VII. РОЗДІЛ

НАЗАД ДО КРАКОВА

Папері з Америки – але запізно. – Лебедь міняє клички й замикає границю. – Холодне прийняття в о. Пришляка. – Вночі через границю. – Нема помочі і від д-ра А. К. – І Реня переходить "на зелено". – Юзьо зичить на дорогу до Кракова. – Здивування і стриманість Сича. – Український відділ Мешканевого Уряду. – Диверсанти ізолюють Сича. – Політрук Равлик. – Зміни в Кракові. – Система "Українського Центрального Комітету" з підбудовою. – Полковник Альфред Бізанц і його бюро. – Дмитро Паліїв і проф. Володимир Кубійович. – Націоналісти в УЦК. – Поступаю до праці в УЦК.

При контролі пашпортів у Дєкенеш сказали, що мабуть закрито словацьку границю, мушу ближче розвідатися про те в поліції на головному двірці в Будапешті. Невідомо докладно, в чому справа, щось було таке в газеті, краще мені впевнитися, щоб не зсадили на границі з поїзду.

В Будапешті нічого про те не знали. Був якийсь інцидент на границі від сторони Кошиць, обмежено автовий рух на тому відтинку, та це не відноситься до залізниць, тим більше до інтернаціональних експресів – можна їхати. Цікаво обертали в руках мої пашпорти, дуже їх в очі колола Словаччина, та коли я сказав їм, що ми поляки, зразу подобріли. Цей теж почастував мене приповідкою "поляк, венґер – два братанки". Дуже дивно, що так багато в мадярському народі її знає, величезна мусіла бути пропаґанда польсько-мадярської приязні. Вишкірив зуби, поплескав по плечах, все, виходить, гаразд.

Тим самим шляхом їдемо назад, але з якими ж інакшими настроями! На словацькій границі контролі майже нема, відбирають тільки заграничні газети.

Знову йдемо до Модрицького, приміщує нас тим разом у готелі ІМКА, щоправда повно там усякого дрантя, але тепер це нам не шкодить. Нема чого спинятися нам тут на довше, день-два і поїдемо далі.

Вночі Модрицький лучиться телефонічно з Римом – є папері, щойно прийшли з Америки! Краще б і не знали ми про те!

В Пряшеві знову заходимо до Рогача. Був там Лебедь, страшенно напастував його за те, що відправив мене до Братислави, змінив кличку і під найстрогішою загрозою заборонив когонебудь без тієї клички принімати. Казав, що я поїхав собі в світ за своїми приватними ділами, використовуючи організаційні зв'язки, що в тій справі йде слідство й усі, що помагали мені в дорозі, будуть притягнені до організаційної відповідальности. Якби я ще коли тут з'явився – не говорити зо мною, прогнати за двері.

Рогач те вислухав, кличку прийняв, а після того обляв Лебедя зимною водою, що він до нього не має жодного відношення, знає його тільки з часописів, має свій зв'язок і свою кличку, одну для зв'язку з проїзжими людьми, а другу від ПУН для важніших справ і доручень і як довго Лебедь не прийде до нього з тією кличкою, так довго він буде його трактувати тільки як звичайного члена ОУН, що припадково туди переїжджає.

– Тепер у мене подвійний зв'язок, – каже Рогач, – один на кличку Лебедя до Кракова, другий через Макара до ПУН.

Всадовив нас до автобусу на Бистру, тепер можемо їхати безпечно, маємо словацькі документи.

– Дай Боже, щоб вам у Бистрій пішло добре, але там теж напевно був Лебедь і не знати, як після того поставиться до вас о. Пришляк.

Тепер мені вже трохи прояснюється в голові. На кілька днів перед своїм арештом Войтанівський запитувався мене, чи я знаю Бандеру і яка моя думка про нього. Я Бандерою ніколи не цікавився, його теперішньої ролі й пізніших амбіцій не знав, от сказав, що було мені відоме.

– Є від Проводу повідомлення, що Степан Бандера зачав якусь опозиційну акцію, – каже Войтанівський, – ось послухайте, я щось не можу в тому розібратися, як слід.

Не дуже і я мудрий був з того комунікату. Одне було нам ясне, що Бандера зібрав собі однодумців і ставить якісь ультимативні вимоги до ПУН.

Встають у моїй голові образи з Коросна, потім з Піщан і Завберсдорфу, якийсь зв'язок поміж тим напевно мусить бути, погрози Лебедя безсумніву теж якесь відношення до тої справи мають... Нема в кого розвідатися.

