XI. РОЗДІЛ

ОУН ЗАГОСПОДАРЮЄТЬСЯ В ГЕНЕРАЛ-ҐУБЕРНАТОРСТВІ

Довоєнні умовини праці ОУН на захід від Сяну. – Сич провідником ОУН у Генерал-Ґубернаторстві. – Його ставка на опозиційний елемент. – Бандера творить власну Екзекутиву за плечима Сича. – Дух репрезентантщини в ПУН. – Василь Турковський, перший Провідник опозиційної Крайової Екзекутиви в Кракові. – Поділ Г.Ґ. на три області. – Що робити з утікачами? – Поліційні курси. – "Бавдінст" та "Українська Служба Батьківщині". – Надії на "веркшуц". – Звіт поручника Володимира Чигуна. – Перші українські веркшуци в Ватенштедт. – Прохання за інструкторами до Військового Штабу ОУН. – Переїзд до Г.Ґ. – Поділ на три групи: Стальова Воля, Стараховичі й Скаржиско. – Використання веркшуцу для військового вишколу в ОУН. – Невдоволення і перешкоди німців. – Опозиція Бандери розкладає веркшуц знутра і підриває дисципліну. – Димісія Чигуна. – Значення веркшуцу для ОУН. – Краківська "залога" ОУН. – Епідемія розвідки в диверсантів. – Внутрішня розвідка в Кракові. – Розповідь д-ра Лапичака. – Висилка хворих членів ОУН до Криниці. – Санаторія "Наш Дім". – Полк. Бізанц перебирає на себе її кошти. – Стає вона централею ОУН на лемківські гори. – І тут диверсія. – Перші кроки в організаційній роботі. – Повітова Екзекутива ОУН у Новому Санчі й Криниці. – ОУН завоювала Лемківщину. – Національні свята в Криниці. – Похорони друга Івана Коханського. – "Білий Дім" – місце на курси ОУН. – Впливи ОУН у місцевому бавдінсті та в учительській семінарії. – Пансіон "Одаліска".

На руїнах Польщі залишилася одинока українська організована політична сила, Організація Українських Націоналістів. Вона зазнала найбільших ударів у війні, але з подивугідною животністю відроджувалася і ще не закінчився воєнний хаос, як уже повідновлялися в різних місцях її організаційні центри, шукали зв'язку між собою на боки і догори, всякали окремих членів, будували організаційну мережу, виступали з ініціятивою ще заки оформився провід, чи пак ще заки провід встигнув охопити їх усіх своїми контактами.

На землях Генерал-Ґубернаторства до часу війни членів ОУН не було багато. Далеко на півночі, на Підляшші, покищо національну свідомість треба було будити, українське життя наражене було там на нечуваний утиск, щоб попасти до в'язниці вистачило назвати себе українцем, а хто заговорив українською мовою, той відразу кваліфікувався, як антидержавний, революційний елемент.

Подібні відносини панували на Холмщині, та тільки там сильніша національна українська стихія. В останніх роках перед війною поляки повели брутальний наступ на православну церкву, розбираючи церковні будинки, валили дзвінниці, конфіскували церковне добро. Годі собі уявити дурнішої політики, вона викликала страшенне обурення навіть серед зовсім національно несвідомих українців, серед православних і греко-католиків, проти тієї ганебної акції нищити храми Божі протестував теж митрополит Шептицький. Православне українське населення Холмщини вважало удари на свою церкву не тільки релігійною, але й національною справою, ненависть до Польщі глухо клекотіла і виливалася в чинних спротивах при обороні церков.

Тоді почала пробиратися туди ОУН відразу двома шляхами, з Галичини й Волині, і восени 1939 року вже мала свої опірні пункти в деяких місцевостях, хоч тяжко їм спершу було себе відшукати.

Надзвичайно несприятливим тереном для націоналістичної організації була Лемківщина. Бідна й заголюкана, з одної сторони наражена на сильний полонізаційний тиск цілого польського державного апарату, з другого відрізана різними правно-адміністраційними розпорядками від тіснішого культурного й економічного зв'язку з Галичиною, а з третього під переможними впливами москвофільства, головно кацапського священства, що ненавиділо Україну й шукало рятунку перед українською стихією з одного боку в польській протекції, а з другого в московському православ'ї.

Все таки вплив ОУН більшав там з кожним роком, передістався найперше до міст, а потім розливався по селах через шкільних учнів, студентів, ремісничу молодь, вислужених вояків з польського війська, що стрінулися там і заприязнилися з націоналістами з інших околиць Західньої України.

Порівняльно найсильніше стояла ОУН на землях Посяння, в перемиському повіті й вузькій пасмузі українських сіл між Перемишлем і Ярославом. Здавен-давна перемиська земля славилася своєю високою національною свідомістю, політичною активністю й культурними та економічними успіхами. Коли почала в Галичині діяти Українська Військова Організація, в Перемищині дістала вона одну з найсильніших своїх баз і з тих околиць вийшло багато добрих бойовиків та провідних одиниць УВО. Все те пізніше перебрала в спадщині ОУН.

Коли ж тепер, після розвалу Польщі, хлинула на ті землі велика хвиля звільнених з-поза тюремних ґрат членів ОУН, коли кожен день перекидав через границю прихильників ОУН чи її здеконспірованих членів, що не могли вже залишитися на місці, постала потреба взяти ввесь цей елемент у тверді карби організаційної дисципліни і дати в руки ОУН сильний і динамічний інструмент діяння.

Голова ПУН наділив цим завданням Сича, найменував його Провідником Генерал-Ґубернаторства й доручив покликати до життя Крайову Екзекутиву, розбудувати організаційну мережу та поставити організаційний апарат.

