IX. РОЗДІЛ

НА ВІДПОЧИНКУ В ПІЩАНАХ

Готель "Рояль". — Провідна кліка і таємні конвентиклі. — Приїзди Ярого, Шухевича й Бандери. — Моя позиція здалеку. — Наука німецької мови. — Чуда піщанських купелів. — Большевицькі впливи. — Стрічі зо словаками. — Приїзд ген. Капустянського. — Листопадова панахида на горі. — Мовчанка Ярослава Барановського. Організується опозиція. — Покидаємо Піщани.

Нас розташували в розкішному готелі "Рояль", другому з черги по величині. З будови він не дуже модерний, у готелевому стилі з-перед першої світової війни, але всередині влаштований люксусово, пристосований до міжнародньої публіки багатіїв, що з'їздилися сюди з цілого світа, трохи, щоб весело провести час на дозвіллі, а трохи, щоб лікувати ревматизм.

Цілі два поверхи зайняли ми там, по двох у кімнаті, з першорядною обслугою. Я запитував себе, скільки мусіли б ми денно платити, якби приїхали туди приватно на лікування?

Зараз після нашого приїзду подали нам снідати в спільній залі. Там привітав нас німецький майор і представив керівника нашої групи для внутрішніх справ, був ним Богдан Кравців, що прибрав собі псевдо д-р Кичерський. Кожен там був записаний під якимсь фіктивним назвищем, мене назвали Зінченко, чомусь я дуже того псевда не злюбив.

Реня була вже там більше як тиждень і від неї довідався я, що якась дивна атмосфера в готелі панує, не відчувається товариського відношення в відпочинковій оселі, але заведено неначе казарму в готелі. Є групка "провідників", що безнастанно щось радять, до них приїжджав кілька разів Ярий з Романом Шухевичем, а також Іван Ґабрусевич з Відня, якого тут називають Джоном. Один раз був Славко Барановський. Цілі ночі проводять вони на таємних конференціях. Звичайна маса колишніх в'язнів зв'язана різними приписами, означеними годинами, нудиться і дехто нарікає вже, чого його сюди привезли. Ярий їй дуже не сподобався, була настільки необережна, що явно про те висказалася, тоді Роман Шухевич ціле одне пополудне переконував її, який то розумний "сотник Ярий", яка він вартісна людина і скільки він заслужився для української справи.

Швидко я спостеріг, що діється там щось, не призначене ані для моїх вух ані очей. Хоч я рахувався націоналістом не гіршої масти від інших, був давнім членом УВО, а потім ОУН, уже за собою мав більше, як не один з них міг пережити в цілому свому житті, — мене ніколи не кликали на ніякі засідання, збори й наради, навіть якщо йшлося не про справи політичні, тільки про зовсім буденні, з нашого життя, наприклад які зайняття винайти для хлопців і як розложити на те час, які товариські розваги придумати тощо. Я довідувався про те нарівні з іншими хлопцями, нам подавали до відома готові вже, вирішені речі. Був сформований провід, хто туди належав, я не знав та й не дуже тим цікавився, бачив тільки, що часто з собою перебувають Кравців, Лебедь, Зиновій Матла, постійно вже сидів Джон Ґабрусевич і зчаста заїжджав Шухевич. На короткий час приїхав Бандера, потім кудись зник.

З простої цікавости підступив я раз до Кравцева, чому це так мене збоку тримають. Кравцева знав я найліпше з усіх, ще з давних студентських часів, коли ми організували у Львові найперше "Групу Української Націоналістичної Молоді", а пізніше "Союз Української Націоналістичної Молоді". Разом з ним виступав я в спільному процесі, разом ми сиділи в Бриґідках. А потім, коли він редаґував націоналістичні тижневики у Львові, що під натиском польської цензури щораз мусіли міняти свою назву, я старався підтримати його, і оголошення "Центросоюза" в "Голосі Нації" та в пізнішому "Голосі" завжди були ліпше оплачувані, як в інших часописах. Досить часто заходив я туди, навіть дописував до них. Вже перед самою війною знову стрінулися ми в Бриґідках. Ввесь час жили ми доволі близько і спочатку я прикро відчував, що ось мій товариш з давних років тепер мене неначе цурається. Хоч до таких справ, як людська приязнь, ставився я філософічно, все таки цілком елімінувати їх зо сфери людських взаємин не можна.

