IV. РОЗДІЛ

В ДАЛЕКИЙ СВІТ НЕЗНАНИЙ: БРАТИСЛАВА

Зв'язковий інж. Северин Модрицький. – Квартира в готелі "Дане". – Купуємо словацькі пашпорти. – Юґославський консулят не пускає. – Клопоти зв'язкового ОУН. – Конспірація перед українцями. – Лебедь у Братиславі. – Зачіпаємося за польські контакти. – Віза до Загребу. – Пригода в мадярському консуляті. – Їдемо через Мадярщину. – Встає "небіжка Австрія". – Один день у Будапешті. – "Поляк, мадяр – два братанки". – Пропозиція залишитися в Мадярщині. – Минаємо юґославську границю.

Зв'язковим ОУН на Братиславу був у тому часі інж. Северин Модрицький. В Словаччині націоналістів не багато – трохи ще з часів чесько-словацької республіки, а потім утікачі з Карпатської України й Галичини. Творили з них Теренову Екзекутиву не було доцільно. Але в передбачуванні важливости словацького терену з одного боку, як переходового між Німеччиною і Галичиною та Карпатською Україною, а з другого вигідного для вільних від німецької контролі міжнародник зв'язків, ПУН ще в липні 1939 році відрядив туди інж. Модрицького, як свого зв'язкового. Знайшов він собі працю урядовцем у німецькому банку в Братиславі і так залеґалізувався. Його головним завданням не були організаційні справи на терені самої Словаччини, тільки втримування й облегчування зв'язку до ПУН. Тим легше йому це робити, що займав він становище Секретаря Цесуса17 і з того титулу мав чимало знайомих у світі, а також служило це йому добрим претекстом для заграничної кореспонденції й міжнародніх телефонів.

В Братиславі в тому часі перебувала евакуйована з Карпатської України українська торговельна школа, кінчала там останній рік свого навчання. Більшість учнів тієї школи були або юнаками або членами ОУН, деякі з них відзначалися в пізнішій революційній дії в Україні, не один там і загинув. Провідником ОУН у школі був Андрій Глуханич.18 Одним з учителів був покійний письменник Леонід Мосендз, теж член ОУН.19 Організаційний зв'язок до осередку ОУН у торговельній школі не йшов через інж. Модрицького, хоч він час до часу теж якісь сходини з ними відбував. Найчастіше приїжджав до них з Відня закарпатець Юліян Химинець, що працював, як була вже вище згадка, в "Українській Установі Довір'я".

Після того, як закінчився рух на сході в зв'язку з припиненням воєнних подій на польському фронті, в Братиславі життя поплило спокійно, все ж таки цей пункт і надалі не втратив для ОУН своєї важливости, вже хочби з тої причини, що звідсіль можна було вислати на ввесь світ телеграми й каблограми без воєнної німецької цензури і туди вела випадова брама ОУН у світ аж до 1941 року. Інж. Модрицький, як керівник того важливого зв'язкового пункту, був законспірований і мало міг себе назовні виявляти в організаційному чи взагалі в громадському українському житті. Не було й тижня, щоб не мусів він чи транспортувати когось далі, чи виробляти якісь документи, чи леґалізувати когось на словацькому терені. Ту свою, тиху й непомітну для ока, але важливу й корисну для ОУН роботу виконував інж. Модрицький аж до свого виїзду до Києва восени 1941 року.

Інж. Северин Модрицький

До нього зголосилися ми на кличку від Рогача, а крім того дістав він уже попередження від ПУН. Примістив нас у готелику "Дакс" при вулиці Штефаніка, недалеко головного двірця. Неймовірно смерділо там цибулею і смальцем, але готелик був дешевий, грошей у нас обмаль, мусіли жити ощадно.

Модрицький дістав вістку від Макара, про що нам ідеться. Його завданням було помогти нам виробити собі якісь документи, щоб на тій основі залеґалізувати свій побут у Братиславі й роздобути папері на дальшу дорогу, до Юґославії. Перша частина цього завдання пішла легко. Не тільки в Словаччині, але й у цілому світі за гроші багато дечого можна діпняти, а тим легше в Словаччині, державі молодій, що ще й року не проіснувала. Відносини ще не зовсім устабілізовані, хоч рух населення після розпаду Чехословаччини вже скінчився, одначе що якийсь час з'являються нові втікачі з окупованої мадярами Карпатської України, або виходять наверх давніші, що досі жили без документів. Усім утікачам з Карпатської України признано право азилю.

До мене прислали якогось типа з борсуковим обличчям і хитрими очками. Він спеціяліст від документів, через нього що хочете можете зробити в дирекції поліції.

Потребую пашпорту до Юґославії, кажу йому, там живе моя рідня і туди мені дорога.

