XII. РОЗДІЛ

ЩО ГОВОРИЛИ СВІДКИ...

Три катеґорії свідків. - Сумнівна вартість їхніх свідчень. - Управителька пошти Тустановска і збентеження суду. - 50.000 золотих у день нападу на пошті. - Зізнання інших урядничок бринять більше по-людському. - Войовничий Махабей - Леопольд Вайншток. - Більше напасників, як урядовців? - Дві кравчині. - Кличуть жителів кам'яниці, де була пошта.

Підсудні призналися, що це вони виконали напад на філію ч. 13 поштового уряду при вул. Глибокій ч. 3 і щодо того не було ніяких сумнівів, ніхто того не заперечував. Судова карна процедура не вважала вистачальним доказом самого тільки признання підсудного до вини чи пак до виконання закидуваного йому вчинку. Так, зрештою, водиться в цілому новітньому карному законодавстві всіх цивілізованих, правових країн. Тому прокурор, незалежно від признання підсудних, і частинно тому, щоб виповнити ті місця обвинувачення, що їх підсудні заперечували, пересунув через судову залю цілу ґалерею свідків. Були це в першу чергу службовички філії ч. 13 поштового уряду, потім мешканці кам'яниці при вул. Глибокій ч. 3, де містився поштовий уряд, і кам'яниці при вул. Снядецкіх ч. 4, кудою ішов відворот учасників нападу, і накінець, як звичайно, хоровід поліційних комісарів і аґентів, що мали таке чи інше відношення до слідства.

Ці свідки мали вияснити ближче, за яких обставин і яким способом відбувся цей напад на пошту, і пізнати в підсудних його виконавців. А вийшло так, що насправді вони справу замотали, плуталися в суперечностях і мало кого з підсудних пізнали. Дехто з тих свідків використав процес, щоб блиснути відвагою та зреабілітувати свою поведінку в часі нападу, хоч ніхто їх за те не винуватив, відома ж бо річ, що навіть відважна людина може злякатися, коли глядить у дуло націленого на себе пістоля і коли це її нагло заскочить.

Коли б це була не політична справа, тільки процес за уголовний злочин, і коли б ішла перед звичайним судом, без поспіху, досвідчені в процесах українські оборонці могли б зручно використовувати розбіжності в свідченнях. Вони й тут це робили, хоч гамував їх брак часу й загальна атмосфера поспіху в процедурі наглого суду. Та що б вони не робили - вислід справи був пересуджений, не тільки признанням підсудних, але й загальною поставою польських суддів і польської прокуратури до українських підсудних та українських оборонців. Під загальне зацікавлення глядачів перша ввійшла свідчити Міхаліна Тустановска, поштова урядничка й управителька філії ч. 13 при вул. Глибокій. Зложила присягу і ствердила, що вже 13 літ працює в тому самому уряді. Коли її спиталися, кого з підсудних вона пізнає, показала на Івана Штокала, як того, що перший прискочив до неї з револьвером. Пізнала теж другого, що приклав їй револьвер до голови і був у масці. Настала констернація, заклопотані судді й прокурор намагалися відвести Тустановску від того свідчення, було очевидне, що Штокало ввесь час сидів у авті. Та й не було дотепер мови про те, щоб хтонебудь з учасників нападу прикладав їй револьвер до голови. А тут вона в загалі ревности свідчення хотіла доказати, що на всіх п'ять службовичок і ще й присутнього Леопольда Вайнштока, про котрого справники не знали, чи він є урядовцем, чи приватною особою; аж два з усіх трьох чи щонайвище чотирьох справників кинулися саме до неї, один приложив револьвер до грудей, другий до голови. І не думайте, що вона настрашилася, о ні! Під усміхи й іронічні шепоти на залі - а не були від того вільні й деякі судді - Тустановска урочисто заявила, що вона не мала страху, нічого не боялася. Коли обидва напасники приклали до неї пістолі, вона дивилася на них так самопевно, що була і є переконана, що поборола їх своїм певним поглядом та змусила до втечі. Їй відразу здавалося, що не були це фахові бандити, тільки якісь припадкові, і вона вже тоді усвідомила собі, а потім ще більше в тому утвердилася, що напасники були більше зденервовані й залякані, як вона та її товаришки. Само собою, ні словом не згадала вона про калюжу, що счинилася під нею, напевно під припливом надміру відваги. Якось нікому не впало на думку спитатися її про те, хоч можна було сподіватися її відповіді: це під впливом її самопевного погляду котрийсь з тих, що грозили їй револьвером, змочив підлогу.

