VIII. РОЗДІЛ

МАНДРІВКИ ЧЕРЕЗ БОЛЬШЕВИЦЬКУ ГРАНИЦЮ

Український елемент у Г.Ґ. – Доплив свіжої крови зза Сяну. – Мандрівка Кранського з Кракова до Снятина. – Під самою границею – посовгнулася нога. – Допит у відділі Червоної Армії. – Гусаком на другий бік. – Допомога ОУН утікачам на "сухій" границі. – Розказує підрайоновий ОУН з Бережанщини. – Наказ – на захід! – Невдала спроба замішатися між фольксдончів. – Під дощем через Сян. – У станиці німецьких пограничників. – Різними способами до Кракова. – Реєстрація в таборі. – Кур'єрська служба Юрка Карманіна. – Перехідний пункт біля Чесанова. – Медалик для о. Чемеринського. – З репатріянтами на другий бік. – Втеча з загороди НКВД. – В жидівській компанії до Рави Руської. – Перший зв'язок до ОУН через о. Чемеринського. – Дві жінки й дитина на німецьку сторону. – Зблудили в Раві Руській. – По Сяні курсує каючок. – Загрязли в трясовинні. – Знову до Львова. – Місія о. Дурбака до Митрополита Шептицького. – Зустріч у комишах. – Беруть його за жида. – Поворот з проф. Андрієвським і дружиною товариша. – Нема каючка, але є баржа. – Торги з провідником. – Драматична переправа. – Баржа тоне під тягарем. – Масакра НКВД. – Рятунок угорі річкою. – Вбрід по вуха через Сян.

До війни українців у Кракові було мало. Кількадесят студентів, кілька родин державних урядовців, що їх туди призначено на службу, трохи емеритів ще з австрійських часів, ще може дехто в торговельних справах – от і все. Вже більше їх було в Варшаві, де гуртувався поважний центр еміґрації з Надніпрянщини. В Люблині – хіба одиниці, хоч це місто на самій межі української етнографічної території.

Лемківщина, Полісся, Холмщина й Підляшшя – все те здавен-давна корінні українські землі, села там чисто українські, зате міста й містечка сильно сполонізовані зайшлим польським елементом і жидами, що підсилювали полонізацію всіх міст Галичини. Українського інтеліґента – зо свічкою в руках шукати, учителі по селах майже поголовно поляки, священики грекокатолицькі по найбільшій часті – москвофіли, православні зо старшого покоління – москалі, з молодшого – полонофіли. Все таки ті нечисленні патріотичні одиниці, що витримали під страшенним польським тиском і переслідуваннями, працювали кожен за десятьох, підтримували людей на дусі, організували спротив денаціоналізації і завдяки їхнім зусиллям Польщі не вдалося за двадцять літ своєї окупації цілком знищити українського характеру тих земель.

Польща впала. Порвався зв'язок з природнім культурним центром у Львові, зате на тих Богом і людьми забутих окраїнах знайшлася велика кількість свідомого національно і заправленого в громадській праці українського елементу і це відразу дало себе відчути в приспішеному ритмі національно-культурного й економічного життя.

Спершу їх було мало – звільнені в'язні з тюрем і з концентраційного табору в Березі Картузькій, перші втікачі з-під большевицької окупації, що не могли ні одного дня залишитися під большевиками і мусіли втікати відразу, евакуйовані з Підгір'я в ході акції полк. Сушка.

Далі їх більшало. Під большевиками ставало гаряче, одного пригріло швидше, другого пізніше, але райське сонце сталінської конституції всіх таки припекло і люди давай на втікача.

В перших днях перейти границю не було трудно, її майже не бережено. Купи втікачів ішли в одну й другу сторону, ні большевики ні німці нікого не спиняли, чекали, доки не повернуться на свої місця ті, що їх зрушила війна. А потім границі вже пильнували, німці от так про око, большевики сильно. Все таки цілу осінь ще були визначувані дні вільного переходу через границю для всіх, хто з тих чи інших причин забарився з поворотом, немало людей з того скористало.

А людей ішло щораз більше і більше. Закріплювалося НКВД і тяжка його лаба спадала на людські плечі щораз частіше, тому не один, що досі думав якось пристосуватися в нових умовах, рішався на втечу. Втікати ставало щораз тяжче, настав час, що без доброго провідника границі перейти неможливо.

На короткий час відкрилася можливість переїзду з фольксдойчами в процесі виміни населення поміж Німеччиною та СССР, якраз у часі, коли я вернувся до Кракова, приходили вже останні транспорти. Багато з них відвозили відразу в глибину Німеччини, УЦК витягав їх звідти, висилаючи запотребування до праці.

Вкінці настала пора, що границю запльомбовано – хіба горобцям через неї перелетіти. Виселено людей з хат близько границі, де було поле – зорано його, де ліс – там скріплено охорону. Здовж границі виведено кільчасті дротяні загороди, підміновано зручніші для переходу місця, заведено собак, побудовано цілу систему алярмів електричними проводами й світляними ракетами. Звичайна людина границі не пройшла б, на те могли важитися тільки одчайдухи з ОУН.

ОУН утримувала граничний зв'язок від першого таки дня, коли большевики станули на новій границі. Вона мала цілі екіпи своїх членів, спеціяльно для тієї цілі підібраних і заправлених. Не тільки зв'язок з організаційними пунктами втримували вони, постійну кур'єрську службу виконували, але й людям при переходах помагали.

Про постійну граничну службу ОУН буде мова в наступному розділі. Тут хотів би я зілюструвати оповіданнями людей, які пригоди їм доводилося переживати, серед яких умовин відбувалися переходи границі сюди й туди, ще в тому часі, коли границя не була щільно закрита і коли не тільки самі члени ОУН через неї мандрували.

