XI. РОЗДІЛ

ШІСТЬ ДНІВ НАП'ЯТТЯ1

Поліція реєструє глядачів при вході до судової залі. - Допит Ординця. - Обвинувачують тільки за грабунок, не за УВО. - Питання оборонців д-ра Ганкевича і д-ра Старосольського. - Наймолодший обвинувачений. - Роля Скицького. - Шофер Штокало і його таксівка ч. 115. - Ще одна спроба оборони звалити наглий суд. - Чому не судять за УВО? - Зарисовується тінь шибениці.

Після перериву голова трибуналу цовідомив підсудних, що можуть боронитися, як хочуть. Перший буде допитуваний Володимир Ординець, всі інші вийдуть з залі і в свій час їх туди будуть приводити поліцисти.

Так почалися дні напруги й нап'яття, не тільки для самих підсудних, що не мали ніяких надій, а й для їхніх родин і товаришів з Української Військової Організації. З увагою перечитували вони звідомлення з усіх часописів, українських і польських. На залю можна було кожному прийти, суд був явний і кожен громадянин міг йому прислухуватися, не вимагалися навіть карти вступу на залю. Мало хто з членів УВО користав з того, хоч багатьох дуже кортіло. При дверях до судової залі стояли поліційні аґенти, записували назвище й адресу кожного, хто туди входив. І хоч само по собі це ще не було ніяким доказом революційної дії, поліція пильно нотувала в своїх картотеках, хто цікавиться політичними процесами. Крайова Команда не заборонила бувати на судових процесах, тільки відраджувала - нема потреби сунутися поліції під очі.

Володимир Ординець, сильно збудований юнак у спортовому піджаку з відкритим, викладаним коміром сорочки, спокійно і певно відповідав на питання суддів і прокурора, по-військовому випростовуючися при відповідях. Признався, що брав участь у нападі, виконуючи наказ Української Військової Організації. Його завданням було замкнути на колодку двері в брамі від вул. Глибокої і після відвороту віддати здобуті гроші описаній йому перед тим студентці на розі вулиці Шимоновичів і Листопада. Не знав, які завдання мали інші учасники нападу, кожен з них дістав окремо свій наказ і точно його дотримувався. Нікому він не роздавав пістолів перед нападом, як член УВО в бойовому відділі мав свій власний, так само мали їх інші члени в бойовому рефераті, кожен за нього відповідав і мав обов'язок утримувати його в чистоті і здатності до вжитку. На питання прокурора вияснює деяку розбіжність між своїми зізнаннями на поліції і тут, у суді. Передусім - там його побили, а далі, коли побачив, що арештували інших його товаришів - достосовувався до їхніх зізнань, щоб їм помогти, частинно відтяжити їх і взяти більше вини на себе. В такій ситуації почував це своїм обов'язком, як найстарший віком між ними. Інтересно, що хоч і суд і прокуратура цілком відлучили від справи Українську Військову Організацію, що з її доручення й наказу відбувся напад, а це тому, щоб відняти цьому всяку політичну закраску і через те віддати її під наглий суд, судді ставили про те питання в часі допиту:

Суддя АНҐЕЛЬСКІ: Як довго ви були членом Української Військової Організації?

ОРДИНЕЦЬ: Один рік.

АНҐЕЛЬСКІ: Чи відома вам ціль організації?

ОРДИНЕЦЬ: Визволення всіх українських земель з-під займанщин і створення самостійної української держави.

АНҐЕЛЬСКІ: Як до того дійти?

ОРДИНЕЦЬ: Це знає Команда організації.

АНҐЕЛЬСКІ: Що ж мають робити члени?

ОРДИНЕЦЬ: Виконувати накази своєї Команди.

АНҐЕЛЬСКІ: Чи сказали вам, що ви, як член організації, маєте робити?

ОРДИНЕЦЬ: Ні, в разі потреби нам кожного разу давали точні накази.

АНҐЕЛЬСКІ: Ви стрічалися з ким небудь з організації?

ОРДИНЕЦЬ: Так, з кількома людьми.

АНҐЕЛЬСКІ: Що ж ви з ними говорили?

ОРДИНЕЦЬ: Говорили про те, що мусимо здобути українську державу.

АНҐЕЛЬСКІ: Чи ви складали присягу?

ОРДИНЕЦЬ: Так.

АНҐЕЛЬСКІ: Як виглядає та присяга?

ОРДИНЕЦЬ: Присягаю перед українським народом... далі не знаю напам'ять.

