III. РОЗДІЛ

ДОРОГА СТЕЛИТЬСЯ НА ЗАХІД

На Клепарівському двірці. — Несподівані товариші дороги. — Напрям на Янів. — Наздоганяємо німців, — Хто правцюе, той удома не ночує. — Віднаходжу Реню у Шипі. — Возом до Яворова. — Пішки на Перемишль. — Вояки підвозять. — На мості в Радимні. — З автоколоною до Перемишля. — Вінчання наоспіх. — Пошлюбна подорож на танку. — В Коросні. — Переляканий кацап. — В ролі польських утікачів. — Хата фабриканта ґуми. — Штаб полковника Сушка. — Стріча з Бойдуником і Барановськнм. — Ніяких надій на німців.

Іду обережно, ховаючись під кам'яницями, щоб знову не наскочити на міліційну стежу. Пустка скрізь, живої душі не видно. Мені треба на Яворів, навіть не знаю, яким шляхом, хіба Янівською вулицею? Коби вийти за Львів, а там побачимо. Цікаво, чи большевики спинилися у Львові, чи йдуть ніччю далі?

Серед таких думок підходжу до залізничого двірця на Клепарові. Горять величезні магазини вугілля під голим небом, зайнялися від бомби. Ясно, як у день, і якесь несамовите явище: .пломінкий вогонь б'є аж під небо, але горить спокійно, а довкола ні одної живої істоти, тиша, як у пустелі, тільки тріскотить вугілля під вогнем.

Ще трохи і передо мною двоє людей. Наздоганяю і якийсь час ідемо разом, я одною, вони другою стороною шляху. Хочеться знати, хто вони, але ні вони до мене ні я до «их не підступаємо. Чую, час-до-часу перекидаються кількома словами по-польськи, їхня польська мова якась кострубата. Цілий час здається мені, що їх звідкись знаю, вже я майже певний, що це українці. В одній хвилині неначе заслона відкривається десь у моїй голові і пізнаю їх: один — це Богдан Катаман, він працював у редакції "Українських Вістей", другий — Федюк, молодий ще, викладав у кооперативному ліцею.

Підходжу й вітаюся, радіємо, вкупі ліпше й веселіше ідеться. Їм дорога на Перемишль, там Дмитро Паліїв і його група визначили собі збірне місце. Власне, цей шлях веде на Янів, їм краще було б на Городок, але комбінують, що головним трактом маршує військо, легше пробиратися бічними дорогами.

Ми мусіли б розійтися десь коло Янова, бо я йду до Шкла. Є правдоподібність, що потім теж піду до Перемишля, там Реня була гімназійною вчителькою в "Українському Інституті для дівчат", там мешкання має і речі напевно якісь залишила. Чи не краще б нам усім зайти до Шкла, припочити трохи, а потім далі разом до Перемишля?

Нехай і так, тримаймося вже разом.

Коло півночі наздоганяємо німців. Це задня сторожа, кільканадцять вояків, самі молоді хлопці, всі добровольці. Гарно зодягнені в своїх польових одностроях, чемні й увічливі. Питаються про новини зо Львова, знають уже, що "ді руссен" є під Львовом, та невідомо їм, що Львів зайняли большевики. Дістали наказ відступати, головні колони маршують на захід від самого ранку, вони охороняють відступ на тій дорозі.

Тяжко з німецькою мовою, не багато виніс зо школи, але якось порозуміваємося. Постояли ми трохи, курці позакурювали. Ідемо далі, кушпеляючи черевиками по тракту, бо ноги щось наче притомилися.

По обидвох сторонах шляху густий ліс. Це славні янівські ліси, тягнуться ген далеко, аж під Замостя. Колись ішли туди загони Хмельницького в марші на Польщу. Тут десь ціла польська дивізія ховається, лячно трохи. Приспішуємо кроку.

Вже і Янів минули, пора б розпитатися про дорогу, нема кого. Ось шлях піднімається вгору, видно закрут. На боці недогоріла хата — хтось сидить там. Вояк, українець у польській уніформі. Це його хата згоріла, його частина переходила недалеко, відступаючи на схід, майже не було там офіцерні, саме вояцтво, ніхто не знав, що й куди, от він і лишився позаду. Вдома нікого не застав — хата згоріла, жінка з дітьми мабуть на другому селі.

