V. РОЗДІЛ

ЗНОВУ В УВО

Розправа з совєтофільством. - Чистки комуністів у "Студентській Громаді та в "Самопомочі". - Поїздки Донцова по Галичині. - Стріча з "Павлом" на квартирі при вул. Люблинської Унії. - Віднова зв'язку з УВО. - Вимога зміцнити конспірацію. - Перші доручення. - Поїздка на Волинь. - За приплив волинських студентів до Львова. - В редакції українського часопису в Луцьку. - Пригоди в Рівному. - В сенатора Черкавського в Крем'янці. - Гостина в Галини Журби. - Невдача в Ковлі та в Володимирі.

Осінь 1927 року принесла з собою новий розгін у молодому націоналістичному русі. На перше місце висунулася розправа з совєтофільськими елементами. Їх до решти вичищено зо Студентської Громади, де Головою обрано Осипа Боднаровича, що був водночас Головою Союзу Української Націоналістичної Молоді. Потім відобрано їм управу студентської кооперативи "Самопоміч". Маєтку в ній ніякого, була це крамничка в їдальні Академічного Дому, що продавала хліб, цукор, канцелярійне приладдя і всякі потрібні студентам дрібнички. Значення її полягало втому, що вона не тільки давала можливість утриматися одному студентові, вона була стратегічним пунктом у центрі студентського життя. Коло неї завжди був рух, студенти одні купували, другі лишали записки, підручники та скрипти1 для товаришів, що їх не застали, або на випадок, коли приїде хтось з провінції. Управителем крамнички був студент українського університету Бичківський, з борідкою клинцем, як у Троцького. Походив з Волині, після знесення бойкоту не вписався до університету, а що був комуніст, то ж партія тримала його на цьому важному зв'язковому пункті. Впродовж одного місяця вписалося до "Самопомочі" більше сотні членів Союзу Української Націоналістичної Молоді, без ґвалту й крику обрали свою управу на загальних зборах, викинули Бичківського і на його місце поставили старшого вже студента Івана Шемлея з Чортківщини.

Далі одного по однім почали викидати комунізуючих людей з львівських товариств. Цей же Бичківський був також членом "Сокола" на Городецькому і коли він там після одної моєї доповіді почав був розводити якусь свою аґітку, йому відобрали голос і пізніше його та ще кількох таких самих виключили за шкідливу для товариства роботу.

Не було ані одного комуніста в Академічному Домі, хіба котрий приховався і сидів нижче трави, тихше води. Управителем Академічного Дому став тепер Богдан Кравців, член проводу Союзу Націоналістичної Молоді.

Ішла підготова до відсунення совєтофілів з центральних українських культурних і економічних установ, а скрізь потрібно було помочі Союзу Націоналістичної Молоді. Все те відбувалося в супроводі барабанного антибольшевицького вогню, що розгорівся під впливом писань Донцова. Хоч як старався він триматися здалеку від практичної політичної роботи,2 проте тяжко було йому відмовитися, коли члени Союзу Націоналістичної Молоді запрошували його на виступи з доповідями по галицьких містах. Їздив він до Тернополя, Коломиї, Станиславова і Стрия - скрізь доповіді влаштовувала йому місцева Група Української Націоналістичної Молоді під якоюсь фірмою чи то касинового, чи спортового або іншого культурно-освітнього товариства. Його супроводжали члени Союзу Націоналістичної Молоді зо Львова, що були родом з даного міста, до них долучалася вся місцева націоналістична група. На всіх його відчитах залі були переповнені, про те дбали націоналісти, а й без того кожному цікаво було поглянути, що воно за птиця цей д-р Дмитро Донцов. По більших міських осередках звичайно читав він два реферати, один у суботу і другий у неділю. Мені припало подбати про виступ Донцова в Коломиї. Коломийські хлопці й дівчата зо шкури вилазили, щоб усе вийшло на славу. Не дивлячись на те, що при цьому д-р Дмитро Донцов здобував собі особисту популярність і прихильність до редаґованого ним "Літературно-Наукового Вістника", його поїздка була одним великим тріюмфальним походом націоналістичної ідеї. В слід за тим ішли чистки комунофільського елементу найперше скрізь там, де мала якесь слово молодь, а потім і серед загалу української інтеліґенції.

