорвати моральний авторитет організації. Заповідаємо, що на будуче Українська Військова Організація відповідатиме на трактування її членів, як звичайних злочинців, і на пристосування до них кари смерти через повішення, індивідуальним терором, зверненим проти представників польської державної влади. Стверджуємо рівнож, що поліція катувала членів УВО. Заповідаємо, що на будуче за знущання над в'язнями так у слідстві, як і після засуду, покараємо безпосередніх справників чи начальників даної установи.

На цьому місці Команда УВО висказує признання засудженим членам за їх карність, рівновагу духа і за дотримання вірности зложеній присязі.

Команда УВО наказує відчитати цей комунікат у всіх відділах УВО і вказати на гідну поставу засуджених перед судом, як зразок до наслідування.

Постій, дня 25 липня 1928 року".

Команда Української Військової Організації.

Невідомо, чим руководилася Крайова Команда, випускаючи свою деклярацію аж після проголошення присуду. Щоправда, навіть скоріше видання комунікату в нічому не змінило б долі підсудних і перебігу процесу, хотіла ж польська влада наглого суду за всяку ціну, для його відбуття порушила власні закони і ледве чи таке або інше становище Крайової Команди УВО могло б мати вплив на польський суд і прокуратуру. Хіба, що оборонці могли б у своїх внесеннях покликатися на авторитетний голос Української Військової Організації.

Скінчився наглий суд, та не минуло разом з ним зацікавлення справою нападу на поштовий уряд при Глибокій вулиці. Для польської преси, що або шукала сенсації, або нагоди, щоб дати жир шовіністичним настроям своїх читачів, два-три дні після процесу ця справа забулася, якби ніколи не існувала. В українській же ж суспільності вона довго ще нуртувала, наверху і десь у глибині, не тільки в пресовій явній інформації, а й у шептаних критичних розмовах. Помимо того, що на суді провентильовано її, здається, з усіх сторін, відчувалося, що не зовсім піднято заслону, не все викрито для людського ока. Найперше - що діялося на поліції в часі слідства? Частинну відповідь, незначну відбитку того, що тихцем передавалося з уст до уст, давала поміщена в "Сурмі" стаття, що її написав у тюрмі і передав звідти "на волю" один з членів Української Військової Організації п. н. "Нові жертви ляцьких варварств":

"...Недавний напад на пошту дав польській поліції причину до масових арештів серед українців. По виарештуванні більш 70 людей з кіл молоді, застосовувала до них поліція найбільш дикі методи. З початку не давано їм їсти, тримаючи їх стало в нервовому напруженні, піддано їх психічній тортурі, загрозі "технічного" слідства львівської політичної поліції. Грожено виарештуванням їхніх матерей та сестер, зведенням їх через побої на калік, що сліпі й на милицях, випущені на волю, згинуть десь під тином з витягненою по милостиню рукою, коли тільки не підпишуть того, що їм піддасть поліція. До деяких і цього "вступу" не стосували, бо вже першого дня побито Штокала, Ординця, Мироша, Плахтину і Скицького. Побивали підкомісар Федунішин, шпіцлі Войцєховскі, Зяркевіч, підкомісар Чеховскі і Смольніцкі. В часах Кайдана знущалися над політичними в'язнями "вивядовци" під наглядом комісарів, знову ж у часах Мітленера допитують і тортурують самі комісарі.

