VII. РОЗДІЛ

ПОВІЯЛО НОВИМ ВІТРОМ

Арештування "Павла". - Роман Барановський Бойовим Референтом. - Перенесення до Бойового Реферату. - Перехід на новий спосіб життя. - Театральна студентська студія "Арс". - Даємо вистави у Львові й на передмістях. - Амбіції Романа Барановського. - Підготова до нападу на пошту при вул. Глибокій у Львові.

Павла у Львові я не застав, мабуть виїхав за кордон звітувати від Крайової Команди УВО про положення в краю у зв'язку з виборами. Говорив я з його помічником, розказав йому, як там було в Коломийщині перед виборами, умовився, що дасть мені знати, як тільки вернеться Павло, і взявся тим часом наздоганяти науку, приходив бо кінець академічного року, річні іспити вже так якби за плечима.

Не діждався я тої стрічі. За який місяць після того, як відбулися вибори, поліція зненацька застукала Павла між плотами передміських городів - чи не на Замарстинові це було - і посадила його під ключ. Сталося це ненадійно для всіх, а передусім для самого Павла, він був певний, що його "засипано" та видано в руки поліції, тільки невідомо, хто. Газети надрукували вістку про його арешт пізніше, поліція не дозволила негайно помістити, сподівалася ще когось піймати. На щастя скінчилося на цьому одному випадку.

Роман Барановський (Рибак)

Справи в Українській Військовій Організації тепер були вже ліпше наладнані. Несподівана всипа чи арешт одної людини, хоч і на ключевій позиції, не вривали зв'язків. Вони йшли глибшим підпіллям і щонайвище доводилося принишкнути на часочок. Не минув тиждень, коли ми довідалися про арештування Павла, як сказав мені Дзюник Попадюк, що на кличку зголосився новий зв'язковий і хотів би поговорити зо мною. Був це Роман Барановський.

Брати Роман і Ярослав Барановські належали до зовсім молодого покоління членів Української Військової Організації, що почали виявляти себе в дії після 1924 року, коли в УВО на перше місце висунувся сотник Юліян Головінський, найперше як Бойовий Референт у Крайовій Команді, а потім як Крайовий Комендант УВО у Львові. Роман Барановський народився 1904 року, Ярослав - 1906, тоді ж коли і я, отож були вони моїми ровесниками і легко було нам, приналежним до того самого покоління, знаходити спільну мову. Вони приступили до УВО в Станиславові, де ходили до ґімназії, потім Юліян Головінський притягнув їх до Бойового Реферату і вони були наймолодшими членами в його "летючій бриґаді". Арештовані 1925 року, ставали перед судом у "процесі поштівців" на весні 1926 року і дістали навдивовижу легкі присуди - по три роки кожний. За стараннями їхньої розгалуженої та впливової родини скинено їм одну третю кари "за добру поведінку у в'язниці" і з уваги на злий стан здоров'я. На волю вийшли десь під Різдво на переломі 1927/28 років, кілька тижнів відпочивали вдома, в селі Темерівцях коло Галича, де їх батько був священиком. А тепер обидва вони виринули у Львові і, як виходило, знову зактивізувалися в Українській Військовій Організації. Ярослава Барановського до того часу не знав я зовсім, а Романа, здавалося мені, десь бачив давніше, можливо, що приїздив він за якимись справами до Коломиї з сусіднього нам Станиславова.

Зв'язок з львівським апаратом УВО дістав він через ревізора Дмитра Квасницю, колишнього Голову Союзу Націоналістичної Молоді, що передав його помічникові Павла, а від нього отримав кличку до Дзюника і до мене. Відбули ми кілька зустрічей день за днем під ряд і тоді він повідомив нас обидвох з Дзюником, що обидва ми переходимо до розпорядимости Бойового Реферату. В зв'язку з тим мусимо трохи змінити спосіб нашого життя. Мешкати будемо далі в Академічному Домі. З одного боку це не дуже то зручно жити так на очах усієї студентської маси, серед котрої всякі типи й донощики крутяться, та наші засоби не дозволяли нам перебратися до приватних кімнат десь у місті. А з другого, може так і краще, щоб нагло не зникати зо студентського горизонту. Зате мусимо цілком покинути студентське й політичне життя в тому сенсі, щоб не висуватися на чоло в студентських організаціях і в Союзі Націоналістичної Молоді. Про нас повинно витворитися в наших товаришів враження, що поза наукою та розвагою нічого іншого нас не обходить і не цікавить. Тоді перестануть нами інтересуватися і не буде чи пак менше буде за нами слідкувати полїція. Стрічатися будемо далі в студентській харчівні в Академічному Домі. Він записався на якісь торговельні курси і живе у Львові на статусі студента, це йому дає право бувати без підозріння в Академічному Домі та в студентській харчівні, скрізь там, де збираються студенти.

