XV. РОЗДІЛ

СУМНИЙ КІНЕЦЬ

Говорить прокурор. - Слово за оборонцями. - Знаменита промова д-ра Володимира Старосольського. - Трибунал відчитує присуд: дві кари смерти. - Скицький і Штокало до звичайного суду. - Помилування президентом.

Закрито доказове поступовання, почалися заключні промови прокурора й оборонців.

Прокурор не вдавався у краснорічивість. Він був певний засуду обвинувачених і поспішно йому було з часом. Промова його позбавлена була моментів напруження й сенсації, говорив він не до присяжних, тільки до професійних суддів, знуджених ходом процесу, що хотіли з ним якнайскоріше покінчити. В основних зарисах такий був хід його думок:1

"Обвинувачую всіх підсудних за злочин грабунку з §§ 190, 192 і 194 к. з. Заки вкажу на грабункову істоту нападу на пошту, представлю спершу вину поодиноких обвинувачених. Перші чотири: Ординець, Мирош, Качмарський і Плахтина призналися до безпосередньої участи, Скицький тільки до посередньої, останній, Штокало, заявив, що про напад нічого не знав. Моїм завданням доказати, що й ці два обвинувачені були безпосередніми учасниками нападу. Щодо Скицького, то на його участь у нападі з револьвером у руці показали понад усякий сумнів свідки-уряднички Тустановска і Добростаньска. Щодо Штокала, то він мешкав разом зо Скицьким і Ординцем в одному домі. Він уже на три тижні перед нападом їздив з Ординцем та іншими на вул. Снядецкіх, щоб пізнати терен. Дивно також виглядає, що Ординець вписав до службової книжки Штокала фальшиве ім'я замовника, а Штокало це мусів бачити. Не витримує критики також оборона Штокала, нібито він думав, що їде на забаву з дівчатами. Проти нього говорить і та обставина, що він після приходу Скицького поїхав без питання просто на Кляйнівську вулицю, а потім на вулицю Снядецкіх, і що він тримав мотор у поготів'ї. Обставина, що Штокало дістав на їзду одного доляра, нічого не говорить, бо годі прийняти, що він приймав участь у грабунковім нападі на пошту з ідейних мотивів і не думав при тому про гроші. А обставина, що він бачив підсудних, як утікали з револьверами, і чув крики публіки, говорить проречисто про те, що він був у все втаємничений, а тому мусить відповідати разом з ними за злочин грабунку.

Зрозуміла річ, що обвинувачені та їх оборона намагаються представити, що напад виконано з мотивів не-бандитських, тільки ідейних, з наказу організації. Залежить їм на тім, щоб представити себе в світлі кращім, ідейнім. Але для оцінки вчинку байдуже, чи підсудні мали загарбати гроші для організацїі, чи для себе. Не можна говорити тут про організацію, бо якщо організація робить такі напади, то робить це своїми людьми, а не такими, що до Організації не належать, як ось Качмарський і Штокало. Робить це вона завжди при помочі досвідчених людей, а не таких "недоварених молокососів", які на крик двох слабих жінок стратили всю відвагу і заграбивши пару золотих утекли.

Обвинувачені призналися до вчинку, тому обвинувачення за злочин з §§ 190, 192 і 194 к. з. умотивоване і тому прошу трибунал, відповідно до правних постанов, видати свій присуд у цій справі".

На жаль не збереглися повні тексти промов оборонців у цій справі, не диспонуємо ані знаменитою своїм змістом та правничим обґрунтуванням промовою д-ра Володимира Старосольського, ані важною для історії процесів Української Військової Організації політичною промовою д-ра Лева Ганкевича. Ми змушені передати тут тільки зміст тих промов, так як їх занотував судовий звітодавець одного з українських львівських часописів.

Промова д-ра Володимира Старосольського

"Оборонець має два особливо сильні і зовсім виразні почуття, а саме: почуття великої відповідальности, що є тим більша, що обвинувачені, яких він боронить - це молоді хлопці, що стоять на порозі життя, тим більша, що стоять вони перед наглим судом, на якому може статися те, що вже більше відстатися не може. А друге, то громадське та юридичне почуття, що так він, як і його товариші по обороні боронять справи юридично слушної.

