VIII. РОЗДІЛ

НАПАД НА ПОШТУ ПРИ ВУЛ. ГЛИБОКІЙ

Обсервація способу урядування пошти. - Рибак виробив плян нападу. - П'ятка виконавцiв і п'ятка охоронників. - Відворот автом. - Збірка боївки в Соколі ІІІ та інструктаж для неї. - Розподіл роль. - Прийшов день 3 липня. - Алібі в сестер Туркевичівних. - Дві хвилини перед шостою - всі на місцях. - Несамовитий крик. - Відворот. - Нема здобичі. - Сплигуємо з авта по-одному. - Вночі відїзд до Коломиї. - Як то було всередині.

Поштовий уряд при вул. Глибокій приміщувався на партері кам'яниці під числом 3. Працювали в нім чотири жінки й один нижчий службовець, їх звали в Польщі "возьними". Службові години кінчалися о шостій ввечері, точно в тому часі возьний замикав двері на ключ, нікого вже не впускав до середини, а хто ще був в уряді, тому полагоджували його діло й випускали до сіней. Службовички швиденько порядкували свої папери, складали їх на столі й по шухлядах, кожній спішно було додому. Останніми виходили начальниця уряду і возьний, вони ждали на поштовий амбулянс, що приїжджав кілька хвилин по шостій, забирав торби з грішми, що назбиралися за день, і відвозив їх до головного поштового уряду в середмісті, при вул. Словацького. Пильна обсервація впродовж кількох місяців виявила, що амбулянс ніколи не приїздив швидше, як п'ятнадцять хвилин по шостій. Треба ж було лишити кілька хвилин на те, щоб підрахувати гроші, приготовити в'язки й реєстри поручених і грошових листів. Амбулянс обслуговував кілька таких поштових урядів і завжди їхав однією і тою самою трасою, хіба трапилося, що чи то вулицю направляли, чи каналові труби закладали в якомусь місці, тоді мусів їздити іншим шляхом. Отож, як сказано, за два місяці обсервації встановлено, що авто поштового амбулянсу ні одного разу не приїхало швидше, як о год. 6 і 15 хвилин, а звичайно це діялося на кілька хвилин перед пів до сьомої. Возьний відкривав двері, урядовці з амбулянсу забирали гроші й аж тоді начальниця поштового уряду і возьний замикали двері уряду на ключ і кінчали свою щоденну працю. На ніч залишалися в уряді тільки поштові значки, різні формулярі й друки, печатки і невеличка готівка дзвінкою монетою, щоб було з чим почати урядування. Значки і дрібні гроші зберігалися в огнетривалій касі в куті канцелярії начальниці. Каса велика, старого типу, що замикалася на ключ, не на автоматичну сейфову комбінацію, мала служити охороною перед вогнем, а не перед крадіжжю, бо ніколи в ній не залишалося на ніч більше, як 10-20 золотих. Дівчата - кожен раз інша - вибирали собі час на останню мінуту перед шостою, возьний замикав за ними двері, вони чи то рекомендували листа, чи то виповняли грошові перекази або надавали пакет і бистро стежили очима, що діється в уряді. Службовички, переважно такі ж самі молоді дівчата, задоволені, що скінчився вже день праці, жваво цокотіли язиками, розказували про свої пляни на вечір, обмінювалися різними завваженнями про свою службу тощо, часом можна було з ними нав'язати розмову і витягнути дрібні інформації, що їх не завважити б очима. Через такий поштовий уряд переходило денно яких п'ять до шість тисяч золотих. В перших кількох днях кожного місяця ця сума більшала вдвоє, втроє або й більше, можна було розраховувати на те, що напевно знайшлося б яких 15-20 тисяч золотих. Ці інформації підтверджувалися вислідами обсервації інших поштових т. зв. дільницевих урядів у Львові.