Першого, третього і шостого дня після арештування Штокала, Скицького, Мироша, Качмарського, Плахтини та панни Краєвської, приступила перша трійка - Федунішин, Войцєховскі, Зяркевіч - на переміну з другою - Чеховскі, Смольніцкі і знову Зяркевіч - до "технічної сторони" поліційного слідства. Били арештованих по головах, під бороду, в ніс, виривали з голови волосся, штовхали ґумовими палицями в околицю печінки, шлунка, нирок, стискали ядра статевих органів і душили горло пальцями. Не раз і не два арештовані вилися і мліли з невимовного болю. Такі звірства тривали повні години, з перервами, в часі яких зимною водою й амоняком приводили в'язнів до притомности. По кожноразовім відпочинку, поліційні посіпаки далі били й копали арештованих, зо словами: "я ці неркі поодбіям, я ці гловен до подлоґі розбієн, ти пшеклєнти кабанє, с-и сину, украiньскі гайдамако! Поржнєми цєн на кавалкі, поламєми ці жебра, бо ми тутай юж нє такім моровим косьці поламалі. Пржипомінаш собє Басарабовен і Вєржбіцкєго? То само з тобон бендзє! Ти гайдамако, с-и синє, нє пржизнаєш сєн же то ти рабовал пєньондзе...? Подпісуй! Нє хцеш..?"1

Такі знущання тривали цілих шість днів. Першого били Штокала, потім Ординця, Плахтину, Скицького, Мироша й Качмарського. Скицького бито в камері, всіх прочих у поліційних канцеляріях від вулиці Яховича.

Не треба дальше забувати, що з 70 арештованих лише шість віддано під суд, та що решту зовсім невинних і непричасних людей також мальтретовано. Польська преса назвала арештованих бандитами. Чи ж допускаєме є позбавляти чести і здоров'я молоду невинну дівчину та тих молодих хлопців без найменшої підстави, лише на задоволення диких інстинктів ляцьких посіпак? А чей же це сталося з Оленою Краєвською і Качмарським,2 вони вийшли на волю! Хто направить їм заподіяну польською поліцією кривду?

Українське громадянство віддане на поталу поліції. Щось таке можливе лише в такій поліційній державі, як Польща.

Шануюча себе нація мусить реаґувати на варварські акти, поповнені на її кращих синах, і для своєї самооборони приневолена стерти з лиця землі справників цих варварств. Останні факти, що нагадують поворот до часів кайданівщини, не дозволяють нам дальше толерувати звірських витівок ляцьких посіпак і примушують вхопитися за засоби самооборони та виміру належної кари катам".3

[Сурма, число за жовтень 1928 року.]

Не треба забувати, що наглий суд виявив тільки дуже невелику частину поліційної акції, лише те, що відносилося до шістьох членів УВО, котрі засіли на лаві підсудних. А тим часом по цілому краю шаліла поліційна нагінка, арештовано сотні молодих хлопців і дівчат, використовуючи нагоду до обшуків, ану ж знайдеться в хаті щось підозріле? Це далеко переступало межі звичайного слідства довкола одного експропріяційного акту, та ще й такого, що йому поліція заперечувала всякого зв'язку з Українською Військовою Організацією. Авже ж, для всіх кінчалося це звичайно дво- або триденним знайомством з поліційними арештами. Замкнули такого хлопця чи дівчину, не мавши ніяких доказів чи підстав, нагодували блощиць у в'язницях свіжою кров'ю, вилляли злість у соковитій лайці і кінець-кінців мусіли випустити, не було ж з чим ставити їх перед суд. Може це декого залякало, може дехто, закоштувавши "саламахи"4 і діставши кілька штурханців під ребра чи стусанів у живіт, від самого слова "УВО" тікав, як від чуми. В ім'я справедливости та доброго імени української молоді треба сказати, що таких було мало, зовсім і дуже мало. Величезна більшість уважала це для себе гартом, хлібом насущним у дальшому житті, першим кроком на шляху підпільної боротьби з польськими окупантами. Перечитаймо, що писав один з таких арештованих двох братів:

