IX. РОЗДІЛ

ГРАНИЧНА СЛУЖБА ОУН

Ініціятива з краю. – Пропозиція Тимчія-Лопатинського. – Гайвас ставить границю від Східніх Прус по Мадярщину. – Пункти: Чесанів, Белз, Сокаль, Володава, Біла Підляська. – Від Ярослава по Карпати. – Відтинки: Ярослав-Перемишль, Перемишль-Сянік, Сянік-Мадярщина. – Українські серця під большевицькими шинелями. – Повний і частковий зв'язок. – Місія Утя Соколовського. – Перший транспорт большевицьких матеріялів. – Праця на відтинку Сянік-Карпати. – Сітка зв'язкових у кожному селі. – Завдання контрольних граничних станиць ОУН. – Мадярська границя і випади на Карпатську Україну. – Подвійний апарат граничної служби. – Роман Бродич, сусід з большевицького боку. – Курс радіозв'язку в Кракові і радієва комунікація. – Перехідні пункти з большевицького боку. – Шляхом на Чорногору. – Подорож до Ужгороду. – Транспорти родин членів ОУН. – Збройний прорив Бродича крізь границю. – Останній кур'єр перед війною. – Ліквідація граничної мережі.

Хоч який живий рух через границю був на початках, але це діялося спонтанно, люди йшли на власну руку, за своїми потребами і при тій нагоді ладнали організаційні справи, або навпаки, ішли з доручення Організації і при тій нагоді помагали іншим. Життєвим завданням для ОУН було добре зорганізувати границю на цілому її бігові, від Балтійського до Чорного Моря, а зокрема там, де вона йшла через етнографічні українські землі. Не можна допустити до того, щоб відрізати себе від Заходу, від зв'язку з Проводом, що перебував за кордоном, і від контактів з вільним світом поза межами большевицької сфери впливів.

Ініціятива до того вийшла з краю, а саме завдання припало Ярославові Гайвасові. На початках місяця жовтня 1939 року, коли ще не відшукалися всі члени ОУН по німецькій стороні Сяну і не сформувалася ще Крайова Екзекутива ОУН у Генерал-Ґубернаторстві, Гайвас випадково стрінувся з Лопатинським38 у Перемишлі. Зналися вони добре з ОУН. Зійшла розмова на це й те, Лопатинський розказував про свої враження з розмов за кордоном і виявив переконання, що незабаром дійде до реорганізації ПУН. Заки це станеться, треба вже деяку роботу виконати, щоб не гаяти часу й використати перші тижні неустабілізованих ще відносин так по большевицькій як і по німецькій стороні. Запропонував Гайвасові перебрати пост розвідки й протирозвідки в новому Проводі. Це від нього не залежить, бо членів Проводу покликає ПУН, але він, Лопатинський, буде ставити таку пропозицію і вона напевно перейде. До того часу і в такій перспективі треба "ставити границю", але так, щоб нею могли користуватися всі сектори організації.

Гайвас погодився і негайно пустився в дорогу. Покищо залишив відтинок від мадярської границі до Буга, бо в той час уже кишіло там від членів ОУН, куди важніша справа в тому моменті – обслідувати границю на найменше знаному відтинкові, здовж Буга аж по Східні Пруси. Там і людей менше й увага большевиків не так сконцентрована, там слід якнайскоріше зорганізувати кілька добрих перехідних пунктів особливо для зв'язку з Волинню й Центральними Українськими Землями.

Транспорт у той час ще не був наладнаний, ніяких спеціяльних документів Гайвас не мав і більшість дороги туди й назад відтюпав пішки, дуже рідко вдавалося присістися чи на авто чи на віз до дядька.

Перший пункт нав'язано в Чесанові. Тудою йшла так звана "суха границя", між Сяном і Бугом, і ввесь час, аж до німецько-большевицької війни було це головне місце організаційних контактів ОУН з закордоном. Відповідальним за цей відтинок настановив Гайвас Омеляна Грабця,39 що був родом з тих околиць і чудово знав там кожен лісок і кожну стежину.

Другий пункт поставлено в Белзі. Перехід там трудніший, але можливий, користувалася ним організація ввесь час. Опіку над ним перебрав Василь Макар, теж уже не живе тепер.

