VII. РОЗДІЛ

РОЗКРИЛИСЯ ТЮРЕМНІ БРАМИ...

Тисячі націоналістів у в'язницях. — Вивозять їх на схід. — Війна принесла волю, але багатьох постріляла сторожа. — Доля Криштапя. — З Равіча до Седлець. — Тюрма в Седльцях. — Оаза серед руїн. — Пожежа в тюрмі. — Звільняють "посполитих". — На їх місце привозять німців. — Перша допомога: зливати водою і зміняти підштанки. — Страх і голод. — Добровольцем за кухаря. — Міністр Міхаповський утікає. — Климишин пропонує виломитися з тюрми. — Оточені кордоном війська. — Домагання відсепарувати нас від німців. — Приголомшений бомбою. — Сцена в підземеллі. — Приходить ранений начальник. — Будуть звільняти! — Торги за в'язнів. — Пригоди Терна в Бильні. — Комсомолець Ванька. — Большевики проганяють на чотири вітри. — Шляхом на південь. — Українські кіннотчики. — Між білорусами. — Українці-партизани. — Через Берестя й Володаву до Львова. — Концентрак у Березі Картузькій. — Поліція втікла. — Марш під білими прапорами. — Під покровом ОУН. — Неофіти й поплентачі.

Почали напливати політичні в'язні, майже все незнайомі мені молоді люди. Тільки деяких знав я з назвища, читаючи в часописах звідомлення з політичних процесів. З'явився одного дня Микола Лебедь, його припадково стрінув Сич на одній залізничій станції, вертаючися автом з Кракова до Коросна, і привіз сюди, ще в тюремному одягові. Прийшли і знайомі мені Іван Мицик, Богдан Кравців, Іван Равлик, Володимир Янів, його дружина, з роду Софія Мойсеович. Кожен день приносив свіжі обличчя. Майже всіх їх війна застала в тюрмі і розвал Польщі приніс їм волю. Дехто побував уже вдома і мусів тікати перед большевиками, а дехто й не мав часу дійти до Галичини, просто з тюрми причвалав до Коросна або до інших міст, — Ярослава, Перемишля, Сянока, — де збиралися українці.

В хвилині вибуху війни сиділо в різних польських тюрмах добрих кілька тисяч націоналістів. Польська влада, сподіваючися війни з дня на день, завчасу почала евакуювати в'язнів з тюрем під німецькою границею, перевозила їх у центральну Польщу, декого ще далі, до Седлець, Люблина, Білого Стоку, навіть аж до Вильни. А потім прийшов швидкий кінець, тюремна адміністрація стратила голову, не знала, що з ними робити. В міру того, як наближалася фронтова лінія і ставало щораз гарячіше, транспортували в'язнів на схід. Охороняла транспорти в'язнична сторожа, часом військо. В часі тих транспортів багато пострадало життям, мусіли йти пішки, голодні і знесилені, хто вибився з сил і відставав по дорозі, того без жалю стріляли. Особливо багато вистріляли в марші з тюрми в Тарнові на Люблин. В тій великій масі не завжди можна було устійнити, кого напевно застрілили, а хто пропав без сліду. Я списував протоколи, з кого попало, щоб відтворити цей образ і ствердити, хто залишився в живих, а хто загинув. Деякі транспорти, як ось з тюрми в Тарнові, описані були дуже докладно, а з деяких тюрем, наприклад з найстрашнішої в Польщі тюрми св. Хреста коло міста Кельце, не було ніякої вістки, невідомо, хто там сидів з українців, правдоподібно всі загинули.

Найбільш ласкава була доля для тих в'язнів, що сиділи у Львові та по інших тюрмах Галичини й Волині, їх нікуди вже було далі вивозити і їх або звільняли в останній хвилині, або самі вони виломилися, коли вже підступали большевики. По інших в'язницях було різно, все залежало від постави місцевої тюремної адміністрації, скільки ініціятиви виявляли окремі начальники тюрем і скільки знайшли часу на застанову.

Мій друг Юрко Кришталь сидів тоді у в'язниці в Седльцях. Це була стара тюрма, ще з царських московських часів, не пристосована до того, щоб відбувати в ній довготермінові присуди. За Польщі її трохи відновлено й добудовано, постійно сиділо там кількасот в'язнів, а перед самою війною навезли їх з усіх усюдів стільки, що душилися вони з браку повітря і часто вмлівали з гарячі. Про останні дні свойого перебування в Седльцях розказує він такими словами.

