VI. РОЗДІЛ

ОУН ПО КАТАСТРОФІ ПОЛЬЩІ

Табор для українських і німецьких утікачів у Коросні. — Списую оповідання втікачів. — Розбурхане море в Галичині. — Справність низового апарату ОУН. — Большевики рятують генерала Прхалу від ОУН. — Польська солдатеска катує українську людність. — Українська міліція у Львові. — Розповідь Володимира Кранського. — Магазин зброї і військового виряду. — Бій з жидами на Головному Двірці. — На Личакові міліцію організує Карманін. — Проганяють польську міліцію з Куркової вулиці. — Універсальність української міліції: кримінальні справи, мешканевий відділ, апровізація. — Розмова з енкаведистом. — Кінець міліційної кар'єри.

Лякаючися, щоб одного дня не виїхав з Коросна цей український "штаб" разом з табором утікачів і щоб не мусів я знову власним промислом пускатися за ними навздогін, покинув я своє добре мешкання в жидівського фабриканта і перенісся до табору. Власне, не до самого табору, а зараз недалеко нього. Управа табору винайняла там дві хати в польських міщан і примістила в них кілька родин, щоб не валялися в гірких умовинах таборового життя, де все покотом спало на долівці на соломі, де важко було затримати добрі гігієнічні умовини і де трудно було приміститися жінкам. В одній з таких хат відпущено мені з дружиною кімнату, а зараз за стіною заквартирувалася велика родина о. Бачинського з Самбірщини, що приїхав туди власними кіньми.

Командантом табору призначено українця з Наддніпрянщини, колишнього сотника української армії, а пізніше кооператора в Станиславові, Гончаренка. По своїх політичних переконаннях був він гетьманцем. Знайшовся там теж і Віталій Юрченко, автор відомих спогадів "Шляхами на Соловки", зараз там почали організувати якусь культурну діяльність, збірні читання й доповіді, запросили теж і мене.

Три рази денно ходив я туди з мисками по зупу та по ще що там варили в військовому казані. Це було і невигідно і, хоч нічого соромного в тому не було, я почувався ніяково в черзі. Вирятував мене з тої біди начальник таборового магазину, Антін Конкіль, бувший робітник з фабрики мила "Центросоюза" у Львові. Він був еміґрант з Наддніпрянщини, таким людям не вільно було поселятися і працювати на українських землях у Польщі, їх гнали кудись у глибину країни. Що пів року мусів він відновляти собі право на побут, я завідував тоді персональними справами в Центросоюзі і безліч разів ходив за ним з інтервенціями до воєвідства та до всяких інших польських урядів. Тепер він хотів віддячитися і виклопотав, зовсім без мойого прохання, що мені видавано з магазину харчі в сирому стані, відвезено трохи палива і так ми з Ренею могли господарити в себе вдома.

Мої господарі, поляки, ставилися до нас зичливо. В Коросні був великий літунський майдан, наш господар працював там, як військовий, у наземному персоналі і мусів іти в відвороті разом зо своєю частиною. Не хотілося йому йти на еміґрацію до Румунії, по дорозі він утік і вернувся додому. Реня частенько заходила з ним у балачки, він кляв Польщу, на чому світ стоїть, проклинав її проводирів, що спасали свою шкуру, а воякам наказували стріляти "цільно й поволі, щоб ні одна куля марно не пропадала". Огірчений був на злодійство в правлячих польських колах, що проциндрили величезні гроші зібрані на розбудову літунства, з чого залишилося тільки гасло "сильні, суцільні, готові!" але... до втечі, додавав гірко. Часом до нього приходили сусіди і виливали свій жаль такими ж словами, це була перша реакція в поляків на нечуваний розгром їхньої держави.

Для мене знайшлося зайняття — кожен мусів щось робити. День за днем напливали все свіжі втікачі, по найбільшій часті сільські хлопці з Галичини. Волинці йшли шляхом через Буг і Польщу, здебільшого попадали вони відразу до Німеччини на роботи. Отож ці хлопці приносили з собою вістки про те, що діється в Галичині, про останні дні польського панування, прихід большевиків і перші кроки большевицької влади, про те, що робила ОУН. Все це було надзвичайно цікаве, маса всяких подробиць з цілого краю, на їхній підставі треба було виробити собі образ того стану, що якраз там творився.

Німці відреставрували літовище й потребували робітників. Туди справляли хлопців з табору, праця зачиналася раненько, в сьомій годині, кінчалася після обіда о четвертій. Після того, як верталися вони з праці, було моїм обов'язком розпитувати їх про все, що знали, і списувати з ними протоколи для вжитку ОУН. Це я й робив, або заходячи до табору, або присилали їх до мене до хати. З дня на день призбирувалися стирти тих протоколів, що їх я передавав до Сича. Він вибирав з того, що потрібне для нас, а що можна дати німцям, що теж були цікаві, і тут зачиналася друга частина моєї праці. Щодня вранці приїздили по мене мотоциклем і в одній з кімнат нашого штабу створено перекладне бюро. На початку війни приділено Сичеві для зв'язку двох словацьких німців з мотоциклями, радіоапаратами, машинами до писання і повним канцелярійним вирядом, тепер вони працювали зо мною. Я перекладав зазначені місця з моїх протоколів і диктував їм по-німецьки до машини. Дуже мені недоладно це йшло спершу, слабий був у німецькій мові, стільки знав, що зо школи виніс, а того мало. Та згодом я набрав такої вправи, що обидва німці не встигали справлятися з моїм диктатом. Це й мені на користь вийшло, я виправив свою німецьку мову, що мені пізніше в житті дуже придалося. Велике лихо, що українці так мало знають чужих мов, навіть німецьку, що її змалку вчилися в школі. На кількасот утікачів у Коросні я одинокий був, що сяк-так міг вистогнати з себе якусь думку й узяти її на папір.