Рогач не помилився. О. Пришляк нас з хати не викинув, але прийняв холоднувато-чемно, як принагідних і незнайомих гостей, що переїжджаючи вступили до нього на часину. Трапився в нього на той час і о. Коляса. Нема що довго закручувати, одверто прошу вможливити нам перехід таким самим способом.

Обидва панотці переглянулися між собою.

– Тяжко буде. Границі більше пильнують...

– Зробіть мені ласку, подайте вістку до д-ра А. К., він це зорганізує.

– Нема як, мене на границі не пускають, а о. Коляса поїде аж завтра, в неділю мусить бути в себе, хіба б аж у понеділок, якщо мав би час. Та й комендант станиці пам'ятає, що ви їхали в цей бік і не вернулися, допитувався за вами...

– Отче, що тут довго говорити? Я знаю, в чому справа, не ви перші в мене по дорозі. Коли не хочете мені піти на руку, поможіть дружині, вона вагітна, як же ж їй дряпатися по дебрах?

Обидва мовчать...

... – Я перейду самий, мені не першина. Але прошу вас обох, майте милосердя над жінкою. Дозвольте їй перебути тут, доки не наладнається перехід.

До кімнати входить Реня. Отці зніяковіли. Багато причинилася до того сулія дальматського вина, що його якимось чином Реня перевезла через усі граничні контролі, завиваючи в плащ, так що і я не бачив. Стануло на тому, що я піду до д-ра А. К. Дадуть мені провідника, свого хлопця, ходив колись до школи в Ужгороді і з того часу пристав до ОУН. На другий день під вечір маю вернутися з д-ром А. К. по Реню, або він сам по неї приїде. Якщо нікого не буде – це знак, що або я попався на другому боці, або нема д-ра А. К., тоді нема ради, провідник переведе Реню до о. Коляси.

Що ж, спасибі й за те. Все з провідником краще, самому годі перейти лісову глухомань, компасу нема, вночі можне вчепитися блуд.

Пішов я того самого вечора. Село під самим лісом, гори тут невисокі, але хто дороги не знає – пропаде в дебрах.

Ніч стояла стіною. Лоскотливі пахощі лісу били в ніздря – і страшно, і приємно. Стаю на п'яти провідникові, одійшов би на три кроки – пропав би в пітьмі. А він пнеться на гору в постолах, не старий і я і, здається, є ще сила, та куди мені до нього! Задихуюся, але тримаю крок. За кілька мінут, як пірнули ми в ліс, геть стратив орієнтацію, темінь, хоч в око стрель! А тихо в лісі, вітру нема, часом потічок заплюскоче... щось торохнуло...

– Звір – зневажливо шепче провідник.

Тут уже десь границя. Напевно нікого нема, хто ж тепер ходить лісами? Але обережність не завадить. Перед нами галявина, одна, друга, замість перебігати на поперек, обходимо навколо, попід рубець ліса. Часом сторожа любить лежати на скраю.

Вже ми по другому боці. Небо наче трохи побіліло, десь місяць зійшов за горою. Дорога тепер добра, вийшли ми з лісів, але мусимо колувати, обминати хати, щоб дідько німців десь не надніс. Звичайно сплять вони в цю пору, але ану ж котрий з села вертається!

Сходимо трохи набік, село Зиндранова лежить оподалік від головного шляху. Славити Бога, ми вже на місці, провідник спірається на підвіконні, шкрябає в шибку, виходить паніматка, не розпитується – його тут знають – без слова веде в кімнату, застеляє канапу, – до рана ще переспатися можна.

Дякую провідникові, грошей узяти не хоче. Не годиться, каже, отець духовний гнівалися б, та й як йому гроші брати від свого чоловіка з Організації? Передаю кілька слів до Рені, пращаємося, він ще цеї ночі мусить вернутися додому.

Рахую на д-ра А. К. поможе, як і попереднім разом. Виходить до мене в білому ординаційному халаті і вже по обличчі бачу, що й тут був Лебедь. На нього ждуть пацієнти, каже мені прийти вполудне, тоді кінчає, тим часом можу піти до табору, де відбувається якийсь вишкільний курс для хлопців з Кракова. Нікуди вже не йду, терпляче жду обідової пори, бо ж умовився з Ренею, що сьогодні по неї приїде д-р А. К. або хтось інший. А коли я вдруге зайшов до д-ра А. К., – застав його в ліжку. Сказав мені, що захворів, від кількох днів має ґрипу, тримався рештками сил на ногах, тепер змогла його гарячка, нікуди не може рухатися.

