II. РОЗДІЛ

ТРИВОЖНІ ДНІ У ЛЬВОВІ

Бомби в газеті. — Але й бомби на Львів. Юзьо інформує в "курнику". — Нальоти і страх в'язнів. — Зганяють усіх докупи. — Транспорт до Берези. — Поліція нас не хоче, а тюрма не потребує. — Виходимо на волю. — Пустка в "Центросоюзі". — Німецькі танки врізуються у Львів. — Польське шумовиння гуляє. — В підвалі "РСУК".18 — Нічний обстріл. — Львів у пивницях. — Большевики під Львовом. — Німецький ультимат. — З білими прапорами до червоних. — Доблесна красная армія. — Жидівська міліція хватає, українська визволяє. — Покидаю Львів.

Сидимо отак у нашій камері і нудьгуємо. Зробили з хліба кістку до гри і кілька пішаків, вирисували на столі щось у роді шахівниці до гри в кістку і проводимо над тим години. Нудьга і голод — паршива комбінація.

В камері трохи полегшало, забрали двох людей. Одного злодія випустили на волю, адвоката Падоха перенесли до шпиталю, він робив старання про власний харч, а за новими приписами тільки хворим у лікарні можна діставати харч з волі, от його й туди перевели. Дивимося крізь вікно одного ранку — кудись ведуть Падоха, іде з клунком під пахою, махає рукою в наш бік і кричить: "іду на волю!" Це дає надію нам усім, коли одного випускають, може й іншим це трапитися, можливо, що там десь у Варшаві змінили свою поставу. Що їм робити з такою масою арештованих? Та й сидимо вже майже місяць, щось треба з нами зробити, — або сюди або туди.

Не довго світили надії, бо ось за кілька днів Падох знову походжає по шпитальному подвір'ї, а разом з ним нова юрба в'язнів хлинула до Бриґідок, кажуть, тепер арештують наліво й направо, хто тільки свідоміший українець. Хтось приніс чутку, що транспорти до Берези19 йдуть цілими поїздами, з усієї Галичини.

Вже два дні не кличуть мене читати газети, нема й тієї дрібки відомостей, на яку так жадібно кожного дня чекали мої товариші з камери. Але третього дня відчиняються двері і ключник кличе:

— Книш! На коридор, газета! Підхоплююся з-за стола й вискакую на коридор. Дивним дивом газета майже ціла, один тільки кусник вирізаний, мабуть, для принципу, що все ж таки існує цензура. Садовлюся вигідніше й ладжуся перебігти очима заголовки, бо ніколи не давали стільки часу, щоб міг я перечитати все, і бачу на першій сторінці грубезними літерами: "Візита Ріббентропа в Москві. Пакт Гітлера зо Сталіном". Швидко перебігаю очима цілу сторінку, щоб встигнути схопити всю цю сензацію, та ба! Майже ціла газета про те пише, голоси з різних столиць, коментарі великої преси, державних діячів і дипломатів. Починає мною трясти гарячка, це клюється щось, чого я ще не освідомив собі докладно, але до голови ввесь час настирливо вжирається думка — війна, неодмінно війна!

Хоч як мало в нас було вісток зо світа, все ж таки знали ми, що від місяців ідуть уперті переговори західніх держав з большевиками, що в Москві ввесь час перебувають їхні уповноважені, що йдуть якісь торги. Пакт з большевиками заключать напевно, відтягається справа тому, що большевики хочуть використати ситуацію і виторгувати якнайбільше. Ні з цього ні з того, пакт прийшов, але який же ж інший від того, що його можна було сподіватися!

Не дуже й прошуся, коли ключник наганяє мене назад до камери, кортить якнайшвидше кинути бомбу між товаришів.

Це й справді бомба для нас усіх, та ще й важкого калібру. Снуємо всякі комбінації, губимося в здогадах. Маємо між собою журналіста, Сагайдачного, він розводить усякі теорії. Погоджуємося на одному, що тепер Гітлер має вільні руки і вдарить. Але куди? Звісне діло, що на Польщу, від пів року йде до того підготова в політичному світі. А може не вдарить? Може використає це тільки як останній засіб пресії? А якби вдарив, які з того вийдуть комплікації, чи розгориться нова світова війна? І як воно сталося, що Гітлер так одним махом кинув у кут усю свою антикомуністичну пропаґанду хрестового походу проти большевизму, забув про антикомінтернівські пакти, відрікся від "Майн Кампф"?20 Ніщо інше, тільки якийсь підступ за тим. Та що можемо знати тут, між чотирьома стінами і під ключем? От варто тепер бути на волі! Але, чи не прийдеться про неї забути.

Тої ночі не було мови про сон. І це була остання наша газета в тюрмі, урвалося все, і подачі зо світа і побачення.

Десь за кілька днів сидимо ми при столі і граємо в кістку. Нагло — детонація! Один вибух, другий, третій. Зриваємося з-за стола, один вилізає на вікно — видно щось якби клуби диму. Наше вікно виходило на вахід. Що це може бути? Вибух амуніції? Десь наче б біля головного залізничного двірця, але там нема військових магазинів.

На коридорі рух, це ключники гримають на в'язнів, що в усіх камерах прожогом кинулися до вікон.

— Спокій! Злізти з вікна! — і вслід за тим ординарна лайка.