Трохи дальше на північ лежить місто Сокаль. Самий Сокаль припав большевикам, по німецькій стороні лишилася тільки частина його, положена на лівій стороні Буга, так зване Забужжя, це властиво велике село. Забужжя економічно пов'язане з Сокалем, господарі мали свої поля, ліси й сіножаті по другій стороні, тепер це пропало, люди обідніли й уся та околиця омертвіла, ніхто там не поселився, бо й нічого там робити та з нічого жити. Життя перенеслося до недалекого містечка Варяжа. Пункт там зорганізувати було конечно, але тяжко. Трохи далі вниз річки лежало село Конотопи, там теж годі було натрапити на якийсь організаційний зв'язок у тому часі, хоч напевно мусіли там бути якісь члени ОУН, бо впливи ОУН сильно опанували до війни цілу Сокальщину. Найближче місце, де вдалося Гайвасові знайти контакт, було село Себечів під Сокалем, від границі яких десять кілометрів. Там установлено покищо обсерваційний пункт з тим, щоб обслідувати границю з одного боку до найближчого пункту в Белзі, а з другого вниз річки, скільки можна буде захопити, підшукати добрі місця для переходу через Буг і знайти провідників.

Звідти подався на Холмщину. Скрізь по лівому березі Буга лежали українські села, пізніше ОУН там міцно всадовилася, але в тих перших тижнях війни не було там ще нікого знайомого. В Холмі Гайвас наткнувся на Петра Онуфрика40 і доручив йому ставити організаційну мережу в тій околиці, її хтось пізніше перейме, а при тій нагоді слід звернути пильну увагу на села здовж Буга, ловити там кожен зв'язок і майструвати перехідні пункти. Коник незабаром захворів і поїхав до санаторії в Криниці, але робота вже започаткувалася.

Дальший напрям ішов на Володаву. В місті Володаві осів незабаром гурт ідейних волинських хлопців, членів ОУН, на чолі з Ігором Шубським з Крем'янця, але тоді ще не було нікого, нічого там Гайвас не міг вдіяти, помандрував дальше.

Зате в Білій Підляській знайшов він свого знайомого зо Львова, що з ним працював давніш в організаційній системі, Івана Йосипчука,41 і через нього поставлено точку опори в Білій що згодом розрослася й розкорінила свої сіті аж до границі.

Поставивши в той спосіб людей, видавши їм тимчасові доручення в першу чергу під кутом ладнання граничних переходів і пов'язавши їх системою умовлених кличок, метнувся Гайвас назад, продовжувати своє діло на відтинку від Ярослава до мадярської границі. В самому Ярославі українське життя наладнувалося з кожним днем ліпше, прибувало щораз більше українців, зорганізувався вже тимчасовий Український Комітет і діяла вже місцева сітка ОУН. Незалежно від неї знайшов Гайвас хлопця в одному селі під Ярославом на самим Сяном, цей хлопець кілька разів уже ходив на другий бік, приводив звідти людей. В його селі встановлено дальший перехідний пункт, діяв він справно довший час, доки большевики на тому відтинку не замкнули границі так, що й миші трудно б пересунутися.

Тут уже зачиналася територія, де членів ОУН назбиралося більше, пов'язалися вже місцева організаційні сітки, діяли клички. Необхідно було, заки далі продовжувати, зв'язатися з кимсь, хто зачав тут роботу скоріше і в чиїх руках лежали клички і зв'язки. В тому часі творилася в Кракові Крайова Екзекутива ОУН у Генерал-Ґубернаторстві і туди поїхав Гайвас. Стрінувся там з Бандерою та інформативно говорив з ним про різну всячину.

Тепер осів Гайвас у Кракові, щоб бути в ближчому контакті з Крайовою Екзекутивою, і звідти виїжджав далі над границю, спершу частіше, для ставлення нових граничних пунктів на неохоплених ще відтинках, а потім рідше, раз на п'ять-шість тижнів об'їжджаючи вже всі зорганізовані пункти для контролі.

В Перемишлі, де теж була вже місцева Екзекутива ОУН, справи граничного зв'язку відділено від неї і передано Семенові Менді з Яворова. Був це шкільний товариш Гайваса, тоді відбував службу в місцевій станції української поліції, пізніше німці запроторили його в концентраційний табір.