Прокурор відсував її питаннями від Штокала і свідок, по довшій надумі і різних пригадках спинилася на Скицькому. Це він мав бути тим першим, що прискочив до неї з револьвером. Від тоді вже Тустановска рішуче обстоювала при своєму пізнанні Скицького. Навіть коли, на внесення оборонця д-ра Івана Волошина, виведено її з судової залі, перемішано обвинувачених на їхній лаві з піднятими вгору комірами, Тустановска, вернувшися на залю, потвердила, що одним з напасників коло неї був Скицький - другий Мирош. Не дуже це було прокуророві всмак, він волів би, щоб вона показала на Качмарського або на Плахтину, Скицького трудно було, на підставі вислідів слідства, вмістити серед тих напасників, що були всередині поштового уряду.

Інші свідки, поштові уряднички, вели себе більше стримано, не намагалися представляти себе в геройському освітленні і тому свідчення їх бриніли більше правдиво, більше по-людськи.

Казимира Добростаньска працювала в тій поштовій філії від 1925 року. Саме на кілька днів перед нападом приділено її до листів. У неї було щодня готівки около 500 золотих, по першому звичайно більше. Всіх грошей у касі поштового уряду в дні нападу було 49.400 золотих, коли ж додати дрібніші суми в шухлядах кожної уряднички, можна б сказати, що все разом перевищало 50.000 золотих. Вона не бачила, чи напасник прикладав револьвер до грудей або голови Тустановскої. Хоч було страшно, але аж не так, щоб лякатися за життя. Як одного з напасників пізнала Євгена Скицького, що ж до Мироша, то не дуже певна.

Владислава Любінєцка мала пачковий відділ. Це вона приймала пачки, також і від напасника. Возьний Червіньскі помагав їй у праці в той спосіб, що важив пачки. Пізнала Мироша по обличчі і по рості, як того, що вбіг до її кімнати з бравнінґом1 і крикнув "руки вгору!" Хоч він не має тепер такого блідого лиця. Може мав тоді маску й виглядав блідіший. Вона відступилася перелякана, а він відчинив шухляду і забрав звідти 19 золотих. Мигнуло перед нею кілька постатей, вона більше нічого не бачила і не пам'ятає, була майже непритомна зо страху. Кричати почала, коли напасники втікали з другої кімнати.

Стефанія Ковальчуківна продавала поштові значки і приймала листи. В день нападу коло її віконця стояв якийсь уродливий молодий чоловік, понад 20 років, хотів надати поштовий переказ і тримав у руках п'ятсотзолотовий банкнот. Вияснювала, що не може прийняти, вже пізня пора. В тім моменті почула шелест у першій кімнаті. Спочатку не звернула на те більшої уваги, а потім глипнула вдруге і побачила, що йде на неї якийсь чоловік з револьвером у руках, у ґумовім плащі і в кашкеті на голові. Жадав від неї грошей. Вона крикнула: "Керовнічко, варіят чи цо?",2 зробилося їй слабо, впала на підлогу і з того моменту нічого вже не пам'ятає. По рості пізнає Мироша.

Заприсяжено Леопольда Вайнштока, інкасента текстильної фірми. Він прийшов збирати місячні рати від трьох урядничок поштової філії при вул. Глибокій. В однім моменті почув шерех у сусідній кімнаті і нараз побачив людей з револьверами при кожній урядничці. (Коли б повірити йому, це значило б, що в двох тільки кімнатах поштового уряду було п'ять озброєних револьверами людей). Свідкові теж один з напасників приклав револьвер до грудей і домагався від нього грошей. Не думайте, що свідок злякався. Ні! Він одною рукою відштовхнув цього чоловіка з напрямленим на свідка револьвером, а другою рукою вибив шибку в вікні і почав кричати: "Поліція, рятунку!" Коли ж оглянувся - нікого вже в кімнаті не було. Панна Ковальчуківна, за його твердженням, не зомліла, тільки сховалася під лавку.

Цього, повного войовничого запалу, свідка обстріляла оборона питаннями, як міг він з двох учасників нападу зробити аж чотирьох. Та ж усі інші свідки під присягою ствердили, що в кімнаті були тільки два напасники. Чи може з-за шафи, куди він сховався, як це виходить з заподань інших свідків, був такий догідний обсерваційний пункт, звідки він міг бачити все ліпше від других? Щось забагато було того прикладення револьверів до грудей і до голов, не знати, як це могло статися, цілий напад тривав так швидко, що не ставало часу на такі театральні жести. Трохи збитий з пантелику свідок заперечив, наче б то він сховався в куті за шафою, а того, хто прикладав йому револьвер до грудей, він до самої смерти не забуде. Між підсудними його нема. Був він зодягнений інакше від них, мав на собі нагортку, по котрій легко його б пізнати.