"В місяці липні 1939 року перевезено мене з тюрми в Равічі до Седлець. Містечко Равіч лежало майже над самою німецькою границею, відносини тоді вже були дуже напружені, всіх довготермінових в'язнів відтранспортовано на схід. В одній камері зо мною були ще: Іван Джиджора, засуджений на дванадцять літ у часі саботажної акції 1930 року, та Іван Малюца, також довготерміновий в'язень з процесу Бандери й товаришів у Варшаві. З інших в'язнів в тій тюрмі пригадую ще Миколу Лебедя, досмертника, Миколу Климишина, також засудженого на довічну тюрму і Ярослава Рака, що мав шість літ. Ще були там два безтермінові в'язні, назвище одного з них я призабув, а другого, Здріля, застрілили пізніше в часі транспорту до іншої тюрми. Це були далеко не всі, але інших назвищ я або не знав, або вже позабував.

Приділено мене до праці в господарському відділі, а рівночасно приспособляв я тюрму до охорони перед літунськими атаками в той спосіб, що дах і стіни малював жовтою фарбою, такою самою, як подвір'я і вулиці, щоб замаскувати її перед обсервацією з літаків. Здовж під цілим триповерховим будинком тягнулися глибокі льохи, там ставив я лябіринт з наповнених піском міхів, туди мала ховатися тюремна адміністрація в разі нальоту. З міста часто чутно було вибухи, це відбувалися вправи протилітунської оборони, розкидувано по вулицях петарди, що мали наслідувати вибухи бомб. З тих приготувань, а теж і з часописів, що вряди-годи попадалися мені в руки у в'язничній канцелярії, здогадувався я, що війна вже за плечима.

Несподівано впали бомби. Місто Седльце було великим комунікаційним вузлом центрально-східньої Польщі і його дощенту збомбили німці зараз таки першого дня війни.

Найперше зрівняли з землею залізничний двірець, пізніше, майже кожного дня, скидали на місто запальні й менші вибухові бомби. Довкола тюремного будинку спалено всі кам'яниці, сама тюрма якимсь чудом залишилася ненарушена, завалилася тільки одна стіна разом з частиною тюремного муру. Пожежа тривала майже чотири дні і ввесь цей час сиділи ми в камерах, надвір нас не випускали, параш не спорожняли, ми так і душилися в тому димі й смороді. Страх був великий — відламки бомб залітали до камери, ми їх знаходили в дерев'яних полицях, навіть у хлібі. Ми тулилися за виступом стіни, що бодай частинно захищав перед відламками. При тому дошкулював голод, їсти не давали нічого, тільки вночі, коли відлітали літаки, сторожа вилазила зо сховищ і приносила нам воду.

Зараз на другий день війни звільнено всіх в'язнів, що сиділи за кримінальні справи. В тюрмі через те не порідшало, бо ввесь час навозили німців, — у той час були там лише німці й українці, комуністів теж вивезено, здається до Берестя над Бугом. З кримінальних залишилися всього кілька, вони працювали на городах за містом, тоді привели їх назад до тюрми.

Всі сиділи взаперті, я один мав змогу час до часу виходити з камери, бо мене приділено до т. зв. першої допомоги. Чому саме вибрано мене, хеміка по фаху, не вміщалося мені в голові. Видно не було вже в'язничного лікаря ані фельдшерів, тож узяли хеміка. Вдень я сидів в камері разом з іншими, а ввечері випускали мене рятувати зомлілих і тих, що зо страху зажовтили штани. Набирав я повне наруччя підштанців з магазину і з коновкою води ходив від камери до камери, обливав водою зомлілих і ослаблених та відраховував, скільки треба чистих підштанців. З цієї "першої допомоги" користь була дуже мала, бо більшість з них увечері сама приходила до притомности, а вдень сторожа носа зо сховища не висувала. Цікаве, що з наших людей зомліло всього два-три, натомісць німців мліло дуже багато і дедалі не ставало вже для них чистих підштанців. Тим я не хочу сказати, що німці були менше відважні від нас, на нас налітав не менший страх, як і на них, але все те були цивільні люди, що ніколи тюрми в середині не бачили, просто з вигідного життя на волі запроторено їх туди, не витримували їм нерви і не звикли вони ще до біди. Та й густіше їх по камерах було, як нас.

Страх страхом, до нього можна звикнути, але про голод забути не можна ніяк. Чотири дні ні рісочки в роті, тільки по кухликові води, бо й води теж не ставало. Ще доки день, перемагав страх перед бомбами, але прийшов вечір — і голод рвав кишки.

Якимсь чином Климишин порозумівся з німцями й вистукав нам через стіну, що завтра мусимо виломлюватися з келій, бо йнакше погибнемо з голоду, ще заки бомби доїдуть нам кінця.