Кілька місяців пізніше, вже в Кракові, д-р А. К., що залишився вірний Проводові, розказав мені причини тієї "хвороби", хоч я й догадувався того. Лебедь був у нього аж два рази, погрожував відповідальністю за переправу мене на другий бік, встановив окрему кличку для переходів і суворо заборонив подати мені якунебудь поміч в разі, якби я ще раз з'явився. Хоч йому не дуже це було зрозуміле, але Лебедя він знав, тримав з ним зв'язок і глядів на те в площині наказу, що над ним нема що дебатувати.

Щодуху біжу до вишкільного табору, може там стріну когось, що поможе жінці перейти, може там мають якісь зв'язки з місцевими німцями або з граничною сторожею. Табір міститься в якомусь старому будинку, в ньому вишколювалися хлопці, не пригадую вже, чи до "веркшуців"36 чи до "служби праці", належить він до юрисдикції С. С. Але він тільки вряди-годи сюди приїжджає з Кракова, на місці комендантом Юзьо Карачевський. Він нікого не знає, нічого помогти не може. Спершу обережно, а потім щиріше – знаємося ще з часів УВО – заторкає справи диверсії, його симпатії, бачу, по стороні Бандери це для мене не дивне, бо він зо Стрийщини, а все стрийське "землячество" пішло за диверсією. Іншим разом я не тільки слухав би, ще й допитувався б, але тепер голова зайнята тільки однією думкою: треба "зробити границю" для Рені.

Ще йду до вчителя, що колись разом з нами їздив на "швайнефест" до о. Пришляка, не знаю назвища, але пізнав би з обличчя, хочу просити, може він знайомий з пограничниками. Нема його вдома.

Поки так ходив то сюди то туди, – звечеріло і вже запізно щонебудь зробити, за кілька годин Реня піде сама. З тяжким серцем вернувся я до Юзя Карачевського, переночував у якійсь кімнаті і раннім ранком пішов до о. Коляси довідатися, що з Ренею.

Стрінув її на шляху, як ішла вже до Дуклі. Не діждавшися нікого від мене, панотці, що в міжчасі серед похвал спорожнили сулію дальматського вина, прикликали того самого провідника й вона пішла. Хлопець вів її довшою, зате легшою трохи дорогою і так завдяки Лебедеві вагітна жінка мусіла йти дебрами й вивертами майже всю ніч.

Добрячий Юзьо позичив нам грошей на дорогу – в нас не було польської валюти, декілька словацьких корон теліпалося ще при душі – і ми знову опинилися в Кракові, звідки перед чотирьома місяцями з такими надіями вирушили в світ.

Просто зо станції – до Сича. Він далі в тій самій канцелярії, та тепер там інакше, в передсінку вартові, далі загальна ждальня, наліво кімнати "начальника канцелярії", направо ждальня для тих, що йдуть "до полковника". Хоч рух теж немалий, та нема вже такого натовпу, як давніше, і публіка якось більше одної масти, не така різношерста. Вартові, незнайомі мені молоді хлопці, затримують кожного в передній, зголошують "до начальника". Тим начальником оказується ніхто інший, тільки мій знайомий Равлик. А вже він далі розділює, куди кого.

Дивлюся на Равлика з недовір'ям – бачив же ж його в Піщанах у товаристві Лебедя – але він, як Лис Микита, "вийшов сміло, втіхою лице горіло", вітається, якби копу літ не бачилися, сердечний такий, клопочеться, чи є в мене гроші, чи маю мешкання, як з харчами? Ось саме тепер мило ділять, мило в Кракові ласа річ, він мене запише. Все довкола особисто-побутових справ, про політику ані чичирк.

Нема десь Сича, прийде за пару мінут, можна сісти в ждальні. Ждальня елеґантна, фотелі, столики, образи на стінах, портієри...

Входить Сич, моя поява для нього несподіванкою. Короткими словами інформую його про невдачу поїздки, прошу передати далі, нехай мені скажуть, що робити з собою, чи потрібна ще моя особа, чи маю вільну руку щодо того, як мені тепер бути. Бачу, Сич стриманий і зніяковілий, виглядає, якби не міг зважитися щось сказати. Добре, він це передасть до канцлера, таки сьогодні перетелефонує йому, завтра від нього дістану відповідь. Тим часом треба лаштуватися в Кракові, ледве чи поїду звідсі, а тут роботи аж за багато.