Зібравши їх, Роман Барановський особисто ходив кілька разів на пошту для перевірки, після чого випрацював плян нападу і пояснив його нам на рисунку приміщення поштового уряду.
СИТУАЦІЙНИЙ ШКІЦ ОКОЛИЦІ ПОШТОВОГО УРЯДУ ПРИ ВУЛ. ГЛИБОКІЙ У ЛЬВОВІ
1. Поштовий уряд при вул. Глибокій ч. 3.    2. Перехідна брама з вулиці Глибокої на вул. Снядецкіх.    3. Львівська політехніка.   
4. Українська державна т. зв. Академічна ґімназія.    5. Державна вселюдна школа ім. св. Маґдалини.    6. Українська студентська бурса.    7. Державна воєвідська поліція і пізніша тюрма при вул. Лонцкого.    8. Міське трамвайне депо.    9. Большевицький консулят.   
10. Друкарня "Біблос".    11. Мешкання родини Качмарських.    12. Шевська робітня Качмарських.    13. Костьол св. Маґдалини.   
14. Польська жіноча ґімназія т. зв. Сакракерки.    15. Кам'яниці здовж вулиці Снядецкіх.    16. Вільна, незабудована площа.

На дві-три хвилини перед шостою п'ятка бойовиків увійде до великої передньої кімнати поштового уряду ("А"), призначеної для публіки. Всі будуть удавати, що мають якесь діло: один надаватиме пакет, другий буде виповняти грошовий переказ при столику і т.д. Це треба перетягнути поза шосту годину, а на всякий випадок доти, доки не вийде звідти остання особа і сторож замкне за нею двері на ключ. В тому моменті бойовики витягнуть пістолі і почнуть акцію, всі в одній хвилині. Перший стероризує возьного, скаже йому піднести руки вгору й обернутися лицем до стіни. Три кинуться до кімнат "Б" і "В", два з них таким самим чином стероризують урядничок, а четвертий миттю зачинить вікно від вулиці в бюрі начальниці і забере приготовані до транспорту гроші в наплечник. П'ятий бойовик, що з початку акції теж буде в кімнаті "А", зачинить у ній вікно від вулиці і перейде за перегороду помагати четвертому. Забравши гроші і замкнувши за собою двері від коридора на ключ, всі вийдуть крізь сіни не на вулицю, тільки на подвір'я кам'яниці, переділене парканом від подвір'я кам'яниці при вул. Снядецкіх ч. 4, паралельної до вул. Глибокої. Коло брами тієї кам'яниці ждатиме авто під газом, щоб негайно рушити з місця. Акцію буде охороняти друга п'ятка: два від сторони Глибокої вулиці, два від Снядецкіх і п'ятий у сінях кам'яниці поштового уряду. Увечері перед нападом приготовить він закрутки з коліщатами при брамі і як тільки пічнеться відворот після нападу, просуне крізь них колодку з автоматичним замком, щоб з вулиці ніхто не міг дістатися до кам'яниці, доки не відїде авто з бойовиками.

Авто поїде звичайною в місті швидкістю вниз вулицею Потоцкого. На розі Потоцкого й Шимоновичів скине одного бойовика, на розі Шимоновичів і Листопада - другого, по одному на рогах дальших вулиць, лишаться два, що відвезуть на місце здобичу і зброю. Кожен мусить підхарактеризуватися, щоб змінити свій вигляд, але не пересадно, щоб не впадало це ввічі. Всі постараються, щоб на рогах вулиць, де висідатимуть з авта, ждала дівчина і з нею, вдаючи закохану пару, підуть якнайдалі в інший бік, бо можна сподіватися поліційної погоні з облавою. Кожен теж відповідає за своє алібі. Найкраще негайно виїхати зо Львова, ніби на вакації, а кому це можливе, то ще перед нападом на кілька днів і вернутися до міста непомітно в самий день нападу.

Плян був простий і добрий. Рибакові дуже залежало на тій акції, це був перший його самостійний виступ і з тим він зв'язував різні надії.

Володимир Ординець

Так само, як з нами, Рибак обговорив цей плян з іншими наміченими учасниками, після чого зібрав нас усіх на подвір'ї Сокола ІІІ, щоб ми собі придивилися і в критичний день могли відрізнити "своїх" від припадкових прохожих ї чужих людей у поштовому уряді. Зібрався нас гурт хлопців, усі по 20-22 роки, ніхто з них не нюхав пороху, єдиний Дзюник Попадюк, старший від нас на п'ять років, був кілька місяців в українському війську і потім ще якийсь час у польській підхорунжівці в Люблині. З них одного тільки Володимира Ординця знав я по назвищі, решта - цілком незнайомі, хоч бачив я їх часами в Соколі ІІІ. Трохи це мене занепокоїло, бо напевно й вони мене бачили і мусіли знати моє назвище. Запізно було б тепер міняти склад боївки, коли всі вже були втаємничені, та й не так то легко стягнути до такої акції когось з інших міст у Галичині. Кожен мусів знати Львів і добре в ньому орієнтуватися і чутися в великому місті, як у себе вдома.

