I. РОЗДІЛ

ПЕРША НІЧ В АКАДЕМІЧНОМУ ДОМІ

Поворот з вакацій. - Управитель Ерстенюк приділив мені кімнату. - Між комуністами. - Нелеґальна комуністична література під моїм матрасом. - Несамовита історія студента Лєха. - Студентський самосуд. - Поліційна ревізія.

Поїзд заїхав на станцію Персенківка під Львовом. Довгенько там стояв, машина пихкала парою, подорожні нетерпеливилися, чому нема в'їзду на головний двірець. Хіба ж це війна? Славити Бога, вже шість літ минуло, коли до Львова долинав гук гарматніх пострілів, був час забути про те. І подумати, що в соймі в Варшаві сидить п'ятсот вибранців народу, лихий їх знає, що вони там роблять, а тут поїздом до міста неможна на час доїхати... Такими завваженнями перекидалися люди в вагоні, майже самі поляки, тут і там трапився жид. І хіба тільки я один-одним українець.

Український Академічний Дім у Львові

Не спішилося мені. Міг би я й тут висісти, та до трамваю не так то вже і близько, а клунок у мене важкенький. Здається, небагато тих студентських статків, але поставити їх на плечі - давить. Є що нести. На головному двірці юрба з рук видирає валізку, кожен хоче заробити кілька грошів, трапляються й бідніші студенти між ними. Та хто в Персенківці висідає з поїзду, щоб оплатилося їм ждати?

Вечір стояв теплий, хоч уже й середина осени - 19 жовтня 1926 року. Приїхав я до Львова, як студент другого року права. Вписали мене товариші перед кількома тижнями, я забарився ще в Коломиї, викінчували ми там усякі студентські справи. В кишені в мене лежало повідомлення, що прийнято мене на мешкання до Академічного Дому при вул. Супінського ч. 21, по приїзді маю зголоситися в управителя, він покаже мені місце в кімнаті. Чесно я собі на те заробив. Цілі вакації ішла в краю акція на допомогу в устаткуванні Академічного Дому, пущено клич: "одне ліжко для Академічного Дому!" На те потрібно було назбирати сто золотих. Наша Студентська Секція в Коломиї не сиділа, згорнувши руки, зорганізувався аматорський гурток під проводом "залізного студента" з царських ще часів у Варшаві, Олекси Скалозуба, що примандрував до Коломиї з українським військом. Дали ми кілька театральних вистав в околиці, а що прихід ішов на Академічний Дім - публіка заповняла залю, наша Секція "перевиконала плян" і кілька наших студентів, між ними і я, здобули в тому Академічному Домі приміщення.

До того часу була там жіноча ґімназія Сестер Василіянок. Тільки внизу, неначе в підземеллі, чинна була студентська харчівня, т. зв. менза1 завжди повна студентів, що приходили туди не тільки на обід, але й на те, щоб милуватися видом гарненьких ґімназисток, що й собі пускали бісиків до хлопців. На мешкання для студентів митрополит Андрій Шептицький відпустив кам'яницю при вул. Марка ч. 20, недалеко від Академічного Дому. Місця там небагато і приміщення недуже вигідні, але коли пустка в кишені і нема даху над головою - ці кімнати здавалися нам палацом. Тепер же ж для ґімназії Сестер Василіянок поставлено великий модерний будинок при вул. Длуґоша, Академічний Дім звільнився, перебрало його під своє ведення "Товариство Прихильників Освіти" і студенти збігалися туди, як до Єрусалиму.

Одним з них був я. Що там значить, чи поїзд приїде пів чи навіть годину пізніше, коли в свідомості сидить приємна певність, що непотрібно блукати по місті, впрошуватися на нічліг до товаришів, турбуватися про завтрішній день - у мене свій дім, Академічний Дім.

Нарешті поїзд рушив і за кілька хвилин вкотився на криту дахом головну залізничу станцію у Львові. Огорнули мене рух і гармідер з усіх сторін. На вулиці викрикували продавці газет, вийшов надзвичайний випуск з якоїсь нагоди. Не дуже тим люди цікавилися, нема тижня, щоб не друковано якогось надзвичайного видання, часто з благенької зовсім причини. А вже цього року вдосталь сенсації, коли в травні місяці Йосип Пілсудскі зробив державний переворот у Варшаві та перебрав владу в свої руки. Трохи не кожного дня випускали надзвичайні додатки до газет, аж набридло.