Якраз тоді викликали мене з камери до звичайних моїх вечірніх "санітарних" зайнять і вдалося мені вговорити старшого ключника, щоб завів мене до господарського комісаря. Жаліюся, що голод, це може довести людей до божевілля, конечно треба дати їм їсти. Нема кому варити, каже. Голошуся добровольцем на кухаря, беру ще одного з наших хлопців та одного звичайного в'язня і далі, до роботи.

В'язниця тримала кроликів, їх було багато, в той час ніхто ними не турбувався, та вони не поздихали якось, скубали собі зеленину в своїй загороді. Почали ми бити тих кроликів і варити з них зупу. Не знаю, чи коли в житті смакувала мені якась страва так, як та перша зупа з кроликів, їсти давали ми раз на день, під вечір, а крім того варили щось у роді кави з паленого ячменю.

Зараз другого дня після того, як перебрав я на себе ще й куховарські обов'язки, привели мені до кухні якогось типа, нижчого трохи за мене, в ясному пороховику, тісно зап'ятому під шию, і в чорних окулярах. Казали налити йому чогось теплого до термосу, що його тримав у руках — у цілому місті неможливо вже дістати щось їсти. Щось мені видалася знайома і пика й ціла його постать, я почав придивлятися і в тому моменті він скинув окуляри. Та це ж Міхаловскі, польський міністр справедливости! Ще коли я сидів у тюрмі в Вронках і працював там у канцелярії, приїжджав він туди на інспекцію і від тоді я собі його запам'ятав. Це був унікат поміж міністрами справедливости, ледве чи знайшовся б другий такий у світі. Він особисто був автором тюремного правильника, що касував усі привілеї політичних в'язнів, за його прямим наказом загострено режім по тюрмах — це був перший його урядовий акт, після того, як перебрав він свою міністерську теку. В'язнів ненавидів він якоюсь глибокою і холодною ненавистю, мало цікавився юридичними проблемами і взагалі справами свого ресорту, залюбки присвячував свій час тюремництву. Про те з насміхом у свойому часі писала опозиційна преса. Еге, голубе, прийшла і на тебе лиха доля!

Було це десь або 6 або 7 вересня, з того здогадувався я, що польський уряд утік уже з Варшави і це зараз подав я до відома нашим хлопцям.

Вернувшися ввечері до камери застав я вже перестуканий крізь стіну плян таки силою виломлюватися з в'язниці й утікати. Коли завтра ключник впускатиме мене до камери, я маю вхопити його за горло і притримати, затуливши рота. Прискочать мої товариші-співв'язні і вже разом його спутаємо, зав'яжемо рота хустиною, відберемо ключі та випустимо всіх в'язнів, українців і німців, інших не було.

Нічого легшого, як виконати ту частину пляну. Але щойно тут зачиналася заковика. Не тільки мусіли б ми голіруч зламати опір озброєної в'язничної сторожі, що все таки була ще тут у будинкові, хоч і в зменшеному числі, ми мусіли бути приготовані і на військову інтервенцію. Місто опустіло від усякої цивільної влади, було тільки військо й військова охорона густо оточила тюрму. Не бачили того мої товариші з камер, а я швендявся по цілій тюрмі, дещо сам бачив, дещо зачув з розмови інших.

Дуже добре розумів я нетерплячку друзів, мені самому, після десяти років, нераз так хотілося на волю, що аж млість під серце підступала. Але цей плян не обіцював волі, тільки одчайдушну смерть.

Відстукав я, щоб дати мені один-два дні, може вдасться виконати задум, що з ним я, як курка з яйцем, носився від якогось часу. Вибігти з камери на те, щоб наперед ключники, а потім військо вистріляли нас як зайців, усе ще буде час.

Думка в мене була інакша. В розмовах з ключниками запримітив я, що вони дуже неохоче робили свою службу, найрадше самі повтікали б, куди ноги понесуть. Через Седльце йшов головний шлях з Варшави на схід, тудою евакуювалися уряди, довгими колонами їхали авта й валки втікачів. Увесь час падали бомби, багато ключників потерпіло, або самі були ранені, або хтось з їхніх рідних чи близьких. Якби не те, що військо пильнувало тюрму, а разом і їх самих — давно вони вже накивали б п'ятами. Ці настрої підсичував я при всякій нагоді, болів над їхніми родинами й доказував, що зовсім непотрібна та "служба для служби". Десь першого чи другого дня війни проголошена була в пресі заява Василя Мудрого, тоді посла до Варшави і заступника маршала сойму, що в цьому конфлікті українці деклярують себе по стороні Польщі і будуть битися в рядах польської армії. Я ввесь час покликувався на ту заяву і додав ще з власної фантазії, що мої два брати пішли до війська і вже на фронті. На цій основі домагався я відділити нас від німців, бо можна було лякатися, що з ненависти і з розпуки всіх нас всуміш одного дня помордують. Щоправда не перенесли нас на інше крило в'язниці, але тримали в окремих камерах.

