IV. РОЗДІЛ

СОЮЗ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ МОЛОДІ

Реорганізація української національної демократії. - Створення УНДО. - Його два крила. - Залицяння УНДО до студенства. - Інтриґи проти Диденка. - Головою став Осип Боднарович. - Поширення націоналістичної Організації на ремісничу і робітничу молодь. - Просякання націоналістичних впливів у руханково-спортових та освітніх товариствах українського Львова. - Праця в "Зорі". - Ідеологічні вишкільні курси для провідного активу. - І провінція віджила. - Союз Націоналістичної Молоді. - Його орган "Смолоскип". - Вибори до самоврядування в Галичині. - Брак політичної літератури.

Осінь це час, коли найбільше себе виявляють студентська живучість та енерґія. Набравшися сили на сонці, надихавшися свіжим повітрям українських піль та гір, студент просто не мав де подіти накопиченої в собі енерґії. До іспитів далеко, десь аж у травні й у червні, м'ясниці й забави зачинаються аж по Різдві - куди ж дівати наснаження животньою силою юнакові? І тоді найлегше підійти до нього з ідеологією та політикою.

Мабуть з такими думками носилися тоді старші діячі національно-демократичного табору. Він нещодавно переорганізувався. Дня 11 липня 1925 року відбувся з'їзд національних демократів, де об'єдналися дві головні його галузі: Трудова Партія, як продовження давньої Національно-Демократичної Партії, та Українська Партія Національної Роботи,1 що її вже в повоєнних роках створили Дмитро Паліїв, д-р Володимир Кузьмович і д-р Дмитро Донцов. Мала вона своїм органом добре редаґовану "Заграву". На з'їзді створено з них одну нову партію п. н. Українське Національно-Демократичне Об'єднання.2 Головою її став д-р Дмитро Левицький, секретарем - Володимир Целевич. "Заграва" вже давніше перестала виходити, нова партія мала до своєї диспозиції два великі часописи - щоденник "Діло" і дводенник "Новий Час", офіційним її органом став пізніше тижневик "Свобода".

Таким чином українська національна демократія виступила одноцілим фронтом. Одначе в самому її заранні почали в ній зарисовуватися щілини: на правому боці угодовецька група т. зв. автономістів3 тільки принишкла, а на лівому щораз сміливіше підносила голову совєтофільська орієнтація.4

Завівши ось так порядок у своїх старших рядах, партія почала розглядатися, якби то запевнити собі доплив свіжої крови з-поміж молоді. "Група Української Націоналістичної Молоді" це був ласий кусок і на неї почали собі гострити зуби в проводі УНДО. Запрошували Диденка на різні розмови й наради, на обговорення біжучої політичної ситуації, накреслення дальших шляхів української політики тощо. Мабуть видався він їм непевний, вони ж знали про давніші його зв'язки з Донцовом, що їх він і тепер не порвав. Десь у партійних верхах мусіла запасти постанова, щоб висунути Диденка з головства в "Групі Української Націоналістичної Молоді" і в слід за тим пішла проти нього кампанія. Це виявилося у висказах незадоволення і критики діяльности "Групи" на сходинах звенових, у дискусіях на ширших сходинах і в розмовах при всяких нагодах. Правду сказавши, підстави до тієї критики не було, бо саме тепер "Група" розгорнула небувалу активність. Перший раз від двох літ вийшли ми поза тісні рами студентського середовища. Скрізь, де тільки гуртувалася молодь у Львові, можна було знайти членів "Групи" при роботі, що йшла не припадково, не принагідно, а за проробленим пляном. Найперше взято під обстріл ремісничу молодь, зорганізовану в українському ремісничому товаристві "Зоря". Це була стара організація, мала свою власну кам'яницю при Вірменській вулиці, об'єднувала в собі ремісників-майстрів різних фахів, а попри те теж челядників і ремісничих учнів, т. зв. термінаторів. Ремесло у Львові було переважним чином польське і жидівське, але деякі цехи, як столярський, шевський і кравецький, мали в собі чималу кількість українців, головно челядників та учнів, що стягалися до Львова з довколишніх сіл. У ремісничому домі при Вірменській вулиці гуділо, як у гнізді джмелів, кожного вечора було там повно людей, а вже коли прийшла субота чи неділя, то й голки на землю не впустив би. Головою в тих роках був управитель переплетні "Просвіти" Гевак, щирий український патріот і приятель молоді. Хто з ним договорювався про освітню й політично-освідомну працю серед ремісничої молоді, того не вмів би я сказати, більш як певно мусів він стояти в контакті з командою Української Військової Організації і потім з ініціяторами націоналістичної організації. Ніби то знав він, а ніби й не знав, що там роблять студенти в його організації - часом краще йому було вдавати, що про те не знає - але про зміст і ціль роботи мусів бути поінформований, бо ставився до нас дуже тепло і прихильно, в усьому йшов на руку, своїм авторитетом шанованого Голови товариства дуже облегчував нашу працю.