Річ у тому, що обвинуваченим сталася кривда, що вони знайшлися перед наглим судом. Навіть, як діють доразові суди, то чому на протязі довгих місяців, а навіть років, ця правна норма не завела нікого перед наглий суд, хоч виконано стільки грабунків, де не тільки лилася кров, але навіть людське життя падало жертвою. Ті факти не викликали наглого суду. Коли право є здійснювання справедливости, то воно повинно бути для всіх однакове. В цім же випадку нема відповіді, що могла б задовольнити правника, відповіді на питання, чому перед наглим судом знайшлися ці обвинувачені в той час, як перед ними не знайшлося багато інших.

На цій землі сама ідея наглого суду взагалі викривлена.

Істота установи наглих судів є не в самих судах, а в їх оповіщенні. Та свідомість, що за якийсь вчинок чекає наглий суд з загрозою кари смерти, повинна існувати скрізь і всюди, повинна визирати з кожного закутка, з кожного рога вулиці з оповіщуючих про те афішів. Тому то є такі точні постанови закона щодо оголошення наглих судів. Але не є ціллю наглих судів мститися, чи строгіше карати.

Оборонець звертає увагу суддів на обставину, що про оголошені в 1918 році наглі суди, не могли нічого знати обвинувачені, що були тоді сьоми- або восьмилітніми хлопцями, яких могли швидше бавити труби та бубни при оголошенні наглих судів, як лякати страшний зміст оголошення. Та що говорити про хлопців, що тут сидять, коли не тільки ляїки, але навіть правники не знали, чи наглі суди діють, чи ні, і прокурор та суд мусіли про те інформуватися в міністерствах справедливости та внутрішніх справ у Варшаві.

Тому в відношенні до обвинувачених не зайшла формальна вимога щодо пристосування наглого суду. Тим більше наглий суд можна стосувати тільки там, де вина є понад усякий сумнів доказана.

В дальшій своїй промові д-р Старосольський доказує, що всі дані і стверджені факти промовляють за тим, що обвинухачені виконали свій вчинок не на підставі обопільної змови, але на наказ УВО, як члени тої організації. А якщо так, то вони не діяли свобідно, тільки під примусом, яким була присяга, що її вони склали, вступаючи до організації. З моментом свого приступлення до неї, вони перестали розпоряджати собою, з тим моментом вони стратили панування над своїми особами і, хоч-не-хоч, мусіли виконувати те, що їм наказували. А цей факт кваліфікує їхній вчинок з § 58 к.з.

Що ж торкається особи обвинуваченого Ординця - якого д-р Старосольський боронить - то він мусить виступити до бою з леґендою, що постала невідомо на якій основі, а саме, що Ординець був комендантом та організатором нападу. Оборонець наводить багато доказів на те, що Ординець не міг бути і фактично не був ніяким провідником і в нападі мав, як кожний інший обвинувачений, призначену для себе - доречі, навіть дуже підрядну - ролю.

Оборонець дивується, чому прокурор, виготовляючи обвинувачення, не зацитував відносно Ординця § 5 к.з., який говорить про співучасть у злочині, а не про виконання самого злочину.

Вкінці оборонець у дуже речових виводах доказує, що вчинок обвинувачених треба б кваліфікувати з § 98, що говорить про вимушення, а не §190, що трактує про грабунок, на який покликався прокурор. І знову оборонець подає цілу низку речових доказів на те, що вчинок обвинуваченого був хочби в гострій формі вимушенням, а не грабунком.

Я скінчив - говорив наприкінці д-р Старосольський - і здається мені, що в однім напрямі можу реклямувати чистоту мого становища. На протязі моєї промови, так як і всі ми в часі цієї розправи, не зійшов я з твердого ґрунту фактів. По своїх силах старався я ті факти з'ясувати твердим вузлом правди. А тепер віддаю долю мого клієнта в ваші руки, панове судді, а ви не відмовите мені, що бороню його в ім'я права і виключно права".

Промова д-ра Івана Волошина

"Прокурор, ставляючи внесення на наглий суд, мусів мати щодо Євгена Скицького сумнів, а все таки його під наглий суд поставив.

Прокурор прийняв за доказане, що обвинувачений Скицький був у середині будинку. Тим часом і він сам і обвинувачений Штокало заявили понад усякий сумнів, що обвинувачений Скицький був тільки при авті і до середини поштового будинку не заходив. Тому оборонець просить вилучити його клієнта з-під компетенції наглого суду, бо він під цю компетенцію ніяк не підлягає.

