VIII. РОЗДІЛ

ЗАЧИНАЮТЬСЯ ЕМІҐРАЦІЙНІ БУДНІ...

"Штабовці" і революційне простолюддя. — В ролі слідчого судді. — Лебідь подвизається. — Сповідь бідолахи. — Біда стукає до дверей. — Равлик і кооператива столярів. — Привозить речі від батьків Рені. — Замість Польщі — Генерал-Ґубернаторство. — Намови залишитися в Коросні. — Купуємо-продаємо-міняємо. — Екскурсія до Мєйсца Пястового. — За тютюном до Пряшева. — Забирають політв'язнів на відпочинок до Піщан.

Хоч мав я знайомих серед тих націоналістів, що з усіх сторін напливали до Коросна чи то на постійне, чи тільки переходово, та від більшости з них віяло холодом. Спочатку не міг я того зрозуміти, причина вийшла на яву пізніше, за яких шість місяців. Наразі я сумлінно робив свою роботу, допитував людей, списував протоколи, перекладав їх на німецьку мову. Щовечора заходив на розмови з Сичем, інші "заграничники" ставилися трохи згорда і звисока до всіх нас, що свіжо прийшли з краю, як утікачі й еміґранти в світ за очі. Хоч і як прикро про те писати, але це правда, що її поминути не можна. Така постава багато лиха накоїла в дальшому розвиткові подій і чимало людей кинула в обняття опозиції Бандери. Вони вважали себе "штабом" і так їх зрештою всі називали, а ми були собі сіра маса втікачів. Мені здавалося, що може тільки я один перевражливився і так відчував, але пізніше потвердили мені це в розмовах інші, що їм розв'язалися язики і вийшло, що в усіх однакове почуття.

З того часу пам'ятаю одну пригоду. Раз якось підступив до мене Лебедь — ми давніше зовсім не були знайомі — і так слово по слові запитався, чи не хотів би я заграти ролі слідчого судді. Зловлено одного донощика з польських часів, та він ні до чого не признається. Тримають його в арешті, заповіли, що сьогодні ввечері буде його допитувати слідчий суддя.

Виглядав я справді грізно: в темних рогових окулярах, худий, у шкіряній куртці, не один міг налякатися, ставши перед таким "суддею".

Прийшов я на умовлене місце і завели мене до однієї хати за містом. Жила там частина січовиків з того відділу, що виконував службу біля Сича й української зв'язкової квартири. Електрики не було, світилася тільки нафтова лямпа, в кімнаті сутінок, атмосфера таємнича і денервуюча, пригадалися давні роки, слідчі кімнати польської поліції. Стіл поставлено під стіною так, щоб світло падало на арештованого, з двох кінців стола стоять вартові січовики, з краю сидить Лебедь, — як асистент слідчого судді.

— Де ж в'язень? — питаюся.

— В арешті, зараз його приведуть.

Показується, що арешт є в пивниці під хатою, сходять туди по драбині в сінях, пивниця темна, без вікон, арештований сидить там уже два дні, нічого не дають йому їсти.

Виводять чи пак витягають його по драбині. Тільки станув — Лебідь тарах його по пиці!

— Тут тобі буде й кінець, як не признашся до всього.

— Тихо! — кажу, — тут суд, не вільно бити! Входить молодий чоловік, сухорлявий блондин, років під тридцятку.

— Ви називаєтеся?

— Коз....кий.

— Коз....кий? Назвище мені знайоме. Якийсь Коз....кий, чи не Франц, був свого часу повітовим організатором "Просвіти" в Коломиї. Трохи менший на зріст.

— Це мій брат у первих.

— Ви чим занімалися?

— Я теж був організатором "Просвіти", останніми роками в Турці над Стриєм.

— Вас обвинувачують, що ви були конфідентом польської поліції, доносили на українців, віддавали в польські руки членів ОУН.

Говорю грізно, нема в мене милосердя, не може бути ласки для тих, що гнали в тюрму наших друзів. Лебедь щось підтакує, його лиса труп'яча голова самим виглядом своїм наганяє страх. Цідить слова крізь затиснені зуби. Мовчки стоять січовики з крісами в руках.

На нього впав жах, краплі поту виступили на чолі. Клянеться, що невинен, хоче падати на коліна. Каже, в житті свойому не знав нікого з ОУН, хіба потому довідався, коли вже його арештували. Сам був наражений на полідійні шикани, як організатор "Просвіт", ніде не міг довго місця загріти, з повіту в повіт мусів тікати. Куди йому до поліції, він і сам мав її в печінках.