Що б там не говорити про публіцистичну діяльність д-ра Дмитра Донцова та її вплив на галицьку українську суспільність, які б там закиди не висувати проти нього, тільки сліпий або злісняк і заздрісник може заперечити цей колосальний вплив, що мав він на початки українського націоналістичного руху. Я сам це переживав, сам був того свідком, можливо, сам ніколи не став би націоналістом, якби не Дмитро Донцов. Його може не завжди приємні риси характеру, його особисті взаємини з провідними особами організованого націоналістичного руху, його пізніші тісні зв'язки з одним відламом націоналістичної організації тут ні при чому. Вони не можуть заслонити незаперечного факту, що Дмитро Донцов - свідомо чи несвідомо, хотів він того чи ні - надхнув галицьку українську молодь небувалим політичним патосом і штовхнув її на шлях націоналізму. В ім'я історичної правди я, як свідок і сучасник, хочу це на цьому місці ствердити.

Серед тієї метушні в студентському житті і в Союзі Української Націоналістичної Молоді тихо сталася подія, що на все життя рішила про мою долю. Один з моїх добрих знайомих студентів з львівської націоналістичної групи переказав мені, щоб я перед вечором того самого дня зайшов до мешкання пані Панкевичевої при вулиці Люблинської Унії. Іти мушу дуже обережно, щоб припадково не потягнути за собою поліційних шпиків.

Пані Панкевичевої я в той час особисто не знав, було мені відомо, з часів тайного українського університету, що працювала вона в книгарні Наукового Товариства ім. Шевченка, а її дочка Соня, студентка медицини, була одною з перших організаторок медичних курсів того ж університету. З нею я також особисто не був знайомий, знав її тільки зо слуху, поскільки в студентському житті була вона доволі рухлива. Тепер вона виїхала зо Львова, кінчила медицину за кордоном, здається, що в Празі. Думав я собі, що може знову буде мова про віднову якихсь курсів, як продовження українського університету, і не дуже то прикладав уваги до перестороги, щоб зберігати конспірацію. Вулицею Люблинської Унії, що йшла вбік від Куркової вулиці, вела трамвайна лінія ч. 4 і я підїхав майже на саме місце стрічі, оглянувся на боки, не завважив нічого підозрілого, зайшов на перший поверх і застукав умовленим способом. У передній кімнаті притьмарене світло не дало пізнати, хто відчинив двері, та я й не дуже приглядався. Мені показали рукою на відхилені двері до кімнати.

За столом сиділи три молоді люди. Двох з них я знав, це були Дзюник Попадюк та Омелян Дражньовський, мої співмешканці з Академічного Дому та товариші праці в Соколі ІІІ на Городецькій. Третій, високого росту і темноволосий, промимрив під носом своє псевдо "Павло". Не вдаючися в довгі вступи, він відразу приступив до речі. Для розмови зо мною запросив він обох знайомих мені свідків на те, щоб я не підозрівав у тому якоїсь провокації і мав до нього довір'я. Коротко, зміст нашої розмови зводився до того, що Українська Військова Організація, зазнавши ударів після репресій на вбивство Собіньского, віджила і зактивізувалася. Він визбирує всіх її колишніх старшин і молодших членів, прийшла черга і на мене. Яке буде моє в ній місце і завдання, про те ще буде час говорити пізніше, ця перша стріча має на меті тільки устійнити моє відношення до УВО та поінформувати загально про положення в організації і вимоги її до своїх членів.

Часи змінилися від 1920 року, коли почала діяти УВО. Тоді її членом був чи повинен бути майже кожен колишній старшина й підстаршина українськоі армії. Тепер же ж ряди її заповнилися людьми молодшими, що в війні участи не брали. Їм бракує може досвіду, але він з часом прийде. Зате їм легше конспіруватися, бо в армії майже всі були собі особисто знайомі і привикли до явного способу діяння. А потреба конспірації сьогодні більша, як коли, бо за ці роки поліція не стояла на місці, навчилася багато, пізнала свого противника і зібрала досвід. Та й методи нашої діяльности мусіли змінитися. І безпосередня ціль Організації - збройна боротьба за визволення - відсунулася на пізніший час, це вже не 1920-1923 роки, коли ще була надія на можливість повстання кожної хвилі. Головне зусилля йде не тільки на військово-технічну, але и політично-психологічну підготову до боротьби і якщо ми хочемо справитися з нашим ділом, цілу нашу свідомість мусить просверлувати думка про необхідність якнайглибшої конспірації в роботі.

