VI. РОЗДІЛ

ВИБОРИ ДО СОЙМУ В ВАРШАВІ

Передвиборча гарячка. - Брак ентузіязму в молоді до виборів. - Різниці в поглядах на ролю Української Парляментарної Репрезентації. - Нема спільного українського виборчого бльоку. - Боднарович тягне націоналістів за УНДО-м. - Бльок національних меншостей у листі ч. 18. - Студентське віче в справах виборів і мій виступ на ньому. - Репресії Боднаровича. - Виїзд на різдвяні вакації. - Телеграма зо Львова. - Відрядження на вибори в Коломийщину. - Аґітую в Заболотівщині. - На вічу в радикалів і в німецькій колонії. - Поворот до Академічного Дому. - Забава домашньої прислуги.

Під кінець 1927 року розв'язано польський сойм у Варшаві і розписано нові вибори на початок 1928 року. Не можу собі тепер пригадати, чи це кінчалася каденція старого сойму, обраного виборами в 1922 році, чи якась інша причина до того була, та це й не таке важливе.

У Львові загуділо. Не враховуючи виборів до громадських рад з цьогорічної весни, політичні вибори, вибори до парляменту, проходили в Галичині дуже давно. Пам'ятало про них старе й середнє покоління ще з австрійський часів, коли вибори йшли завжди два рази: до львівського сойму і до віденського парляменту. Було це так давно, стільки подій перекотилося над нами від того часу, прошуміла воєнна хуртовина, перейшла визвольна боротьба - був час про те забути. А молоде й наймолодше покоління зовсім нічого не знало про вибори і трудно було в нього дошукатися ентузіязму до тої справи.

Не було вже мови - брати участь у виборах, чи ні. Всі сходилися на думці, що до виборчої урни треба піти, вже хочби для національної маніфестації і тому, щоб використати можливості виборчої аґітації для пожвавлення політичної активности народних мас. Кожного дня газети приносили всякі коментарі до виборчої ситуації, деклярації, звістки про переговори виборчих комітетів, становище політичних партій тощо. Рух був, як у мурашнику.

В Союзі Української Націоналістичної Молоді не відчувалася виборча гарячка. Вся та передвиборча суматоха неначе сковзалася по поверхні і не заходила глибше в наше життя. До питання виборів підходили ми раціонально, не було там ніякого патосу політичної боротьби, захоплення політичним рухом, що його з природи речі тягнула за собою кожна виборча акція. До виборів треба йти, це ясно, бо йнакше використає їх усяка хруніяда1 та й на тому кінець. Це мав бути один з засобів політичної дії. В леґальних же українських політичних партіях справа розумілася інакше. Говорилося там про Українську Парляментарну Репрезентацію, що вийде з тих виборів, і буде вона не тільки політичним представництвом українців у польському соймі, але й політичним проводом украінського народу, що жив під Польщею. Для нас це йшло за далеко, ми, цебто тодішні націоналісти з Союзу Української Націоналістичної Молоді та з Української Військової Організації, вважали, що такий стан буде реґресом, відступом з вищих політичних позицій, що на них станув український нарід під час визвольних змагань. Парляментарна Репрезентація може бути корисна, як один з відтинків боротьби українського народу за своє політичне визволення. Вона мусить підпорядкуватися національному проводові, бути одним з його рамен, не повинна сама займати місця національного проводу.