Беру його в огонь перехресних питань, заскакую з різних сторін. Не сподіваюся, щоб признався, ідеться про те, щоб набрати переконання, винен він чи ні. Жодних доказів на нього нема, поза тим, що один з націоналістів з турчанеького повіту вийшов тепер на волю з тюрми і висказався, що його мусів засипати один хіба Коз...ий, ніхто інший не мав на нього підозріння.

Поручник Кедюлич з групою вояків ВВН у Коросні 30 вересня 1939.

Бідолаха висповідався з усього, що коли злого зробив у житті. Тут узяв якийсь завдаток на образи письменників і гетьманів, там знову продав якісь книжки. Всякі дрібниці, от звичайна недоля різних організаторів "Просвіт", "Соколів" і "Рідних Шкіл". Собаче життя, щоб тільки не здохнути, з одного боку цькує поліція, з другого інтриґи "батьків народу", все те добре знаю, треба бути святим, щоб не піддатися спокусі тут і там заробити якусь копійку, просто на голе життя.

Після трьох годин такого допиту я певний, що він невинний. Принаймні ані не був платним ані добровільним постійним поліційним донощиком. Може й ляпнув щось колись, у власній обороні, щоб позбутися настирливих поліцистів, але, здавалося мені, не був він здатний на подлу юдину роботу. Це був бідняга, що тяжко боровся за життя, як тисячі інших за польських часів, що їм закритий був шлях до ліпшої долі. Я почував, що справедливість наказує його звільнити і казав його тим часом відвести назад до "арешту".

— Треба його звільнити — кажу Лебедеві — це не є тип конфідента. Він щонайвище міг говорити про леґальне, просвітнє середовище, що в ньому обертався, та й то не з власної волі, більше зо страху й під погрозами.

— Неможливо. Раз ми його арештували, мусимо довести діло до кінця.

— Ліпше пустіть його. Налякайте трохи, що ми завжди витягнемо правду, можна його запрягти до якоїсь роботи для реабілітації, але на мою думку в цій справі він невинен.

Не згодився Лебедь. І від того часу мене вже на слідчого суддю не кликав, хоч мав ще якихсь інших підозрілих.

Що зробив з Коз....ким, тоді я не знав. Була думка передати його до німецької поліції за якісь справи, щоб не випускати відразу на волю. Зовсім неждано стрінувся я з ним п'ять літ пізніше в Австрії під швайцарською границею, вже як утікач другий раз. Не знаю, пізнав він мене, чи ні, але я направду полегшу відчув, побачивши його в живих. Не така то легка справа була в тих роках вирватися з рук Лебедя.

Майже місяць жили ми вже в Коросні. До дверей починала стукати біда. Давали тих трохи харчів у таборі, того було мало й дуже одноманітно, все та сама картопля й горох, трохи цукру, часом м'ясо й сало, решту треба купувати. Грошей у нас нема, що було, те проїли, розійшлося й те, що дістав від Сича.

Прийшли холодні дні, вранці іней щораз більший, а ми — як стояли, так і пішли на еміґрацію. С.С. роздобув добрий кусень військового сукна і дав, щоб Реня закрасила його на чорно чи темно-синьо й пошила собі плащ. А ще зими не було, що ж буде, коли справді потиснуть морози.

Обіцяв помогти Іван Равлик. З ним познайомився я в "Центросоюзі". В той час щораз якийсь націоналіст виходив з тюрми, тяжко було знайти працю колишнім політичним в'язням. Я сам був якийсь час у такому ж положенні і дуже добре те розумів. От люди почали давати собі раду в той спосіб, що кинулися до торгівлі і дрібного промислу. Хто відкрив крамницю, а хто ремісничий верстат, цей ліпив торбинки для опанування, той крутив мотузки, ще інший ішов на дрібну продукцію. Кооперація представляла собою на ті часи й відносини великий і добре зорганізований ринок збуту, кожен хотів дістатися туди зо своїми виробами і я йшов своїм людям на руку, як міг, хоч не багато від мене залежало. Дехто з них падав, а дехто таки встоявся. Між іншими манила думка закласти бюро реклями, не було такого в українців. Перший виступив з тим Микола Бігун, заложив "Центрорекляму" і по кількох місяцях провалився. На його місце прийшов Роман Шухевич і Володимир Сениця, назвали своє бюро "Фама", я віддав їм усю рекляму "Центросюза", це не тільки відразу поставило їх на ноги фінансово, але й дало моральне опертя у відношенні до інших українських та й неукраїнських фірм.

