II. РОЗДІЛ

ЯК І ЗА ЩО ВБИТО СОБІНЬСКОГО?

Перші вістки. - Чи УВО? - Голоси польської преси. - Коментарі жидівської "Хвілі". - Польська шкільна політика супроти українців. - Українська самооборона: шкільні плебісцити і збірні лекції. - Її образок з одного села. - Вбивство Собіньского - як світло блискавки. - Ревізії й арешти.

Тим часом хтось скочив до міста і приніс газети. В ранішніх виданнях польських часописів передавалися вже здогади, що цим убивством керувала українська рука. Український часопис "Новий Час" ось так переповідав цю подію на підставі звідомлень польської преси:

Вбивство куратора Собіньского

"О год. 6 вертався куратор Собіньскі зо своєю жінкою додому при вул. Королівській ч.3. За ними в віддалі около 30 кроків ішло двох невідомих людей. На 15 кроків перед домом, де мешкав покійний Собіньскі, ті два невідомі зближилися на кілька кроків до Собіньского й один з них вистрілив. Стріл поцілив у голову. Собіньскі впав на землю і закінчив життя. Оба справники вбивства втекли в сторону гори св. Яцка. За справниками йшли два студенти, вихованці бурси "Товаржиства Школи Людовей", що міститься в тому самому будинку, де мешкав Собіньскі. На відгук стрілу вони обидва втекли, а не гналися за вбивниками, і через те вбивники мали час для втечі і зникли в темряві вечора. На місце вбивства прибули в короткому часі поліційні урядовці, воєвода і т.д. Тіло Собіньского перенесено до мешкання.

Поліція розпочала слідство, поліційні стежі розійшлися по місті, але справників не зловлено".

["Новий Час", ч. 78 (287), п'ятниця, 22 жовтня 1926.]

В замітках від себе додавав "Новий Час", що вся польська преса зійшлася на думці, що вбивство організували й виконали українці, цебто Українська Військова Організація. Свідки вбивства, згадані два вихованці польської ремісничої бурси, мали чути, як справники говорили з собою по-українськи. Це правдоподібно вигадка, бо в таких моментах люди мовчать, коли можна здогадуватися, що хтось підслухає їхню розмову. Виявилося, наче б то, що Собіньскі від довшого часу діставав листи з погрозами і в наслідок того його все охороняв поліційний аґент. В останньому часі, на домагання Собіньского, цю охорону знято. Склалося так, що недавно перед тим була в Собіньского українська делеґація під проводом посла Сергія Хруцького з Холмщини. Делеґація інтервеньювала в куратора в справі нещадної полонізації українського шкільництва. Тепер польська преса в послі Хруцькому бачила морального винуватця смерти Собіньского. Вдарила вона в великий дзвін, заповідала маніфестації польської суспільности і недвозначно закликала до погрому й відплатної акції супроти українців. Ось кілька її голосів, поданих знову ж за "Новим Часом":

"Дзєннік Людови", орган соціялістів, кінчить статтю, присвячену цій події, в такий спосіб: "Бл. п. куратор Собіньскі впав жертвою неуреґульованої системи і лінії поступування у відношенні до інших національностей, упав жертвою (якщо правдивими покажуться підозріння поліції, що вбивство виконали українці) заїлого націоналізму. Упав жертвою неначе з власної волі, бо кількакратно пропоновано бл. п. кураторові перенесення на інше становище. Але він уважав за свій обов'язок сумління і переконань витримати на пості у Львові, хоч стало одержував погрози і хоч поліційні чинники перестерігали його перед плянованим замахом".

"Слово Польске" переконане, що "страшний учорашній злочин у безпосередніх своїх мотивах мусів вилягтися з трійливої, душної атмосфери, що панує сьогодні в Польщі". Добачується воно великої небезпеки в заініційованій новим урядом ліберальній (?) політиці супроти непольських народів, якої противником був Собіньскі. Є воно переконане, що вбивство сконсолідує всю польську суспільність "в обороні найсвятішого національного інтересу".

