VI. РОЗДІЛ

НЕВДАЛА МАНДРІВКА ДО ЦАРГОРОДУ

Висланці опозиції Степана Бандери: Кранський і Оксана. – Шлях до Царгороду, через Юґославію і Болгарію. – Стрічний пункт: під таблицею українського клюбу університету в Ґрацу. – Конспіративна квартира в шпиталі для нервово хворих. – З мапами й компасами на юґославську границю. – Примусова купіль у річці. – Відпочинок у селянській словінській хаті. – В станиці "орожників". – Заливаємо вином слов'янську приязнь. – Але вранці проганяють з лайкою. – Нема грошей на поїзд. – Оксана продає циганам запальничку. – Через міст на річці Мурі. – Вночі переходимо оборонний пояс. – Лісами й полями пішки до Загребу. – Там довідуємося про диверсію Бандери. – Залишаємося в Загребі.

В той сам час, як і я, прибуло до Загребу ще двоє людей. Вислала їх опозиція31 Степана Бандери з дорученням продертися крізь німецьку сферу впливів, перейти через Балкани, дістатися до Туреччини і там закласти станицю ОУН, що мала б діяти, як довго війна. Наперед потрібно ту станицю закласти, а вже опісля подумати, як з нею наладнати постійний зв'язок.

Висланці опозиції прибули на два-три дні перед нами. Але коли ми після двох місяців виїхали з Хорватії, вони там залишилися і дальше не поїхали. В часі пізнішої внутрішньої смути в ОУН вірно станули вони при боці Проводу Українських Націоналістів і витримали при ньому до кінця.

Про те розказує знаний нам уже з попереднього Володимир Кранський:

"Розв'язавшися з міліцією у Львові, рушив я на захід, до Кракова. Ішов у товаристві знайомого студента з краківського університету, Богдана. Зо Львова до Перемишля пройшли ми пішки в польських шинелях, удаючи поворотців додому, щоб не чіпали нас большевики. Думалося, коби до Перемишля, а там уже комунікація якось наладнається. Але не так склалось, як гадалось, і всю дорогу з Перемишля до Кракова мусів я прочвалати теж пішки.

В Кракові тримав я організаційний зв'язок через Богдана Р., а також мав до мене якесь відношення Нестор Процик. Все було ще пливке в тих часах, не було ще відновленої організаційної структури, я тим не дуже й переймався, мені – аби діло робити. А того діла в мене не бракувало. Примістили мене тимчасово в таборі при вулиці Лоретанській і звідти я якийсь час керував організаційною розвідкою на місто Краків. Ходив теж на зелену границю ще раз до Галичини.

Під кінець місяця січня сказано мені, що Провід і Степан Бандера взяли важне рішення: мусимо зорганізувати в Туреччині станицю ОУН. Він так і сказав мені: "Провід і Степан Бандера" і я не роздумував ближче над тими поняттями. Знав я, що десь нагорі є Провід Українських Націоналістів, ПУН, і що колись у Галичині був провідником Степан Бандера. Тепер він вийшов на волю, правдоподібно знову зайняв якесь провідне становище і стоїть у зв'язку з ПУН – не мойого це розуму діло, я маю свій організаційний зв'язок і тим шляхом ідуть до мене доручення.

Вибір упав на мене. Моїм завданням дібратися до Туреччини через Юґославію і Болгарію, перевірити дорогу і місцеві обставини в тих країнах, запустити коріння на місці, а тоді за мною прийдуть інші. Нікому про те не смію нічого говорити, навіть найближчим друзям з ОУН, а зокрема, крий Боже, щоб не проговорився я з тим по дорозі. Тепер розумію, що йшлося тут про Василя Войтанівського в Загребі, до якого я щоправда мав вступити за інформаціями, але скривати перед ним ціль моєї подорожі. Якби мене хто занадто притискав і я не мав як відбрехатися, тоді найкраще мені казати, що хочу вирватися до якоїсь невтральної країни, щоб докінчити свої університетські студії.