Щойно коли справа станула в такому аспекті, розгорнулися над нею палкі дискусії. До того часу на реґулярних сходинах звенових події виборчої акції тільки реєструвалися в щотижневих звітах. Але час ішов, реченець виборів наближався, політичним партіям було спішно і вони, а зокрема УНДО, вважали, що настав уже час, щоб молодь явно себе опреділила, де вона стоїть. На одних сходинах Голова Союзу Боднарович подав нам до відома, що в виборчій акції не можемо стояти осторонь, нашим обов'язком - помогти в тому, щоб помимо всіх передбачених виборчих махінацій і шахрайств вибори випали своєрідним плебісцитом. Проти того заперечень не було, тільки виринули сумніви, яким способом це зробити. Першим кроком до такої маніфестації національної єдности було б порозуміння політичних партій. А тим часом переговори двох найбільших з них - національно-демократичної і соціяльно-радикальної - не довели до успіху, не створено спільного виборчого бльоку, як це було весною в часі виборів до громадських рад. Не могли погодитися, скільки котрій партії признати виборчих мандатів. Якщо б створений був такий спільний виборчий бльок - ми станули б йому до помічної праці так само, як навесну, може ще в більшій мірі і з посиленою активністю. Але як нам бути тепер? Помагати обидвом партіям, чи може зовсім лишити на боці Союз Націоналістичної Молоді, щоб не в'язати його з ніякою політичною партією, а членам дати вільну руку в виборах, зобов'язавши їх, щоб не сиділи даремно і помагали в виборах, де хто може і хоче.

Тут Боднарович кинувся, якби вжалив його шершень. Дискусія входила на слизьке і могла звести нанівець сподівання Центрального Комітету УНДО, з яким він стояв у зв'язках, а може - не пригадую собі докладно - і самий був його членом. Заявив нам, що тут не може бути двох думок. Раз ми вважаємо, що треба взяти участь у виборчій акції, і раз нема спільного виборчого комітету, ми мусимо заявитися по стороні тої політичної сили, що стоїть найближче до нас, цебто по стороні Виборчого Комітету УНДО. І ще й це промовляє за тим, що за ним без сумніву заявилася більшість українського народу, до того ж він заключив виборчий бльок з іншими національними меншостями на наших землях, а саме з жидами й німцями, всі йтимуть під спільною лістою ч. 18 і від перемоги тієї лісти залежить не тільки наш національно-політичний інтерес, але й честь українців, як партнерів у тому бльокові. Виходячи з такого заложення він склав перед Виборчим Комітетом заяву, як Голова Союзу Націоналістичної Молоді, що Союз приступає до виборчої акції по стороні УНДО для лісти ч. 18 і на символічне припечатання тісного зв'язку в цій акції погодився, щоб його назвище поміщено на шістнадцятому місці державної виборчої лісти.2 Це тому, що по найбільш оптимістичним підрахункам з тієї лісти могло вийти яких 10-12 послів, нема надії, навіть у разі смерти чи резиґнації котрогось з них, щоб дійти аж до шістнадцятого назвища і через те відпадає закид, що його назвище там поміщене з особистих розрахунків. Воно тільки символізує співпрацю Союзу Української Націоналістичної Молоді з Українським Національно-Демократичним Об'єднанням. На післязавтра заповіджено студентське віче в Академічному Домі, прийдуть туди чільні члени Виборчого Комітету і там практично буде з'ясовано, в яких формах має укладатися ця співпраця.

На хвилину стало тихо, хоч мак сій. Ця заява вдарила обухом по голові і ніхто не знав, що сказати й від чого зачинати. Я перший забрав слово і висказався проти такої постави, бо це не тільки якнайдальше йдуча співпраця в політичній виборчій акції - це можна б від біди пояснювати наглою потребою в теперішній ситуації - але переміна Союзу Української Націоналістичної Молоді в прибудівку УНДО, а принаймні перший крок до того. Надто великої це ваги і засаднича політична справа, щоб Голова, без порозуміння з організацією, хочби навіть спільним рішенням з Проводом Союзу, сам і наперед опреділював становище організації. І я застеріг собі право в тому змислі говорити на вічу. Хіба, що тут зараз же на сходинах звенових буде рішено, що на вічу не вільно промовляти інакше, як тільки в напрямі, накресленому деклярацією Голови Союзу.