АНҐЕЛЬСКІ: Що маєте виконувати накази?

ОРДИНЕЦЬ: Так.

АНҐЕЛЬСКІ: Під якою загрозою?

ОРДИНЕЦЬ: Смерти.

Доля Ординця, як теж і тих його товаришів, що призналися на поліції, була припечатана і не багато тут могла вдіяти оборона. Д-р Лев Ганкевич, що першого дня процесу заступав д-ра Степана Шухевича,2 старався своїми питаннями викликати деякі симпатії до особи обвинуваченого і підкреслити політичний підклад його вчинку:

д-р ЛЕВ ГАНКЕВИЧ: у вас знайдено "Сурму?"

ОРДИНЕЦЬ: Так.

д-р ГАНКЕВИЧ: А що це є?

ОРДИНЕЦЬ: Орган Української Військової Організації.

д-р ГАНКЕВИЧ: Читали ви там щось про цілі організації?

ОРДИНЕЦЬ: Так, читав.

д-р ГАНКЕВИЧ: А не було там коли якого оповідання про те, що хтось так само робив, як ви? Це було не тепер, але давніше і в іншій державі.

ОРДИНЕЦЬ: Писалося там про те, що теперішній маршал Польщі, Пілсудскі, як член польської бойової організації, що хотіла здобути незалежністі для Польщі, виконував такі самі акти.

д-р ГАНКЕВИЧ: А скажіть мені, як і чим Українська Військова Організація хоче здобути незалежність Україні?

ОРДИНЕЦЬ: Збройною боротьбою.

д-р ГАНКЕВИЧ: Ви були визволений шлюсар?

ОРДИНЕЦЬ: Так.

д-р ГАНКЕВИЧ: Чому ж ви не шукали собі праці, як шлюсар?

ОРДИНЕЦЬ: Шукав, та не міг знайти. Кілька разів подався я на залізницю, де працював мій батько, мене не прийняли, завжди казали, що нема місця.

д-р ГАНКЕВИЧ: Ви сказали в своїх зізнаннях, що як член Української Військової Організації мали ви свій револьвер?

ОРДИНЕЦЬ: Так, я це потвердив.

Д-р Г АНКЕВИЧ: Чи ви, мавши револьвер, пішли б грабити пошту, як би вам це так хтонебудь сказав?

ОРДИНЕЦЬ: (піднесеним голосом) Ніяк ні!

д-р ГАНКЕВИЧ: А чому ж ви все таки пішли?

ОРДИНЕЦЬ: Бо такий я мав наказ від Української Військової Організації.

д-р СТАРОСОЛЬСЬКИЙ: Чи за виконання того наказу мали ви дістати якусь винагороду?

ОРДИНЕЦЬ: Ні, нічого ми за те не діставали.

д-р СТАРОСОЛЬСЬКИЙ: Значить, ви виконували накази з ідеї?

ОРДИНЕЦЬ: Авже ж, що так.

Приведено Володимира Мироша, що теж признався до приналежности до Української Військової Організації. Чомусь його найбільше з усіх били на поліції. Били палицею, кулаками, гамселили по голові, не давши отямитися, тягали за волосся, аж утратив він притомність. Під впливом тих побоїв він спершу сам признався до участи в нападі на пошту, а потім обтяжив других. При тому подавав назвища різних осіб, до нападу непричасних, їх йому підказувала поліція, а він тільки підтверджував. Назвищ тих, що його били, не знав, тільки міг би їх описати. Добре собі запам'ятав одного з них, брюнета з пасмом сивіючого волосся.

В часі поліційного слідства нічого не говорив про Українську Військову Організацію. Боявся, що коли згадає про те, будуть його ще більше бити, щоб довідатися про назвища інших її членів. Вияснюється це з питання його оборонця, д-ра Лева Ганкевича:

д-р ГАНКЕВИЧ: Ви сказали на поліції, що ви не є членом Української Військової Організації?

МИРОШ: Так.

д-р ГАНКЕВИЧ: А чому так?

МИРОШ: Бо я боявся, що після того ще більше будуть мене бити.

д-р ГАНКЕВИЧ: А тепер ви признаєтеся, що належите до Української Військової Організації?

МИРОШ: Так, тепер можу про те признатися.

д-р ГАНКЕВИЧ: Ви знаєте, що ціллю Української Військової Організації є визволення всіх українських земель з-під ворожих займанщин і створити незалежну українську державу. Цього хоче організація. Але чи ви самі теж того хочете?