Краківський "Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни" в статті п. н. "Хто сіє вітер - збирає бурю", подає таку вістку: "Гаряча польська молодь голосно говорить про те, що коли влада не зловить убивників, вона за єдиний вихід уважати буде пристосування терору й відплати супроти українських політиків".

["Новий Час" чч. 78 (278) і 79 (288) з п'ятниці 22 і понеділка 25 жовтня.]

Жидівський часопис польською мовою, "Хвіля", завжди дуже обережно висказувався в усіх справах, що випливали з польсько-українського суперничання та боротьби. З приводу вбивства Собіньского "Хвіля" переповіла погляди одного жидівського посла до варшавського сойму. Назвища його не подала, зазначивши тільки, що він спеціяльно займався справами шкільництва і студіював шкільні відносини в Польщі. На думку цього жидівського посла, в справі українських шкіл мав Собіньскі свій окремий погляд, що незавжди покривався з поглядом начальника другого відділу Міністерства Освіти, теперішнього віцеміністра Ґайчака. Ґайчак був за ліберальним трактуванням українського шкільництва і розширення його прав, у той час як Собіньскі систематично змагав до польщення галицької суспільности при помочі шкільництва. "Помимо своєї особистої доброти і свого великого такту" - закінчував жидівський політик, - "Собіньскі не був схильний до ніяких уступок і це може сталося причиною його трагічної смерти".1

Часопис "Слово Польске", перший горлодер на все місто, написав виразно, що Собіньского вбила Українська Військова Організація. Це підхопила й інша польська преса, теж і поза Львовом. Відчувалося, що такі інформації ідуть з кіл польської політичної поліції. Сама ж Українська Військова Організація мовчала. Не видала ніякого комунікату в цій справі, але й не заперечувала вісток польської преси. Все ж таки було ясно, що це вбивство мало політичний характер. Не було певности, чи за ним криється Українська Військова Організація, зовсім добре міг убити Собіньского хтось з його багатьох жертов: він безцеремонно проганяв українців з учительських посад, переносив їх на захід Польщі, часто розділяючи в той спосіб родини з собою, посилав учителів на передчасні емеритури, декому зовсім відмовляв емеритальної платні. Завдав він багато горя людям і неодні уста з прокляттям вимовляли його ім'я та кликали Божої кари на його голову. А вже коли хтонебудь брав якусь участь в українському державному житті 1918 - 1919 років, той не міг сподіватися нічого доброго від Собіньского. І коли справді діставав він листи з погрозами, то напевно не від Української Військової Організації, що ніколи тим не займалася, тільки хіба від людей, котрих він тяжко кривдив у шовіністичному засліпленні.

На цьому місці не від речі було б подати кількома словами основи польської шкільної політики в Галичині.

Тяжким зусиллям української галицької суспільности, довголітньою леґальною боротьбою у львівському соймі й віденському парляменті доведено до того, що з вибухом першої світової війни було в Галичині 2426 народніх українських шкіл,2 шість ґімназій, не пригадую вже одна чи дві вчительські семінарії і кілька катедр у польському в засаді львівському університеті. Після того, як Галичина ввійшла в склад польської держави, польський міністер освіти Станіслав Ґрабскі, професор економії львівського університету, запеклий україножер з партії польських "народових демократів", виступив з програмою плянової полонізації Галичини й Волині. Впродовж 25 років східні окраїни Польщі, заселені українцями, мали стати чисто польською національною територією. Різні були пункти в цій фантастичній програмі, але головний натиск покладено на школу, як засіб приспішеної полонізації.

В 1924 році схвалено в варшавському соймі закон, що вводив примусову двомовність навчання в усіх державних народніх школах на українській національній території. Таким чином одним помахом пера перекреслено довголітні здобутки культурної праці українців. Одночасно закон постановляв, що у львівській шкільній окрузі і також на Волині й Поліссі можливо допустити українську мову навчання, під такими умовами:

а) згідно з державним переписом людности в тих громадах мусить бути щонайменше 20% українців,

б) прохання мусять внести батьки щонайменше сорок дітей у шкільному віці. Підписи батьків мають бути леґалізовані, цебто потверджені в нотаря або іншими передбаченими в законах способами.