"О годині шостій рано переведено в нас ревізію. Цим разом одиноко підозрілими видалися фотографічний апарат, кілька знімок - і ми оба. Не подаючи причини, поліційні функціонарі казали нам збиратися, забрали згадані речі й повели нас на поліцію, де замкнено нас обох в арештантській келії ч. 3. Застали ми там уже чотирьох арештованих товаришів. Непривітна, повна насікомих нора. Пересиділи ми в ній сім днів. Ніхто з нас за цей час не був переслухуваний і нікому ніхто не сказав, за що він арештований. Зачав уриватися терпець. Тому, восьмого дня зачали ми грімким окликом: "Ми хочемо переслухання", домагатися наших прав. Це й помогло. Зараз одного по другому викликувано на переслухання. Я вийшов останній. Повели мене до канцелярії п'ятої бриґади. Від мене зажадали тільки зложення алібі на день 3 липня, потім відпровадили назад до келії. Другого дня пополудні знову закликали мене на переслухання. По дорозі стрінув я до непізнання побитого одного товариша і негайно усвідомив собі, що й мене це чекає. В канцелярії було кількох поліційних аґентів і один комісар з виразним пасмом сивого волосся, як я пізніше довідався - комісар Федунішин. На столі лежали чотири револьвери. Згаданий комісар, показуючи на них, сказав, що це мої та що я їх роздав учасникам нападу на пошту, а врешті, що я був провідником у нападі. Тут доперва я довідався, за що мене й моїх товаришів підозрівають. Я заперечив усьому. В той момент, на знак комісаря, всі "вивядовци" повиходили, я остався з комісарем сам. Тоді він узяв ув обидві руки по револьверові, кинувся на мене з криком та вдарив мене одним з них у груди. Кров закипіла в мені, я вирвав йому обидва револьвери з рук і кинув на землю. Він намірився вдарити мене в лице, та я йому знову перешкодив сильним ударом по руці. На його крик вбігли "вивядовци" та, довідавшися, в чому річ, закидали комісареві, чому мене не застрілив як пса. Потім вони індагували мене та намовляли, щоб я признався до вчинку. Вкінці спровадили тяжко побитого товариша М., якого ведено попід руки, бо своїми силами він уже не годен був ходити. На запит, чи мене знає і чи я брав участь у нападі на пошту, він тільки заперечив кивком голови і потім його відпровадили. Після цього я заявив, що при таких умовах і при такім трактуванні поліцією я не буду складати жодних зізнань і зажадав негайного відіслання до суду.

Мене відвели до келії ч. 9 і там при відчинених дверях, в асисті поліцая, лишили самого. Рано, після відфотографування, покликали знов до переслухання. До закидів з попереднього дня додали ще й те, що я в товаристві п. К. мав відобрати гроші і зброю від утікаючих по нападі товаришів.

Я, розуміється, тільки заперечував усьому. По списанні протоколу зажадав я додатково зазначення в ньому, що при попередньому переслуханні мене били. Довгий час не хотів я без цієї замітки його підписати. Однак укінці, коли довідався, що це буде могти зробити в слідчого судді, підписав.

На другий день переведено мене до Бриґідок. Перед транспортом поліцаї хотіли мене кувати, але на мою заяву, що зроблю на вулиці збіговище, відступили від цього заміру. По припровадженні до Бриґідок і по переведенні особистої ревізії, посадили мене на келію між уголовних злочинців. Другого дня переслухав мене слідчий суддя. Я не зміняв зложених на поліції зізнань та домагався запротоколувати, що на поліції вимушували від мене зізнання побоями. Після цього протоколу я ще кілька разів голосився до слідчого судді, домагаючись допущення їди з дому, книжок і часописів. Всі мої домагання не були сповнені, а два дні пізніше мене звільнили".

["Сурма", жовтень 1928, "З практик ляцької поліції...
(писав один з арештованих за останній напад на пошту у Львові)".]