Володимир Янів, член Проводу Союзу Україн-ської Націоналістичної Молоді і Студентської Екзекутиви

Боднарович бачив мовчанку, не знав, як її оцінювати, лякався зачинати над тим дискусію і запитався лише, чи є ще хтось такої самої думки, щоб лишити свободу вислову на студентському вічу. На великий мій жаль тільки наймолодший звеновий, Володимир Янів, зсолідаризувався з тим становищем і підняв руку догори. Осмілений тим Боднарович зараз же сказав, що ми нікому не накладаємо намордника, кожен може говорити так, як йому диктує сумління.

Два дні пізніше заля харчівні Академічного дому виповнилася вщерть членами Союзу Націоналістичної Молоді. Для багатьох не стало місця, стояли в коридорчику від сходів і понатягували шиї, як журавлі, понад головами товаришів. За президійним столом зайняли місце Осип Боднарович, як Голова, Михайло Добрянський, як Секретар Союзу Націоналістичної Молоді. Побіч на лавці сиділо кілька гостей. З УНДО, між ними обидва запрошені промовці: редактор "Нового Часу", Дмитро Паліїв, що реферував політичну, і д-р Любомир Макарушка, що обговорював правно-технічну сторінку виборів і виборчої акції. Всі слухали уважно, ніхто не перебивав, та не видно було якогось захоплення, чи хочби більш як звичайного зацікавлення. Скінчилися доповіді, до дискусії зголосився перший промовець - я. Маю враження, що охочих говорити було більше, та всі знали, що я не погоджуюся зо становищем Боднаровича, що буду на тому вічу промовляти, і дали мені першенство. Помимо молодого мого віку мав я багато нагод промовляти на великих зборищах народу, привик до широкої авдиторії, навіть до такої капризної, як студентська, і ораторська трема була мені чужа. Проте я чув, що огортає мене зворушення і дрижать жижки під колінами. Невідомо, як сприймуть студенти моє слово: прихильно, байдуже, а може й вороже? І що після того? Як уложаться відносини в Союзі Націоналістичної Молоді? Адже ж від сьогоднішнього вечора багато може залежати, чи не перейменуємося ми на секцію УНДО чи МУНДО,3 як тут і там уже з посмішками почали нас називати. Короткими словами, без патосу і звичної для студентських промов пишномовности, повторив я думку, що в виборах помогти ми повинні, але не сміємо в'язатися, як організація, з однією тільки партією, бо в той спосіб затираємо своє політично-ідеологічне обличчя, затрачуємо індивідуальність. Та й не бачу причини до того, бо політичні методи діяння тієї партії, хоч може й добрі для частини суспільности, та нічого не мають у собі, щоб захопити націоналіста і коли б я мав можливість вибирати, то без надуми заявився б скоріше за методами Української Військової Організації у визвольній політичній боротьбі. Необережно і непотрібно вирвалося це мені в промові, запізно я спам'ятався. Одначе показалося, що це мало рішальний вплив на тих, що вагалися, їм здавалося, що я виступаю тут у порозумінні з Українською Військовою Організацією, як її речник на студентському форумі. Насправді ж того аж ніяк не було і я сподівався доброго отченашу на найближчій зустрічі з причини того нефортунного вислову, вирвавшися з ним, як Пилип з конопель.

Щораз більше симпатії бачив я в очах слухачів, а Паліїв вертівся, якби його хто посадив на цвяхах. Мені не хотілося якраз його особисто зачіпати, він же ж був колись членом УВО, багато зробив для тої організації, та що ж коли так нещасливо склалося, що якраз його делеґував Центральний Комітет УНДО на те віче. Ці симпатії виявлялися оплесками, надиво, навіть сам д-р Любомир Макарушка завзято плескав у долоні.

З уваги на пізню пору ще тільки Паліїв забрав слово "для роз'яснення", хотів спершу розправитися зо мною, але як досвідчений політичний грач уже після перших слів зорієнтувався по шморганнях носом і шарудінні ногами, що краще змовчати. Віче закінчилося спокійно, ніяких резолюцій не схвалено, та кожному було ясно, що тісне зв'язання Союзу Української Націоналістичної Молоді з УНДО-м не знайшло прихильного відгуку, невідомо, як ця справа уложиться, коли минуть вибори.

