IX. РОЗДІЛ

НЕПЕВНІ ДНІ

Вхопили Дзюника. - Новини від Юзика Сениці: шпіцлі зо Львова шукають за мною. - Всипа? - Ночівлі в городі. - Ганяються по всій Галичині. - Буде наглий суд. - Дзюник якби з пекла вернувся. - Що він чув і бачив на поліції? - Як дійшло до перших арештів. - Швачка в вікні пізнала шофера. - По нитці до клубка. - Помилка Рибака.

Заїхав я до мого дядька-вчителя, що мав видавництво історичних книжок для молоді "Ока". Він завжди запрошував мене чи то на літні вакації, чи то на Різдвяні або Великодні свята і я тепер скористався з тих запрошень, зручніше було мені переждати якийсь час у Коломиї, як удома, хоч була й та невигода, що Дзюник Попадюк також жив у Коломиї і якби що до чого, то поліція за одним помахом піймала б у жменю двох горобців. В домі дядька - як і в цілій Коломиї - тільки й мови було, що про останній напад на пошту. Питалися й мене, чи не знаю щось ближче, як це відбувалося, нікому й на гадку не приходило в'язати мене з тією подією. І так я сидів там, як у Бога за дверима, раненько йшов купатися в Пруті, вертався додому аж пізнім вечором, мало кому показуючись на очі, ждучи на вістку зо Львова.

А її не було. Газети рясніли різними замітками, нотатками й коментарями - це ж був початок вакацій, "огірковий сезон", коли газетам завжди бракувало про що писати. Та нічого з того не можна було виловити, крім того хіба, що поліція "є на сліді" справників. Ніхто не брав того надто серйозно, така чванькувата писанина незмінно з'являлася на сторінках преси після кожної бойової акції УВО. Проте, цим разом ми помилилися.

Ввечері 6 липня прибіг до мене захеканий мій сусід Юзьо Сениця. Ледве встиг перехопити віддиху і промовити:

- Дзюника взяли!

- Коли?

- Може перед годиною. Є в маґістратському арешті,1 зараз повезуть його до Львова. Казав я Юзикові сісти і спокійно про все розказати. Самому ж мені далеко було до спокою.

Юзьо Сениця був сином залізничника, що його поляки звільнили зо служби, як багато інших українців. Тоді він узявся доставляти пісок і дрібне каміння та рінь до будови доріг, розробив це пізніше в невелике підприємство і з того приводу багато в нього було знайомих серед міських і повітових польських урядовців. Юзик покинув школу і помагав батькові. Цього вечора вийшов він на ринок, де по одній його стороні, т. зв. лінії А - Б, звичайно проходжувалися коломияни в свята, а в звичайні дні вечорами. Стрінувся там зо своїми знайомими поляками, серед них був один поліційний аґент і він питався Юзика, чи я в Коломиї і де живу. Зацікавлений Юзик, ніби нехотя продовжував розмову і довідався, що зо Львова приїхали два поліційні шпіцлі,2 арештували Дзюника Попадюка, один з них тепер його пильнує в маґістраті, а другий вийшов з ними на прохід по А - Б, може побачуть мене або довідаються про мене. На розі найближчої вулиці Юзик попрощався з ними і наче ошпарений погнався до мене.

Всипа! Коли допиталися до Дзюника, то скоріше чи пізніше доберуться до мене. Подякував я Юзикові, просив мовчати, навіть своїм домашнім нічого про те не говорити, а якби аґенти ще раз питалися про мене, сказати, ніби він чув, що я поїхав на прогульку в Карпати.

Запала ніч і мені нікуди вже було йти. Ночував я не в кімнаті, тільки в городі. Дядькова хата стояла при Євангелицькій вулиці, недалеко залізничої станції і так була положена, що неможливо було оточити її непомітно поліцією. Велике подвір'я й город відкриті були на три сторони і вже здалеку видно, хто туди йде. Вийшов я тихцем зо своєї кімнати і ляг собі на траві між кущами порічок. Спершу розбурхані думки шугали по голові, а потім молодість узяла верх над нервами і я й не счувся, як заснув.

