V. РОЗДІЛ

В НЕЗНАНИЙ СВІТ ДАЛЕКИЙ: ЗАГРЕБ

Облава на станції в Загребі. – Василь Войтанівський, провідник ОУН на Юґославію. – Українці в Юґославії. – Дістаємо "чічероне". – Тимчасові пашпорти з польського консуляту. – Беруть мене до війська. – Обіцюють українські відділи під командою ген. Удовиченка. – Консуль Ґрабіньскі і Львів. – Знову ждати. – Французькі впливи в Хорватії. – Помимо бльокади – скрізь англійські товарі. – Проальянтські настрої. – На порозі орієнту. – Осередок ОУН у Загребі та його праця. – Переміна русинів на українців за впливами ОУН – о. Микола Бучко, пробойовик націоналістичного руху. – ОУН і хорвати. – Сербська поліція арештує Войтанівського. – Труси й арешти серед української колонії. – З Хорватії проганяють, до Італії не впускають. – Сумний поворот. – Причини арешту Войтанівського і товаришів. – В огні московських і польських доносів. – Донос Кравчука. – Кравчука побили, а в'язнів звільнили.

На станції привітала нас поліція. Густо обсадили всі виходи, пильно контролювали папері, заглядали до валізок. Побачивши, що ми чужинці, не цікавилися нами.

Від польських часів, хоч такі вони ще недалекі, але вже відвик я від поліції. Хоч усі говорять про страшне німецьке ґестапо, та його якось не видно на вулицях, за три тижні в Відні не бачив ні одного. У Братиславі й Будапешті стільки всієї поліції, що на перехрестях для реґуляції вуличного руху. А тут і десять кроків не пройдеш, щоб поліцейцькому на п'яти не наступити. Зодягнені вони гарно, в шоломах на моду англійських "бобі", всі мають пістолі при боці, але багато теж короткі кавалерійські кріси через плече. Якесь поготів'я? На двірці виглядало, неначе облаву на когось робили. Не люблю поліцаїв, хай їм хрін! Які б вони не були, всі одним духом пахнуть.

Пригадую з газет, на кілька тижнів перед війною хорвати дістали автономію, повинно з того часу вспокоїтися, чому ж стільки поліції? Усташі20 не дуже то активні останніми часами, після наділення автономії впливи її, принаймні часово, напевно ще послабшали.

Буде ще час думати про те, найперше нам знайти Василя Войтанівського. Живе він під 11 числом вулиці Рачкого, якась бабуся, до речі німка, справила нас туди. Хорватів тяжко нам розуміти, ніби це й слов'янська мова, але в скороговірці губляться слова, – ніяк не розбереш.

Василь Войтанівський – провідник ОУН на Хорватію. Високий, худий, в окулярах, людина освічена й культурна, хорвати його шанують. В Загребі відбував він військову службу за австрійських часів, після визвольних змагань 1917-1922 років вернувся туди назад, тут оженився і прийняв юґославське громадянство. Його дружина і двоє вже дорослих дітей дуже гарно говорять по-українськи, не пізнати, що виросли й виховалися в Юґославії, ніколи України на очі не бачили, ніхто б не повірив, що пані Войтанівська не українка, тільки хорватка з роду.

Незалежно від ОУН Войтанівський цікавився всім суспільним українським життям у Хорватії й Сербії. Українців там багато. В Банаті живуть виселенці з Карпатської України, що прийшли туди майже перед двома сотнями років, говорять старовинною і трохи чудернацькою мовою, але твердо тримаються свого народу. Видали з-поміж себе немало інтеліґенції, головно духовної, звідти походив відомий на Львівському ґрунті священик-філософ о. Гаврило Костельник, пізніший подвижник переходу греко-католицької Церкви на православ'я, згинув замордований на вулиці у Львові.

Є більші українські оселі в Босні, це вже колоністи з новіших часів. Крім осілого, селянського елементу, наїхали туди українці до різної служби за австрійського володіння, потім еміґранти і студенти. Мають досить добре зорганізоване товариство "Просвіта", Войтанівський у ньому Голова.

Роман Стадник, згинув
у Хорватії 1945 р.

В загребському університеті вчаться українські студенти. Войтанівський для них батьком, люблять його і шанують.

Після звичайних привітань і запитань, треба нам улаштуватися. Для опіки над нами приділено студента-медика Романа Стадника,21 він водив нас по місті, знайомив з місцевими звичаями і турбувався, щоб нічого нам не бракувало.

Зараз знайшли ми собі кімнату при Максимірській вулиці і на другий день почвалали до польського консуляту. Представляємося, я – українець, моя жінка – полька, втікли ми зо Львова, наперед до Кракова, а потім через Мадярщину на зелену границю, перейшли до Юґославії біля Копрівніци.

Випитує нас секретар консуляту, якийсь старший, лисий тип в окулярах, дуже недовірливий. Чому ми тікали з Кракова? За останніми відомостями там ще не найгірше, ліпше, як у Варшаві або в Познанщині. І чому ми не зголосилися в консуляті в Будапешті, аж сюди забрили?