Та це тільки одна сторінка медалі. Наслідком бойової акції Української Військової Організації, неначе під впливом електричного струму, переводилася поляризація сил: з одного боку ставали революційно настроєні її частини, переважно молодь, без різниці, чи в селі, чи в місті, з другого спокійніші кола, що поволі освоювалися з окупантською дійсністю. А це тим більше, що оце нещодавно відбулися вибори до варшавських сойму й сенату і відкривалися перспективи політичної акції, що до неї галицька суспільність звикла з давніх ще, австрійських, часів. Можна було провадити опозиційну політику з соймової трибуни: виголошувати опозиційні промови, голосувати проти державного бюджету, ставити інтерпеляції до польських міністрів, відкликатися до міжнародньої прилюдної опінії. При тому поволі втягати в політичну боротьбу народні маси політичними вічами і виборчою акцією. А при тому, в рамах леґальних можливостей, підбудовувати реальну силу в культурній та економічній ділянках. Не можна відмовити патріотизму людям, що так думали. Подавляюча більшість з них щиро і глибоко вірили в доцільність і єдиноспасенність такої саме політичної діяльности, керованоі центрами двох головних галицько-українських партій: ундівської і радикальної. Їхній шлях теж не був вистелений рожами: свідомого вчителя переносили кудись у далеку Польщу, священика обкладали адміністраційними карами, селянина тероризували, інтеліґентові шарпали нерви ревізіями й погрозами.

Безперечно, це була потрібна й корисна робота, не всі ж могли бути революціонерами, мусів хтось виконувати дрібну, щоденну і широкозакроєну політичну роботу. Та чомусь мало хто здавав собі справу з безвиглядности тієї роботи на дальшу мету. Вона мусіла спинити свій хід скрізь там, де вістря об вістря входила в конфлікт з польськими законами. А вони з кожним днем звужували поле вільної ініціятиви і щораз менше місця лишали для леґальної не тільки політичної, але й культурної та економічної праці.

І ще одне. Людей почала огортати втома. Довга, кривава і встелена важкими втратами визвольна боротьба, закінчена падінням української державности, перемога большевизму в Україні, затяжність польської політичної боротьби на цілі покоління не творили пригожого психологічного підложжя для тих, що проповідували концепцію продовжувати визвольні змагання революційними методами. Декому не ставало віддиху, дехто попросту запрагнув спокою.

А тут Українська Військова Організація виписала на своїх прапорах не тільки гасла боротьби з ворогом, але і з рідним українським квієтизмом, за коханим у вигодах і схильним до пораженського світогляду та в консеквенції готовим на угоду з ворогом. Не диво, що кожен новий бойовий акт Української Військової Організації не викликував надто великого ентузіязму в тих колах. До того він ще тягнув за собою репресії польського уряду. Коли ж при цьому цей акт не давав виразних, явних і відчутних негайних користей, коли він, уживаючи простої мови, був невдатний, як напр., останній напад на поштовий уряд при вул. Глибокій ч. 3, то це було, якби хтось колючою щіткою проти шерсти тягнув. Навіщо такі акції? Які вони приносять користі? Двох молодих людей засуджено на смерть, двох на довголітню тюрму, двох других те саме жде за кілька місяців, сотні хлопців і дівчат поневіряються по арештах, труси й арешти вибивають з нормальної колії, втрата енерґії і дорогого часу - а все те за 19 золотих і 50 грошів, здобутих у державній касі. В якій пропорції стоять ті жертви до національного українського інтересу? Чи не краще розв'язати Українську Військову Організацію, що її час уже минув і що не має перспектив перед собою в сучасній дійсності, а всю ту кипучу енерґію молоді скерувати в русло леґальної, позитивної праці?

Такі розмови велися в редакціях часописів і Центральних Комітетах партій, звідти розливалися в дискусіях по касинових товариствах, куди прийнятим у Галичині звичаєм, сходилися громадяни вечорами почитати часописи або заграти в шахи, чи то розважитись грою в карти, доходили поволі і до далеких закутин краю. Все це покищо в тоні батьківської турботи, доброзичливої критики, щоб відкрити очі збаламученим чи засліпленим фанатикам на правильний, шлях. Покищо ніхто ще не важився зламати національну солідарність супроти ворога одвертим плямуванням діяльности Української Військової Організації в пресі чи на публічних вічах.