Цілий день пересидів у садку з книжкою, ввечері пішов до Миколи Максимюка, щоб знайшов мені квартиру десь поза Коломиєю. Наспіла вже вістка від моєї матері, що й у мене вдома була поліція, само собою не знайшли там нічого і забралися, обкидавши матір лайками і погрозами. Приїхав зо Снятина мій товариш з університету - поліція леґітимує підозрілих людей у поїздах і на станціях. По нараді між нами стануло на тому, що покищо годі рухатися з місця, треба виждати який тиждень, кінець-кінців перед несподіваним наскоком поліції завжди можу захоронитися в садку і в разі потреби втекти чи в поле чи поміж жидівські хатки.

Газети нагло замовкли про справу, подавши коротку вістку, без назвищ, що поліція зловила справників нападу на пошту і в скорому часі вони стануть перед наглим судом у Львові.

Минули два чи три дні і знову забіг до мене Юзик Сениця, котрому я суворо наказав не приходити, щоб не привести на слідах поліції.

- Є Дзюник!

- Та невже?

- Приїхав раненько і нікуди не виходить, боїться, що звільнили його тільки тому, щоб по його сліді дібратися до тебе. Йому конче треба побачитися з тобою, як це зробити?

Умовилися ми на стрічу пізньою вечірньою порою в одному з закутків міського парку так, щоб ніхто не міг за нами слідкувати. Я й очам своїм не йняв віри, коли побачив Дзюника, та й він сам не знав, що це має значити. Це ж просто неймовірне - з пащі лева по кількох днях вийти на волю! Його ввесь час переслідувала думка, що поліція випустила його тільки на те, щоб приспавши чуйність у перших днях після звільнення, дібратися через нього до мене, як до останнього і єдиного учасника нападу, що не був у руках поліції, а далі і до властивих організаторів акції. Передаю коротко його звіт до Бойового Реферату УВО про його арештування й допит на поліції:

"Ввечері 6 липня ц. р., день перед св. Іваном, мала відбуватися в Коломиї забава з танцями. Я вибирався туди, прилагоджував собі темний одяг і прасував штани. Надворі ще не зовсім стемнілося, коли до кімнати вскочили два поліційні аґенти з Коломиї, знайомі мені з вигляду, і третій, незнаний. Як показалося, це був один з тих, що приїхали зо Львова, щоб мене арештувати. В руках тримали пістолі і крикнули "Руки вгору!" Хоч і налякався я не на жарти, та водночас на мить стало мені смішно, що аж трьох пістолів треба було, щоб арештувати одного члена УВО, що аж ніяк не був ні великаном, ні силачем.3 Обшук зробили дуже короткий і побіжний, видно було, що їм спішно. Питалися за зброєю. Я зодягнувся, скували мені руки й відвели до арешту в Маґістраті.

Того самого вечора відвезли мене до Львова. Не тільки ланцюжки на руки заклали, а й за ногу прикували до лавки. Бачив я, що справа поважна. Поліцисти зайняли для нас один переділ у вагоні, люди проходили коридором і зглядалися на мене, як на якесь чудовище.

На залізничій станції у Львові чекало на нас поліційне авто, поїхали ми до арештів при вул. Яховича. Не встиг я й розглянутися по камері - це була одиночка - а вже покликали мене на допит. Ще ніколи не бачив я стільки поліційних комісарів нараз: повна кімната поліції, в мундирах і по-цивільному, приходили якісь грубші риби тільки на те, щоб кинути на мене оком. З усіх них знав я тільки підкомісаря Чеховского.

Почався допит. Якийсь нервовий, швидкий, перериваний. Питання ставили без розбору, один поперед другого, і так це тривало чотири години. Хоч як це дивно, я, що від хвилини арешту аж до початку допиту, ніде правди діти, таки добре боявся, тепер почувався певніший і більш зрівноважений. З криків я нічого собі не робив, а покищо ніхто мене ні разу не вдарив.