А наші завдання були дуже прості: якнайчастіше перебувати серед ремісничої молоді, нав'язувати з нею особисті приятельські відносини, брати участь в її забавах, культурних імпрезах і так здобувати собі її довір'я. Потім придивлятися, хто з-поміж неї більш меткий та ініціятивний, входити з ним у розмови на політичні теми і притягати до націоналістичної юнацької організації. Впродовж кількох місяців ми виловили кілька найактивніших одиниць з провідницьким хистом, для них улаштували спеціяльний політичний вишкільний курс і згодом вони очолили "Ремісничу Групу Української Націоналістичної Молоді". Провід тієї "Групи" брав участь у спільних засіданнях зо звеновими струдентської "Групи" в Академічному Домі. З тих хлопців вийшли пізніше організатори ОУН серед ремісничого й робітничого елементу у Львові, деякі з них вибилися на чільні становища в націоналістичному русі. Багато полягло в буремних воєнних роках. Я їх знав майже всіх, бувши одним з тих, що їх призначено до праці в "Зорі". На вечірніх політично-освідомних курсах мені припало викладати політичну географію України і сумежних країн.

Незалежно від того провід Групи Української Націоналістичної Молоді розподілив своїх членів, як опікунів, по різних товариствах, що діяли на передмістях Львова та по окремих його дільницях. Для мене, мого приятеля Володимира Попадюка і нашого товариша з Чортківщини, Омеляна Дражньовського, припало товариство "Сокіл" на Городецькій дільниці. Інші ходили на Богданівку, Клепарів, Замарстинів, Личаків - скрізь, де тільки діяло якенебудь товариство, в котрому можна було знайти молодь. У "Соколі" вже мали ми до діла не з самими тільки хлопцями, було там доволі дівчат і так сполучалося приємне з пожиточним. Це була пізня осінь 1926 і зима 1927 років, кожного тижня йшли забави, всякі товариські розваги, що стягали до себе десятки молоді обидвох статей. Почувалися ми в тому гурті дуже добре, нас полюбили й уважали за своїх, ми брали участь у всякій навіть дрібній праці і так у щоденних контактах закріплювали свій вплив. За нами трьома, відповідальними за товариство, приходили інші студенти і скоро "Сокіл" на Городецькому став, побіч свого побратима на Личакові, одним з найактивніших українських осередків у Львові, що видав багато добрих бойовиків УВО. Дехто й дружину там собі знайшов, як от наш друг Василь Ґеник-"Косій", що згинув пізніше від большевиків у 1941 році.

Неможна сказати, що це було заслугою одного чи другого проводу "Групи Націоналістичної Молоді". Чи це був би попередній Квасниця, чи теперїшній Диденко, чи пізніший Боднарович або Кравців - ефект був би такий самий. Сповнені по вінця бурхливою, кипучою енерґією молоді студенти-націоналісти з ентузіязмом кидалися в вир суспільно-політичної праці і це мусіло принести дивіденду в виді закріплення націоналістичних впливів, найперше серед молоді, а потім і серед тих кіл суспільности, що стояли близько до молоді і мали з нею до діла. І з того боку трудно було щонебудь закинути тодішньому проводові "Групи". Проти Диденка поведено неперебірчиву й безшабашну кампанію, незавжди чистими способами. М. ін. закидали йому якісь грошеві зловживання, хоч грошей у "Групі" було, як кіт наплакав. Уся робота потребувала грошей хіба на те, щоб купити зшиток протоколів засідань. Але велися якісь збірки, а часом передавалися дрібні пожертви на Українську Військову Організацію і з того боку поведено атаку на Диденка. Він дуже глибоко взяв собі це до серця, не мав уже охоти залишатися в проводі, уступив і виїхав зо Львова. І з того часу пропав, як камінь у річку. Приїздив з початком року на вписи, під кінець року на екзамени та й стільки його бачили. Ніколи вже пізніше не брав він участи не то в студентському, але й у загально-громадському житті.

Головою "Групи Націоналістичної Молоді" став Осип Боднарович, колишній студент Українських Високих Шкіл, пізніший Голова "Студентської Громади" і журналіст, що співпрацював з "Новим Часом" і з "Ділом". Разом з ним прийшли до голосу нові люди, а серед них на перше місце висунув Боднарович Михайла Демковича-Добрянського, що став чи то секретарем, а чи організаційним референтом. Богдан Кравців, один з-поміж співосновників "Групи", залишився щоправда в її проводі, одначе було видно, що Боднарович не мав до нього такого беззастережного довір'я, як до Демковича-Добрянського. Я залишився тільки одним зо звенових, що з них нікого не відсунено, навпаки, ще нові прибули і робота пішла своїм порядком.