А на другий день у звідомленні "Нового Часу" зо студентського віча непідписаний автор, правдоподібно сам Дмитро Паліїв, назвав мене "чорним духом, що зводить українське студенство на манівці безвідповідальщини й демагогії". Натомість мій шаховий партнер, студент і редактор Іван Шкварко, зробив мені ведмежу прислугу, помістивши замітку про віче в тижневику "Рада" і кваліфікуючи мій виступ, як "тверезу поставу здорового українського студентства".

Це дало привід Боднаровичеві на найближчих сходинах зняти мене з посту звенового за "недбайливе виконування своїх обов'язків". Сталося це в моїй неприсутності, я про ті сходини не знав і підозрівав пізніше, що мене зловмисно про них не повідомлено. Зовсім виключити мене з Союзу Націоналістичної Молоді Боднарович не зважився, можливо, що це викликало б більшу реакцію та й мене самого спонукало б до жвавішої акції в обороні моєї чести. Звеновий не мав майже ніякого значення, це була функція неначе десятника для скорішого повідомлювання членів про різні збори, сходини й виступи Союзу або в імені Союзу. Зате давала вона право брати участь у щотижневих сходинах звенових, промовляти на них і через те бути в курсі поточних справ. Хоч, останніми часами Боднарович ішов понад головами звенових, про все рішав або самий, або в порозумінні з секретарем, Михайлом Демковичем-Добрянським.4

Зовсім не жалів я за своїм постом звенового, тільки сумно було мені, що ні один звеновий не обстав за мною, не виступив у моїй обороні. Приходили вони до мене, нарікали на Боднаровича, та це в нічому не міняло мого гіркого смаку.

Тривав він недовго. Правду сказавши, я сподівався гіршого від УВО, на стрічу з її представником ішов я кілька днів пізніше з деяким острахом, почуваючися до вини за свій необережний висказ. Одначе мабуть у Крайовій Команді УВО було якесь занепокоєння посяганнями УНДО по націоналістичну молодь і там були вдоволені, що хтось зо студентів пробував дати тому відсіч. Не тільки ніхто не читав мені нотації, навпаки, мій виступ за даної ситуації визнано потрібним.

Наближалося Різдво, студенти почали розїжджатися на різдвяні вакації. Поїхав і я додому на свята, думавши лишитися там трохи довше. За всіми тими справами я трохи занедбався в науці - тоді йшов третій рік моїх правничих студій - і хотів я посидіти в мами на пирогах та наздігнати втрачене, приссавшися на кілька тижнів до моїх книжок та скриптів.

Два або три дні після Різдва, коли ми вже спали, хтось постукав у шибку. Спросоння чув я, як мати встала, щоб відчинити двері. Післанець приніс телеграму до мене, каже мати, вся бліда. Бо треба знати, що телеграма в тих "старих, добрих часах" завжди була вісткою якогось нещастя. Ніхто не посилав телеграми з весілля або з хрестин. Тільки тяжка хвороба, нещасливий випадок або похорони були нагодою для розсилки телеграм по всій рідні. Мені ані в думці не було, хто б це міг мати наглу справу, щоб аж телеграфічно мене шукати. Відчиняю телеграму: "Негайно приїжджати, прискорений екзамен. Павло". Мати заспокоїлася, зацитькав я її якоюсь байкою про піврічні іспити, професорські комісії і т.д. Надавала мені повну торбу різдвяних ласощів на дорогу і на другий день пополудні був я вже у Львові, а ввечері стрінувся з Павлом на звичайному нашому місці при кінці вулиці Листопада.