Власне, піде нас два, покищо маю їхати до Ґрацу і там щодня о 12 годині вполудне ждати під таблицею українського студентського клюбу в університеті, скоро зголоситься до мене мій супутник. Не знав я, хто це буде, здогадувався тільки, що хтось з моїх співпрацівників у краківській розвідці, правдоподібно Ілько Білинський.

Дістав я леґальну перепустку на переїзд до Ґрацу, ніби то на студії до тамошнього університету і, доки зголоситься мій майбутній товариш подорожі, мушу розглянутися за людьми, при помочі яких можна прослідити німецько-юґославську границю та знайти догідні місця для переходу. Сказано теж мені загально, щоб у Ґрацу шукати людей "з опозиції" і головно з ними приставати. Не знаючи собі ближче справи, кого розуміють під "опозицією", думав я, що тією назвою наділяють байдужих а то й ворожих до націоналізму студентів. Бо провід студентського життя лежав у націоналістичних руках, отже всі інші, не націоналісти, це мабуть і та "опозиція".

Заїхав я до Ґрацу, познайомився зо студентами, прийняли мене до гурту. Не мав я організаційної клички, та й не треба було, бо на тамошньому терені ніяких організаційних завдань не мав я виконувати, навпаки, старатися все осягнути поза організованими людьми.32 Але в розмовах між студентами ніяк не дасться скрити своїх політичних симпатій і я дуже швидко зорієнтував, кого слід там уважати націоналістом, а кого зарахувати до катеґорії "опозиції".

Очевидячки, кожного дня вполудне ходив я під таблицю в університеті виглядати, кого це мені пришлють. Десь так по десяти днях стрінула мене під тією таблицею несподіванка: замість товариша, дістав я товаришку на дорогу, приїхала Оксана, знайома мені з Кракова з праці в нашому розвідчому відділі. Трохи я тим був радий, бо Оксана дуже гарна й мила дівчина, приємно буде з нею поволочитися по світі, та з другого боку почувався я до більшої відповідальности перед ОУН за ту дівчину, що її віддали під мою опіку.

Довго я з нею не розбалакував про ті справи, я був певний, що її про все поінформували в Кракові, коли давали зв'язок на стрічу зо мною. Не говорили ми теж про те в дорозі.33

Тим часом я познайомився з одним молодим українським лікарем, що працював у лічниці для нервово хворих. Знайомство це мало для мене важне значення і добрі наслідки. Найперше, не було нам де подітися в Ґрацу, а він відступив нам на ті дві ночі, що ще лишилися перед нами, свою кімнату в лічниці, там ми якось примістилися всі троє. Він теж дуже поміг при переході границі, постарався про військові карти околиць під словінською границею і компас. Коли ми вже добре ті карти простудіювали, підшукав він студента, що підвів нас під саміську границю.

Умовилися ми так, що я йтиму напереді, яких двісті кроків за мною він з Оксаною і на мій знак вона прийде, а він буде ззаду вважати, чи не зближається яка мара з німецького боку.

Вночі доїхали ми до останньої станції над границю. В тому місці вздовж границі біжить річка і розливається багном. Сніг уже майже стопився, падав ріденький дощ, не так мокро від нього, як дошкульно. Річка вузенька, яких три-чотири метри, та невідомо, чи глибока. Місцями ще замерзла, а місцями, де струя бистріша, льоду нема. Знайшов я місце, де лід видавався мені трохи сильніший, дав умовлений знак, підбігла Оксана і сіла на наплечник. Лід за слабкий був, щоб витримати тягар двох осіб, захрускотів і заломався, я бовтнув у воду, щастя, що не багато вище пояса. Лякаюся за Оксану, але вона жартує, питається, як смакує мені купіль. Зловився я куща і якось викараскався на другий бік, Оксана залишилася суха. Ні з одного ні з другого боку границі не видно сторожі, перейшли ми безпечно, закурили й відпочили. Я наставив компас на місцевість Мурську Соботу і туди ми пішли.

Ішли ми так цілу ніч, увесь час падав дощ зо снігом, ми змокли і над ранком уже вибилися з сил. Зайти б до хати якої, та щоб не попасти до мадярської? Хоч може б і краще йти далі, якнайдальше відбитися від границі.