Коли прийшов по мене ключник на другий день — це був старший ранґою ключник, т. зв. пшодовнік — я знову почав співати своєї пісні, навіщо сидіти в тюрмі і нам, в'язням, і їм, ключникам. Власне, тепер уже не знати, хто чиїм в'язнем, чи ми в'язнями тюрми, чи вони в'язнями нашими, цебто жертвами непотрібного вже нікому обов'язку. Ключник жадібно ковтає мої слова, потакує, але, каже, цього ніхто не може зробити, тільки один начальник, а його нема, лежить поранений десь у хаті за містом.

— Хто ж його заступає?

— З комісарів залишився тільки один, начальник господарського відділу.

Якраз у тому відділі я працював.

— Ведіть мене до нього.

— Не можу, не вільно, заборонили.

— Ви не кажіть, в якій справі. Підемо наче б то за якимсь ділом, що відноситься до адміністрації, а там я вже постараюся поговорити про все.

Ключник вагається. Але я тисну і він обіцяв, що під вечір, перед поворотом до камери, підемо.

Два вояки ВВН (Ярослав Б-к, Дідух)

І справді ключник повів мене туди, коли скінчилася моя праця. Минаємо подвір'я і входимо до фронтового будинку, під яким пороблені протилітунські сховища. Ледве переступили ми поріг сіней — Мати Божа! Неначе земля розступилася під мною і небеса звалилися на голову! В одній тільки секунді моєї свідомости залишився несамовитий грюкіт, потемніло в очах і я стратив притомність.

Довго я так лежав чи коротко, годі сказати, але мабуть не цовго, бо коли очуняв, ще пил і курява з розвалених стін уносилися в повітрі. Я лежав на купі румовища, якимсь чудом опинився на верху, замість на споді. Нічого мені не сталося, тільки потовкло дуже, тяжко підвестися. Блукаю зором сюди й туди, глип — нема стіни від фронту і в мурі великий вилом зробило, вулицю видно. Вулиця пуста. Так ось вона, та воля, тільки руку простягнути!

Збираю всі сили і до вилому. Та не просунув я ще голови, а звідти:

— Стій, бо стріляю!

Прожогом метнувся я назад, сили знову опустили мене, я звалився на купу цегли і вдруге зомлів.

До свідомости привели мене крики і штовханці. Розплющую очі і бачу над собою озброєних ключників, підносять мене, щоб поставити на ноги. З потовчення і приголомшення був я дуже ослаблений — не було вже давньої сили, з'їли десять років тюрми.

Завели мене до сховища в льоху і тут перед моїми очима простелився такий вид. По середині — стіл, на ньому — пляшки з коньяком і з горілкою, чарки. Біля стола сидить похнюплений комісар і кільканадцять ключників, усі з крісами в руках. Мовчать. Мене сперли на мішки з піском і там я поволі приходив до себе. За хвилину прийшов ще один ключник, приніс дашок від шапки і закаблук від чобота — це все, що знайшли з вартового, що супроводжав мене, його розірвало на шматки й присипало румовищем. Як у тій казці, що "осталися тільки ріжки й ніжки".

Мене огорнув одчай. Кричу, що далі триматися в'язничного будинку, це божевілля і самовбивство, не тільки для в'язнів, але й для сторожі, що нас усіх повинні негайно звільнити, а німецьких цивільних в'язнів теж, якщо не мають до них права — вони ще не були засуджені і не належали до тюремної юрисдикції — тоді передати їх військові, в якого руках тепер уся влада в місті.

Ключники пожирають мої слова, переводять очі на комісара. Він важко підвів голову:

— Нічого не можу зробити, не маю права. Мені самому звідси рушитися не вільно, всі ми були б карані за дезерцію. Тільки начальник в'язниці може тут сказати слово, а він поранений. Але я зв'яжуся з ним зараз же і представлю йому справу.

Мене відвели. Але я певний, що саме тоді ключники насіли на комісара, кожен думав про себе, що йому там в'язні в голові!

Начальник прийшов на другий день вранці. Не дуже то й ранений він був, коли міг ходити й говорити, мабуть скористав з нагоди, щоб вирватися з того пекла і здати відповідальність на кого іншого.

По коротких пересправах видав наказ звільнити засуджених в'язнів.