Дуже слабо обсаджений був відтинок від Перемишля до Сянока, хоч саме там були чудові місця для переходу. Так і до самого кінця не вдалося використати того відтинку як слід, помимо того, що в містечку Дубецьку жив інж. Богдан Підгайний, відомий з варшавського процесу ОУН, він обіцяв допомогти, та спочатку зробив не багато.

Відтинок від Сянока до мадярської границі опрацьовано добре, там діяли Юрко Карманін і Стебельський, мали вже за собою кілька тижнів праці і зробили чимало. Для ОУН щоправда не найвигідніший це відтинок, бо положений далеко від комунікаційних ліній, а хоч самий перехід був розмірне доволі легкий, та що з того, коли достатися з Кракова до границі, а потім від границі до Львова забирало стільки часу, що на іншому відтинкові за той час ту саму дорогу двічі зроблено. Однак був він добре зорганізований і значення його більшало в міру того, як большевики скріпляли нагляд над границею, в горах ніколи не могли вони так щільно її заперти, як це зробили від Сянока аж по Буг. До того звідти близько до Мадярщини і вже не за горами лежав час, коли ОУН щораз більше мусіла прямувати свій зір на переходи через Карпати, шляхом через Карпатську Україну.

Перші граничні звіти повні були вісток про переходи окремих людей і цілих груп. Досить часто виходило з них, що деякі енкаведисти-українці в пограничній сторожі добре ставилися до втікачів, зокрема до українських. Під претекстом відставити їх у глибину, звільняли людей, бували випадки, що навіть помагали їм перейти на другий бік. Правда, це було ще в самих початках, пізніше прийшли спеціяльно вишколені типи, гірші від собак, але не один українець може й не знає, що життя своє завдячує українському серцю під большевицькою уніформою. Не подаю місць, де це діялося, бо може живуть ще ті люди і може большевики зорієнтувалися б, хто в той час робив там службу, шукали б на них помсти. ОУН пильно нотувала ці випадки й назвища енкавидистів-пограничників, хоч на жаль не вдалося нав'язати з ними контакту. Не тому, що небезпечно, а через те, що їх згодом перенесено до служби в невідомі місця.

Можна сказати, що вже на початках листопаду вздовж цілої большевицько-німецької границі діяв правильний граничний зв'язок ОУН. Зв'язок цей був двоякий, повний і частковий. Повним називався зв'язок тоді, коли з одного й другого боку границі був чоловік і до нього кличка, або коли кур'єра перебирав провідник на одному боці, переводив через границю і віддавав у певні руки по другій стороні. Таких місць мало і вживалися вони тільки для дуже важних справ і для виключно організаційних зв'язків. На другому боці ці зв'язки розбудувалися далеко в глибину, аж до безпечної від контролі зони.

Частковим називався зв'язок тоді, коли з одного й другого боку, а часом тільки з одного, була квартира, куди можна зайти і звідки показали б догідне місце і добрий час для переходу. Таких пунктів було більше.

Інж. Утьо Соколовський, згинув у Львові 1943 р.

Перехідні пункти кожночасно мусіли бути поінформовані про відносини з одного й другого боку, чи йшов хто на другий бік, чи ні, і мусіли вони завжди стояти в близьких взаєминах з собою, щоб обмінюватися вістками про різні зміни в способах береження границі, скріплення сторожі, місцевих звичках тощо.

Наладнавши в той спосіб цілу границю – ця система пізніше вдосконалювалася з дня на день – Гайвас вислав першого зв'язкового до краю, інж. Утя Соколовського.42 Само собою, всякі дрібніші зв'язки йшли ввесь час сюди й туди, для окремих справ, для відшукання різних людей і встановлення з ними контактів на майбутнє. Але Утьо Соколовський був перший, що пішов діючим уже справно організаційним перехідним апаратом і він перший дістав ширші завдання: встановити, хто з даної сітки ОУН залишився в живих і діє далі на місцях, відновити з ними зв'язок, поінформувати про відносини за кордоном, зібрати інформації про їхню роботу. При тому мав він наладнати постійне постачання большевицької партійної літератури, всієї преси, а головно військових видань. На це останнє покладено найбільший натиск. Вернувся він за п'ять тижнів, ще в 1939 році шляхом на Сянік і привіз з собою пребагатий матеріял. Були там різні партійні й військові інструкції та обіжники, преса, журнали, брошури й грубші видання. Це перші того рода матеріяли, що їх отримала ОУН не принагідно, тільки власним зорганізованим зв'язком і стали вони основним дискусійним та інструктивним матеріялом в ОУН аж до 1941 року.