Вже в цій кімнаті і в часі цієї самої розмови міг я те завважити. "Павло" мав туфлі на ногах, щоб приглушувати кроки, а ми мусіли непорушно сидіти на кріслах і не ходити по кімнаті - сусідам було відомо, що пані Панкевичева живе сама, не треба викликати в них зацікавлення, чому і які до неї заходять гості. Говорили ми півголосом і завжди звернені лицем до вікна.

Ці дрібниці зовсім не видавалися мені смішні. Навпаки, я ставився до них дуже поважно, помимо дрижаків таємничости. Так воно й повинно бути, думав я собі.

"Павло" устійнив кличку до мене, в скорому часі хтось до мене на неї зголоситься. Якби зайшла нагла справа - до нього можна дістатися через зв'язкову Дзюню.3 Але тільки в справді надзвичайно важливому випадку, не слід надуживати того зв'язку.

Скінчилася наша розмова, виходили ми одинцем, у відступі 10-15 хвилин, "Павло" лишився на місці.

З різними враженнями вертався я до дому. До Української Військової Організації належав я ще з ґімназії в Коломиї. В часі противиборчої і саботажної акції в 1922 році брали туди навіть 15-річних юнаків для всякої дрібної, помічної роботи і майже не було ґімназійного учня, щоб не обтерся тоді об УВО. Розносили летючки, наклеювали відозви на мурах і плотах, слідкували за підозрілими людьми, пильнували приміщень, де відбувалися організаційні наради. Ці засідання часто йшли в моїй хаті. Ми жили тоді в будинкові колишньої ремісничої бурси при Гетьманській вулиці, пізніше була там "народня кухня" в часі, коли йшла американська допомогова акція президента Ґувера, завжди заходили туди всякі люди і нікому не було це підозріле. Старші учні, що вже перейшли через українську війну, сиділи в організації глибше, а нас "малих" уживали до різних послуг. А потім прийшла справа допомоги українському університетові, студентські акції, що ввесь час дуже близько стояли до Української Військової Організації. Якщо хто коли й думав про конспірацію, то вважав це за обов'язок берегтися перед поляками. Між собою ніхто не притримувався ніяких конспіративних засад та й майже неможливе це було в такому мїсті, як Коломия, де всі себе знали: українці, поляки і навіть жиди.

А потім якось повривалися організаційні зв'язки. Наш Окружний Комендант УВО в Коломиї, сотник Іван Ревюк, кудись зник. Хто прийшов на його місце, про те "дрібна рибка" вже не знала. Коли ж виїжджав я, та й інші мої товариші, на студії у Львові, нас нікому не передали і ніякого зв'язку до нас не було. Застрягли ми в політичну роботу в "Групі" і потім у Союзі Націоналістичної Молоді і так якось забулася Українська Військова Організація.

І нагло вона знову вірвалася в наше - також і моє - життя. Серед таємничих обставин, окутаних романтикою конспірації, з'явився незнаний її представник, що жив у сутінках і виходив на світ тільки вечорами, стрічався у відлюдних місцях і лише через зв'язкових та на клички. Чути було, що йдемо кудись, а ніхто не знав, куди, до чого це нас доведе і чого від нас буде УВО вимагати.

"Павло" справи не присипляв. Два або три дні пізніше викликав мене через Дзюню на розмову коло ставу "Світезь". Ми проходжувалися по дорозі від "Світезі" до вул. Потоцького і я бачив, що на обидвох кінцях того проходу стоїть охорона, слідкує, чи не заблукається туди який поліційний аґент.

Мені доручено в нічому не міняти дотеперішнього способу життя. Розглядатися і в студентській "Групі" і в Соколі ІІІ за хлопцями, що їх варто б притягнути до Української Військової Організації. Ані з ними, ані з ніким іншим ніколи не заходити в розмови про УВО. Моя ціль тільки пізнавати їхню політичну й моральну вартість, вербунок належатиме до кого іншого. Незле було б трохи притихнути в зовнішніх виступах, щоб не звертати на себе зайвої уваги - бути пересічним студентом, як багато інших. Не влучено мене до ніякої "трійки" чи "п'ятки", до якогось часу мій контакт ітиме дотеперішнім способом через Дзюню або на кличку.