Хотіли зробити це формальним порядком, та куди тепер до приписів і параграфів! Поставлено під стіною стіл, я виписував назвища на заздалегідь підписаних начальником посвідках, а комісар прибивав печатку. Найперше звільняли в'язнів з коротшими присудами, понижче п'ятнадцяти років, але в тому поспіху вдалося мені пересунути двох наших "вічняків". Потім ішли торги за кожного в'язня. Хоч і не мали що з нами зробити, бо тримати нас далі не було ані глузду ані змоги, а вистріляти так, як це пізніше чинили большевики, в той час ще не наважувалися, — тяжко було випускати нас з рук.

На самий кінець прийшла черга на мене. Виписую собі картку звільнення, підсуваю комісареві під печатку — він вагається. Вже нікого в тюрмі нема, ключники повідносили всім посвідки, дехто самий прийшов наниз по картку, лишився я, один і одинокий. Там десь на вулиці чекають на мене товариші.

— Ви маєте двадцять літ ...

В Польщі, не враховуючи окремої катеґорії довічних в'язнів, т. зв. безтермінових, найвищий часовий вимір кари — п'ятнадцять літ. Мене судили ще за австрійським карним кодексом і кару смерти замінили на двадцять літ, така була найвища границя в австрійському карному кодексі.

— Та ж ви звільнили й безтермінових!

— Це було в першому відрусі, потім начальник спам'ятався і наказав звільняти тільки до п'ятнадцяти років.

— Що ж це за розум, панове, звільнити всіх в'язнів, тільки мене одного залишити? Хіба будете для мене одного службу тримати?

— Треба ще раз запитатися начальника.

Хтось піддає думку, щоб передати мене військові, шкода часу панькатися біля одного. Мороз побіг мені по спині, Бог знає, на кого попаду в війську, застрілять, як собаку, і сліду не стане.

Як можу й умію, стараюся переконати комісари, щоб випустив мене разом з іншими. Вже й ключники з нетерплячки з ноги на ногу переступають, їм спішно тікати з міста.

В цій дурній ситуації минуло якої пів години. Нарешті й мені прибили печатку.

Вперше після десяти років вдихнув я повітря вольних людей ..."

З усіх сторін Польщі стягалися націоналісти до краю. Кожному хотілося побачити своїх рідних після стільки літ терпіння, віддихати повітрям України, жити серед друзів. Багато з них не дійшли до України, вичерпані й знесилені довголітнім перебуванням у тюрмі або захворіли по дорозі, або не мали сили йти досить швидко й відтяли їх большвеики. Іти мусіли пішки, продиратися через чужі сторони, звідусіль чигала небезпека, або від розбитих польських відділів, або від недовірчивих большевиків, або від польського населення, що хоч прибите й приголомшене власним горем, не забувало про свою ненависть до українців. Без грошей, без харчів, без одіння, найчастіше у в'язничних "кітлях"54 вони все таки йшли, не піддавалися долі, тримали "вухо догори", перед ними стелився новий світ, з якого ще не здавали собі справи, але це був вольний світ, без тюремних мурів і ґрат, а тому мандрувала разом з ними надія і не покидав їх гумор.

В далекій Вильні теж сиділо кілька українських націоналістів, що про себе не знали. Послухаймо, що говорить про свій поворот з Вильни Терен.55

"Після довгої мандрівки по різних польських тюрмах доля закинула мене до Вильни. Лихо хотіло, що туди перенесено за кару начальника тюрми з Равіча, після того, як відбувся мій процес за спробу викрасти з тюрми Степана Бандеру.56 Можна собі уявити, як дивися він на мене, вважаючи мене виновником своєї неласки.

Та не мав багато часу придумувати над помстою, бо швидко вибухла війна, дня 19 вересня 1939 року прийшли до Вильни большевики і його розстріляли.

Яких два дні передтим звільнили мене з тюрми, разом з іншими в'язнями. В місті йшла вже перестрілка з большевиками, я був там чужий і не мав де подітися. Якимись завулками зайшов я на дільницю Росси, відому з того, що на тамошньому цвинтарі поховано серце Пілсудського. Блукаючи так безцільно натрапив я на якусь добросердечну бабусю, що прийняла мене до себе на квартиру при вулиці Староґродзєнській ч. 8.

Тим часом у місті вже вспокоїлося, поляки піддалися і я пішов подивитися, як виглядають большевики. На моє нещастя пізнав мене один з моїх співв'язнів, Ванька Полянський, і віддав у руки большевикам. Цей Ванька був комсомолець, його большевики перекинули через польську границю, поляки спіймали його зараз таки першого дня і засудили за шпигунство. Я ходив разом з ним на прохід, він пробував мене аґітувати і ми часто спорили на політичні теми. Тепер він свідчив перед большевиками, що я "контра" і націоналіст.