На жаль Сич свого завдання не виконав і в тому не дуже можна його винувати. Бо в перші дні після війни, коли вже негайно потрібно зачинати організаційну працю, був він зайнятий демобілізацією решток свойого військового відділу, а потім звалилася йому на голову маса втікачів, потреба заопікуватися ними, вслід за тим прийшла організація Українського Центрального Комітету з його підбудовою Допомогових Комітетів, справа постановки репрезентації українців перед німецькою владою, а впарі з тим конференції, інтервенції, поїздки. Авже ж, усьому тому можна зарадити, взявши добрих співробітників. Нещастям для Сича і для ОУН було, що серед опозиції Бандери вже тоді твердо постановлено змагатися за владу, іти на опанування ОУН і ставити цілу справу на "своїх" людях. Сич відшукав Бандеру, Лебедя та інших провідників з опозиційного середовища, що тоді ще таїлися зо своїми намірами, здав на них організаційні справи, бувши з одного боку задоволений, що знайшов співпрацівників, а з другого певний, що на них можна здатися і що вони діло поведуть, а сам уважався далі провідником і виконував справи, що їх у тому часі бандерівська опозиція ще не могла взяти на себе. Отож Сич мав себе за провідника, але опозиція аж ніяк його таким не вважала і незалежно від нього та без його відома почала організувати свою Крайову Екзекутиву й узалежнювати від неї апарат ОУН у терені, в'язати його кличками, персональним добором знайомих собі і товариськими моментами сполучених людей. І закріплювавалася щораз більше, аж одного дня оцінила, що вже прийшов час і можна показати роги. Сич опинився в ролі сповидного провідника, що назовні фірмує справу, його іменем прикривається вся робота і мусить він нести відповідальність і перед ПУН і перед рештою української суспільности за речі, що на них не має ніякого впливу і що в більшості для нього закриті тайною.

І він мовчав, терпів, давив у собі біль, але не зважився на протиакцію, не шукав боротьби та опори на відданий собі елемент, якого в той час ще не бракувало і при помочі якого можливо було підрізати опозицію ще в самих початках так, що вона ніколи не змогла б розростися в могутній пізніше диверсійний фронт. Не тільки його самого огорнув цей параліч волі, побачимо пізніше, що не вільні від нього були інші члени ПУН. На них відбилося довголітнє перебування за кордоном, брак контактів з членством ОУН, нерозуміння психології революціонера безнастанно напруженого в чинній боротьбі і постійно нараженого на небезпеку. В той час ПУН уже не вів Організації Українських Націоналістів, він тільки репрезентував її. А з духом репрезентантщини пов'язані складні психологічні процеси, з яких на перше місце висувається підсвідоме бажання плисти за стихією, достроюватися до витворених нею ситуацій. Це фатально відбилося на дальшій долі ОУН, але тепер, після стільки років перебування на еміґрації, без ґрунту рідного краю під ногами, без атмосфери, що нею дише український нарід, я щораз більше починаю розуміти, що це не була хиба одного тільки ПУН з 1939-1940 років, що це незмінне соціологічне явище еміґрації, процес, якому невідхильно підлягатиме кожне політичне середовище на еміґрації. В такому самому положенні тепер і провід ОУНР і УГВР, хоч як би вони від того відпекувалися і це заперечували. Еміґрантщина витискає на душі людини пляму, що її ніяка сила не може стерти.

Ще буде сказано нижче, як бандерівська опозиція оформила свій провід. Як перший етап до того, створила вона Крайову Екзекутиву ОУН на Генерал-Ґубернаторство з осідком у Кракові і поставила на її чолі Василя Турковського, що перебув на тому пості майже рік, аж після того, коли ОУН чинно виступила проти диверсії і закріплювалася в терені та відзискувала свої давні впливи, стягнено Турковського з того посту і на його місце поставлено Романа Шухевича-Щуку, що очолював Крайову Екзекутиву майже до самої війни.

Я добре знав Василя Турковського. Родом був він з галицького Поділля, походив з римо-католицької родини, де перемішані були українці з поляками. Твердий націоналіст, до загину відданий справі член ОУН, безсумніву ідейний український патріот. Коли його судили за приналежність до ОУН, він відмовився відповідати на запити суду і склав заяву, що не вважає польського суду компетентним судити його, за свої вчинки він може відповідати тільки перед українським судом, установленим українським народом. Дістав чотири роки, переведено його в дрогобицьку тюрму, де я тоді був старостою українських політичних в'язнів, і там я з ним познайомився. Коли він пізніше вийшов з тюрми, я постарався, щоб йому дали працю в навивальні ниток "Центросоюза". Не було це легко, не він перший член ОУН, що його я просунув на працю в "Центросоюзі" і дирекція тієї установи лякалася поліційних репресій, та якось я втихомирив директора Шепаровича, що відносився до мене з довір'ям і десь у глибині душі не від того був, щоб помогти хлопцям. Швидко його знову арештували. Не знавши, як довго це буде, якийсь час прикривав я його відсутність і просив виплачувати платню, пізніше, коли вже виявилося, що сидітиме він до судової розправи, вдалося мені на його місце підставити його дружину.

При всьому тому Турковський був вузькоглядний фанатик, надавався на партійного пробойовика, ніколи на керівника, тому й не диво, що коли настала критична ситуація, його підмінили Шухевичем. На дні душі дрімали в ньому кровожадні інстинкти і не бракує людей, що в ньому добачують одну з головних пружин у диверсії, що перла до братовбивства.52

Край поділено на три області: Лемківщину, з осідком у Сяноці, Посяння з двома головними осередками в Перемишлі і Ярославі, та Холмщину з центром у місті Холмі. Області ділилися на Округи або Повіти, різниця тільки в назві, до них належали всі менші осередки в околиці з місцевими провідниками, зв'язковими а то й просто з окремими членами ОУН, що перебували там, прив'язані працею або організаційними дорученнями і контактувалися з найближчим до себе повітовим осередком ОУН.

Хутко наросло питання, що робити з усією тією масою людей, що перевалювалася через Сян. В нашому інтересі було затримати її на терені Генерал-Ґубернаторства, поближче краю, щоб у відповідний час, після перевишколу й підготовки, перекинути через границю для підпільної праці, а решту тримати в резерві на випадок можливости організованого повороту, якби настала війна з большевиками. Всі вірили, що прийде вона скоріше чи пізніше, але неминуче прийде.

Частина хлопців, що мала фахову або загальну освіту, могла приміститися або в системі Допомогових Комітетів, або як учителі чи кооператори, дехто промишляв купецтвом або промислом, молодші йшли до шкіл, що швидко почали відкриватися. А про інших конечно подумати, щоб німці не забрали на роботу десь у глибину Німеччини, звідки їх тяжко було б пізніше видобути. Помимо всіх зусиль, таки велика маса поїхала в Німеччину, там багато з них вступили в члени організації УНО (Українське Національне Об'єднання) і в скорому часі УНО нараховувало до сорока тисяч членів. Але багато затримано в Генерал-Ґубернаторстві.