Знаного нам уже Володимира Кранського відправлено в місяці листопаді до Галичини, з дорученням дійти аж до румунської границі під Буковиною і встановити, які можливості переходу там, бо, можливо, вже в скорому майбутньому потрібно буде кур'єрській службі ОУН користуватися шляхом з усіх сторін. До Галичини перейшов він легко коло Ярослава, власним промислом, без організаційного зв'язку. Вільно заїхав аж до Снятина, ніхто його не спиняв, ніхто по дорозі не контролював. Це досить дивно, бо в тому часі контроля на залізничних шляхах почала вже затіснюватися. На двірці в Снятині мала пригода – большевики зловили. Хто, чого, звідки, куди? Заки встиг відбрехатися, надійшла міліція, а серед неї якимсь чудом знайшовся знайомий, поручив за нього і його звільнили. Але радив негайно звідти тікати. Кранський вештався ще по селах, розвідувався про настрої між селянами, про відношення большевиків до людности, нові економічні порядки, а при тому не забував і головного свого завдання – обслідувати румунську границю. По якомусь часі, коли здавалося, що можна, рішився назад до Кракова. Ввесь час без організаційного зв'язку. Таких емісарів-добровольців у той час було більше, їхнім завданням ставлено перевіряти часто суперечні собі і нераз пересадні звідомлення втікачів через конфронтацію їх з дійсним станом на місцях. Тому й не давали їм ніяких зв'язків – іди й дивися, що й де побачиш про те будеш звітувати, а коли б мав зв'язок, тоді була б спокуса передавати чужі спостереження, замість зібрати власні.

У Львові зібралося їх шість до поворотної дороги. Сіли в поїзд на Любачів, там висіли і далі пішки. Якби їх зловили, мали подаватися за студентів, у Львові тяжко за харчі, от вони й вибралися на села роздобути дещо в добрих людей. А чому сюди, під границю, а не на Поділля? Бо між ними був один з поблизького села під Любачевом, от вони й поїхали з товаришем.

Не могли йти головним шляхом, большевики просвітлювали його час до часу рефлекторами і краще було вступатися їм з очей. Зійшли набік, темно було й падав дощ, збилися з дороги й забрили до якогось іншого села. Зайшли до першої стрічної хати, там селяни їх гарно прийняли, нагодували й переночували. Раннім ранком вибралися далі в дорогу і вже без труду дійшли до батьків товариша. Не встигли й снідання з'їсти, як хату большевики обскочили і з командою "руки ввйорх" казали виходити надвір. Заарештували й цілий день тримали в селі в заімпровізованому арешті. Можна було втекти, але тому, що це було військо, не НКВД, сподівалися відбрехатися, а коли б утекли, тим самим визнали б себе підозрілими й дістали б на карк погоню.

Під'їхали кінні вояки під арешт, посадили на вози, на кожному возі один арештант і два конвоїри, їдуть до Любачева. Замкнули в міській раді, поставили сторожу, кажуть чекати.

За хвилю почався допит. Допитує офіцер, розперся в кріслі з червоною спинкою, біля нього перекладчик-жидок. На них підозріння, що спалили склад збіжжя в селі, де жили батьки товариша, вогонь був якраз тієї ночі, як ночували вони деінде, збившися з дороги. Це й було щастя, могли виправдатися. Старшина допитував докладно про всякі подробиці, де сиділа дочка господаря, як була зодягнена господиня і т. д., видно було, що будуть перевір'яти. Після допитів – кожного до окремої кімнати.

Справді, поки їх кінчали допитувати, післали когось до господаря, де вони ночували, виявилося, що вони невинні, військо їх відпустило.

Годі було того дня вдруге пробувати щастя, вернулися до Львова. Зайшов до знайомого студента політехніки, ночував у нього в кімнаті в будинках св. Юра і харчувався в студентській харчівні при вулиці Зємялковского. Швидко знайшовся зв'язок до місцевої ОУН, виявилося, що управитель харчівні – член ОУН, його туди послали для кращого зв'язку з проїзжими студентами. До одного з його завдань належало теж відправляти людей до границі, при чому не йшлося про перехід через організаційні пункти, тільки про переправу цілими гуртами звичайних людей-українців, що хотіли вирватися з большевицького раю.

Від нього дістав адресу провідника в якомусь селі коло Рави Руської, що за досить помірковану заплату переводить людей на другий бік. Справа певна, досі не було ще ні одної "всипи", якраз цими днями їхатиме більша група людей, біля двох сотень, можна до неї долучитися. Грошей у Кранського не переливається, підрятував його лікар, д-р Лисяк, якось назбирав стільки, що виносила "такса" за перехід, ще й на подорожні видатки залишилося.

Аж страшно, коли всідати в поїзд. Та ж третина цілого поїзду – все кандидати на "зелену границю". Порозміщували їх так, щоб сиділи в окремих переділах і щоб не було між ними інших людей, Кранський попав у купе з зовсім незнайомими собі людьми. Помимо всієї метушні й суматохи був у тому всьому якийсь порядок, неначе командував тим якийсь невидимий командир транспорту.

Квитки мали тільки до Жовкви, далі не видавали, мусіли їхати зайцем. Прийшла контроля, солдати, напів анальфабети. Крикнули "давай документи", люди доставали, що хто мав, а найбільше давали свої залізничні квитки. Салдат повертав це в руці, далі навкучило йому перевір'яти стільки народу, махнув рукою й пішов.

Доїхали до Рави, показалося, що по дорозі мало хто висів з пасажирів. З Рави треба пішком кілометрів з шість, на збірне місце в ліску, а звідти ще далі, до границі ще один кілометер. Купа народу, жінки, діти, старі люди. Хочби й як старався, не можна втримати тиші. Невідомо, хто мав якийсь зв'язок чи кличку до провідника, та мусіли такі бути, бо ось з'явився й він, найперше позбирав гроші. На диво швидко це йшло, кожен уже заздалегідь наготовив гроші, щоб не гаяти часу.