За хвилю все вспокоїлося. Принесли нам саламаху і випустили на прохід. Ми відбували свої проходи в "курнику", — так називалося маленьке подвір'ячко між головним крилом будинку й ізолятором. Одне вікно ізолятора виходило на курник, у тій камері сидів наш друг Йосип Ф., або, як його називали, "Юзьо". Отож цей Юзьо, хоч в ізоляторі, якось умудрявся завше всілякі новини діставати зо світа. Він сидів уже добрих кілька місяців, ще від весни, його прилучили до однієї з більших націоналістичних справ. Скільки разів проходили ми попід його вікно, він кидав нам по кілька слів. Коли щось було важніше або цікавіше, ми приспішували кроку, щоб частіше бути під вікном.

Виходимо на курник — є Юзьо, стоїть скосом до вікна й кидає:

— Війна! Збомбили двірець! — та й щез з вікна.

Віримо тому, але й не віримо. Одначе — чули ж вибухи на власні вуха, вся тюрма ними заалярмувалася. Таки приходимо до висновку, що війна вже зачалася, тільки ми про неї не знаємо в цій дірі.

На другий день уже маємо певність. До нашої келії вкинули якогось молодого поляка. Він буй ножівничим майстром, мав якісь клопоти з податковим урядом, його там вивели з рівноваги і йому вирвалося, що незабаром прийде Гітлер і зробить порядок з тими лайдацтвами. Поліція арештувала його за ширення дефетизму і всадила до Іванової хати. Від нього довідуймося, що війна таки справді почалася, що в цілій Польщі проголошено загальну мобілізацію, але частинна мобілізація спеціяльних і технічних родів зброї ішла вже від кількох днів. Учора німці бомбардували з літаків цілу Польщу, не тільки великі міста, але й зовсім малі містечка, в одній і тій самій годині. У Львові зруйновано частину головного двірця. В місті настрої мішані, з одного боку патріотична тромтадрація, але з другого страх.

Не дуже хоче поляк говорити, він застрашений, перший раз у тюрмі, до того попався між "вивротофцуф",21 та тягнемо його за язик, пре нас цікавість.

Отже є війна. Тепер, — що вона принесе для нас, українців? І яка буде доля нас, в'язнів? Хіба по замикали нас на те перед війною, щоб випускати, тільки вона почнеться.

Гумор нас проте не покидає і ми ще того самого вечора не могли відмовити собі приємности викликати поляка в чобіт, "на волю". Сердега схопився, як спарений, добру годину простояв під дверима з сінником на плечах, поки не нагнав його сердитий ключник.

День за днем гудуть над Львовом німецькі літаки, скидають бомби. Тільки надлетять — а ключники спускають клинки на двері, щоб в'язні не вихопилися з камер і ду-ду-ду! Чуємо, як побігли ховатися в льоху. Це більше денервувало і більше страху завдавало, як самі бомби. Годі собі уявити більшу безпомічність, як сидіти ось там взаперті, знадвору доноситься пронизливе гудіння штурмових літаків, з дахів кам'яниць стріляють до них скоростріли, вибух за вибухом здрігає повітрям, здається, що бомби падають ось тут за стіною, на подвір'ї, чути навіть бренькіт побитих вікон — а вам нічого не лишається, як безрадно вижидати смерти, в той час, як ключники безпечно сидять у сховищах. Тиснулися ми під дверима, якнайдальше від вікон, щоб бодай від відламків захист знайти. І так кожного дня, часом по кілька разів на день.

Серед того — тривожні вісті. Хтось пустив чутку, що на даху Бриґідок розміщено гнізда скорострілів і легких протилітунських гарматок. Тепер уже напевно і на Бриґідки впадуть бомби!

На прохід ще випускають. Нерівномірно і на короткий час, все таки випускають. І Юзьо подає нам звідомлення, щораз більш фантастичні: Катовиці впали, Краків евакуйований, Варшава збомбардована, ОУН пішла в "зелені кадри".22

В тюрмі щораз дошкульніше. Нема вже води, кажуть, бомби ушкодили водогін, воду беруть з криниці на городі, мало її, видають по кватирці денно на особу. Тільки до пиття, не можна ані помитися, ані скарпеток випрати. В камері гаряче і нестерпний сморід.

Випускають на волю слідчих в'язнів з аполітичних справ. В канцелярії начальника урядує військова комісія, набірає добровольців. Мабуть беруть і тих, що засуджені нижче трьох років. Хто його знає, скільки в тому правди, але справді в тюрмі пустіє. Забрали й нашого поляка, залишили самих націоналістів у камері, стільки користи, що принаймні виспатися вигідніше, бо ночі від бомб спокійні.

Тільки непевність нас мучить, невже ж усю війну так сидітимемо? І як вона довго потриває, та війна? Авже ж, неменше трьох місяців, може шість. Як не як, але все ж таки це тридцять мільйонів людей і двомільйонова армія, проти Німеччини не встоїться, але й не впаде так легко. Нікому і в голову не заходило, щоі в час тих наших балачок Польща вже лежала на лопатках, її президент і прем'єр утекли за границю, а начальний вождь покинув свою армію на призволяще.

Юзьо далі преспокійно звітує: німці в Тарнові, німці в Ряшеві, німці під Перемишлем! Не довго й інформував нас, бо за кілька днів припинили нам прогулянки.

Рахуємо дні, дійшли до 10 вересня. Десять днів війни...

Щось шпортає біля колодки в дверях, якась незвична рука відкриває двері. Входить незнаний ключник, обличчя перекошене злістю, в руках папір, відчитує наші назвища.

— Забрати речі й виходити на коридор!

Не виходимо, а вибігаємо. Куди ж це? До іншої камери, а може на волю? Притаєна й несміла надія зараз же потухає, коли бачимо на коридорі довжелезну чергу в'язнів і цілу тічню ключників, — з кожної камери виводять по кільканадцять чоловік, ставляють у дворяд під стіною.

— Праворуч! Марш!