Питаємося, чи далеко до Шкла. Ні, не далеко. Трактом іти б кілометрів з десять-дванадцять, а коли б перетяти закрут долиною, буде не більше три кілометри, за годину і ми вже в Шклі. Тільки вважати: біля хати з бляшаним дахом звернути наліво, потім роздоріжжя з хрестом — знову наліво і біля великої груші ще раз наліво. Ввесь час тільки наліво.

Я за тим, щоб іти шляхом. Нехай і три години, але певно зайдемо, куди блукати поночі незнаними околицями. Мої супутники переголосовують, щоб вибрати коротшу дорогу, навіщо тюпати кільканадцять кілометрів, коли от чоловік говорить, що за годину ми на місці.

Не дурний то вигадав, що "хто правцює, той удома не ночує". Найперше, зійшли ми вниз у село і загубилися в вуличках. Вийшли на майдан, перехопила нас німецька сторожа, якийсь відділ війська розложився тут ночувати. Вартовому розказали ми, куди йдемо.

— Навіщо вам волочитися вночі, от я зараз розбуджу людей з першої-ліпшої хати, там і заночуєте.

— Дякуємо, нам дуже спішно, можемо не застати вже наших родин, вернуться, шукаючи нас, коли довідаються, що Львів упав, готові ми розминутися з ними в дорозі.

Вояк хотів би балакати ще, нудно йому стояти. Але як це, що в воєнному часі та ще й уночі вдається він у розмови з чужими людьми? Для форми тільки спитався, чи є в нас зброя, і відповіді не ждав. Якби так большевики — до ранку не пустили б. Треба йти. Значить — увесь час наліво, так казав чоловік. Пів години, година. Чи не колом ми йдемо, бо ось наче той самий майдан, тільки з другої сторони. Що за мара, таки справді він! Невже нам так до сходу сонця кодувати? Вже й назад на битий шлях хотіли б, не знаємо, куди. Хіба розбудити когось і спитатися.

Гримаємо в двері першої хати. В вікні показується заспаний дядько, боїться відчинити, хто його знає, що за люди, всяка погань тепер ходить, війна ж! Як можемо найприємніше, просимо дороги до Шкла. Як нам описав її цей дядько, то ми з того такі самі мудрі були, як і передтим. Може б прилягти десь під плотом і передріматися, заки настане день? Соромно перед нами самими.

На роздоріжжі біліє хрест. Чи не той це, що про нього говорив вояк під спаленою хатою? Наліво! Тут десь і село поділося, наче в землю запалося і ми знайшлися в свіжо засадженій соснині на піску. Ноги грузнуть по кістки, пісок сиплеться до черевиків.

Напоролися ми носом на лісничівку, вона, закрита деревами від доріжки й огороджена дротяною сіткою. Хоч як пізно, та стоїть якийсь чоловік біля воріт. Сам один тут залишився, поляк .Удаємо і ми поляків, бідкаємося, що так "ойчизна" ні за цапову душу пропала. Оказується, що ми зблудили в ліску й ідемо назад у сторону Львова. Треба тільки обернутися і тою самою доріжкою простісінько до Шкла. Далеченько ще, кілометрів з десять. Бий тебе лиха морока, та це ж майже стільки, скільки було перед нами, як звернули, ми з тракту!

Мої товариші геть охляли, ледве йдемо, а властиво бродимо по піску, високо підносимо ноги, як журавлі.

Сонце викочувалося вже поза дерева, як допиталися ми до хати, де жила Реня.

Загріли нам молока, Катаман з Федюком лягли спати, мене сон не береться. Трохи гордий я з себе, що найстарший — і найменше втомлений.

Сипляться питання, як там у Львові, що думають люди робити, як батьки, як ведуть себе большевики. Реня кожного дня з німецьким словником у руці "урядувала" на гостинці,28 розмовляючи з німецькими вояками, потішали її, що війна скоро скінчиться. Вона вихопилася з дому тільки в ґумовому плащику і з течкою білля, це мало бути всього на кілька днів.

Польське військо у відступі оминуло Шкло, зате цілі валки втікачів з заходу перевалювалися. Люди їх жаліли, давали їсти. Потім прийшли німці, "дивний нарід, сичать, як гуси", казали селяни.