Тих кілька днів пережив я, неначе під хмелем. Думки, як зайці, стрибали сюди й туди, якимсь недоладним порядком, а то й зовсім без порядку. Чув я, що від тепер буде інакше, не знав як, - у голові все збилося в клубок.

А ще трапилося, що я на два тижні мусів виїхати зо Львова. На Волинь. Було це так, що Товариство Прихильників Освіти постановило розгорнути акцію за привабленням до Львова українських студентів з Волині. Колись Львів гудів від волиняків, за тайного українського університету. Трохи тому, що цей університет мав атракційну силу для активних і на боротьбу наставлених студентів, а трохи й тому, що туди приймалися студенти з приватних українських середніх шкіл без т. зв. права прилюдности, цебто без наданої польською шкільною владою рівноправности з державними школами. Український університет зліквідувався і хвиля відплила. Нові студенти переважно записувалися до університетів у Варшаві або в Вильні і "сокальський кордон" у той спосіб неначе добровільно закріплювався. Конче потрібно було назад привернути приплив волинських студентів до Львова, як природного культурного й політичного центру українців у Польщі, і в тій справі йшли якісь розмови між представниками галицької та волинської інтеліґенції, що стрічалися з собою на плятформі УНДО. Постановлено перевести ширшу збірку на Волині й Поліссі і вона мала стати основою стипендійного фонду для менше заможних волинських студентів. Цей фонд поповнявся б пізніше додатковими збірками и записами і служив би виключно потребам українських студентів з Волині. Для популяризації тієї справи серед волинської громадськости і для підготови переведення збірки мав поїхати хтось з львівських студентів і сталося так, що вибір упав на мене.

Порозумівся я з незнаним мені осібняком, що заступав Павла - його на той час не було у Львові - і стало на тому, що в часі моєї поїздки я буду слідкувати також за політичними настроями. Зокрема треба старатися, чи не вдасться зловити особистого контакту з молодими людьми, не конче студентами. До студентів можна б знайти доступ у Варшаві чи в Познані, а от якби познайомитися з якимись учителями або кооператорами - було б хороше діло.

Поїхав я до Луцька. Був я там раз, перед чотирьома роками, пробував записатися під чужим назвищем як екстерніст4 до польської ґімназії, щоб за нього здати матуру, за те його батько мав мені запевнити утримання на студіях за кордоном. Нічого з того не вийшло, якраз тоді випущено припис, що на матуральному свідоцтві має бути фотографія. Міг я здати замість нього матуру, та не міг дати його фотознімки замість моєї. Тоді до Луцька треба було їхати окружною дорогою на Радивилів-Рівне, пересідати в напрямі на Ковель і зїжджати вбік з малої станції Ківерці. Дуже довга й незручна дорога. Тепер же ж поїзди курсували безпосередньо на шляху Львів-Луцьк, продовжено залізничу лінію черсз Стоянів, що її почали будувати ще за часів світової війни.

Приїхав я під вечір, заночував у якомусь жидівському нічліговому домі при Рівенській вулиці, що її тепер переназвано вулицею Болеслава Хороброго. Ледве діждався ранку, щоб вирватися з нестерпних запахів жидівських перин, до яких долучалися ще риба й цибуля і все те зливалося в якусь незвичну для людського носа мішанину. Перші кроки вели до воєводського уряду довідатися, чи є вже дозвіл на збірку. В вестибюлі прийняв мене дверник, що широкими шараварами, кунтушем, довгими вусами й голеним лобом скидався на Заґлобу,5 або й на козака Мамая. Ще заки встиг він слово промовити, всунув я йому "куку в руку" і він, майже не розгинаючись у безнастанних поклонах, провів мене до потрібного мені референта та постарався, щоб прийнято мене відразу, без чекання. Показалося, що все готове: дозвіл на збірку даний, старости і поліційні станиці на місцях повідомлені. Збірку можна вести лістами по хатах, коробками по вулицях, у грошах, збіжжю та різних сільсько-господарських продуктах. Я аж здивувався, що все так гладко пішло, був приготований на хождення і всі митарства, а тут не минуло й пів години, як уже було по всьому.

