III. РОЗДІЛ

В ДАЛЕКИЙ СВІТ НЕЗНАНИЙ: КРАКІВ

Допомогове Бюро д-ра Вінтера. – Домівка ОУН при вулиці Зеленій ч. 26. – Інструкції на дорогу. – Юрба знайомих. – У таборі для втікачів. – Хлібний магазин і його керівник. – Поїздом назад до Коросна. – Снігопад засипує. – Але горілка розвеселяє. – Пішки в сніговію. – Царство д-ра А. К. в Дуклі. – На "свинячий празник" до Бистрої. – Санками о. Пришляка до залізниці. – Вузькоторівкою до Пряшева. – Кличка до Рогача і далі на Братиславу!

В Кракові зупинилися ми на кілька днів. Сюди напливало щораз більше українців, тут організувалися центральні українські установи, тут мав бути головний осередок українського життя.

Всі три поверхи великої кам'яниці при вулиці Зеленій ч. 26 зайняли українці. На першому поверсі розвив свої намети Сич. Властиво була там організаційна домівка ОУН під прикриттям якогось добродійного бюра для опіки над утікачами, так і стояло на таблиці: Dr. Winter – Volkswohlfartsbureau. Бо заки ще зорганізувався пізніший "Український Центральний Комітет", перша допомогова акція зосереджувалася в руках ОУН і під проводом Сича. Тут давалися перші інформації, стрічалися з собою знайомі, відбувалися різні засідання й обговорювалися всякі пляни. Звідсі йшли перші інструкції в терен, на окраїнні землі над Бугом і Сяном і в Лемківщину. Хотів хто мешкання знайти в Кракові – ішов сюди, шукав хто за працею – теж ішов туди. Не без того, щоб не пересувалися й різні спекулянти через канцелярію Сича, кожен хотів говорити "з полковником Сушком" треба чи не треба, забирав час, але викинути його годі й Сич приймав кожного.

До нього належало теж мешкання в партері і там уже виключно ОУН мала доступ. Пішли в рух машини до писання, циклостиль, друкувалася підпільна література і була там зв'язкова централя для кур'єрів і зв'язкових з краю.

На горішніх поверхах ще не було ладу, там вешталися всякі люди, але було вже відомо, що там матиме свій осідок центральна українська допомогова організація, вона саме в стадії організації. Буде це якась комбінація з одного боку допомогової акції, з другого репрезентації українців перед німецькою владою.

По кімнатах і коридорах повно знайомих. З'явився там і Кравців, що в міжчасі всадовився вже в Берліні, і навіть Гасин з Завберсдорфу приїхав. Це було 14 лютого, не знав я ще тоді, що перед трьома днями в тому самому будинкові нанизу відбувся з'їзд опозиції з-під знаку Степана Бандери і там вона перший раз оформилася організаційно. Тому то й так багато їх було тоді в Кракові, ще не пороз'їздилися.

Одні віталися зо мною сердечно, другі байдуже, треті вдавали, що не бачуть, але годі було звертати на те увагу в такому натовпі людей. Пам'ятаю таку сцену: на одному з коридорів фортеп'ян, висунули його з кімнат, бо не мали де подіти. Біля фортеп'яну якийсь музика завзято гатить по клявішах, неначе зганяє свою злість на інструменті. Безнастанно люди йдуть то сюди, то туди, він на те не зважає. Спершися на фортеп'ян стоїть мій тоді ще добрий друг з університетських часів, Степан Ленкавський, і з повагою нотує щось у зшитку. Оказується, що він приділений ро культурної праці в новій організації, тут на коридорі перше їх бюро, і поки там другі тільки й те роблять, що з кімнати до кімнати переходять, він уже працює: разом з тим музикою укладають збірничок націоналістичних і революційних пісень.

На самому верху кілька кімнат ще не зайнятих. Одну відпустили для мене, доки буду в Кракові.