Пішли до границі. Провідник каже йти гусаком, але народу стільки, що перші вже границю перейшли б, а останні ще в ліску ждали б. Границя в тому місці йде орним полем, іти добре, приморозок скував землю в груддя, твердо під ногами. Діти плачуть, матері їх зацитькують, тут і там хтось, як довгий, простелився на землю з клунками, всі помагають собі, як можуть. Бігцем перетюпали всі на другий бік, все відбулося щасливо.

Нераз переходив він границю "на зелено" і передтим і потім, ще ніколи такого не бачив. Не інакше, тільки провідник мусів стояти в порозумінні з пограничними большевиками й ділився з ними зарібком. Трудно собі уявити, щоб стільки людей, обвантажених малими дітьми, немовлятами в візочках, валізками й наплечниками, маршували через границю, як з трамваю до станції. І так реґулярно раз на тиждень чи приблизно в таких відступах часу. Більш як певно перехід відбувався в такі дні, коли границі пильнувала зміна, що стояла в змові з провідником.

Через той пункт мусіли перейти тисячі людей, коли зважити, що було це вже в другій половині грудня, а зв'язок туди функціонував від двох місяців і закінчився десь аж за місяць після того переходу.

Безперечно, багато людей передісталося на захід на власну руку, шукаючи щастя самим, або мавши знайомих коло границі. Дехто рискував – або пан, або пропав – але переважна кількість утікачів урятувалася перед большевиками завдяки ОУН. Або безпосередньо, в той спосіб, що члени ОУН, ідучи за своїми організаційними справами, при тій нагоді переправляли через границю чи то знайомих чи то тих, що якимсь способом до ОУН допиталися, або посередньо, зорганізувавши в різних місцях пункти переходу, що з них принагідно користали й інші. Про один такий пункт у родинному селі Івана Равлика вже була мова вище, тудою перейшли сотні людей, рятуючи не тільки голе життя, а й ті мізерні достатки, що їх можна було в собою перенести.

"Суха границя" між Сяном і Бугом була більше бережена, але мала ту вигоду, що легше її переходити, помимо найбільшої чуйности сторожі все знайдеться місце, куди можна просмикнутися. Куди тяжче йти через Сян, а найтяжче через Буг між Волинню й Підляшшям. Там і стерегти не дуже треба, тільки в темну ніч і при помочі доброго провідника можна переправитися. Тільки кур'єри ОУН користувалися тим шляхом, навіть пізніше, коли границю обсаджено з правдивою "большевицькою чуйністю".

Організаційний зв'язок у місті дістати було на початках, якщо йдеться про перехід, не так то вже й трудно. Гірше з сільських районів. Але й звідти йшли люди, і члени ОУН і всякі громадяни. Деякий образ того, як мандрували члени ОУН з сіл розкриває нам оповідання Степана Тупіся з Бережанщини.

Степан Тупісь

"До польсько-німецької війни проживав я в свойому родинному селі Слобода Золота, повіт Бережани. Тоді в ОУН був я підрайоновим провідником на села Слобода Золота, Краснопілька і Плотиче. Осідок мойого Району містився в селі Комарівка і туди, до районового провідника, ішов мій нормальний зв'язок, спершу через містечко Козову, а потім безпосередньо до Комарівки. Провідником району і його заступником були Михайло Солтис і Павло Кавка з Козови, тільки не пам'ятаю, котрий з них був провідником, а котрий заступником. Обидвох їх большевики в 1940 році арештували й помордували в тюрмі в Тернополі, разом з багатьма іншими націоналістами.

Коли лише була проголошена польська мобілізація, ми дістали організаційним шляхом доручення не йти до польського війська. Хто міг, той мав відразу скриватися в підпіллі, а кому це неможливе, цей мав удавати, що їде зголоситися до мобілізаційного пункту, а по дорозі втекти. Багато так і зробили. В підпіллі мали ми далі тримати організаційний зв'язок зо своїми місцевими проводами і ждати на дальші накази. Цей зв'язок ішов через кур'єрську службу організаційних дівчат.

Я скривався в місцевого жида Якова Гамера, що мав у нашому селі невеличке сільське господарство. Якось у мойому селі відбувалося все спокійно, з поліційноі станиці всі три поліцисти завчасу втекли, не було потреби їх роззброювати, через село не проходили ані польські відділи ані окремі вояки в відвороті і хоч ми б були приготовані на те, щоб відбирати від них зброю, не було до того нагоди. Зате в довколішних селах було доволі гаряче.

По зв'язку дістав я відомість, що большевики перейшли кордон. В читальні "Просвіти" був радіоапарат і через нього довідалися ми з київських радіопередач – польські радіостанції припинили вже свої надачі – про те, що нас ідуть "визволяти". Наш організаційний зв'язок ішов дуже справно. Якщо не було кур'єрки кожного дня о годині 8 вранці, тоді було нашим обов'язком висилати власну кур'єрку до району.

Прийшли большевики. Моє село лежало при бічному шляху, тому перші колони його обминули, вони пересувалися головно битими шляхами, так званими в Галичині "гостинцями". Якийсь час після того викликав мене Окружний Провідник у Бережанах, якого я знав лише по псевду. Правдоподібно прийшло нас тоді до нього більше, але я не бачив нікого, з кожним було окремо говорено. Від нього дістав я доручення, щоб на своє місце залишити якогось нерозконспірованого ще члена ОУН, а сам щоб пробирався за границю, до Кракова. Всі люди, що ще за польських часів були або зовсім розконспіровані, як члени ОУН, або було на них сильне підозріння, мусять покинути свої провідні становища і на своє місце підтягнути інших. Як повідомив мене Окружний Провідник, такий був наказ "згори". Ніякої адреси ані клички до Кракова я не дістав, мені сказали, що мушу бути зданий на власний промисел, зрештою таких як я буде там більше і якось мусимо собі давати раду.