Тоді Рибак поділив між нас ролі. Мені припало починати акцію, тероризуючи возьного. Дзюник належав до трійки, що мала ввійти до внутрішнього бюра. Відворот у сінях крив Ординець - це він мав замкнути входову браму на колодку. Мене вдарило, що нікого з нас Рибак не призначив провідником акції. Коли я на другий день його про те запитав, він пояснив, що зробив це цілком свідомо. На випадок якоїсь пізнішої всипи, провідник відповідав би найбільше, його могли б скарати на горло, підтягнувши під якийсь там параграф. А так - кожен виконує свій наказ, кожен відповідає сам за себе. Може добре він думав, але потім показалося, що завжди мусить один відповідати за виконання пляну. У війську навіть коли тільки два вояки, то ніколи не йдуть поруч, завжди один веде другого.

Лишилося ще кілька днів. Більшість студентів уже розїхалася додому, під кінець червня рідко кого ще можна було бачити у Львові, Академічний Дім геть опустів. Ми з Дзюником мали добру вимівку лишитися - на день перед нападом ішла вистава наших "Огнів Іванової ночі" в залі Музичного Інституту ім. Миколи Лисенка, остання в цьому академічному році. А в самий день акції Ірина Туркевич, режисер "Арса", заплянувала в себе в городі пращальну зустріч з чаєм і різними товариськими забавами. На таких забавах у городі бувало багато людей, одні приходили, другі відходили, і ми з Дзюником умовилися, що вискочимо звідти на дві години й вернемося так, щоб ніхто не завважив нашої неприсутности. Тяжко це не було, кожен зайнятий собою і не цікавився другими, а якби приперло, то Ліда, й Ірина Туркевичівні мали посвідчити, що ввесь час були в нашому товаристві і що ми ні на хвилину не виходили з городу. Не розкриваючи перед ними правди, мали це вмовити також в інших членів родини Туркевичів.

Настав день 3 липня, чудовий, теплий літній день. Зараз після обіда почали напливати гості до хати Туркевичів при вул. Бальоновій ч. 2 і десь коло четвертої години було вже так густо, що годі спокмітитися, хто є, кого нема, хто і коли прийшов і де його шукати, чи в садку, чи в кімнатах, чи в їнших закапелках просторого городу. Після п'ятої години ми з Дзюником тихенько висунулися і кожен окремо поїхав на Глибоку вулицю. Виждавши кілька хвилин на одній з бічних вуличок, увійшов я до брами кам'яниці ч. 3. Кам'яниця стара, стіни темнуваті, нікого там не було. Надягнув я на себе довгий дощовик, насадив на голову червону польську студентську шапочку.

На носі в мене було пенсне без оправи, а в руках приготований пакет з якоюсь фіктивною адресою в Люблині. Автоматичний пістоль типу Ортґіс, уживаний тоді в Українській Військовій Організації, спочивав у зовнішній кишені піджака. Точно на дві хвилини перед шостою увійшов я до першої залі поштового уряду, там застав уже кількох, а майже на п'ятах мені прийшов останній. Возьний голосно негодував, що стільки осіб найшло в останній хвилині. Викинути нас не міг, бо не було ще шостої години, денервувався тільки і наглив, щоб поспішати. З чужих був тільки якийсь старший чоловік, виглядав на жида.

Він щось там полагодив коло віконця і швиденько вийшов, возьний випустив його до сіней і перекрутив ключ у замку. В цій же хвилині я скомандував йому по-польськи: "руки вгору!", наставивши дуло ортґіса. Зо страху йому тряслися коліна, белендів щось незрозуміле і я лякався, чи не зомліє він і не впаде на землю. Казав я йому обернутися лицем до стіни, тримати високо руки і сперти їх на стіну. Рівночасно, майже в тій секунді, Дзюник ще з
Шкіц кам'яниці при вул. Глибокій ч. 3,
подвір'я і переходу на вул. Снядецкіх.
двома метнувся за перегородку, де сиділи уряднички і начальниця, її з польська називали "керовнічка", що була водночас касиркою в уряді. Останній тип спокійно зачинив вікно в першій кімнаті, вихиливши перед тим голову на вулицю поглянути, чи все там гаразд, і, не поспішаючи, пустився йти за перегородку. Ну, гадаю собі, цей і англійця міг би загнати в кут своєю флеґмою.