Є вже й Барановський, жде на мене. Розмова з ним дуже коротка. Проїду на зелену границю через Карпати до Пряшева, дістаю кличку до Рогача. Рогач відправить мене з кличкою до Братислави. Там вироблю собі тимчасовий документ на переїзд до Загребу в Хорватії. Наш представник на Хорватію повідомлений уже про мій приїзд і там на мене ждатимуть дальші інформації та інструкції, їхати треба якнайшвидше, шкода кожного дня, але кілька днів у Кракові прийдеться затриматися, бо сніговії задули залізничні шляхи, рух для цивільного населення обмежений. Само собою – нікому ані слова. Зникнути безслідно, щоб ніхто не помітив. Тут кожен зайнятий собою і в тому гаморі ніхто не поцікавиться, якщо одного дня нас не стане.

В місті доріжня, ресторани переповнені, харчування ще не наладнане, нема що їсти. В одному з польських академічних домів відкрито табір для українських збігців, дають мені картку, щоб приголоситися туди на харчовий стан, ідеться головно про хліб і цукор.

Там рух, як у вулику. Найперше спиняють нас вартові, перевір'яють картку. Потім подають з рук до рук, як на конвеєрі, до щораз то вищого таборового достойника, їх тут немало, бо нема що людям робити, от і функції всякі попридумували, щоб дати зайняття. Знаходжу там знайомих з тюрми в Ґрудзьондзу, Романа Біду13 і Ярослава Поповича, бачив їх ще в 1935 році, коли виїздив звідти. Розказують свої пригоди. Попович – учень Рідної Школи у Львові на Городенецькій Дільниці, належав до протиалькогольного гуртка "Відродження" разом зо своїм товаришем, Миколою Сеничем. Наслухалися, скільки то лиха українському народові накоїв алькоголь, і пішли на боротьбу з ним по-свойому: спалили коршму в свойому селі, десь під Яворовом. Жид відбудувався, вони спалили вдруге і втретє. Останній раз припав на час, коли в Галичині проголошено наглі суди в 1931 році, тоді їх зловили і засудили на кару смерти, а що були малолітні, замінили їм те на досмертну тюрму. В тюрмі заопікувалися ними націоналісти, прийняли до свого гуртка і перейшли з ними основне політичне виховання. Війна дала їм волю, але Сенич загинув по дорозі, в одному з транспортів його застрілено.

Кажуть мені, тут близько живе д-р Вассиян, щойно перед кількома днями перейшов границю. Відвідую і його. Лежить хворий, трясе ним лихоманка. Розумний чоловік, але страшенно непорадний і нізащо в світі до нікого з проханням не піде. Так би й загинув, у зимній своїй квартирі, якби не заопікувалися ним хлопці.

Нарешті відправляють мене до хлібного магазину, теж недалеко, тільки через вулицю. Видача хліба на цей день уже скінчилася, але магазинер ще "урядує", чути його крик. Голос якийсь знайомий. Приглядаюся – це Батіг, Василь мабуть, а може Юрко йому на ім'я, теж з тюрми знакомий.

З ним трапилася дивна історія. Селянського хлопця, сироту, віддали до Яворова на науку ремесла і там ним поштуркував якийсь столяр. Темний анальфабет, не мав поняття про якусь "політику", але поляків скажено ненавидів. І от почав він їх палити, одного по другому. Це було в часі саботажної акції в 1930 році, поліція шукала підозрілих між націоналістами, а тимчасом Батіг спалив більше десятка польських міщан. Зовсім випадково впали на його слід, в суді адвокат боронив його, наче він має манію вдивлятися в огонь, як колись Нерон у Римі. Це його врятувало від смерти, відлучили його від політичної справи, засудили "від суботи до суботи"14 і забули про нього. В Бриґідках попався між політичних в'язнів і там для нього відкрився новий світ. Навчили його письма, почав він читати книжки, дали йому загальну освіту, потім через політичний вишкіл перейшов і так уже мандрував слідами за нами з Бриґідок у Львові до Дрогобича, з Дрогобича до Ґрудзьондзу. Це була чи не одинока людина, що в тюрмі почувалася щаслива. На світі жив у нужді й погорді, тут у ньому віднайшли людську гідність.