Тоді саме навинувся Равлик. Він зорганізував кооперативу столярів і був там управителем. Столярське діло не легке, величезна конкуренція, але в нас у "Центросоюзі" ввесь час була якась робота, хоч треба було нею обділити й інших, та все мав я на увазі столярську кооперативу. Мені йшлося про те, щоб підперти націоналістів, яких туди просував Равлик, тим легше це було робити, що я засланявся обов'язком підтримувати в першу чергу кооперативні підприємства. За якийсь час столярам Равлик став не довподоби, хотіли його звідти висадити. Я зразу ж спинив усі роботи. Прийшла до мене делеґація і я дав їм зрозуміння, що ми вправді дуже бажаємо їм розвитку, як кожній кооперативі, бо це й нашим обов'язком, та ми не маємо до них довір'я, від коли пішов Равлик, якого ми знаємо, поважаємо й цінимо за діловитість та енерґію. Рад-не-рад мусіли вони погодитися на Равлика, а щоб його позицію там ще ліпше закріпити, до надзірної ради кооперативи виделеґували ми представника "Центросоюза", націоналіста Ясеницького.

З тієї причини тоді я був з Равликом у дуже приязних взаєминах. Він походив чи не з Нового Села під Чесановом, якраз через його село проходила нова німецько-большевицька границя. Щораз то з'являвся в Коросні, то знову зникав, одного дня привіз свою дружину, Глинянську з роду, зо Львова. Дивне, як багато людей у тому часі подружилися. Здається, що більша непевність майбутнього, то легше зважитися на цей крок.

Равлик сказав, що він зорганізував перехідні пункти через границю для ОУН. Це дуже важне, бо в нього йшла так звана суха границя, без потреби переходити річку Сян, тому і тяжче її встерегти і легше перейти. В тих перших днях не дуже то й пильнували границі, купи втікачів верталися на захід, взагалі все було якесь пливке й нестабільне, але вже почала діяти ОУН і він частенько самий заїжджав до Львова. Запропонував піти до батьків Рені, подасть їм вістку і принесе нам стільки речей, скільки вдасться перевезти. Зайво казати, як глибоко були ми за те йому вдячні. Він слова дотримав і зайшов до моїх свекрів. Щож, коли вони його не знали і через те не довір'яли. Пішов він до одного з братів Качмарських, щоб його представили, ті теж не дуже охоче бралися за те. Три дні стратив, заки переконав батьків, що можна йому довір'яти, випакував дві величезні валізи нашими хутрами й зимовими речами, все те завіз до Нового Села, перетащив через границю і привіз до Коросна. Нажаль, нас уже там не застав, лишив усе в Сича, дістали ми те аж після кількох місяців. А німці загосподарювалися. Ще була військова влада, але вже проголошено, що Польща від тепер називається не Польща, тільки "Ґенераль-Ґувернеман Полен" (Генерал-Ґубернаторство Польщі), а за якийсь час зник і той додаток, залишилося саме "Генерал-Ґубернаторство". Столиця буде не в Варшаві, тільки в Кракові, що є давнім німецьким містом. До Коросна заїхали перші цивільні німці, перший уряд, що його відкрили, це був уряд праці.

Мене заохочували, щоб залишитися в Коросні. Недалеко звідти був український острів кільканадцяти сіл, що твердо трималися перед полонізаційним натиском. Звідтіля походив один мені знайомий націоналіст, Феник на прізвище, до війни працював у Промбанку у Львові, а тепер вернувся додому. Якісь українці в Коросні залишаться напевно, буде створений Комітет, потрібно людей до праці. Околиця там гарна і здорова, харчами не треба турбуватися, все те він зорганізує з українських сіл.

Радився я Сича. Він сам не знав, як довго ще буде в Коросні. Тільки закінчиться передача влади цивільним урядам, прийдеться йому звідти їхати, мабуть до Кракова. Тим часом незле було б мені десь тут зачепитися, буде ще час їхати кудись далі.

Пішли ми до уряду праці втрійку з Богуном58 і ще з одним, вже не пам'ятаю, хто це. Прийняв нас якийсь грубий німачисько в пантофлях і з люлькою в зубах. Він тут покищо самий, шукає тільки приміщення для свого персоналу, уряд буде чинний не скоріше як за два-три тижні. Тоді нам треба навідатися, буде нас потребувати напевно, може ще й більше, коби тільки вміли по-німецьки.

Кинулися ми до дрібної торгівлі. Купували яблука на передмісті й міняли воякам за цигарки. За ті цигарки знову вимінювали яблука до дальшої торгівлі, а крім того для себе яйця, масло та всяку їжу. Все те дрібнота, вимагало багато труду й біганини, але як жити інакше?