Мені здавалося, що тепер, коли Кравців став неначе начальником такої великої групи людей, може згорда дивиться на інших, бо відома річ, що "honores mutant mores, sed raro in meliores".59 Не приходило мені тоді на гадку, що можуть до того бути якісь політичні причини.

Спересердя я досить різко поставив справу, за кого мене тут уважають і яка моя позиція на тому нашому ґрунті. Кравців зам'явся, видно було, не дуже йому приємно про те говорити, ніяково робив невиразні натяки, що супроти мене є якісь застереження, але це мине, от на днях приїде Джон і все те виясниться.

Здивувався я в душі, ніяк не міг здогадатися, про що йдеться. Але, як то кажуть, коли тобі не в лад, то я зо своїм назад. Коли ви маєте якісь "застереження", майте собі здорові, бо не бути тому, щоб ходив я оправдуватися і впрошуватися до людей, що ще в коротких штанятах бігали, коли я вже стояв у вирі революційної акції.

Не знав я, що підготовляється великий конфлікт в ОУН, що завчасу пересівають людей, хто правдоподібно по якому боці барикади стане, і що вже тоді опреділено мене як прихильника існуючого Проводу Українських Націоналістів, мабуть на тій підставі, що я стояв у добрих відносинах з Сичем.

Мені дали завдання — навчати німецької мови початківців, щодня вранці одна година. Була це мішанина людей усякої освіти, від напівграмотних до студентів, годі знайти якусь середню лінію для всіх. Хтось мав підручник до науки німецької мови методою Берліца і того трималися ми до кінця. Чогось таки навчилися, бо хотіли вчитися дуже і добре до науки прикладалися.

Відбувши свою ранню лекцію, увесь час мав я вільний і навіть не було що з ним зробити. Тільки, щоб їсти не спізнитися, бо їли ми спільно в означений час. Снідання о 8 годині, обід о 12, підвечірок о 4 і вечера о 6.30, — хто спізнився, лишався голодний. Це спільне харчування робило на мене доволі дивне враження. Велика більшість перший раз у свойому житті була в такому готелі. Понаставляли перед нас усякої застави більше, як харчів, тарілки й тарілочки, ложки й ложочки, мисочки, всякі ножі до різної страви, якісь збаночки, багато не знали, що з тим робити і як до того братися. Все сиділо мовчки і серед тої мовчанки дивно вражав дзенькіт ножів і виделок об тарілки, чулася в ньому несмілість і ніяковість. Увесь час вешталися кельнери, їх було багато, бо купелевий сезон скінчився, гості роз'їхалися, другі не приїжджали, на перешкоді стояла війна.

Остання група ВВН у Закопаному перед демобілізацією. Посередині — командир, поручник Петро Фіґура.

Піщани — славна на цілий світ купелева місцевість, головним чином лікують тут ревматизм. Переказ говорить, що перед кількома сотнями літ проходив туди якийсь монах. Зморений довгою дорогою сів спочити під деревом і відкрив джерело з гарячою водою. Купіль у цьому джерелі забирала втому з ніг. Потім зачали туди приїздити ревматики й усякі каліки, були якісь випадки чудесного оздоровлення, все те записане в курортному музеї. Кажуть, купався там і Наполеон. Джерела з сірчаною водою б'ють скрізь, найбільше на великому острові, облитому двома рукавами річки Ваг. Веде туди гарний модерний міст, при вході різьба символізує лічничу силу купелів, — вилікувана від ревматизму людина ломить свої милиці.

Для медичної опіки прислали нам лікаря українця з Відня. Він не мав права приписувати купелів, для тої цілі приходив нам з допомогою місцевий лікар-українець, д-р Рихло, родом галичанин,60 а потім увесь час жив на Закарпатті, після мадярської окупації поселився в Піщанах. Він був одинокий українець у місті, дуже втішився нашим приїздом, принаймні мав з ким поговорити рідною мовою. Розказував цікаві речі з історії купелів, це справді цілющі води, він знав випадок, коли привезли якогось багатиря висохлого на скипку і спаралізованого так, що мусіли його зносити до купелів, а після цілорічного лікування він зовсім віджив.