З Кракова ми втекли, бо чужі там, і до того німців не злюбили. Я маю багату родину в Америці і хотів би туди поїхати, платить мені дорогу. Прошу мені видати пашпорт, бо ж я польський громадянин, хоч і українець з роду. Та й куди ж мені йти, хіба не піду до німців просити опіки.

Крутить носом. Тепер усякий зброд шляється по Европі і кожен хоче польського пашпорту. Є в мене якісь документи? Є, авже ж, показую метрику, якісь шкільні свідоцтва. Гм, виходить, що я справді "польський обиватель". Просить заждати, зараз прийде пан консул, підемо до нього.

В ждальні гамірно, люди приходять і відходять, переважно молоді хлопці, гарно зодягнені і, видно, при грошах. Реня вдається з ними в розмову. Сюди сходяться два шляхи з Польщі: один через Румунію, другий через Мадярщину. Там дістають пашпорти, гроші й одяги, тому в Загребі виглядають уже зовсім прилично. В місті консул винайняв велику триповерхову кам'яницю, це "схроніско",22 як хочемо, можемо туди перейти жити, там зовсім добре й вигідно. В Загребі звичайно ждуть кілька тижнів, потім їх відправляють до Дубровніку, там жде на них французький воєнний корабель і відвозить до Франції, де формується нова польська армія.

Реня випитується, чи нема кого зо Львова. Напевно є, в "схроніску" можна довідатися. А я сиджу, як на шпильках, ану ж якийсь львівський шпіцель23 навинеться і пізнає мене! На щастя прийшов консул і просить нас до себе.

Чоловік ще молодий, десь по сороківці, на прізвище Ґрабіньскі. Дуже привітний, цікавиться всім, пропонує підмогу в харчах і в мешканні. Чи не маємо труднощів з поліцією? Він усе поладнає, хорвати з ним у добрих взаєминах.

Просить розказати йому щось про українців, він майже все своє життя перебуває на заграничній службі, мало орієнтується в крайових і національних справах.

– Так ви в Америку вибираєтеся?

– Мушу. Куди ж дінуся? Хто нас у світі потребує? А жити з чогось треба. От, славити Бога, що рідня не цурається.

– Навіщо вам їхати такий далекий світ? От запишіться з нами, подбаємо про вас.

– І як довго ви тут будете? Ви знаєте німецьку нахабність, сьогодні вдарили на Польщу, а завтра попруть на Балкани.

– Не залишимо вас, поїдете з нами, треба буде – до Греції, а треба – ще далі, до Єгипту.

– Бачите, пане консуле, я українець, а ви найперше про поляків будете дбати, бо ж ближча сорочка до тіла...

– Нічого подібного! Ми маємо суворий наказ від нашого уряду не тільки безстороннє і рівно трактувати всіх громадян, але й особливо сердечно опікуватися тими членами національних меншин, що до нас прийдуть. Не криюся, що нам на тому залежить.

– Я ж не відрікаюся свого польського громадянства, бачите, прийшов до вас, але я таки волів би нікому не бути тягарем і поїхати в Америку.

– Може вам відомо, що ми переформовуємо нашу армію і що обов'язком кожного нашого громадянина, здатного до військової служби, зголоситися туди? Проголошена мобілізація.

– Чув я про те, вже тут у ждальні. Та ви добре знаєте, що силуваним конем не доробишся. Яка користь змушувати людей до війська, ще й українців до того?

– Мусимо забути, що було до війни. Правда, багато несправедливости і нерозуму з обох сторін було, не хочу виправдувати нашої політики супроти українців, але тепер війна, треба нам спільно боронитися, бо німецька перемога, це загибіль наша і ваша, чейже здаєте собі з того справу.

– Німців я за друзів не вважаю, тому й утік від них. Але ви знаєте, як служити в війську – то вже в своїм, я був би безсоромним брехуном, якби казав вам, що служба в польському війську для мене радість.

– Ви будете відбувати військову службу в українських відділах. Ми договорилися з українським урядом на еміґрації в Парижі і там будуть формуватися українські відділи під командою генерала Удовиченка. Чули про нього?

– Так, знаю це назвище. Ну, що ж, як в українському війську – інша справа.

– Так, так, зовсім певно. Ми тільки бранку ведемо через свої комісії, бо скрізь маємо свій апарат, а потім українців відставимо до диспозиції їхньої команди в Франції. А зрештою, чому ж мали б ми інакше робити? Скажу вам одверто мою думку: напевно буде Україна, і Львів буде український, і вже не ви в нас, тільки ми в вас будемо старатися про автономію.

Не знаю, що казати. Чи білий крук це між поляками, чи за язик мене тягне? Мовчи язичку, будеш їсти кашку!

– Гаразд, пане консуле, та поки ще це буде, я таки хочу продовжувати свої старання про виїзд до Америки і прошу видати нам пашпорти.