В тому місці заявив прокурор, що 25 золотих, власність свідка Леопольда Вайнштока, знайшлися. Напасники їх не взяли. Кожній розумній людині мусіло прийти тоді на думку, що напасники не втікали в страху, коли мали час здогадуватися, що це не державні гроші, тільки приватна власність. Тому лишили їх, хоч з шухляд повитягали все до останньої копійки.

Петро Червіньскі, возьний поштового уряду при вул. Глибокій, один тільки свідок чоловічого роду між жінками. Він нічого нового не вніс до справи, хіба те, що в Євгенові Качмарському пізнав того індивіда, що надавав пачку. Мав на собі ґумовий дощовик і чорні окуляри. Сердега з переляку подав, що обскочили його аж чотири, а може і п'ять, з револьверами в руках і з криком: "руки догори!" В усіх свідках виявлялася тенденція до перебільшення і коли б їм вірити, то Українська Військова Організація мусіла б відрядити до тієї акції цілу чоту бойовиків.

Найважніші свідки, завдяки котрим поліція так швидко впала на слід напасників, якось майже непомітно перейшли через суд. Це дві швалі, 20-літня Ірина Стецюк і 17-літня Марія Семкович. Обидві вони бачили Івана Штокала, їхнього знайомого, як стояв коло авта біля брами кам'яниці при вул. Снядецкіх ч. 6. Нічого більше не бачили й не чули, тільки пізніше довідалися, що був напад на пошту при вул. Глибокій.

Ґалерею прокурорських свідків, що мали дати образ, як відбувся самий напад і відворот після нього, замкнули чотири жінки з кам'яниць при вул. Глибокій ч. 3 і Снядецкіх ч. 6, кудою вийшли напасники і всіли до авта.3

Агафія Росовська, сторожиха кам'яниці при вул. Снядецкіх, довго боронилася перед присягою. Коли ж її таки до того змушено, виявилося, що вона майже нічого не має сказати. Бачила, як три хлопці з револьверами в руках бігли через подвір'я. Люди говорили їй, що мабуть було їх більше, п'ять, а може й сім.

Софія Ґрубец, жителька кам'яниці при вул. Глибокій ч. 3, має 20 літ і є греко-католицького обряду, помимо свого польського назвища. Стояла в кухні при вікні і бачила, як ганком збігали вниз п'ять молодих людей. Вибігла на ґанок, щоб ліпше придивитися, і тоді побачила ще двох. Значить, усіх разом мусіло бути сім. Добре бачила тільки першого з них, що був в окулярах і тримав револьвер у руці. Всі були порядно зодягнені, видно було, що це не якісь обшарпанці. Мали студентські шапочки на головах. Нікого з них не пізнала, один тільки Мирош здавався їй тим, що йшов на переді, в окулярах.

Служниця-українка Анна Альберт, літ 21, почула крик і вибігла на ґанок першого поверху. Побачила одного, як перескакував бар'єру ґанку внизу, чотири перебігли через ґанок і вивалили паркан, що відмежовував подвїр'я обидвох кам'яниць. Той, що перескочив через ґанок, був у темно-ґранатовому одязі й сірому кашкеті на голові. З-поміж них пізнає тільки Мироша, як передостаннього з тих, що перебігали подвір'я. Мав окуляри в чорних рамках.

Вдова Анна Дзікевич, літ 48, замешкала при вул. Снядецкіх ч. 4, сиділа собі на ґалерії від подвір'я. Бачила, як через паркан на подвірї перелазили шість чи сім чоловіків. З них один був у плащі і з насуненою на чоло студентською шапкою, мав у руці револьвер. Це був Володимир Ординець, пізнає його по носі і по чорному волоссі, що висувалося з-під шапки.

Перемаршували свідки - можна було й без них. Годі було довідатися з їхніх заподань, скільки було учасників нападу, скільки пізніше втікало через подвір'я, як вони були зодягнені, скільки з них тримали револьвери в руках. Все те було перемішане, як горох з капустою, ані попереднє слідство, ані питання суду, прокурора й оборонців уже на процесі не могли розмотати того вузла суперечностей. Правду кажучи, для суду це й не дуже було потрібне - за вийнятком Івана Штокала, що зовсім не признавався до вини, та Євгена Скицького, що тільки частинно заявив свою причасність. Усіх інших прокурор міцно тримав у жмені на основі їхніх власних признань.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Автоматичний пістоль, один з перших таких пістолів був марки "Бравнінґ" і тому пізніше називали так інші роди пістолів.

[2] По-польськи: "Управителько, божевільний, чи що?"

[3] Перехідна брама була в кам'яннці ч. 4 і там стояло авто, але обидві сусідні кам'яниці, ч. 4 і ч. 6 мали спільне подвір'я і з ґалерій вздовж кам'яниці можна було бачити, що діється на подвір'ї.