В передній ще раз переймав мене Равлик, дає мені карточку до мешканевого уряду. Українці мають там свого референта, мистця Юліяна Буцманюка, йому віддали німці в розпорядження деяку кількість мешкань для розподілу між українців. До нього йдуть усі без розбору, але Равлик запевняє, що карточка "з канцелярії полковника Сушка" має магічний вплив.

Вплив цей показався далеко не такий магічний. Буцманюк прийняв мене, щоправда, поза чергою, але тільки розвів руками: мешкань нема, їх зовсім не було за багато й усі підлішого ґатунку, от, що німцям з носа впало, а українців стільки наїхало, що давно вже мешкань не стало. Він собі запише
Василь Барицький, згинув у Хорватії 1945 р.
назвище і буде пам'ятати, одначе найкраще знайти собі десь ще незайняте порожнє мешкання і прийти до нього, він постарається дістати на нього приділ з німецького мешканевого уряду.

Втомлена дорогою Реня пішла до передвоєнних ще своїх знайомих українців і так ми розлучилися: вона в них живе, а я на кілька днів примістився при вулиці Звіринецькій, де три родини старих моїх друзів з УВО – Павло Ґенґало, Федько Яцура і Дзюник Попадюк – зайняли один поверх кам'яниці й відступили мені канапу в перехідній кімнаті. Згадую про них і про те мешкання тому, що в скорому часі відограло воно важну ролю в дальшому розвитку подій.

Мусіло минути ще кілька тижнів, заки ми примістилися. Жінка знайшла мешкання в якому залишилася одна тільки жидівка і вона відступила нам дві кімнати, щоб у той спосіб забезпечитися перед німцями, що викинули б її зовсім. Це було при вулиці Бічній Лазаря ч. 6 і там став небавом один з важніших осередків нашої Організації.

Щодня перед полуднем заходжу до Сича. Розказую йому про перешкоди Лебедя – мовчить, тільки вуса скубе. Дедалі бачу, що його зовсім відсунуто від впливу на людей, він став репрезентаційною фіґурою, що фірмує все, що там діється, і до якого час до часу забігають на розмову різні люди, переважно або колишні військові, або так звані "старші громадяни", головно з провінції. Організаційні люди до нього доступу не мають, він нікого з них, поза Равликом, Ґабрусевичем і ще може ким не знає, геть чисто ізольований від ОУН. Усе по дорозі перехапує Равлик, він веде себе там, як справжній господар. З різних біжучих справ Сичеві залишилися тільки справи веркшуців, їх головно полагоджує С.С. В канцелярії сидять дві машиністки, але що вони роблять, про те знає тільки один Равлик. Сич приходить до свого бюра на кілька годин, поза тим там повністю господарять інші. Для нього вправді зарезервований кабінет і ждальня, але тільки він звідти вийде пополудні, розпаношується там Джон Ґабрусевич, приймає якихсь людей, робить якісь засідання.

Ззаду, на кінці мешкання, є ще кухня й мала кімнатка – там живе С.С.

ОУН зайняла виключно для себе дві кімнати на першому поверсі і цілий партер. Над усім порядкує Равлик.

Багато змін зайшло за той час у Кракові. Українців наплило стільки, що став він неначе малим Львовом. В невеликій церкві, де парохом був о. Хрущ, така глота в неділю, що й доступити не можна. Для перехідних і нежонатих людей зайнято два колишні польські академічні доми на табір-мешкання. При вулиці Льоретанській міститься "Український Допомоговий Комітет" на Краків-місто, він повністю в руках ОУН, головою там д-р Володимир Горбовий, секретарем Ярослав Старух, обидва провідні члени ОУН.

Ціле леґальне українське життя вбране в плащ допомогової акції. Німці не хочуть дозволити на ніяку форму суспільної організації, лояльність їх до большевиків іде аж до смішної пересади. Накреслили таку схему: нагорі, в Кракові, діє Український Центральний Комітет – тут пропустили слово "допомоговий" – по-німецьки "Гавптавсшус". За свою підбудову має він Українські Допомогові Комітети – Україніше Гільфскоміте – скрізь у тих містах, що є осідками "крайсів", цебто округ, на місце давніх польських повітів. У менших містах можуть творитися "делеґатури" Комітетів, а в окремих місцевостях – його мужі довір'я.