МИРОШ: Так, я цього хочу і тому я вступив до цієї організації.

д-р ГАНКЕВИЧ: Чи ви вважаєте, що виконуючи наказ Української Військової Організації, який ви дістали, наближується до осягнення вашого ідеалу?

МИРОШ: Так, ми всі в те віримо і я про те переконаний.

Прийшла черга на наймолодшого з підсудних, Євгена Качмарського, йому навіть не минуло ще повних 18 літ. Розказував він, як це сталося, що взяв участь у нападі на пошту, хоч поправді ще навіть не був членом УВО:

Голова трибуналу МАЛІЦКІ: до участи в нападі на пошту признаєтеся?

КАЧМАРСЬКИЙ: Так, я брав у ньому участь.

МАЛІЦКІ: Розкажіть нам, як до того прийшло?

КАЧМАРСЬКИЙ: Місяць перед нападом прийшов до мене якийсь невідомий пан і витягнув мене на прохід. Я пішов. По дорозі говорив він мені про Українську Військову Організацію і заохочував, щоб до неї приступити. Зразу я не хотів, вагався.

МАЛІЦКІ: Чому ж ви не хотіли?

КАЧМАРСЬКИЙ: Було мені лячно. Але той пан радив мені подумати. За яких два тижні прийшов він удруге. Я в міжчасі передумав справу, захопився метою організацїї, Як він її мені представив, і заявив, що хочу стати членом Української Військової Організації. На те дістав я відповідь, що не так то легко стати членом великої і тайної організації, це не буде відразу, треба собі на те наперед заслужити. В близькому часі накльовується одна робота і він дасть мені в ній одне доручення. Коли виконаю його, як слід, мене приймуть до організації. В дальшій розмові сказав він, що буде напад на пошту, але не подав де і на котру. При наступній стрічі він мені це ближче пояснив і тоді дістав я від нього пакунок, револьвер, ґумовий плащ і чорні окуляри.

Переповідаючи про свою участь у нападі, Євген Качмарський свідомо відбігає від дійсного стану, щоб представити його перебіг так, якби брало в ньому участь на дві особи менше, цебто без Ренса і Гуртака. Узяв на себе ролю, що ніби це він надавав пакет і сперечався з возьним та на його домагання скреслив заподання вартости на пакеті. Пізніше ніби це він стероризував возьного Червіньского.

Після відвороту висів з авта останній, разом з Мирошем. По наказу, хто висідатиме останній, той мав забрати й переховати пістолі. Невигідно було їх нести в кишенях, по дорозі вступив він до товаришки, Повзанюківної, і позичив у неї шкіряну течку. Недалеко звідти, на залізничному насипі коло Кульпарківської вулиці, стрінув припадково свого брата Романа і просив його віднести течку разом з Мирошем, сам же ж він вернувся до панни Повзанюківної і пішов з нею до читальні "Просвіти" на Богданівці.

Якось непомітно пересунувся перед судом обвинувачений Іван Плахтина. З усіх підсудних він найменше говорив і на поліції і в суді. Признався до участи в нападі, виконав його на наказ Української Військової Організації. Сказав це аж у суді, на поліції не признавався до організаційної приналежности. Трохи тому, що не хотів безпотрібно говорити про те, трохи тому, що лякався більших побоїв, а ще й тому, що не дуже на те тиснули на нього в поліції, були найбільше заінтересовані самим нападом та особами, що його виконали. З інших обвинувачених він знав тільки Євгена Скицького, як свого товариша по електромонтерській професії. Від якого півтора року був знайомий з Євгеном Качмарським, хоч рідко з ним стрічався і мало коли говорив.

Після нападу не всів він до авта разом з іншими, пішов вулицею Лева Сапіги в напрямі середмістя і на найближчій зупинці всів до трамваю.

Двом останнім обвинуваченим, Євгенові Скицькому та Іванові Штокалові, прокурор закидав дальшу участь. Другий з них відвозив учасників нападу після відвороту, перший мав спровадити авто на місце й уважати, щоб воно ввесь час стояло "під газом" і щоб шофер не роздумався та передчасно не відїхав. Скицький до свого вчинку признався. Як член Української Військової Організації отримав наказ від свого коменданта приїхати автом Штокала на місце і допильнувати його до хвилини, коли всядуть туди учасники нападу.3 Штокала він до того часу не знав, мав тільки число його таксівки - номер 115 - і ждав на нього при вул. Фредра. Штокало спізнився трохи, все ж таки було ще заскоро і вони спинилися на якийсь часок при вул. Кляйнівській. На місці мали бути точно о год. 6, можна б приїхати дві-три хвилини скоріше, та ні на секунду пізніше. А вони там були вже три чверті на шосту. Скицький висів з авта, перейшов на другу сторону і там проходжувався. Два рази шофер спинив мотор і Скицький мусів його впоминати, щоб знову залучив. Яких п'ять-шість хвилин по шостій з брами кам'яниці вибігло кілька людей, всіли до авта й відїхали. Скицький постояв хвилину, доки авто не зникло на закруті вулиці, тоді його роля скінчилася і він пішов додому.