– Пашпорти я вам скажу видати. Покищо з важністю на Юґославію, щоб могли ви приголоситися в поліції і залеґалізувати свій побут. А тільки предложите мені якийсь доказ, що ви справді можете їхати до Америки, наприклад, пришлють вам афідавіти чи заплатять корабельну карту, тоді я вам виміняю на нові, з важністю на цілий світ. А крім того, тутешній американський консул – мій особистий приятель, я буду його просити, щоб пішов вам на руку.

Ще того самого дня Войтанівський написав до Риму, щоб приспішували мені висилку американських паперів. А за кілька днів закликали мене до консуляту, поставили перед рекрутську комісію й узнали здатним до військової служби. Я ще раз застеріг собі, що буду служити тільки під українською командою і консул Ґрабіньскі навіть обіцяв мені це дати на письмі, в формі листа до мене. Звичайно, такого листа я не дістав.

Повторилося в Загребі те саме, що перед місяцем у Братиславі: ждати. Та тільки тут я покищо був поза межами засягу німецьких кігтів і, хоч мовчав про свою місію, але вже міг стрічатися з українцями.

Жили ми спокійно на свойому Максимірі, ходили харчуватися до "пюрґерської мензи",24 волочилися по місті й околиці. Місто Загреб положене в мальовничій околиці, чудовий парк тягнеться далеко-далеко і лучиться з вільною природою. Весна там зачинається скоро і коли ми приїхали, було вже тепло, як у нас вліті. Коли не було нічого іншого до діла, сиділи ми в котрійсь з каварень при площі Бана Єлячіча, там можна було дістати всю світову пресу. Цікаво, що німецьких газет лежало вдосталь, ніхто не хотів їх читати, а французьких чи англійських нераз діждатися годі в черзі, кожен жадає.

Помітно сильні французькі впливи, не тільки політичні, але й культурні. Товариство "Аліянс франсез" мало свої відділи в більших містах, французька мова обов'язкова в школах, наш Войтанівський теж належав до якогось хорватсько-французького товариства. Робили часто спільні французько-хорватські імпрези, вимінювалися студентами, їздили до себе на вакації і на крайознавчі прогульки. Юґославія належала до французької оборонної системи і разом з Чехословаччиною й Румунією зв'язана була пактом так званої "Малої Антанти".

Менше чутно про англійців, зате в торговельному житті міцно сиділи вони в сідлі. Мануфактурні крамниці повні англійських тканин. Я думав, що це ще довоєнні записи, та ні, каже мені купець, кожну річ з Англії можна достати, помимо бльокади і морської війни, найвище треба ждати три місяці. В інших крамницях теж повно всячини зо знаками "мейд ін Інґленд". Якраз тоді зав'язалася велика англо-французька торговельна консорція для експорту й імпорту з балканськими країнами, чужі газети повні вісток і статтей про неї. В той спосіб альянти не хотіли ні одного кілограма товару з Балканів допустити в Німеччину, викупити все, що є на продаж, за готівку або в обмін за інші товарі.

По вулицях, у трамваях, у каварнях прислухувався я розмовам – все настрої прихильні для альянтів, ніхто не скаже доброго слова в німецький бік.

В місті багато війська, елеґантні стрункі офіцери, самі чорні хлопці й самі молоді. Нема в мене довір'я до офіцерні, що дзвонить шаблями по хідниках і смарує брилянтиною волосся, зараз поляки на думку приходять, що з коханками й собачками за границю втікали, залишаючи простих вояків німцям на поталу. Але історія свідчить, що південні слов'яни, зокрема серби, нарід відважний і хоробрий. Чи буде тут війна? Ніхто про те не говорить, але так і видно, що всі про те думають.

Ліниво тягнуться дні. Щодень стріча з Войтанівським – нічого ще нема, тільки гроші час до часу на наше утримання приходять. Був я в італійському консуляті на всякий випадок старатися про в'їзд до Італії, як і всюди, сказали слати прохання до Риму і написати до когось знайомого там, щоб інтервеніював. Прохання ми зробили і до проф. Онацького написали.

Загреб уже на межі орієнту. По вулицях бачимо турків у фезах і в широченних шараварах від колін угору, нижче колін штани тісно до ноги прилягають і це робить комічне враження. Пробуємо турецьких солодощів у цукернях, що на них півмісяць з зіркою. Спеціяльність хорватів – печена на вільному вогні ягнятина, є славні з того ресторани за містом. А найбільше знана в світі – сливовиця з босняцьких слив. Виростають вони великі, солодкі, наливаються сонцем, сливовиця з них міцна й пахуча.

А коли прийде субота, над містом уноситься пара з вина. Величезні бодні, на людський зріст заввишки, стоять на подвір'ях і по вулицях, а всюди п'ють, чудо-диво, як їх хміль не береться. Найбільше смакує нам "дальматінске церне віно", чорно-густе з терпкавим посмаком, багато в ньому заліза. Незле вино й "прошеко", трохи за міцне, схоже на легку горілку.