Мирослав Тураш, Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ у 1939.

Щойно тепер освідомив я собі, як сильна була ОУН і як глибоко пустила вона коріння в українському народі. Всі ті хлопці повтікали аж тоді, коли грозили їм арешти, коли посипалися на них доноси і зачало за ними допитуватися НКВД. Величезна більшість лишилася в краю. Всі вони були або районовими або підрайоновими чи просто таки місцевими провідниками в своїх селах і ніхто з них не сидів дармо в тих грізних днях. Картина була менш-більш така.

Майже всі провідні члени ОУН напередодні війни опинилися або в тюрмі або в Березі Картузькій. Дехто мусів тікати заграницю, а поважна частина пірнула зовсім у підпілля. Крайова Екзекутива ОУН була здекомплетована, Провідник Крайової Екзекутиви, Мирослав Тураш-Грабовський, пропав безслідно в поворотній дорозі з Великого Збору. Те, що залишилося з Крайової Екзекутиви, вийшло зо Львова, — з початком війни комунікація звідти була трудна і тримати зв'язок з тереном було тяжко. Вони рушили в напрямі на Стрий і спинилися тимчасово в містечку Миколаїв над Дністром. В часі відвороту польської армії в тих околицях кілька днів тривали реґулярні бої озброєних відділів ОУН з польськими частинами, про те складав зізнання до протоколу Ярослав Пришляк,50 урядовець Українбанку в Миколаєві, що мав у тому часі провід над цілою тією околицею, де ОУН, від часу схоплення Біласа й Данилишина в одному з тамошніх сіл, сильно вросла в маси.

Там була своєрідна українська республіка тих кілька днів — українська влада й українське військо — перетримала польський відворот аж до приходу перших німецьких стеж.

А по Галичині розлилося розбурхане море. Зв'язку не було ніякого, його тяжко й у нормальних часах утримати звичайним конспіративним руслом, що й казати про ті дні, коли ні поїзди ні автобуси не ходили, ні телеграфічні й поштові уряди не були чинні. Увесь тягар організаційної комунікації впав на піших зв'язкових, що ними майже виключно були дівчата. Але й той зв'язок ішов тільки від села до села в рамах району, найвище повіту, позатим кожна льокальна одиниця ОУН жила своїм окремим життям і діяла так, як її навчали в організаційних і в бойових вишколах та в дорученнях на випадок революційного зриву. Списуючи події в окремих селах, я не міг з дива вийти, як точно справно і швидко діяла ОУН на місцях. Ніхто не чекав наказу згори, ініціятива виходила знизу і всюди однаково, неначе хтось натиснув ґудзик якоїсь таємничої і сильно розгалуженої машинерії.

Кожен член ОУН розумів, що найперше треба:

а) захопити владу в свої руки,

б) знищити ворога,

в) закріпити український характер своєї території.

Як тільки фронт перенісся на українські землі, акція почалася спонтанно всюди, неначе за помахом чародійної палочки. Всі оті "районові" й "підрайонові", здебільшого молоді сільські хлопці, почали діяти. До війська ніхто з них не пішов і відхилявся від мобілізації, бо такий був наказ ОУН. І всі вони його слухали, дарма що від леґальної "Української Парляментарної Репрезентації" був заклик, щоб іти до війська й боронити Польщу. На кого були звернені очі поліції, той брав вузлик з хлібом і губився або в лісі або в сусідніх селах, де його не знали.

Де був польський начальник громади або писар — його проганяли, якщо завчасу самий не втік, на його місце настановляли українця. Від новонастановленої самоврядної місцевої влади і від старої української, де вона була, відбирали присягу на вірність Україні. Проводили ту присягу, як хто вмів, і не в словах її вага, але в тому, що низові члени ОУН розуміли її потребу. Якщо був час, скликали людей на збори, там обирали чи просто визначували нових начальників громад і кількома словами пояснювали, що від тепер діє українська влада. Зараз же вивішували українські національні прапори на церквах і громадських будинках.

Зброї в початках було обмаль: тут і там якийсь пістоль, кілька ручних ґранатів, обрізані і збережені ще з першої світової війни та з українських часів кріси. Швидко зброї більшало — її здобували. Перш усього роззброювали поліційні станиці. Поліцисти потратили голови і не знали, що їм робити. Переважно долучувалися до війська й утікали разом з ним, але де на те було запізно, або кудою військо не проходило, там попадалися в руки боївок ОУН. Рідко обійшлося без бою, поліцисти боронилися, знали, що пощади їм не буде, і жертви падали з обидвох сторін.

Команда І Куреня ВВН переходить словацько-українську границю
під Команчею в вересні 1939 року.

Все зайшле польське населення на місцях виарештувано, доки не проясниться ситуація. Вийнятки були відносно тих селян, що жили там з давніх часів і не надокучили своїм українським сусідам. Але всі вчителі, ксьондзи, "стржельци", писарчуки та всяка наволоч, що її насаджувала по селах і містечках польська влада для скріплення польського елементу і для шикан для українців, поскільки не втекла до міста — була арештована. Тільки там, де поляки жили великими колоніями й могли зорганізувати самооборону завдяки зброї, що її або з-давніше мали, або тепер від війська дістали, — залишено їх у спокою до часу, доки не буде заведено порядку деінде. На все мала прийти своя черга. Поліцистів не лишали в живих, цивільних в'язнів мали відставляти до найближчої повітової команди, як тільки наладнається зв'язок. Не без того, що й тут декому перепало, бо роз'ярення було велике, прагнення помсти за двадцять літ поневіряння, понижування і знущання, за побої, тортури й пацифікації виливалося, через береги.

