II. РОЗДІЛ

В НЕЗНАНІЙ СВІТ ДАЛЕКИЙ: ВІДЕНЬ

В каварні "Піккольо". – Зустріч з Грибом по десяти роках. – Засідання ПУН у Відні. – Ставка на дві карти. – Ренс на представника ПУН у Новому Світі. – Леґалізація перебування у Відні. – Пансіон при Кірхґассе. – Визначується маршут. – Оглядаємо Відень. – З польськими поворотцями до Кракова. – Сич як д-р Вінтер.

Віднайшов я каварню "Піккольо", це зараз на початку Маріягільфештрассе, недалеко Бурґпляцу. Було ще доволі часу і я поблукав трохи по Відні. Що й казати – люблю місто! В місті народився, виріс і виховався, коли чую під ногами твердий брук вулиці, погляд сковзається по довгих рядах кам'яниць, дзвонять трамваї, звідусіль гамір б'є в вуха, – певність себе розливається по тілі і весело стелиться майбутнє.

Перед дванадцятою доходжу до Піккольо. Каварня невеличка, ресторану в ній нема, порожнє в обідню пору, ранні читачі газет уже розійшлися, на пополуднішних гостей ще час. Сідаю так, щоб мати двері на оці, страшенне цікавий, хто це "знайомий" прийде на стрічу.

Пусто при столиках, знуджені кельнерки походжають ліниво. Якась висока постать замайоріла в дверях, капелюх насунений на чоло. Розглядається по залі. Чи не Гриб це? Їй-Богу Гриб, ніхто інший тільки Гриб!7 От неждана зустріч! Майже десять літ не видалися, востаннє попрощалися ми перед мостом у Чеському Тешині в червні 1930 році, коли я вертався до Львова з конференції в Празі. Пам'ятаю, Гриб тоді на пам'ятку ножик мені купив. Гай-гай! Скільки води за той час сплило в море, скільки пережити прийшлося мені і йому! І нічого не змінився, зостався таким, як зберегла його в мене пам'ять, от тільки волосся наче б порідшало.

Тяжко сказати, як зрадів я Грибом. Увесь цей час у Коросні, в Піщанах і в Завберсдорфі стіна недовір'я стояли поміж мною та всіми стрічними націоналістами – за вийнятком Сича, та він вічно зайнятий і все кудись їздив – нарешті щира душа трапилася, поговорити можна.

Гриб щойно вчора приїхав з Італії, ввечері довідався, що я в Завберсдорфі, і негайно викликав мене на розмову. І скільки говорити, Боже ти мій! Подумати – десять років! Згадуємо наші стрічі на Личаківському цвинтарі у Львові, на Високому замку, добрі, хороші, давні часи! За той час об'їхав він землю вздовж і впоперек, у Північній і Південній Америці кількома наворотами бував. Ну, буде ще час розказати про ті пригоди, цікаво, як зо мною, чує, оженився я, як почувається моя дружина, чого ми сидимо в Завберсдорфі, які мої пляни? Як здоров'я після тюрми?

Безліч питань тиснеться на уста, не знати, на що відповідати. Коротко перебігаю час, від коли мене арештовано.

– Так, це був удар для нас, впродовж одного місяця вбито нам Головінського, арештовано вас і Сича, а коли вспокоїлося після "пацифікації", не було вже майже старої ґвардії УВО. Інакшими рейками пішло життя, – жаліється Гриб.

А в Завберсдорфі сиджу не добровільно, завезли мене туди організаційним шляхом та й кажуть сидіти. Якби самий – давно б утік, але вдвійку з жінкою важче. До того ні марки не мав, перед кількома днями дістав десять марок від Макара8 і тепер продумував, якби їхати до Відня, а вже тут буде, що Бог дасть.

Розказую мої враження про Ґабрусевича, шикани Гасина, – чому таке ставлення до мене? Нічого від них не хочу, самий туди не сунувся, нехай би лишили мене в спокою. Може Гриб знає, що це за причина?

Мовчить Гриб, але в очах палахкотять веселі вогники.