Розмова наша була коротка. В коломийській виборчій окрузі кандидує Дмитро Паліїв. Він колишній член Начальної Команди УВО, ще й тепер час-дочасу віддає якісь прислуги для організації, а коли вийде послом, можна буде його використати для політичної акції за кордоном. Тому Українська Військова Оргаяізація зацікавлена втому, щоб він вийшов послом. Я родом з Коломиї, знаю тамошні відносини й людей, мені доручають їхати туди, зголоситися в Місцевому Виборчому Комітеті, порозумітися з Палієвим і помагати йому в виборчій акції.

Трудно було уявити собі більшого сорому для мене. Я виступав проти Дмитра Палієва на студентському вічу, всім про те було відомо, "Новий Час" назвав мене "чорним духом", Боднарович трохи не викинув мене з Союзу Націоналістичної Молоді - а тепер Українська Військова Організація нікого іншого тільки мене посилає в виборчу округу Палієва аґітувати за ним. Я це глибоко переживав, відчував як особисту образу і незаслужену кривду. Я не проти виборів і можу поїхати на аґітацію, наприклад до Перемишля або до Сокаля, але чому якраз туди, де кандидує Паліїв? Чи не можна б того перемінити?

Нічого не вдіяв. Павло співчував зо мною, він зо свого боку говорив про те в Крайовій Команді, ще заки вислав мені телеграму. Такий виразний наказ Крайової Команди: їхати до Коломиї і докладати всіх зусиль, щоб Палієва обрали послом. Мусів я скоритися, в Українській Військовій Організації дисципліца, хоч добровільно взята на себе, була дуже строга і не було мови про те, щоб не підчинитися наказові з-гори. Та можна собі подумати з яким серцем сідав я на поїзд і що діялося в моїй душі по дорозі до Коломиї...

Палієва зловив я ввечері в домівці спортового товариства "Сокіл". У присутності Миколи Максимюка, що був тоді зв'язковим УВО на Коломию, сказав я Палієву, що приїжджаю з наказу Крайової Команди помагати в виборчій аґітації де і як це буде потрібне в цій окрузі. Палієва неначе заціпило. Він такий був зачудований, що забув язика в роті. Коли прийшов до себе, видно було, що йому страшно заімпонувала дисципліна в УВО. Він раз-у-раз потискав мені руку й запевняв, що ніколи того не забуде ані Українській Військовій Організації ані мені особисто. Просив мене поїхати в Заболотівщину. Там сильні впливи "Сель-Роб"-а, а д-р Володимир Мурович, адвокат у Заболотові, щойно недавно в тих околицях, не знає добре ні людей ні відносин, по своїй натурі запальний і нелегко йому справитися з організованою сельробівщиною, що має до диспозиції вироблених та вишколених на курсах у Совєтській Україні аґітаторів.

Поїхав я до Заболотова і просидів там кілька тижнів. Д-ра Муровича знав я з бачення, у Львові ми належали до шахового клюбу та стрічалися за шахівницею. Моїм приїздом він утішився і запропонував, щоб замешкати в нього. Роботу почали ми зараз таки з першого дня, коли він скликав до своєї канцелярії не то передвиборчу нараду не то ширші збори довірених громадян. Люди заповнили три кімнати та й у сінях не вміщалися і так почалася наша виборча акція. Не було дня, щоб не їздив я до ближчого чи дальшого села в околиці, язик мені розв'язався і я виголошував промови, якби сам був кандидатом на посла. Це було тим легше, що всі ті віча організував виборчий комітет лісти ч. 18, цебто ундівський, не приходили на них ані кандидати ані аґітатори з радикальної партії і я по суті розправлявся тільки з сельробівщиною, накликаючи голосувати на національну українську лісту. Ролі ми поділили між себе так, що я говорив на загальні політичні теми, д-р Мурович про безпосередні виборчі справи, а хтось з місцевих чи довколишніх громадських діячів доповнював це льокальним кольоритом. За ті два тижні здобув я чималий досвід у зустрічах з людьми, пізнав багато священиків, учителів, кооператорів та інших представників сільської і маломістечкової інтеліґенції. Були це гарні люди, щиро віддані українській справі патріоти, сподобали собі молодого студента-крикуна і дуже запрошували його, щоб після скінчення правничих студій поселився в їхніх сторонах.