Все йшло миттю, на секунди. І раптом почувся несамовитий крик. Якась жінка завищала пронизливо, якби її різали ножем. А ще за хвилину вийшли з-поза перегороди Дзюник з товаришами, один з них тримав наплечник у руці. Відчинив я їм двері від коридора, випустив до сіней, увесь час не спускаючи очей з возьного. Лихий його знає - дзвонить зубами зо страху, а коли побачить, що виходимо, може в ньому прокинутися одвага. Та йому в нетямі було все, не знав він, чи дихає ще, чи вже мертвий. Мусівши замкнути двері на ключ, я йшов останній. Ординця вже в сінях не було, він замкнув браму на колодку й побіг з іншими. А тут ще мені пригода сталася - запутався я ногами в поли довжелезного пороховика і не міг перелізти через пліт на сусіднє подвір'я. Щастя, що минулої ночі цей паркан підпилено, я потиснув плечем, пліт перевернувся і я вибіг до авта, де сиділи вже всі, ждучи на мене, не знавши, що сталося. Шофер рушив нешвидко, аж коли зїхав униз на вулицю Потоцкого, потиснув газу. Мені припадало вискочити першому на розі Потоцкого й Шимоновичів. Усе так швидко промайнуло, що я ледве встиг зняти з себе плащ і віддати його Ординцеві, разом з шапкою й пістолем. Авто спинилося на мить, на мене ждала Нуся Чемеринська і ми, взявшися під руки та вдаючи пару воркуючих голубів, поволі пішли в напрямі ставу "Світезь", а потім через Вулецьку Гору до трамваю, де я попрощався з Нусею і вернувся на Бальонову. Дзюник приїхав швидше від мене, на нього ждала Марійка Кравцівна на розі вул. Листопада і звідти мав він краще трамвайне сполучення.

Ніхто не завважив ані нашого відходу ані приходу. Покрутилися ми по саду ще півтора години, доки не запав присмерк, намагаючися якнайбільше виставляти себе на очі, щоб кожному вбитися в пам'ять. Наші речі в Академічному Домі вже стояли спаковані, квитки мали ми в кишені і ще тої самої ночі сіли в поїзд та на ранок заїхали до Коломиї. В нашому переділі порожньо, ми самі з Дзюником, можна виспатися. Та не до сну нам було в цю ніч. По дорозі Дзюник розказав мені, як то було всередині. Коли він увійшов до другої кімнати за перегородкою, застав там касирку і якогось типа з папером в одній і банкнотом у другій руці. Прийшов на хвилину запізно - касирка замкнула гроші в касі. Одною рукою зачинив він вікно, у другій тримав пістоль. Незнаний тип притулився до стіни в куті за шафою і в несамовитій тиші, що настала на хвилину, чути було, як клацають йому зуби. Дзюник крикнув до жінки, де ключ до каси, та вона навряд чи розуміла, що він каже. Впала снопом на крісло і зо страху змочила підлогу під собою. А далі очі стали їй стовпом і вона закричала, як на пуп, та вже й не могла закрити уст, верещала без пам'яти в істерії. Два другі хлопці тим часом спорожнили шухляди з дрібняків і позбирали все з підручних кас на столиках. Ключа до каси не знайшли, він висів на ланцюжку на шиї в напів божевільної з істеричного страху касирки. Даремне було довше ждати, кожної хвилини міг над'їхати поштовий амбулянс і счинити алярм, - вони почали відворот.

Ось така правда. Пізніше це не перешкодило касирці, поліції і польській пресі представляти її як геройку, що своєю відвагою сполохала "гайдамацьких бандитів" і вони втекли, злякавшися крику старої жінки. Хто міг це спростувати і направити заподіяну кривду тим хлопцям, що їх зробили страхополохами? Декого з них нема вже між живими, то може до дітей його дійдуть ці рядки, нехай слова свідка й самовидця будуть їм сатисфакцією і реабілітацією чести й відваги їхніх батьків. Це були відважні, хоч молоді й недосвідчені хлопці, вони нічим себе не посоромили і не принесли неслави своїй організації.