Натомість Іван Штокало до вини не признавався, участи в нападі не брав. Його замовили, як водія таксівки, за те йому заплатили і він возив тих людей, як возять сотні інших. Щоправда знав він Ординця, це його старий знайомий з дитячих літ, зналися вони ще з 1921 року. Потім якийсь час обидва працювали в верстаті фабрики Левинського. Стежки їх розійшлися згодом, щойно пізніше знову почав зустрічатися з ним у "Лузі", куди часом заходив. Разом з Ординцем бував кілька разів на доповідях в Академічному Домі при вул. Супіньского ч. 21. Ніякої пробної їзди з Ординцем перед нападом не відбував. Одного разу прийшов до нього Ординець до ґаражу при вул. На Байках, де він тоді направляв своє авто. Захотів переїхатися автом і заплатив за те сім золотих. Пізніше ще один раз теж хотів їхати, з того нічого не вийшло, авто було в направі, розібране. Аж у самий день нападу, дня 3 липня, десь коло третьої пополудні, замовив його Ординець на год. 5, заплатив завдатку одного доляра і вписався до книжки замовлень. Пізніше показалося, що не поставив свого власного назвища, тільки якесь чуже. Штокало на те не звернув уваги, а коли б і завважив, то це його не здивувало б. Нераз же люди замовляють таксівку для когось і подають ім'я не своє, тільки другої особи. На означену годину мав прийти або Ординець, або Скицький. Прийшов цей останній, вони поїхали на вулицю Снядецкіх. Ждали довгувато і він два рази спинив мотор. З ощадности, хоч не для себе, бо ж таксаметер це вибивав і Ординець мусів би за те заплатити, а він не хотів наражувати товариша на зайві кошти. Після шостої до авта всіли знайомі йому Ординець і Мирош з іншими, що їх не знав, він завіз їх вулицями Потоцького й Шимоновичів аж коло школи Сєнкєвіча на Пільній вулиці.

Приблизно так само говорив Штокало і на поліції. Там йому також перепало "на пиво", проте він усе одної й тієї самої співав до кінця. Він одинокий з підсудних, що тримався даних йому вказівок, що і як говорити на випадок арешту. Ставили йому питання на суді і голова трибуналу і прокурор, пробували доказати, що знав він про напад і свідомо в ньому помагав - Штокало вперто тримався свого, як це з ним було домовлено перед нападом.

Допитування підсудних скінчилося. Оборона ще раз схрестила свої шаблі з судом і прокурором, заперечивши компетенцію наглого суду і жадавши переведення справи перед звичайний трибунал з лавою присяжних суддів.

Д-р Маріян Глушкевич висунув іменем оборони закид некомпетенції наглого суду з таких трьох формально-правних причин:

1. По-перше, оголошення наглого суду не відбулося формально, як того вимагають приписи закону, при звуках труб і голосі барабанів. На те оборона поставила свідків: Йосипа Наймана, колишнього президента міста Львова, д-ра Сталя і городського старосту д-ра Райнлендера.

2. Незалежно від того, прокурор спізнив реченець свого внесення на скликання наглого суду. Він довідався про вчинок 4 липня, його слідство, т. зв. прокурорські доходження, тривало до дня 18 липня включно. Згідно з постановами закону це слідство мусіло б закінчитися найпізніше до год. 12 вночі дня 17 липня, а тим часом рішення про наглий суд наступило щойно 18 липня пополудні.

3. А через те спізнився також і суд, що мусів би зібратися дня 18 липня вранці, а вже найпізніше того самого дня ввечері, в той час як він почався аж дня 19 липня о год. 10 рано.

На тій основі оборона поставила внесення, щоб суд визнав себе некомпетентним.