Не було вже потреби довше сидіти в Заболотові. Об'їхали ми всі села, скрізь відбули як не віче, то принаймні виборчу нараду, позасновували на місцях льокальні виборчі комітети, назначили мужів довір'я, наладнали зв'язок для постачання виборчої літератури, брошур, летючок, виборчих інструкцій і т.д. Ще хіба перед самим днем виборів можна б нашвидкуруч обїхати цілу околицю для "підкріплення сердець". Попращався я з цілим тим виборчим апаратом і приїхав до Коломиї.

Паліїв діставав звідомлення про нашу акцію в Заболотівщині і дуже з неї був задоволений. Тепер просив ще поїхати в кілька загрожених місць у Коломийщині. Не багато це поможе, але й не пошкодить, треба спробувати. Тут праця була інакша. В коломийському повіті з-давен-давна сильні були впливи радикальної партії, це ж тут розгортався січовий рух і тут мав свій осідок "січовий батько", д-р Кирило Трильовський. Радикальна партія в Коломиї мала добрий штаб виборчих аґітаторів, виборчий комітет діяв під енерґійним проводом молодого адвоката д-ра Івана Новодворського. Боротьба йшла завзята, на кожному вічу, чи скликаному з рамени радикальної, чи за старанням ундівської партії, з'являлися аґітатори з обидвох комітетів, кожен хотів перехилити симпатії в сторону своєї партії, а коли ні, то розбити віче, щоб не дати змоги противникові закріпити своїх впливів. Такий спосіб виборчої пропаґанди аж ніяк мені не подобався і я почував, що зовсім до нього нездатний. Якби на вічу приходилося схрещувати шаблі з поляками або большевиками - це що інше. Але розпинатися за те, щоб на посольському фотелі засів не Іван, тільки Дем'ян, такий же самий українець, якось не було мені понутру. Пам'ятаю, післали мене на велике віче в селі Камінка, не пригадую точно, чи це була Мала чи Велика Камінка. Приїхав я туди ще з одним аґітатором з Коломиї, зголосилися ми в свящецика, що був мужем довір'я лісти ч. 18. Від нього довідалися, що віче скликав виборчий комітет радикальної партії і ми там будемо не господарями, тільки учасниками. Заборонити участи в вічі ніхто не міг, закон постановляв, що кожному там вільно приймати участь, а коли хто хотів говорити в колі самих своїх прихильників, - міг скликати довірочну нараду за запрошеннями. Пішли ми на те віче і були в величезній меншості. Стрінувся я там з д-ром Іваном Новодворським, добрим моїм знайомим та останнім Окружним Комендантом Української Військової Організації в Коломиї до часу, коли радикальна партія ще підтримувала Українську Військову Організацію. Ще віче й до половини не дійшло, як набрав я переконання, що наша присутність там цілком непотрібна і було б краще, якби ми зовсім туди не приїжджали. Правду сказавши, вибори проходили під кличем, щоб не допустити до обрання поляків українськими голосами і для націоналіста не було великої різниці, чи послом оберуть члена ундівської партії, що репрезентувала ліберально-демократичні кола української суспільности, чи радикальної, що в той час була представником інтересів українського селянського стану.5 Дуже неловко я там себе почував, виголосив з обов'язку промову, що її слухали цікаво, доки говорив я про загальні речі, і байдуже а то і з негодуванням, коли заохочував голосувати на Палієва. А коли скінчилося віче і ми хотіли вертатися до Коломиї пішки, д-р Новодворський мусів просити своїх однопартійців, щоб відвезли нас разом з ним. Це були тверді "радикальні дуби", не погоджувалися на те, казали, що яким способом ми сюди прийшли, таким і назад вертаймося, та вкінці дали ще одну пару коней і ми разом з д-ром Новодворським приїхали під ніч до міста.