Хоч Комітети мали займатися справою допомоги для втікачів, їх розміщенням на працю і т. д., але швидко в них сконцентрувалося все українське життя в окремо прибудованих до них секціях-відділах: праці, шкільництва, господарства, молоді, суспільної опіки і т. д. в міру потреби. Тому, що в той спосіб наладнувався в терені порядок, а німці порядок люблять, вони примкнули на те очі, а згодом і самі всі справи почали звалювати на голови Комітетів.

Український Центральний Комітет підлягав відділові "Справи населення й суспільної опіки" в німецькому уряді Генерал-Ґубернаторства. Сидів там звичайно якийсь німець, що мало що на тих справах розбірався, це була для нього синекура і забезпека від фронту. Референтом від українських справ був полковник Альфред Бізанц з-під Львова, колишній старшина Української Галицької Армії. Хоч німець, але від років зв'язаний з українцями, добре ставився до наших домагань і щиро старався допомогти, де міг, на жаль його влада була дуже обмежена. Його бюро облягали з різними справами, він ходив там, кричав і розмахував руками, кожному "тикав" по-дружньому і на тому кінчалося. Людина він був доброго серця і не кривдив нікого, будь він українець, поляк, чи навіть і жид, хоч з тими останніми властиво не мав до діла.

Якраз недавно вирішено справу головства в УЦК. Сильним кандидатом був Дмитро Паліїв, за ним стояв Бізанц, увесь час підпирав його, навіть пізніше, вони зналися ще з війська, а потім з організації колишніх військовиків "Молода Громада" у Львові. Але Паліїв був здецидованим ворогом ОУН. Колись належав він до УВО, був навіть дуже активний у політичному рефераті, разом з Дмитром Донцовим заложили націоналістичну групу "Заграва". Ще кілька років ґравітував до націоналістів і, пам'ятаю, кола ми ще в 1925 році відбували свої таємні зібрання в бібліотеці "Просвіти" в Ринку й творили там "Групу Української Націоналістичної Молоді", Паліїв брав участь у наших дискусіях і навіть заступав провідницький принцип в організації. Потім пішов іншим шляхом. Майже цілу групу "Заграва" завів до УНДО, вибрано його послом до Варшави. Я навіть з наказу УВО мусів за ним аґітувати в виборах у моїй родинній Коломийщині. І там довго місця не загрів, у 1936 році створив власну організацію "Фронт Національної Єдности" (ФНЄ) з досить сильним видавництвом (щоденник, тижневик, місячник) при вулиці Чарнецького у Львові. Попав у конфлікт з Крайовою Екзекутивою ОУН у Львові, вислано боївку, що здемолювала йому редакцію "Українських Вістей" і від тоді почалося між ним та ОУН на ножі. Це була сильна політична індивідуальність, зручний політичний грач, а при тому людина безсумніву ідейна і чесна.

ОУН ніяк не могла погодитися на те, щоб він став Головою УЦК. Голову мала призначити німецька влада, вибори тут не допускалися. Нелегко було знайти доброго контркандидата. Побито його тільки тому, що Сич – в якого зрештою з Палієвим були дуже добрі персональні взаємини – переконав німців, що Головою треба призначити не еміґранта з зайнятих большевиками територій, тільки автохтона, уродженця цих земель, що входять тепер у склад Генерал-Ґубернаторства. Це був дуже зручний хід і тоді подав Сич пропозицію на д-ра Володимира Кубійовича.

Професор Володимир Кубійович з роду Лемко. Служив колись в українській армії, був добрим українським патріотом. Відомий географ, дослідник польсько-українських окраїн, за свої відважно висловлювані погляди і висновки з наукових помічень був позбавлений катедри в Ягайлонському Університеті в Кракові. Людина абсолютно чесна, дуже ідейна і на початках скромна, шанували його всі і, раз висунено його кандидатуру, було більш як певно, що вона перейде. Так і сталося. Огірчений Паліїв вернувся до своєї головної квартири в Криниці – там переважно гуртувалися його однодумці – а професор Кубійович висунувся на чоло українців у Генерал-Ґубернаторстві.

Думка була, що ОУН не може всього робити самими тільки своїми членами. Необхідно притягнути до співпраці прихильників з-поміж усієї української громади, за такого прихильника в той час усі вважали професора Кубійовича і таким напевно вважався він самий. Що не вийшло так, як бажалося, на те склалися різні причини, а найбільше незгода в самому націоналістичному таборі.