Большевицькі вояки не знали, що зо мною зробити. Вилаявши мене соковито, хотіли зараз же застрілити. Заступився за мною якийсь лейтенант, він дивно глядів на мене і здавалося мені, що він українець.

— Нельзя, казав він — без суду стріляти, треба відставити його "до часті".

Повели мене до тієї "часті". Повно там усякої офіцерні, теж не знали, що почати зо мною. Розпитували про соцпоходження, за що сидів і т. д., щось там радили й думали. Я був голодний, як собака, і просив їсти. Принесли мені казанок пшоняної каші з салом, чисто, як козаки в повістях. Втеребив я ту кашу і якось світ мені повеселішав, жду, що буде далі. Боронився я, що нічого злого большевикам не міг зробити, вперве в свойому житті їх сьогодні побачив. Під вечір надокучило їм возитися зо мною, казали забиратися додому, а там, якщо я винуват, розправляться зо мною народні суди.

Вже й не ночував я в Вильні, узяв напрям на південь. Спершу йшлося доволі жваво, а дедалі щораз тяжче, втома насіла, брюхо порожне, кишки марша трають. Іду так по тракту, тяжко волікти ноги за собою, добрий шмат дороги залишив за собою, десь незабаром уже й Ліда буде, від Вильни понад сто кілометрів. Почало сутеніти. Пора б спочити і червяка в животі заморити конче треба, нема сили йти, йду ж уже цілу ніч і цілий день, а дорога ще далека.

Аж глянь при дорозі розташувався якийсь большевицький відділ, вечеряють. Що буде, то буде, а піти до них треба, може дадуть їсти. Дали мені такої самої каші, їм, аж за вухами тріщить.

Надійшов офіцер. Показується, один з тих, що радили над мною в Вильні, пізнав мене скоріше, як я його.

— Ти чого — облаявши мене по-московськи матюками — знову до часті приліз?

— Голодний, товаришу офіцер, їсти просив, далеко йти.

— Принесіть йому ще один "котьолок". Принесли ще каші, я й ту змолов, подякував і пішов. Десь між Рожаною і Пружаною чи Пружанами стрінув я українців-кіннотчиків. Співали "Запрягайте хлопці коні", гарно так, аж за серце ловило. Спинилися при мені, може з годину говорили про всячину, один з них дав мені свою адресу і срібну монету на пам'ятку.

Тепер уже йшов я по білоруській території. Скрізь по дорозі стояли білоруські застави, дядьки в постолах і личаках, з поржавленими обрізанами, контролювали всі стежки й дороги, виловлювали всіх стрічних поляків без розбору й саджали в арешт. Цікава річ, білоруси біля Пружан, здається геть-геть поза нашою етнографічною територією, чудово говорять по-українськи.

— Ви хто такі?

— Ми білоруси.

— Та ж ви говорите прекрасно по-українськи!

— Всі в нас так говорять такою мовою, але ми білоруси, українці від нас далеко ще.

Околиця там заселена рідко, інколи й сорок кілометрів пройдеш і хати не стрінеш. Доводилося найчастіше спати під кущем, щастя, що дні трапилися погідні. Пропускали мене без труду, я мав посвідку звільнення з тюрми, а виленські "Лукішки"57 в кожному селі були знані, не одному білорусові довелося самому там побувати. Вистерігався я признаватися "до політики", подавася за звичайного в'язня, що його поляки засудили за грабіж, розуміється, несправедливо. Отож мене вважали за свого, що потерпів від польської "справедливости".

В одному білоруському селі натрапив я на дуже веселого голову сільради. Провіривши мої папери, каже він мені.

— Дам тобі добру квартиру. Та крий Боже казати там, що ти сидів за грабіж, удавай податкового урядовця, як не потрапиш вигадати щось ліпше. І треба там говорити по-польськи, якщо вмієш.

Завів мене туди стійковий. Стукаю в двері, відкриває мені якась молода жінка. Вітаюся чемно по-польськи, виправдуюся за турбування, іду з-далеку, втомлений, хочу спати, післали мене сюди і т. д. Почувши польську мову, жінка зраділа і попросила мене в хату, там були ще дві жінки — це була мати та її дві доньки — нікого з чоловіків. Батька застрілили білоруси, а зять не вернувся з війни. Жінки втішилися мною, як своїм рідним, нагріли води на купіль, дали чисте білля, принесли одяг, щоб перебратися, заки вичистять і вигладять мій. Ні чути не хотіли, щоб ішов я далі, доки порядно не відпочину і не наберуся свіжих сил. Ходили біля мене так, що й у рідної матері не було б ліпше, але після трьох днів я таки мусів рушати далі в дорогу.