В часі того допиту довідався я, що арештовано Володимира Ординця, Мироша і Євгена Качмарського. Падали й інші якісь назвища, осіб мені незнаних, і я не мав поняття, чи мали вони якесь відношення до нападу. Авже ж, я все заперечував. Мені сказали, що ці три арештовані засипали мене і даремне діло мені борсатися, все пропало й нічого мені не поможе. Мимо того я далі все заперечував і жадав ставки до очей. Алібі зразу я не подавав, щоб не виглядало воно пі дозріло, закривався тим, що все те впало на мене нагло, я не пригадую собі добре, де був тоді, мушу в спокою подумати. І так поволі, потроху, неначе самі вони витягнули з мене те алібі.

Дуже багато розпитували мене про Ренса4 і з тих запитів можна було здогадуватися, що його не знайшли і не арештували. Все те повторялося реґулярно кожного дня. Годинами допитували про одне й те саме, тупцювали на місці. Цікаво, що допити йшли тільки вдень, по ночам лишали мене в спокою. Погрозам не було кінця, до биття не дійшло, хоч декілька разів майже на волосок стояв я від того.

На третій, а може на четвертий, день привели Мироша до конфронтації. Як заповіли, він мав мені потвердити до очей, що я брав участь у нападі. Мирош виглядав прибитий і наскрізь заломлений. Не давши йому прийти до слова, я зараз же заявив, що цього чоловіка бачу перший раз у моєму житті і коли він мене обтяжує, то це провокація. При тому сплюнув я набік. Поліцисти нагримали на мене, щоб мовчати, а на Мироша це вплинуло і мусіло йому піддати відваги. Він неначе спам'ятався і сказав, що не може мене з певністю пізнати, здається йому, що це не я був, тільки хтось інший, подібний до мене. За те при мені таки дістав кілька разів по обличчі. Серед лайки, в супроводі копняків та стусанів попід ребра вивели його з кімнати.

На другий день мене звільнили. Як довідався я пізніше, в міжчасі обидві панни Туркевичівні, Ліда й Ірина, потвердили моє алібі, поліція навіть перепросила їх за те, що турбувала, і дала зрозуміти, що це чисто бандитська справа, тільки припадково замішалися туди назвища кількох студентів і вони це, для порядку, мусіли перевірити".

Дзюник присів у хаті на кілька днів, а потім покрутився по місті, відвідував знайомих, увесь час пильнуючи, чи не тягнеться за ним поліційний хвіст. Нічого не завважено, а тим часом положення заспокоїлося, проголошено в часописах кінець поліційного слідства і реченець наглого суду над Володимиром Ординцем і товаришами. Міг і я виповзти на світ, бувати серед людей, удаючи, ніби нічого не знаю і ніколи не скривався. Одного з наших виправили ми до Львова довідатися в Рибака, як нам далі бути. Його інформації відхиляли заслону з того всього, що діялося впродовж останніх двох тижнів.

Перш усього, як виявилося, в часі нападу на пошті при вул. Глибокій ч. 3 було вдвоє стільки грошей, як звичайно. Цілком неждано міська електрівня, що мала недалеко свої бюра, пополудні того дня принесла до поштового уряду около 25.000 золотих на своє конто ПКО.5 Робила це дуже рідко, принаймні не завважала того кількамісячна обсервація того поштового уряду. Звичайно електрівня складала свої депозити на головній пошті в середмісті. Побачивши таку купу грошей, касирка зденервувалася, хоч знала, що вони лежатимуть у неї всього кілька годин, і замкнула звичайно завжди відкриту касу на ключик та повісила його собі на шиї. Якби це був чоловік, він може під враженням нападу перелякався б не менше від неї, та принаймні розумів би, що до нього говорять. Касирка ж попала в істерію, відійшла від тямки і не здавала собі справи, що діється довкола неї.