Зайво казати, що ми з Ренею теж скористали з тої нагоди. В тюрмі я набавився такого ревматизму, що інколи цілими ночами не міг спати, а вранці руки як колоди лежали, ніяк ними ворухнути. Після двомісячних купелів — як рукою відняло.

Найперше купалися в басейні сіркової води, не так сама вода, як сіркова пара, що уносилася над нею, мала помагати. Потім клали нас на тапчани й ліпили гарячим болотом ті місця, де дошкулював ревматизм. Болото витягали відрами з глибоких криниць і міряли температуру термометром, щоб зачинати від середньої гарячі і кожного дня її потроху підносити, коли вже тіло привикло. Обліпили так вас болотом, обвинули в повивало, як мумію, на серце поклали колісце з рурки, крізь яку пробігала холодна вода і так ви лежали та вигрівалися в тому болоті якої пів години або й довше кожного дня.

Завше мені ввижалося, що купелі це витребеньки багатих людей, що не мають куди подіти грошей. В Піщанах, де я та ще кілька десятків політичних в'язнів позбулися ревматизму, дехто на все життя, свою думку змінив.

Навколо готелю простягався чудовий природній парк для проходів. Теж гарні проходи були в околицю здовж річки Вагу і на гору по другій стороні, туди ми часто ходили. Бо й не було нічого іншого до діла. Книжок не було, от десь одну-дві хтось привіз з собою, можна було купувати німецькі часописи, та я був голий, як турецький святий, а в других просити — соромно.

Словаки в місті дуже цікавилися, що це за люди в готель приїхали, мало в місті показуються, з ніким не пристають. Нам майже забороняли говорити зо словаками, казали, багато серед них комуністів, небезпечно, можна проговоритися.

Це, здається, була правда. Комуністичний елемент був там сильний і вигравав на свіжо розбуджених національних амбіціях словаків. їх дуже боліла залежність від німців, що почувалися там і велися, як у себе вдома. Та й німецька меншина підносила голову, зорганізована в націонал-соціялістичну партію внутрі і як національно-автономна одиниця назовні. На час війни з Польщею була умова вільного транситу для війська і тудою сунули німецькі дивізії на південній фронт у Польщі. Війна вже скінчилася, військо перемаршувало назад у Німеччину, тільки тут і там ще якусь німецьку уніформу можна було побачити, а це дражнило і це зручно використовували большевики.

Загравали вони теж і на соціяльній струні. За австрійських часів Словаччина належала до мадярської корони св. Степана, мадяри використовували її економічно, як і Карпатську Україну. Словаки нарід бідний, у Галичині знали їх як "горшкодраїв" і "валашайників", вони вешталися скрізь, дротували побиті глиняні горшки, чистили кнурів і биків. Відносини багато на краще змінилися в часах Чесько-словацької Республіки, хоч словаки жалілися, і не без підстави, що централістична політика Праги ставить їм перепони. Коли ми заїхали в цю гірську країну, на кожному кроці бачили сліди добробуту, куди там рівнятися до неї Польщі, хоч ця остання з природи багато краще вивінувана. Та ніколи й ніде не є так добре, щоб люди не хотіли ще ліпшого. А комуністи майстри в тому, щоб підсичувати незадоволення. Їхня аґітація не лишалася без впливу на словаків, пам'ятаю віршик, що його розписували по мурах і парканах:61

Хотіли ви мати Тісу62
Мате пражну місу,
Треба було хтіти Сталіна,
Була би у вас сланіна.

Та й з іншої ще причини хлопці трималися осторонь від словаків. Не один не мав у що порядно зодягнутися, скинув з себе в'язничну "кітлю" на те, щоб одягнути якийсь старий чеський однострій, перефарбований на зелено. Наш нарід, хоч і бідний, та гордий і не любить ходити туди, де можуть висмівати його вбогість. Відчував це і я з Ренею, ходили ми в плохеньких одягах і не дуже в нас був розгін нав'язувати знайомства. Все ж таки познайомилися ми з одною родиною, Манас називалася, мати й дві дочки. Дуже добрі люди, запрошували нас.до себе, напихали їдою й усякими ласощами. Старша дочка, Марія, рахувалася одною з кращих кравчинь, щось там шила й переробляла моїй жінці, грошей не хотіла брати — та й не мали ми їх — а коли вже від'їжджали ми з Піщан, розплакалася, як за рідними своїми, і купила Рені на дорогу теплі черевики.