Зайшов я до Берестя. Місто повне жидів, місцевих і втікачів з заходу, на кожному кроці озброєні жидівські стежі. Нічого мені тут робити, треба чимчикувати далі, тимбільше, що запримітив я — лапають тут людей. Зловили й мене. Нічого не помогли документи, всадили на поїзд і везуть кудись на схід. Не дуже пильнували транспорту, можливо йшлося тільки про те, щоб відвезти людей подальше від границі, то ж не було тяжко втекти. Я втік при першій нагоді і почвалав на Володаву.

Недалеко Володави чую стріли. Ввесь час ішов я самий, не шукаючи товаришів дороги, хоч чимало людей ішло з різних сторін додому, та самому легше і сховатися і відбрехатися. Отож і тут, почувши стріли, я принишк, треба переждати десь лихо, дідько знає, що це за стріли. Ніби війна вже скінчилася, але суматоха така, що з-за кожного куща може вискочити якась нечиста сила, як не поляк, то большевик або партизан.

Виявилося, що йшов ще бій між українськими партизанами, що зорганізувалися самочинно з місцевих селян, і якимсь загубленим польським відділом. Перестрілка йшла здорова і десь близько, я наткнувся на яку двадцятку побитих поляків і кілька кінських трупів, ще теплих, мусіло це бути недавно. Найрадше хотів би я прошмигнутися непомітно, але зловила мене партизанська застава. Легко було мені виправдатися, папері мав я на своє назвище, один з партизанів знав його з часописів та й інші партизани знали про ОУН, відомі їм були деякі назвища з процесів.

Зараз за Берестем почалися вже українські села, тут непотрібно вже вдавати з себе злодія. Завважив я теж, що майже нема тріюмфальних брам для червоних "визвольників", а на білоруській землі не минув я ні одного села без тих брам і червоних прапорів.

Так ішов я вже спокійно і без ніяких перешкод аж до містечка Угнова в Галичині. В одному селі біля Угнова мав я товариша з гімназії, Антін Христина називався. Хотів я там перепочити. Христина помер перед кількома роками, але батьки його прийняли мене дуже сердечно, як рідного сина. Ніколи мене на очі не бачили, але чували про мене. Слухаючи моїх оповідань, дядьки похрунькували, а бабусі втирали сльози і благословили мене на дорогу.

З Угнова ходили вже поїзди до Львова. Надоїло мені йти пішки такий світ, пішов я всідати на поїзд. Висівши на станції Львів-Підзамче, стрінув я одну з доньок Ковалюка, бувшого власника різьбарської фірми "Рекорд" у Львові, де я працював до свого арешту, і вона запросила мене до своїх батьків. Ковалюки жили тоді при вулиці Софії Хшановської, трохи нижче будинку української бурси. Було це дня 2 жовтня 1939 року, о годині 8 ввечері. Скінчився один етап моєї мандрівки".

Найбільше в'язнів захопила війна в концентраційному таборі в Березі Картузькій. Поїзд за поїздом ішов туди, з усіх сторін Галичини й Волині. Кілька таких транспортів відійшло зо Львова, останній з них той, що від нього припадково врятувався я з двадцяткою старших членів ОУН. Дійшов він туди після небезпечних пригод. На станції в Ковлі застав його літунський алярм, поліцисти позамикали вагони й відбігли на поле, — поїзд стояв трохи оподалік головної станції, — націливши на нього кріси й скоростріли. В'язні прожили пів години страху взаперті під бомбами, з ласки Божої скінчилося тільки на самому страху. Не можна було їхати далі, нальот зірвав рейки, якось направили їх і цей поїзд прийшов останній.

З Перемишля та з околиці приїхало величезним транспортом біля дві тисячі людей, а по дорозі додавали все нових. У Судовій Вишні та в Городку підбехтане польське шумовиння хотіло підпалити поїзд, — це був тільки початок війни і поліційна ескорта розігнала натовп.

Береза здавна відома була з того, що туди надсилали поліцистів з найгіршого ґатунку людей, самих садистів і катів. Тепер скріплено залогу, позбиравши різних виродків, що тяжко знущалися над в'язнями, побивали їх щохвилини і при кожній нагоді.

— Ти думаєш, приїхав сюди безпечно перебути війну? Ні, брате, ти приїхав сюди здихати, — казали вони, насміхаючись у часі побоїв.

Кілька тисяч людей, не тільки націоналістів, але й різних Богу духа винних громадян перебули там три тижні в повній безнадійності і безнастанньому страху за життя. Кожен день здавався їм уже останнім, крики, лайки й погрози поліцистів створюли невиносну атмосферу, здавалося, краще згинути, як далі терпіти ті знущання.