Зате шукалися нитки порозуміння з Начальною і Крайовою Командами Української Військової Організації, щоби вплинути на зміну з-гори. Провідників леґального й підпільного секторів украінського політичного життя лучили давніші дружні вузли студентських часів і потім військової служби в українських арміях. Намови й переконування поволі перемінялися в сильний і безперервний тиск. Такі дискусії й обмін думками в вузькому колі не могли тягнутися в безконечність. Кінець-кінців справа мусіла бути поставлена ясно, кожен мусів знати, на чому стоїть і чого йому від себе в майбутньому сподіватися. І ще й тому було це конечне, щоб не деморалізувати власного членства. Бо ж ці розмови не могли окутуватися вічною тайною. Вістки про них просувалися вниз, а ще й були такі, що залюбки прикладали до того руку, і низові члени Української Військової Організації, що на своїх плечах несли властивий тягар революційної роботи та власною шкурою кожної години свого життя були наражені на небезпеку, не знали, що їм думати, кому йняти віру і як їм далі бути. Українська Військова Організація мусіла зайняти недвозначне становище і розвіяти туман непевности. Зробила це вона статтею п. н. "Члени УВО перед польським наглим судом", помістивши її в "Сурмі". Ця стаття настільки характерна для тодішніх відносин, на ній слідно намагання тиску прилюдної української опінії леґальних політичних кіл і до того в ній відчуваються передпосилки дальшого розвитку політичної діяльности УВО - і пізніше ОУН - що вважаємо доцільним навести її тут у цілості, хоч вона й довгенька:

Члени УВО перед польським наглим судом

Про цілі й завдання Української Військової Організації писалося вже не раз і не двічі. Є ясно, що єдино УВО може належно використати, скріпити й направити в правильне русло стихійний рух народніх мас до збудування власної держави та підготовити ці народні маси до цього, щоб у відповідний момент вони скинули з себе ярмо наїздника та станули панами на своїй власній землі.

Ця підготовка мусить іти в двох напрямах. Перше: організація не може допустити до того, щоб з одного боку українське громадянство, що знайшлося тепер під п'ястуком польського наїздника, до цього п'ястука привикало і погоджувалося з існуючим режімом, так знов з другого боку, щоб окупантська польська влада не чулася ані на одну хвилину певною себе на наших землях. В зв'язку з цим УВО п'ятнує, а то й карає шкідливі нашій революційній справі угодові виступи поодиноких наших громадян чи груп і виконує та виконуватиме на будуче акти, що безнастанно непокоїтимуть та хитатимуть в основах силу наїздника.

Другий напрям, це позитивна праця, яка заключається в вихованні нових кадрів українського громадянства, що з повною свідомістю та з послідовністю, з непохитною енерґією та організовано змагала б до осягнення нашої мети - збудування Української держави.

Виконання праці в цих двох напрямках вимагає від УВО великого і складного апарату, бо працювати приходиться в найстрогішій конспірації, в підпіллі. Наладнання апарату і взагалі ведення цілої роботи залежне - в першій мірі, якщо не цілковито - від фінансового забезпечення. Таким робом УВО стає, хоч-не-хоч, перед тим самим питанням, перед яким стоять і всі наші леґальні установи, а саме: звідки взяти грошей на роботу?

Зовсім зрозуміла річ, що джерело грошей, потрібних для УВО, не може ніяк зв'язувати Організації в її революційній роботі. Тому в питанні, звідки здобути гроші на працю УВО, відпадає відразу можливість добуття тих грошей від окупантів однієї частини наших земель, щоб за них вести роботу проти других наїздників. Це було б казкове втинання мотузка вгорі, щоб надточувати його внизу.

В такому разі приходять під увагу дальші два джерела: збірки серед свого громадянства й експропріяції в державних установах окупантів.