Казали тут поліційні свідки, що Скицький був у середині будинку. Ми знаємо добре, як складаються зізнання на поліції! Обвинуваченого Скицького пізнали, як безпосереднього справника в нападі, свідки Тустановска і Добростаньска. Поминаючи обставину, що перший свідок пізнавав спершу не Скицького, а Штокала, то ті познаки, по яких нібито пізнано Скицького, цебто його ріст, вираз лиця і волосся, є такі невиразні, такі нехарактеристичні, що дивно, як по таких познаках свідок Тустановска могла його пізнавати, тим більше, що - як вона казала - бачила його тільки один момент. Тут на залі бачила його більше як чверть години, а все таки довго вагалася і помилялася, заки вкінці показала на нього. А при тому вона заявила, що той напасник, який приложив їй револьвер до грудей, був у ясному вбранні і в ґумовім плащі. А тим часом тут уже доказано, що Скицький був тоді зодягнений так само, як сьогодні, цебто в одяг ґранатового кольору. І можна ж сполягати на зізнаннях такого свідка в такій преважній справі?

При кінці оборонець д-р Волошин наводить усе те, що вказує на приналежність до УВО його клієнта, а що відоме з дотеперішнього ходу процесу, зокрема з відкинених внесень того оборонця. А приналежність Скицького до УВО і вчинок, виконаний на її наказ, повинні бути суджені перед звичайним, а не наглим судом.

Не репресій очікують обвинувачені, а виміру справедливости. Навіть польові суди в часі війни не видавали присуду насліпо, а розбирали справу сумлінно і по можності докладно. Кінчить словами прокурора: нехай ваш вимір справедливости буде актом згідним з духом права!"

Промова д-ра Андрія Стронціцького

Як оборонець обвинуваченого Івана Плахтини, просить трибунал визнати себе некомпетентним. Прокурор станув на становищі, що Плахтина винен, бо він сам признався до участи в нападі. Оборонець твердить, що признання його клієнта неправдиве. З слуханих тут свідків ніхто не аґноскував Плахтини, як члена нападу, хоч він має найбільш характеристичний вигляд. Зокрема його великий шрам на лиці з правого боку мусів би був його зрадити, бо ж годі його не завважити, а так само цілий характеристичний уклад його тіла й будова його голови. А все таки ніхто тут не показав на нього, як на безпосереднього чи навіть посереднього учасника.

Обвинувачений Плахтина признався тут, що він виповняв переказ і що мав за завдання стероризувати возьного. Тим часом ми тут чули, виповняв і надавав переказ гарної вроди мужчина, літ коло 28, з чорним вусиком. Ніякого револьвера в Плахтини не знайдено, хоч револьвери інших осіб знайшлися і ми тут їх бачили. А найбільш компетентний щодо Плахтини свідок Червіньскі сказав виразно, що він був стероризований іншими людьми та зовсім не бачив обвинуваченого Плахтини. Тому Плахтина тут зовсім непричасний. Так само ніхто зо свідків не показав на обвинуваченого Плахтину, як на того, що забрав з каси 19 золотих і 50 грошів. Навпаки, ми чули тут що інше. А тим часом прокурор зробив його клієнтові велику кривду, підсуваючи йому й дальше цей грабунок.

Своє твердження спирає прокурор на власному признанні Плахтини. Тим самим приймає за правду і те, що він діяв по наказу УВО і мав свою окрему функцію, не знаючи, що мають робити інші. Отже він може відповідати тільки за свій власний вчинок, а його вчинок абсолютно не становить істоти грабунку.

Заходить питання: чому ж зізнавав так Плахтина? Бо він присягав, як член УВО, що не видасть нікого й нічого - під загрозою смерти. Під тою загрозою він узяв вину на себе, щоб крити кого іншого.

Коли ж він признався до того, що його завданням було стероризувати возьного і коли б це навіть прийняти за правду, то він був тільки помічником, а не одним з виконавців. Зрештою по зізнаннях Плахтини Червіньскі був уже стероризований, як обвинувачений Плахтина станув коло нього з револьвером. Червіньскі його зовсім не бачив, а тим самим він не міг зазнати від нього ніякого насильства.

Просить трибунал визнати себе некомпетентним судити обвинуваченого Плахтину й передати його звичайному судові.