– Про те вже можна забути, воно не повториться. Ось тут маєте номер телефону Горського9 на зв'язок, якби що – негайно телефонувати. Пождіть, може краще з пошти, ось вам двадцять марок. А Гасин від сьогодні десять разів губи закусить, заки згірдне слово вицідить. Це вам ґарантую. І зрештою, не довго вам сидіти там, переїдете до Відня.

– Справді? От коби скоріше, бо вже так остогидло, що й дихати важко.

– Це можна зробити хочби й завтра. А скажіть, пане товаришу Ренс, чи не мали б ви охоту знову ближче пристати до наших справ?

– Я з дорогої душі, так ось що, тут, бачу, якась конспірація навколо мене і не знаю, чи знайшов би спільну мову.

– Не турбуйте собі тим голови! Роботи стільки, що всіх нас разом докупи замало. Поговоримо про те, як прийдете на другий раз, тим часом я скажу Костикові, щоб підшукав вам приміщення.

Довго ми ще так сиділи, переплітаючи минуле з теперішнім. Гриб розказав мені про Карпатську Україну, як розвіялися наші надії в часі польсько-німецької війни. На Голову ПУН натискали деякі кола, і німецькі і свої, щоб підняв повстання на тилах поляків. Він відмовився, доки ясно не буде поставлена українська справа в політичній площині, на відповідному форумі і з відповідними ґарантіями. Це вправило в фурію німців, але наш Голова ПУН твердий, не подався під натиском. Взагалі, пресією з ним не багато вдієш.

Після того Голова ПУН покинув німецький терен і перенісся до Італії, як невтральної країни в цій війні. Звідти має більшу вільність рухів і незалежний від німців. В Німеччині ще була й та небезпека, що тут німці, люди безцеремонні, що вір'ять тільки в силу і не знають далекосяглої політики, могли б схопити Голову ПУН і передати його большевикам. У них усе можливе.

Багато дечого переговорили ми, та скільки разів я навертав до дивної атмосфери, що її завважив у Коросні, Піщанах і в Завберсдорфі, Гриб відскакував набік, уникав тієї теми.

Надворі смеркається, пора вертатися. Умовилися ми за три дні в тій самій каварні о четвертій після обіда.

Гасин не займав мене, три дні швидко проминули і я поїхав удруге.

В каварні тим часом зійшлося більше. Крім Гриба був ще Макар і Ярий, та й полковник Сич з Кракова приїхав. Не сподівався мене стрінути, а то був би речі мені привіз, що їх Равлик притащив зо Львова.

Відбувалося засідання ПУН з тих його членів, що перебували на німецькій території. Запрошено мене, бо мала рішатися моя справа, з усіми був я знайомий, за вийнятком Ярого-Карпата, якого знав тільки з бачення, тут наступила презентація.

Реферує Гриб. Війна на сході покінчилася, на заході ще не зачалася. Східня кампанія не дала нам нічого, поза тим, що зліквідувала Польщу і відкрила перед ОУН ширші можливості праці в Україні.

Гітлер буде всіх сил докладати, щоб дійти до замирення на заході, але, знаючи альянтів, ледве чи це йому вдасться. Треба рахуватися з тим, що війна буде довга і в цій хвилині передчасно ще казати, як вона скінчиться. Одне певне, що в цій війні українці мусять вести себе йнакше, як у попередній. Не можна ставити тільки на одну карту, треба розділити сили і мати своїх людей по другій стороні. Переможе Німеччина – будуть робити політику ті, що залишаться тут. Буде перемога за альянтами – до голосу мусять прийти американські й канадійські українці і ті члени ПУН, що їх перекинемо на другий бік.

Цими днями відбулася нарада тих членів ПУН, що перебувають біля Голови Проводу, в Римі. Вирішено вислати до Америки людину з повновластями від ПУН. Покищо представник ПУН у Новому Світі розбудовував би свої впливи, а згодом репрезентував би там націоналістичний український рух і був би політичним дорадником американських українських кол у справах ОУН і взагалі крайових. На представника ПУН пропонує приявного тут Ренса і просить інших висказати свою думку.

Сич і Макар говорили коротко: нема сумніву, що нам треба асекуруватися на всі боки. Вислати нашого резидента на час війни за океан конечно потрібно. Питання – чи я згоджуся поїхати.