Що торкається першого з цих двох джерел, то воно було досі в нас малонадійне. Раз тому, що, хоч складкова спроможність нашого громадянства, не зважаючи на все, є велика, то одначе в нас так багато імпрез та установ відкликаються до народньої жертвенности, що наше громадянство, як мало зорганізоване, не відповідає на ці відклики як слід і з гідністю; по-друге, деякі наші громадяни, що користуються впливом у суспільності, зо страху перед утратою жолоба, або через свою рабську психіку чи з трусливости, хоч і визнають у принципі доцільність існування УВО, все ж на ділі ставляться байдуже до своїх обов'язків супроти цеї організації, щобільше, в такому напрямі впливають і на загал. Тому дотеперішні фонди, зібрані дорогою жертов українського громадянства, були зовсім невистачальні для праці УВО, коли вона не хоче закинути боротьби з окупантами та праці серед громадянства. Не остається їй нічого іншого, як здобувати гроші шляхом експропріяції в державних установах окупантів. Це найтяжчий шлях, але УВО вступила на нього з конечности, як також з другої причини, дуже важної, що виконуючи напади на польські державні установи в експропріяційних цілях, організація виконує заразом одне зо своїх завдань, про яке сказано вище і яким є: непокоїти польську владу, підкопувати та шкодити їй на кожному кроці і не допускати, щоб вона чулася на нашій землі, як у себе вдома.

Оце все є й підкладом усіх тих виступів УВО, з яких дещо могло українське громадянство довідатися при нагоді невдач чи з процесів, що після того слідували. Оце все й було мотивом, що команда УВО доручила виконати дня 3 липня ц. р. напад на поштову філію ч. 13 при вулиці Глибокій у Львові.

Цей напад, як усім уже відомо, покінчився подвійною невдачею. Раз, організація не здобула грошей, яких усе ж таки було в цей день у касі філії 49 тисяч золотих, по-друге, що через припадок польська поліція викрила учасників нападу і польська прокуратура поставила їх, як звичайних злочинців, перед наглий суд за грабунок.

Львівській поліції, що постійно гониться за лаврами для своєї "спренжистости" і хвалиться, що вона вже давно й остаточно зліквідувала УВО, було дуже не на руку, що ось ця організація виринає знов на поверхню життя. Тому вона, арештувавши завдяки випадкові учасників нападу на пошту, задержала слідство в строгій тайні, а представникам польської преси, яких скликала на конференцію (всупереч першим відомостям, які подали були деякі польські часописи про руку УВО в нападі) подала, що напад виконали звичайні бандити, для власної наживи, і тільки в цьому напрямі доручила вона пресі, під загрозою конфіскати, писати. А польській пресі тільки це й подай! Вона совісно виконала доручення поліції, так перед наглим судом, як і під час нього. Одержані з поліції комунікати польської преси передрукувало безглуздо і наше "Діло".

Та не тільки львівська польська преса йшла за вказівками поліції. За домаганням цеї останньої пішов і польський суд, якого прокуратура поставила внесок на скликання наглого суду. Цього вимагала польська рація стану.

Ходило про те саме, що й у процесі за вбивство Собіньского, де, для відстрашення від дальших актів самооборони українського населення і для пімсти над членами українського народу, засуджено двох невинних людей на кару смерти. Щоб і тут засуд звучав на кару смерти, мусів відбутися наглий суд, цей знов може відбутися тільки при вчинках безідейного характеру. Отже, щоб осягнути покладену ціль, поставлено членів УВО перед наглий суд, як звичайних бандитів, не зважаючи на те, що слідство в тій справі вела політична, а не кримінальна поліція, що на поліційних знімках арештованих було написано "політичний" та що дехто з арештованих, уже на поліції, признався що є членом УВО.

І хоч як справа не клеїлася в часі розправи і хоч оборонці доказували всіма способами, що це політична справа, а ніяк не кримінальна, бо обвинувачені є членами УВО і їх можна судити лише за зраду польської держави, суд вистояв на своїм становищі, відкидаючи всі внески оборони, якими ця домагалася, щоб суд признав себе некомпетентним. І по шести днях розправи (наглий суд!) засудив двох обжалуваних, Ординця і Плахтину, на кару смерти через повішення, одного - Мироша - на сім років важкої тюрми, а одного - Качмарського - на п'ять років важкої тюрми, а двох передав звичайному судові, бо "не можна було доказати їм вини".