Зачув я на торзі, що тут десь недалеко є місцевість Мєйсце Пястове. Я пам'ятав ту назву з "Центросоюза", там був великий сиротинець, виробляли всякі артистичні шкіряні вироби, портфелі, валізки тощо. А в той час у Коросні дуже бракувало валізок. Люди втікали переважно з наплечниками, щоб зручніше йти. Дехто, переважно політичні в'язні, зовсім нічого не мали. Тепер потроху розжилися, прикупили чи виміняли речей, через границю дещо їм передавали і знову в наплечниках — не було куди речей дівати. Більшість ладилася в дорогу, валізок потрібно конче, а тут викуплено все, що було в міських крамницях, переважно німці, що купували все без розбору, що тільки попало під руки.

Давай, підемо до Мєйсца Пястового, може зробимо якийсь "ґешефт". Пройшли ми кілометрів з вісім, нема села, тільки щось неначе двір, неначе санаторія, оточена садом і високим парканом. Це сиротинець. Завідують ним сестри-монахині, раді б щось нам продати, та клята німота викуповує все, з рук вихапує, щораз військове авто перед брамою спиняється і нові покупці висідають. Нас не цікавили жіночі торбинки, ні портфелі на гроші ані якісь інші дрібнички, нам ішлося про валізки. Це був на тепер товар "першої потреби". І вдалося нам ще захопити кілька, досить великих, з твердої сильної фібри, добре викінчених і гарного вигляду. Пов'язав я це мотузками, обвішав себе з-переду і з-заду, як верблюд, по одній в руки і в дорогу!

Оце був добрий торг! Ще того самого дня продали всі з добрим баришем, на сто процент, залишивши собі одну, бо й тої за багато на всю нашу тодішню мізерію. А на другий день Реня присілася на військове авто, щоб ще купити, та вже не було ні одної.

Хтось сказав, що в Словаччині можна купити чудовий тютюн і добрі цигарки в вільному продажу, карток там ще не завели. Та тільки польських грошей там не беруть, треба постаратися про німецькі марки. Якось наміняли ми трохи в вояків і Реня знову присілася на військове авто, що йшло до Пряшева. Звідти вернулася теж військовим транспортом і хоч не багато привезла на перший раз, все таки пророблено дорогу, здобувся досвід, не без того, щоб і якась копійка не перепала.

Скоро поїхати вдруге не траплялася нагода, не часто вже йшли туди військові транспорти, а коли й ішли, то назад не верталися. Я подивляв свою жінку, як вона це зручно робила, спиняла перше стрічне авто й рідко коли вояки відмовлялися взяти її з собою. Так вона вже й до Сянока їздила поглянути, хто там зо знайомих, привезла звідти якісь беретки й спортові сорочинки.

І тоді сталося щось, що рішило про дальшу нашу долю. Що кілька днів відвозили на Словаччину чи кудись далі групи політичних в'язнів. Казали, що їдуть до якоїсь купелевої місцевости на відпочинок. Поїхав Кравців, Лебедь з дружиною, Коросно поволі пустіло, щораз менше знайомих облич. Порадилися ми з Ренею, що просунемо її таким одним транспортом, звідти вона передасть мені записку — я тим часом ще мусів докінчувати свої протоколи — і я пущуся вслід за нею. Може й не взяли б мене туди, та раз уже перепачкувалася жінка, годі її розлучати з чоловіком.

Таким чином попався я до Піщан, хоч ані не сподівався туди їхати, ані не дуже охоче мене туди брали. Добиралися туди самі "свої" люди для означеної цілі і про те я довідався пізніше.

Офіційно це називалося, що ОУН зорганізувала двомісячний відпочинок для тих своїх членів, що піднищили своє здоров'я в тюрмі, набралися ревматизму та всяких інших хворіб, їм справді належався заслужений відпочинок. До того долучилися німці, чи пак німецьке військо, що хотіло наче б то віддячитися за добре прийняття від українського населення. Приділено одного німецького майора, щоб прикривав цілу справу перед словаками і вибрано для тієї цілі Піщани. Справу майстрував Ярий, що мав свою квартиру у Відні при Ляндштрассе-Гавптштрассе, це була водночас організаційна домівка ОУН, що в часі Карпатської України та підготови до польсько-німецької війни бачила чимало цікавих речей.

Під кінець жовтня від'їздив туди останній невеликий транспорт, усього кілька душ, між ними Володимир Янів з дружиною і я. Коросно вже ліквідувалося зовсім, Барановський зо своїм оточенням вернувся до Німеччини, Сич з С. С. вибірався до Кракова, а таборі віяло пусткою, сум стелився по вулицях...

Відвезено нас автом до залізничої станції в Пряшеві, того самого вечора всіли ми на поїзд і вранці приїхали до Піщан.

 

------------------------------------------------------------------------

[58] Тоді адвокатський кандидат, пізніше адвокат. Націоналіст і політичний в'язень, застрілений поляками у Львові в 1943 році. В. Й. П.!