Вийшли ми на шлях. Рух і метушня, одні на схід, другі на захід. Військо виглядає грізно, хоч вояки сміються і жартують. Найбільше враження на мене зробили мотоциклісти: в шоломах і в цератових плащах, у відступі двадцять кроків один від одного промчала їх по шляху ціла колона.

Ірина Книш

Розказую свої пригоди: не можу лишитися під большевиками, мусів тікати першої ночі. Реня стоїть на розпутті — і до батьків хочеться, тоді зо мною розлука, а коли обоє підемо на захід, хтозна, чи побачить ще батьків. Вагається. Може б я заждав на неї в Перемишлі ? Вона повернулася б ще до Львова, забрала б трохи речей, з батьками попращалася б. Тяжко мені розставатися з нею, а з другого боку, обіцяв батькам, що приведу її додому.

Поїдемо наразі до Яворова і там побачимо, що далі робити. До Яворова близько, коні підвозять нас туди на полудне. В місті ніхто не знає ще про упадок Львова, я перший з новинами. В "Повітовій Торговельній Спілці" маю знайомих, їм цікаво, як ставить себе кооперація в нових умовах. Інформую, що "Центросоюз" буде по-старому продовжувати свою працю, доки зможе. Багато людей тікає на захід, але більшість лишається, ідуть лише ті, що мають за собою політичне минуле.

Вони залишаються теж.

Реня рішається іти зо мною до Перемишля. Іти мусимо пішки, ніякого іншого способу туди дібратися. Дали нам у Союзі Кооператив якісь панчохи, і хусточки — все, що можна було в них дістати — і йдемо, вже в чвірку, по шляху до Радимна. Щораз минають нас військові вантажні авта, то цілими колонами, то одинцем. Чи не підвезли б? Спробуємо. Спиняємо одне авто, друге — взяли б, але за багато нас, можуть узяти тільки поруч себе, на переді, не вільно саджати з-заду, там повно всякого військового добра.

Катаман пропонує розлучитися. Рені тяжко йти такий далекий світ у туфлях, нас двоє скоріше приймуть на авто, а вони, два парубки, дадуть собі раду. Неловко якось покидати нам товаришів дороги, але й справді, як же жінці тримати крок разом з нами.

Забирає нас перше авто, пращаємося і кажемо собі до побачення в Перемишлі.

В авті два вояки, обидва молоді хлопці з Мінхену. Пливе розмова, дають нам свої адреси, домашні і на польову пошту, запрошують писати. Знають різницю між поляками й українцями. Хоч воювали з Польщею, не слідно по них ненависти до поляків.

За розмовою не завважили, як під'їхали до Радимна. Містечко по другій стороні Сяну, треба переїхати міст і перед самим мостом усіх спиняють:

— Цивільні особи висідати!

Воякам жалко нас, якби знали, що буде контроля на мості, були б прикрили плахтами і так перевезли. Може нам удасться пробратися на другий бік, подають нам місце, де стоїть їхня автоколона, вони підвезуть нас далі, аж до Перемишля.

З правої сторони Сяну широке оболоння і на ньому тисячі народу, майже самі чоловіки, хоч трапляються й жінки. Найбільше залізничників у рогатих шапках. Відступаючи перед німецьким напором, поляки евакуювали залізничий і технічний персонал, чимало добровільно тікали, тепер уся ця маса втікачів хотіла б вернутися додому, а німці не пускають через міст.

Що ж нам робити між тими людьми? Розтаборилися вони під голим небом, хто спить, прикрившися плащем і підсунувши клунок під голови, а хто стоїть купками й розмовляє. Чому ніхто не пробує перебратися через річку бродом або переплисти? Може сторожа скрізь береже переходу?

На мості стійка з кількох вояків, напереді старшина в цвікері29 і якийсь чоловік у військових чоботах і дощовику, але в цивільному капелюсі. Спиняють кожне авто і зганяють цивілів.

Іду до них. Не хочуть пропустити. Лаюся. Це їх вина, німців, що я мушу тікати зо своєї хати, не можу ж лишатися на большевицьку ласку, большевики нищать інтеліґенцію. Питаються, хто я, де працював. Заглядають у якусь лісту, натягаю шию і я, не дають мені дивитися, але ловлю одне слово — "украініше"...