Член Повітової Екзекутиви ОУН в Підгайцях, давний мій знайомий і старий член УВО, о. Любомир С. розказував мені, що коли з християнського милосердя хотів заступитися за деким з арештованих поляків, роз'юшені бойовики гукали:

— Ви забули, отче, як тікали за пацифікації? Ви не знаєте, що сталося з тим Іваном чи з таким Степаном? Дуже жаліли вас і нас ці поляки? Вступіться — а то й вам те буде, що їм.

Для них настав час розплати і поляки мусіли сплатити свої борги, не було такої сили, що могла б це спи нити. Бо хто сіє вітер — збірає в жнива бурю.

Більші військові відділи, що проходили в поспішному відступі, обстрілювали, щоб нагнати їм страху, при тому часто поляки втікали, кидаючи зброю. Менші відділи роззброювано.

Найбільше таких сутичок було в бережанському й підгаєцькому повітах. ОУН сиділа там міцно і переходили туди менші військові групки, що відбилися від головних шляхів відвороту. По найбільшій часті військо здавало зброю добровільно, за ціну, що залишать його в спокою і дозволять далі втікати, вже без зброї. Бо й що ж робити з полоненими? Ані їх замкнути, ані годувати, ані й стріляти, коли здаються. Хай ідуть у безвісті! Майже всі вони попали в большевицький полон.

На залізничому шляху Броди-Красне бойові відділи ОУН золочівського повіту здобули цілий поїзд зброї Кількадесять вагонів прерізної зброї, головно крісів і великих військових пістолів, так що ж, амуніції до них майже не було.

Тяжкі бої йшли в районі Стрия, туди, підгірською залізницею і підгірськими шляхами йшов один з головних напрямів польського відступу. Сили ОУН були за слабі, щоб роззброювати великі реґулярні частини, але горе тим, що відбилися від головної колони! Неначе оси вискакували з лісів бойовики ОУН і так само швидко зникали, забравши зброю, щоб не попасти під обстріл наступної колони.

Лягло тоді бойовиків чимало, багато невинних селян пострадало життям.

Вся ця метушня тривала лише кілька днів, приблизно від 12 до 19 вересня, коли большевицькі танки встановили зв'язок з німецькою фронтовою лінією. Прихід большевиків без сумніву врятував тих поляків, що жили компактно в більших оселях і в містах, бо за той час бойовики ОУН запаслися вже зброєю і ладилися проганяти польських зайдів з усієї української землі. Ненависть розлилася, як жовч, і коли большевики пізніше вивезли польських колоністів з Галичини й Волині, треба це в великій мірі відвести на рахунок того, що рахувалися вони з настроями української людности.

За вийнятком надзбручанських районів, де большевики прийшли швидко, бо несподівано, і де сконцентрувалися великі маси польського війська та польських утікачів так, що місцеві сили ОУН не могли б собі з ними дати ради, большевики скрізь, де прийшли, застали вже не польську владу, тільки українську. Не рахуючи міст. Не було вже від кого "визволяти" український нарід, бо визволився він самий і допомогла йому в тому ОУН. Нічого спершу большевики не рухали, жодних змін у перших днях не вводили, потверджували всю нововитворену владу на місцях, казали тільки здати зброю. Та ба! Не на те ОУН її здобувала, щоб так з легкої руки віддати її большевикам. Хлопці вправді негайно змінили жовто-блакитні перепаски на червоні, щоб якнайдовше втриматися в міліціях, але зброю поховали. Поздавали всяке військове майно, здали багато крісів, бо щось здати мусіли, щоб не збільшувати підозріння, та сховали всі скоростріли, револьвери й ручні ґранати та всю амуніцію. Ще придасться, казали. В деяких місцях пускалися на хитрощі. Закопали чи поховали в лісах усе, що їм було потрібне і два-три з них утікали за Сян. На них звалювали всю вину ті, що залишилися. Або вдавали, що йде бій у лісі з польською бандою, яка відобрала від них зброю.

Глибоко врився мені в пам'ять один момент. Я допитував якогось хлопця. В його селі — це було на галицькому Поділлі — боївка вже впоралася з місцевими справами, знищила поліційну станицю і роззброїла кілька менших груп польського війська. Стежа донесла, що наближається якийсь більший відділ, у польських уніформах та в інших. Якимсь чином цей відділ пройшов незаторкнений в інших околицях аж до того села. Дорога йшла серединою села і в одному місці, біля церкви, розширялася в невеликий майданчик. Там зроблено засідку, поставлено барикаду впоперек шляху, націлено два скоростріли й зібрано всі сили свого власного та ще й сусідного села. Все те нічого не помогло б, якби вояки мали охоту до бою, та вони були здеморалізовані поразкою і безнадійним відворотом, а до того серед них було багато чехів. Відомо, які з чехів вояки — коли зажадали в них зложити зброю з обіцянкою вільного переходу, не дуже вони й вагалися, почали складати зброю на купу, на майдані. Якщо добре пам'ятаю, була якась така домова, що старшини мали право свою зброю залишити при собі.

Це було вже добре з-полудня і поки там ішли переговори, заки дійшло до капітуляції — складання й перебирання зброї йшло поволі — підійшов вечір. Ціла та історія дійшла десь до половини, коли з другого боку стежі принесли вістку, що їдуть большевики, і справді підкотилося кілька танків, як передня сторожа. Вискочили звідти большевики, швидко зорієнтувалися в чому справа, самі закінчили роззброювання, перебрали під свою владу полонених і забрали зброю.