Через неї ввійшли ми в знайомство з однією полькою з Кракова, що вийшла заміж за словака, чоловік її, Касаніцький, був директором одного з місцевих банків. Дуже добрячий був сердега, ввесь час потішав свою жінку, що плакала за Польщею. Це знайомство нам пізніше придалося.

Приїхав до нас генерал Капустянський, перший раз я тоді його побачив. Дав доповідь про німецьку воєнну кампанію в Польщі, надзвичайно цікаво говорив, доповідач з нього першорядний, всі слухали з запертим віддихом. Здавалося мені, що його теж обминають, часто самотній проходжувався він по коридорі.

На Першого Листопада відбули ми невелику академію власними силами. Реня деклямувала там вірш Бажана, співав заімпровізований хор, була якась гуртова рецитація витримана в дуже натягненому революційному патосі, що бринів нещиро на тлі люксусового готелю в курорті. Після того казали нам відбути марш на гору за містом, де о. Любомир Сивенький відправив панахиду і проводив молитву.

Трохи гумору в те, по суті нудне, життя вносив о. Сивенький. Часто до нас навідувався і різні цікаві вістки приносив, що діється серед нашої "аристократії". За його сміхом скривався жаль, дуже тужив він за своєю дружиною, що залишилася під большевиками. Все мав надію, що хлопці переправлять її через границю.

А потім записували, куди хто хоче їхати, чи вертатися до Генерал-Ґубернаторства, чи далі, до Німеччини. Обоє ми записалися до виїзду в Німеччину, раз уже рушили в світ, треба його побачити.

За вийнятком знайомих мені хлопців, що з них списував я протоколи в Коросні, майже з ніким я не говорив. Вони добре до мене ставилися, знали мене з Коросна, тепер я вчив їх німецької мови, але вони нічого не знали і не розуміли з того, що діється в Піщанах, так само, як і я. А підготовлялися там речі важкі в своїх наслідках — це обдумувався й організаційно підготовлявся пізніший виступ Бандери і товаришів для перехоплення влади в ОУН. Мусів знати про те Ярослав Барановський, він декілька разів показувався там, все ще був він Секретарем ПУН, — та ні словом мені про те не сказав, тримався здалеку від мене, як усі інші. Спочатку мене це вражало, так зовсім збоку стояти, а потім я привик і навіть зручніше почував себе, бо не цікавилися мною і дали мені спокій.

Барановському я не дивувався. Він міг мати до мене жаль, якщо йому донесли свого часу один мій висказ. Коли я вийшов з тюрми вліті 1936 року, прийшов до мене на зв'язок Микола Бігун і сконтактував з тодішнім Провідником Крайової Екзекутивй ОУН на ЗУЗ, Левом Ребетом. Ребета я ані з назвища не знав і вперше тоді на очі побачив. Мали ми з ним довгу розмову кілька годин на Вулецькій Горі і я більш як критично висказувався про політику тодішньої Крайової Екзекутивй, просто сказав, що з такими людьми нічого не хочу мати до діла. Авже ж, Ребет тоді свого становища боронив, та й не свого власного, але й цілої тодішньої офіційної лінїі ОУН у Польщі. Тепер, коли минуло вже майже двадцять літ від того часу і коли читаю статті Ребета в "Сучасній Україні" або в "Українському Самостійникові", неначе далекий відгомін нашої дискусії доходить до моєї свідомости, в не одному він круто змінив свої погляди. Ребет запропонував стрічу з Барановським по чеській стороні, на оборозі коло Лавочного. Я дуже був сердитий тоді і сказав Ребетові, що така сама дорога Барановському до мене, як від мене до нього і коли він хоче зо мною стрінутися, нехай приїде до Львова. Можливо, що Барановський про те довідався і вважав мене за такого самого, як усіх інших, що напосілися на нього. Одначе з ними говорив він часто.