Тепер він уже до "старої ґвардії" рахується, дали йому відповідальне місце, завідує видачею хліба для втікачів. Притащив мені хліба повне наруччя, бідкається, що хліб чорний і гливкий, правдивий "кокс",15 але на завтра він мені постарається білішого, призначеного для хворих. Перелічує мені ще інших знайомих, що їх подибав у Кракові. Тих кілька днів, що перебував я в Кракові, хліба вже мені не бракувало.

Збираю інформації від Сича про Америку й Канаду. Він бував там двома наворотами до війни, знає багато людей, трохи орієнтується в відносинах. Передасть до Риму деякі листи для мене пізніше, незручно буде мені носити їх до того часу при собі. З ним укладаємо маршрут на Словаччину. Найкраще до Дуклі, там відкрив собі лікарську канцелярію д-р А. К. і через нього йде зв'язок на другий бік. Знаю його, але для порядку дістаю кличку.

Снігопад не вгаває. Три або й чотири доби потрібно поїздові з Сянока до Кракова, цивільних часто викидають з вагонів, щоб зробити місце для війська. Та довше ждати ніяк і дня 20 лютого їдемо до Коросна, туди, звідки почали свою мандрівку.

До Тарнова ще сяк-так. Щоправда глітно, одні другим на плечах сидять, зимно, шиби в вікнах повибивані, світла нема, але це головний шлях на Перемишль до большевицької границі, його втримують у доброму стані для товарного руху. В Тарнові треба пересідатися на поїзд, що йде в напрямі гір. Ждальня повна вояків, накурили, що дихати годі. Посідали ми на клунках, ждемо. Поїзд має відходити за годину, але минає друга й третя – нічого не чути, невідомо, чи поїдемо сьогодні.

Займався ранок, коли вояки почали підніматися зо своїх леговищ на долівці – заїхав поїзд. Найперше впускають військових. Коли прийшла черга на цивільних – неначе гребля прорвалася, маса людей кидається до вагонів. Скрізь повно вояків, голки не встромиш. Люди бігають з клунками в руках, перебігають крізь рейки, може з другого боку легше. Де там! Хоч сядь та й плач. Хіба вертатися назад до Кракова.

Серед тої метушні хтось кличе мене. Поки я журився, що робити, Реня ввійшла в пертрактації з вояками і впросилася до останнього вагону. Коли вже туди влізла, давай і за мене просити і ось ми вже обидвоє сидимо, тіснота, як у бочці з оселедцями, але принаймні їдемо.

Коли рушав поїзд, на пероні залишилося стільки людей, що для них щонайменше ще одного цілого поїзду потрібно б. І куди преться народ? Про те довідався я в дорозі.

По станціях доводилося ждати годинами, заки відгорнули сніг десь напереді й пустили поїзд. Цікаво – ніхто не висідає, всі їдуть далі. Під вечір минули ми Ясло, там знову пересілися, глота менша, багато вояків висіли в Яслі. Проїхали може кілометрів зо три – стає поїзд серед чистого поля. Дехто виходить на розвідку. Біда – заїхали в кучугуру снігу, ані назад, ані наперед, а сніг увесь час сиплеться. Ждемо вже кілька годин, хтось пропонує вертатися пішки назад до Ясла.

З нудьги один розв'язує клунок, добуває пляшку горілки. Зараз хтось платить за неї і пускає плящину колом на загальний почастунок. Баба напроти з лантуха на плечах витягає другу. Десь і гармонія взялася, витинає краковяків і мазурів, цілий вагон підхоплює, вже й сон кудись подівся, чарка кружляє, як на весіллі. Чого журитися? Половину поїзду зайняли німецькі літуни з Коросна, їх мусять на час завести, хочби всі сусідні села позганяли відгортати сніг. Все братство п'є й співає, оказується, що майже кожен чимсь торгує, їздив за крамом до Кракова й до Тарнова. Найбільше торгують горілкою, "цьмаґа" її з-польська називають. Ось ще як до рана постоїмо, нема чого далі їхати, все випродають, назад по цьмаґу вертатися треба.