На цьому місці треба особливо підчеркнути поведінку всіх обвинувачених, усіх около двадцятилітніх молодців, і то як у часі самої розправи, так і після проголошення присуду. Так спокійно і так гідно можуть поводитися тільки люди, що не зважаючи на вік є зрілими мужчинами, що задивлені в величний ідеал ставляться до справи в повній свідомості і знають, що роблять. Як імпонували ці молодці всім, своєю серйозністю і гідністю, доказує те, що спокоєм і рівновагою, з якими вони прийняли жорстокий засуд на себе, вони витрутили пера з рук справоздавців польських часописів. Ці справоздавці, що перед судом і в часі самої розправи дозволяли собі на хуліганські дотинки відносно обвинувачених, в останніх звітах, після присуду, змінили цілковито тон.

Вшехпольське "Слово Польське" з 27 липня 1928 року писало: "Обжаловані заховувалися перед і після суду надзвичайно спокійно. Легко дрогнули і на секунду похилилися, як під тягарем, обидва засуджені на смерть у хвилині, коли предсідник назвав після тексту засуду рід їх кари. По засуді всі обжалувані пращаються з великою сердечністю, потім залишають судову залю, експортовані через воружених у кріси поліціянтів".

"Газета Поранна", що накидалася початково з лайками, писала: "О годині 10:25 поліція впроваджує обжалованих. Обжаловані є спокійні, невидно на них заклопотання, спокійно балакають між собою. Минає назначений трибуналом реченець оголошення засуду. Всі нетерпеливляться, напруження росте з кожною минаючою хвилиною. Дивлячись на видців, що сидять на залі, і порівнюючи їх з обжалованими, мається враження, що це публіка сидить на лаві обжалованих, а обжаловані є публікою. Лиця видців є бліді, кожний з них виявляє зденервування, під час коли обвинувачені сидять спокійно, немов би не здавали собі справи з ваги хвилі. Багато гарту волі показували ці молодці, це їм треба признати!"

Справа все таки не вдалася і потягнула за собою тяжкі жертви. І саме ці жертви дають привід, перш за все польській пресі та взагалі полякам, щоб виступити проти УВО. Єдиним їхнім арґументом є, що якісь законспіровані люди сміють вести революційну роботу, що самі вони заховалися, а висилають на небезпеку молодих людей, пхаючи їх на очевидну смерть. Таке становище поляків і польської преси зрозуміле. Вони хочуть витягнути тих законспірованих людей наверх, щоб їх знищити та через те знищити саму організацію. Тому вони прикидаються такими приятелями нашої молоді і провокують її, щоб вона, повіривши підлесливим словам, видала своїх провідників. Та ця молодь, у поставах останніх обвинувачених перед наглим судом, дала гідну відповідь провокаторам.

Становище поляків і польської преси, впрочім, маловажне. Більше важне становище деяких кол українського громадянства, що вдаряє в цей самий тон, що поляки та їх преса! Вони з обуренням говорять про цих саме законспірованих людей, що висилають на очевидну смерть молодих людей, а самі ховаються за їх спинами. Спитаємо цих батьків народу, що ледве дишуть від святого обурення, чому вони не обурювалися тоді, як штаби австрійських та інших армій посилали на очевидну смерть їх двадцятилітніх, а то й молодших, синів, у той час, як коменданти сиділи собі в безпечних місцях? І чому не протестували ці батьки тоді, як ті діти гинули невідомо за що? А чому вони обурюються свято, коли за нашу власну національну справу падають жертви багато рідші? Чи знають вони, ці батьки, що поляки хваляться, як найбільшими своїми героями, тими нелітніми ґімназистами, що згинули "в обороні" Львова? То чому ж вони вважають "нелітніми" дітьми тих, що мають військовий вік і цілком свідомо йдуть на працю для визволення нації і суджені катом поводяться так по-мужеськи, по-геройськи? Ми бачили вже перед польським судом дітей, що мліли на розправі. Це були справжні діти не віком тільки, але й духом. Ці ж останні, це були мужі, яких у нас знову, на жаль, так мало. Це були мужі, які в обличчі байдужности тих же батьків для справи визволення українського народу і щоб надолужити занедбаний своїми батьками обов'язок моральної та матеріяльної помочі організації, що веде справу визволення, віддали цій останній до розпорядимости своє життя і це в готовості вмерти не на полі бою, як герої, а на шибениці, в тюрмі, як бандити! Хочби велич цієї жертви промовила до сумління наших батьків!