Все те я записую, схилений над столом, швидко бігає по папері олівець. Мій хлопець замовк. Підношу голову — а в нього сльози горохом котяться по обличчі.

— Що з вами, друже?

— Там був... там був генерал Прхала...

Навряд чи був хто більш зненавиджений тоді в цілій Галичині, як генерал Прхала. Його саботування оборони Карпатської України, його постава до Карпатської Січі, ціла його ганебна роля в останніх трагічних хвилях Срібної Землі, стягала на його голову прокляття всіх українців, що з запертим віддихом слідкували за долею своїх закарпатських братів. Він утік і виринув пізніше в Варшаві, там творився якийсь чеський леґіон і це його застукали наші хлопці на Поділлі, не знаючи навіть про те. Від большевиків про те довідалися. Не жаль їм було зброї, не жаліли, що мусіли тікати з рідного краю, — не могли простити собі, що через їхню повільність вирвався з їх рук той кат, що зашморгував стричок на шиї Карпатської України.

Не хотів би я бути в його шкурі, попавшися в руки тих хлопців!

Таке діялося всюди.

В багатьох місцях польська солдатеска жорстоко катувала безневинне населення на доноси місцевих поляків, а то просто так зо сваволі і щоб зігнати на комусь свою злість за програну війну. В руках полковника Сушка було кількасот фотознімок нещасних жертов: порозбивані прикладами крісів голови, проколювані багнетами плечі по кільканадцять разів, повідрізувані груди в жінок, помордовані немовлята. Тут не вбивав ворог ворога, тут мордував з садистською насолодою канібал не на те, щоб убивати, тільки щоб завдавати і продовжувати передсмертні муки. Коли приходить хвилина слабости супроти ворога, вистане пригадати тих нещасних бойків з-під мадярської границі, що їх помордувала польська дич — і серце кам'яніє.

Інакше було по містах. Тут не тільки здавна скупчена була більшість усього польського елементу Західної України, підкріпленого польонізаційним впливом жидівської людности, але туди в передсмертних судорогах Польщі наплила маса втікачів з західніх провінцій Польщі і там було військо. Збройний виступ у містах під той момент засуджений був би на повну невдачу.

Все ж таки українці негайно піднесли голову, так на захід від Львова, куди прийшли німці, як і на схід, що його залляли большевики. Вони вважали себе відвічними і правовими господарями тієї землі і так вели себе в обличчі і німецької й большевицької армії. Не дуже мали змоги й нагоди в тій ролі виступати, але використували кожну можливість. У Львові це виявилося в той спосіб, що українці спонтанно й масово кинулися творити громадянську міліцію і при її помочі боронити своє життя й майно перед наступом міського шумовиння, що з приходом большевиків надіялося царства для себе, а далі, щоб у той спосіб відразу в початках виявити максімум ініціятиви в закріплюванні себе на суспільно-громадських, адміністративних, економічних і культурних позиціях нової дійсности, випереджуючи і поляків і жидів.

Трудно дійти до того, звідки вийшла ініціятива і хто був організуючим центром тієї акції. Правдоподібно не вийшло те ні з одного політичного осередку, це була стихійна й інстинктовна постава всього українського населення. Найбільш рухливим та енерґійним елементом була ОУН, її члени негайно включилися в дію і використовували її для потреб своєї організації. Але вони ані не могли фірмувати ані очолити акції, бо це було б божевілля. Наші соціялісти у Львові були безмірно слабі, їх на пальцях можна б перелічити, давно вже перестали вони бути якимнебудь політичним фактором в українському житті. Їм було б найзручніше фірмувати міліцію супроти большевиків, що гляділи б на них з меншим підозрінням. Принаймні така думка була на початках, доки не вийшло на яву, що для большевиків усі українці з Західньої України були "фашисти" і що не довір'яли вони нікому. Тому то й українці тут і там пробували висувати тих останніх могіканів українського соціялізму наперед, та не довело це ні до чого, все одне большевики швидко перебрали все в свої руки й відсунули місцевих людей, навіть комуністів і жидів.

Дуже це цікавий епізод з тих часів і я постараюся насвітлити його оповіданнями кількох людей, що брали в ньому участь. Може не будуть це моменти найбільш характерні, одначе відтворюють вони атмосферу, що нею жив український Львів перших кілька днів після приходу большевиків.

Розказує студент Володимир Кранський:51

Я студіював у Кракові і 1939 рік мав бути останнім роком моїх студій. Прийшли Великодні Свята, я вибрався додому. Якраз у тому часі на день 21 березня 1939 року назначений був конґрес української студентської організації СУСОП52 у Львові і мені дали мандат делеґата заступати українську студентську громаду в Кракові. Разом зо мною делеґатами були ще Нестор Процик, мій тодішній організаційний зверхник з ОУН і Марія Кокотович. Поліція оточила будинок, де відбувався конґрес, і всіх нас запроторила до Бриґідок.

Вкинули мене в темну келію, — зовсім не було там денного світла — і страшенне вогку, аж зо стін капало. Підступив тоді до мене "комендант" камери, розбивач кас, Козак називався, що тепер рівно тридцятий раз відбував свою візиту до Бриґідок, майже ціле своє життя там перевів. Зараз пізнав у мені політичного в'язня і призначив ліжко не біля дверей, як звичайно водилося з кожним, хто свіжо прибуває до тієї камери, тільки біля себе, в кутку, де стояло кілька ліжок ізольованих від решти. Дав мені окремий кухлик до пиття води і познайомив з їхніми порядками, головно якщо йшлося про гігієнічну ізоляцію, бо майже всі в'язні були хворі то на сифіліс, то на туберкульозу, то на скрофульоз чи на іншу якусь погань. Бачив я по обличчях усіх інших в'язнів, що вони з тим погоджуються і вважаються це потрібним.