Маємо щастя цим разом. Над ранком прочистили шлях і пустили поїзд. Була восьма година, коли заїхали ми на станцію в Коросні. З поїзда сипнули літуни, тут на них і авта ждали, миттю станція опустіла. А сніг сипле і сипле... Як тут достатися до Дуклі? Урядовці на станції кажуть, недалеко туди, кілометрів найбільше п'ятнадцять, та хто поїде в таку хугу? Треба переждати в Коросні, доки випогодиться, тоді може найдуться санки, щоб підвезти. Хіба й справді ждати на станції?

Ні, не будемо ждати. Підемо пішки, може трапиться хто по дорозі й підвезе. Та й п'ятнадцять кілометрів не так то вже й далеко, щоб ногами не зайти.

Іду на переді, перевісивши одну валізку на груди, другу на плечі, промощую шлях у снігу, Реня вступає в мої сліди, щоб легше йти. Вітер дме просто в лице, сніг курить, не тяжко з дороги збитися, телеграфні стовпи рятують, напрям показують. Ані живої душі на дорозі, та й кому хочеться надвір у таку погоду виходити! А ми втомлені безсонною їздою. Але йдемо.

Дойшли до Мєйсца Пястового, тут нам і край, далі йти вже ніяк не стає сил. Заходимо до першої з краю хати, дали гарячого молока, ох, як розкішне в теплій хаті! Люди дивуються, що ми пустилися в таку негоду, що й собаки ніхто з хати не прогнав би. Хіба тут пересидимо сніговію, може й заночуємо.

Та ось тільки що ми припочили після обіду, як надворі випогодилося, вітер ущух, сонце виплило на небо. Тоді вже й господар тієї хати погодився підвезти нас санками до Дуклі і ще того самого дня перед вечером відшукали ми д-ра А. К.

Д-р А. К., як звичайно веселий і в доброму настрої, примістив нас таки в своїй хаті. В Дуклі він усім: лікарем, писарем, представником українців, мировим суддею в справах між людьми, майже не було такої справи, щоб так чи йнакше не оббилася об нього. Студіювавши в австрійському університеті й прекрасно володіючи німецькою мовою, мусів він інтервеніювати в урядах, писати прохання, перекладати при різних нагодах, а через те в нього складалися добрі взаємини з німцями в цілій околиці.

Завдяки ньому ми переплигнули через границю так легко, що й не сподівалися. Звичайно, були ми готові на те, щоб іти "на зелено", чи пак тепер у зимі "на біло", хоч ніяк не всміхалася ця перспектива після маршу з Коросна, бродити снігами по лісах і проваллях. Сподівався я, що дістанемо від д-ра А. К. за провідника когось з місцевих людей, щоб провів легшою й безпечнішою дорогою.

– Ви й не думайте про те, щоб іти нелеґально. Навіщо я тут сиджу? Нехай вас голова не болить про те, до двох-трьох днів будете на словацькому боці – запевняє нас доктор.

Він хлопець жвавий і часу не гайнує. Післанець сюди, телефон туди – за два дні справа готова.

По другій стороні границі лежить українське село Бистра. За пароха там о. Василь Пришляк, колишній український вояк і, як не член, то щирий прихильник ОУН. З д-ром А. К. він знайомий, як зрештою священики й учителі на всі сторони, бо він одинокий лікар в околиці. Нещодавно о. Пришляк заколов свиню і ми тепер неначе поїдемо до нього на "швайнефест".16 Їде доктор з дружиною, нас двоє, по дорозі вступаємо по вчителя-українця з села Барвінок над саміською границею, та о. Колясу, гарного українського патріота, пароха в сусідньому селі Зиндранова, теж над границею. З ними поїде начальник граничної сторожі в Барвінку, – д-р А. К. є лікарем для станиці пограничників – він тільки й жде нагоди, щоб десь добре випити і ще ліпше з'їсти. Вчора говорив з ним телефонічно й заповів, що вибірається нас ціла партія на цей "швайнефест" до о. Пришляка, німець тішиться, як дідько цвяшком.