ОУН кинулася організувати для них поліційні курси. В кількох місцях у Карпатах піднайдено приміщення і вишколено там кількасот поліцистів та обсаджено ними поліційні станиці на українських землях. Думка була, добре тримати якусь кількість людей при зброї, та й охорона українців тоді лежатиме в українських руках. А колись, після повороту в Україну, будуть готові кадри поліційно-порядкової служби. В поліцію брали різних людей, не тільки членів ОУН. Зокрема на вищих командних постах членів ОУН було менше, вони були ще за молоді віком і ще без досвіду, але можна сказати, що члени ОУН у поліції переважали, а решта були симпатики і що вся українська поліція в той час стояла під повним і беззастережним впливом ОУН.

В Німеччині від кількох літ обов'язувала так звана "Служба Праці" – Арбайтсдінст. Її поширено пізніше і на Генерал-Ґубернаторство, кожен молодий хлопець мусів відробити пів року чи рік при будовах шляхів, мостів та інших публічних роботах. Пізніше, в Галичині, цей "арбайтсдінст", що дістав там назву "бавдінсту",53 став прокляттям української сільської молоді, але тоді, на початках, прибрано його в патріотичну назву "Української Служби Батьківщині",54 українці мали на неї сякий-такий вплив, працю виконували вони тільки на українській території, отже кінець-кінців виходила вона на добро українцям, ліпше було те, як працювати десь у німецьких селян або в фабриках. Можна було там вести культурну й вишкільну роботу. Відбувалися курси передовиків55 та інструкторів для "Української Служби Батьківщині" і там теж приміщено деяку кількість членів. Як-не-як, а були вони кожної хвилі під рукою. Хоч і бунтувалися проти того, кожному здавалося, що тільки Сян перепливе, а вже на нього уніформа з крісом чекає – гайда на большевиків!

Ще можна було використовувати для тієї цілі службу охорони фабрик, так званий "веркшуц". Спочатку ОУН в'язала великі надії з нею, вважалося, що там збереться кілька тисяч озброєної молоді, служба не тяжка, багато вільного часу, його б використати на доповнення військового знання і ось так тримати на поготів'ї, на чужий кошт, готові стрілецькі формації на випадок війни.

Початків веркшуцу слід шукати в Німеччині. Чи цю службу заведено там ще перед війною, мені невідомо, можливо, що так. Але зараз після німецько-польської війни заведено веркшуц усюди, спочатку з самих німців, нездатних до військової служби на фронті, а потім набірали туди й інших. Надії, що їх ОУН чи радше її Військова Референтура в'язала з веркшуцами, не справдилися. Ніколи веркшуц не вийшов поза рами фабричної поліції і використати його для військового вишколу та військового поготів'я ОУН не вдалося. Деяке уявлення про те можемо виробити собі зо звіту поручника Володимира Чигуна, цю був при веркшуцах майже від самого початку і відійшов звідти аж восени 1940 року.

"Зараз після закінчення польської воєнної кампанії, дирекція фабрик у Ватенштедт у Німеччині вибрала около двадцять людей з-поміж тамошніх робітників-українців і приділила їх до веркшуцу. Переважали між ними еміґранти з Карпатської України, хоч можна було подибати й інших. Серед них був колишній сотник Дієвої Армії, Романченко, людина вже старша віком, коли рівняти його з рештою українських веркшуців, а з молодших – Найда, його титулували поручником. Фабричну охорону досі виконували вислужені вояки, тепер їх знову забрали до війська, а наші хлопці дібралися самі такі, що в війську не служили, не були фахово підготовані виконувати вартову службу в веркшуцах. Вишколити їх німцям важче, бо за вийнятком одного поручника Найди, ніхто не знав німецької мови.

Тоді сотник Романченко звернувся листовно до Військового Штабу ОУН через зв'язкового в Відні, просив допомогти, прислати українського старшину, щоб перевів вишкіл з українськими веркшуцами. Тоді мабуть зродилася в ОУН ідея використати веркшуци для військової підготови в ОУН, принаймні таке говорилося на початку жовтня 1939 року в Відні, де я в тому часі проживав.

Вибір ОУН упав на мене і я спочатку навіть радий був з того, сам захопився тією ідеєю. Одна тільки заковика. Веркшуци була формація, що підлягала цивільній владі через якісь там партійні установи, а з ними ОУН не хотіла в'язатися. Обминули її таким способом, що штаб ОУН договорився з німецькими військовими чинниками: наші люди підуть до веркшуців, під командою своїх старшин, до них не будуть мати ніякого діла партійні функціонери, призначення, звільнення й усякі інші зміни йтимуть за посередництвом війська. Німці потребували людей, передбачалося, що потреба ця в майбутньому ще більше буде зростати, тому погодилися.

Я поїхав до Ватенштедту і з запалом узявся за діло. Команду перебрав я від поручника Найди, що відійшов на становище дорадника чи ад'ютанта тамошнього коменданта веркшуців, унтервахфірера Ф. (назвища ніяк не пригадую). Була це добряча людина, симпатично ставився до наших хлопців, але одверто висловлював свою думку, що жодних військових вправ ані наук нам непотрібно, вистане навчитися стріляти з кріса чи з пістоля, та й кінець на тому, навіщо морочити собі голову чим іншим? Відчувалося, що не була це тільки його особиста думка, він мусів заслухати такі балачки між своїми зверхниками. Тим я не дуже турбувався, я мав письмове призначення від військової влади, дістав свої доручення від Військового Штабу ОУН, що йому безпосередньо в Організації підлягав, і систематично переводив рекрутський вишкіл, уживаючи тільки української мови в команді. Само собою, тільки в вільному від служби часі, та його не бракувало, бо службу робили ми так, що 24 години на варті і 24 години відпочинку.

Людей поволі напливало більше і під кінець листопада наш відділ нараховував уже около шістдесят людей різного віку, від двадцять до п'ятдесят літ. З початком грудня дістали ми наказ виїхати до Кракова, без ніяких ближчих пояснень і прибули ми туди дня 3 грудня 1939 року. До нашого відділу німці долучили чотирьох своїх підстаршин, а в Кракові перейняв над нами команду якийсь фон Панквіц. Тут теж наше число збільшилося на сто українців, колишніх вояків чеської армії, а серед них багато Карпатських Січовиків та около п'ять сотень новобранців з-поміж "цивілістів". Таким чином зросли ми до кількости около сімсот душ.