Нагляд над границею виконував Гайвас до січня 1940 року. В тому місяці передав свою граничну мережу Василеві Турковському, а граничну розвідку Миколі Арсеничеві, псевдо "Михайло", самий перейшов до інших завдань.

Цікаво пізнати, як працювала контроля границі й ціла гранична служба в тому часі на місцях, вже після того, як ціла справа була зорганізована й пущена в рух. Покористуємося для того розповіддю Юрка Карманіна, що працював у куті, де сходилися три границі: большевицька, мадярська й словацька, і мав під своєю опікою доволі довгий її відтинок.

"Після того, як я вже остаточно перейшов з Галичини до Генерал-Ґубернаторства, прийшов час залучитися мені в якусь сталу організаційну систему. В часі своїх принагідних приїздів до Кракова стояв я в організаційному контакті з давнім моїм товаришем, Славком Гайвасом, до якого тоді належала контроля совєтськоі границі. Приділено мене до праці в контрольній системі границі й віддано мені під опіку кут, де сходилися большевицька й мадярська границі. Приблизний територіяльний засяг моєї діяльности йшов по лінії Лупків-Сянки аж до одного села під Балигородом, забув уже, як називалося.

Головна моя квартира на початку була в Сянках, опісля перенісся я до Беньови. Одначе фактично я був у безнастанному русі і властиво майже не мав сталого місця осідку. Коли потрібно було ловити зо мною контакт, ішло це через мого зв'язкового в містечку Тісній, він завжди був поінформований про те, де я в даному моменті перебуваю.

Для прикриття моєї роботи вистарався я про працю в лісовому інспектораті і дістав документи, що давали мені право крутитися по всій околиці.

Найпершим моїм завданням було докладно пізнати надграничний терен і знайти в ньому до співпраці довірених людей, а де їх не було, там поселити членів ОУН. Опісля – зорганізувати перехідні пункти по обидвох сторонах, забезпечивши їх системою кличок та всяких умовлених знаків. І накінець – пильно слідкувати за всім, що діється по обидвох боках границі, ніхто не повинен без мого відома перейти в одну чи в другу сторону, ввесь організаційний зв'язок концентрувався в моїх руках, а за "дикими" переходами мусів я вважати і перехоплювати тих людей ще заки вони дістануться в німецькі руки або від'їдуть у глибину краю.

В тій цілі поділив я свій терен на два відтинки, совєтський і мадярський. Цей останній згодом, коли назбиралося більше праці, усамостійнився від мене, перебрав його поручник Кедюлич.43

Де не було місцевих людей, там насаджували ми своїх. Дуже нам у тому йшов на руку шкільний інспектор з Сянока, д-р Петро Біланюк, великий прихильник націоналістичного руху, він призначив наших людей учителями в потрібних нам місцевостях. Таким чином обсадили ми всі надграничні села, багато з них я вже позабував, але залишилося ще в пам'яті: в Тісній – поручник Небола з Закарпаття, Ветлина – Іван Стебельський, Береги – не пригадую, але був там священиком наш симпатик, Волосате – поручник Іван Кедюлич з Закарпаття, Беньова – я самий, а помагав мені священик о. Тимчук, Ступосяни – учитель Мілько Децик,44 Сянки – голова місцевої кооперативи, і ще в одному селі – Іван Смолій. Це були тільки головні пункти, кожний з них мав дальші свої розгалуження і зв'язки до окремих своїх мужів довір'я.