Для мене це несподіванка, ніяк на неї не був я приготований, нічого над тою справою не думав. Відповідальність величезна. Зовсім не знаю ані американських відносин, ані психології американських українців, ніколи на еміґрації не був, цілий час працював або в повному підпіллі, або в напів леґальній роботі. Чи не краще б вислати когось, хто постійно проживав за кордоном?

На те мені відповідають, що якраз потрібно такої людини, що не жила еміґраційними інтриґами, не вдавалася в політичні закарючки, ставить справу ясно і простолінійно з визвольно-революційної точки погляду. До того, мусить це бути хтось, хто має вже за собою революційний стаж, а таких не багато. А Ярий увесь час ані пари з уст. – Що ви на те, Ріко? – питається Гриб. У відповідь мовчки кивок головою. Тільки зимний погляд з-поза окулярів. Даю згоду.

На тому розходяться, залишається тільки Гриб для обговорення детайлів. До Америки мушу заїхати леґально, за пашпортом, там інакше діяти не можна. Найперше треба мені виробити собі якийсь документ на перебування у Відні. До того вистане виказка Української Установи Довір'я, а коли б віденська поліція помимо того запитувала, яким чином дістався я до Відня, маю казати, що присівся на військове авто, втікаючи з краю, і вояки мене завезли аж сюди. Зараз цього таки вечора маю виробити собі знімки в фотографа.

В Відні побуду кілька тижнів, щоб запізнатися з деякими нашими справами і прийти до себе після завберсдорфських гараздів. Звідсі мушу вертатися назад до Генерал-Ґубернаторства й аж тоді зачинається моя властива мандрівка. Мені треба добитися до котрогось з польських консулятів в одній з невтральних країн, найкраще в Юґославії, там виробити собі пашпорт, якого мені не повинні відмовити, бо ж я все ще рахуюся польським громадянином. На цей пашпорт поїду до Нью-Йорку. По дорозі маю вступити до Італії, де на мене будуть ждати папері до Америки і де остаточно в розмовах з ПУН і з Головою ПУН, устійнимо плян моєї акції і способи зв'язку. Часу ще доволі, все ж таки поспіх не завадить. Коли війна затягнеться, Злучені Держави більше як певно стануть по стороні альянтів, так само мало правдоподібне, щоб німці погодилися на довшу невтральність Італії. Не тільки до того часу конечно мені вже бути в Америці, але й першу частину свойого завдання там переробити, як довго буде ще можливість контакту з Проводом, а потім – зданий буду на власний інстинкт і на свій політичний розум.

Сьогодні бачуся з Грибом востаннє на німецькому терені, за кілька днів вертається він назад до Голови Проводу. Контакт зо мною втримуватиме Макар, він дістав доручення до тижня перевести мене до Відня.

І ще одне. Їхати треба самому. Вся ця процедура не повинна тривати довго, до трьох місяців я напевно буду в Америці, хіба що насунулися б непередбачені труднощі. А раз я стану певною ногою на американському континенті, – дружина поїде за мною.

Трохи крутилося мені в голові від того всього. Ще б пак! Не абищо – вся закордонна політика ОУН лягла б на мої плечі після того, як Америка вступить у круговорот війни. І там нема наказів ані доручень, на те місце приходить політична гра, терпеливість, уміння зимнокровно сприймати невдачі. Гей, аж у голові шумить!

Частинно під впливом того хмелю, а частинно соромлячись покликуватися на свої родинні справи, я нерозважно погодився їхати самому. Ще не облетіла з мене "крайова" атмосфера, де треба рішатися на діло швидко, забуваючи про батьків, жінок і дітей. Нікому ані на думку не приходило б там висувати родинні справи, раз вступив він на революційний шлях.

На еміґрації не те. В багатьох випадках можна погодити одне з другим, а потім людина настільки проростає вигодами й піклуванням про свої особисті справи, що ці останні мимохіть висуваються наперед.