Промова д-ра Прислопського

Д-р Прислопський у своїй короткій, зате речевій промові показав, серед яких умовин жив підсудний Євген Качмарський, син бідного шевця. Виразно виявив ту атмосферу, дуже своєрідну, що панувала в високопатріотичному домі Качмарських, на атмосферу нап'ятого націоналізму, в якій виріс його клієнт. Заснував нелеґальний гурток, що недвозначно плекав антидержавні кличі. Та його діяльність звернула на себе увагу верхів УВО, які бажали втягнути його в ряди організації. Однак виставили його на пробу і наказали взяти участь в організованому нападі на пошту. Призначили йому скромну ролю: розглянути терен, надати пачку і вийти, даючи в той спосіб знак іншим справникам, що напад може початися. Що його роля була така, а не інакша, зізнали про те однозгідно інші обвинувачені і свідки Любінєцка та Червіньскі. Отже, коли йдеться про кваліфікацію злочину, то можна його підтягнути тільки під параграф 58, а не під інші, може ще також з додатком букви г) того параграфу. Бо діяли вони перед невідхильним примусом 1918-1920 років, в яких українська суспільність пережила велику національну трагедію. Тому прошу - так кінчав свою промову - високий трибунал в ім'я гуманности і в ім'я високих ідеалів людства, а передусім в ім'я права признати себе некомпетентним супроти цих обвинувачених, а зокрема супроти мого клієнта, Євгена Качмарського.

Промова оборонця д-ра Маріяна Глушкевича

На самім початку своєї промови зазначив д-р Глушкевич, що тільки поспіх, що ціхував ту справу, спричинив, що на лаві обвинувачених засів також Іван Штокало. В своїм глибоко речевім виводі збив усі узагальнення прокурора так щодо чинної участи обвинуваченого в нападі, як і щодо свідомої співпраці. Перевів порівняння між тим злочином і другим, що мав місце перед кількома місяцями в Чехословаччині, де д-р Клєпетар убив свою жінку. Однак чеський суд не притягнув за те до відповідальности шофера, який віз справника та його жертву. Показує на численні суперечності в обвинуваченні прокурора, який раз дає віру зізнанням Штокала, а другим разом ні. Зізнання обвинуваченого Євгена Скицького, котрими нібито обтяжено Штокала, не мають значення, бо ж це знана річ, що в обличчі смертельної небезпеки обвинувачені чіпляються дрібниць для свого відтяження і часом навіть обтяжують своїх товаришів. І тому прошу - кінчав свою промову - високий суд, коли той чоловік, на котрому не тяжить жодна тінь вини, знайшовся на лаві підсудних, нехай дістане сатисфакцію. Бо те, що з ним сталося, це велика кривда, а кривда не забувається. І для того прошу видати оправдуючий присуд.

Промова оборонця д-ра Лева Ганкевича

Коли трибунал дав на початку оборонцям одну годину на порозуміння з обвинуваченими, то всі вони перебували під тиском преси, що від десяти днів трубіла про те, наче б то напад на пошту виконали бандити, осібняки, виховані на кінах і т.д. Але, провірюючи акти справи, оборонці прийшли до іншого переконання - і тоді зродилася в них віра, що це є питання кількох годин, що суд визнасть себе некомпетентним до судження тої справи.

В дальшій черзі оборонець дуже докладно й речовим насвітленням фактів збиває гіпотезу свідка Йосипа Федунішина, підкомісаря поліції, що не вважає підсудних за членів УВО, бо не знайдено при них "леґітимації тої організації" та доказує, що обвинувачені є дійсно членами Української Військової Організації, тому їхній вчинок кваліфікується параграфом 58 к. з. А навіть, якби це були звичайні злочинці, тоді це був би злочин не з параграфу 190, тільки з 98 к. з.

Дальше промовець доказує на зізнаннях свідків, що нема певности, чи Мирош фактично виконав, що закидує йому акт обвинувачення. Свідки Мироша пізнають, але чи причиною того пізнання не є те, що Мирош має окуляри? Кажуть свідки, що він мав там чорні окуляри. Але це неможливо, щоб людина, що звичайно носить доволі сильні скла, міг узяти до нападу, де йому все добре потрібно бачити, якраз чорні окуляри, що затемнюють йому вид. Крім того свідками доказано, що в нападі брало участь двох людей в окулярах.

Оборонець звертає увагу на свідчення, які ствердили, що виконавці нападу не були фахові бандити. Тому він твердить, що напад виконали члени Української Військової Організації, а зродився той напад, як і багато інших вчинків досі, з тої атмосфери, що запанувала на наших землях після розторощення українського визвольного руху і нетерпимої політики супроти українців.