Ідемо в напрямі відділу слідчих суддів, але минаємо їх, спускаємося сходами вниз, заводять нас на коридор біля "коритярні",23 відчиняють три великі келії. Залазимо туди гуртом, де кому ближче.

Там уже повно народу, вітають нас, розшукуються знайомі. Дивуємося, чого нас зігнали всіх докупи, розказуємо один одному, що пережили за цей час і ділимося при тому вістками. Хоч і не багато знає кожен зокрема, але всі разом мають що розказувати цілу ніч.

Для мене це в більшості зовсім чужі люди, не знав я їх ні з бачення, ні з назвища, хоч мене знали або про мене чули майже всі з них.

Ввесь день кружляють літаки над Львовом, час до часу чути глухі вибухи бомб, десь далеко. Безнастанно цокотів скоростріл з даху сусідньої мабуть кам'яниці, а може і з Бриґідок. Все те денервувало й наганяло страху, хоч чомусь у цьому великому гурті людина почувалася спокійніше. А може й тому,, що ми були на самому низу і над нами два поверхи грубих мурів.

Стіни Бриґідок при землі грубезні, так що в дірі вікна, по середині якої була ґрата, можна не тільки вигідно сидіти, але й лежати. Цілий день сидів там Бодьо Гнатевич24 ще з одним другом, заглядали за літаками. Виглядали мені через те дуже відважні, — я таки волів триматися здалеку від вікна.

Всі розмістилися попід стінами, по середині камери зробилася доріжка для проходу, там ходили ми по черзі, зміняючися що якийсь час. Співали при тому різних пісень, що їх я вперве в свойому житті чув. Коли я виходив з тюрми в 1936 році, ми співали або старі революційні пісні, приклавши їхні слова частинно до націоналістичної ідеології, або стрілецькі пісні та інші воєнні мелодії. Всього дві-три пісні з повоєнної дійсности, що зродилися в таборах інтернованих. Я був здивований, як за три роки багато тут змінилося. Одну за другою співають пісень, все на маршове темпо, а все з революційного націоналістичного підпілля. І мелодії мені сподобалися, я мугикав їх під носом разом з іншими. Цікаво, чи списав хтось ці пісні і чи збереглися імена їх авторів, було б направду шкода, якби пропали вони в забутті.

Спочатку співали тихенько, далі півголосом, а дедалі щораз більша охота приходила і загули хором на все горло. Надиво ніхто з ключників не приходив лаятися. Двері відчинялися тільки на те, щоб подати саламаху і винести параші. Ключники присмирніли, десь поділася їхня бундючність, дехто з них і по-українськи пробує закидати, від декого заносить горілкою.

Ані ліжок ані сінників не стало б і для половини з нас, кожен приляг, де і як міг. Мені призначено ліжко, помимо моїх усього тридцять і трьох років уважався я вже за "старшого", це здебільшого самі юнаки.

Рано ані дзвінок нас не будить, ані звичайної перевірки нема, та ми за звичкою повставали в свій час. Не вспіли ми ще нахлептатися ранньої саламахи — кажуть нам забірати речі й виходити. Тим разом ведуть на подвір'я, під вартівню, там уже й інші стоять, націнюємо, що буде нас з півтори сотні. Кажуть, вдруге стільки взяли ще перед нами, вже їх нема, кудись забрали. Бачимо, під стінами сидить десяток поліцистів, а може й більше, у шоломах, з наплечниками, в руках кріси — повний маршовий виряд. Ого! Чи не на Березу це шлях?

Ранок гарний, погідний, але холоднувато. Був день 11 вересня. Стоїмо в гурті, перекидаємося словами, кажуть уставитися в дворяд. Паде команда: "Відчисли!" Оказується, є нас шістдесят три пари в дворяді, разом сто двадцять і шість чоловік. Ставати не кажуть по-військовому, цебто високі наперед, а що нижчі то далі до заду, ставай кожен, як хочеш. Молодняк преться наперед, жартує — трохи щирі ті жарти, а трохи в них шибеничного гумору — а "старші парубки", між ними і я, потиху собі, ззаду. Оглядаюся, біля мене о. д-р Гриньох, за мною Гнат Бійовський, начальник Роздільні "Центросоюза" і мій земляк з Коломиї, з другого боку д-р Гнатевич. Кожен тисне клунок під пахою. Зачинають брати з-переду до канцелярії, по чотирьох. Не знаємо, що діється з ними, на подвір'я вже не вертаються. Досить поволі йде та історія, навкучило вже стояти. Ось ще одна чвірка — і вже на мене черга. І раптом — процедура вривається. Чуємо піднесені голоси з канцелярії, перемовляються ключники з полі-цистами.

— Возьміть ще й тих.

— Не можу, не маю стільки людей для ескорти.

— То я їх звільню.

— А що мене це обходить? Я маю наказ узяти сто людей, а з рештою ви собі хоч голову ламайте!

Ще кілька нецензурних слів, голоси глухнуть, мабуть хтось замкнув двері.

А ми стоїмо. Чуємо, в тюремній брамі рух, це виходять наші друзі. А ми далі стоїмо. Довго там стояли чи коротко — по якомусь часі кажуть:

— Назад до камери!