Добре, це можна. Коли хочу їхати? Якнайшвидше, хочби завтра. Ну, це поспіх за великий, але він розвідається і завтра мені скаже.

Інформації приносить незлі. Мушу подати, що я народжений у Карпатській Україні і моя дружина теж. Якщо перебудемо три місяці в Братиславі, дістанемо папері й пашпорти словацьких громадян. Скоріше не можна. Коли ж нам спішно, можемо дістати пашпорти для чужинців на наші власні назвища і всі наші правдиві особисті дані – до двох днів. Одного дня подаємо заяву, другого відбираємо пашпорти. Невигода та, що на пашпортах у рубриці державної приналежности буде зазначено "спірна", а позатим це такий самий документ до подорожі, як усякий інший.

Неможливо ждати три місяці. Надходить весна, хтозна, як до того часу розгорнеться воєнна ситуація.

Вибіраємо другу можливість. Тип іде з нами до дирекції поліції, нас там потрібно тільки на те, щоб покласти свій підпис і відтиск пальця, все інше залагоджує він сам, він теж відбирає пашпорти і приносить нам до готелю на другий день. Рахунок нас не обходить, розплачується з ним Модрицький.

Шостого березня 1940 року – ще нема місяця, як виїхали ми з Відня. На таку дорогу колом, це доволі скоро.

Перша перешкода – в юґославському консуляті. Наша державна приналежність неустійнена, консулят не має права видати візи сам. Треба робити прохання до міністерства заграничних справ. Чого ми їдемо до Юґославії? Маємо там дядька, Василя Войтанівського в Загребі, хотіли б відвідати його. Чи не краще, щоб дядько приїхав сюди? Йому буде легше. Можливо, але він запрошує нас до себе. Гарно, нехай він від себе урґує в Білгороді, може приспішать візу, а ми довідаємося не скоріше, як за два тижні.

Нічого не вдієш. Сидимо в свойому готелику два тижні, лазимо по Братиславі. Місто гарне і дуже старовинне, його німецька назва – Пресбурґ, зачіпає воно і за українську історію. Тепер це столиця словацької держави, але словаків там, нікуди правди діти, мало. На вулицях найбільше чути мадярської мови, нею послуговуються всі жиди, а їх тут чи не найбільше. Куди не поступиш – скрізь мадярська мова. На другому місці мова німецька, а щойно тоді словацька, перемішана з чеською. По-німецьки можна розмовитися всюди, в ресторанах і каварнях усі німецькі часописи, в кінах переважно німецькі фільми.

По другому боці Дунаю починається давна Австрія, тепер Німеччина, а в самій Братиславі німецька колонія дуже стара, живе тут від століть.

Недалеко від нас палата президента, о. д-ра Тісо. Часом бачимо його, як їде туди або виїжджає повозкою, ніколи автом. Перед палатою походжає варта в парадних уніформах з драґунськими шоломами, щодня вполудне відбувається там церемонія зміни варти, збираються цікаві дивитися на чудасію.

Ніяких харчових карток не потрібно, скрізь повно всякого добра, купуй, скільки захочеш, щоб тільки "корун" вистачило, бо німецьких марок ніхто не хоче брати. Бідолаха Модрицький що кілька днів приносив нам ті "коруни", йому на клопіт несподівано продовжився наш побут у Братиславі.

Не можна нам стрічатися з українцями, підступати до них, чи говорити з ними. На вулиці часом їх бачимо, чуємо українську мову. В каварні бачимо письменника Леоніда Мосендза, страх хочеться Рені познайомитися з ним, до того ж він своя людина, націоналіст, одначе дотримуємося лінії – жодних знайомств. Від однієї візити таки не встереглися, припадково познайомилися зо співачкою Андою Остапчук і мусіли її відвідати. Це, зрештою, за ввесь час одинокий контакт з українцями.

З'явився звідкись Лебедь. Стрінув Реню в місті, ввесь день ходив з нею, носив їй клуночки, допитувався, що ми тут робимо. Він підозрівав, що ми їдемо до Румунії і відмовляв її від дороги, там, мовляв, і тяжко жити й небезпечно, поляки голос мають. Ця стріча з Лебедем у Братиславі не була припадкова і мала пізніше свої наслідки, як це побачимо далі.

Ніколи ще два тижні не видавалися мені таким безмірно довгим часом. Ідемо до консуляту – ще нема відповіді. Будемо приходити щодня довідуватися. Це зайво, каже секретар, вистане два рази на тиждень, якби в міжчасі щось прийшло, він нам потелефонує.

Про все повідомив я Макара кодованим листом на умовлену адресу в Відні, і Войтанівського у Загребі.