Потомилися ми так, що таки застукали до однієї з крайніх хат у якомусь присілку. Жили там словінці, селянка впустила нас до хати, загріла чаю і дуже сердечно прийняла. Там ми і сном підкріпилися до полудня, за той час жінка висушила й відчистила нам одяги.

Дядько порадив нам, як ліпше йти, щоб на "орожників"34 не потрапити. Воно, звичайно, краще б їх оминути, але я покладався на те, що знав трохи словінську мову і мав індекс з університету в Любляні, свого часу студіював я там один рік.

Знову йдемо, дорогою вже, за яких три-чотири години бачимо – станиця граничної сторожі, один з них сидить на порозі, дивиться на нас. Ані вертатися, ані вбік звертати, підозріло буде, ідемо просто носа, минаємо його, не оглядаємося. Здається мені, що чую на плечах його погляд. Ще хвилина – і свисток, махає рукою, щоб вертатися.

Показую йому індекс, кажу, до Любляни йдемо. Вже майже повірив, але спокусило його перегорнути картки в індексі, а там величезна печатка з датою відпущення з університету в 1936 році.

– Ви перейшли границю?

– Еге ж.

– Так би й зразу казали!

– Та ви ж не питалися.

– Ну, підемо назад.

– Але подумав щось, – треба заждати на коменданта, протокол списати.

Не довго й ждали, прийшов комендант, і говорити не хоче – зараз списати протокол і відставити до границі.

В тому місці юґославська територія входить кишенею поміж Німеччину й Мадярщину, її промір не дуже довгий, тому то, хоч ішли ми цілу ніч і кусень дня, ще не вийшли на безпечне, як не з-ліва, то з-права наскочити могли на сторожу і так воно й сталося.

Пишуть протокол. Не дуже то клеїться розмова, але не забуваю язика в роті і так поволі довідуюся, що в нього антикомуністичні настрої і що він великий слов'янофіл. Непомітно зійшла мова на ідею великої, спільної слов'янської держави, тоді поторощать німців, італійців та всіх ворогів слов'янства. Я й сам не счувся, як попав у патос і почав запально виголошувати кличі про велику слов'янську державу "від Владивостоку до Ґібральтару".

В тому моменті словінець стягає протокол з машини і дре на шматки. А як уже приязнь, то нехай буде правдива приязнь – давайте вина! В станиці счинився бенкет, п'ємо вино, обіймаємося й цілуємося, як брати-слов'яни. Оксану післали спати, а самі бенкетуємо далі. Сказали нам, чому завернули нас з дороги. Були б перепустили, але Оксана йшла в штанах, а це там незвичне для жінок і тому стали ми їм підозрілі.

Підхмелений комендант розказав мені, що тут недалеко йде будова оборонного поясу бункерів проти Німеччини. Дуже обережно треба йти, пильнують, легко на сторожу попасти. Описав мені докладно, де ті бункри, кудою йти, як обминути сторожу.

Але над ранком протверезився і здогадався, що ляпнув за багато. Наглий зворот від сердечности до лайки в південніх слов'ян нічого дивного. Проганяє мене, кричить "марш звідсі, щоб і духом не смерділо".

Не треба того двічі повторяти, вже хочу йти, але кажуть ще з'їсти сніданок. Відразу скручуємо в інший бік, щоб часом не післав якогось іншого за нами арештувати.

Щасливо вибралися полями з села. Був це Великодній тиждень, по селах стріляли з моздірів, точнісько як у нас, я вже забув про цей звичай і гук мене зпочатку лякав.

Дійшли ми так до Мурської Соботи і тут можна б сісти на поїзд. Та ба – грошей чортма. Хоч ішли ми в таку далеку дорогу і з такою важкою місією, але в кишені вітер свище, на дорогу дістав я кілька німецьких марок, що й так тут ні до чого не придатні, та й ті в Ґрацу розпустив. За решту купив дві запальнички, казали, в Юґославії запальничок бракує, це там ліпше від грошей. Мав я ще при собі зайвий годинник.