Тією сіткою поставили ми контролю всього населення здовж границі і всіх проїзжих людей. Телефоном, конем або й пішим післанцем негайно давали мені вістку про те, що появилася в терені чужа людина, або що хтось перейшов границю від большевиків. Наш терен невимовно тяжкий був до обслуги, бо після устійнення демаркаційної лінії битий шлях, що йшов з гір на доли, в багатьох місцях тягнувся по большевицькому боці, доступ до деяких місцевостей можливий був тільки пішки гірськими стежками, або конем. Взимку декуди можна діставатися санками.

З другого боку це давало нам ту перевагу, що не обізнана з околицею людина не могла висмикнутися з-під нашої контролі.

Німці в тому терені вели себе дуже примирливо в відношенні до населення. Та й не багато їх було: в Тісній стояла залогою сотня піхоти, а в надграничних селах Сянки, Беньова, Соколики, Ступосяни, Устріки Горішні та в інших, розміщені були станиці граничної сторожі. Навіть у часі, коли підготовлявся вже наступ на СССР, не прислано туди ні одного вояка більше. З військом у Тісній не сходивзя я ніколи, але з комендантами граничних станиць мусів утримувати товариські зв'язки, час до часу відвідував їх, а коли треба, то й випив, а нагода до того траплялася в них завжди. Мені це потрібно було до моєї праці, може вони догадувалися про неї, а може й ні, чорт їх побери, але перешкод мені не ставили й ніколи ближче не допитувалися.

Через той просмик переходило багато людей з большевицького боку, нашим завданням було їх усіх переловлювати, списувати з ними якнайдокладніші протоколи й збірати найменші подробиці про життя під большевиками, їхні спостереження над границею, настрої населення тощо. Важно було устійнити, хто вони, чи це організаційні люди, чи Богу духа винні втікачі, а може й попадуться підіслані большевицькі шпигуни. Щойно тоді могли вони їхати дальше чи шукати в німців допомоги.

Для того перевів я з людьми докладний інструктаж, час до часу його поновлював, а в важніших випадках посилали післанця по мене самого.

Зібрані матеріяли й звіти, а теж усі інші повідомлення про надграничне життя пересилав я організаційним шляхом до ОУН. Часом забирав їх від мене Славко Гайвас, інколи передавав я їх через С.С., він досить часто навідувався в ті сторони, а найбільше стояв я в зв'язку з Романом Шухевичем, що майже постійно пересиджував у Сяноці.

Мадярську границю організував я коротко, яких півтора місяця. За той час зробив я два випади на Карпатську Україну. Перший раз, на саме Різдво 1940 року, пішов я до Ужока. Контакт нав'язати там показалося трудно, люди стероризовані мадярами. Пробував я договоритися з місцевим учителем, але він, сердега, і його жінка просто з ума сходили зо страху, стільки всього скористав я, що поінформували мене про надграничні умовини життя, про всякі приписи й контролі, дещо теж розказали про настрої між людьми. Переночував я в них та й з чим пішов, з тим вернувся.

Другий раз поїхав я на Богоявлення. Разом з українським священиком з Тісної виробили собі ми леґальну граничну перепустку й поїхали до Руського. В тому селі пощастило мені знайти одну нашу людину, зв'язок туди дав мені "Дим" з моєї граничної системи, його осідок був у Лішній. Про око заїхали ми до тамошнього священика й перебули в нього два дні, якраз гості до нього навідалися, якісь мадярські старшини, і я трохи не попав у халепу.

В той час большевики вели шалену аґітацію в Карпатській Україні і просто засипували її всякою нелеґальною літературою. Місцевий зв'язок мав доставляти зразки тої літератури до мене, крім того постачати постійно різні місцеві інформації, ну і зв'язок та нічліг завжди був там запевнений. Не мав я доручення творити там широкої мережі, для мене важні були окремі зв'язкові пункти для маршрути на схід. Після того, як мадярський відтинок перебрав поручник Кедюлич, я користувався тою сіткою тільки в випадках, коли або йшли люди до краю, або верталися звідти шляхом на Карпатську Україну.

Надгранична робота велася в нас двома паралельними апаратами. Вужчий складався тільки з націоналістів, членів ОУН, і ширший, куди притягали ми до співпраці всіх українців, що могли нам пригодитися, при чому пильнували ми, щоб обидві мережі не стояли в контакті з собою, кожна лучилася зв'язком не на боки, тільки догори.