Що сталося? Виявляється, що поліція дістала наказ відвезти означену кількість в'язнів до концентраку в Березі Картузькій. Визначено ескорту, по одному поліцистові на стільки то в'язнів, і все відбувалося "приписово", як каже закон. В тому часі ще всі зважають на законні приписи. Отже це мусіло відбутися так, що найперше звільняють в'язня з тюрми. Дістав він назад свої речі і гроші, якщо мав їх зложені в канцелярії, розписувався на те і з тою хвилиною відпадав з-під судової юрисдикції та діставав до рук карту звільнення з тюрми. А в тім же самім моменті доручували йому червону картку з підписом адміністраційної влади, що його наново арештують і відвозять до "місця відокремлення" — так у Польщі урядово називався концентрак. Тих підписаних червоних карточок командант транспорту приніс з собою рівно сотню і не хотів узяти ні одного в'язня більше. Тюремна адміністрація знайшлася в клопоті: приготовляючи нас до транспорту вона всім виповнила картки звільнення з тюрми, викреслила нас зо свойого евіденційного стану, приготовила зворот депозитів, не вважала нас уже своїми в'язнями. Теоретично ми вже були вільні і не належали більше до тюремної влади, а тут поліцист відмовляється нас перебрати. Начальник телефонує до прокурора — ніхто не відзивається. Лучиться з ним телефонічно на приватну квартиру — і там нікого нема. Дзвонить до поліції, до суду — даремна справа! В цей день одинадцятого вересня нікого з польської влади не було вже у Львові, а якщо й був, то зайнятий своїми справами, як утекти і сховатися. Дурна ситуація — цивільної влади вже нема, а військової ще нема і не знати, до кого вдаватися, що робити з в'язнями, яких ще добрих кілька сотень лишилося в Бриґідках. Треба їх годувати і пильнувати, а тут ціла адміністрація найрадше сама дременула б, аж курява пішла б!

Про все те довідалися ми аж увечері. Несподівано, вже після вечірньої саламахи, викликали нас знову "з речами" — тих, що лишилися з раннього транспорту. Тепер ми вже певні, що їдемо до Берези, під охороною ночі перед німецькими літаками.

В канцелярії приймає нас "пшодовнік" Гук. Цей Гук мабуть був перекинчиком з української родини, ненавидів політичних в'язнів, шкодив їм, як міг, хоч старався притримуватися коректних форм. А тепер посміхається люб'язно й говорить до мене по-українськи.

— Зараз вийдете на волю, пане Книш.

— Та що ви, жартуєте?

— Та ні, їй Богу ні, ось зараз побачите, всіх вас звільнять.

Надскакує біля нас, турбується, чи маємо всі де ночувати у Львові.

Що за біс? Та невже він тільки насміхається? Не хочеться вірити, щоб випускали, це підступ якийсь, напевно за воротами жде поліція і попадемо з дощу під ринву.

Але ні. По-одному підходимо до стола, при ньому сидить комісар, на столі купка конверт — там наші годинники і гроші, все це нам віддають за розпискою, дають кожному карту звільнення. Відразу найшлося в мене доволі грошей, бо з "Центросоюза" вплатили мені платню за останні два місяці до в'язничного депозиту, я не мав змоги тих грошей зужити.

Ще хвилина і ми вже під воротами, стоїмо в парі з Гнатом Бійовським. Заскреготів ключ, двері розкрилися і ми вибігли, хильцем, миттю опинилися по другій стороні вулиці, все ще нам здавалося, що під брамою поліційна засідка. За рогом вулиці Коллонтая пристаємо. Темно, ліхтарні на вулицях погашені, нема руху на вулицях, тут і там снуються якісь прохожі, хоч година не пізня ще, щойно минула дев'ята.

Каже Гнат:

— Я таки не йду додому. Лихий його знає, чи не прийдуть вночі.

— Я й не маю куди йти, моє мешкання зліквідоване.

По нараді умовляємося, що Гнат піде до спільних наших знайомих, а я навідаюся до батьків Рені. Якщо не знайду собі пристановища на ніч — Гнат буде ждати на мене до 11 години. А вранці стрінемося в "Центросоюзі".

Батьки Рені жили не дуже далеко, під дванадцятим номером Задвірянської вулиці. В хаті ще не спали і коли я нагло з'явився, здавалося, що це мара з того світа прийшла. В тюрмі я висох, як хорт.

Рені нема. Як тільки почали частіше падати бомби на Львів, виїхала вона на село до знайомих. Власне, не просте це собі село, а щось у роді купелевої місцевости — Шкло під Яворовом. Поїзди вже не ходили, якийсь фіякер25 згодився завезти за доброю заплатою.

Сюди перевезено мої речі з давньої квартири, бібліотеку, і тут мені запропонували залишитися. В місті, кажуть, спокійно, життя йде нормально, тільки щоденні нальоти денервують.

Тієї ночі, після двомісячної боротьби з блощицями, ждав мене королівський сон на чистій постелі.

Вранці йду до "Центросоюза". Ранок удався гарний і соняшний, насолоджуюся прогулянкою, іду пішки, трамваї не ходять. Бюра "Центросоюза відкриті — але порожні, я самий там. За хвилю приходить Йосип Курилко,26 Голова нашої. Ради Службовців Центросоюза, вітаємося сердечно, він розказує мені, що тут діялося за моєї відсутности, що дирекція "Центросоюза — не дуже похочувала інтервеніювати за мною, лякалася репресій, але таки мусіла, під натиском організації службовців і Рені. Розповідає теж про ситуацію на фронті. Ані з газет, які ще виходять, хоч не всі і в зменшеному об'ємі, ані з радіо нічого не розбереш. Але в місті повно втікачів та евакуйованих з заходу, розказують, що німці зайняли вже Перемишль, от-от і будуть у Львові.