Говорив Козак:

— Це люди пропащі і вони знають, за що сидять і яка їх доля. А ви людина молода, сидите за правду і мусите рятувати здоров'я.

Дивно слухати. Це ж люди, що їх ми привикли вважати покидьками суспільности і мали вони більше пошани до українського націоналіста-патріота, як освічена польська інтеліґенція, що не щадила нам таких епітетів, як "гайдамацька дич", "бандити" "ґерої" і т. д.

Огорнула мене мерзота. Як сидіти серед тих напів зогнилих людей, що від них уже трупом заносить? Все ж таки пересидів я там пів року і за той зас багато з них померло, перед смертю виносили їх до шпиталю, щоб не вмірали в камері.

Розрадою в нашому сумному положенні було, що я не самий. Застав я вже там одного політичного в'язня, котрогось з трьох братів Качмарських, а зараз на другий день привели туди Богдана Рибчука та Ґута, якого імени не пригадую. В літі додали нам ще трьох націоналістів.

Прийшла війна. В'язнична сторожа всіляко старалася закривати перед нами той факт, раз говорили, що це військові вправи, то знову, що це гуркотить картопля, її зсипують до пивниць на зимовий запас, а далі нікуди вже було окривати правди, казали, що польська армія пішла в наступ і доходить уже до Берліна. Правдиві вістки приходили до нас через "посмітюхів" і перестукування з камери до камери.

З подвір'я чутно було голоси втікачів з заходу, це був службовий персонал різних в'язниць.

Почали звільняти всіх в'язнів, з вийнятком політичних. Моя камера і ще дві сусідні повні були націоналістів, щораз туди когось впускали. І нас не звільняли, хоч майже цілі Бриґідки були вже порожні. Чи не думають нас постріляти? Думка настирливо лізе в голову, а ми ходимо по камері й співаємо революційних пісень, ніхто вже не забороняє.

Прийшла грізна вістка: большевики підступили під Львів. Ми посумніли, хоч усе ще не хотілося вірити, що Західня Україна достанеться нашому найбільшому ворогові.

Десь близько падають бомби і гарматні стрільна, кажуть, і в Бриґідки потрапили, та не з нашого боку.

Було може 19 або 20 вересня, не пам'ятаю, загубив лік у тюремній монотонії. Під вечір прийшов до нас начальник, посоловілий, але ласкавий, і вперве, від коли ми його бачили, заговорив до нас по-українськи.

— Панове, Львів оточений нашими і вашими ворогами. Ще цього вечора будете звільнені. Хто хоче зараз іти додому, дістане провідника, хто хоче, може залишитися до ранку. Чи не думаєте, що пора нам спам'ятатися і разом станути проти спільного ворога?

Мимохіть пригадується приповідка, що "мудрий поляк по шкоді".

Більшість не втерпіли, відразу вийшли. Я Львова не знав зовсім, ніч уже запала, лишився я заночувати.

Вранці видали мені речі, було того дві добрі валізи. Сторожа така облесна, що один з них пропонував мені віднести клунки, але помогли мені друзі, що разом зо мною покидали Бриґідки.

Було нас п'ять, усі чужі у Львові. Вийшли за браму та й не знаємо, куди нам дітися. Бачимо, вулиці забарикадовані, покопані шанці, рух досить великий, і цікаво, цивільні люди кудись спішаться, військо походжає спроквола.

Хіба підемо до св. Юра? Може там кого стрінемо. А там підземні хідники повні людей, що шукали охорони від бомб. Знайшли ми знайомих з конґресу і з Бриґідок. Відразу встановився зв'язок з ОУН, мені доручено дижур на одному з підземних коридорів.

Чи день чи два там перебув я — щось не можу з часом дійти до ладу — Львів капітулював перед большевиками. Крізь вікна бачили ми большевицькі танки. Нас вислано групами по трьох у різні сторони міста на оглядини. Скрізь по вулицях купами лежить зброя, ніхто нею не цікавиться. Дійшли ми до великої площі біля театру, ого! Вже гуляє шумовиння, розбиває крамниці. Не довго й бушувало, большевицьке військо зразу ж ловило їх на гарячому. Спокійних прохожих не чіпало, та ми вирішили, що нічого більше нового не побачимо і вернулися до Юра.

Вояки ВВН на постою в Галичині

Люди розходяться по хатам, якась родина бере мене до себе на нічліг. Перед відходом дістаю наказ вранці о восьмій годині зголоситися назад.

Точно приходжу й голошуся в Нестора Процика, через якого і тут іде мій зв'язок до ОУН. На площі перед Юром формуються відділи, твориться українська міліція, скрізь порядкують націоналісти, більшість з них знайома мені з вигляду, це мої співтовариші з Бриґідок. Розсилаються відділи в різні сторони міста з наказами охороняти українців від грабунків, помагати всім, хто хоче втікати перед большевиками, збірати зброю. Це для всіх. А для членів ОУН довірочно: можливо, що дійде до зудару німців з большевиками, тоді бити по большевиках. Ми все ще перебували під ілюзією, що большевики тільки тимчасово прийшли, помагають викінчувати Польщу.

Мені передано п'ятдесятку людей з дорученням зайняти магазин зброї десь у східній частині міста в напрямі до Личаківської вулиці. Отаборилися ми на подвір'ї якогось манастиря, стягали туди зброю з вулиць і творили нові відділи. Не знаю міста, але більшість мойого відділу — львов'яни, орієнтуються прекрасно, водять мене, куди треба.