Націоналістична мережа займалася справами граничних контактів і переходів в обидві сторони, ширший апарат провадив граничну військову та іншу розвідку, при чому його аґенти нерідко проходили глибоко в Україну.

Вужчий апарат контролювався з трьох головних пунктів: Іван Смолій коло Балигорода, Мілько Децик у Ступосянах і я в Беньовій.

Омелян Децик, убитий німцями 1943 р.

Рух на границі був жвавий, однієї ночі на нашому відтинку переходило приблизно п'ятнадцять людей і так було аж до осени 1940 року, коли большевики сильно скріпили охорону границі.

Коли приходила група з ОУН, мала вона звичайно зв'язок до одного з моїх пунктів. Там стрічали її і, перевіривши клички, розміщували так, щоб не знали про те німці. Водночас ішов кур'єр до мене, я зараз же найближчою нагодою приїжджав туди для особистої контролі. Ще раз перевіряв клички, міняв їм рублі на місцеву польську валюту, відбирав большевицькі документи, щоб використали їх інші члени ОУН в дорозі на Україну. Опісля списував дуже докладні протоколи, звертаючи увагу на важні з військового боку моменти, розпитував про загальні настрої серед людности та збирав усякі інші іформації, що могли пригодитися для ОУН. Щойно тоді помагали ми тим людям відійти в глибину.

Коли ж вони клички не мали, ми відставляли їх до Сянока і там перебрали їх місцеві органи ОУН для провірки.

Найближчим моїм сусідом з другого боку був Роман Бродич.45 Якийсь час ми мусіли обслуговувати організаційно його район, бо звідти, з того клину, що втискався поміж мадярську й німецьку границі, для нього куди легший був зв'язок до нас, як до Львова. Пізніше контакти до Львова наладналися краще. Бродич перейшов на нашу сторону, ми відбули з ним короткий інструктаж, а потім перейшов він ще курс радіозв'язку в Кракові. З ним тримав я радієвий зв'язок аж до самої війни. Обидва мали ми по одному надавчо-відборному коротко-хвильному апараті. Дні на зв'язок були умовлені, коли мене не було, тоді надавав він свої шифровані радіограми на другий день у тій самій порі і так далі аж доки не встановився зв'язок. Перешкоди в зв'язку були часті, переважно з атмосферичних причин, бувало таке, що тільки він чув мене, або навпаки.

Головні зв'язкові пункти по другому боці розміщені були так: Висоцько – зв'язкового не знаю, Сокільники чи якось подібно – зв'язкового не пам'ятаю і в Турці. Важніших людей відпроваджував я особисто на другий бік, звичайно водив їх до Борині, передавав у руки місцевих зв'язкових, вони відводили їх дальше, де вже контрольна сітка енкаведистів рідшала. Між іншими тим шляхом перейшли пізніше в мене сл. п. зв'язкові ОУН Іван Мицик та Петро Онуфрик-Коник.

Але в 1941 році большевики так зашнурували границю, що вже й на Бориню трудно дістатися. Шукаючи безпечного зв'язку, кинувся я в Карпатську Україну, ген аж за Тису, під Чорногору. Там серед гірських пропастей і вивертів неможливо большевикам впильнувати границі і тудою можна навіть збройно пробити собі шлях цілій групі людей. На довшу мету користуватися тим шляхом не стало вже часу. Змайстрували ми перехід у місяці травні, не цілі два місяці перед війною. Я поїхав з двома хлопцями до Ужгорода і там при помочі зв'язкових ОУН виробив собі документи, що частинне прикривали мої рухи над границею, а хлопці взяли напрям на Жаб'є й Коломию, там мали в сполуці з місцевою організаційною мережею встановити звязкові пункти для переходу по большевицькій стороні, наладнати їхнє діяння таким самим способом, як у нас над Сяном, і вернутися назад через Бориню. Своє завдання виконали вони блискуче, все як слід і гаразд зорганізували, до мене дійшли звіти про те поворотнім шляхом через Карпатську Україну, але через Бориню вернутися не встигли, захопила їх війна, стрінувся я потім з ними у Львові.