В дорогу вибрався я з одним незорганізованим хлопцем, що не мав ніякої родини в селі, а колись служив у польському війську на Шлеську, ішов туди до знайомих. На окремих відтинках залізничного шляху ходили вже вантажні поїзди і так я заїхав зо свого села до Ходорова, там пересівся на поїзд до Львова, а у Львові вдалося мені всісти на страшенно переповнений вантажний поїзд до Городка і звідти вже помандрував пішки до Перемишля.

В тому часі в Перемишлі назбиралася величезна маса людей. Пішла чутка, що німці будуть переводити на свій бік фольксдойчів. Всі мали чекати на те біля мосту. Пішов і я туди зо своїм товаришем і замішався між купу людей. Скільки там народу – і не злічити, а большевики подавали по радіо, що є їх 28.000. Була це неділя, восьма година вранці, залізничним мостом з німецької сторони прийшли три старшини з перекладчиком. Я був третій з черги, передо мною якісь дві польки. Німці питалися, хто вони, вони сказали, що польки, а я подав, що українець. Нам казали відступити, а в тому моменті большевицька стійка хотіла мене забрати, та я вирвався й пірнув у юрбу.

Порадилися ми з товаришем, що нічого нам тут шукати, треба на власну руку пробувати переходу через Сян. Відійшли ми недалечко, може яких чотири кілометри вгору річки і натрапили на місце, що видавалося нам догідне до переходу. Сян там не дуже широкий, береги порослі лозиною, добре ховатися від сторожі. По другій стороні річки якийсь дядько скидав гній з воза, коли ми висунули голови з лозів, він махнув рукою, що вільна дорога, ми побралися за руки й увійшли в воду. Струм у тому місці досить рвучкий, один не втримався б, знесла б вода, а так ми один другому допомагали, вода сягала нам майже по бороди. Тільки доходили ми до берега – звідкись узявся німецький вояк. Побачивши нас, удавав, що нічого не завважив, відвернувся й пішов униз річкою. Після того, як ми вже вилізли на беріг, вояк вернувся і заговорив з-чеська, чи нема в нас що закурити. Ми мали польські цигарки "Мева", що на диво якось не замокли ані від води ані від дощу, – ввесь чад сік дрібний проникливий дощ, – і там ми всі три закурили. Дощ тим часом полегшав, ми посідали на березі викручувати штани з води й виливати воду з чобіт, а в тому менті розхилилися лози по большевицькому боці і показалися звідти два большевики, кілька метрів від тогого місця, де ми спустилися в воду. Якби так забарилися ми кілька хвилин, попали б чортові в зуби.

Вояк показав нам будинок, де приміщувалася якась німецька військова станиця, туди ми зайшли і зголосилися, як утікачі. Був там якийсь фольксдойч, що дуже добре говорив по-українськи. Дали нам гарячого чаю з ромом і висушили ми одяг біля залізної печі. Казали, що ми не перші і напевно не останні, багато людей переходить через кордон і вони стараються їм помогти, як можуть. Нам найкраще дібратися якось до Кракова, там на залізничній станції ходять зв'язкові від табору втікачів з жовто-блакитними перепасками на рукавах, до них нам зголоситися і там уже нами заопікуються.

Після того відпровадили нас до Німецького Перемишля і там у військовій команді видали нам перепустки до Кракова. Майже цілий тиждень тривала наша дорога. Яких кілометрів двадцять під'їхали ми вантажним поїздом, а позатим то пішки, то дядьки на возах підвозили, то на військове авто часом удалося підсісти. Перед самим Краковом знову всіли ми на вантажний поїзд і так заїхали на залізничну станцію.

На станції ми зараз відшукали тих зв'язкових з жовто-блакитними перепасками, назбиралося нас з того поїзду п'ять осіб і тоді відвели нас до табору при вулиці Яблоновських. Найперше реєстрували нас у канцелярії, списували ім'я й назвище, устійнювали, чи мав хто яке відношення до ОУН. Над реєстрацією мав нагляд Ярослав Старух, якого я тоді ще не знав, але коли він довідався, що я зо Слободи Золотої з Бережанщини, де колись давнішими часами жила його родина, запитався мене, чи не знаю кого зо Старухів. Я знав Тараса Старуха, він часто заїжджав до нашого села, де його наречена вела дитячий садочок. Показалося, що це його рідний брат, отже Старух уже заопікувався мною, "по знайомості" і відправив до кімнати ч. 111, де приміщувалися самі організовані люди..."

Одним з організаційних зв'язкових, що швендялися сюди й туди через кордон перших кілька місяців, був Юрко Карманін зо Львова. З ним ми стрічалися вже, коли була згадка про організування української міліції у Львові. Ішов він з організаційними дорученнями, перебував дивні пригоди, але так звик до своєї дороги, що перейти границю йому не робило більшого враження, як пройти з одної кімнати до другої. В часі тих своїх мандрівок перевів він немало людей на ліву сторону Сяну і по якомусь часі почав уважатися в ОУН за одного з ліпших спеціялістів від границі, тому й доручено йому опіку над одним з дуже важливих її відтинків. Списати всі ті пригоди далеко переходило б рами нашої праці, одначе деякі моменти з його оповідання слухаються з запертим віддихом і варто їх перенести на папір. Авже ж, ніколи не передати словами тієї нервової нап'ятости, того драматичного напруження в хвилинах, коли доля важиться між життям і смертю. З другого боку, нераз прості і спокійні слова людини, що пережила велику пригоду, трапляють до серця ліпше, як фантастичні видумки. Віддаймо ж слово Юркові Карманінові і послухаймо деяких його пригод.

"Як тільки покинув я міліцію, зараз постановив іти на захід. Бувши завалений усякими біжучими справами в міліції від ранку до пізнього вечора, я навіть не мав часу пошукати зв'язку до ОУН, що урвався мені в тюрмі. Помогло мені те, що якраз у тому часі примандрував з Берези Картузької Олько Матла, він повінчався з моєю двоюрідною сестрою, вінчав їх о. Ярослав Чемеринський, що довший час був членом Крайової Екзекутиви ОУН у Львові. Олько тоді зловив зв'язок, а вже через нього і я.