Посиділи ми трохи, побалакали, запросив мене Курилко на обід. Це було полудне. Не вспіла господиня подати обіду — далася чути сильна стрілянина. Гарматні стрільна падають на місто, знявся вогонь, горить якийсь більший об'єкт у середмісті. Безнастанно тиркочуть скорострілн, десь з західньої сторони, від Богданівки чути густу крісову пальбу. На Вулецькій горі, де мешкав Курилко, раптом зароїлося від вояків. З усіх сторін з'явилися, видно, помучені, в запорошених черевиках, маршували у відступі. Ходять між хатами, п'ють воду, крутяться безладно — ні одного офіцера між ними. Повітря наелектризоване — навколо поляки, кілька лише українських родин живе в тому закутку на горі, бояться погромів. Вистане доносу когось з сусідів — і ви на ласці солдатні, що в розпачі і в лютті за програну війну.

Все позаходило до хат, боязко виглядають крізь вікна, та воякам нічого не в голові, от коби спочити. Стріли не вгавають, раз-у-раз тріскотнява біжить повітрям, гармати далі б'ють, тільки літаків ще не чути. Стріли наче наближаються, вже й літаки на небі появилися, всі в переполосі збігаємо до пивниці.

І нагло тиша. Ні одного стрілу. Курилко висунув носа з пивниці — нема вже й вояків, зникли, як дим.

Треба мені йти. Обережно, не то йду не то скрадаюся вулицею Сапіги, біля техніки стійки не пускають дальше, завертають назад, кажуть, німецькі танки вдерлися до міста аж до костьола св. Єлисавети. Не мавши де подітися, заходжу до будинку Ревізійного Союза Українських Кооператив, недалеко звідти, при Техніцькій вулиці. Застаю там кількох знайомих, що їх, як і мене, заскочила стрілянина в місті, не можуть вернутися додому. Між ними ревізор Грещак, шурин Сеника-Грибівського. Рішаємося заночувати тут, а там побачимо, що буде завтра. Щораз забігає хтось з міста, розказують, що перша паніка вже минула, спочатку думали, що німці з одного наскоку займуть ціле місто, та вони дійшли тільки до перехрестя вулиць Городецької і Сапіги, вернулися на Богданівку. На українців пустився ляк, польське шумовиння піднімається. Зараз на початку війни проголошено в радіо і в пресі заяву льояльности українських послів з Василем Мудрим на чолі, передавали теж якийсь заклик митрополита Шептицького і це на мить поляків заспокоїло. Але хтось чув по радіо наказ Костека-Бєрнацкого,27 щоб творити міліції для оборони і нищити притаєних внутрішніх ворогів Польщі — пряме під'юджування вулиці до погромів національних меншин. По вулицях справді ходять підростки з крісами, декого вже арештували, дехто пропав у тій суматосі. Небезпечно тут сидіти, всім відомо, що це українська установа, кожної хвилі може надбігти якась польська банда. Та куди підемо під ніч?

Уже й голод дає про себе знати, змилосердилася над нами жінка сторожа, винесла щось їсти.

Полягали ми на цементовій долівці в коридорі біля пивниці і так перебули до ранку.

Наступний день пройшов трохи спокійніше. Десь за містом далі торохкотіли стріли, догоряла запалена вчора Скарбова Палата, тут і там літаки скинули кілька бомб. Одна з них упала в Єзуїтському городі недалеко від нашого будинку, вбила тільки одного чоловіка, якогось машиніста з Кракова. Дивна людська доля! Цей машиніст провадив останній поїзд з Кракова до Львова, кілька днів їхав під обстрілом літаків, щасливо добився до Львова, щоб тут знайти смерть від відламка бомби.

Під вечір хтось сказав, що вже вільна дорога аж До залізничого двірця і ми розійшлися по хатах.

Недалеко нашої кам'яниці поставлено впоперек вулиці барикаду, посередині барикади невеличка гармата, націлена дулом на південь, біля неї вояк на стійці. Як тільки минула перша паніка, хтось крикнув: "Ставити барикади! Боронити місто! "Нє дами Львова" Якась розістеризована баба кинулася виривати кам'яні плити з хідника. Потім прийшло військо, поправило ці барикади, що мали бути запорою проти німецьких танків, на перехрестях поставили гармати. В моїй околиці до самої капітуляції ні одна з тих гармат не вистрілила, тільки й руху біля них, що три рази на день польова кухня привозила їсти воякам.

Всі сидимо вдома, ніхто не йде до праці, тільки балакають безнастанно. Настрої дуже поділені: одні горлають у патріотичній екстазі, другі мовчать, похнюпивши голови. Життя в кожній кам'яниці на половину перенеслося до пивниці. Одна жінка в нашій хаті знесла туди матрас і за цілий тиждень, до капітуляції, не рушилася звідти, там їй і їсти приносили.

Вдень — нічого замітного. На залізничому двірці розбили якісь магазини і тепер їх розкрадають. Везуть усяке добро на візочках і тачках, а то просто й у мішках на плечах тащать. Патріотизм патріотизмом, але борошно і цукер — ласі речі, чому б не поживитися?

Нема води ані світла. Воду беруть з криниць. Одна така криниця є в м'ясарськйі фабриці "Центросоюза", зараз при рівнобіжній вулиці, під ч. 25 Львівських Дітей. Викопано її на резерву, якби попсувалися міські водопроводи. Тепер сторож запустив у неї вужа з ґуми і три рази денно видає воду сусідам. Стоїть довжелезна черга, силкуються говорити по-українськи. Один каже, що його жінка — з українців, друга пригадує собі, що її мати хрещена в церкві св. Юра. От тобі і "польскі Львуф"! Якби так українська влада — і нюху б не стало після поляків!

В магазині "Центросоюза" великий запас яєць. Продають їх родинам працівників по зниженій ціні, купую і я дві великі скрині для своїх майбутніх тестів, хто знає, як ще буде з харчами.