Поділено нас на три частини, кожна мала свойого українського коменданта, незалежно від того, що підлягала в ділянці вартової служби німецькій команді місцевого веркшуцу. Початково найбільший відділ силою чотириста душ під командою сотника Романченка вирушив до Стальової Волі, з рештою поїхав я до Стараховиць, а пізніше ще створився третій відділ під командою поручника Адріяновича в Скаржиську. До помочі сотникові Романченкові приділено ще поручника Папа, а мені поручника Дмитра Грицая.56 З військово-організаційного боку підлягали ми полковникові Сушкові в Кракові та його заступникові С.С. До них ішов спершу наш зв'язок і через них приходили поповнення до наших відділів.

Свій відділ поділили ми з Грицаєм на дві сотні так, що завше одна з них робила вартову службу, а друга мала вільне і тоді з нею ішов вишкіл. Практичні вправи відбувалися вдень на подвір'ї наших бараків, а ввечері теоретична частина вишколу в кімнатах. Незабаром мали ми свій польовий шпиталь, з Кракова нам прислали д-ра Романа Лебедовича.

В швидкому часі поширили ми засяг нашого вишколу на вправи в терені, як похід, наступ та оборона, і мали надію розгорнути це з весною на ширшу скалю.

Початкове все йшло гаразд, як було накреслено в плянах Військового Штабу ОУН. Але вже на весні 1940 року прийшла зміна на гірше. До того часу комендантом веркшуців на Стальову Волю і Стараховиці був згаданий уже фон Панквіц. Безперечно, йому наша праця не подобалася, він глядів на неї з неохотою і з підозрінням, але свою службу робили ми добре і не було за що шукати собі зачіпки. На його місце приділено штурмбанфірера Фрельса і з його приходом зачинається кінець нашого відділу веркшуців, як окремої військової одиниці ОУН. Найперше зібрав він докупи всіх німців – їх не було багато, малий відділ С.А.,57 що його ми вже застали в Стараховицях, і кількох підстаршин з веркшуців, та робив з ними якісь "політичні" лекції з інструктажем. Між іншим товкмачив їм, що українці мають бути тільки фабричними поліцаями і забути мусять про якесь військо, це не для них, зброя і право воювати – тільки для німців.

Почалися провокації з німецького боку, а наслідком того було, що хлопці спочатку почали тратити охоту до дальшої науки воєнного ремесла, а потім, коли вже їм занадто допекло, дезертирували. Накінець Фрельс видав мені зовсім формальну заборону "перетомлювати" людей у часі, призначеному на відпочинок. Тільки мала горстка ідеалістів потайки теоретично працювала над різними військовими дисциплінами. Коли ж Фрельс скасував українську команду в службі і на те місце впровадив німецьку термінологію, – до решти остиг початковий військовий запал.

Наша праця і без того була трудна, а труднощі йшли найбільше з двох причин. По-перше, склад нашого відділу постійно мінявся, одні відходили, другі приходили. Йшли з надіями, що це буде українське військо, коли ж ті надії потахали, – ждали першої нагоди, щоб утекти або звільнитися якимсь леґальним способом. Ще більш дошкульно давалася відчувати друга причина. Десь підготовлявся тоді – в той час я про те нічого не знав – виступ Бандери проти ПУН і проти його Голови. Веркшуци були сильні числом і добре організовані військові одиниці. Діставали добру платню, грошей не було де пропускати, засобляли вони щедро касу ОУН крім своїх звичайних членських внесків та оподатковання на цілі ОУН. Помимо служби і вишколу доволі було вільного часу, щоб читати організаційну пресу й літературу. В майбутньому укладі сил немало залежало від того, по чиїй стороні заявляться веркшуци. Ми, призначені до веркшуців командири, відповідальні були за їхній військовий вишкіл і стояли на становищі, що організаційний зв'язок, політична освіта й фінансові справи мають полагоджуватися через нас і нормальним руслом зв'язку через наших зверхників в ОУН, що ними були полк. Сушко і С.С. Може б воно й так було, якби обидва вони заявилися по стороні опозиції Бандери. Але вони були вірні Проводові, тому опозиція добиралася до веркшуцівських кадрів шляхами знизу, насилаючи нам політруків, організуючи мужву в трійки і п'ятки, пов'язані системою кличок та організаційних контактів поза нами, як їхніми військовими і службовими зверхниками. Це мало фатальні наслідки, член ОУН у веркшуці нараз дістав двох комендантів: військового і політичного, доручення і накази часто собі суперечні, бо "політруки" не рахувалися з військовими командирами ані не інформували їх про свою роботу, виконували її в більшості конспіративно, і веркшуцівський стрілець не знав, кого має слухати, а через те деморалізувався.

Я особисто їздив до полк. Сушка звітувати йому про цей прикрий стан. Полковник вислухав мене, розвів руками – він безрадний.

Що ж до відношення німецької команди веркшуців, теж не багато можна вдіяти. Військо має вплив тільки на особистий добір і доплив людей до веркшуців, не може мішатися в їхні службові реґуляміни. Порадив мені зголосити димісію на руки Фрельса через стан свого здоров'я, а він постарається, щоб військо мені не ставило перепон. Стан, що заіснував у веркшуці, не оправдує потреби затримувати там старшин ОУН. Будемо їх використовувати іншим шляхом. Так я й зробив і восени 1940 року вже був у Кракові".

З військової точки погляду веркшуци для ОУН не оправдалися. Але використовувала їх вона теж в інший спосіб. Краще було робити службу в веркшуці, як десь далеко в німецьких копальнях або в фабриках, чи в якогось "бавера",58 де дідько добраніч каже. Все ж таки звідти ближче до української території, хлопці жили разом, мали багато вільного часу, добре заробляли. Витягнути когось з праці в Німеччині нелегка справа, а пізніше стало це майже неможливо, а з веркшуцу в найгіршому випадку втік та й пиши пропало. Якщо дістали на його місце іншого, дезертира не шукали і не переслідували. Опісля не бракло вже кандидатів до веркшуцу, там дуже добре ховатися перед оком ґестапо, просто змінивши собі назвище, і полковник Сушко не одного хлопчиська врятував від концентраку, відправивши його до веркшуцу за фальшивими документами.

З веркшуців дістала ОУН чимало стрілива, динаміту та всяких вибухових речовин і ручних ґранатів. Ці останні транспортовано цілими валізками до "Куфи"59 в Сяноці.

