XIV. РОЗДІЛ

І В НЕДІЛЮ СУДЯТЬ

Прочитують судові акти. - Ще одна атака д-ра Старосольського на наглий суд. - Чи важний президентський декрет про наглі суди? - Повінь декретів і хаос у законодавстві. - Суд у клопоті. - Хитромудре його рішення. - Оборона жадає "залізного листа" для полк. Коновальця. - Три роди внесення оборони: демонстративні, на доказ політичного характеру справи, на ствердження різних фактів. - Усіх їх суд відкинув.

Четвертий день процесу припав на неділю. Не зважаючи на те, суд не відложив справи до понеділка, запорядив, що буде вона далі йти своїм порядком цілу неділю, рано й пополудні, лякаючися переступити приписані законом межі часу для наглих судів. Майже цілий день забрало відчитування різних актів, зокрема зложених у часі слідства свідчень. Заля опустіла - нікому це не було цікаве, та й не чути було, що монотонним голосом мимрив собі під носом судовий протоколянт.

Увесь час оборона гарячково працювала над тим, щоб підважити правну основу скликання наглого суду. Не дивлячись на попередні невдачі в тій справі, оборонець д-р Володимир Старосольський викотив останню гармату. Давніші приписи про наглі суди постановляли, що процес перед наглим судом не може тривати довше трьох днів. Щойно проголошений весною цього року декрет президента польської держави приніс зміни і продовжив цей час. Оборона станула на становищі неважности того декрету. В засаді в Польській Республіці закони, на підставі конституції, схвалюються в соймі. В вийняткових випадках і в часі, коли сойм не відбуває своїх засідань, закон може видати президент республіки в формі т. зв. президентського декрету. Для його важности необхідно, щоб предложити його соймові на першому найближчому його засіданні і щоб сойм затвердив його в нормальній своїй процедурі діяння, як і всі інші закони. Інакше декрет відразу втрачав свою правну важність. Декрету про наглі суди соймові не предложено в вимаганому реченці до розглянення, а втім невідомо, чи взагалі його предложено. Крім того, в урядовому "Денникові Законів" не було проголошено, що цей декрет предложено соймові. А через те, що сьогоднішній процес тягнеться вже довше, як три дні, трибунал повинен признати себе невластивим, щоб далі вести його наглим способом, і передати розгляд справи звичайному судові. Хоч як добре і правильно обґрунтоване - це внесення було останнім розпучливим стрілом. Все в нім сказане було правдиве. Всьому хрещеному мирові було відомо, що декрет не був предложений соймові, а через те неважний. Весною 1928 року, в часі, коли попередній сойм уже був розв'язаний, а новозбираний ще не скликаний на своє перше засідання, польський уряд проголосив кількасот декретів, головно з ділянки адміністраційного права, що багато дечого докорінно зміняли в загальній системі правління державою.1 Та й не тільки з адміністрації, заторкнено там чимало всяких справ з судової і навіть законодатньої ділянок. Між ними були й речі, що навіть якби їх у своєму часі предложено соймові, не мали б вони важности, були бо в самій конституції застережені тільки для законодатніх палат, цебто для сойму й сенату. Уряд ждав на вислід виборів і коли побачив, що урядова ліста т. зв. ББВР2 не здобула абсолютної більшости, і не зможе рахувати на гладке схвалювання законів без дискусії і зв'язаних з тим скандалів у самому соймі та в пресових звідомленнях з його засідань, випустив повінь декретів. Ніхто не знав, котрі з тих декретів зголошено соймові на першому його засіданні. Постав хаос у законодавстві - а внизу, в проурядовому адмністративному і частинно судово-прокурорському апараті всі притримувалися урядових наказів з-гори. Про те писала опозиційна польська преса, використовувалися для того промови в соймі, багато поляків були обурені таким станом, що випливав з непошанування польської конституції. Деякі професори університетів у своїх викладах або демонстративно облишали нові декрети, або просто без обиняків собі з них глузували.