Вернувся я пізно вночі. Реня впала в жаль, що вона пішла за мною в світ, а я ось покидаю її в воєнний час, може й навіки. Вона мала рацію і я на другий день переказав телефонічно до Макара, що поїхати можу тільки вдвох, разом з дружиною. Коли б це мирні часи – інша справа, але тепер війна і коли я з нею розлучуся, хтозна чи коли її ще побачу.

Макар порозумівся з Грибом і прийшла відповідь, що поїдемо обоє, але жінка мусить брати на себе риск нелеґальних переходів на зелені границі і всякі небезпеки, доки остаточно не оформляться наші папері на виїзд.

Ну, тепер уже й парою коней не втримаєш нас у Завберсдорфі, щоб він згорів! Не ждучи на вістку від Макара всіли ми на поїзд, потелефонували до Горського з двірця і за кілька годин сиділи вже в невеликому пансіонику при Кірхґассе. Наша балакуча господиня, фрав Гіммель, всіляко нам годила, від неї дізналися ми, що в тому ж самому пансіоні кілька тижнів проживав Мішко Колодзінський,10 мій друг і шкільний товариш, після того,
Михайло Гузар-Колод-зінський (Кум, Генерал)
як вернувся з ізоляційного поселення на одному з італійських Ліпарійських островів.

До Кракова мали ми поїхати з транспортом польських залізнодорожників та евакуйованих цивільних урядовців, що разом з відворотом польської армії забрили аж до Румунії і тепер не хотіли їхати далі до Франції, через німецькі консуляти зголосилися до повороту в Польщу. Десь там тримали їх у збірному місці, до транспорту мали ми ще два тижні часу. Використали його на оглядини Відня. Взимі, та ще й у воєнному часі, не дуже то принадно представлявся Відень, але для нас не вистачало часу, щоб усе побачити.

Ходили до Бурґу, їхали до Шенбруну, оглядали музеї. Все те дихало відблисками минулої слави Габсбурґів, за республіканських часів Відень обіднів. Неначе величезна голова на маленькому корпусі, не було вже звідки тягнути багатств. Багато грошей з інтернаціональних позичок коштувало західньому світу, щоб утримати незалежність Австрії і зберегти її від "аншлюсу" з Німеччиною. Австрійці жили з туристів і користали з чужинців, де і як могли. Урвалося й те, коли настала війна.

Образи й експонати в музеях походили ще з-перед першої світової війни, та й не можна всього побачити, на час війни цінніші речі поховали. Старовини там багато, тепер, у суворому воєнному режимі, вона різкіше виходила на яву. Театри й опера були чинні, як і перед війною. І в Пратері часом гуділо, хоч це й зима.

Дні збігали так хутко, що коли рам заповіли від'їзд, ми, здавалося, і половини всяких "зегенсвюрдіґкайт"-ів11 не побачили.

Виїжджали ми з домівки Гітлерюґенд12 на лівому березі Дунаю, десь майже на передмісті. За скоро нам казали туди поїхати і ще кілька годин довелося ждати. Розмовляли ми з тими юнаками, все те фанатичні й загорілі гітлерівці, але віденська ввічливість брала верх над касарняним вихованням. Взяли нас за поляків, бо від'їжджали ми з польським транспортом, і, само собою, говорили про Польщу. Вони повторяли те, що завчили на своїх партійних курсах: що даремне полякам покладати надії на Антанту, такої Польщі, як перед війною, ніколи вже не буде. Поляки мусять погодитися з фактом свого сусідства з німецьким народом і з наслідками програної війни. Багато ще могли б урятувати навіть тепер, якби закинули свою непримирність і пішли на співпрацю. Одначе говорили це в культурній формі, щоб не ображати польських національних почувань.

Так повчали нас зо три години, доки не заїхали спеціяльні трамвайні вагони, щоб відвезти нас на станцію.

Чуючи ввесь час про транспорт, мені здавалося, що будемо їхати товарним вагоном, або щонайвище якимсь старосвітськими, розтелепаними й неопаленими залізничними возами. Але ні! Вигідні пульманівські вагони, нагріті й освітлені, для кожного зарезервоване місце, можна висідати на станціях, ходити по поїзді. Стільки сліду з "транспорту", що їде з нами "транспортфірер", якийсь цивільний партієць, всіх нас списаних має на лісті, це для граничної контролі.