І нагло, одного ранку, — тиша, хоч маком сій. Вся поліція втекла. Початково тяжко було в те повірити, здавалося, що це засідка, щоб заохотити до втечі і мати підставу до масакри, ось-ось, може, заторохкотять скоростріли. Але ні, нема нікого.

Несказана радість огорнула всіх. Як стій, усе рухнуло в дорогу. До найближчого головного шляху всі йшли гуртом, а там поділилися, кому куди дорога. Одні на захід, подальше від большевиків, щоб не наздогнали, другі на південь, додому. Почепили білі прапори з полотна на довгі тички, на чолі кожної колони ішов один такий прапороносець, і так голодні, потомлені, нераз обдерті й босі верталися в Україну.

Аж тепер виявилося, яка сила в ОУН. Куди не глянути — скрізь націоналісти. І сліду не стало з великих леґальних українських партій. Не тільки ніяк не проявили вони себе в тих тривожних днях, не тільки самі загубилися в тому хаосі, але про них нагло, через одну ніч, усі забули. Хто тільки виявляв якусь ініціятиву на місцях, чи то в партизанці, чи в організації міліції, чи для забезпечення місцевого ладу — це були тільки націоналісти. Звідкись узявся їх страшенне багато, більше, як усіх інших разом. Вони одинокі не втратили голови, тільки вони дбали, щоб українська земля мала український характер і щоб, коли прийде туди окупаційна влада, німецька чи большевицька, заставала на місцях українське населення зорганізоване під своєю власною українською провізоричною владою.

Відчинилися тюремні брами і звідти ринули сотні й тисячі готових на все, привиклих до небезпеки, рішених на боротьбу, ідейних і до самозаперечення своїй організації відданих членів ОУН. Тільки ОУН мала і волю і можність продовжувати політичну працю й визвольну боротьбу, тільки її провід і далеко перед війною і після несподіваного її нещасливого для українців тимчасового висліду мав ясний свій плян, що і як далі треба робити.

В ім'я правди треба це ствердити, бо такий був фактичний стан і нічого не може його змінити. Не тому, щоб в ОУН були самі чесні й ідейні люди, а в інших українських політичних середовищах гуртувалися самі зрадники, запроданці, опортуністи й маловіри. Ні, як у кожній масовій організації, так і в ОУН не бракувало елементу, що був для неї тільки зайвим балястом, а з другого боку багато чесних і направду патріотичних українців було в інших політичних організаціях. Але вони були пристосовані до леґального діяння в мирних умовах життя. Коли заграли гармати, коли прийшов революційний злам — вони не були і не могли бути здатні до дії в твердих умовах жахливої дійсности. Вони ніколи до неї не підготовлялися, хочби й хотіли, не могли б діяти, бо це було чуже для них живло і незрозумілий світ. Тільки ОУН почувалася в ньому, як риба в воді, і тільки вона мала найважніше — силу.

Бачили це всі. Десятки поважних людей, що до того часу вважали націоналістів або шибайголовами, або легковажними хлопчаками, або мрійниками, а часом і національними шкідниками, що руйнують економічні й культурні основи існування української людности в межах Польщі, тепер голосилися до ОУН як тільки перейшли річку Сян. Ішли щиро, щоб працювати під проводом тої організації, на яку розкрилися їм очі і в яку щойно тепер повірили.

Куди більше йшло таких, що вітрили нову політичну коньюнктуру й хотіли забезпечити собі місце в нових умовинах. Щодо них не було ілюзій — як тільки вітер повіє з іншої сторони, туди наставлять вони свої вітрила. Але там, де на арену виступають маси, придасться кожна одиниця. І хто хоче вести цілий нарід, не може відкидати нікого.

Силу ОУН скоро пізнали й німці. Таємні рапорти йшли догори, збігалися десь у якомусь одному місці, там студіювалися вони, там кнувалися пляни, що на їх наслідки не треба було довго ждати.

 

------------------------------------------------------------------------

[54] Так називався у Польщі тюремний одяг.

[55] Михайло Терен, засуджений на 8 літ тюрми. Пропав без вісті, залишив по собі багато цікавих матеріялів, з яких деякі використовую в цій книзі. В часописі "Новий Шлях" у Вінніпеґу з кінця грудня 1954 року йшла серія фейлетонів з його оповіданням про напад на пошту в Городку біля Львова. В редакційній примітці до тих статтей заподано, що Михайло Терен правдоподібно загинув при кінці січня 1945 року на Балтійському морі. Їхав він кораблем Вільгельм Ґустляв, що транспортував евакуйоване цивільне населення з Данціґу й затонув від большевицького підводного човна.

[56] Ця справа описана в другій частині цієї книжки.

[57] Назва тюрми в Бильні, як у Львові Бриґідки.