Всі про те знали, знав і суд. Знайшовся він у не абиякім клопоті, мусівши відкинути внесення. Не вистачало відкинути, мусіла знайтися до того якась правна мотивація. Довго тривала нарада трибуналу і кожному страх як цікаво було почути її вислід. Помимо того, що це неділя, в будинку суду ніхто не урядував, проте дехто з правничих польських кіл, зачувши про таке внесення оборони, прибіг послухати рішення суду. Вкінці трибунал вернувся з сусідньої кімнати. Заля аж горіла з нетерплячої цікавости. Тихшим як звичайним голосом і неначе з почуттям решток якогось сорому голова трибуналу проголосив рішення суду. Внесення оборони відкинено. Декрет про наглі суди був у своєму часі надрукований в урядовому "Деннику Законів" і з тою хвилиною почав він правно обов'язувати для всіх, також і для цього суду. Рішення про його дальшу важність чи неважність з причини предложення чи непредложення соймові не належить до судового трибуналу, це справа законодатньої влади. Для суду він так довго буде обов'язувати, як довго в тому ж самому "Денникові Законів і Розпорядків Польської Речипосполитої" не буде проголошено, що втратив він свою обов'язну силу.

Диктаторська машина Пілсудского та його "групи полковників" туго прикручували гайку і не знайшовся в Польщі такий суд, щоб скористав зо свого конституційного права і підняв голос протесту проти злегковаження польскої конституції і польських законів. Чому ж мав би брати на себе інціятиву цей "наглий суд" та ще й у справі проти українців?

В імені всієї оборони внесення загального характеру поставив оборонець д-р Лев Ганкевич:

1. Покликати на свідка полк. Євгена Коновальця з Берліна. Він, як Начальний Комендант Української Військової Організації, ствердить, що: а) Українська Військова Організація видала наказ нападу на філію ч. 13 поштового уряду при вул. Глибокій ч. 3 і що обвинувачені цей наказ виконали, б) що комендант нападу склав з того звіт через свою Крайову Команду, в) що напад на державні каси й будинки належать до обсягу діяльности Української Військової Організації не тільки тому, щоб здобути якусь користь, але і щоб нанести шкоду противникові, г) що нема розламу в Українській Військовій Організації, як це було колись у бойовій Організації Польської Партії Соціялістичної, на що покликався один з поліційних свідків, так що обвинувачені діяли з наказу одної існуючої Української Військової Організації, не на власну руку, не для власної користи.3

2. Покликати судового знавця, рушничного майстра Сарторіого, на ствердження, що знайдені в обвинувачених револьвери є всі одної системи й одної марки "Ортґіс - Дойче Верке ін Ерфурт", яких у цілій польській республіці неможна леґально і приватно купити, та що він завжди при огляданні зброї на судових політичних процесах знаходив такі револьвери тільки в відношенні до людей, що мали зв'язки з Українською Військовою Організацією.

3. Для вияснення цілої справи і зокрема прогалини, що існує фактично між годинами шостою з мінутами до першої вночі з 3 на 4 липня покликати на свідка надкомісаря Мітленера на обставину, що справу вела зразу кримінальна поліція і щойно о год. 1 вночі передано її п'ятій слідчій бриґаді для політичних справ.

4. Зареквірувати поліційні акти всіх тих, що були арештовані тепер у зв'язку з нападом на пошту, щоб виказати, що підозрілих у нападі поліція шукала тільки серед українських національно-політичних кіл.

Крім того від себе, як оборонця підсудного Володимира Мироша, просив д-р Лев Ганкевич допустити доказ зо свідка слідчого судді д-ра Нєментовского, тюремного лікаря і поліційних аґентів Войцєховского та Зяркевіча на доказ, що Володимир Мирош дійсно говорив правду про побиття на поліції. Судовий лікар ствердить понад усякий сумнів, що Мирош був побитий.

На кінець склав д-р Ганкевич заяву, що його внесення не мають у собі маніфестаційних намірів, хоч може декому так могло б здаватися. Обов'язок оборонця завжди тяжкий, а тепер, перед наглим судом, де йдеться про життя або смерть і де обороні так мало залишено часу на виконання цього обов'язку, що страшним тягарем лежить на її сумлінні, - він мусить докласти всіх старань для рятування своїх клієнтів.

Д-р Ганкевич просив ще відчитати інструкцію УВО та брошурку "Мовчаливість", теж видання УВО, знайдені в обвинувачених, і зажадати від поліції тих окулярів у чорній оправі, про котрі стільки було в часі справи говорено, а котрих ніхто тут між речовими доказами не бачить. Мироша ідентифікували переважно по чорних окулярах, а в часі нападу були дві особи в чорних окулярах.

Свідки: директор торговельної школи Денис Коренець, учителі тієї ж школи Амвросій Березовський і Баран ствердять, що підсудний Володимир Мирош був завжди пильним, чесним і характерним хлопцем і прикладним та обов'язковим учнем.