В місті є греко-католицька церква. Пішли ми туди, один раз усього, Войтанівський не радить, шпигів і всякої зволочі під нею багато. Хоч у більшості до церкви ходять українці, хорватів греко-католиків мало, але віє звідти чужиною: ніби й обряд такий, і спів той самий, але душа чує – не наше воно. Вимова дивна, москалем заносить.

Минув місяць, треба продовжувати візу. Тепер це легко, іде з нами Войтанівський до поліції, ручить за нас і подається за нашого дядька, без клопоту продовжують нам право перебування ще на один місяць.

Час від часу заходимо до польського консуляту, я поменше, Реня частіше, її там уже знають, уже й торгівля нав'язалася. Студенти дістють доляри від свояків в Америці, їх найкраще продавати полякам у консуляті, динарів у них повні кишені, гроші дістають з Франції, але доляри скуповують, де попаде. Франція грошей не жаліє, а вони одверто кажуть, що дурний дає, мудрий бере.

Сидіти отак бездільно, з дня на день вичікувати, в часі, коли світ загоряється пожежою, коли на інших відтинках у нас кипить життя – пригнічує. Хотілося б робити щось, разом з другими впрягтися в якесь діло, замість рахувати дні й тижні.

В Загребі існував сильний осередок ОУН. На чолі Теренової Екзекутиви ввесь час, аж до своєї смерти в 1945 році, стояв Василь Войтанівський. Її склад мінявся, одні приходили, другі відходили, а на початку 1940 року входили туди такі її члени: Євген Мацях, найближчий співробітник сл. п. Василя Войтанівського, Йосип Коропей, Михайло Стечишин, а згодом ще Володимир Кранський та Іван Яцусь. Екзекутива стояла в тісному зв'язку з ПУН через свого Провідника, з рамени ПУН тримав з нею контакт Організаційний Референт ПУН, інж. Микола Сціборський, а пізніше Секретар ПУН, Ярослав Макар-Барановський.

Василь Войтанівський (зліва)
і Йосип Коропей

Всі члени поділені були на ланки по кілька осіб. В 1940 році зроблено спробу перевести поділ на трійки, це показалося непрактичне в еміґраційних умовинах, повернено назад до ланкової системи. Кожна ланка відбувала свої сходини обов'язково раз на тиждень, в разі потреби скликувано сходини надзвичайні. Найбільша числом була студентська ланка, що нею особливо опікувався Провідник Войтанівський, а від року 1941 провідником студентської ланки став Володимир Кранський. Студентів у Загребі налічувалося досить багато, університетські кола ставилися до українців дуже прихильно, а після війни 1939 року почало туди напливати студентів щораз більше. Студіювали українці теж у Білгороді і в словенській Любляні, та число їх в обидвох тих університетських осередках невелике, всі вони разом належали до української студентської громади в Загребі.

Праця в ланках велася в подвійному напрямі. Найперше – в ділянці ідеологічно-політичній. Відчитувано й дискутовано різні націоналістичні книжки й видання, перероблено таким способом Сціборського "Земельне питання" і "Націократію", пізніше історію державно-політичної думки від Плятона до Геґеля, Устрій і Програму ОУН, відчитувано важніші статті з націоналістичної преси й комунікати ПУН. Незалежно від того кожен мусів опрацьовувати різні політичні теми, їх розділював до вибору Провідник Войтанівський. Між іншим він дуже пильнував, щоб студенти добре вчилися і на час здавали екзамени. Ставив це їм за пункт амбіції й переконував, що величезну шкоду для свого народу заподіває студент, коли прогайновуе роки своїх студій і через те не виправдує надій, що їх на нього покладає українська нація. Його вплив на студентів був колосальний, він був не тільки їх організаційним провідником, він був другом дорадником і батьком. Те, що українські студенти-націоналісти не тільки пильнували своїх політичних обов'язків, не тільки багато працювали в національно-суспільній ділянці, але всі, без вийнятку, добре і вчасно кінчали свої студії, в великій мірі можна завдячувати Войтанівському.

Крім іделогічно-політичної роботи відбувався теж теоретичний військовий вишкіл з доступних підручників військової літератури.

Другий напрям праці Теренової Екзекутиви ішов у суспільній ділянці. Загреб був не тільки осередком студентського життя, він був центром усього українського суспільного руху в Юґославії. Праця велася там під фірмою спершу "Українського Товариства Просвіта", а пізніше, коли Хорватія стала незалежною державою, з рамени "Українського Представництва в Хорватії". В одній і другій установі Головою був Василь Войтанівський.