Коли зрезиґновано з творення військових одиниць у веркшуці наслідком підривної роботи бандерівської опозиції, ОУН трактувала їх так само, як фабричних робітників, і організувала їх звичайною системою ОУН. Після переходу опозиції Бандери в явну диверсію, число веркшуців у згаданих трьох більших і в деяких менших фабричних осередках доходило до тисячі, з того щонайменше половина зорганізованих, військово й політично вишколених членів ОУН, здисциплінованих і на все готових людей. Решта – в більшості симпатики ОУН, а разом – сила не мала.

Добрих кілька сотень молодого бойового елементу ОУН постійно сиділи в Кракові. Спершу туди пер кожний і щойно звідти розходилися на різні призначені місця. Потім, коли перейшов уже перший масовий наплив, людей переймала ОУН на граничних пунктах, перетримувала в надграничних місцевостях, доки не скомунікувалася з Краковом, і вже просто з границі відправляла їх, куди слід. Помимо того в Кракові "залога" ОУН ніколи не сходила нижче трьох сотень, не рахуючи людей з родинами і працюючих. Не легка це річ втримати такий елемент у дисципліні, в готовості до праці, зберегти від деморалізації через безділля. Та й коштувало це, ОУН не в силі була власними засобами утримати стільки людей, це перекинено на плечі Комітетів і таборів для втікачів. Найбільший такий табір містився в колишньому польському академічному домі при Льоретанській вулиці, а були й інші, менші. Там люди мали дах над головою, там і харчувалися, а потім їм підшукувалася якась праця в місті, якщо не висилали їх кудись далі, або не вживали для чисто організаційних завдань. До них належала в першу чергу розвідка. Якась манія розвідки огорнула бандерівську опозицію, слідили всіх і вся, комуністів, поляків, жидів, українців, слідили самих себе. Коли майже рік пізніше захопили ми організаційну домівку при вулиці Зеленій ч. 26, знайшов я цілі стоси розвідочних звітів, часто писаних напів грамотною рукою, а серед них і звіти про мене, слідкували за мною – як і за іншими – від ранку до вечора, куди ходив на обід, о котрій годині куди ввійшов і о котрій вийшов і т. д. Більшість з того – зовсім непотрібне барахло, от робилося на те, щоб дати зайняття людям і щоб виловити з тієї маси таких, що справді мали розвідочний хист.

Ми вже знаємо, що першу пропозицію Гайвасові зроблено з ділянки розвідки. Я згадував про те, як Лебедь організував розвідку в таборі втікачів у Коросні. Це взяло форми епідемії, кожна нова людина так чи інакше мусіла обтертися об розвідку. З рамени бандерівської опозиції організували її дві особи: військову – інж. Євген Врецьона, і цивільно-політичну – Іван Равлик.

Володимир Кранський розказує, як і його приділено до розвідки, зараз таки після приходу зо Львова на початку жовтня 1939 року. Призначено його начальником протибольшевицької розвідки на місто Краків, віддано йому кімнату в таборі на Льоретанській вулиці та відряджено до його розпорядимости аж п'ятдесят людей. Їх поділив він на три ланки, що крім розвідочних завдань мали також вести вишкільно-політичну працю над собою. Деякі люди, як Ілько Білинський з Бережан і Оксана з Луцька, що про неї була мова, стояли поза ланками, для окремих доручень. Тому, що організувати розвідку з табору незручно, дістав пізніше ціле мешкання в місті.

Якийсь час належала теж до цього особиста охорона Бандери, що два тижні пізніше з'явився в Кракові, в його кімнаті на долівці постійно мусіли ночувати з ним три розвідчики-бойовики, а спочатку навіть самий Кранський.

Дістали на початок декілька адрес комуністів і мали за ними слідкувати. Показалося, що навіть п'ятдесятки людей було б замало, якби хотів охопити всіх підозрілих людей, вибірали з них тільки деяких. Кожного дня мусіли складати точний письмовий звіт зо свойого слідження, ті звіти забирав кудись або Р. або Федак. Цікаво, що обидва вони собі не довір'яли, один казав слідити другого і Кранський солідно це робив, рапортуючи Р. про Федака, а Федакові про Р., аж доки не навкучилася йому ця забава і він відпросився до краю. Щоправда були деякі успіхи, викрили одне поважніше комуністичне гніздо й кілька менших, наложили руку на комуністичну літературу.

Зайво було б входити в подробиці організаційної праці на місцях, вона одностайна і монотонна, всюди і скрізь однакова. Для зразку наведу тут, як виглядала праця осередку ОУН у Криниці, де зібралося згодом поважне число членів ОУН і де зорганізовано здоровельну й відпочинкову оселю для тих членів ОУН, що хворіли на туберкульозу або з інших причин мали підорване здоров'я. Користуюся інформаціями д-ра Томи Лапичака, що був одним з перших організаторів ОУН на тому терені і першим провідником ОУН на Криницю й Криниччину.

"Перші большевицькі стежі, що перейшли границю дня 17 вересня 1939 року, звільнили мене з польської в'язниці в містечку Корець на Волині. Недовго сидів я там, усього чотири місяці, але дуже прикрі умовини тюремного побуту надзвичайно далися мені взнаки: темниця, без найменшого промінчика світла, що й осліпнути можна, ліжка нема, тільки лавка, за вузька і за коротка, щоб покластися на неї, раз на день кусень чорного хліба і кухлик рідини, що її казали називати "кавою", раз на день винести парашу до потребника. Безнастанні допити вдень і вночі шарпали нерви. До тої міри був я, виснажений і знесилений, що ледве виліз з в'язниці, йти було годі, якось доволікся я до одного мойого знайомого на Волині і в гарячці та в маячінні перележав у нього два тижні.

Якийсь час приходив я ще в нього до сил, а потім, це вже був листопад, перейшов Сян на німецький бік. Мої університетські студії відбував я в Кракові, там і на практиці лікарській був у шпиталі, там мав кімнату в однієї свідомої українки, туди й пішов я, щасливо перебривши Сян.

В Кракові назбиралася сила політичних в'язнів, більшість з них мала надшарпане здоров'я довголітньою тюрмою, конечно потрібно їм було відпочинку. Одна більша група ще перед кількома тижнями виїхала до Піщан на Словаччині, для другої не стало вже місця, спрямували її до Криниці. Тоді закликав мене до себе полк. Сушко і доручив перебрати лікарську й господарську опіку над тією групою. Наразі звільнено нас від усіх організаційних обов'язків, казали їсти, спати, віддихати здоровим повітрям, набиратися сил – роботи так багато що встигнемо ще своє відробити.