Контролюють три рази: при в'їзді до Чесько-моравського Протекторату і при виїзді з нього, а потім при в'їзді до Генерал-Ґубернаторства. Ми тої контролі не бачимо, ґестапівець прибиває печатку на лісті пасажирів у провідника транспорту та й готово.

На дорогу нам видали харчі, не багато, але якось не хочеться їсти, думки пливуть роєм на стрічу майбутньому...

Ми тут ніби поляки, та з ніким у розмови не вдаємося, і не знають інші, чи належимо ми до транспорту, чи їдемо, як вільні подорожні. Одні з другими всуміш по вагонах. В Богуміні – Одерберґ по-німецьки – всідає якийсь місцевий поляк, з вигляду подабає на різника, череватий, червоний на лиці, з камізельки звисає грубий золотий ланцюшок від годинника. Заводиться розмова між ним і двома залізничниками-поворотцями. Хвалить їх за те, що вертаються, замість зголоситися до війська в Франції. Навіщо битися тепер з німцями? Дурний Бек і Ридз Сміґлий загнали поляків у біду, а самі повтікали за границю, їм може здавалося, що вісімдесят мільйонів німців мітлою в море позмітати? Треба дивитися, щоб жити. Так, так, чути звідусіль, головна річ – жити, пощо воювати? От коли б скоріше додому!

Під'їжджаємо під Краків. Як дивно! Виїжджали на захід, а тепер в'їжджаємо до Кракова з противної сторони. Написи на станціях знімчені. На польському колись Шлеську не чутно по станціях ні одного польського слова, навіть робітники між собою по-німецькому балакають.

Перед дев'яти роками теж їхав я тим шляхом, з Праги вертався. Стають перед очима давні дні...

По дорозі поїзд пустіє, багато пересідається в напрямі на Познань. Ось уже й Краків, висідаємо. "Транспортфірера" давно вже не видно, його роля закінчилася з переїздом через границю.

В кишені в мене адреса Сича: вулиця Зелена, ч. 26, перший поверх, – д-р Вінтер, під таким назвищем виступає Сич у Кракові.

По вулицях така сама юрба, як і перед війною. Нема тільки поліцистів, а замісць польських уніформів – німецькі. Війська мало, натомість впадають в очі темносині однострої німецьких цивільних урядовців. Їх тут багато, Краків тепер уже не Краків, тільки "Кракав" і столиця Генерал-Ґубернаторства.

Допитуємося до Зеленої вулиці і біля полудня тиснемо ґудзик на дверях з написом "Д-р Вінтер".

 

------------------------------------------------------------------------

[7] Сеник-Грибівський, в скороченні – Гриб.

[8] Псевдо Ярослава Барановського.

[9] Кость Мельник, визначний колишній член ОУН.

[10] Михайло Гузар-Колодзінський, (псевда: Кум, Генерал), народжений у селі Поточиська, повіт Городенка дня 26 липня 1902 року. Кінчав ґімназію в Коломиї, здавав матуру в 1924 році. Востаннє бачив його осінню 1932 року, перед своїм від'їздом за кордон приїжджав пращатися зо мною в дрогобицькій тюрмі. Призначений інструктором для підпільної праці в одному з таборів хорватських усташів в Італії. Після атентату на короля Олександра в Марсилії 1934 року італійці обмежили усташів у вільності рухів. Кум зорганізував протестну акцію з голодівкою. Один зо слабших духом хорватів зголосив його італійській владі, як українця – наші інструктори серед усташів увесь час подавалися за хорватів. Інтернували його разом з іншими інструкторами ОУН на якомусь острові і довший час слід по ньому заглух. Коли дозволено йому пізніше на кореспонденцію, заходами полк. Коновальця звільнений. Я діставав від нього з заслання листи шляхом через Америку.

Згинув з мадярських рук у перших днях після окупації Карпатської України. Вічна йому Пам'ять!

[11] Речі, що їх варто оглядати.

[12] Гітлерівська Молодь, організація молоді в націонал-соціялістичній Німеччині.