Заїдемо до о. Пришляка, вп'ємо німця до безпам'яти, він і не помітить, скільки нас назад вертається.

Все пішло "по пляну". Двоє повних саней з гостями примчали на подвір'я о. Пришляка, словацька гранична сторожа, побачивши знайомого їм німецького коменданта, навіть нас не спиняла.

Отець Пришляк на ріст невеликий, але держиться просто, як шабля, енерґійно походжає, хляскаючи тростинкою по елеґантних чобітках. Його повідомлено, в чому справа, отже дарма гаяти часу, – сідаємо до трапези. Наставлено всякого яствія й питія – ми помаленьку, а німачисько на всю губу. Щонайменше втроє стільки випив і з'їв, як інші, але голова в нього міцна, не подається.

Поки там ішла гостина, ми з д-ром А. К. докладніше вияснили о. Пришлякові, в чому справа. Нам треба якнайшвидше до Пряшева. Досить це далеко, каже о. Пришляк. Звичайно люди їдуть звідсі автобусом просто до Пряшева. Але на тій лінії легко натрапити на контролю, бо на Пряшів іншого шляху нема, словацькі жандарми час до часу перевір'яють документи. Яких двадцять кілометрів на захід є невеличка станційка вузькоторівки, що транспортує дерево з лісу, а при тому й пасажирів відвозить, якщо трапляться. Раненько поїдемо туди санками, але забути треба про сон, якщо хочемо поспіти на час, поїзд там іде раз на добу, десь коло полудня.

Німця таки не зморили, витримав усю пиятику. Почував себе задоволено й на все годився, а коли сказали йому, що моя дружина недобре почувається, мусить залишитися, завтра чи післязавтра відвезе її о. Пришляк, – з охотою погодився.

Тільки сонце піднялося зза лісу – ми рушили далі. Увесь час лісом – ні села ні хатини – велична тиша в природі, тільки дзвіночки дзеленькають на конячих шиях. Легко сковзаються сани, по боках височезні смереки в білих сорочках, доріжка в'ється серпентиною – на душі мирно, здається, без кінця і краю так їхали б. Який чудовий край наша Україна!

Чисте морозне повітря геть прогнало сон, хміль вивітрів з голови.

Ось ми вже й на станції, часу ще доволі, можна пройтися. Тицяю візникові в руку на пиво, прощається з нами, йому пора вертатися.

До Пряшева вже недалеко. Поїзд їде нерівномірно, місцями суне, як черепаха, то знову неначе засоромиться й підбіжить, аж задихається. До міста заїхали ми ще за дня.

Знаходимо Рогача на заподаній адресі. Ми незнайомі, його обличчя відоме мені з фотографій у пресі, він був секретарем о. Августина Волошина, президента Карпатської України. Обмінюємося кличками – все впорядку. Дуже йому цікаво поговорити, почути щось про Львів – він там свої теологічні студії кінчав – про те, як війна в нас проходила, він тут сидить у Пряшеві, нічого путнього до діла тепер нема, це місце було дуже важне від упадку Карпатської України аж до польсько-німецької війни, тудою ішов зв'язковий шлях з України до ПУН, увесь час перекочовували втікачі то з Галичини, то з Карпатської України, але тепер утихло, раз на місяць хтось покажеться. Та сидіти мусить – такий наказ.

Купив нам квитки до Братислави, дав трохи грошей на дорогу і всадив до поїзду опівночі.

Велика річ – організація. Скільки часу, труду і грошей коштувало б власним промислом перебиватися таку дорогу, а так – з рук до рук передають.

 

------------------------------------------------------------------------

[13] Засуджений на кару смерти у процесі за львівські Східні Торги в 1929 році. Розстріляний німцями в Києві на початку 1942 року. В.Й.П.!

[14] Означення досмертного присуду в тюремній говірці.

[15] Чорний хліб у тюремній говірці.

[16] Свинячий празник.