Це ставило великі труднощі перед організованою українською суспільністю. Не тільки треба було витрачати час на збирання підписів і платити за те нотареві, але й часто не було кому зробити того на місці. Повітові осередки мусіли висилати людей, щоб переводили й допильновували акцію на місцях. Помимо всіх тих труднощів, помимо всіх перепон адміністраційної влади, українці самої тільки Галичини відразу внесли понад 100.000 деклярацій за 130.000 дітей.

Не набагато це придалося. Польська шкільна адміністрація чіплялася всяких закарлючок і дрібних формальностей, щоб відкинути прохання. А раз прохання відкинено - плебісцит дозволений був аж за три роки.

Всі школи були або державні, або приватні на підставі дозволу державної влади. В самообороні своєї культури українці шукали різних способів, щоб рятувати своїх дітей перед винародовленням і духовим каліцтвом. М. і. користали з постанов давнішого закону, що дозволяв провадити збірні лекції в гуртах небільше десяти осіб. Але й ці приватні лекції були сіллю в оці поляків, від куратора у Львові почавши і на звичайному сільському поліцистові скінчивши. Батьків тероризували, курси розганяли, не дивлячись на те, чи є до того якийсь законний претекст. Українська галицька преса тих років переповнена була дописами з місць про самоволю польської адміністрації. Вибираю з них один, з моєї рідної Коломийщини, друкований у львівському "Новому Часі" на кілька днів перед смертю Собіньского:

"Дня 2 жовтня 1926 року перепровадила державна поліція ревізію в Голови Кружка "Рідної Школи" в Мишині, забираючи від нього статути Кружка, затверджені воєвідством, протоколи і список членів. Ревізію переводили три поліцаї. На запит Голови Кружка, Василя Миронюка, сина Михайла, на чиє доручення переводять ревізію і чи мають на неї уповноваження, поліцист Квятковскі заявив, що це нікого не може обходити. Коли Голова Кружка настоював на своїм і жадав, щоб йому сказали, яким правом переводять ревізію, показав Квятковскі письмо, засланяючи його наголовок і число, в якім вичитав Голова, що наказується опечатати льокаль, де відбуваються збірні лекції, і розігнати дітей. Під тим письмом находився підпис печеніжинського3 старости Тишковського.

По перепровадженні ревізії в приватнім домі Голови Кружка, візвав його Квятковскі, щоб він пішов з ним до льокалів, де відбувається наука. І так опечатала поліція дві хати, де відбувалися лекції, а саме: в Насті Миронюк і Андрія Мочернюка, розігнала дітей і заборонила відбувати дальшу науку. Тут забрала шкільні підручники, зшитки, записки вчителя, книжки Кружка, листи з Головної Управи "Рідної Школи" і копії листів до Головної Управи, стінні карти України, Польщі і Европи.

Свідками того були: студент Михайло Кравчук, учитель Осип Зельський, Василь Миронюк, Дмитро Мочернюк син Андрія і Настя Миронюк.

Цю подію випередило письмо шкільного інспектора Риґеля, котрим він поручав провізоричній управительці місцевої державної школи, Дригорцевій,4 виказати на кару всіх тих дітей, що ходять на збірні лекції.

Дня 4 жовтня виїхала делеґація з 12 людей до старости в Печеніжині, щоб інтервеньювати в цій справі. На делеґацію викрикував староста Тишковскі, як на своїх слуг, погрожуючи їм у різний спосіб. Коли один з делеґатів звернув чемно увагу старости, що до нього прийшли люди на скаргу в справі розігнання збірних курсів, розлючений шляхтич накинувся на того чоловіка та піднесеним голосом почав кричати. Врешті покарав Михайла Кравчука п'ятиденним арештом, а одного делеґата, що не мав при собі "доводу особистого" - також. На заяву делеґації, що батьки мають право вчити своїх дітей приватно, закричав староста, що він у своєму повіті не дозволить нікому уряджувати лекції".