Через мій відтинок транспортувалися теж часом родини членів ОУН. Пам'ятаю один такий епізод, коли переходила сестра о. Тимчука, мого співробітника. Різними наворотами перетранспортовували ми окремих членів його рідні вже давніше, накінець лишилася ще його сестра. Забарилася вона, границя вже сильно береглася, большевики провели вздовж неї дротяні засідки, освічували ракетами, тому Бродич узяв особливі міри обережности. Поставив на ноги цілу боївку ОУН з автоматичною зброєю і сам станув на її чолі. Коли вже були яких триста метрів від границі, наткнулися на большевицьку засідку, що залягла за залізничним насипом, з якого большевики позривали рейки, комунікація залізницею там уривалася. Не було вже як вертатися і Бродич рішається іти пробоєм. Засипує стежу стрілами – большевики відповідають ще сильнішим огнем. Тоді один бойовик, Михась називався, підсунувся під насип і кинув на большевиків в'язку ручних ґранатів. Несамовитий гук від розриву спинив на хвилю пальбу і в тому моменті хлопці рванули до річки, передні розтинали ножицями дроти, задні стояли, як охорона. З нашого боку все було заалярмоване вже по перших стрілах, я ждав біля самої границі, бувши попереджений зв'язком про перехід, а надграничні німці бігали безрадно, з переляку не знаючи, що діяти, виглядало, що це большевики йдуть наступом через границю. Ще заки хлопці прорвалися крізь дроти, большевикам наспіла підмога і знову засипала їх стрілами. Але в кількох секундах Бродич був уже біля мене, на другому боці, і зараз решта боївки перебігла до моєї квартири.

І в тому моменті завважуємо, що нема сестри о. Тимчука. Бродич закам'янів, мигнула думка, чи не згинула вона від стрілів? Треба післати одного з хлопців назад, пошукати. Нараз під загальну нашу радість з'являється вона сама, розказує, що коли почалася стрілянина, вона відбігла набік. Увага большевиків спрямувалася на те місце, де перетинали дроти і де йшла пальба, з того вона скористала і легенько пересунулася попід дроти та перейшла на нашу сторону.

Другого дня звідомлення принесло, що вбито трьох большевиків і декількох поранено, большевики передали німцям протест, що з нашого боку організована "банда" помагала при переході.

Хоч далеко від воєнних фронтів і від буйних шляхів революційного життя, не бракувало в нашому закутку нап'ятих ситуацій. Кожен день приносив нові вістки, нових людей, завдання наше було цікаве і повне несподіванок. Дні минали за днями і не счулися ми, як прийшла нова війна.

Про те, що висить щось у повітрі, повідомив мене спеціяльний кур'єр ОУН на сороквісім годин перед війною. Доручення було: ліквідувати свою мережу, законспірувати на місцях мало відомих людей, інших відставити в запілля до диспозиції ОУН і знищити всі сліди нашої діяльцости. Кур'єр застав мене в Тісній, мені до зарізу потрібно ще їхати до Беньової. Привели мені коня і я погнав. Ідучи верхи з Берегів до Волосатого, зустрів я валку майже всієї німецької граничної сторожі з мого району, все прямувало на захід. Один з них не радив мені їхати далі, переночувати в Берегах і вертатися з ними, але на всі мої запити, що власне на речі, відповідав тільки таємничою усмішкою. Та я мав ще дорогоцінні дві добі перед собою. Пізно вже, вечірний присмерк стелився по землі, небезпечно їхати конем по гірських стежках уночі, я доїхав тільки до Волосатого і звідти вислав пішого післанця до Беньови, щоб знищили всі папері в моїй квартирі.

Не спали ми з Кедюличем цілу ніч, нетерпляче чекали світанку, до Беньової мали ще яких чотири години. Ще не світало, як гори здрігнулися від гуку літунських моторів, що високо на небі неслися на схід. Нам стало ясно – війна!

Під полудне вернувся післанець з Беньової. Нема чого нам туди їхати, все виконано на час, майже в останній хвилі.

Ліквідацію нашої мережі перевели ми спільно з Кедюличем з Волосатого. Всіх повідомили про скінчення роботи і доручення рушати на Сянік, там дістанемо дальші вказівки від ОУН".