Зо Львова дали мені контакт до редактора українського тижневика в Луцьку, Сергія Вишнівського. Нічого ближче про нього не сказали, хіба те, що в нього гарна доня-студентка. А може це не рідна дочка, тільки своячка. Цікавий був я побачити ту кралю, що ж, не довелося, не запросив мене до хати, говорили ми в плохенькому редакційному приміщенні. Виглядало мені, що про всю ту справу чує від мене вперше. Проте поставився гарно, обіцяв допильнувати всього на місці, скличуть збори й оберуть комітет, зроблять збірку на залишені лісти і гроші перешлють до Львова. Та й у газеті буде він пригадувати про те. Вигляд у нього був утомлений, редакторська праця в українському часописі не з медом приходилася. Стіни майже голі, побілені вапном, стілець давно забув про кращі часи. Не ліпилася якось розмова, хоч я на всі лади пробував, конче хотів ще з кимсь познайомитися на місці. Вишнівський обіцяв це мені влаштувати колись пізніше, тим часом відписав мені з адміністраційної картотеки адреси громадян, куди треба мені заглянути в дорозі.

Покрутився я ще годину-дві по місті, нецікавому і трохи сумному жовтявим кольором цегли, оглянув руїни старовинного замку над Стиром - тепер там примістилася пожежна сторожа - посидів трохи над річкою і настала пора поспішати до рівенського поїзду.

Запав добрий присмерк, коли висідав я з поїзду на рівенському двірці. Замість шукати ночівлі, спробував я, чи не вдасться ще того самого вечора зловити адвоката Миколу Багринівського. В Луцьку мені його представлено, як відомого на всю округу патріота й діяча, хоч родом він, здається, був не з Волині, поселився тут уже по війні, замандрувавши при відвороті з України Української Дієвої Армії. В місті його всі знають, кожен покаже, де він живе, неварто й адреси записувати. Сів я на тарадайку, що підвозила подорожніх до міста, візник поінформував мене якось українсько-московською мішаниною, що адвокат Багриновський живе "в собственном домі на Топольовій вулиці", а це від станції далеченько.

Скинув мене він перед великою хатою з ярко освіченими вікнами. Там Багриновський мав свою канцелярію і була вона справді велика. Перейшов я дві чи три кімнати, повні дівчат і урядовців за столиками й писальними машинками, заки добився до кабінету шефа. Прийняв він мене стоячи на порозі, ані не запропонував увійти до середини, ані не запропонував сідати, так і видно було, що якнайшвидше хотів мене позбутися. Студентські справи йому мало відомі, збірками він зовсім не цікавиться, знає про них хіба з того, що приходять до нього за пожертвами. А от "Союз Українок", це організація, куди мені слід було б піти. Його Голова, забув уже назвище, працює в нотаря, якби поспішити, можна б її ще там застати - прозорий натяк, щоб мені звідсі забиратися.

Стемнілося вже надворі, прохожих на вулиці малувато, нелегко мені допитатися до нотаря. На моє щастя застав я ще ту паню, саме збіралася додому. Запросила мене до себе, там зручніше буде поговорити, як стоявши на вулиці. Квартиру вона мала далеко на передмісті і довго ми шлапали вулицями, заки туди дісталися. По дорозі розказав я їй про моє діло, не було що багато додавати в хаті при чаю. Погодилася вона поговорити з жінками, збірку зроблять напевно, от тільки незнати, скільки того буде. Збирають вони по вулицях "у карнавки", а відомо, що паперці рідко туди попадають, звичайно дзвінка монета. Можна б попробувати по хатах, це буде трудніше, тут працюють до пізна, а молодих людей нема, студенти в університетах, шкільної молоді багато приїжджає з сіл і вертаються туди ночувати.

Жінка була симпатична і щиро перейнялася моїм проханням. Дуже виправдувалася, що не може мене переночувати. Місце знайшлося б - вона займала кімнату з кухнею і передпокоєм, і не в тому заковика. Вона боїться, що злоязикі сусіди пустять на неї неславу, мовляв, забаглося їй "каваліра" і привела собі молодого хлопця. Щоправда стара вона ще не була, але вдвоє старіша за мене і могла б бути мені мамою. Пожартували ми трохи про те, відвела вона мене до місця, де вулиці ясніше освітлені і нема вже страху, щоб утопитися в болоті. Порадила піти до "Бельґійського Готелю" недалеко залізничої станції.