Адвокат д-р Волошин, оборонець підсудного Євгена Скицького, просив покликати низку свідків на ствердження різних важливих обставин:

1. Івана і Юлію Скицьких, батьків обвинуваченого, та заразом допустити доказ з сорочки обвинуваченого - на обставину, що Євген Скицький був у дні нападу одягнений у сокільській сорочці з червоною облямівкою. В тій же сорочці він ліг спати і в ній його тієї самої ночі поліція арештувала. Далі ствердять ці свідки, що в їхнім домі володіла патріотична атмосфера, що Івана Скицького звільнено без причини з залізничої служби, що через те якийсь час їхній родині не чужі були голод і нужда. В такій атмосфері виростав підсудний Євген Скицький і це дуже правдоподібно вплинуло на нього, що він приступив до Української Військової Організації.

Додатково мати Євгена Скицького скаже, що вже після ревізії знайшла вона в пивниці дві брошурки п. н. Бойові ґази - а це література Української Військової Організації і є вона посереднім доказом приналежности до неї Євгена Скицького.

2. Свідок Роман Мец, шоферський помічник, посвідчить, що бачив Євгена Скицького, як він дня 3 липня всідав до авта Штокала при вул. Фредра і мав на собі ту саму сокільську сорочку.

3. Ще раз покликати підкомісаря Тадеуша Смольніцкого та двох інших поліційних аґентів, що їхні назвища заподасть Смольніцкі, на обставину, що вони зараз уночі, коли арештували Євгена Скицького, одноголосно крикнули: "О, маємо того в тій самій сорочці!"4

4. Свідка надкомісаря Мітленера і тих же двох поліційних аґентів на доказ, що при ревізії у Скицького вони з великою ревністю шукали за ясним одягом і ґумовими черевиками, що в них, по словам Тустановскої, був зодягнений той індивід, що грозив їй револьвером.

5. Запорядити льокальну візію5 перед брамою кам'яниці під ч. 6 вул. Снядецкіх і допитати в її часі свідка шофера Романа Шиманського на надзвичайно важливу обставину, а саме, що Іван Штокало тому не бачив в останніх хвилинах Євгена Скицького, бо сам лежав на авті, обернений в один бік, в той час як підсудний Скицький проходжувався по другій стороні вулиці.

6. Свідків Зенона Мороза, Теодора Федорчака і Ярослава Панкевича покликати на факт, що Євген Скицький кольпортував "Сурму" та протидержавні летючки Української Військової Організації.

7. Майстра Михайла Олексина, в якого Скицький учився і був на практиці чотири роки - якраз 8 липня, шість днів після нападу, мав він "визволюватися", - на обставину, що Скицький був добрим хлопцем, не пив і не курив, поводився дуже дорбе на повне задоволення свого шефа.

Оборонець Євгена Качмарського, д-р Прислопський, поставив внесення, що мали б підтвердити відношення підсудного до Української Військової Організації і кинути світло на його характер:

1. Зареквірувати всі поліційні акти, що відносяться до родини Качмарських у Львові. З них покажеться, що ціла родина Качмарських була політично заанґажована, що в зв'язку з усіма актами Української Військової Організації та перед важнішими політичними процесами переводжено в них обшуки і завжди когось з родини арештовано.

2. Щодо самого обвинуваченого Євгена Качмарського, відчитати всі акти на обставину, що він був арештований у зв'язку з убивством куратора Яна Собіньского, потім провокатора Гука і вкінці після побиття директора Академічної ґімназії, Сабата.

3. Свідків Анну, Марію і Володимира Качмарського на обставину, що Євген Качмарський у ґімназії належав до таємного учнівського гуртка "Пласт". Цей гурток не мав нічого спільного з пластовою організацією, таку назву взяв собі для того, щоб не викликувати підозріння. Про антидержавні цілі того гуртка посвідчить надкомісар Мітленер.

4. Батьки підсудного, Йосип і Анна Качмарські, посвідчать, що їх син Євген був порядним і добрим хлопцем, а до школи тільки тому перестав ходити, що не вистачало їм грошей на шкільні оплати і підручники до науки.

Подібного змісту внесення ставив д-р Андрій Стронціцький за свого клієнта Івана Плахтину:

1. Єржи Тишковсі і Матек Тишковсі, обидва поляки, посвідчать, що Іван Плахтина ані не пив ані не курив, а в вільних хвилинах читав книжки переважно політичного змісту.