Там застали ми вже три сотні людей, звозять зброю з усіх усюдів. Людей прибуває щораз більше, пробую рахувати, вже й лік забувається, здається мені, що є около дві тисячі всякого народу. Не можна завести порядку, одні приходять, другі відходять, стараюся втримати в дисципліні основне ядро тих, з ким туди прийшов і кого вже там застав, і це мені якось удається. В війську я ніколи не служив і військового діла не знав зовсім, але знайшлися помічники, що на тому зналися. Та й не в знанні військових справ було головне діло, а в тому, щоб не стратити голови в хаосі і змусити других до послуху.

Недалеко манастиря, при бічній вулиці була наша канцелярія. Сиділи там два старші українські громадяни, незнані мені з назвища, та один большевицький старшина, що прибивав печатку на виказки приступлення до міліції. Нікого не розпитував, не перевір'яв документів, йому підсували посвідки і він без надуми ставив печатку.

Відділи з нашого пункту вешталися по цілому місті, хоч властиво до нас мала належати тільки південньо-східня частина Львова. Біля полудня прийшли вістки, що в місті є теж міліція, польська, а найбільше жидівської, майже під повною контролею місцевих комуністів. Жидівська міліція вела себе нахабно, скрізь сунула свого носа, до всього мішалася і сильно нам перешкоджала. Найважніше, в її руках були околиці головного залізничного двірця, де містилися магазини з усяким військовим добром і, дуже важне для нас, склади з харчами, яких нам дуже бракувало, бо ми мали все, крім поживи. Не було що людям давати їсти.

Постановлено в нас прогнати жидів з двірця ще таки тої самої ночі, бо невідомо, яке буде положення завтра. Зібрався відділ около сотні людей, самих вибранців, і як тільки добре стемнілося, ми рушили на двірець. Правду сказавши, пляну в нас не було ніякого, попросту треба прогнати жидівську міліцію і на те місце поставити нашу, на тому й кінець. Десь перед північчю ми, розділившися на три менші групи, щоб більш непомітно зайти на місце, підійшли під обсаджені жидівською міліцією об'єкти і зачали стріляти. Вив'язалася густа пальба, безцільна й недоладна, стріляли ми, стріляли й жиди і після майже півгодинної перестрілки жиди втекли. Якби це не виглядало дивне, на такому важливому місці зовсім не було большевицького війська, щойно після нашої стрілянини надбігли якісь військові відділи, але застали вже порядок, скрізь стояли наші стійки, оправдалися тим, що хтось нападав на магазини і ми боронилися. Ще й похвалили нас большевики, що оборонили ми двірець від "польських бандитів".

Довідався я пізніше, що теж і в інших місцях тої ночі проганяли жидівську міліцію, декуди це вдалося, а часом і ні. Нам пощастило, ми негайно взялися транспортувати харчі і над ранком на нашому пункті димилися вже польові кухні.

Три дні ми так "берегли" магазинів, зміцнивши наш охоронний стан лякаючись, чи не буде спроб відбити від нас харчеві припаси. А на четвертий день примаршувала большевицька сотня і розташувалася побіч нас. Скрізь біля наших стійок розставляли своїх вартових, большевицький офіцер обходив їх разом зо мною, він установляв і зміняв клички. П'ятого дня з'явилося вже НКВД. Не було від них жодної напасти, тільки від усіх, хто вертався зо служби в місті, відбирали міліційні виказки і зброю, казали йти додому і там ждати, доки наново не покличуть "до служби".

Стало загально відомо, що німці відступили аж за Сян, що тут зачинається вже неподільне большевицьке володіння. Для націоналістів більшала небезпека, зокрема для тих, що просто з Бриґідок пішли в міліцію. ОУН рішила нас звідти відтягнути і залишити тих, що не були ще розконспіровані. Мені наказано лишитися ще два дні і якнайбільше всього добра передати в українські руки. Не така вже це легка справа була, як на початку, большевики поволі але міцно затіснювали контролю, все ж таки роздав я селянам майже три тисячі коней, усяких військових і невійськових возів та й іншого добра, що попадало під руки.

А над вечір приготовив я дещо для себе на дорогу і вранці сам зник, помандрував на захід і перейшов Сян два дні пізніше в Перемишлі.

Так закінчилася моя сьомидення служба в українській міліції міста Львова".

Трохи докладніше інформації вдалося мені зібрати про Личаківську дільницю у Львові. На Личакові жило дуже багато українців, чи не найбільше в цілому Львові. Українське суспільне, культурне й економічне життя було добре зорганізоване, було там багато шкільної, студентської й ремісничої молоді, був міцний ґрунт для ОУН. Леґальне життя скупчувалося в домівці при вулиці Круп'ярській, там містилися два найрухливіші товариства, "Читальня Просвіти" і "Сокіл IV". До організації міліції в тій дільниці багато рук приклав Юрій Карманін і від нього, з першого джерела, походять ось такі інформації.

"Війна застала мене, як багато інших націоналістів, у львівських Бриґідках. Заарештовано мене в часі великої "всипи" Петра Олійника до т. зв. справи Гаїв, підльвівського села, де ОУН виконала напад на поліційну станицю і вбила її коменданта.

Вийшов я на волю в часі, коли Львів був уже оточений, була це остання група звільнених в'язнів. Я сидів на ізоляційному відділі, разом зо мною випустили Йосипа Федорику зо Сколього і Ґута-Кульчицького, працівника "Центросоюзу" у Львові. Того дня після обіду прийшов до нашої камери "пшодовнік" і незвичними досі, дуже чемними словами сказав по-українськи:

— Збирайтеся, підете на волю, тепер не буде добра ні вам, ні нам.

Звільнили нас зовсім реґулярно, віддали речі й гроші, дали посвідку звільнення.