Страх перед жертвами відбирає нам спокій і чистоту думки і з приводу цього ми не можемо спокійно оцінювати подій і фактів. Позбудьмося цього страху перед жертвами! Вони скрізь були, є, і будуть і мусять бути! Чим величніша справа, тим більше жертов вимагає! А які ж жертви можуть бути за великі супроти нашого національного визволення? Перед цими жертвами УВО ніколи не відступить! Однак розділити їх тягар з поодиноких людей на цілі маси населення можуть, при добрій волі - наші батьки!...

["Сурма", число за серпень-вересень 1928.]

Приклад нападу на пошту при вул. Глибокій свідчить, що навіть невдача і нещасна своїми наслідками подія може дати привід до підйому духа. Здавалося - все складалося на те, щоб забитися в кут, звинувши хвоста під себе: не осягнено цілі нападу, бо не здобуто грошей; до двох днів після нападу поліція мала в руках майже всіх його справників; двох з них засуджено на кару смерти, чотирьох на довголітню важку тюрму; поліція та польська преса ликували і представляли членів УВО, як дітлахів та боягузів; леґальний український політичний світ тільки тому явно не засуджував діяльности Української Військової Організації, що схильні до угодовства його елементи ще не скріпилися достатньо і не наважувалися підняти голови. Вони це зроблять рік-два пізніше.

І не зважаючи на те, - хоч як би воно й дивно не виглядало, - Українська Військова Організація глибше як колинебудь перед тим запустила коріння в суспільність. Минуло всього три місяці і в листопадових подіях її тінь зловіщо лягла на все українське і польське життя у Львові.

Бо якось ніхто не завважив того, що за останні два роки Українська Військова Організація перейшла велику переміну. Почали її колишні старшини українських армій, дали їй назву й форму, політично-військові цілі, перший поштовх у дії. Вісім літ пізніше тільки одиниці з них лишилися в УВО, що налилася зовсім іншим молодим змістом. В наглому суді за напад на пошту при вул. Глибокій на поверхню життя вийшов маловідомий або й зовсім незнаний досі в українському політичному житті елемент - до голосу зголосилося українське місто своїми представниками з молодого робітничого й ремісничого світу. Нове вино влилося в старі міхи і відразу сповнило їх буйним революційним ферментом. Що значило супроти того, що не мали вони досвіду, що ще не вміли володіти зброєю, що передчасно йшли в тюрму? Чи ж не потверджували вони того, що їхні батьки співали в пісні: "не тішся, враже, сотня поляже - тисяча натомість стане до борби!"? Прийдуть інші, що навчатимуться на їхніх помилках. Найголовніше, що живе в народі дух спротиву, відроджується в наймолодших його синах і ось вони простягнули руки по прапор тієї боротьби, станули на зміну попередньому поколінню з визвольної боротьби.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] По-польськи: я тобі повідбиваю нирки, я тобі голову до підлоги розіб'ю, ти проклятий кабане, с...й сину, український гайдамако! Поріжемо тебе на кусні, поламаємо тобі ребра, бо вже тут не таким бравим поламали кости. Пригадуєш собі Басарабову і Вербицького? Те саме буде з то бою! ти гайдамако, с...й сину, не признаєшся, що грабив гроші? Підписуй! Не хочеш?..

[2] Старший брат Євгена Качмарського, Роман.

[3] Читача просимо вибачити мову тих передруків, вона далеко відбігає від теперішньої літературної. Це така мова, що вживалася тоді в галицьких українських часописах. Тут її майже незмінено, щоб залишити кольорит часу і місця, тільки правопис і деякі зовсім незрозумілі слова підмінено сучасними.

[4] Арештантська їжа.