Дорога, хоч не далека, та довга. Поїзди не ходили ще реґулярно, на деяких відтинках зовсім ні. Виїхали ми дня 15 листопада групою п'ятнадцять чоловік під командою друга Вірлиного, його завданням було довезти нас на місце й вернутися назад до Кракова. До Тарнова заїхали досить добре, з Тарнова до Нового Санча ще можливо, а далі ні поїзду ні автобуса, хоч пішки чвалати. Якось винайняли ми більший віз з кіньми і так переїхали тих останніх тридцять п'ять кілометрів. Над вечір було вже в призначеній для нас санаторії "Наш Дім".

Санаторія "Наш дім” у Криниці

"Наш Дім" до війни був власністю якогось поляка або жида, втік він перед німцями. Адміністрацію таких будинків передано новій управі міста Криниці, посадником був тоді Дмитро Паліїв, адміністратором будинків – Юно Навроцький. Ще не зовсім улаштований був "Наш Дім", але вже трохи приведений до порядку, ми прийшли до нього як перші мешканці. Нагляд над домом віддано одному з мешканців Криниці, називався Мельник, його дружина мала обов'язок нас харчувати.

Багато справ чекало, щоб їх налагодити, не знати, від чого зачинати. Найперше обслідувати стан здоров'я кожного і відповідно до того їх розмістити, дбаючи про санітарні та гіґієнічні вимоги. Дехто хворів на відкриту туберкульозу – тих зовсім треба відсепарувати, дехто набавився шкірних перенесних хворїб через брак мила й жалюгідну нечисть у таборах і тимчасових нічлігових домах – тих теж окремо треба б тримати. Та ба! Коби хотіли слухати! Помимо того, що всі знали про моє уповноваження від полк. Сушка, помимо того, що перед від'їздом Вірлиний ще раз те саме повторив і підкреслив, кожен уважав, що приїхав не до шпиталю, тільки до курорту, навіщо наводити якийсь шпитальний режім, ви, мовляв, друже, тут не виступаєте, як лікар, тільки як товариш, що так само приїхав на відпочинок, давайте ж, відпочиваймо і не морочмо собі голови новими порядками.

Труднощі були з прохарчуванням. Міські приділи малі, ніяк вижити з них, отже управитель Мельник не все міг і не завжди потрапив дати їсти, як слід. А їсти в горах хочеться, страх, як хочеться! Відома річ, що з голоду зачинаються невдоволення, змови, конспірації та пляни різних внутрішніх "революцій". Найліпша рада на те – самим у свої руки перебрати справи прохарчування. Недалеко звіди, в Жеґестові, було кілька Сестер Служебниць, їх запросив я перебрати опіку над господарською частиною "Нашого Дому", радо вони на те погодилися і надзвичайно чесно й солідно вели ті справи до самого кінця.

Голоду це ще не заспокоювало. Для того знайшли ми серед наших "хворих" друга Маслюка, що в швидкому часі виробився на надзвичайного спеца від постачання харчів, їздив по довкільних селах, скуповував м'ясо, яйця, сир і борошно в селян, завжди вмів на те роздобути гроші або щось "на обмін". Завдяки ньому проблема харчів спала нам з плечей.

Отож, спершу санаторія "Наш Дім" була під чужою управою, а ОУН через полк. Сушка платила "від голови" за мешкання й харчування умовлену суму золотих. Це перший етап. На другому етапі вона перейшла повністю під управу ОУН під моїм загальним наглядом. Скоро після того прийшов етап третій. Було тяжко для ОУН утримувати своїм коштом цілу санаторію, їй ішлося про те, щоб дати можність відпочинку й лікування своїм членам, а кошти добре б перекинути на якусь загальну суспільну установу. Виявив до того охоту "Відділ для справ населення і суспільної опіки" при краківському дистрикті, його провадив німець, д-р Арльт, для українських справ мав він окремий підвідділ під кермою полк. Альфреда Бізанца. Домова пішла так, що власником санаторії став цей Відділ. Мене залишено на становищі лікаря й адміністратора і за те діставав я платню від тої установи. Вона була теж обов'язана покривати всі інші кошти адміністрації, лікування й харчування, висилаючи кожного місяця авансом деяку суму грошей і з них мав я розрахуватися в щомісячних загальних звітах до полк. Бізанца.

Вже від лютого 1940 року людей до "Нашого Дому" присилав не полк. Сушко, тільки полк. Бізанц або сам безпосередньо, або за посередництвом Відділу Суспільної Опіки УЦК в Кракові. Такий стан був для ОУН куди вигідніший. Мала вона управу санаторії в своїх руках, мала можність післати туди кого лише хотіла зо своїх людей, а при тому не коштувало їй це нічого, бо всі гроші й харчі давав полк. Бізанц.

Тепер вже можна було якось наладнати управу. Кухнею і загальною частиною в "Нашому Домі" завідували Сестри Служебниці, старшою над ними була сестра Ананія. Книговодство лежало в руках п. Нивинського з Волині,60 а потім п-і Гікавої,61 касу вів пан Гудима. Загальний нагляд над усім мав я, а крім того належала до мене лікарська опіка, до того міг я використовувати місцеві купелеві уладження, як рентґен, купелі, діятермія.

Та "Наш Дім" не був тільки санаторією для хворих і реконвалесцентів. Роля його і значення для ОУН куди більші. В скорому часі став він централею організаційного життя ОУН на цілу середню й західню Лемківщину і до деякої міри теж централею цілого суспільного українського життя. На початках, головно якщо йдеться про саме місто Криницю, мав він конкурента в групі т. зв. паліївців. Були це прихильники б. посла Дмитра Палієва, в більшості бувші члени його організації "Фронт Національної Єдности", що постала у Львові в 1936 році. Ще перед виходом на еміґрацію визначили вони собі збірне місце в Криниці, туди перші прибули, виробили собі добрі зв'язки з німецькою адміністрацією і зайняли всі важніші й більш доходові пости. Тут зібралася ціла їхня верхівка, крім Дмитра Палієва постійно перебували тут Юно Навроцький, д-р Микола Шлемкевич, мґр. Кушнір, мґр. Яремко та багато інших, а з Кракова часто приїжджав Володимир Кохан. Свою головну квартиру розбили вони в павільоні "Фарис".