Лишаю Оксану в якійсь циганській оселі на передмісті з однією запальничкою, самий іду до міста роздобувати грошей. Замало давали за годинник, а на запальничку купця не знайшов. Зате трапилася нагода Оксані поїхати автом просто до Загребу, якийсь добродій, якому я пропонував купити годинник, їхав туди і мав місце тільки на одну особу. Оксана відмовилася, разом ми йшли досі, разом підемо далі, а як що буде, то буде нам обоїм. Вона справилася ліпше за мене, бо поки я там крутився по місті, вона продала циганам запальничку за сто динарів, мала купця на другу, ще й на годинник.

Грошей вистачило настільки, щоб сісти тут на поїзд і переїхати оборонний пояс, далі хіба знову пішки, доки решти не продамо. На нещастя а може й на щастя поїзд утік нам з-під саміського носа. Сіли ми під хатою зворотника, може вернеться швидко, довідаємося, коли йде другий. Скоро він і прийшов. Це була якась щира людина, зразу догадався, що ми з другого боку границі, нагодував нас і повну торбу харчів на дорогу надавав, ще й порадив, куди йти. Поїздом дуже небезпечно, сильно контролюють, багато поляків їхало останніми часами, тому й контролю скріпили. Таки найкраще йти пішки. Зараз перед нами річка Мура, на ній міст, мосту пильнують цивільні люди. Від них завжди можна відбрехатися, що, мовляв, поїзд спізнили, до другої станції йдемо. Можна б і човном, але зловлять – ніякого викруту, заарештують.

Гаразд, спробуємо, як порадив. Ось і міст, на ньому дві сторожі, з обидвох кінців, перша пропускає, але друга кричить "стой"! Знову показую індекс, тлумачу, що поїзд спізнив, до університету мені спішно. Все те добре, не спиняє він мене, але треба обережно, бо нещодавно проходили сюдою "орожники" і казали всіх, кого зловлять на мості, відставили до станиці. Надходить другий і тепер нарада, як нам іти далі. Один каже, щоб переждати, заки вернуться "орожники" з контролі, тоді безпечніше йти, другий – уже йти, але щоб станцію обминути, бо там "орожники" напевно зловлять і виявиться, що вони перепустили нас через міст. Пустили. Не пройшли ми й сто кроків, знову завертають, хочуть таки віддати нас "орожникам". Знову пертрактації, знову індекс і університет "краля Олександра", якось нас відпустили. Видно, люди незлі, хотіли б помогти втікачам перед німцями, але "орожників" бояться. Для безпеки сходимо в луг, щоб бува знову не завернули.

Дійшли до оборонного поясу, це місце можна перейти тільки вночі, вдень робітники, військо, наглядачі – ані миша не просунеться, це ще гірше від границі. Описано мені дорогу дуже точно, два рази, раз на станиці "орожників", другий раз зворотник за мостом, здається, не зблуджу.

День передрімали ми й відпочили на полі, – придалася торба з харчами зворотника, – а вночі пересунулися поміж копаними бункерами, підійшли під потік. Присіли на купі ріща, зараз треба через потік бристи, вода зимна, може й глибока. Ззаду загавкала собачка. Ми посхапувалися, ану ж це орожники? Давай у воду, щастя, що не глибоко, вище колін. З другого боку потічка сіножать, залита водою, бродимо по сіножаті, щоб не лишати слідів на сухому для собаки, а гавкіт її ввесь час за нами чути. Яких три кілометри перейшли ми по тій мокрій леваді, доки гавкіт не замовк.

Розвиднилося, сонце викотилося на небо, хоч і не гріє ще, але якось веселіше. Знову мусимо день десь пересидіти, небезпечно ще, підемо ввечері полями й лісами в напрямі на Загреб, а завтра вже можна буде вийти на битий шлях.