Я пішов додому, взявши з собою Федорику, Ґут від нас відлучився. Його зараз же зловила польська патруля, завела на цитаделю і тільки чудом урятувався він від розстрілу.

Мій прихід справив велику несподіванку й радість вдома.

Та не довго я загрів там місця, по хатах ходила польська "Оброна Народова", списувала чоловіків і забирала їх ставити барикади по вулицях, то ж ми з Федорикою пішли на переховини до моєї тітки при вулиці Генінґа.

Зв'язок з ОУН у мене порвався після мойого арешту, я встиг тільки довідатися, що Крайова Екзекутива виїхала зо Львова. Не лишалося мені наразі нічого іншого, як не показувати носа з хати й чекати якоїсь зміни. Ці вістки дістав я від Вуня Макарушки, що десь тоді навідався до мене зо своєю жінкою, прийшли забрати Федорику.

Двадцять першого вересня перед обідом зайшов хтось до нас з Личаківської вулиці, бачив, як у напрямі на личаківську рогачку поїхало польське військове авто з білим прапором, мабуть здаватися большевикам. А вже біля першої пополудні з Кайзервальдських горбів почала скочуватися хмара большевиків. Стояла там частина польської зенітної артилерії, один польський старшина на моїх очах пустив собі кулю в лоб з жалю, що Польща так марно пропала.

При сусідній вулиці, Пісковій, були якісь військові магазини з харчами й боєприпасами, зараз кинулося туди грабити всяке міське дрантя.

Тепер уже годі було втримати мене в хаті. Вийшов я на Личаківську вулицю, обсервував большевицькі моторизовані колони, що в'їжджали до міста. З рушницями в руках гляділи на вікна, чи не посипляться звідти стріли.

На другий день пішов я до "Просвіти" при Круп'ярській вулиці. Зібралася маса народу, кожен хотів довідатися, як стоять справи і шо йому робити. Сказали мені там, що минулої ночі відбулася конференція українських суспільних організацій десь або в церкві св. Юра або в Студентській Домівці при вулиці Міцкевича, і там вирішено зорганізувати українську міліцію у Львові. На личаківський район — давню польську IV Дільницю — відкомендеровано багато студентів. До нашого Сокола IV прийшов відпоручник Сокола-Батька, Олег Вальчик, і закликав вислати делеґатів до "Народнього Дому", там будуть наради над організацією міста в міліціях.

Делеґатами вибрано мене і, якщо собі добре пригадую, Романа Маланчука. Зібралася велика кількість людей, понад три сотні, між ними багато знайомих. Головою зборів був годинникар Карпинець, бачив я там Яцишина, одного з директорів Промбанку, з наших ще Миколу Матвійчука та інших. На чоло висували тоді групу українських соціялістів і комунізуючих українців, щоб вони фірмували справу перед большевиками.

Головним референтом-промовцем був якийсь мені незнайомий ні з вигляду ні з назвища чоловік. Все дихало імпровізацією, ніхто не думав, що буде це на довго, всі хотіли бодай тимчасово боронити українського життя й майна перед темними елементами і виступами чужих міліцій, польської та жидівської, що організувалися рівночасно з нашою.

На кожну дільницю призначили командантів міліції, чомусь називали їх "сотниками". Не пригадую, кого послали на Личаків, я його всього один раз бачив, він опісля постійно перебував у "Народньому Домі", мене обрано його заступником і фактично вся справа лежала на моїх плечах. На місці формувалися сотні міліцистів і розсилалися по пунктам. Тоді був уже якийсь большевицький політрук і давав різні інструкції.

Для нашої станиці сформовано сотню в більшості зо студентів, я поставив її в трійки перед "Народнім Домом і ми відмаршували на Личаків. Коло Ринку перестрінув нас великий відділ жидівської міліції з транспарентами. Кричали по-польськи "нехай живе Сталін і Комуністична Партія" та співали Інтернаціонал. Ми мовчали, в повітрі застигло загострення, ось-ось дійде до бійки. Щоб якось вийти з тої ситуації, я крикнув "хай живе українська червона армія!" а вся решта гримнула тричі "слава, слава, слава!" і якось обійшлося без сутички.

Першу квартиру міліції встановили ми при вулиці Круп'ярській ч. 15. Напливало щораз більше людей, кожен щось приносив для міліції, хтось притащив скриню новіських польських пістолів марки "Віс". На швидку руку почалася організація адміністраційно-поліційного апарату. Виправлено людей по зброю й уніформи до касарень 40 піхотного полку й 14 полку уланів, розставлено стійки при важніших об'єктах, біля казармів, біля водогону на Зеленій вулиці, біля куп зброї, щоб її не розтягала львівська "гебра".53

Наша стежа донесла, що в давньому IV Комісаріяті польської поліції при Курковій вулиці організується польська міліція. Взявши трьох своїх ад'ютантів, — Романа Маланчука, Івана Смолія і Стаха Сачинського — що рівночасно були начальниками різних ділянок у нашому поділі праці, посадили ми відділ міліцистів на вантажне авто і мерщій погнали до IV Комісаріяту перебрати будинок і розігнати поляків, хочби прийшлось вживати сили. Разом було нас п'ятнадцять чоловік, озброєних крісами й ґранатами, одному при боці теліпалася довжелезна кавалерійська шабля.

Заїжджаємо під IV Комісаріят, я з Миколою Матвійчуком і ще з п'яткою хлопців вскакуємо до кімнати, решта розбігається по коридорах. В кімнаті сиділо кілька поляків, що зо страху забули язика в роті. Всі інтересенти з коридорів чимдуж дали ногам знати, наш приїзд заскочив усіх і перелякав. Заявляю, що тільки ми маємо мандат організувати міліцію в IV Дільниці і вся акція з іншого боку, це "контрреволюція". Перестрашені поляки здали все, що мали, раді, що вийшли з життям, і ми зайняли цілий будинок, перенесли туди наші бюра. Забрали ми теж сусідню стрільницю "Стрілецького Братства" і там зробили казарми для нашої міліції.