Перехід на новий спосіб життя, зрештою не дуже різний від попереднього, пішов дуже легко. Я й так від кількох місяців майже не показувався в Союзі Націоналістичної Молоді, та й у Львові не було мене майже два місяці, трохи за мене забули. Ще під кінець 1927 року, коли Боднарович почав оточуватися своїми прихильниками й відсувати набік тих, хто стояв в опозиції до його ундофільської політики, ми з Дзюником випадково знайшлися в студентській театральній студії. Саме добра нагода себе в ній більше виявити. Почалося з того, що одного дня пополудні зайшли ми до нашої товаришки з університету, Ліди Туркевичівної. В домі о. Туркевича, пароха церкви св. П'ятниць на межі Замарстинова і Жовківської дільниці, від давна збиралося молоде товариство. Було в нього багато дітей - два сини й чотири дочки - різного віку і завше повно там було молоді. Молодший син, Зиновій Туркевич, студіював право на одному році зо мною, а наймолодша дочка Ліда записалася на філософський факультет, куди також був приписаний Дзюник. Час-до-часу бували ми там з Дзюником, як багато інших студентів, що їх сотні пересунулися через відкритий дім о. Туркевича. Вся родина Туркевичів була музикальна, дочки мали мистецькі заінтересування і завжди там можна було знайти людей з різними артистичними нахилами. Саме того пополудня натрапили ми на сходини якогось там з-черги зліпленого артистичного гуртка, що прибрав собі назву "Аргус". Діяльности там було, що й згадувати неварто, хіба те, що сходилися в Ірини й Ліди Туркевичівних, випивали чай чашку за чашкою, викурювали хмари цигарок, проводили час на піднесених розмовах і часом потанцювали. Обидва ми з Дзюником, наставлені на практику і видні висліди з роботи, не так то вже добре почувалися в тому товаристві. Я запропонував, щоб замість такого неокресленого й підоблачного "Аргус"-а заснувати театрально-мистецьку секцію при товаристві "Студентська Громада" і вже за кілька днів прийшов з готовим правильником та пляном діяльности такої секції, назвавши її іменем "Арс", щоб не надто відбігати звуково від попередньої назви "Аргус", Члени "Аргус"-а не дуже того похочували, їх цілком задовольняв дотеперішній спосіб проводити час на підвечірках у Ліди Туркевичівної. Приблизно в цей час вернулася з Берліну, від своєї сестри, що жила там постійно, Ірина Туркевичівна. Сама вона була співачка, цікавилася театральним мистецтвом, викладала режисуру на різних мистецьких курсах, зокрема на культурно-освітніх курсах львівської "Просвіти". Вона зараз же підперла цей проєкт, як такий, що давав нам до вжитку невелику залю і сценку в Академічному Домі, а також могли ми рахувати на студентську публіку в перших наших виступах. Так почав діяти "Арс".

Швидко після того я поїхав додому і потім на вибори в Коломийщину, геть забув про "Арс". На диво, не помер він скоропостижною смертю. Ірина Туркевич енерґійно взялася за діло і поставила п'єсу Володимира Винниченка "Гріх". Та п'єса ішла наперед на студентській сцені в Академічному Домі, звідти пересунулася через Богданівку, Клепарів, Личаків - скрізь, де тільки була заля і сцена, там публіка радо вітала студентський театрик. І тепер настала дуже добра нагода ще більше розрухати "Арс". Ірина Туркевичівна взялася за постановку п'єси "Вогні Іванової ночі" і ми счинили довкола того буйний вітер. Якийсь час тїльки про те й говорено, що незабаром ітиме ця п'єса в цілком новій, ориґінальній постановці Ірини Туркевич. Дали мені ролю в тій штуці, та ще й одну з головних, і хоч я почувався на сцені як ведмідь-бурмило, то наша режисерка цілком була з мене задоволена.

Ось так наверху йшли проби й виставки, гармідер довкола студентської сценки, а тим часом ми відбували свої стрічі з Барановським, що прибрав собі псевдо Рибак. Йому кортіло виявити себе ініціятивою і він справді в той час працював багато, вештався ночами по цілому Львові на зустрічі й розмови з людьми, підготовляючися до посиленої бойової акції на зразок тієї, що її колись започаткував Юліян Головінський. На тій підготові зійшли майже два місяці.

В половині червня повідомив нас з Дзюником Барановський, що Бойовий Реферат УВО заплянував експропріяцію польських державних грошей на більшу скалю і ми обидва візьмемо в ній участь, як виконавці нападу на поштовий уряд при вул. Глибокій у Львові. Завтра маємо піти, кожен окремо, на місце, розглянутися добре у внутрішньому розположенні поштового уряду та околиці, обдивитися по подвір'ю кам'яниці, де міститься цей уряд і сусідньої кам'яниці від вул. Снядецкіх. Після того зійдемося разом і він виложить нам плян експропріяційної акції. Справа дуже поважна, ми повинні здобути яких 20-25 тисяч золотих на потреби Української Військової Організації. Обсервацію пошти веде він від кількох місяців при помочі жіночого відділу УВО. Як реченець нападу визначено початок найближчого місяця, правдоподібно буде це третього або четвертого липня.

Оглянули ми з Дзюником місце, добре придивилися цілому комплексові кам'яниць між вулицями Лева Сапіги, Глибокою, Снядецкіх і На Байках. Це мало нам послужити, щоб ліпше зрозуміти плян задуманої акцїі, після чого мали б ми туди піти вдруге і точніше обзнайомитися з тереном, мавши на увазі детальний плян нападу.