Щось радяться між собою, потім до мене:

— Вийнятково вас пропустимо. Та коли ви не хочете попасти під большевиків, ідіть краще до Ярослава, не до Перемишля.

Сотні заздрих очей проводять мене за міст.

Присів я на горбочку і заки перекусив щось з клунка, що його дали нам на дорогу в Шклі — вже Реня махає на мене рукою з авта. Віднайшла наших двох знайомих, вони вишукали якийсь претекст до Перемишля і завезуть нас туди. Їй-Богу, не злий народ, ті німці, не пропадемо.

В Перемишлі я тільки додаток до Рені. Всі її тут знають і люблять, вона тут "наша пані професорка", а того голодранця в кашкеті і без краватки, що тягнеться хвостом за нею, обкидають підозрілими поглядами.

В місті вже "Український Комітет" на чолі з д-ром Володимиром Загайкевичем. Ідемо до нього, якраз вантажить свої речі на авто, вже німці проголосили, що Перемишль буде по большевицькій стороні, люди переносяться на другий бік, на Засяння.

В комітеті гамірно, якісь справи, перепустки, інтервенції, от як у кожному комітеті по цілому світі.

Німці ведуть себе коректно. Але першого дня вистріляли кількадесят жидів з-поміж купців та інтеліґенції. Лісту мали якусь, наперед приготовлену, позбірали, хто не втік, і за лістою постріляли. Кажуть, ці жиди належали до якоїсь "Ліґи для поборювання гітлеризму".

Є вже й інші втікачі зо Львова. На рогах вулиць вистоюють люди, що їм нічого робити, і тут відходить політика.

Рознеслася чутка, що всі, хто бажає залишитися, реєструються в якомусь українському робітничому товаристві. Діячем там професор Демчук, учитель гімназії. Пішли й ми туди, зареєструватися на всякий випадок. Професор Демчук радить не йти на еміґрацію, політика большевиків тепер мусить змінитися, вони приходять під кличем визволення українців і з'єднання їх в одній державі, старі речі мусять забутися.

На подвір'ї пізнав мене якийсь робітник, знайомий з дрогобицької тюрми.

— Куди будете їхати? І навіщо? Досить натерпілися ви за Польщі, час уже зажити вольним життям.

Якось не переконує мене те, на дні душі криється неспокій.

Стрічаю двох знайомих хлопців на роверах. Працювали в "Центросоюзі", зо Львова втекли на Стрий і Самбір. Там бачили якісь українські відділи в темно-синіх уніформах, чули, є десь полковник Сушко, мабуть командує ними. Тепер усе йде на захід, місце стрічі визначене в районі Коросна.

Що день, то більше українців переходить на Засяння. Дехто вже на постійне перенісся і не показується на цьому боці. Большевики посуваються дуже поволі, є умова з німцями, що найперше мусять німці опустити якусь місцевість, а тоді входять туди большевики. Це, щоб обидва війська не стрічалися і щоб не доходило до сутичок. Завтра мають прийти до Перемишля. Проголошено, що хто йде на захід, мусить перейти Сян сьогодні до шостої ввечері, після того замкнуть міст і нікого не перепустять.

В останній хвилині переважає в нас думка не вертатися до Львова. Таки небезпечно. Стільки людей іде на захід, знайдеться і для нас місце. Реня йде ще до директора своєї школи взяти трохи грошей і ввечері перейдемо Сян. Передтим хочемо одружитися, щоб іти в світ уже як чоловік і жінка.

Зробити це не легко. Священики залишаються на місці, такий наказ видав єпископ, що залишається теж. Але ніхто не хоче вінчати так на швидку руку, треба якоїсь диспензи, оповіді ще не проголошені, мене тут ніхто не знає. Відсилають мене до капітули, там знову передають з рук до рук. А час тікає, вже четверта після полудня, до шостої мусить бути по всьому. Нарешті дістав я дозвіл від о. канцлера Гриника, переконав його, що повинні бути задоволені, що люди шукають церковного шлюбу, і не ставити перешкод. Виписав мені картку до пароха одної з церков, називався він о. Маселко. Вже на кілька кроків чути, що втопив своє горе в чарці, але береться за своє діло.