Відразу стало помітно, що Група Української Націоналістичної Молоді взяла напрям на УНДО. Ніби існувала вона далі так само, як давніше, та й праця велася та сама і наче б то нічого назовні не змінилося. Тільки членства стало так багато, що не сила було його помістити в одній групі. В самому Львові вже були три "Групи" - студентська, реміснича й робітнича. Такі ж самі групи поставали в провінційних містах, як у Тернополі, Коломиї, Станиславові, Стрию і Перемишлі. Зав'язками їх ставали колишні "Студентські Секції". Тепер ці секції оживали тільки в вакаційному часі, коли студенти верталися з університетів додому, проте на місцях лишилася якась кількість колишніх студентів, що не пішли в університет, знайшли собі якусь працю і так всякли в місцеве життя. Довкола них зібралися молоді люди різних станів і так творилися осередки молоді, що по традиції називали себе "Студентськими Секціями", хоч по суті нічого або дуже мало мали спільного зо студентськими справами. Їхня ділянка простягалася головно на спорт і товариські розваги, взимі грали в шахи, час-до-часу влаштовували доповіді. Поволі заповнялися вони політичним змістом, тобто збільшенням зацікавлення до політичних справ, під впливом вітру, що віяв зо Львова і по зв'язках студентів з Групи Української Націоналістичної Молоді. Наспіла пора, щоб знайти якесь одностайне оформлення для всіх тих осередків молоді. Справу розв'язано в той спосіб, що вони дістали назву "Союз Української Націоналістичної Молоді". Трохи дивна була така організаційна структура: низові клітини організації не мали ніякого впливу на справи своєї централі, а рівнозначна їм Група Української Націоналістичної Молоді у Львові, силою свого центрального положення і столичного значення, стала організаційною надбудовою і крайовою централею. Ніхто на те не звертав уваги, не було ніякої ривалізації, всі були вдоволені, що діло не стоїть на місці, що організація росте і здобуває собі вплив та значення.

З весною 1927 року Союз Української Націоналістичної Молоді дістав свій власний орган, місячник "Смолоскип". Вийшло його кілька чисел, пробував і я в ньому сили мого слабкого ще тоді й невиробленого пера.

На сходинах студентської "Групи" щораз частіше почали бувати провідні члени УНДО. Вони приходили з доповідями, а то й так собі, як гості, прислухуватися нашим дебатам. Бачив я там Володимира Целевича, редактора Дмитра Палієва, д-ра Любомира Макарушку, один раз д-ра Степана Біляка, адвоката з Городка, іншого разу керівника канцелярії УНДО, Гладишовського. Якщо не помиляюся, заходив також інспектор Ліщинський, Голова дуже рухливої в тому часі "Народньої Організації Українців міста Львова", що була прибудівкою УНДО і влаштовувала бурхливі віча з приводу різних актуальних подій поточного політичного життя. Цей останній мав симпатію в студентів за свої гострі протипольські виступи на тих вічах.

Склалося так, що розписано тоді вибори до громадських рад у Галичині. Останні самоуправні вибори відбувалися ще перед війною і вже годі було довше правити наказними методами та призначеними згори ставлениками польської державної адміністрації. Поляки не встигли ще опрацювати одностайного для цілої державної території виборчого самоуправного закону і в Галичині вибори мали відбутися на підставі старого австрійського права ще з половини минулого століття з деякими пізнішими поправками. Це були перші вибори в Галичині після війни, до котрих станула українська суспільність. Вибори до варшавського сойму в 1922 році українці збойкотували, станувши на становищі, що Польща тільки тимчасово адмініструє українськими землями і не має права розписувати на них виборів до загально-державної законодатної установи. Українські політичні партії порозумілися в справі спільної виборчої акцїі, щоб якнайповніше використати всі можливі і принаймні по сільських та маломістечкових громадах, де українці мали більшість, вибрати українську самоуправу. Зав'язався спільний Виборчий Комітет, що випустив заклик до української суспільности, крім того діяли комітети при партійних централях. Виборчий Комітет УНДО звернувся до проводу Союзу Української Націоналістичної Молоді, щоб помогти в виборах, відпустити бесідників для вічевої акції.

Коли нас про те Боднарович повідомив - не було спротиву. Всі розуміли, що справа важна, в виборах узяти участь потрібно, а ще й те за тим промовляло, що це загально-національна справа, де всі українці йдуть спільним фронтом і тому члени Союзу Української Націоналістичної Молоді не працюють для УНДО, тільки для всієї української суспільности в Галичині.