Ми вирішили йти разом. До нас долучився ще Славко Мороз і кілька хлопців.

Поїхали ми на Чесанів, там у селі, звідки походив Іван Равлик, уже був наладнаний перехідний пункт, хоч це були щойно перші дні жовтня. Зв'язок і переправа поставлені були добре, перейшли ми границю в білий день зовсім безпечно поміж двома змінами граничної сторожі.

По другій стороні ніякої контролі не було, німці цілком не інтересувалися границею, їх мало цікавило, куди хто йде, і так ми гладко заїхали аж до Ярослава. Мої супутники залишилися там, а мені випала дорога далі, на Краків, дістав зв'язок і кличку до Українського Допомогового Комітету при вулиці Яблоновських. Клички не прийшлося вживати, бо один з перших, кого я в Кракові стрінув, це мій друг Славко Гайвас, він поінформував мене, як стоять справи організаційні й загально-українські і через нього я відразу попався на новий зв'язок ОУН у Кракові.

Щодня напливали нові маси народу, годі було зорієнтуватися в натовпі втікачів, ОУН зайнята була їхньою перевіркою і пересіванням, чи бува не закралися між ними большевицькі провокатори. Для мене теж приготовляли якесь там доручення, одначе я хотів перед тим ще раз піти до Львова. Про те повідомив я Крайову Екзекутиву через свій зв'язок. Зараз на другий день передано мені медалик, щоб доручити його о. Чемеринському. Це мало бути замість клички, щоб тільки з ним зв'язатися, переказати загальні речі туди й звідти та умовитися від тепер уже на постійний і правильний організаційний зв'язок між Крайовою Екзекутивою у Львові і керівними органами ОУН у Кракові.

Знадобився тоді Юзько Федорика, з яким ми разом вийшли з Бриґідок перед несповна місяцем, він теж вертався до краю, для нас обидвох це добре складалося, – разом сиділи, разом вийшли на волю, давай, разом підемо під большевиків! Сказали – зробили.

Заїхали ми наразі до Ярослава. Виявилося, що там увесь час тривав ще репатріяційний рух і що-два-три дні відкривали міст на Сяні й перепускали поворотців в одну й другу сторону. От і гаразд, навіщо нам їхати до Чесанова? Замішалися ми в таку одну групу і перейшли на другий бік, не знаючи, що там далі з людьми роблять, думали, пускають кожного в свояси. Вийшло не так. Найперше казали всім ждати на полі під голим небом. Де не взялися енкаведисти й зігнали всіх на город перед хатою, город обведений плотом, скрізь стоїть сторожа, до середини пускають кожного, на зовні – нікого. По середині города столик, вже сидять там енкаведисти й реєструють людей. Ну, нам нічого шукати в тих реєстрах, глипаємо очима на всі боки, куди б дати драпака. Народу хмара, сторожі замало, щоб усіх упильнувала. Поки там люди підходять до столика, ми позадкували до огорожі і використавши момент, коли найближча сторожа відвернулася – одним махом крізь огорожу і гайда в поле!

Десь тут недалеко повинна бути залізнична станція, хіба зайдемо тією дорогою, що від моста веде, іншої нема ж. Нараджуємося на дорозі, чуємо, – візок заторохкотів. Їдуть два жиди, один молодший, поганяє, ззаду сидить старий жид у засмальцьованій ярмулці й халаті, зубів у нього вже нема, шкрябає ножем ріпу і так їсть. Спинюємо возок і подаємося теж за жидів, просимо підвезти до станції. Старий жид підозріло зміряв нас очима, заговорив щось по-жидівськи, кажемо, що ми з жидівської інтеліґенції, яка тільки по-польськи вміє говорити, тікаємо перед Гітлером, цур йому та пек!

Приймають нас на возик, тепер ми безпечні, найбезпечніше в той час було в жидівському товаристві. Але йде від них неможливий сморід, якась мішанина цибулі, часнику, риби й олії, аж памороки в голову б'ють. Але терпи козаче, отаманом будеш!

Вкупі на станцію заїхали, вкупі до поїзду всіли. Поїзди в той час переповнені, рідко коли можна сісти, здебільшого доводилося їхати стоячи. Обидва наші співпасажири з властивою своїй расі нахабністю таки всадовилися, ще й для нас хотіли зігнати дві українські дівчини з місця, та ми вже погодилися стояти, раді, що безпечно їдемо.

Поїзд сунув черепахою, предовго стояв на станціях, ледве під ніч доїхали до Рави Руської. Тут усі висідали, висідаємо й ми з жидами. Запрошують нас до жидівського нічлігового дому, там повечеряємо, переночуємо ще й підмогу на дорогу дістанемо. За багато для нас того добра, дякуємо, відпрошуємося.

Нам пощастило, в одній хаті прийняли нас на ніч. Хоч і зимно, нема чим добре вкритися, всю ніч зубами дзвонили, але під дахом, не в чистому полі. Якось діждалися до ранку, обережно всіли на поїзд і так дісталися до Львова, де наші шляхи розійшлися. Куди пішов Юзьо, мене не цікавило, в нього свої доручення, в мене інше діло. Я зайшов до свояків і зв'язався з о. Чемеринським. Визначив він мені стрічу в центрі міста, в найрухливішому місці, під Віденською Каварнею, до того в саме полуднe. З великим страхом ішов я туди й дивувався необережності о. Чемеринського, та він мене заспокоїв. що кращого місця в цілому Львові не найти. Тисячі народу перевалюються вулицями – в той час населення Львова разом з утікачами й військом доходило до мільйона – кому на думку впаде шукати конспіраторів у тій юрбі? Це його звичайне місце зустрічей, випрактикував він, що тут і найкраще, і кожному найвигідніше і для всіх найбезпечніше. Передав я медалик замість клички, переказав, що знав, і вислухав звідомлення о. Чемеринського. Він дуже жалівся на тяжкий зв'язок, не тільки з закордоном, але й на місці, у Львові і в краю. Розійшлися ми з тим, що вже тепер буде йти до кращого, бо наші справи впорядковуються з кожним днем.