Шлюб відбувся, як на перегонах. З проповідниці голосяться оповіді, а ми стоїмо біля дверей. Свідків узяли припадкових. Довелося майже вибігти з церкви і на кілька хвилин перед шостою, дня 23 вересня 1939 року перейшли ми Сян.

Засяння, частина Перемишля по лівому березі Сяну, місто мале, всього кілька вулиць. Українців жило там не багато, а тепер прийшлося там примістити кілька тисяч утікачів. Перенісся туди й "Український Комітет". Реня мала там знайому родину маляря Запорізького, там ми й заночували.

Перед нами стало питання, що буде далі. Грошей у нас, що кіт наплакав, жити з чого нема, на Засянні тіснота. Мандрувати дальше? Але куди? В Польщу, до Кракова, чи далі, в Німеччину? І як? Війна ще не зовсім скінчилася, десь ішли ще бої за Варшаву, країна не так зруйнована, як здезорганізована блискавичними воєнними діями.

Пригадав я собі, що евакуйовані українці з Підгір'я мають збіратися в Коросні. Куди люди — туди й ми. Зараз вранці вийшли ми розпитуватися, котрий шлях на Коросно, може знову підвезе нас яке військове авто. Військових транспортів ішло багато, але все в напрямі на Ярослав — Ряшів — Краків, ледве чи їхатиме хто на Коросно. Будемо шукати.

Склалося щасливо, без довгих розшуків. Посередині Засяння була невелика площа, щось наче б ринок, і на розі однієї з вулиць стояв танк. Підійшли ми, щоб приглянутися зблизька, з танка виліз вісімнадцятилітній хлопчак, рожевий, як дитина. Обмацали ми танк з усіх сторін, Реня конечно хотіла залізти до середини, ввічливий вояк помагає. Довідуємося, що відбився він від своєї частини. Вона ще вчора відійшла до Ясла, він сьогодні буде їхати за нею навздогін та ще й буде авто, що лишилося для охорони. Ось і йдуть вони, ці вояки, просимо підвезти нас до Коросна. Витягають мапу, чи це по дорозі. Так, будуть проїжджати через Коросно, можемо сідати. Врадувані влазимо на вантажник, бо від'їзд кожної хвилини, найдалі за годину. Підстелили нам військові плащі на скриньках, щоб м'ягче, і так ми рушили в нашу пошлюбну подорож.

Самі молоденькі хлопці, наші вояки, все по двадцять літ. Тільки "транспортфюрер"30 з гордістю підкреслює, що йому вже двадцятьп'ять, він чотири роки в війську. Дають нам їсти консерви, це нам дуже смакує, бо авто таки добре підтрясає. Реня ввесь час щось з ними говорить, мені чомусь не дуже до розмови.

Гарні околиці довкола, дорога спокійна, людей майже не видно. Танк гуркотить на переді, ми їхали б швидше, мусимо до нього достосовуватися.

Почав падати дощ і показується, що до Коросна не така то вже близька дорога, ледве чи будемо там перед вечором. Це недобре, бо після шостої ввечері не вільно цивільному населенню виходити з хат. Добрі хлопці хочуть нам допомогти і роблять щось, чого їм не вільно. Лишають танка самого, щоб скоріше підвезти нас, підождуть на нього в Коросні. І на тому не кінець. За яку годину заїхали ми на роздоріжжя, а в танкіста нема мапи, не знатиме, в котрий бік звернути. Один з вояків зіскакує, щоб пождати на танк, ми піддаємо ґазу. Жаль нам його, мокне на дорозі, щоб нам було вигідніше, махає на пращання рукою.

До Коросна заїхали на кілька хвилин перед шостою. Годі під ніч зорієнтуватися, що робити в чужому місті, вояки пропонують, що будуть ждати нас пів години, якщо до того часу не знайдемо собі нічлігу, вертаймося до них, вони виїдуть за місто, в першому селі заночуємо і рано вернемося. В місті примістити нас не можуть, мусіли б перше самі приголоситися в команді, а це незручно, танк ще не приїхав. Зворушує нас ця турбота й уважливість німецьких хлопців до зовсім собі чужих людей і в чужому, ворожому для них краю. Ніколи їх більше не побачимо, дають свої адреси, щоб до них колись написати.