Це зразок з одного тільки підгірського села. Подібні сцени повторялися кожного дня на всій широкій українській землі від прип'ятських боліт до карпатських гір - скрізь ішла затяжна й уперта боротьба за душу української дитини. Хто міг про неї чути і кого могла вона в світі зацікавити! Українських часописів світ не читав, меморіяли з покликами на запевнену мировими трактатами охорону національних меншостей нечитані мандрували до коша, чужу пресу інтересували тільки сенсації. І така сенсація прийшла. Смерть представника польської влади, душохвата Собіньского сліпучою блискавкою перерізала темряву ночі над українськими землями під Польщею. Про те мусіли заговорити найперше самі ж польські газети і, горлаючи проти українців, тим самим звертали увагу і польської і світової прилюдної опінії на відносини між українським та польським народами. Піднялися про те голоси в польському соймі, звітувала про них світова преса в своїх звідомленнях і кореспонденціях з Варшави.

Чого не змогли зробити тонни задрукованого паперу, це досягнув один стріл бойовика Української Військової Організації. В нікого вже не було сумніву про політичний підклад убивства Собіньского. А справників не зловлено, робота чиста - комар носа не підточить.

По цілому краю розлилася широка хвиля арештів. Авже ж, нічого було шукати за вбивниками Собіньского десь у Стрию чи в Коломиї, але поліція використовувала нагоду для ревізій по українських установах і в мешканнях чільних українців, головно ж серед української студентської молоді. В часописах про те писалося мало, в українських тільки короткі вістки та й то неповні, а польська преса мовчала, як води в рот набрала. Ціле слідство окутане було таємницею, репресійна акція нуртувала під землею. В рубриці "Ревізії й арешти", що не зникала зо сторінок української преси, від коли поляки зайняли Галичину, день за днем читалися тільки сухі, короткі повідомлення:

"Вночі по вбивстві, о год. 12, переведено ревізію в Українськім Академічнім Домі при вул. Супінського. Ревізію переведено в усіх кімнатах. Поліція нічого не знайшла.

На другий день, у середу о год. 6 вранці переведено ревізію в мешканні студентів при вул. Вишневецьких ч. 2 й арештовано студентів: Володимира Качмарського, Михайла Німціва і Стоцького та ґімназійних учнів, братів Романа й Євгена Качмарських...

Переведено ревізії рівнож у Духовній Семінарії і в Домі Інвалідів. Арештованого Михайла Матчака випущено на волю. Як подають польські газети, в помешканні ґімназистів при вулиці Бема знайдено склад зброї. Наскільки в цьому правди - невідомо. Взагалі дуже мало відомо, де переведено ревізії й кого арештовано".

["Новий Час", ч. 79 (288) з 25 жовтня 1926.]

Зате таємними стежками приватної інформаційної служби вістки про слідчу акцію поліції негайно доходили до керівного осередку Української Військової Організації у Львові. Ніколи невідомо, що принесе ревізія чи арешт хочби й найпростішого члена - поліція завжди могла натрапити на нитку, що вела б її до центру. Тому приймалися засоби обережности, мінялися нічліги, згущувалася конспірація. А через те часом ослабала організаційна діяльність, уривалися зв'язки, нераз і надовго.

Бувши малесеньким коліщатком на самому низу організаційної машини, я нічого про те не знав. Навколо мене пливло життя, то бурхливо, то спокійно, а я, як десятки й сотні таких же самих юнаків зо свіжішого нарибку Української Військової Організації, тільки й те могли робити, що ждати, аж доки знову не зголоситься хтось до нас і не покличе до діла в ім'я зложеної присяги.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Подано за "Новим Часом", ч. 78 з 22 жовтня 1926.

[2] За даними "Енциклопедії Українознавства".

[3] Від містечка Печеніжин коло Коломиї.

[4] Чи не помилка, назвище мабуть перекручене, правдоподібно повинно б бути "Григорцевій".