Над вечір наблизилися ми до містечка Ормуж над Дравою. Тут десь ішла границя між Словенією і Хорватією, митна сторожа переглядала речі подорожнім, а хто підозрілий, у того й за документами питали. Знову Оксана залишилася над річкою, а я пішов на розвідку. Саме була Великодня Субота, в церкві йшла якась відправа, навколо церкви процесія, багато людей. Радісна й святочна атмосфера, та мені біль здавив серце, коли подумав, що в це велике рокове свято, Великдень, коли люди тішаться й радіють, стільки нашого народу покрадьки мусить стрічати свята, а ми ось тут на чужині тиняємося. Зайшов я до церкви, помолився Богу, легше стало на душі.

Від людей довідався, що сторожа на мості не дуже строго перевіряє клунки, тепер добре буде йти, багато людей з церкви вертається, можна замішатися між ними й непомітно перейти.

Відкрита ще крамниця, в кишені є ще кілька динарів, треба панчохи для Оксани купити, – виходимо між людей, інакше мусимо виглядати. Від часу пригоди на станиці Оксана вже в штанах не ходить.

Дальшу дорогу до Загребу перейшли ми вже без ніяких пригод. Увесь час ішли пішки, лісами й полями, навіть не дуже спішилися, надворі стояла вже весна, були прекрасні дні й ми почували себе як на приємній прогульці. Переходили ми через гору Слемен, в тій частині гористої Хорватії чудові крайовиди – гарний спомин лишився в мене з тих днів.

Оксана була дуже добрим товаришем у дорозі. Терпеливо й відважно зносила всі невигоди, ніколи не жалілася, завжди в доброму гуморі, готова ще й мене підбадьорувати. До того вона була гарної вроди дівчина і я зловив себе на почутті, що закохуюся в неї. Бувши в дорозі не за своїми справами і стоявши в відношенні до неї в площині тільки нашої організаційної співпраці в майбутньому, боронився я і старався не піддаватися – не дуже це мені вдалося. Я бачив, що нема мені надії на взаємність і глибоко в серці ховав свої почування.

Наближався Загреб. Я був уже там кілька разів у 1934 і 1935 роках, мав декілька знайомих, знав теж і Василя Войтанівського, про нього відомо мені було, що є він нашим Тереновим Провідником. При відході з Кракова Р. наказав
Гриць Гарбачевський, згинув
у Хорватії 1945 р.
мені не тільки про ціль моєї подорожі мовчати, але й уникати зустрічі зо знайомими, а найбільше з Войтанівським. Добре це говорити в Кракові, але що маю я тут робити без шеляга в кишені та ще й двоє нас тепер, чому ж не сконтактуватися з Тереновим Провідником, якого тут усі поважали і який багато вже літ працював для ОУН? Дуже це мені виглядало загадочне. Опісля, коли в Загребі довідався я про диверсію Степана Бандери, стало мені ясно, що диверсанти в той спосіб хотіли створити собі систему зв'язкових пунктів у Европі, незалежну від ПУН, і я мав бути одним з їх інструментів до тієї цілі.

Може б я й тримався тих інструкцій, бо що ж мені одному? Море по коліна! Але біля мене Оксана і я не міг погодитися з думкою, що ми ось так далі мали б мандрувати від села до села через цілу Сербію й Болгарію. Це принаймні слов'янські країни, порозумітися можна, а прийдемо в Туреччину, що ж тоді дівчині робити?

Що ближче до Загребу, то більше утверджувався я в душі, що необхідно порадитися з Войтанівським, як Тереновим Провідником. Ніхто краще за нього не знав відносин на Балканах і ніхто не міг дати ліпшої ради й помочі.

Войтанівський аж очі витріщив з дива, коли побачив нас у свойому мешканні під ч. 11 вулиці Рачкого. Коли ж я сказав йому, що ми вибралися сюди на студії, висміяв нас і казав вертатися назад. Бо й справді, чого йти пішки такий світ і на зелену границю, без грошей і документів, щоб студіювати з Загребі, коли в той час можна було влаштуватися на студіях у будь котрому німецькому університеті. Я й сам бачив, що смішно подавати таку причину Войтанівському і розкрив йому правдиву ціль моєї подорожі. Казав мені зайти ще раз увечері.