Тим часом зв'язалися ми з нашими знайомими з Піщан. Приїхала поштива Марія Манасова, директор Касаніцький угостив нас обідом у найдорожчому ресторані і ще ходив з нами на інтервенцію до юґославського консуля, щоб приспішити справу. Його жінка мала в Братиславі рідну сестру, заміжну за багатим словацьким аптекарем, через неї ми добралися до польських зв'язків у Будапешті і в Загребі. Таким чином мали до диспозиції два шляхи: наш, український, через ОУН, і другий, резервовий, польський. Умовилися ми, що в дорозі я буду виступати, як українець, а Реня, як полька. Хоч я по-польськи говорив правильно, але польське вухо негайно відкривало в мені українця, Реня натомість чудово володіла польською мовою, скрізь брали її за родовиту польку. Я наче б то був такий українець, що в усьому слухався своєї жінки. Вона ненавидить німців і втікає перед ними, а я як додаток до неї, слухняно йду за жінкою. Обом полькам, жонатим за добрячими словаками, це видавалося самозрозуміле – вони теж крутили своїми чоловіками, як хотіли – і вони ручалися за нас, де треба, самі запропонували свою поміч.

Візу дістали ми точно за місяць від приїзду до Братислави, 4 квітня 1940 року. Поволі я вже тратив на неї надію і продумував над тим, чи не можна б якось при помочі поляків пробратися в Юґославію. Головне, щоб вийти зо Словаччини, де поляки впливів не мали, – словаки, хоч може й симпатизували їм, але боялися німців, – а раз уже по мадярському боці, то вже так, якби в Юґославії, або навіть ще далі, в Франції.

Цікаву пригоду мали ми в мадярському консуляті. Зайшли ми туди за транситною візою, показали пашпорт, і, як уміємо, так ламаємо по-словацьки. Урядовець щось шварґоче по-мадярськи і віддає мені пашпорт.

– Він хоче, щоб ви говорили до нього по-мадярськи, – обзивається якийсь добродій, що стоїть у черзі за мною.

– Не вмію, їй-Богу не вмію, "нем тудом", це все, що знаю.

Пробую по-німецьки, по-французьки, по-англійськи кілька слів. Увесь час – відмовний кивок головою.

– Ви відступіть тепер, – радить мені цей добродій, – а за годину прийдіть й возьміть з собою когось, хто вміє говорити мадярською мовою. Погляньте – скрізь тільки мадярські написи, від вулиці таблиця тільки на мадярській мові. На цілому світі не знайдете такого, щоб чужий консулят не мав надпису в мові тої країни, перед якою він репрезентує свою державу. Мадяри визнають нас тільки зо страху перед німцями, але в відношенні до нас зухвалі й ароґантні. Кажуть, Словаччина – частина корони св. Степана, а Братислава – мадярське місто, кожен уміє і мусить уміти тут по-мадярськи, нема потреби послуговуватися іншою мовою. У вас пашпорт словацький і він візи не видасть вам доти, доки або ви самі або хтось за вас не заговорить до нього мадярською мовою. Це цинічна безличність і я дивуюся, що наш уряд це толерує, але для вас іншого виходу нема.

На вулиці перейняли ми першу стрічну жінку, витлумачили їй, у чому справа, просимо підійти до віконця. Пішла сама, без нас, і за десять хвилин винесла нам візи.

Переїздимо мадярську границю між Чеклісом по словацькій і Шенцом по мадярській стороні. Поїзд обступили вусаті поліцаї в гострокінчастих шоломах, виглядали, як половці з ілюстрованої історії України. Все інше нагадало молоді літа в Коломиї, ще за "небіжки Австрії" – ті самі шапки в урядовців, такий самий крій кабатів у військових і цивільних уніформах, штани, плащі, шаблі – геть чисто так само, як перед двадцять п'яти роками на ринку в Коломиї, коли мав приїхати цісар.

Контроля пашпортів, менше дивляться на візи, більше на людей. Я ні оком не моргну, остеріг мене в поїзді словак, щоб крий Боже не засміятися. Мадяри дуже дражливі, їм здається, що чужинці з усього в них насміхаються, з їхньої мови, з їхнього староавстрійського вигляду, з їхніх звичаїв. Можуть кілька днів під усякими претекстами на границі тримати, а то й назад завернути.

Поїзд їде здовж Дунаю, гарні околиці, підгірські, десь не видно славної мадярської "пушти". Хотілося б оглянути Будапешт. На двірці інформують, що я повинен від'їхати найближчим поїздом у напрямі Загребу, а він відходить за дві години. Але, коли так дуже хочемо подивитися на Будапешт – залоскотало це його гордість – уночі йде особовий поїзд з іншої станції, вже не просто до Загребу, але до юґославської границі, там можна пересістися, сполучення добре.