2. Майстер Михайло Олексин може ствердити, що Іван Плахтина, працюючи в нього як електромонтер, поводився зразково.

3. Євген Ковалик і Микола Мачурак, шлюсарські помічники в Михайла Олексина послужать доказом, що Іван Плахтина частенько заходив з ними в дискусії на політичні теми і вони в своєму середовищі вважали його знавцем від політичних справ.

4. Іван Чмир та Юрій Головатий своїми свідченнями докажуть, що Іван Плахтина кольпортував "Сурму" і при всяких зустрічах з ними зводив розмову на політичні теми.

Д-р Маріян Глушкевич, оборонець підсудного Івана Штокала, просив покликати тільки двох свідків, а саме:

1. Івана Штокала, батька підсудного, на доказ, що він був присутній при тому, коли Володимир Ординець замовляв авто, в його присутності заплатив одного доляра завдатку і вписався до службової книжки в авті. Він теж потвердить, що підсудний Іван Штокало був пильним, працьовитим і солідним робітником та добрим сином.

2. Перших-ліпших двох шоферів - їх вибір залишає прокуророві - або ось цих двох: Генриха Брікнера і Яна Мазура, на доказ, що "їзда на роботу" в шоферському діялекті значить їзда з жінками на забаву.

Останній забрав слово д-р Володимир Старосольський. Його внесення теж мали на меті доказати політичне тло процесу і приналежність Володимира Ординця до Української Військової Організації. Просив він покликати на свідків:

1. Н. Маліновского, урядовця транспортної фірми "Канард Лайн", і Войцєха Маліновского, соймового посла, на обставину, що Польська Партія Соціялістична вела колись таку саму акцію та вважала, що напади на державні будинки підпадають під завдання бойової акції.

2. Зареквірувати акти справи Володимира Люпуля і товаришів6 для ствердження двох обставин:

а) що вже тоді в одному з нападів на пошту брав участь шлюсар Дубаневич, що покінчив тільки чотири кляси народньої школи. З того вийде, що не тільки інтеліґентська молодь є членами Української Військової Організації,

б) ці акти викажуть, що в тодішніх боївках брав участь ще один робітник, Антін Медвідь з Долини. Крім того з тих актів можна буде ствердити, що напади на пошту перед кількома роками в нічому не різнилися від теперішнього.

3. Володимира Дзіся з "процесу сімнадцятьох"7 - він на днях має вийти на волю - та Йосипа Дерлицю з того самого процесу на обставину, що обвинувачений Володимир Ординець був і є членом Української Військової Організації.

4. Теодора Любовицького, ґімназійного абсольвента, Теодора Ординця, брата обвинуваченого, Н. Мельника, що відбуває тепер військову службу в 19 п. п. на цитаделі у Львові, панну Євгенію Харкевич, Теодора Мироша у Львові, Гриця Кальбу зо Збаражчини, Юрка Онишкевича в Угнові і Григора Підгорецького в Рудниках - всіх на обставину, що Володимир Ординець кольпортував між ними "Сурму" і намовляв їх вступити до Української Військової Організації. Деякі з тих свідків можуть те саме ствердити про обвинуваченого Володимира Мироша.

5. Згаданих уже Єржиго і Матека Тишковскіх на обставину, що в обвинуваченого Володимира Ординця був уже раз поліційний обшук, що Ординець був дуже солідним і пильним хлопцем, не пив, не курив і не ходив по кінах. А вже просто зразково вів він себе від часу смерти його батька в залізничній катастрофі.

Усім тим внесенням прокурор спротивився. Погодився тільки, щоб з актів справи Люпуля й товаришів ствердити, що учасників нападу засуджено саме за грабунок.

В репліці оборонців д-р Лев Ганкевич з підкресленням ще раз склав заяву в імені оборони: "Між обороною і трибуналом є досі фатальне непорозуміння. Ми ні разу не домагалися звільнити обвинувачених. Тут справа тільки в розумінні правної кваліфікації нападу. Ми не думаємо екскульпувати тих п'ятьох хлопців. Ми тільки хочемо, щоб усі вони відповідали з § 58 карного закону, як за подібні вчинки відповідали в цій самій судовій залі всі обвинувачені в попередніх політичних процесах".