Нещастя хотіло, що на партері в помешканні кам'яниці при вул. Снядецкіх ч. 4, перед брамою котрої ждало авто на відворот бойовиків, працювала того дня мандрівна швачка. Був звичай у Галичині, що коли назбиралося більше всякого дрібного шиття, латання й цирування, наймали швачку на день-два, щоб усе те пошила. І якраз мусіло трапитися, що саме того дня найнято там швачку, українську дівчину, добру знайому шофера! День був гарячий, вона сиділа з роботою коло вікна, побачила водія і завела з ним розмову. Вже кілька хвилин після того було відомо, що в сусідстві відбувся напад на пошту. Господарі мешкання бачили, що швачка розмовляла з водієм, і нетрудно було поліції допитатися до неї. Ще того самого вечора шофер сидів під ключем у барабанному вогні перехресних питань.

Та це було б, так сказати б, "пів біди й лиха". Передбачалася така можливість, що поліція впаде на слід авта-таксівки, початково була навіть думка, щоб за день-два шофер самий зголосив в поліції, ніби він нічого не знає, його найняли, тепер він довідався про бандитський напад на пошту, спочатку боявся, потім переборов у собі ляк і, як добрий громадянин, доніс про те поліції. З невідомої причини ця думка відкинулася. Рахувалося, що до шофера поліція може й допитатися, все ж був би час два-три дні поховати кінці вводу. Тепер же ж поліція мала шофера в руках того самого вечора.

Рибак заплянував, що шофер не буде нічого заперечувати. Признається, що таксівку замовив у нього Володимир Ординець, знаний йому як шлюсарсько-механічний помічник. Він записав у книжку замовлень його ім'я й адресу, день і годину, на коли замовлено авто, і прийняв від нього завдаток. Ординця негайно повідомив би про те хтось з родини шофера, шукаючи його не вдома, тільки на умовленому місці, в одному з підльвівських сіл. Тоді він мав би утекти за границю приготовленим для нього зв'язком і способом і на тому мусів би урватись ввесь слід, шофер бо не знав нікого з інших учасників нападу, так принаймні запевняв Рибак.

Як досі, все йшло по лінії передбачених можливостей. Щоправда водія арештовано за скоро, повідомити Ординця своєчасно не було можливо, він поїхав на село. Поліція прибула туди вдень, не застала його в хаті, пішла за ним на поле, де він косив траву. Здалеку бачив він поліцистів, як ідуть до нього, і міг утекти. Не зробив того, може не сподівався всипи зараз на другий день, ніхто ж бо його не повідомив про арешт водія Штокала, як було умовлено.

Можливо. І це ще не було б найгірше, хоч шкода такого відважного і бойового хлопця. Він був кремезної будови і сильний, як ведмідь, правдоподібно витримав би поліційні побої і не видав би товаришів. Помилку, нерозважну і непростиму в своїх наслідках, зробив сам Рибак. До нападу на пошту взяв трьох хлопців, що жили в одній і тій же кам'яниці з Володимиром Ординцем. Раз поліція попала на слід Ординця, - а це бралося до уваги, - мусіла зацікавитися його товаришами, найближчими та ще й такими, що жили з ним в одній кам'яниці і з котрими його всі й кожного дня бачили. Їх арештовано того самого дня, коли й Ординця. Прикрутилася поліційна гайка, під терором і побоями один з них не витримав, заломився, признався самий і всипав других. Барановського-Рибака притягнено до відповідальности за нерозважність, а хоч і виправдано цим разом,6 то це стало причиною його огірчення і в дальшому довело до того, що пішов він на службу поліції і зовсім скотився на дно.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Маґістрат - управа міста.

[2] З-німецької: шпик, поліційний аґент.

[3] Дзюник був невеликого росту.

[4] Моє псевдо.

[5] Поштова Каса Ощадности, свого рода поштовий банк.

[6] Про те буде мова дальше.