В портієрці готелю сиділи два жиди, говорили мішаною польсько-московською мовою, подивилися на мої документи, що я студент зо Львова, і дали мені "найліпшу кімнату" на першому поверсі. Ця найліпша кімната мала одне невелике віконце, що виходило на сліпе, звідусіль закрите подвір'ячко. В куті стояло двоспальне ліжко, крісло коло дерев'яного стола перехлябилося на один бік - ось вам усі меблі. Світло вимикалося з коридору, як у в'язниці. На щастя двері відчинялися до середини, я підпер їх столом і кріслом, щоб на всякий випадок забезпечитися перед нічними відвідинами, здавалося мені, що в цьому готелі можна всього сподіватися. Тільки затягнув покривало на себе, коли - стук-стук до дверей!

- Хто там?

- Пан уже спить?

- Ще ні, але вже засинаю. Чого вам?

- Ну, я хотів запитатися, чи панові не нудно...

- ?..

- ...бо ми тут маємо всіляке товариство. Якої бажав би собі пан, блондинки чи брунетки?

А щоб ти скис, думаю собі, зо своїм "товариством", а наголос:

- Ні, дякую вам, я втомлений з дороги і завтра досвіта виїжджаю.

- Аяяй! Такий молодий пан і не бажає собі товариства? Може пан собі думає, що ми тут щонебудь даємо? Ні, прошу пана, нас у місті знають, у нас усе "перша кляса"!

Ледве відчепився я жидюги з його "першоклясним товариством".

Не було щастя. В Дубні заподаної менї особи не знайшов, мусів їхати далі, до Крем'янця, стратив майже два дні. Крем'янець містечко приємне, в садках, далеко видно гору з якоюсь чи то вежею, чи рештками замку. Заїхав до сенатора Черкавського. Було там якесь товариство в гостях і мій приїзд не дуже їм випав на руку, я це відчував, не показуючи по собі. Не хотілося мені, щоб знову з нічим відправили від порога. Зайнялася мною пані Черкавська, як мені здавалося, а може це була якась інша дама з родини. Найбільше говорили ми про Симона Петлюру, що його вбито минулого року, а тепер ішов процес Шварцбарта перед паризьким судом. Пані Черкавська, як і ціла та родина, були великими прихильниками політики Симона Петлюри і наша розмова скидалася більше на монолог - вона говорила, а я слухав. Не виявляв я охоти йти до міста і мене лишили на нічліг. Познайомився я з якимсь молодим чоловіком, моїм ровесником, і помимо найкращих старань не міг зійти з ним у розмові на щиріший тон. Пробував усякої - від політики до спорту й дівчат - розійшовся такий же чужий, як на початку. Принаймні обіцяв пані Черкавській помогти в збірці на студентів.

Вагався я, чи вступати мені до Здовбунова. Містечко маленьке, важне тільки своєю вузловою станцією, місцева українська громада незначна. Не знаю, що переважило, щоб я Здовбунова не минув. І сталося дуже добре, бо з цілої моєї тодішньої поїздки по Волині єдиний Здовбунів лишив у мені гарне враження. Адреса там у мене була до письменниці Галини Журби. Жила вона в бідненькій хатині разом зо своїм чоловіком Нивинським, кооперативним діячем. Обід варили на нафтовій машинці, "прімусі", ліжко для мене помагав я майструвати з дощок, бо не було де лягати, а до міста не пустили. Давно вже мене так щиро й сердечно не приймали і я з усього серця був вдячний тим людям, що їх ніколи перед тим не бачив. Нивинський працював чи то в кооперативі, чи в Союзі Кооператив, а були це тільки початки розвитку кооперації і її працівники нераз добре мусіли стягати пояс на животі. Пані Галина давала якісь лекції і заробляла дещо пером, а відома річ, як у нас платять за те перо - мітлою більше заробиш. Але й рідного сина не вітали б краще, як мене. Розмова в нас плила без упину, обоє вони були люди освічені і цікавилися політичними справами. Нивинський був мабуть ес-ером, т. зн. світоглядово стояв близько галицької радикальної партії, вони приблизно в тому часі злилися разом. Проте прихильно ставився до націоналізму, вимагав від нього тільки, щоб був активним, не кохався в вербалістиці, у пишномовних фразах. День злетів швидко, що майже не стало часу поговорити про збірку на студентів. До поїзду я спізнився і це дало мені нагоду побути ще один день у тих гарних і милих людей, про котрих до сьогодні в мене лишився якнайкращий спогад. Хотіли познайомити мене з молодим активістом Семенюком, учителем по освіті. Не було його вдома. З ним пізніше зв'язалися іншї і він зіграв видну ролю, як піонер націоналістичного руху на Волині, був суджений у великому націоналістичному процесі в Луцьку.