Хоч українців було доволі багато – жили вони, як було сказано, компактною масою в Банаті, Сремі й Босні – але національна свідомість у них спочатку стояла дуже низько і тут дуже багато праці вкладала ОУН та її Теренова Екзекутива. Головно йшлося про те, щоб дібратися до автохтонного елементу, що жив там уже двісті літ. Твердо тримався він, не піддавався асиміляції в сторону сербів чи хорватів, але стільки літ відірваний від українського національного життя, по-старому називав себе "русинами", послуговувався своїм діялектом – "русинська бешеда" – і в свойому центрі, Руському Керестурі, видавав часопис "Руске Новини". Інтеліґенція, що вийшла з-поміж них, у більшості піддавалася тенденції тримати окремо цю вітку українського народу, як "русинів”, ізолювати її від організованого українського життя, що в цілому світі розросталося щораз буйніше.

Боротьба з "русинським" консерватизмом ішла поволі, довго і завзято. Кінець-кінців мусіла перемогти жива націоналістична ідея. За нею станула ідейна молодь. Вона йшла на студії в університети, стрічалася з українськими студентами з Галичини й Волині, з еміґрантами-втікачами від большевиків. Вона студіювала теологію в Богословській Академії у Львові. Ставала членами українських студентських організацій, на повні груди вдихала в себе ті ідеї, що ними жив тоді ввесь український нарід, а коли потім верталася в свої рідні села – головно священики – сіяла нове слово в серця своїх батьків і братів і зерно це давало плід.

Апостолом національного українського відродження на терені Бачки й Срему був о. Микола Бучко, він же ж був і редактором найперше "Руских Новин", а і потім місцевого націоналістичного тижневика "Думка". Ідеально чесна людина, безмежно віддана свому народові, він жив і діяв тільки для націоналістичної ідеї та мріяв про відродження під її крилами тієї далеко закиненої, Богом і людьми забутої вітки українського народу. Вислідом його праці було те, що молодь Бачки і Срему пішла національним українським шляхом, відвертаючися від традицій попереднього покоління, що частинно тяготіло до Мадярщини, а частинно почало потапати в хорватському морі.

о. Микола Бучко

Контакт з українськими поселенцями йшов через Філії товариства "Просвіта", а також поїздками студентів, принагідними або й довшими, в часі літніх вакацій. Ці поїздки лишили по собі глибокий слід серед селян, що полюбили студентів-націоналістів, а з другого боку відсвіжували самих студентів, що через живий зв'язок зо своїм народом не потапали в бездушній еміґрантщині.25

Організація Українських Націоналістів стояла в добрих взаєминах з керівними колами революційної хорватської організації усташів. Ці зв'язки йшли вгорі, між обидвома Проводами, і затіснювалися на еміґрації, поза межами Хорватії. В межах юґославського королівства і пізніше, коли Хорватія отримала автономію і для неї створено окрему хорватську "бановіну",26 було доручення уникати тих зв'язків, це краще і для українців і для самих хорватів. Все ж таки хорвати, а головно хорватські студенти поважали ОУН, з довір'ям відносилися до її членів, уважаючи українських націоналістів за більш досвідчених у справах революційної боротьби, запрошували їх на свої дискусійні сходини й збори – все те в рамах леґальної дійсности, що хоч і немила була сербському централістичному режімові, але й не давалася відтягнути під параграфи карного кодексу. Вони завжди приходили на наші національні свята й імпрези.

На добрих взаєминах українських і хорватських націоналістів немало заважила особа Василя Войтанівського. Його хорвати дуже шанували і був він членом ордену "Грватскі Змай", куди належала майже вся хорватська інтелектуальна еліта.

Від того життя мусів я триматися осторонь, вільно було лише стрічатися мені з деякими окремими людьми, в дійсності ми бачилися тільки з родиною Войтанівських і студентами Стадником та Коропеєм.

Добігав другий місяць нашого перебування в Загребі і все ще не було американських паперів. Ставало й небезпечно, кожної хвилі могли кликати до війська, я само собою не пішов би, а тоді пропала надія на польський пашпорт.

Нам продовжено візу до 10 червня 1940 року. На кілька днів перед тією датою пішов я до Войтанівського, щоб знову продовжити в поліції право перебування. Звичайно це робили без труду, раді були туристам, пільги всілякі для них давали, залізничні квитки для туристів у літньому сезоні продавалися за половину ціни.

Натискаю дзвінок – ніхто не відзивається. Певно кудись вийшли, треба прийти пізніше. За пів години – знову нікого нема. Може пішли до кіна. Другого дня прибігаю вже вранці, щоб напевно застати когось у хаті. Чути, відзивається дзвінок десь у коридорі, але й цим разом ніхто не виходить. Відчиняються сусідні двері з одного, потім з другого боку, якась цікава голова показується і назад ховається. Що за лихо? Хіба не виїхали з Загребу, бо ж вакації ще не зачалися, та й напевно повідомили б мене.

Мені конче треба в поліцію, не вмію по-хорватськи, а не хочеться говорити по-німецьки. Це була п'ятниця. Давай, пождемо до неділі, може під церквою знайду знайомого студента, попрохаю щоб написав мені подання й пішов зо мною за перекладача.