Там уже був Йосип Коропей. Обидвох ця історія дуже здивувала. Як це так, що не було про нас попередження від ПУН? Від Організаційного Референта? Хто б не переходив через їхній терен, завжди авізував його правильний організаційний зв'язок. Могли окривати ціль його приходу, але про самий прихід усе попереджали. Ось недавно, в іншій справі, таке повідомлення прийшло.

Я просив перевірити на краківський зв'язок наше відношення до ОУН, за кілька днів прийшла звідти відповідь, що ми є членами ОУН – та й більш нічого.

Заки пуститися мені в дальшу дорогу, Войтайівський радив мені залеґалізувати свій побут у Юґославії. При його помочі приписалися ми в поліції й записалися в університет. А про нашу справу ніякі вістки й ніякі дальші доручення не приходили. Та й не диво. Бо Тереновий Провід в'язався з ПУН, якому про те нічого не було відомо.

Заки вияснилася та справа, виявилася інша – прийшла вістка, що опозиція Степана Бандери перейшла в одверту диверсію проти ПУН і проти Голови Проводу, полковника Андрія Мельника. Хорватська Теренова Екзекутива ОУН, на чолі зо своїм Провідником, Василем Войтанівським, вірно стояла при Проводі та при його Голові. Не було сумніву й для нас, на яку ногу стати. Увесь час ми свій Провід шанували, заявилися за ним і в цій критичній ситуації. Це дорешти задецидувало, що ми вже нікуди далі не їхали, залишилися з Загребі, ввійшли в нормальний організаційний зв'язок з місцевою ОУН і станули до праці нарівні з іншими.

Такий був кінець моєї подорожі до Стамбулу. І не жалію того. Хто знає, з ким я там був би у зв'язку, які б доходили до мене інформації і як я опреділив би себе політично, а так маю це моральне задоволення, що від першого моменту моєї приналежности до Організації Українських Націоналістів я вірно дотримувався своєї присяги, як умів так виконував свої обов'язки і при Проводі своєї Організації вистояв у вірності аж по сьогоднішній день.

Моя дорога з Кракова до Загребу не була ані дуже небезпечна, ані надзвичайна в пригоди. Не вважаю її теж чимсь важним на шляху моєї праці для ОУН, згадую про неї тому, щоб дати ілюстрацію до тих часів, коли опозиція Степана Бандери, в підготові до остаточного удару, гарячково старалася закріплювати за собою різні пункти й позиції та висилала людей на відповідальні пости в далеких країнах насліпо, без документів, без грошей, без інформацій і навіть без точніших інструкцій".35

 

------------------------------------------------------------------------

[31] Доволі трудно устійнити термінологію, що з одної сторони відбивала б у собі правдивий стан тодішніх відносин внутрі ОУН, а з другої нікого не ображала б. Я рішився на такі означення:

а) Опозиція (часом точніше: опозиція Степана Бандери, або опозиція з-під знаку чи стягу Степана Бандери) – до часу, доки збережена була назовні повна і формальна єдність ОУН, цебто до дня 11 лютого 1940 року, коли в Кракові опозиція відбула свій з'їзд і покликала до життя РП ОУН (Революційний Провід Оранізації Українських Націоналістів).

б) Диверсія – від покликання РП ОУН до формального розриву з ПУН після закінчення всіх переговорів під кінець серпня 1940 року. Правно і політично, зо становища ОУН та її Проводу, діяльність РП ОУН була диверсією в рядах ОУН. Цей термін впровадив інж. Микола Сціборський, він увесь час уживав його в виданнях свойого пропаґандивного реферату в ПУН і в залежній від нього пресі ОУН. Його прийняв теж ПУН у всіх своїх офіційних публікаціях з того часу.