До цих виводів свого попередника прилучився оборонець адвокат д-р Володимир Старосольський, додавши від себе ще один знаменний момент, що промовляє проти наглого суду. З донесень поліції та з однозгідних зізнань обвинувачених виходить, що вони належали до Української Військової Організації, яка поставила собі за мету зо зброєю в руці відорвати від Польщі Східню Галичину. Не може бути ніякого сумніву, що вчинок свій підсудні виконали з доручення і на наказ Української Військової Організації. Його можна кваліфікувати тільки як злочин з § 58 австрійського карного закону, тому він не підпадає компетенціям наглого суду, лише звичайного. Перед нами тільки один вчинок і в ньому не може бути ніяких сумнівів: це вчинок на наказ нелеґальної революціиної організації, а це значить, що тут є тільки знамена державної зради й нічого більше. Підсудні своїм ділом не мали наміру осягнути якісь особисті користі, не думали шукати наживи на пошті, вони мали тільки одну мету - виконати наказ Українськоі Військової Організації.

Спротив прокурора проти тих внесень був з обов'язку й аж ніяк непереконливий. Зокрема в висліді допитування підсудних з попереднього дня процесу дивно бриніла його заява, що "ствердження обвинувачених, що вони діяли по наказу Української Військової Організації - видумані і голословні". Це було найслабше місце в обвинуваченні. Прокурор навіть не старався доказувати, що навіть якби підсудні виконали свій учинок як члени Української Військової Організації і на її наказ, все одне мусіли б за те відповідати перед наглим судом на підставі дотичних постанов закону. Він тільки заперечив їхню приналежність до Української Військової Організації і діяння з її доручення і тим самим посередньо признавав, що коли б так справді було, справа мусіла б відбуватися не перед наглим, тільки перед звичайним судом.

Оборона не склала зброї. Ще раз зголосилися до слова адвокати д-р Глушкевич і д-р Ганкевич. Перший з текстами закону про наглі суди в руках точними цитатами доказував, що нагле поступовання суду мусить відбутися найпізніше до 14 днів від дня, коли прокуратура довідалася про справу. Ясно, що прокурор спізнився щонайменше на 24 години, а в дійсності ще більше, бо ж він, як і всі інші члени суду й оборонці, довідався про те аж з ранішнього видання часописів дня 4 липня 1924 року.

Другий оборонець просив ствердити, що в поліційних актах уже з самого початку виразно зазначено, що обвинувачені були членами Української Військової Організації, що більше, під долученими до актів поліційними фотознімками підсудних скрізь є напис: "політичний". Та й слідство в поліції вела V Бриґада поліції, що займається тільки політичними справами. Так само з актів судового слідства і великого зібраного в нім матеріялу недвозначно виходить, що це чисто політична справа і так вона і представлена в усіх слідчих актах. І з тих причин не може вона підлягати компетенції наглого суду.

Вислухавши правних виводів і пізнішої репліки оборонців, трибунал не міг відразу рішитися і перейшов до іншої кімнати на нараду, що тривала двадцять хвилин. Вся заля застигла в очікуванні. Під загальне напруження голова трибуналу, старший судовий радник Маліцкі, проголосив, що суд відкинув внесення оборони з таких причин:

1. Наглі суди на тутешньому терені проголошено своєчасно і як слід. Це ствердили міністерства справедливости і внутрішніх справ, з котрими в тій справі порозумівся окружнйй прокурор у Львові.

2. Напад виконано з метою грабунку державних грошей. Не має значення, на яку ціль мали бути призначені здобуті з грабунку гроші. Такий напад є грабунком у розумінні карного кодексу і вже це саме вистачає, щоб цей вчинок скваліфікувати як такий, що підпадає під наглий суд.

3. Українська Військова Організація має різні цілі, та це в нічому не міняє, що напад на пошту є грабунком. Навіть якби прийняти, що обвинувачені були членами УВО і діяли з її доручення.

Голова трибуналу скінчив. На хвилину стало тихо, всі відчули, що зарисувалися тіні шибениці і повіяло холодом смерти.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Хід і сцени з судового розгляду переповіджені за газетними звідомленнями в "Новому Часі" та на підставі особистих моїх, далеко пізніших, розмов з деякими підсудними.

[2] Д-р Степан Шухевич того самого дня мав судову справу перед лавою присяглих у Тернополі, виступав там, як оборонець.

[3] Насправді Євген Скицький і ще один з бойовиків, котрого назвище ніразу не згадувалося ані в слідстві ані на процесі, мали в разі потреби крити відворот учасників нападу та охороняти їх перед поліційною погонею від сторони вулиці Снядецкіх.