Літаки далі кружляють над Львовом. Люди вже до них привикли. І бомби рідко падають, тільки на військові об'єкти, скидають їх дуже прецизно.

Зате тільки надійде сумерк — міняється обличчя міста. На вулицях рух, як перед війною. Це найбезпечніший час, коли вже нема літаків і ще не почали стріляти гармати, кожен хоче використати його, навідатися до знайомих, справи якісь полагодити. Для мене тоді найбільш загрозливо, — військові стежі ходять від хати до хати, перевір'яють документи, забирають молодих людей до всяких робіт для війська. Тоді теж і "страж обивательска" гуляє. Тяжко рішитися, що краще, чи вдома сидіти, чи йти кудись. Найбільше шукають по пивницях, отже я тоді сиджу в кімнаті.

Година-дві і життя знову завмірає. Бо точно в півночі зачинають грати німецькі батерії. Б'ють не сальвами, тільки окремими вистрілами що кілька секунд. Калібер невеликий, не так шкоди від того, як нервування. Невідомо, яка частина міста прийде на чергу цеї ночі. А то візьмуть на приціл якусь вулицю і що десять-п'ятнадцять метрів падає стрільно по дахах і вулицях, наганяє страху людям. Зараз другої чи третьої ночі попала під обстріл Задвірянська вулиця. Я ще й штанів не натягнув, як усе проминуло, стрільно зачепило за обдашок нашої кам'яниці і розірвалося десь на вулиці.

Десь подівся в мене перший страх перед бомбами й гарматами, я чудово висиплявся б, — якби мені дали. А то, тільки зачнуть бити десь по місті, а вже ду-ду-ду, все біжить по сходах до пивниці. В мене сон твердий і я того не чув. Але термосить мною мати й тітка Рені, щоб залазити в пивницю.

— Швидко, швидко, вже стріляють!

Я щось бурмочу спросоння й обертаюся на другий бік. Тоді мене просто стягають з ліжка і я одягаюся.

З другої кімнати чути голос:

— Не йдіть! Не слухайте дурних бабів!

Це мій тесть. Нічого собі не робить з бабської біготні, спокійно лежить у ліжку, один раз тільки був у пивниці і то вдень, подивитися з цікавости.

Мабуть не тільки в жида хворобу, але і в людину страх можна вмовити. Коли мене так кілька разів наніч алярмували, я й справді почав лякатися і потім сам уже сходив до льоху.

Хоч і не переливки це" — війна! — та на світ дивився я радісно і, помимо ляку час до часу, не покидав мене гумор. Найголовніше — я на волі, не давлять свідомости тюремні мури.

Правдивий страх прийшов аж після того, коли проголошено в радіо 17 вересня, що Червона Армія перейшла Збруч, щоб визволяти Західню Україну й Білорусь з неволі "панської Польщі" і "боронити мирне населення" перед сваволею польської салдатні. Від того справді муравлі під шкурою пробігли. Неначе два велетенські млинські камені наближаються до себе і за хвилину на порох змелять усе, що між ними. І нема з ким поговорити, порадитися, розгубився всякий зв'язок. Замкнений в обложеному Львові, як у горшку, як той заєць, що ані йому вискочити, ані виплигнути.

Вже на другий день большевики підступили під Львів, оточили його від сходу й південнього сходу, стали на лінії між Винниками і Львовом, дожидали кінця. Який той кінець буде, не могли знати люди по пивницях. Пускалися фантастичні вістки, що аж тепер німцям буде капут — Червона Армія прийшла рятувати Польщу від Гітлера. То знову, що німці стоятимуть, а большевики будуть здобувати місто. Для більш тверезих щойно тепер став ясним властивий сенс пакту Ріббентроп-Молотов: поділилися Польщею і так їй прийшов неславний кінець.

Знайшлися такі, що бачили большевиків на передмістях Львова. Суперечні собі оповідання то розводилися над їхньою силою і кількістю, то зневажливо і з погордою говорили про їх зовнішній вигляд. Годі в тім визнатися, та скоро наочно про те переконаємося.

Над містом тисячі білих карток, то підлітають догори, то спадають вдолину, вітер крутить ними, на погідному небі виглядають, як стадо птахів, що не може рішитися, в котрому місці сісти на землю. Це летючки, скидають їх німецькі літаки. Дають двадцять чотири години до надуми, щоб здаватися, після того грозять зрівняти місто з землею. Жінки й діти та неозброєне цивільне населення може вийти з міста шляхами на схід і південній схід, подано докладно, куди можна йти. Кличуть здаватися, дальший опір безнадійний, принесе величезні втрати і знищення міста.

Жах упав на людей, чомусь усі думали, що поляки не будуть здаватися і німці свого слова дотримають, пустять тисячку літаків на Львів, залишать купу згарищ. В нашій околиці не видно багато війська, але, кажуть, на передмістях і коло деяких добрих для оборони об'єктів, як ось цитаделя, розташувалися гурми вояцтва. Навколо Львова вінцем обставлено батерії гармат, амуніції вистане хоч би й на місяць. Цікаво, протилітунських гармат майже не чути, крім кількох десь під цитаделею. А останнього пів року перед війною ішла шалена акція за т. зв. ПОП (Пожичка оброни пшеціфльотнічей), здирали примусово гроші з кожного індивідуального податника, з кожного торговельного і промислового підприємства. Скільки я самий зужив часу по всяких податкових достойниках, на вечері й підвечірки з ними, щоб рятувати "Центросоюз" перед надмірним оподаткуванням на ПОП, скільки хабарів підсунули ми різним грубілим і тоншим "рибам"! Зібралися колосальні гроші й усе те пішло чортові в зуби. Самі поляки розкрали свою Польщу.