Сиділо звідкись у моїй пам'яті, що в Коросні є один-одинокий український адвокат, Возняк на ім'я. Не мавши ніякого зачіпного пункту, не знавши ні одної адреси, мусів я шукати його, щоб довідатися, де саме збираються українські втікачі й евакуйовані. Досить швидко допиталися ми до його мешкання й побігли підтюпцем, щоб шоста година не застала нас на вулиці. Мешкав він у гарній хаті з верандою, в городі, мусів бути заможня людина. Даремно гаяли ми час, не хотів з нами говорити, не впустив до хати, від порога відправив. Довідався я пізніше, що це кацап, за польських часів соромився українців, а по-українськи час-до-часу говорив тільки тому, що в околиці було кілька наших сіл і він рахував на клієнтів звідти.

Стемнілося вже зовсім, біжимо, щодуху, щоб застати ще авто на ринку, та ба! Вже й місце по ньому застигло. Видно над'їхав танк, вояки ждали умовленої пів години й поїхали.

Тут Реня взяла в свої руки ініціятиву. Ми стояли напроти освітленого великого дому, це була ратуша в Коросні. Зайшла вона туди, представила нас за поляків зо Львова, що мусіли тікати перед большевиками. Захопила нас ніч у Коросні та й до того не знаємо, де дітися і що з собою почати. Мусіла добре грати свою ролю, бо за хвилину вийшла в товаристві дижурного урядовця з білою перепаскою на руці, що служила за нічну перепустку, і він завів нас до чудового люксусового мешкання. Кам'яничка була власністю жидів, що мали фабрику ґуми й ґумових виробів у Коросні. Коли прийшла війна, вкинули вони на авто, скільки змістилося, і чкурнули до Румунії, мали там другу таку саму фабрику. Мешкання лишили під опікою служниці з недалекого села, недоумкуватої трохи але доброї з серця дівчини. Тепер міський уряд заквартирував нас там, як утікачів, доки ще німці не довідалися про вільне мешкання і не забрали для себе.

Гаряча купіль, пухова постіль — добре зачинається еміґрація! Служниця бідкається над нами, жаліє й догоджає, дає їсти. За двадцять золотих купуємо в неї всякого добра, черевики, скарпетки, якісь спіднички і для мене шкіряну куртку-тричвертівку, виглядаю в ній, як чекіст.

Щоправда, зараз на другий день німці всадили туди якогось військового лікаря, що забрав найкращу кімнату, але вистачало місця і для нас і для нього.

Ця щаслива хвилева розв'язка мене не Едоволяла, я конче хотів сконтактуватися з українцями, довідатися, яка наша дальша доля буде, бо ж не будемо так бездільно сидіти в чужому мешканні, та ще й без грошей.

Вийшли ми до міста — скрізь польська мова, багато німецьких вояків, рух по дорогах, але крамниці відкриті, продають, що там ще лишилося. Блукаємо так без цілі, місто мале, за годину все обійшли. Ніхто не чув, щоб десь тут збіралися втікачі з другої сторони Сяну, більш правдоподібне, що затримаються вони в Сяноці. А до Сянока звідсі така сама дорога, як до Перемишля.

Нічого нам не приніс перший день.

Знову ходимо по місті. Випав дощ і ми сховалися під аркадами якоїсь кам'яниці в ринку. Багато людей туди заходить, якась німецька команда тут, що має до діла з цивільним населенням. Але, що це? Біля дверей вартовий з крісом, та зовсім не в німецькому однострої, на голові шапка-пиріжок, на рукаві жовто-блакитна перепаска. Господи, та це ж українець, український вояк, певно з якоїсь української частини! Припадаємо до нього, як до рідного, подумати — перший українець на чужині, та ще й вояк! Оказується, що це бувший січовик, з "Карпатської Січі", що є їх тут цілий відділ, заквартирований на передмісті, роблять службу на стійках перед різними урядами й важливішими об'єктами. Команду над ними має полковник Сушко і сотник С.С.31

— Де вони? — виривається мені, — може тут, у цьому будинкові?

— Ні, не тут, але недалеко звідсі при бічній вулиці, там ціла українська команда.