 

------------------------------------------------------------------------

[38] Василь Лопатинський, справжнє прізвище Тимчій, селянський син родом зо Стрийщини. Напередодні другої світової війни був організаційним референтом і заступником Провідника Крайової Екзекутиви ОУН у Львові, Мирослава Тураша. Після смерти Тураша в вересні 1939 року серед досі не роз'яснених ще обставин, автоматично перейняв провідництво Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ.

Загинув весною 1940 року геройською смертю в трагічний спосіб. Разом з групою членів ОУН, серед яких були Опришок–Медвідь і Зеня Левицька, переходив границю на большевицьку сторону, вертаючися з однієї зо своїх зустрічей з Проводом. В самотній хаті обскочили їх большевики. Не було рятунку. Якийсь час відстрілювалися вони, щоб не згинути дармо, а пізніше, щоб не датися живими в руки енкаведистів, розірвали себе ручними ґранатами.

Вічно нехай живе пам'ять про них в українському народі!

[39] Омелян Грабець пізніше став бандерівцем, був в УПА на Волині і там загинув під кінець 1942 або в 1943 році. В. Й. П.!

[40] Петро Онуфрик, псевдо Коник, родом з Рогатинщини, меткий і проворний член ОУН. Спершу був Обласним Провідником Холмщини, потім летючим організатором і пропаґандистом у боротьбі з диверсією Степана Бандери, в якій мав успіхи і через те стягнув на себе ненависть диверсантів, що переслідує його ще й по смерті. В часі німецько-большевицької війни ішов зараз за першими бойовими лініями, в деяких місцевостях був навіть скоріше від німців. Об'їхав цілу Україну вздовж і впоперек, виконав величезну організаційну й пропаґандивну роботу на Східніх та Осередніх Українських Землях. Залишився в Україні для підпільної праці і там у 1947 році загинув. Про нього ще буде мова далі.

[41] Мабуть залишився в краю, тому подане тільки псевдо.

[42] Згинув у 1943 році, після жахливих тортур "Служби Безпеки" з групи Миколи Лебедя. Лишив по собі пам'ять доброго друга, щирого товариша, відважного і всеціло відданого справі члена ОУН. Ім'я його ніколи не загине в пам'яті друзів!

[43] Родом з Карпатської України. Найбільшої ідейности і великої скромности людина, знаменитий військовик – одна з найсвітліших постатей нашого підпілля. Загинув у партизанці 1945 року. Ніщо ніколи не загине спомину про нього в пам'яті друзів. Вічна нехай йому буде слава!

[44] Сл. п. Омелян Децик народився 31 серпня 1915 року в Устєріках, повіт Косів, на Гуцульщині. Втративши в дитинстві батьків, переселився з ріднею до Самбора і тут закінчив ґімназію. Там же пристав до Юнацтва ОУН. З недостачі засобів не міг продовжувати студій на львівському університеті, поселився на Бойківщині і душею віддався національно-освідомній і політичній праці серед бойків. Своєю ідейністю, працьовитістю і доброю вдачею скоро здобув собі любов і пошану на всю тамошню верховину, став незаперечним авторитетом в усіх місцевих справах. Закріплення ОУН у бойківських горах великою мірою його заслуга. Переслідуваний поляками перейшов на Карпатську Україну і продовжував працю в ОУН аж до приходу мадярів. Арештований і тортурований чудом урятувався від смерти. До вибуху німецько-большевнцької війни працював у граничній службі ОУН на відтинку між Сяноком і мадярською границею. В перших днях липня 1941 року стає Повітовим Провідником ОУН у своїх рідних сторонах. На тому становищі перебуває до осени 1943 року, своєю кипучою енерґією та особистими організаційними здібностями віддає своїй Організації великі послуги. Ранений від німецької кулі дня 4 листопада 1943 року, в часі організаційної інспекції свого терену, сам собі відбирає життя, щоб не датися ворогові живим у руки. В усіх, що працювали чи то разом з ним, чи під його наказами, лишив по собі спомин зразкового націоналіста і доброго товариша. Вічна нехай буде Йому пам'ять!

[45] Районовий Роман Бродич вірно вистояв при Проводі Українських Націоналістів і загинув пізніше, як командир одної з сотень УПА на Лемківщині. В. Й. П.!