Остання ніч. Ультимат минає на другий день вполудне. Вже й гармати не б'ють, навіщо, коли й так завтра час буде. Ані з нашої ані з сусідніх кам'яниць ніхто не вибірається тікати зо Львова через Зелену і Личаківську вулиці — як гинути, то згинути, але в себе, на свойому місці. Не йду і я. Якби так на захід, у німецьку сторону, пішов би й батьків Рені взяв би, але до большевиків іти не хочеться. Хоч вони й "визволяти" прийшли, але смерть у них певна, скоріше чи пізніше, а тут кожен має надію, що бомба впаде десь інде, тільки не на нього. Настрої в людей — щось ніби надія перемішана з резиґнацією, ні сліду вже в поляків чванькуватого "нє дами"! Люди стоять купками по брамах, гуторять про всячину, якісь жінки йойкаються. А потім усі поснули. Що принесе день?

Ще добре до полудня рознеслася вістка про капітуляцію. Хтось бачив у місті, як їхала польська делеґація на схід з білими прапорами, ішла переговорювати з большевиками, від пертрактацій з німцями відмовилася. Є чутка, що це під впливом жидів, що військова команда, як тільки почула про перехід границі Червоної Армії, хотіла скласти зброю, але жиди зложили величезні гроші, щоб витримати, доки большевики не підсунуться під Львів і тоді здати місто в їхні руки. За хвилину нова вістка. Вже здаються, скидають зброю на купи, вояки розбігаються по хатах і просять цивільних одягів, не хочуть іти в полон. Справді, десь зникла стійка біля нашої гармати. Личаківською вулицею в'їжджають уже большевицькі танки, туди купами збігаються люди дивитися на "чубариків", таку назву дали большевикам.

Покищо переважає в людей цікавість. Ще не чути розмов, що буде завтра, ані за Польщею не жаліють, кожному цікаво поглянути на "доблесну Красную Армію". А вона вже вмашеровує на вулицю Сапіги.

Іду і я подивитися. їдуть величезні танки, і не думав, що можуть бути такі великі. Досі я бачив танки або на парадах, коли верталися з літніх маневрів, або в кіні. Та куди їм до тих колосів! Рахую: один, другий, десятий, двадцятий — і лічити надоїло. Женуться скоро, з кожного виглядає вояк у беретці, махають руками до людей. Освоїлися вже, бо як тільки входили в місто, націлили гарматки на вікна, сподівалися стрілів.

Другою стороною вулиці, повз них, їде кіннота. Люди малі, миршаві, паршиво зодягнені, дехто в полатаних одностроях. Лиця загорілі, багато косооких монголів — мабуть якась азійська частина. Скалять зуби до людей, вдаряє білина зубів на тлі засмалених облич. Та сміються до нас, помахують руками, щось вигукують, але гармідер такий, що нічого не розумію. їде їх маса. Майже годину стою і кінця не бачу. Пригадую, як у першій світовій війні під час другого приходу московської армії до Галичини попри нашу хату два дні і дві ночі безперебійно переливалася московська кавалерія. Та тоді вона була гарно зодягнена, в баранячих шапках з кольористими днами, з кинжалами за поясом, пригравали на балабайках та інших якихсь інструментах, чудували людей танцями на конях в часі їзди. А тепер — щось не віє від них страхом, тільки свідомість величезної маси притолочує.

Що мені робити? Чорт його знає, яка буде політична ситуація, нічого сам не вигадаю. Заки зловляться якісь контакти, мине добрих кілька днів, може й довше. Невідомо, чи большевики підуть далі, за Львів, аж до Сяну? Це виглядало б логічне, коли судити з їхньої радієвої проклямації при переході Збруча.

Поки так б'юся з власними думками, вже й вечір настав. Завтра настане в місті інша влада, інші порядки. За одну ніч узяв дідько Польщу, говорить хтось за мною. Якийсь старший чоловік.

Хіба піду довідатися, що будуть робити в "Центросоюзі". Недалеко, при сліпій Еулиці вбік Потоцького, жив директор "Центросоюза", Юліян Шепарович, треба піти запитатися, які пляни в кооператорів. Наразі їм ще найменше лякатися большевиків.

В Шепаровича застаю Романа Купчинського, обидва неначе спокійні, та під удаваним спокоєм видно нервове нап'яття. Довідуюся, що багато українців тікає зо Львова на захід, дехто поманджав відразу вполудне, як тільки почали большевики входити в місто.

Купчинський розказує, як то було перед двадцяти роками в Україні, коли большевики займали якесь місто. Вже першої ночі гуляла Чека. Тут мабуть зачнеться це пізніше, ані сьогодні, ані завтра покищо нема чого лякатися, але прийде напевно, 6ольшєеики не були б большевиками, якби не вистрілювали немилих собі і ворожих режімові людей. Він сам не знає ще, на яку стати, не дуже хочеться скитатися по еміґрації на старші роки, але мабуть таки прийдеться.

Шепарович нікуди не рухається. Його дружина захворіла, син щойно з операції сліпої кишки вийшов, сьогодні перший день удома. Він їх не кине і сам не піде. Большевики вже проголосили, щоб завтра в звичайній годині всі ставали до своєї нормальної праці і він переказав, кому міг, щоб о восьмій годині всі, хто ще живий у Львові, прийшов до праці на своє місце: централя "Центросоюза" і навивальня ниток при вулиці Зіморовича, фабрика мила, фабрика свічок, паківня чаю і какао — при вулиці Потоцького, роздільня і м'ясарська фабрика при вулиці Львівських Дітей, всі м'ясарські крамниці по місті, ґалянтерійний магазин на головному двірці, — все завтра зачинає працю.