Під церквою стояла пані Войтанівська. Не знала моєї адреси і не могла сконтактуватися зо мною, прийшла сюди в надії, що або мене побачить, або знайдеться тут якийсь спосіб зв'язку до мене. Сталося нещастя. Перед кількома днями вночі приїхала поліція з Білгороду, перевела основний трус у їхній хаті, забрала всі архіви "Просвіти" і всю переписку Войтанівського, його самого повезли до Білгороду. Такі ж самі труси й арешти відбулися в більшості знайомих студентів, їх теж арештували й вивезли з Загребу. Вона з дітьми не ночує вдома, прийде туди сьогодні, коли стемніється, може я залишив якісь речі, треба забрати, щоб поліція не запечатала мешкання.

Новина, справді, прикра, і сталося це саме в часі, коли вже от-от мала рішитися наша справа. У Войтанівського я залишив усі наші документи – при собі, мали ми тільки словацькі пашпорти – це місце вважалося зовсім безпечне. Коли б документи попалися в руки сербській поліції, могла б прийти біда. Найперше, підозріння, чому вони в Войтанівського, могли б нас причепити до його справи. А далі – ми мусіли відрікатися всякої стичности з німецькою територією, втекли наче б то просто з краю. Тим часом між документами були речі, що свідчили про наше перебування в Відні. Годі було знищити те, заки прийшла певність про виїзд з Европи. Щойно після нашого від'їзду мав їх знищити Войтанівський.

На щастя лежали вони на свойому місці, на шафі, де їх перед двома місяцями поставив Войтанівський. Робили трус у цілій хаті, в пивниці і на горищі, повивертали всі шухляди, заглядали під сінники, а на шафу з речами подивитися ніхто не здогадався.

Ще залишався нам один день побуту, треба йти до поліції самому. Попросив я своїх господарів, що в них наймав кімнату, щоб написали мені прохання по-хорватськи, і пішов до дирекції поліції.

Якийсь старший добродій переглядає пашпорти, заглядає в якісь акти. Бачить, що говорю якоюсь слов'янською мішаниною, каже говорити по-німецьки.

– Ви довго в нас?

– Два місяці.

– Чого ж вам ще лишатися? Побачили, що цікаве, можна вертатися.

– Над морем ще не був, на Дальматію хотів би подивитися, гарний ваш край, не стає часу, щоб оглянути.

– Гм... А "господин" Войтанівський – ваш свояк?

Насторожуюся.

– Так, він мені далеким дядьком доводиться.

– Він, бачу, за вас складав ґваранцію...

– ...

– Вам найкраще вертатися.

– Не можу ж, ми перед большевиками втекли, якже ж туди вертатися?

– Звідкіля приїхали, туди й вертайтеся. Я вам побуту не продовжу. Маєте словацькі пашпорти, можете їхати до Словаччини.

Що його робити? Нелеґально можна жити ще якийсь час, не оплачується, ввесь шлях до Америки мусить перейти леґальним способом, інакше будуть перешкоди в політичній роботі. Давно вже міг я перейти на зелену границю з Австрії до Італії, в тім то й річ, що для моєї місії ті засоби відпадають. Можна зарискувати й піти жити до поляків. Це дуже небезпечно, хіба була б певність, що йдеться про кілька останніх днів перед виїздом. Не можна покладатися на інтервенцію консула Ґрабіньского, ледве чи поможе вона, а напевно виявить, що ми збрехали, не перейшли на зелену границю, тільки приїхали на словацькі пашпорти.

Ще надія, може в італійському консуляті нас пропустять, не ходив туди вже кілька тижнів.

Є віза до Італії, але... під умовою. Найперше – доказати арійське походження. Якось даємо собі з тим раду, маю метрику вінчання мого батька, там заподані назвища його батьків і дідів, метрика по-латині, в консуляті її розуміють. Не дуже вона їх задоволяє, кажуть, що в той спосіб можу доказати тільки християнську віру до третього покоління, але не арійську расу, але якось погодилися і прийняли це за вистачальний доказ.

Гірше з другою справою. Впустять мене до Італії тільки тоді, коли дістану від юґославської поліції поворотну візу до Юґославії. Ще раз біжу до поліції – і чути про те не хочуть. На всі лади прошу, переконую, що не маю наміру вертатися, що це тільки формальність – нічого не помагає.

– Вам скінчилася віза і ви мусите виїхати. І, якщо хочете послухати моєї ради їдьте негайно, вже, першим поїздом. Не розпитуйтеся, бо й так не скажу, одне тільки – їдьте ще сьогодні, бо завтра вже може бути запізно.

Здогадуюся, що в той спосіб він натякав на арешти Войтанівського і товаришів. Труси й арешти переводила сербська поліція з Білгороду, не довір'яла хорватам. Хорвати відплачуються тим, що не помагають своїм сербським колеґам – самі почали, самі й кінчайте!