По короткій нараді трибунал відкинув усі внесення оборони. Тільки щодо внесення д-ра Волошина, як оборонця Євгена Скицького, на ствердження, чому Іван Штокало не міг бачити Скицького в останніх хвилинах перед тим, як до авта всіли учасники нападу, трибунал дозволив оборонцеві розпитати про те обидвох підсудних. На запит д-ра Волошина, Іван Штокало зазначив, що він сидів у авті обернений лицем до вулиці Лева Сапіги. Скицький увесь час проходжувався хідником по другій стороні вулиці, доходив тільки до авта, ніколи його не минав. Штокало не бачив його, хіба тоді, як Скицький підступав до авта і наказував пустити в рух стишений мотор.

Коли приглянемося ближче внесенням оборонців, побачимо, що мало було надії, щоб трибунал прихилився до них. Поминаємо факт, що справа йшла перед наглим судом, де час грає першорядну ролю й ощадність часу в великій мірі перерішувала те, чи допустять нові докази, чи їх відкинуть. Навіть перед нормальним судом присяжних, що звичайно судив політичні справи, правдоподібно більшість тих внесень була б відкинена. Оборона ставила їх з обов'язку, щоб не пропустити найменшої можливости протягнути справу поза допущений для наглих судів реченець, щоб мати чисте сумління перед собою самими, перед обвинуваченими і перед Українською Військовою Організацією. Майже всі пропоновані обороною докази були націлені на те, що справа має політичне тло так з уваги на причини й об'єктивні умовини нападу, як теж з уваги на характер підсудних та їхню приналежність до Української Військової Організації. Досі трибунал консеквентно відкидав усе, що могло б надати цій справі таке насвтілення, і було очевидне, що він не погодиться на внесення оборони. Підсудні, за вийнятком Івана Штокала, призналися до вчинку. Це признання підтвердили в часі процесу. Оборона нічого не могла в тому змінити, її намагання ішли б виключно по лінії змінити правну кваліфікацію вчинку підсудних, щоб відтягнути справу з-під юрисдикції наглих судів і передати її до суду присяжних. Боротьбу цю оборона вела вперто, зручно і завзято, використовуючи всі засоби судової процедури. Не її вина, що своєї цілі не могла досягнути.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Зокрема це відчували студенти права, що їм цього року припадало здавати екзамен з адміністраційного права. До них і я належав. Треба було вивчати наново цілий, найбільший у тому річному іспиті, предмет адміністраційного права. І не тільки згубитися можна було в лісовій гущі тих декретальних постанов, а й самі професори нерідко не знали, що ще далі обов'язує, а що втратило свою важність.

[2] По-польськи: Безпартійний Бльок Вспулпраци з Ржондем - безпартійний бльок співпраці з урядом.

[3] Теперішньому чи пізнішому читачеві це внесення може здаватися чисто демонстративним не тільки з уваги на особу свідка, але й тому, що годі подумати, щоб Начальний Комендант УВО прийшов свідчити перед польським судом, де його моментально схопила б політична поліція. Без сумніву, внесення було демонстративне тому, що польський суд ніколи не погодився б просити на свідка полк. Євгена Коновальця та ще й без відома чи згоди відповідальних політичних чинників у Варшаві. Самі ж свідчення Начальної Команди були б можливі або в той спосіб, що її члени могли б їх скласти - на прохання дипломатичним шляхом - перед заграничним судом, або польський суд чи й уряд могли видати передбачений тоді ще обов'язною австрійською карною процедурою т. зв. залізний лист безпеки, або, у відповідь на прохання суду могла вийти деклярація команди Українськоі Військової Організації практикованими досі способами.

[4] Висвітлення справи, що Скицький увесь час був у сокільській сорочці мало для його оборони велике значення. Прокурор намагався - і деякі свідки це намагання підперли - доказати, що Скицький привів авто на місце і пішов до середини поштового уряду та разом з іншими учасниками переводив напад. Це мало діятися в часі між три на шосту й шостою. Тим часом ніхто зо свідків, що були в Уряді, не згадував про напасника в сокільській сорочці, а вона і своїм кольором - синій з червоною облямівкою - кроєм просто впадала ввічі і хтось мусів би собі її запам'ятати.

[5] Переводження судового розгляду на місці вчинку.

[6] Т. зв. справа поштівців. Було їх 12, перед судом у Львові ставали в червні 1926 року.

[7] Справа Василя Атаманчука й Івана Вербицького за вбивство шкільного куратора Яна Собіньского.