Українська нація зовсім не різниться від інших з уваги на змагання до самостійности. Бо ж це природнє явище. Українська Військова Організація поставила собі також завдання, як ставила їх собі колись бойова Організація Польської Партії Соціялістичної. Оборонець відчитує про ті завдання уступ з книжки Йосипа Пілсудского.

Оборонець звертається на кінці в імені обвинувачених, а зокрема в імені свого клієнта Володимира Мироша, щоб судді визнали себе некомпетентними. Обвинувачені до вчинку призналися, але вони мають право вимагати, щоб їх не обдирали з чести, не судили їх, як звичайних бандитів, тільки переказали судові, що такі вчинки судить. Якщо грозить їм кара смерти, то хай її присуджують, але нехай карають так, як військових, а не як звичайних бандитів шибеницею.

Засуджені в наглому суді за напад на пошту
при вул. Глибокій ч. 3 у Львові

Промови зайняли ввесь шостий день процесу. Трибунал заповів проголошення присуду на середу, год. 10:30 перед полуднем.

Заля виповнилася вщерть публікою і серед смертельної тиші голова трибуналу Маліцкі відчитав присуд: обвинувачених Володимира Ординця й Івана Плахтину засуджено до кари смерти через повішення.

Обвинуваченого Володимира Мироша - на сім років важкої тюрми з постом і твердим ложем що три місяці в день виконання вчинку. Обвинуваченого Євгена Качмарського - на п'ять років важкої тюрми, загостреної постом і твердим ложем кожні три місяці в день виконання вчинку. Обвинувачених Євгена Скицького й Івана Штокала передано звичайному судові. В справі Євгена Скицького трибунал не був однозгідний, а Іванові Штокалові не можна було доказати вчинку в скороченому ході наглого судового поступування.2

Перший буде повішений Іван Плахтина.3

Скінчивши відчитувати присуд, суддя Маліцкі запитався оборонців, чи мають вони щонебудь заявити від себе. Піднявся д-р Володимир Старосольський і на руки трибуналу передав прохання про помилування. На превелике диво, до цього прохання прилучився і прокурор.4

Всі підсудні прийняли присуд гідно і спокійно. Вони ж і не могли сподіватися чогось іншого. Обидва засуджені на смерть члени Української Військової Організації, Володимир Ординець та Іван Плахтина, підійшли до себе та подали собі руки.

Публіка поволі розходилася, принаглювана поліцією. Засуджених відвели до тюрми крізь густі шпалери озброєної крісами поліції.5

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Промови прокурора й оборонців передані за часописом "Новий Час", ч. 90 (542), п'ятниця 27 липня 1928.

[2] Поновний їхній процес, тим разом перед судом присяжних, відбувся осінню того самого року. Обидвох їх засуджено по п'ять років важкої тюрми. Теж тільки за грабунок, відкинувши приналежність до Української Військової Організації, щоб не підважувати леґальности відбуття і присуду наглого суду з липня 1928 року. Чотири роки пізніше, влітку 1932 року, стрінувся я з Євгеном Скицьким у дрогобицькій тюрмі, де він досиджував свій присуд. Від нього першого довідався я про деякі подробиці зо слідства й наглого суду, з деякими іншими його товаришами довелося мені стрінутися багато-багато пізніше, аж після розвалу Польщі в 1939 році.

[3] Австрійський закон наказував, щоб виголошуючи присуд смерти для більше обвинувачених, відразу в самому присуді подати порядок, що в ньому має бути виконана екзекуція, зачавши від наймолодшого і скінчивши найстаршим.

[4] О годині 3:45 пополудні того самого дня наспіла телеграма з канцелярії президента Польщі про помилування Володимира Ординця й Івана Плахтини. Першому з них перемінено кару смерти на 12, другому на 10 років важкої тюрми.

[5] Читач вибачить мені, що я з такими подробицями розводився над нападом на пошту при вул. Глибокій і пізніше наглим судом за нього. Хочу пригадати, що подаю не тільки свої особисті спогади. Як сучасник та учасник тих подій, старався я зібрати інші свідчення й документи та взагалі матеріяли до історії тих років. Поскільки досі ніде в українській мемуаристиці чи в політичній літературі ці справи не були насвітлені, вважаю своїм обов'язком подати тут увесь матеріял, що його мені вдалося зібрати. А це тим більше, що з кожним роком щораз важче й важче буде його відтворити. Керуючися тими самими мотивами, подаю в черговому розділі все, що про ту справу було написане в органі Української Військової Організації "Сурма".