Непізня ще була година, коли ввійшов я в двері Академічного Дому. Трапився знайомий студент у сінях і від нього довідався я, що за управителя в нас студент Дмитро Ерстенюк. Його кімната остання в коридорі першого поверху наліво, там же й канцелярія. Ерстенюка я знав з вигляду. Був це жонатий уже чоловік, мав троє дітей, геть чисто лисий. Років йому було вже добре по тридцятці. Перейшов він австрійську і потім українську визвольну війни, а коли перед роком знесено бойкот польських державних університетів, він пішов докінчувати перервані війною студії на філософському факультеті. Людина був він добряча і лагідної вдачі, любив виголошувати довгі промови і завжди забирав слово в дискусіях на студентських зборах і доповідях. Студенти його любили, поважали за старший вік і щиру душу.

Привітався я з ним, він заглянув у реєстр мешканців Академічного Дому і подав мені число моєї кімнати. За співмешканців дістав я двох комунізуючих студентів: Осипа Лєха,2 студента ветеринарії з Золочівщини та одного з братів Яворських з Дрогобиччини. Їх було на той час у Львові кілька, запеклі комуністи-фанатики.3 Дуже це мені не сподобалося і я просив Ерстенюка, чи не можна б зробити якоїсь заміни.

- Подумаємо, - сказав він, - тепер пізно вже. Зараз десята година, замикаємо браму.4 Та й не всі ще студенти приїхали. За кілька днів напевно будемо робити різні пересунення й переміщення, постараюся дібрати вам інше товариство. А тим часом ви добре перегляньте свої речі, чи не маєте там якої нелеґальщини.

- Ні, не маю. А хіба щось висить у повітрі?

- То ви нічого не знаєте?

- Нічого. Я просто з поїзду, з Коломиї.

- Сьогодні ввечері вбито куратора5 Собіньского. Є вже надзвичайні повідомлення газет. Більше як певно вночі прийде поліція на ревізію. Ну, я мушу ще обійти кімнати і кожному про те нагадати. Побачимося завтра.

Зайшов я до своєї кімнати, привітався з обидвома співмешканцями, що тільки глянули на мене з-під лоба і буркнули щось під носом, і присів на хвилину на вільному ліжку. Ні, не витримаю тут! Собака в погребі менше нудьгував би, як я тут між цими похмурими й насупленими типами.

Вийшли вони на коридор, а я взявся розпаковувати валізу і стелити постелю. Чую, щось шелестить у ліжку. Підніс я ріжок матрасу - а вся сітка під ним устелена большевицькою підпільною літературою. Заглянув я під два другі ліжка - нема нічого. Ач, собачі сини, себе бережуть, а мене то хай дідько візьме!

Вилетів я на коридор і першого стрінув Михайла Демковича-Добрянського з нашої Групи Української Націоналістичної Молоді. Де не взявся ще один і другий, вістка оббігла ввесь Академічний Дім, що комуністи зробили склад своєї бібули6 в моїй кімнаті. Всі гурмою туди посунули, позбирали в простирадла їхні речі й винесли на подвір'я, самі ж вони вже й на очі не показувалися зо страху. Пішли зо скаргою до управителя Ерстенюка. Що ж він міг їм порадити на цей самосуд? І так було вже по всьому, він тільки скористався з нагоди, щоб виголосити до нас одну зо своїх промов, що в Академічному Домі є своя влада, що він її представник, що без нього нічого невільно самочинно робити і т.д. Ми вислухали його, тут і там перебиваючи окликами: "Геть з комуною! Геть з большевицькими провокаторами!" Та й на тому скінчилося.

А над ранком налетіла поліція. Не в усіх кімнатах робила ревізію, переглядала тільки особисті документи. З просоння я малощо розумів їх, тицьнув під ніс мою університетську виказку та й вони не дуже розбалакувалися зо мною і за хвилину я знову спав сном блаженних.