Ми вважалися в Криниці реконвалесцентами на тимчасовому перебуванні, до того не вільно нам було перебирати на себе ніякої праці, тимбільше в міській управі, в купелевому заведенні чи в повітових установах. Зате ми швидко змогли та зуміли опанувати цілу майже Лемківщину, до року вона була під повним і беззастережним впливом націоналістів. Перші контакти з лемками нав'язалися в нас у часі переселенчої акції і про те вже була мова на іншому місці. А скоро до "Нашого Дому" збігалися нитки з цілого повіту, туди приїжджали священики, учителі, кооператори, свідоміші селяни й просвітянські діячі на розмови, по інформації, а часто теж і по інструкції, як ставитися до тої чи іншої справи, яку зайняти поставу до німців, до польського підпілля, до всіляких справ заторкнених обіжниками УЦК тощо.

На початку було нас тільки п'ятнадцять, що приїхали в першій групі. Вилетіли мені з пам'яти назвища, пригадую собі тільки такі імена: Ярослав Попович, засуджений поляками на досмертну тюрму, Олесь Масляк, Іван Коханський, Микола Ґреськів, Омелян Ґошовський. З них Коханський тяжко хворів на легені і кілька місяців пізніше помер. Інші – не так хворі, як виснажені, деякі з них вернулися потім назад до Кракова, дехто знайшов собі працю в Криниці або в околиці, напр. Микола Ґреськів пішов на в'язничного сторожа до Нового Санча. Кілька тижнів пізніше приїхали ще Петро Ґенґало, Богдан Зорич, Євген Качмарський і Микола Максимюк, час до часу прибували інші, з яких запам'ятав собі Петра Федоровича і Петра Гудиму. Були й інші. Разом творили ми поважний осередок ОУН, хоч і поза нами в Криниці жили члени ОУН приватно, приміщені на різних зайняттях.

Крім, того перебували ще в "Нашому Домі" так звані "підпільники", цебто члени ОУН, що прийшли туди нелеґально, без відома полк. Бізанца і Відділу Суспільної Опіки УЦК і що їх не можна було виказувати в стані мешканців "Нашого Дому" і тим самим не було на них ані приділу харчів, ані грошей. Десь на весні і в літі 1940 року почали діятися незрозумілі для мене речі. З'являлися люди з Кракова з записками від різних провідних членів ОУН, то від Степана Ленкавського, то від Василя Турковського, то від Ярослава Старуха, а то просто підписані псевдами, напр. Медвідь. Вимагали прийняти їх до санаторії. Я жадав вияснення, чому не спрямовують їх нормальним дотеперішнім шляхом, на те дістав коротку відповідь, щоб трактувати це в площині організаційного наказу і за багато не розпитуватися. Тоді я звернувся, щоб бодай спрямовання ішли через одну особу, а не хаотично, але й тут нічого не міг добитися. Не лишалося мені нічого іншого, як тримати тих людей "зайцем" у санаторії і харчувати їх на кошт інших. А того не можливо затримати в тайні, швидко про те довідувалися інші мешканці санаторії, почалися негодування і без доносів обійшлося тільки тому, що до моєї особи всі ставилися з повагою і з довір'ям та не хотіли мені особисто шкодити. Аж кілька місяців пізніше стали мені відомі пружини, що стояли за тим, коли вийшла вже на яву опозиція Степана Бандери. Розміщували тоді вигідних собі людей на потрібних місцях, не могли того робити ані через полк. Сушка ані через УЦК, отже використовували мою непоінформованість і почуття організаційної дисципліни в мене, щоб підриватися знизу. Поведення це було наскрізь безцеремонне, неетичне і подекуди навіть каригідне. Наприклад, у половині серпня приїхав до Криниці представник бандерівської опозиції, Микола Климишин, визвав до себе касира санаторії, Петра Гудиму, і зажадав у нього в формі наказу ОУН виплатити всі гроші – кілька тисяч золотих, що тоді були в касі. Коли Гудима вагався – казав йому записати це на ліки і нехай Лапичак прикриє це своїм підписом. Отже на те, щоб узяти марних кілька тисяч золотих до каси опозиції, не спинялися вони перед тим, щоб два члени ОУН втратили своє ім'я і пішли до в'язниці за злодійство.

Та тоді ми ще про те нічого не знали. Наша увага зверталася на те, щоб якнайшвидше взятися за працю. Все це були бойовики й підпільники, неможливо їм було витримати довго в безділлі. Вже два тижні після нашого приїзду до Криниці відбули ми перші наші організаційні сходини, щоб обміркувати нашу роботу на Лемківщині. Ми були першими націоналістами на цьому горем прибитому терені, де багато людей просто не знали, хто вони і чиїх батьків діти. Коли ми, їдучи сюди з Нового Санча на возі, стрічали по дорозі людей і запитували їх, хто вони, діставали відповідь: "ми руснаки", а найбільше – "ми тутешні". А вже по році діти по селах інакше не вітали прохожих, як тільки "Слава Україні!"

На тій першій нашій нараді поділили ми поміж себе райони, що з ними кожен з нас має нав'язати контакти і потім узяти їх під опіку. Звільнено від того тільки тяжко хворих, але й ті рвалися до діла і такий Іван Коханський, що йому легені кров'ю спливали, не вступився, доки і йому не приділено одного села.

Нашим завданням поставили ми собі порозумітись зо священиками, dчителями і свідомими громадянами дати для них одну-дві доповіді на початок, заохотити до культурно-освітньої діяльности, влаштувати якесь національне свято, дати почин до створення читальні. Це ми й робили, самочинно, без наказів та інструкцій, а навіть всупереч забороні віддаватися якійнебудь праці. Швидко дістали ми організаційний контакт. Криницю приділено тоді до Повітової Екзекутиви в Новому Санчі, що стояла в зв'язку з областю в Сяноці. Повітовим Провідником призначено Ярослава Пришляка, він там був начальником в'язниці, часу вільного в нього малувато та й людей у Криниці і в Криниччині куди більше, як у Новому Санчі, тому фактичним керівним осередком організаційного руху стала Криниця і мене призначив Пришляк Заступником Повітового Провідника, а самий тільки доїждав до мене, доволі часто. Повітову Екзекутиву сформували ми в Криниці і пам'ятаю, що ввійшли до неї Онуфрик-Коник, Зорич та Гудима, інші назвища призабулися. Повіт поділили ми на райони, з Районовими Провідниками. В районі Лабова провідником був учитель Ярослав Дзиндра, в Новій Розтоці – учитель Василь Пасічняк, в Мохначці – учитель д-р Степан Самборський, а в Жеґестові теж місцевий учитель, забув його ім'я. Кожний з Районових Провідників мав під своєю опікою кілька сіл, праця пішла повною парою, по кількох місяцях кожен з них мав уже десятки членів і сотні симпатиків ОУН.