Один раз доводилося мені виступати на вічу німецьких колоністів на передмісті Багінсберґ у Коломиї. Всі вони чудово говорили по-українськи, живучи від сотні літ між українським народом. Але дітей посилали не до українських, тільки до польських шкіл. Зате ж голоси свої віддавали на ундівського кандидата, їм поставлено посла на певному місці загальної державної лісти. Привів мене до них німець-дентист, великий прихильник нашого спортового товариства "Сокіл", і я промовляв там на тему оборони прав національних меншостей у Польщі. Погостили мене пивом, що його спроваджували звідкись аж з Баварії, і розійшлися ми приятелями.

Наближався час, коли треба було мені вертатися до Львова. Головна аґітаційна виборча робота була вже пророблена, лишалася тільки виборча техніка, а з нею справлялися вже місцеві люди. Паліїв подякував мені і через мене Українській Військовій Організації за допомогу, купив мені залізничний квиток і на відїздному ще раз запевнив про свою прихильність, та зобов'язання для УВО.

Вернувся я до Львова трохи втомлений. Що б там не говорили, але щоденне галайкання на вічах, дванадцять а то й шістнадцять годин на добу балачки з окремими людьми, з виборчого апарату, з мужами довір'я, а то і з цікавими виборцями, що так просто хотіли б собі поговорити з "делеґатом зо Львова" - до того треба кінської сили. Аж коли я всів до поїзду, почала з мене вилазити втома і я напів сонний заїхав до своєї кімнати в Академічному Домі. Хоч рання ще була година, не йшов я нікуди, ляг у стебло.

Спати мені не дали. Внизу товариство української домашньої прислуги, що мало свою домівку недалеко Академічного Дому, давало забаву - це був якраз кінець м'ясниць. Щось їм не вийшло з музикою, не прийшла замовлена оркестра - хоч сядь та й плач, замість танцювати. Хтось зо студентів піддав думку, чи не пошукати б за музикантами серед мешканців Академічного Дому і зорганізувати оркестру "для домашнього вжитку". Ґітариста знайшли десь аж під дахом Академічного Дому, а мені на лихо, хтось пригадав собі, що в вільних хвилинах тягну смиком по скрипці - зігнали й мене з ліжка. Хоч як не хотілося йти, але тяжко відмовити. Гірка була доля українських служниць, сільських дівчат, що поневірялися у Львові за собачий гріш, переважно на жидівській службі. Як же ж відмовити їм забави, до котрої приготовлялися і на неї ждали? До самого ранку пригравали ми їм до всякого танцю, вдячні вони нам були за те і щиро гостили всякими горілками й закусками з буфету. Серед тих служниць були дівчата, що до них помалу почала добиратися найперше Українська Військова Організація, а потім Організація Українських Націоналістів. Вони тільки що почали організуватися, а вже рік пізніше мали велике, як на тодішні відносини, товариство опіки над домашньою прислугою "Будучність".

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Від слова "хрунь", цебто свиня, яким у Галичині означували зрадників і національних відступникiв, як теж безхарактерних людей, що для вигоди й особистої користи вислуговувалися полякам на шкоду своєму народові.

[2] За тодішньою виборчою ординацією в Польщі голосування відбувалося на зголошені в окремих територіяльних виборчих округах лісти. Незалежно від того, партії предкладали т.зв. державні виборчі лісти, з яких призначувано послів пропорційно до здобутих виборчих голосів на території цілої польської держави.

[3] Молоде Українське Національно-Демократичне Об'єднання.

[4] Я зумисне спинився довше коло цього студентського віча, бо на мою думку воно започаткувало відворот націоналістичного студенства від УНДО і було зворотною точкою в настроях молодих націоналістів, що переважили за самостійною націоналістичною організацією і довели пізніше до включення Союзу Української Націоналістичної Молоді в Організацію Українських Націоналістів.

[5] До Другого Соціялістичного Інтернаціоналу приступила радикальна партія аж у 1931 році.