Вранці виявилося, що після першої ревізії два тайні поліцисти вернулися ще раз і забрали з собою студентів Миколу Ковалиська та Павла Ґенґала. Перший з них перед кількома тільки місяцями вийшов на волю з т. зв. процесу поштовців,7 а другий теж частенько бував гостем у поліційних арештах. Це діялося на моїх очах, я саме зійшов до їдальні поснідати.

Серед таких то невеселих подій минула моя перша ніч в Академічному Домі.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] З латинської мови - стіл. Так в університетах називали місце, де харчувалися студенти.

[2] Про долю того Лєха розказували пізніше несамовиту історію. Не знаю, скільки в тому правди, за що купив, за те і продаю. Переповідав її мені в тюрмі комуніст Балицький, студент, українець латинського обряду. Коли в 1933 році застрілився Хвильовий, а потім і Скрипник, багато українських в'язнів, засуджених за комунізм, порвали з комуністичною партією і шукали зближення з в'язнями-націоналістами. Одним з них і був цей Балицький, походив чи не з Бережанщини або з Підгаєччини в Галичині. Про Лєха розказував він мені таке. Свого часу, коли після відомої "пацифікації" проголошено наглі суди на українських землях, в польській пресі надруковано коротке повідомлення, що на подвір'ї тюрми в Луцьку повішено урядовця відділу безпеки волинського воєвідства. Перед тим зірвала з ним його наречена і відослала на руки його родини заручиновий перстень. Стільки всього для публіки в газетах. Це був епілог закритої для людських очей таємничої інтриґи. Десь недавно перед тим відбувалися доповняльні вибори в одній з волинських округ, КПЗУ (Комуністична Партія Західньої України) виставила там - під чужою фірмою, бо ж сама була нелеґальна - кандидатуру одного зо своїх членів. Кинено в повіт аґітаторів, між ними й Лєха. На Волині поліція не панькалася ні не церемонилася - половили аґітаторів і посадовили в арешті. Коли вже Лєх сидів, вийшло на яву, що він має ближче відношення до комуністичної партії. Його здорово побили і він до чогось там признався. Тоді мав з ним розмову повішений пізніше урядовець воєвідського відділу безпеки в Луцьку і поставив йому справу одверто: або будеш працювати для нас, тоді вийдеш на волю, або не схочеш, то ніколи світа не побачиш. Лєх піддався. Йому влаштували втечу з тюрми і перехід кордону на большевицький бік. Недовго там загрів місця - його зловили і розстріляли. Виявилося, що цей же урядовець відділу безпеки стояв на послугах большевиків і видав їм Лєха. Не знав він, що один зо слідчих НКВД, що судили Лєха і знали цю справу, працював для польської розвідки і в свою чергу всипав їхнього співпрацівника в Луцьку. Такими крутими стежками ходила тоді доля людей, ніхто не знав, від кого залежить - жити йому, чи помірати.

[3] Пам'ятаю добре тільки двох з них, старшого Матвія і молодшого Федора. Пізніше вони перейшли кордон і з усіх них мабуть тільки один урятувався від переслідувань галичан за "єжовщини". Я бачив його у Львові після того, як німці прогнали большевиків. Комуна геть вивітріла йому з голови і він з жалем говорив про свою молодість, даремне протрачену в боротьбі за чужу для свого народу справу.

[4] У Львові був звичай, що о десятій годині ввечері сторожі замикали брами кам'яниць. Хто не мав власного ключа, мусів викликати сторожа дзвінком і платити т. зв. шперу за відкриття дверей. В той час це коштувало 20 грошів.

[5] Для шкільної адміністрації Польща була поділена на шкільні округи, очолені кураторами. Українські землі Галичини в загальній адміністрації ділилися на три воєводства - львівське, тернопільське і станиславівське - а в шкільній всі три вони творили одну шкільну округу.

[6] Бібулою називали підпільну літературу, з уваги на те, що вона часто друкувалася на тоненькому папері, щоб займати якнайменше місця.

[7] Процес Івана Паславського й товаришів - разом дванадцять - за експропріяції польських державних грошей у поштових урядах на цілі Української Військової Організації.