Ще в Ярославі обіцяв я д-рові Євгенові Юлієві Пеленському, що переведу йому дружину з донечкою, а у Львові мав узяти Богдана Конашевича з сестрою. Богдан, син одного з померших директорів "Дністра", був симпатиком ОУН і з нашого доручення майстрував деякі справи в студентському секторі. Тепер хотів утікати, як інші. Умовилися ми всі, що стрінемося на Клепарівському двірці о 5. годині, перед від'їздом поїзду на Раву.

Що діялося на тому двірці, не сила описати словами. Ще ніколи не бачив я такого стиску, шкода й думати, щоб знайти тут моїх товаришів подорожі. Я сам у клопоті, як тут до поїзду всісти. Серед того всього в натовпі побачив кузенку Конашевича, каже, всі вже в поїзді. Славити Господа! Треба й мені якось втиснутися. Коли ж повно скрізь, на плятформах, на східцях, вилізли б і на дах, якби міліції не боялися. Бачу, одне вікно в виходку не досунене. Знайшлися помічники, підсадовили мене, та ба, вікно тільки до половини відсувається, не йде далі. Вузько, груди тільки втиснув, ноги баламкаються, чую, міліціянт кричить, за ноги стягає. Рванувся я з останніх сил, жбурнув міліциста ногами. Мав щастя, що виходок був замкнений, тому й вільний, і я там розпростувався та прийшов до себе. В тій хвилині рушив поїзд.

В Раві Руській знайшов я Пеленську й кузенку Конашевича. А він самий по дорозі пропав, в останній хвилі большевики викинули з вагону, жінки з дітьми счинили вереск, що душаться, бо й справді, хоч усі вікна повибивані, в натовпі духу не ставало. В большевиків коротка справа – всіх чоловіків за обшевку і марш з вагону!

Ідучи вдруге, цим разом я вже був ліпше підготований. Важний пункт був Рава Руська, тільки сюди доходив поїзд зо Львова, далі треба пересідатися на лінію Рава Руська – Ярослав, а що звичайно поїзди зо Львова приходили під ніч, необхідно мати в Раві квартиру, щоб знайти нічліг, а вдень не швендятися по місті. Я постарався про адресу свояків мойого дядька. Невигода та, що вони жили геть за містом, але коби мені до них дістатися, при їхній допомозі сподівався я піднайти когось ближче, в місті.

Запав сумерк, до того почав падати дощ. Заки я допитався до свояків, ніч плахтою спустилася на землю, темно – на три кроки не видно. Іду якоюсь вулицею, вже й орієнтацію згубив, а жінки за мною, важко їм, несуть дитину по черзі на зміну. Казав їм заждати при дорозі в рівчаку, сам пішов шукати якоїсь хати.

Дощ прорід і чи то проясніло трохи, чи зір до темряви привик, але здавалося мені, що якісь контури на небі рисуються, не пізнати, дерево це чи хата.

Нагло: "Стой!"

Я стрепенувся і в тому моменті обскочили мене з теміні три червоноармійці з наїженими баґнетами. Тут зараз при дорозі стояла вартова будка, туди мене завели з погрозами, показалося, що я зайшов аж під літовище, давно минувши місто. Не було десь лейтенанта, що командував вартою, допитував мене сержант, хто я, звідки, от як звичайно.

Вдаю обуреного непорядками в місті і безсердечністю людей, дві години блукаю вже з жінкою й дитиною, змокли, як хлющі, переночувати нема де, з сил вибилися, перед німцями тікати, натомилися і зморилися. Домагаюся дати мені підводу, щоб могли ми дістатися до Львова.

Ідуть зо мною до жінок, переконатися, чи не брешу я. Не даю воякам прийти до слова, радісно починаю вигукувати, щоб жінки зорієнтувалися й підперли мене в брехні.

Завели нас до якоїсь хати, де квартирували червоноармійці – іншої не було – і там відпустили нам куток, щоб переночувати. Прийшов лейтенант, я представив йому драматично нашу втечу від німців, він потішив мене, що тепер будемо мати "хорошую жизнь", зараз рано відвезуть нас на станцію, а там, поїдемо, куди схочемо.

Не багато того спання було, як тільки благословилося на день, заїхав віз, що кожного ранку привозив хліб з міської пекарні, вояки нас похарчували, чим мали, і ми поїхали. Якраз поспіли на поїзд.

На диво, в поїзді не було переповнення. Це добре, бо вигідніше їхати, але й погано, тяжче висмикнутися з-під контролі. На щастя ніхто на контролю не приходив і ми преспокійно заїхали на ту саму станцію, де перед тижнем всідав я з жидами, їдучи до Львова.

Як тільки перейшов я міст, у дорозі до Львова, і ще заки енкаведисти загнали нас в огорожу, зав'язав я розмову з якимсь селянином, що стояв на дорозі й цікаво приглядався втікачам. Запам'ятав я собі його назвище й назву його села і тепер зайшов до нього, відразу до стодоли. Потрапив туди легко, він добре описав мені дорогу. Вночі дядько сконтактував нас з одним хлопцем у сусідньому селі, що переводив людей на другий бік. Грошей він за те не брав, найвище якісь дрібниці на пам'ятку, а просто так з доброго серця помагав людям. Сконструював собі легкий каючок, могло там поміститися три особи, і тим каючком нераз цілу ніч курсував між обома берегами Сяну. Він дуже радо погодився нас перевезти, найперше переплили жінки з дитиною і ждали на мене на березі, а я тим часом ще обговорював з ним можливості дальшого зв'язку, бо це місце мені сподобалося до переходу і я задумував використати його до дальших моїх мандрівок. Хлопець чудово знав околицю, знаменито орієнтувався в способі служби граничної сторожі, коли відбувалися зміни, як ходили на стежі, де були їх улюблені місця на засідки. Дуже ідейна людина, але членом ОУН не був. Добре я собі його закарбував у пам'яті, щоб при найближчій нагоді притягнути його до співпраці в Організації.