3 жалем покидав я це подружжя - шлях стелився мені на Ковель. Спрямували мене там до д-ра Пирогова. Вже по його хаті можна було пізнати, що це добрий товстосум: подвір'я, сад, господарські будинки, все те виглядало на поміщицький двір. І положення гарне, трохи за містом. А сам д-р Пирогів нагадував Микиту Стороженка або сотника з оповідань Квітки-Основ'яненка. Приїхав я до нього раннім пополуднем, просидів майже до ночі - з чим прийшов, з тим і пішов. До моєї справи вухо в нього наче трохи приглухло. З чемности притакував, хоч зразу ж пізнав я, що цікавість у нього не надзвичайна. У Львові бував дуже рідко, дочка його студіювала в Варшаві. Проте, не відмовився, щось там обіцяв зробити. Навчений досвідом, як тільки почав гуснути сумерк, я встав з крісла, щоб розпращатися й піти. Затримав мене, хотілося йому побалакати, не дивлячись на мої слова, що до міста неблизько, я тут чужий, дороги не знаю, нічлігу ще не маю і т.д. З розмови виходило, а чи то так мені здавалося, що живе він серед українського народу і немов чужий у ньому почувається. З нічого не вмів я вгадати, чи є в нього якась цікавість до життя й потреб того народу. Це був український пан, культурний і витончений у розмові, але тільки й ця розмова йому вистачала. Жалівся, що небагато в нього нагоди "обмінятися думками з путящими людьми", і щоб зарадити якось тому, заложили вони собі недавно клюб, назвавши його "Основа" по старій традиції минулого сторіччя.

Коли вже мені добре загуркотів у животі барабан, я піднявся й пішов. Мене не затримано, ніхто й підвечірку не здогадався подати для студента з далекої будь-що-будь дороги. І так за весь час цієї волинської поїздки: що бідніші люди, то більше в них серця.

Голодний і заболочений - по вулицях стояли ковбані грязюки - добрив я до середмістя. Не міг знайти кімнати в готелі, довелося переждати ніч на залізничній станції, поїзд до Володимира Волинського відїздив аж пізнім ранком. У Володимирі потрібно мені було говорити з д-ром Арсеном Річинським, відомим діячем, що зокрема цікавився церковними справами. Не застав його вдома і з нічим поїхав до Львова.

Білянс моєї волинської поїздки вийшов благенький. Для студентської збірки зробив я трохи, принаймні визбирав зачіпні пункти, полишав збіркові лісти з уповноваженнями, роз'яснив, у чому суть справи, та морально зобов'язав деяких людей. Зате політичний бік вийшов зовсім темний. Старшого покоління інтеліґенція, наскільки можна було зорієнтуватися, цілком мало цікавилася політичними справами, про Українську Військову Організацію мало, а то й зовсім не чула. Якась активність у політичному діянні була їй чужа. Коли про те їм говорити, німотна тиша вас огортала, слова не знаходили відгуку. Вернувся я по тих двох тижнях, так і не роздивившися до пуття.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Відбиті на розмножувачі тексти університетських викладів.

[2] Дехто ввесь час брав це йому за зле. Та не треба забувати, що жив він у Польщі на статусі політичного еміґранта і кожної хвилини могли його звідти прогнати, як небажаного чужинця.

[3] Дарка Герасимович, студентка музики в Музичному Інституті ім. Миколи Лисенка у Львові, пізніша дружина Романа Барановського, що перейшов на службу польської поліції. Подейкували, що в якійсь мірі це мало статися під її впливом.

[4] Учень, що не ходить до школи, вчиться вдома, тільки при кінці року здає екзамени.

[5] Персонаж історичної трилогії польського письменника Генрика Сєнкєвіча, що її дія відбувалася в Україні ХVІІ сторіччя ("Вогнем і мечем", "Потоп" і "Пан Володийовський").