в) Почавши від осени 1940 року не можна вже говорити ані про опозицію ані про диверсію. Народилася й оформилася нова організація, що покищо ще трималася старої назви ОУН, але в скорому часі буде міняти її кілька разів. Цей період рахується від остаточного розриву з ПУН восени 1940 року аж до часу, коли дотеперішні диверсанти перший раз змінили свою назву. Найкраще до них підходить тоді назва "бандерівців". Власне, невідомо, хто й коли перший раз її вжив, але вона подибується в полемічній літературі дуже швидко, на переломі літа й осени 1940 року. Вона добре віддає суть справи: нова організація націоналістів, що постала з-поміж давніх членів ОУН, ще не діє під окремою назвою, ще не виробила власної політичної програми, ще нав'язує до устроєвих і програмових традицій давної ОУН і ще не скристалізувалася ідеологічно. Головною її прикметою, що всім впадає в очі і на підставі якої опреділюють ту організацію в системі тодішньої української політичної дійсности, це згруповання її членів навколо особи тодішнього свойого провідника, Степана Бандери, звідти й назва – "бандерівці". Не здається мені, щоб уживання тієї назви в відношенні до того періоду було історично або мериторично невірне. Так само, думаю, нема в ньому елементу пониження, а зрештою не відпекуються тієї назви й самі бандерівці, гляди брошура Петра Полтави: "Хто такі бандерівці та за що вони борються", що її бандерівці означують, як передрук підпільних матеріялів Організації Українських Націоналістів з 1950 року.

Дальші означення назви тієї організації нас хвилево не цікавлять, бо ми доводимо цю книжку тільки до половини 1941 року, до початків німецько-большевицької війни.

[32] Тепер мені ясно, що опозиція Бандери не мала впливу серед націоналістичної молоді в Ґрацу і тому ані не мала на кого там спертися в тому часі, ані не хотіла перед нею завчасу розкривати свої пляни й через те наказувала мені триматися від неї здалека.

[33] Дуже можливо, що Оксана невповні була втаємничена в справу, бо сама вона висказується про неї дуже коротко:

"Весною 1940 року виїхала я з Кракова, бо мене починало мучити безділля і задушлива атмосфера, що заіснувала там у зв'язку з розламом у рядах ОУН. За допомогою товаришів я дісталася без труду з Кракова через Відень до Ґрацу, де зустріла Володимира Кранського, що приїхав туди на кілька днів раніше. При помочі одного ґрацького студента перейшли ми границю і потомлені зайшли до Загребу. Там записалися до університету... Під час мойого перебування в Загребі я була членом ОУН, але ніколи не виконувала важніших і гідних уваги завдань".

Можливо теж, що опозиція Бандери мала намір поставити ясно справу вже пізніше, аж після приходу обидвоїх мандрівників на місце. (Прим. автора)

[34] Погранична сторона.

[35] Мандрівка Кранського й Оксани до Царгороду – цікавий причинок до історії ОУН. Читачеві може видаватися дивне, що велика організація вислала своїх представників до далекої країни навмання, без документів, грошей і навіть без докладніших інструкцій. Але що могла вона вдіяти? Хтось перший мусів стати ногою на чужому ґрунті, дати організації першу точку опори. Авже ж, годі сподіватися, щоб такий "представник" міг знайти доступ до впливових політичних кіл. Головним чином ішлося про те, щоб мати когось у даній країні, користуватися його адресою, квартирою, інформаціями з місцевої преси тощо. Розбудова зв'язків і впливів могла прийти пізніше.

Коли ми вже при тому, не від речі було б згадати кількома словами про дальші намагання ОУН перекинути свого зв'язкового на турецький терен. Влітку 1943 року мав туди їхати я. Справа впала через смерть Ярослава Барановського. Один з його знайомих віденців займав якесь становище в "Організації Тодт-а" і керував різними транспортами з Німеччини до Болгарії. За відповідну винагороду зобов'язався він перевезти мене з родиною під саму болгарсько-турецьку границю і договоритися з контробандистами, з якими в нього були "торговельні" зв'язки, щоб перекинули мене на турецький бік. Переговорював зо мною Ольжич і я на те погодився. Реченець від'їзду назначено на липень-серпень. А в травні Барановського замордовано на одній з вулиць у Львові – і не можна було вже відшукати його зв'язку до Організації Тодт-а.

Щойно після війни удалося ОУН здійснити цей задум. До Царгороду виїхав друг Віталій Маріянович (псевдо) і перебував на Золотому Розі від місяця квітня до кінця липня 1948 року. (прим. автора)