Перекинув він і мене, і вже тут, на другому боці, могли почуватися ми безпечно. І власне з надміру почуття безпеки попали ми в халепу. Замість іти обережно, розглядаючи ґрунт під ногами, шукати стежок або дивитися за світлами хат, ми поперли просто носа, коби скоріше. Натрапили на якесь старе корито річки і заблудили, до того по коліна загрузли в болоті. Було небезпечно йти далі, порачкували ми назад на сухіше місце і там постановили заждати дораня. На щастя вже недовго до світанку.

Вже день добре забілівся, як на горбку побачили ми якусь хату, туди зайшли, перепочили й обчистилися, а то замурзалися болотом по вуха і геть чисто промокли. Звідти до Ярослава близенько і на радощах ми й не барилися довго в тій гостинній хаті, ще того самого ранку прийшли до Ярослава..."

"...Тим разом ішли ми три: крім мене ще о. Дурбак, та ще один, якого назвище вже забув, пам'ятаю, що до війни працював він у "Дешевій книжці", легко його було пізнати по тому, що мав на губі шрам. Кожен з нас мав справи, що про них другому непотрібно знати, а о. Дурбака вислали священики, як молодшого віком і сильнішого фізично, з якоюсь місією до покійного митрополита Шептицького.

Початково ми пустилися на суху границю під Чесановом, бо X. з "Дешевої Книжки" добре знав ті околиці, там був його перехідний пункт. Але, заїхавши до Ярослава, не схотілося нам ще пішки майже цілий день манджати, давайте, спробуємо щастя через Сян. Справили нас друзі на одне місце, де вода неглибока, береги густо зарослі комишами, переждемо до ночі, а тоді вбрід на другий бік.

Непомітно прокралися ми до комишів. Е, та ми тут не самі! Цілий гурт людей сидить навкарачки, всі хочуть на большевицьку сторону, більшість між ними – жиди.

Ледве минув перший неспокій після нашого приходу, як нас обскочили німці. Так тихо підійшли, що ми й не счулися, як з усіх сторін кріси на нас спрямовані. Німців ми не дуже лякалися, вони не чинили людям лиха на границі, все таки неприємна річ така пригода зараз на самому початку. Тлумачимося німцям, що наші родини залишилися під большевиками, ідемо по них. Все те гарно, кажуть німці, але що роблять між нами жиди, чи теж ідуть по свої родини? Жиди мусять вертатися, решта може йти. Ведуть жидів набік і мені кажуть іти з ними. До сто чортів, за жида взяли мене! Мої обидва товариші ручаються за мене – нічого не помагає. Щоб не розлучатися нам, ідемо всі три до пограничної станиці. Жидів кудись відвели, а я прошу сконтактуватися з Українським Допомоговим Комітетом у Ярославі, там мене знають. Німці задзвонили, казали собі телефонічно дати опис моєї особи, щось пошварґотали між собою і пустили.

Та нам уже відпала охота бристи через Сян, пішли ми на Чесанів, як було спочатку пляновано, гладко проскочили границю і в три дні після того, як опустили Ярослав, були вже у Львові. Кожен пішов по своїм справам, а до повороту мали ми зійтися в нареченої X., що жила при вулиці Сикстуській.

Прийшли ми точно в той день, але зложилося так, що не могли вернутися в трійку. Я ще зо своїми справами не був готовий, та й о. Дурбак ще забарився. Не було відомо, коли це полагодимо, кожен мусів вертатися окремо.

За кілька днів я вже був готовий до дороги. Довідуюся, що X. уже пішов, а о. Дурбака не міг я відшукати. Іду самий, а щоб використати нагоду, беру з собою професора Віктора Андрієвського, вусатого козарлюгу, що його прислала до мене ОУН, і жінку Кандика Білинського, Данку. Він ждав на неї в Ярославі.

Висідаємо на знаній мені станції під Ярославом, веду своє товариство до власника каючка в сусідньому селі, з якого послуг я вже користав давніше. Недобра вістка ждала нас – большевики знайшли каюк перед кількома днями, не мав він ще часу зробити другого, нема перевозу. Прикра справа. Б'юся з думками, що робити, чи йти вбрід, чи їхати на Чесанів. Щоб там не рішити, до вечора мусимо пересидіти в хаті, щоб якесь зле око не заглянуло нас у селі. А ввечері ситуація покращала, прийшов хлопець з новиною. Група місцевих хлопців і дівчат вибірається на другий бік, до них уже приголосилися якісь утікачі з глибини краю, разом чоловік понад двадцять. Поведе їх інший провідник, що зробив собі з того джерело приходу. Є в нього помічники, а для перевозу збудували собі баржу, тримають її десь у сховку. Вимарш зараз після півночі.

Спав тягар з серця.

Іван Ванчик, згинув у Хорватії 1945 р.

Около першої вночі прийшли ми на збірне місце до одної хати і познайомилися з провідником. Зажадав він такої великої суми грошей, що мені аж чуб з обурення піднісся, в нас і половини з того не було. Мабуть хотів скористатися з тяжкого нашого положення. По довших торгах і пересправах стануло на тому, що він бере все, що маємо біля себе, а решту передамо з Ярослава, поручився за те мій знайомий.

Наближалася вже третя година, як ми пішли над Сян, групками по кілька людей. Місце вибрали не дуже добре, беріг там високий і стрімкий, зрідка зарослий лозняком, зате внизу густі комиші, є де сховатися, а найважніше, там можна скрити баржу, її принесли трохи скоріше й накрили очеретинням.