Якби мені хоч словом сказав тоді хто, про що йде справа, я певний, що не одного з низовиків потягнув би за собою, а щонайменше зачав би організувати спротив диверсійній акції в ОУН уже тоді, а не пів року пізніше, коли вже тяжко було боротися.63

З другої сторони, трудно сказати мені тепер, яка була б моя постава, якби опозиція Бандери пробувала тоді притягнути мене до себе. В кожного з членів ОУН, що перебував у краю і через те більше або менше наражений був на небезпеки, на дні серця таїлась якась неохота до людей, що сиділи за безпечним кордоном. Мимоволі всі були пов'язані солідарністю спільного почуття небезпеки і хочби які були різниці в поглядах на практичні чи навіть програмові справи, на тому тлі завжди можливий був спільний фронт. Можливо, що не рішився б на одвертий виступ проти ПУН — все ж таки я добре знав і поважав таких людей, як Сич або Сеник-Грибівський — та хто зна, чи не попав би я в душевне роздвоєння — а були такі люди пізніше — і станув би на відстороні. Ці спроби, під впливом Романа Шухевича, прийшли аж у Кракові за пів року, — тоді вже було запізно.

В Піщанах зібралося багато націоналістів, що відограли пізніше поважну ролю в опозиції Бандери і залишилися при ньому на постійне чи на довший час. Крім згаданих уже Богдана Кравцева, Івана Ґабрусевича, Миколи Лебедя, Володимира Янова і Зиновія Матли, були там ще, наскільки собі добре пригадую: Микола Лемик засуджений за атентат на совєтський консулят у Львові 1933 року, Іван Климів-Леґенда, пізніший бандерівський Провідник Крайової Екзекутиви у Львові, Василь Охримович, розстріляний большевиками в 1954 році, Федак, Солонинка, Борис Левицький, що пізніше перейшов еволюцію до соціялізму, Гриць Барабаш з Конюхова біля Стрия та інші, що їх або не знав я зовсім, або вже позабував. Щоб не казати, в тому часі це були добрі націоналісти, що мали вже за собою по кілька років революційної боротьби, перейшли гарт у поліційних переслідуваннях і в тюрмах. Це була молода ґвардія, що на неї можна було спертися, в неї була рішучість і відвага, за нею був величезний атут молодости й ідеалізму. Яким інакшим шляхом пішов би не тільки самий націоналістичний рух в Україні, але й уся українська визвольна боротьба, вся українська політика, якби не розкрилася пропасть поміж рідними братами і якби тієї пропасти ревно не поглиблювали б чужі руки! Настала зима й кінчався наш побут у Піщанах. Найперше забрали тих, що верталися до Генерал-Ґубернаторства. Для них відкрито курси в Карпатах. Одні — до перевишколу для підпільної роботи і повороту до краю, другі — для зорганізувати української поліції, щоб нею обсадити поліційні станиці на етнографічних українських землях у Генерал-Ґубернаторстві. Накінець лишилися ті, що мали їхати в Німеччину.

Одного пополудня навантажили нас на авто й повезли до Австрії. Падав пухнастий сніг, не видно було, куди їдемо. В Братиславі переїхали через Дунай, словаки нас цілком не перевіряли, зрештою для безпеки їхав з нами німецький майор.

Було вже добре з півночі, коли заїхали ми на якесь подвір'я, загороджене високим муром.

 

(Кінець першої частини)

 

------------------------------------------------------------------------

[59] Почесті міняють вдачу, та рідко на ліпшу. (латинська приповідка)

[60] За часів гетьманської влади в Києві 1918 року — секретар Міністерства Здоров'я.

[61] Подаю в трохи зукраїнщеній формі.

[62] Натяк на о. д-ра Тіса, першого й останнього президента Словаччини.

[63] Тим я не хочу сказати, що одна особа, в тому випадку я, відвернув би біг історії і не допустив до диверсії. Я мав на думці потребу уприлюднити завчасу диверсантську гру і таким чином викликати реакцію на неї серед низового членства ще в час, коли провідники диверсії не встигли її опанувати.