Сама Повітова Екзекутива сходилася майже щодня бо всі були під рукою на місці в "Нашому Домі", а з Районовими Провідниками мали ми – поза контактами при нагоді поїздок – кожного місяця наради з кожним зокрема, щоб зберігати конспірацію.

До половини серпня 1940 року наша робота розгорталася ідеально, в зразковому порядку й чудовій дружній співпраці. Звербували ми, освідомили національно і виробили політично сотні активних лемків, притягнувши їх у члени ОУН. Вони розбурхали пізніше цілу Лемківщину, а багато з них і життя своє в жертву за Україну принесли, згадати хоча б такого Івана Ґембаля або Кубанього з села Лосє. Лемківщина відроджувалася національно надзвичайно швидко, росла на очах і безмежно радість огортала всіх нас, від рядового члена ОУН почавши, коли ми бачили наслідки нашої праці. З запалом неофітів горнулися лемки до матері-України, що її вперве по стільки роках пізнали і серцем відчули. На національних святах і академіях, що скрізь відбувалися за почином ОУН, блестіли сльози радости на очах тих простих і щирих людей, що все життя своє прожили в чаді чужої пропаґанди й аж тепер розкривалися їм нові світи... Коли в січні 1941 року під фірмою УЦК, але заходами і з програмою ОУН, влаштовано величаве свято Соборности і Самостійности – вперше в Криниці – і коли в величезній залі Кургавзу, тій залі, де колись нога лемка не сміла ступити, бо панами там були поляки і трактували українців гірше собак, коли в тій залі залунала могутня мелодія національного гімну, тисячі приявних лемків огорнуло таке одушевлення, що на шматки порвали б кожного, хто посягнув би по їхні національні святощі.

Коли помер наш друг Іван Коханський, на похорони з'їхалися незліченні маси народу. Тисячі лемків на возах з усіх сторін верховини прийшли віддати йому останню прислугу. Понад два кілометри тягнувся похоронний похід, найстарші мешканці Криниці не пам'ятали таких похоронів. Вмірали там міністри, славні артисти, визначні польські громадяни, а ми тут ховали рядового члена ОУН, бувшого політичного в'язня польських тюрем і жертву польського терору, бідного селянського сина Волині. Прийняла його в себе лемківська земля, відвели його на місце вічного спочинку брати-лемки, як рідного пращали. Коли пронеслися над нами слова похоронної пісні і коли глухо загуділи грудки землі на домовині – ридання з лемківських грудей понеслося далеко в Україну, до рідного села Івана Коханського, над Чорне Море і під Кавказ – забута і пробуджена далека вітка українського народу голосилася до спільного життя з материком. Кому лемко раз відкриє свою душу – твердо при ньому стоїть, як тверда його доля і як тверді скелі тих гір, що йому батьківщиною стали від тисячі літ. І націоналістична організація прийнята була як своя, найближча і найрідніша, націоналісти вважалися братами й борцями за їхню долю, їхніми провідниками в далекій дорозі до ліпшого майбутнього.

Теж і в самому місті Криниці немалі були наші впливи. Було це знамените місце для різних курсів і вишколів, ОУН використовувала його на всі лади, хоч і приходилося давати тому вивіску УЦК.

Зараз під Криницею був табір "бавдінсту". Серед хлопців, що там відбували свою службу, мали ми сталу організаційну сітку, постачали їм націоналістичну літературу та вживали до праці поміж лемками.

З нашого почину відкрито пізніше в Криниці ще й "Білий Дім". Це було приміщення, де відбувалися всякі вишкільні курси, очевидно, під фірмою УЦК, бо ніяка інша леґальна фірма в німецькій дійсності не була можлива. Хоч "Білий Дім" рахувався власністю УЦК, бо звідти йшли гроші на його утримання, але його влаштування, відновлення й ведення йшло нашими силами, ми давали майже всіх своїх інструкторів туди і наша Організація тягнула з нього найбільші користі.

В Криниці заснувалася учительська семінарія для дівчат, директором її призначено україніста, професора Омеляна Цісика зо Стрия. Серед учениць семінарії діяли великі наші впливи, багато з них були нашими організованими членками, а майже всі поголовно стояли під впливами націоналістичної ідеології. Дочка директора Цісика, Дарка, теперішня одружена Ребет, заявилася пізніше по стороні опозиції і нам приходилося з трудом відвойовувати дівчат, що досі стояли під її проводом.

Пізніше, коли наше організаційне життя розрослося так буйно, що заливало всі леґальні форми й можливості вияву, показалася потреба таки мати власне організаційне приміщення. Ми винайняли пансіон "Одаліска", причинився до того наш Обласний Провідник, купець і промисловець у Сяноці, Теофіль Бак, що пожертвував на ту ціль з власної кишені п'ять тисяч золотих, на той час це була доволі поважна сума грошей. В тому пансіоні, вже після оформлення опозиції Степана Бандери, відбували ми різні організаційні курси й вишколи, найважніший з них – шестимісячний військовий курс під проводом поручника М. з Закарпаття.

Життя ОУН пульсувало буйно, розливалося широким руслом поза свої організаційні рами і цупко тримало в своїх руках громадські й суспільні вияви, доки не завдав йому нищівного удару виступ Степана Бандери".

 

------------------------------------------------------------------------

[52] Загинув він 1 листопада 1945 року в Чорному Лісі в Станиславівщині, разом з Мироном Голоядом, братом Павла, повішеного поляками в Тернополі 29 квітня 1932 року. В. Й. П.!

[53] Будівельна служба.

[54] Украінішер Гайматсдінст.

[55] Форарбайтер.

[56] Дмитро Грицай-Перебийніс, колишній член військової групи старшин під проводом Михайла Гузара-Колодзінського у Львові. Згинув зараз після війни, був шефом штабу тих частин УПА, що стояли під впливом бандерівців. В. Й. П.!

[57] Гітлерівська партійна формація.

[58] Селянин.

[59] Тим псевдом користувався інж. Богдан Підгайний.

[60] Чоловік письменниці Галини Журби.

[61] Дружина адміністратора "Вістника" у Львові.