Провідник дуже добре орієнтувався в звичаях місцевої граничної сторожі, десь зараз повинна надійти стежа, ми посідали навпочіпки під крутим берегом, притаїли віддих. Незадовго справді надійшли насипом три енкаведисти. Прождали ми, аж прогомоніли їхні кроки і тоді на легкий свист провідника хлопці винесли з комишів баржу, тут зараз було добре місце до причалу, і там безшелесно спустили її в воду. Могло в ній поміститися около двадцятки людей.

Як тільки заколисалася баржа на воді, десь поділася обережність, ціла купа прожогом метнулася до баржі, почали скидати в неї клунки. Вода плюскотіла, счинився шум. Ми входили останні і це нас урятувало.

Спішно провідники відштовхують пором від берега – не йде, за великий тягар, людей більше, як треба, ще й клунки до того, баржа сіла на мілині, треба облегчити, щоб рушити з місця й відбитися трохи на глибінь. Щораз більший гармідер – це не може добрим скінчитися, в нічній тиші гамір чути далеко, кожної хвилі вернеться сторожа.

Нагло ззаду заклацали замки, чути "стой!" Падають три стріли, большевики збігають до баржі. Останньою напругою провідники зсунули баржу на глибшу воду, але вже запізно, вже схопила її сторожа, два большевики пручаються з провідником, третій стріляє по людях. Неймовірна паніка, жахливі крики, люди скачуть у воду, в баржу набралося води – потапає. Тільки й ждати, як надбіжить більше сторожі, пустять рефлектори, відкриють сильніший воронь – певна смерть.

В таких моментах важно не піддаватися паралічеві волі. Думка бистро літає, секунда важить про долю. Баржа пропала, все, що на ній – загине, або большевики залапають, одинокий рятунок – якнайшвидше і якнайдалі від баржі. І вгору річки, бо вона зносить людей вниз, туди большевики будуть шукати.

Урятувало нас те, що ми всідали останні, були найближче берега й одним скоком, ще заки надбігли большевики, опинилися під захистом навислого урвища. Серед тих криків і зойків і тому, що увага большевиків сконцентрувалася на баржі, не чути було ані шелесту комишів, ані шарудіння патиків під ногами, ми відбігли досить далеко. В тій хвилині надбігло більше большевиків, посипалися нові стріли, чути зойки жінок і стогін ранених, прокляття й матюки большевиків, терпне на нас шкура з жаху.

За якої чверть години все затихло. Стрілянина звабила німців з другого боку, ті й собі почали стріляти і це вплинуло на большевиків, щоб скоріше забралися.

Для нас не було іншого виходу, як пускатися через Сян, доки можна – бродом, а далі – вплав. Іду наперед, старий Андрієвський ззаду тримається за плащ, в руках держимо валізки. Були моменти, що вода по устах хлюпала, Данка майже висіла на мені, але на більшу глибину не натрапили, пройшли ногами. Вода страшенне зимна, одіння намокло, як довго в воді, не чути, але вийшли з води – тягар валить на землю. Противний беріг дуже стрімкий, ніяк не вилізти на нього, я чую, що сили мене опускають і я, ще до половини в воді, звалився з ніг.

Говорили ми вже трохи голосніше, нашу розмову зачули німці, що все ще ходили вдовж берега, помогли нам вилізти з води. Недалеко звідти, яких метрів сто, мали вони свій барак, райське тепло розходилося нам по костях, страх щезав, як дим. Данка прекрасно говорила по-німецьки, витягнула своє свідоцтво з німецької ґімназії і це добре настроїло пограничників. Залляли нас гарячим ромом, простягнулися ми на дерев'яних лавах і мертвецьким сном проспали майже цілу добу".

Таких розповідей і на воловій шкурі не списав би.

Одні цікаві, другі менше, часом є пригоди, а часом і без них, в одних високо підносить нас драматизм ситуації, ще в інших справа кінчається трагічно – загинули в кіхтях НКВД.37 Але вже досить скоро ОУН завела постійну опіку над граничними перехідними пунктами, що в значній мірі зменшило риск і небезпеку переходу для її членів і про те довідаємося з наступного розділу.

 

------------------------------------------------------------------------

Іван Мигул, убитий большевиками 1940 р.

[37] Між іншими загинув у тому часі один з кращих членів ОУН, Іван Мигул. Народився він 19 січня 1911 року в селі Гряда коло Львова. Ходив до Філії Академічної ґімназії у Львові. Помимо молодих своїх літ був організатором та ідейним провідником сільської молоді в цілій своїй околиці. Влітку 1930 року поставлено його на чолі групи, що виконувала саботажі у львівському й жовківському повітах. Арештований осінню 1930 року за участь у тій саботажній акції, перейшов тяжкі побої й тортури в польській слідчій поліції у Львові, а дня 26 вересня 1931 року закінчився його процес перед польським судом присяглих у Львові. Засуджено його на 10 літ важкої тюрми, від домагання кари смерти відступив прокурор тільки з уваги на молодий вік неповнолітнього підсудного. Відсиджував свій присуд найперше у львівських Бриґідках, а потім у тяжких тюрмах у Вронках і Равічі на Познанщині. Веселої вдачі, товариський і привітливий, був наймолодший серед своїх товаришів, політичних співв'язнів. Всі його любили і називали жартівливо "молочняком" – це тому, що молодий і рум'яний, виглядав між старою ґвардією, як дитина. Вийшов на волю трохи скоріше – підпав під амнестію – і до війни працював інструктором Хліборобського Вишколу Молоді при Товаристві "Сільський Господар" у Львові, не перериваючи при тому зв'язків з ОУН, якої рядів не покинув і після приходу большевиків до Галичини. З різними дорученнями кілька разів переходив границю сюди й туди. В часі виконування одного з таких завдань зловили його большевики, засудили на смерть і розстріляли. Вічна нехай лишиться по ньому пам'ять!