Надума в мене коротка. До праці не піду. Але побуду кілька днів у Львові, подивитися на нове життя, може ще з ним побачуся. Хотів би дістати гроші зо свойого пенсійсного фонду в "Центросоюзі", мало в мене грошей на дорогу. Дістаю від Шепаровича тим часом п'ятдесят золотих, — це ввесь мій капітал.

Надворі вже зовсім темно. І тихо, майже не видно нікого. Може большевики видали заборону ходити вночі? Все таки, пройдуся трохи по вулиці Сапіги, так довго сидів у хаті, кортить походити по свіжому повітрі. Іду поволі, заглиблений у думках. Напроти костьола св. Єлисавети:

— Стой!

З-за рога вулиці виходить кілька людей, у шоломах, з крісами через плечі. Большевики? Ні, львівські жидки. Мабуть міліція так хутко сформувалася. Світять ліхтарками, бачу червоні перепаски на рукавах.

— Документи у вас єсть ?

Силкуються говорити з-московська, слабо їм іде.

В Польщі ніхто на вулицю не вийшов без документу, — витягаю свою книжку з Суспільної Обезпечні, щоб показати, що я "робочий чоловік".

Жидки присвічують, приглядаються. А щоб ти скис! Бачу між ними знайомого комуніста, сидів колись зо мною в Бриґідках, дуже добре пригадую обличчя — назвище забув. Він тут за верховода, видно, пізнав мене теж.

— Ви підете з нами.

— Куди?

— Тут недалеко, до нашої команди.

— Слухайте, громадянине, нікуди я з вами не піду. Я людина спокійна, вертаюся додому.

Жидки настовбурчилися, заклацали крісами, хочуть надати собі грізного вигляду.

— Нема що довго говорити, або йдете з нами, або будемо стріляти.

Супроти такої загрози нічого робити. До станиці з ними піти не смію, хто знає, що там, може вже й НКВД урядує, може й не будуть відразу стріляти, але знову запроторять у тюрму. Тільки з одної вирвався, — страх не хочеться в другу лізти.

Скручуємо на Городецьку вулицю, ідемо вниз до середмістя. Нема сорому признатися, большевиків я лякався, хоч ще добре їх і не бачив. Але щось не брався мене страх перед львівськими жидками. Хоч і не дуже до сміху, але й нема охоти брати того надто серйозно.

їх чотири й озброєні, проти мене одного, без зброї. Шанси малі, але рахую, що напевно стріляти добре не вміють, бігти не будуть, бо повдягалися в довгі шинелі. Треба втікати в одну з темніших бічних вулиць, двох звалю напевно, заки решта спам'ятається — вже буду далеко. Зайво відкладати, тільки доходимо до найближчої поперечки — акція!

Трохи грають нерви, але так завше: як тільки діло почнеться, — де не візьметься спокій.

Аж тут — кроки напроти. От тобі й на, друга стежа!

— Стій, хто це?

По-українськи. Віддихаю легше.

— Свої, товариші.

Підходять ближче — п'ять хлопців, без шоломів, тільки з крісами й перепасками на руках. Знову світять ліхтарки і, так мені видається, бачу між ними знайомого, націоналіста.

— Що це за чоловік?

— То підозрілий чоловік, ми його ведемо до команди.

— Ваші документи!

Знову витягаю книжечку Суспільної Обезпечні.

— То свій чоловік, — до них, — можете йти додому, — до мене.

— Ну, товаришу, яке ви маєте право? Це наш чоловік, ми його арештували!

— Мовчати! Це свій чоловік, ми його знаємо, нема його завіщо арештувати...

Не жду на кінець суперечки, ноги на плечі і чимдуж додому! А спасибі хлопцям, що в добру пору надійшли! І як воно, що большевики вполудне прийшли, а вже ввечері міліція на вулицях?

Ця вечірня пригода пересудила справу. Не можу лишатися, хоч як хочеться приглянутися ближче большевикам. Знає мене в місті багато людей, усім я відомий, як націоналіст, значить — контрреволюція! Вже першого вечора наткнувся на знайомого комуніста, нема сумніву, що спіймають на вулиці, або до хати прийдуть за доносом.

В хаті переконують мене залишитися. От-от і Рені невидно, як тільки прочиститься дорога, вона вернеться до Львова. А там — якось будемо жити, що всім, те й нам.

Щоб якось їх зацитькати, кажу, що йду напроти Рені, стрінуся з нею в Шклі, вийшовши зараз же, прийду там на ранок.

Скидаю краватку, щоб надати собі більш пролетарського вигляду, кладу в торбу пару білля і трохи харчів, пращаюся й виходжу.

 

------------------------------------------------------------------------

[18] РСУК — Ревізійний Союз Українських Кооператив.

[19] Береза Картузька — місцевість на Поліссі, де був польський концентраційний табір.

[20] Майн Кампф — "Моя боротьба", програмовий твір Гітлера.

[21] Революціонери. Так називали поляки українських націоналістів.

[22] Зелені кадри — партизанка.

[23] Коритярня — місце, де передавалися харчі для в'язнів.

[24] Д-р Богдан Гнатевич, сотник УГА.

[25] Фіякер — кінна повозка.

[26] Арештований большевиками в 1940 році — пропав безслідно, залишив дружину і двоє хлоп'ят.

[27] Перший комендант концентраку в Березі Картузькій, потім поліський воєвода, після вибуху війни — міністр внутрішніх справ. Жорстокий садист і не зовсім нормальна людина.