За пів години я вже в кімнаті полковника Сушка. Нічого не змінився, яким був таким залишився, а копиця літ проминула від нашої останньої зустрічі! Це було на саме Різдво 1931 року в Бриґідках, коли мене забирали звідти до спеціяльних арештів.32 У військовому однострої кольору хакі, в блискучих чоботях, з поясом через стан і через плече — зовсім не та людина. Є й сотник С. С. незнайомий мені, але, як оказується, земляк, сам з села Березова в Карпатах, до школи ходив у Коломиї. До цього "штабу" належали ще Ярослав Барановський і Йосип Бойдуник, теж мої знайомі, але нема їх сьогодні, поїхали до Сянока. Втікачі є теж, але не в самому Коросні, в недалекому підміському селі. Там їм відпустили школу і це називається "Ляґер фір фольксдойче унд украініше фліхтлінґе".33 Німцем там і не пахне, самі українці, але військова влада вперлася на таку назву, мовляв, щоб не дражнити нових союзників опікою над утікачами з їхнього терену.

Тим часом над'їхали Барановський і Бойдуник. У цивільних одягах, з жовтими перепасками на рукавах, на них якась військова печатка. Це знак, що вони завідують справами втікачів. Ще більше незнайомих мені людей — а все націоналісти, що колись мусіли втікати за кордон, тепер думали вернутися до краю і з самого порога прийшлося завертати назад. Барановського не бачив я ще довше, від 1930 року на весні, з Бойдуником розстався недавно перед війною, коли покинув він Галичину в часі подій на Карпатській Україні. Обидва приймають мене з холодом і байдуже, в почутті своєї важности, неначе бідного свояка.34 Як не дивно, полковника Сушка вважав я, та й не тільки один я, скритою і замкненою в собі людиною, а він з усіх одинокий направду втішився нашою зустріччю і найсердечніше мене привітав, він одинокий потурбувався, як і де я живу, чи маю що їсти, і не ждучи навіть відповіді дав мені десять долярів і п'ятдесят золотих, щоб перебути перші дні, доки не влаштуємося якось усі. Довго носив я тих десять долярів, як пам'ятку, жалко було з ними розлучатися.

Ввечері, коли закінчився щоденній рух інтересентів, я зайшов туди на розмову по ближчі інформації. Від полк. Сушка дістав я тимчасову виказку, що я український утікач, і разом з тим нічну перепустку. Він теж дав мені пістоль для самооборони, але з ним треба ховатися, бо час воєнний і за зброю коротка справа — куля.

Тоді я дізнався багато невідомих досі для мене речей, як розвивалися події в нашому внутрішньому, націоналістичному середовищі, як назрівала війна, які були рожеві надії і як ті надії розвіяв вітер. Хоч на ньому ще військова уніформа, але свої полковницькі відзнаки він відчепив і віддав німцям. Військові частини прихильно ставляться до українців, та що з того, коли вплив їх на політику — ніякий. Якесь таке дурне положення, що не знати, що їм зробити з українцями. Одне певне — німці пішли на повну згоду й співпрацю з большевиками, якраз тепер Ріббентроп удруге поїхав до Москви, витичують нову демаркаційну лінію, по якій має йти границя між СССР і Німеччиною. Як довго ті медові місяці будуть тривати, це інша справа, покищо перед українцями й українською справою нема ніяких перспектив.

Вернемося думкою кілька літ назад, щоб краще зрозуміти стан, що витворився в Організації Українських Націоналістів напередодні другої світової війни.

 

------------------------------------------------------------------------

[28] Гостинець — в Галичині: битий шлях.

[29] Окуляри без оправи, що тримаються тільки пружиною, на носі, пенсне.

[30] Керівник транспорту.

[31] Живе в Европі, з різних причин уважає недоцільним розкривати своє правдиве назвище.

[32] Гл. "Дрижить підземний гук", ст. 217.

[33] Табір для німецьких та українських утікачів.

[34] З різних боків ішов на мене великий натиск, щоб я це місце пропустив. Не можу того зробити не тільки тому, що це правда і що така поведінка провідних людей з еміґрації була водою на млин пізнішої опозиції Степана Бандери. Ми ще й тепер не вільні на еміґрації від деяких виявів своєї "великости", спертої на фіктивних проводах і урядах для цілої України, і трохи холодної води на власні наші голови не зашкодить.