Що й казати, гарне місто Будапешт. З лівої сторони Дунаю – Пешт, нова частина міста, з гарними будинками стилю початку XX століття, з чепурними й чистими вулицями, по правій стороні, на горбі, стара частина міста, Буда, обидві сполучені мостами різної будови. Ввечері все те залите повінню світла електричних лямп і виглядає, як у казці з "Тисяч і одної ночі". Але цікаво, хоч містові вже до тисячки літ доходить, якось старовина не впадає ввічі. Натомість куди не глянеш, скрізь пам'ятки з часів Франца Йосипа І, це мабуть і був золотий вік для мадярів.

Порозумітися можна зовсім добре по-німецьки, майже всі поліцисти на вулицях, кельнери в ресторанах і каварнях, купці в більших крамницях, а й багато звичайних прохожих розуміють і говорять по-німецьки. Оказується, що й українська мова пригодиться. Стоїмо перед овочевим базаром – хоч щойно весна, але червоніють яблука за виставою – підступає до нас крамар, зачув нашу мову.

– Звідки ви приїхали? Як ви тут взялися? Ну, я ваш земляк, колись жив у Стрию. "Наших" тут багато.

Не дуже то розуміємо, кого він має на думці, як "наших", все таки приємно почути рідну мову в далекому місті, хоч і від чужої людини. Жидок нам розказує, де сходяться поляки, щоб дістати документи й запомогу. Польських офіцерів тут шляються цілі гурми, але мадяри заборонили їм ходити в уніформах, щоб не дражнити німців. Тут недалеко від Будапешту є хутір і там перетримують тих, що не мають з чого жити, а потім їх відставляють кудись далі, мабуть до Франції. Все знає жид. Коли хочемо, він нас поведе до консуляту, він дуже радий, що стрінув "земляків". Не забуває за "ґешефт" і забезпечує нас адресами своїх одновірців на випадок, якби ми хотіли щось купити, а може ввечері на вино і чардаша пішли б? Він покаже, де і ліпше і дешевше.

Та ми мусимо вночі їхати далі, дякуємо і пращаємося.

Проблукали по вулицях до ночі. Будапешт одне з небагатьох міст у Европі, де ОУН не має свого зв'язкового для проїзжих. Якісь члени ОУН тут напевно живуть, для зв'язку з Закарпаттям, але вони законспіровані, ні нам про них ні їм про нас нема потреби знати.

Вдаряє багато написів італійською мовою: на готелях, ресторанах, фризиєрських заведеннях. Не виглядає, щоб так багато було тут італійських туристів. Скоріше це з куртуазії до італійців, у яких мадяри шукають опікунів у противазі німецькому натискові на схід. Відомо, як італійці покерували Віденським Арбітражем восени 1938 року.

З бідою потрапили ми на свою станцію і майже в останній хвилі вскочили на поїзд. Крім нас у переділі ще якийсь адвокат з провінції. Порозуміваємося французькою мовою, не хоче говорити по-німецьки, тяжко мені ламати язика, але якось іде. Це великий прихильник поляків, хоч нікого з них не знає – нас бере теж за поляків – і ми перші, що їх стрічає в свойому житті. По-польськи вміє тільки сказати "поляк, венґер – два братанки". Намовляє мене лишитися в Мадярщині, тут ще майже повністю обов'язують старі довоєнні австрійські закони, їх я повинен знати, бо відбував свої студії права ще перед впровадженням нових польських кодексів, отже не буде мені тяжко заакліматизуватися. А мова мадярська тільки для незвичного вуха тяжка видається, насправді вона дуже легка, куди легша від европейських. Добре мені буде напевно, мадяри поляків люблять, краще осісти на стало серед приязних людей, як тинятися по світі. Обіцює працю в своїй канцелярії.

Серед взаємних компліментів ми заснули, а коли пробудилися вранці, нашого приятеля вже не було.

Під'їжджаємо до границі. По мадярському боці – Дєкенеш, по юґославському – Копрівніца. Пересідатися треба з поїзду до поїзду, контроля йде швидко, не довго ждати.

Ще одна границя за нами. Пильно розглядаємося по околиці, щоб запам'ятати собі якісь знаки, – в польському консуляті в Загребі мусимо говорити, що ми в цьому місці перейшли границю "на зелено".

Поїзд майже порожній, і хоч не поспішний – ми їдемо якоюсь мало важливою лінією, куди не йдуть міжнародні експреси – але біжить добре.

Сонце підходило під полудне, коли доїжджали ми до Загребу.

 

------------------------------------------------------------------------

[17] Центральний Союз Українського Студентства.

[18] Один з небагатьох, що заявилися пізніше по стороні Степана Бандери, хоч перед тим написав листа з осудженням диверсії.

[19] Погляди на приналежність Мосендза до ОУН у тому часі – не однакі. Жданович та інші співпрацівники Ольжича покликуються на його свідчення, що Мосендз вправді почував себе націоналістом, належав колись до "Леґії Українських Націоналістів", але не приступив формально до ОУН.