Востаннє пробуємо в італійців – не відступають від свого. Ніхто на світі не потребує бездержавних людей, усім вони підозрілі і для всіх тягарем.

Шлю телеграму до Риму й сідаю на поїзд. Вичерпав усі можливості, от шкода, що два місяці даремне пропали. Може іншим шляхом піде легше, через Румунію або Болгарію, наразі нема іншого виходу, як вертатися до Братислави.

Мовчимо обоє в поїзді, досада бере за серце. Ось і границя, пересідатися треба. Купуємо хорватську газету, великі наголовки на першій стороні – зачалася німецька офенсива. Удар пішов на Бельґію і Голляндію, бомбардують Роттердам. Тепер пиши пропало! Війна розгорятиметься щораз дужче, Муссоліні напевно встряне в неї.

Думки знову перестрибнули на інше... Ще так недавно в противну сторону їхали, звабні мислі по голові літали і такий пустий кінець... За що взяли Войтанівського?

Це питання так і надовго залишилося без відповіді. Справа вияснилася багато пізніше. Історія арешту Войтанівського і товаришів не зачалася аж у початках червня 1940 року, вона сягала далеко назад.

Ані полякам ані москалям не понутру була діяльність Войтанівського. Московська біла еміґрація в Юґославії була дуже сильна і своїм числом і впливами та грошовими фондами. Вистане сказати, що в одинокому на цілий світ Білгороді царський трикольорний прапор маяв над московським посольством аж до початку війни. Багато москалів прибрали юґославське громадянство, поступили на державну службу, серби прийняли їх з одвертими раменами, як братів-слов'ян. Та московська еміґрація зайнята була своїми справами, її роз'їдали внутрішні політичні чвари, вона дерлася між собою за корито. "Хахлів" ненавиділа з душі і для неї всі вони однакові – націоналісти чи соціялісти – якщо тільки самостійники. Доносами москалі ніколи не гребували, то ж і тут сипалися вони, як з рога обильности.

Дуже сидів Войтанівський у печінках полякам. Польський консулят у Загребі пильно слідкував за його роботою, в загребському університеті студіювали кілька польських студентів, вони інформували консула про діяльність українських студентів, про їхні дружні взаємини з хорватськими студентськими колами і з цілою хорватською громадськістю. До того в Загребі знайшли собі пристановище деякі студенти, що були загрожені тюрмою в Польщі за приналежність до ОУН і мусіли тікати за границю. Вони були сіллю в оці консула і це його безнастанно дратувало. Робив він доноси до поліції, його чемно вислухували – і на тому кінець.

На гірше змінилася справа, коли в Марсилії вбито в 1934 році юґославського короля Олександра. В тому самому році ОУН виконала бравурний атентат на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацкого в Варшаві. З того приводу скоїлася буча навіть на міжнародньому форумі, було внесення в Лізі Народів покликати до життя міжнародню комісію до боротьби з тероризмом. Від тоді польський консул у Загребі в своїх доносах почав лучити українських націоналістів з хорватськими усташами. Це вже було зручніше, але теж покищо не давало наслідків.

Прийшла війна, а ще перед тим загострилися в Юґославії внутрішні міжнаціональні відносини. Це закінчилося автономією для хорватів, одначе усташі своєї діяльности не припинили. Поминаючи інші їхні політичні дії, що їх опис виходив би поза рами цієї книги, дуже полюбили вони одну форму терористичної демонстранції: атентати петардами на публічні телефонічні будки. Як тільки склалося щось їм не до вподоби – в різних місцях Загребу вибухали петарди в телефонічних розмовницях. Саме в день, коли ми приїхали, усташі знову дали про себе знати петардами, тому й попали ми на облаву на залізничному двірці. Отож, помимо проголошення автономії, чуйність поліції, зокрема сербської, не вгавала, а одним з її наслідків, якщо йде про українців, була заборона українським студентам їздити до Босні.

Польські доноси не припинялися, помимо того, що консул почав стосувати політику забуття відносно минулого і навіть видав пашпорт студентові Йосипові Коропеєві, що ще в 1933 році втік з Польщі перед загрозою тюрми за ОУН. Повітря переповнене воєнним духом – на границі стояла гітлерівська Німеччина в війні. Як довго йшли доноси від поляків на співпрацю українсько-хорватських революційних кіл, або від москалів, що без розбору доносили на всіх українців, юґославська поліція не дуже йняла їм віри. Несподівано долучився туди голос ще з іншого боку.

Не знати точно коли появився в Юґославії осібняк, на прізвище Яків Кравчук, родом мабуть з Волині. Крутився він по Білгороді та ввесь час шукав дороги до сербської поліції. Студентка Оксана27 пригадувала його з Луцька, там він з себе вдавав протестантського пастора, ввесь час терся біля місцевої ОУН, були на нього підозріння, як на провокатора. Одного дня зник, як недобрий сон. В Юґославію приїхав з Парижа, де крутився коло протоєрея Бриндзана. Співпрацював досить грубо з польським консулятом, що, мабуть "відступив" його білгородській політичній поліції. Послали його в Босню стежити за українцями, там він прикидався українським православним священиком.