З кожною хвилиною життя нормувалося, кінчалася провізорія. До того часу ночували й харчувалися ми по своїх домах, приходили тільки на денні чи нічні дижури. Від тепер усі перенеслися до казармів, поділені були на рої, чергувалися в службі, там їли і спали. В загальному затримали ми схему сокільської організації, бо її знали найкраще.

Ішов частий зв'язок до централі української міліції в "Народньому Домі", в більшості устно, без устійненої форми звітів. Швидко завели ми лад у нашому районі. Порядок, можна б сказати, був зразковий. Спокій, ніяких сутичок, тільки по хатах робили ми ревізії й забирали зброю.

"Бой війна війною..." (Вояки ВВН на відпочинку в Карпатах)

На поляків упав пострах.

Найбільше мороки було з кримінальними справами, бо в тих часах були ми всім: і поліцією, і судом, і мешканевим урядом. Нас завалювали скаргами на злодійства й бійки, всі домагалися слідства й кари. Для підтримання поваги міліції посадили ми кільканадцять писарів, що пильно списували всі жалі, але кінець-кінців щось треба було з тим зробити, на нас же лежала відповідальність і громадяни мали до нас довір'я, будь вони українці, поляки чи жиди.

Шефом кримінального відділу найменував я Макса Рачинського. Височенний тип, з неголеною бородою, яких 35-40 років. В ранній молодості мав комунізуючі нахили, потім цілком пристав до нас і надзвичайно був активний у всякій громадській праці, хоч обсіла його велика родина, в нього було дванадцятеро дітей!

— Максе — кажу йому — оце важлива справа для вас. Ніхто її ліпше не потрапить виконати, від вас залежить не тільки слава, але й саме існування нашої міліції. Коли ви провалитеся — нас розженуть.

Заімпонувало це Максові страшенне. Затягнув шолом і шинелю, вибрав собі кількох типів такого самого ґатунку і почав "урядування". В скорому часі скарги змаліли, злодії поховалися. Тільки час до часу доносилися крики з його канцелярії, це Макс на місці вимірював справедливість.

Шефом постачання в нас був Льолько Сторожук. Влаштувався він дуже просто: щоранку виїжджав за рогачку і конфіскував телята в жидівських купців, видаючи їм реквізіційні квитки. Не було інакшого виходу, апровізаційні труднощі були великі, від нас вимагали роботи, а харчів ніхто не давав.

Цілий тиждень, а може й довше, урядували ми без ніяких перепон. А тоді приїхав до нас енкаведист з двома вояками. Оглянув наші посвідки на ношення зброї, видані Головною Командою української міліції, говорив по-московськи, дуже чемно. Забрав нам одну автомашину і заповівся на завтра приїхати по зброю, що її ми звідусіль настягали і зберігали в нашій станиці.

Другого дня об'їхав я з ним усі наші пункти. Зброї було до чорта й трохи, ґранати, шаблі, багнети, кріси й кулемети. Ані одного пістоля і дуже мало амуніції — це все наші хлопці з ОУН завчасу "засмитрили", як кажуть у Львові. Цілий день їздили ми з двома автомашинами, не встигли всього забрати. Саме за пістолями він найбільше розпитувався, ми пояснювали, що це зброя мала, мусіли розкрасти її люди в самих початках, заки ще зорганізувалася міліція, ледве потрапили ми назбирати трохи для власного озброєння. Слухав уважно, та видно було, не здурити його, знав він, що в траві пищить. Казав мені зайти до нього на другий день до свого бюра в маґістраті.

Зайшов я туди в назначений час і застав ще одного енкаведиста. Дуже приязно мене прийняли, по короткій вступній балачці — до діла.

— Де ви були до війни?

— У Львові.

— Ввесь час? У батьків?

— Ні, я працював якийсь час у Катовицях і перед самою війною поляки мене евакуювали.

Дивиться на мене значуче.

— То аж до самої війни перебували ви на заході?

— Егеж, у Катовицях.

Поклав мені руку на плече.

— Де ви були, ми знаємо. Але забудьмо про те. Нам ідеться про те, щоб ви зрозуміли, що "нужно начінать новую жізнь".

Сиджу ні в цих ні в тих, не знаю, що казати. Ото! Мабуть не вийду вже в цієї канцелярії.

Енкаведист продовжує, що цими днями народні міліції будуть розв'язані, на їх місце постануть інші, постійні.

— Вчора я дивився на вас, як ми їздили. З вас був би хороший командир. Скільки вам літ?

— Двадцять п'ять.

— Оце й добре. Чи не поїхали б ви у "воєнне учіліще"? Вдаю захоплення тією пропозицією, це щось наче в сам раз для мене, а на думці мені, щоб якнайшвидше вирватися з тої кімнати.

— Ви не лякайтеся нас, ми покликали вас, як людину, що з нею хочемо співпрацювати.

Он куди стежка в горох!

Вийшов я з кімнати — сорочка на мені геть чисто мокра, до плечей прилипла.

Того самого вечора передав я справи Романові Маланчукові, як мойому заступникові, і зник з міліції".

 

------------------------------------------------------------------------

[50] Пізніший член Організації Степана Бандери.

[51] Псевдо. Живе на американському континенті.

[52] Союз Українських Студентських Організацій в Польщі.

[53] У львівській говірці: шумовиння.