Одначе, на початку все йшло так, як було запляновано. Головою УЦК став проф. Кубійович, та він не багато міг удіяти, не маючи опори в ОУН, одинокій у тому часі зорганізованій силі в українській суспільності. Його становище було більш репрезентативне, фактично все керівництво біжучими справами, так тоді як і пізніше за ввесь час існування Українського Центрального Комітету, лежало в руках його заступника, що називався Діловим Керманичем. На Ділового Керманича ОУН висунула свого члена, д-ра Богдана Гнатевича, колишнього сотника Української Галицької Армії і члена Української Військової Організації від самого початку її існування. Крім того ОУН мала за собою закріплені керівництва найважнішими рефератами. І так організаційним референтом, що тримав зв'язок з тереном і завідував усіми персональними справами та підбором людей до проводів на місцях, був інж. Йосип Бойдуник, у тому часі Головний Контрольний ОУН, референтом шкільництва – д-р Никифор Гірняк, бувший отаман УСС, прихильник а потім член ОУН, а його заступником географ-метереолог, професор Іван Тесля, довголітній член Крайової Екзекутиви ОУН у Львові. Референтом молоді призначено маґістра Ярослава Рака, члена ОУН, засудженого в варшавському процесі Степана Бандери, а керівництво реферату суспільної опіки віддано в руки о. Олександра Малиновського, колись члена УВО і на той час безсумнівно прихильника ОУН, його заступником був о. д-р Михайло Сопуляк, що його теж знали, як симпатика ОУН. Начальником господарського реферату був інж. Михайло Хронов'ят, до війни один з директорів "Маслосоюзу" у Львові, по своїй політичній приналежності член УНДО, але його заступником став інж. Атанас Мілянич, що був у Львові директором "Промбанку", – член ОУН.

Іван Яцусь, згинув
у Хорватії 1945 р.

Як видно з того складу централі допомогової організації УЦК, ОУН мала там вирішальний вплив і могла формувати все українське життя в Генерал-Ґубернаторстві і тим самим на всій еміґрації під німецькою сферою впливу. На жаль ОУН уже тоді підточена була червяком диверсії Бандери й товаришів. Ще зберігалася сповидна єдність на верху, ще багато людей, особливо з зовнішнього світа, поза ОУН, поняття не мали, що там діється і які потрясення захитають небаром тією сильною політичною будовою, але під тихим плесом нуртували вже суперечні струї. Обсади керівних місць і ключевих позицій ішли не за вимогою доцільности і не в перспективі якнайліпшого успіху в роботі, люди скрізь підбиралися за принципом відданости і сполягливости, на тому спіралася персональна політика.

Наслідком того організаційна структура почала тріщати. Перша велика втрата для ОУН – відхід д-ра Гнатевича з посту заступника проф. Кубійовича. Диверсія, що всеціло опанувала тоді організацію в Генерал-Ґубернаторстві, не спромоглася на те, щоб на його місце знову дати члена ОУН. Поміж "своїми" людьми відповідного кандидата не знайшли, а пустити туди іншого, що не був би сліпим знаряддям в її руках – не хотіли. Через те на пост Ділового Керманича прийшов інж. Андрій Мудрик, бувший організаційний директор "Маслосоюзу" у Львові і позиції ОУН в УЦК захиталися. Д-р Гнатевич пішов на директора Союзу Кооператив у Криниці, звідки його опісля витягнено й перекинено до Берліна, на представника ОУН у Німеччині.

Такий був стан в УЦК, коли я з'явився в Кракові. Тому, що ані Голова ані його Заступник не були членами ОУН, націоналісти втратили можливість обсаджувати центральні пости організованими своїми членами або прихильниками: всі призначення ішли тепер через Ділового Керманича. Давніше вистачало одне слово через телефон від Сича. Тепер уже мусіли вживати дипломатичних заходів, підготови й прохань, та й то годі ручити за успіх.

А якраз тоді мав відходити о. Малиновський, в Сяноці створено Генеральний Вікаріят для українців-греко-католиків і він мав бути першим Генеральним Вікарієм. Сич порадив мені стати до праці в УЦК, щоб розглянутися там, познайомитися з його організаційною структурою і з діловодством, а тим часом ОУН буде робити заходи, щоб після відходу о. Малиновського я перебрав керівництво Відділом Суспільної Опіки. Таким чином, через декілька днів після моєго повороту до Кракова, я поступив на працю до Українського Центрального Комітету, тимчасово на становищі начальника канцелярії УЦК. Там зібралися всі нитки з усіх Відділів УЦК і там найскоріше можна було схопити переглядом цілу систему праці тої організації.

 

------------------------------------------------------------------------

[36] Служба охорони фабрик.