І от одного дня він встругнув штуку. Зробив наглий донос, наче б то розкрив він тайну шпигунську організацію серед українців, спрямовану на співпрацю з німцями проти безпеки юґославської держави. До тієї організації мало належати понад тридцять осіб студентів і старших, здавна тут осілих громадян української національности. Намішав туди різних назвищ, як гороху з капустою, людей, що ані він їх ані вони його на вічі не бачили. Сам він виступив теж, як член тієї організації, що покаявся в покорі і ладен був свідчити проти всіх інших. Організацією мав керувати Василь Войтанівський з Загребу.

Все те докупи – напружене міжнародня ситуація, психоза війни, копиця давніх московських і польських доносів і теж свіже обвинувачення в шпигунстві, на яке кожна держава, та ще й у часі війни, дуже дражлива – спонукало білгородську поліцію вдарити по українцях. Правдоподібно був це теж превентивний арешт проти провідних українців перед приїздом большевицької міліції до Білгороду. Однієї ночі трусили в усіх, потім арештували і завезли до Білгороду. Ніхто ні до чого не признався, бо й не було до чого, все те були фантазії провокатора. Теж усі мовчали про своє відношення до ОУН. За вийнятком одного Войтанівського, якому ніяк заперечити, що на його адресу роками йшов зв'язок з ОУН, приходила переписка, приїздили люди, виїжджав і він самий. Сліди того знайшли при трусі. Прийшлося йому широко роз'яснювати цілі ОУН, накінець серби не знайшли в тому нічого, що було б націлене проти їхньої держави. Старанно шукали за якимись слідами співпраці з усташами, не знайшли й того.

Крім Василя Войтанівського, арештовано тоді ще такі особи з-поміж студентів: Йосипа Коропея, Василя Барицького, Романа Стадника, Євгена Мацяха, Оксану, Михайла Вінтоніва і Марка Ружицького. Кілька днів тримали їх ще в Загребі, там покищо не допитували, після чого закули в кайдани і відставили до славної тюрми "Ґлавняч" у Білгороді. Не обійшлося без погроз, декому навіть і попід ребра перепало.

Кравчук плутався при конфронтаціях, не знав, як брехати, попадав у контрадикції. Це надоїло сербам і вони збили його на кисле яблуко,28 а всіх арештованих, перетримавши місяць, випустили, ще й перепросили. Тільки двом студентам, Йосипові Коропеєві та Василеві Барицькому відмовили дальшого права перебування в Юґославії, але пізніше, на інтервенції впливових хорватів, таки дозволено їм залишитися.

Звільняли не зразу з Білгороду. Чомусь відвезли скованих назад до Загребу, віддали "під опіку" місцевої поліції і випустили на другий день.

Вся та справа окутана була серпанком таємничости, до самого кінця ніхто з людей на волі не знав, що саме на речі. Тут вийшло деяке непорозуміння. Білгородські комуністи, довідавшися, що в тюрму прибули якісь політичні в'язні з Загребу, взяли їх за комуну і подавали харчі в тюрму.29

Не принесло те більшої шкоди українському життю в Хорватії, поза тим, що забраного архіву товариства "Просвіта" і документів про ОУН сербська поліція Войтанівському вже не повернула, і ще й поза тим, що, як не як, місяць довелося всім пересидіти в тюрмі. Так життя в "Просвіті", як і в ОУН швидко попливло знову своїм руслом.30 Але для плянів ОУН на дальшу мету завдало це дуже великий удар. Безповоротно пропала можливість перекинути делеґата ПУН на альянтський бік ще перед тим, заки на добре розгорнулася війна в Европі.

 

------------------------------------------------------------------------

[20] Хорватська революційна організація, боролася за повне відділення Хорватії в окрему, незалежну від Юґославії державу.

[21] Згинув з рук комуністів Тіта в 1945 році. В. Й. П.!

[22] Схоронище, приют.

[23] Поліційний аґент, шпик.

[24] Громадянська кухня, харчівчя.

[25] Заподано на основі інформацій д-ра Йосипа Коропея та інж. П.Г.

[26] Провінція.

[27] Живе в Австралії, відмовилася подати своє назвище, вибіраю для неї псевдо "Оксана". Про неї ще буде мова далі.

[28] Пізніше був він на службі ґестапа Люблинського Дистрикту в Генерал-Ґубернаторстві.

[29] Як виявилося пізніше, большевики, що якраз тоді почали залицятися до Юґославії, домагались екстрадиції активних українців, на щастя Білгород не пішов на такий крок.

[30] Про українське життя в Хорватії інтересно і докладно написав д-р Євген Мацях. Українці в Хорватії (Організація Українських Націоналістів 1929-1954, збірник статтей у 25-ліття ОУН, - На чужині 1955, ст. 393-404).