Зголосився і я. У виборчому комітеті партії УНДО, зараз побіч Народньої Гостинниці, прийняли мене дуже люб'язно, розклали на столі виборчий календар з уже зазначеними датами віч у різних місцевостях і проєктованими в других, і там я з керівником канцелярії Гладишовським вибрав собі дні, коли можливо буде мені поїхати. В цілому виїздив я який десяток разів, звичайно в неділю, бо це була весна і люди в будний день не мали часу, працювали в полі. Один раз був я з послом Сергієм Хруцьким у бібрецькому повіті, раз з послом Любарським, а раз з Володимиром Целевичем у містечку Куликові між Львовом і Жовквою, а позатим посилали мене самого в недалекі околиці Львова. У вічевій акції брав я участь перший раз у моєму житті і спочатку трохи побоювався, щоб не скомпромітувати і себе і виборчий комітет. Мені йшло всього на 21 рік і хоч до того часу був я незлим крикуном на зборах, та все те йшло серед чотирьох стін переважно студентських домівок. Тепер уперше доводилося виступати перед широкою громадою різношерстної публіки, в присутності поліцистів та інших представників польської адміністрації. І не тільки промовляти, але й давати відповіді та пояснення на всякі запитання про подробиці виборів. І треба бути приготованим на всякі провокативні виступи. Правда, кожен з нас обзнайомився перед тим з виборчим законом, а крім того Целевич широко нам його коментував на зборах Студентської Групи Націоналістичної Молоді. До того, люди привикли шанувати "делеґатів зо Львова", хочби він був собі звичайна капустяна голова або кукурудзяний сніп. Все таки було б соромно, якби хтось з місцевих мудрагелів і т. зв. у Галичині "хлопських філософів" загнав мене в сліпий кут. Якось ішло мені щасливо, люди були вдоволені, до Народньої Канцелярії надходили прихильні звідомлення і в УНДО коло мене, як і коло інших моїх товаришів виборчих аґітаторів, пильно надскакували та всіляко нам годили, сподівалися в нас пізніших діячів своєї партії.

Це тривало майже три місяці і ввесь цей час добре топталася стежка між вулицями Костюшка й Супіньского. Боднарович трохи не щодня бував в УНДО, а в нас реґулярно кожного тижня на сходинах можна було застати когось з діячів УНДО. В розгарі виборчої акції це якось не дуже помічалося і, мабуть, уважалося зрозумілим та оправданим. Хоч слід сказати, що помимо своєї ваги виборча акція до самоуправління вважалася в масі членства побічною справою. Поперше, тільки одиниці в ній брали безпосередню участь. Подруге, ввесь час ішла звичайна дотеперішня праця у львівських товариствах і над політичною самоосвітою внутрі "Групи". Національно-політична українська література в тому часі була бідна, просто не було що читати, коли лишити на боці переклади соціялістичних і комуністичних теоретиків. Вистане сказати, що для внутрішнього вишколу ми послуговувалися книжкою соціялістичного автора, Юліяна Охримовича, п. н. "Розвиток української політичної думки", брошурою хоч не злою, то все таки з соціялістичною закраскою.

А потім прийшли вакації, всі розїхалися і силою того факту припинилися на якийсь час зв'язки з УНДО.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Ця партія звичайно вживала тільки інціялів своєї назви - УПНР - і в своєму нутрі читала їх: Українська Партія Національної Революції.

[2] Скорочено: УНДО. Партія перетривала до вибуху війни 1939 року, пізніше заниділа, на еміґрації лишилися з неї тільки одиниці.

[3] Ця група обмежувала політичні аспірації українців у Галичині до територіяльної автономії в межах польської держави.

[4] Совєтофільські елементи відкололись від УНДО в 1927 році і створили "Українську Партію Праці", Провідними в ній діячами були письменник Вячеслав Будзиновський, ґімназійний учитель Гриць Микетей та д-р Михайло Західний, адвокат у Бережанах. Вони підтримували зв'язки з групою д-ра Євгена Петрушевича в Берліні. Видавали два тижневики у Львові: "Раду", що її редаґував Гриць Микетей, призначену головно для інтеліґентних кіл, і "Працю", що мала обслуговувати селянський і робітничий світи. Її редактором був мій знайомий студент, пізніше письменник Іван Шкварко. Любив він пограти в шахи і ми часом стрічалися за шахівницею, де він розказував мені всякі сенсаційні закулісові історії про угодовщину в УНДО. При відвороті в 1941 році большевики його арештували і він чудом урятувався від розстрілу. Це він описав у своїх мемуарах п. н. "Проклинаю".