I. РОЗДІЛ

З ДОЗВІЛЛЯ ДО БРИҐІДОК1

Перервана гра. — Знову арешт. — В поліційнін станиці на селі. — Вакації в Яйківцях. — Нічні вправи і співи. — Податок на ОУН. — Автобусом до Львова. — В будинку воєвідської команди поліції при вулиці Лонцкого. — Ґалерея знайомих у масових арештах. — Транспорт до Бриґідок. — Келія ч. 50: блощиці і гарячка. — Новий режім у Бриґідках. — Бравурна втеча з тюрми. — Відвідини й вістки. — Всім кермує Варшава. — Рада прокурора Косінського. — Вітер з Карпатської України. — Божевільна польська політика. — Український дядько і польські улани. — Нагорі нормалізація, а внизу конспірація. — Бій під лісом: один проти сотні. — А польський уряд малює плоти.

— Прошу отця, там хтось прийшов.

— Зараз, нехай зажде. Не бачиш, що не маю часу?

...Отець Боднар справді не має часу. На моріжку під стодолою розп'ята сітка, — відбиванка йде в повному запалі. Отець Боднар скинув піджак і розщіпив комірець, саме на нього черга подавати, а тут наймичка перебиває...

— Та прошу отця, там чекають, то з ґміни2 прийшли.

— Ну, ну, вже йду, нічого не сталося, коли трохи пождали.

Відбиванка йде далі. Товариство молоде, веселе: дві дочки о. Юрія Боднара, мій товариш Дзюник Попадюк, студенти з села й околиці. Правду сказати, ми з Дзюником там неначе сеньйори, але й о. Боднар по п'ятдесятці вже, та б'є м'яча незгірше молодого, підстрибує біля сітки, вітер грається в його бороді...

Моя увага націлена на м'яч, але бачу, що о. Боднар стоїть біля дверей і розмовляє з якимись людьми, між ними поліцист у білій шапці.3

Щось дьорнуло біля серця. Поліцист? Яке мені діло до нього, вже три роки підозріння до мене нема. Та все таки поліцист — погана справа. Ніколи не приходить він з добром.

Увага роздвоюється — половина біля сітки, половина біля несподіваних гостей о. Боднара. Бачу, ідуть поволі в наш бік, щось говорять, спокійно. О. Боднар киває мені пальцем.

— Це до вас, пане Книш, з громадського уряду, кажуть, що ви там не приголосилися, треба це якнайшвидше зробити.

Ідемо в хату. Це — громадський писар, поляк,4 і поліцист з сусідньої станиці. Несмілий якийсь, молодий, мнеться і не знає, як зачати.

— Ви довго вже тут?

— Другий тиждень.

— Чому ви не приголосилися в "ґміні"? Ви ж знаєте, що це треба зробити до двадцятьчотирьох годин.

— Просто забув, от і все.

— Та невже ж це таке важне? — вкидає о. Боднар, — ось я завтра маю справу до громадського уряду, поїду і приголошу свого гостя.

— Ні, пан командант наказав, щоб пан Книш негайно сьогодні приголосився особисто.

Справа наче б то проста. Та мене не здурити! Правда, польський закон наказує приголосити кожну новоприбулу особу, якщо вона хоче затриматися в цій місцевості довше, як один день. Але за те відповідає господар хати, не я. До того, не я сам один не приголосився, є більше гостей в о. Боднара — тільки мене одного кличуть. Пахне недобрим.

Тимчасом паніматка готовить підвечірок, а дівчата запрягають коней до брички, будуть мене відвозити до поліційної станиці.

Поліцист їде напереді колесом, за ним у відстані яких п'ятдесят метрів наша бричка, а ззаду за нами громадський секретар, теж на колесі. Це так, щоб і мене ескортувати і щоб стороннім людям увічі не впадало.

Командант станиці не забавляється довгими розмовами. Львівська поліція телефонічно зажадала, щоб негайно доставити мене до Львова. Він навіть не знав, що я в його районі, за те ще й нагримали на нього, що це за командант, що поліційна централя краще орієнтується в його терені, як він самий. Завтра вранці поїдемо автобусом до Львова, переночувати мушу в арешті, якщо хочу, можу до вечора сидіти в їхній канцелярії.

Намагається бути чемним і ввічливим, виправдується, що йому дуже незручно було стягати мене від о. Боднара, він хотів би в згоді жити з місцевими людьми. Бо там "нагорі" пани роблять свою політику, а тут нанизу за все відповідає він і коли що до чого, першого його б'ють і українці і поляки.

Він не знає, навіщо там у Львові мене потребують, нехай я запитаюся краще сам себе, чи не маю чогось на сумлінні. Його не цікавлять політичні справи, от коби в районі був спокій, щоб не було злодійств і розбоїв. А все таки, часи якісь неспокійні виглядають, і з газет і з радіо відчувається якесь напруження. Чи не захотів би я їм щось ближче про те розказати?

— Та що ви! Хочете, щоб я в політичні дискусії з поліцією вдавався?

— Крий Боже, щоб я вас тягнув за язик! А тільки ви людина освічена, "посідаєте науки", а ми тут глибоко на селі, нічого не знаємо, цікаво було б дещо почути.

— Ні, вже краще заведіть мене в арешт, там я зажду до ранку.

— Як хочете. Хоч ви могли б ще тут посидіти між нами, заки підете спати.

В арешті і без того темнувато, а вже й надворі посутеніло. Під стіною широка дерев'яна лава, сідаю. В куті щось зашаруділо — я не самий тут.

— Ви називаетеся Книш?

Очі не звикли ще до темноти, але по голосі чую, мусить це бути молодий сільський хлопець.

— Звідки знаєте це?

— Я чув, як поліцисти між собою говорили, що мають привезти якогось Книша. Мене привели ще з-полудня і мають завезти до Стрия. Туди, кажуть, багато членів ОУН звозять з околиці, та й мене підозрівають.

Мовчу. З незнайомими в арештах не слід вдаватися в розмови. Але хлопець балакучий. Він уже два рази сидів у тюрмі в Стрию, все за ОУН, та обидва рази випустили зо слідства. Тепер, як щось тільки станеться в околиці, зараз його беруть. І мене він знає. Йому тільки двадцять років і коли був мій суд, він ще зовсім малим хлопчиною був, але про те говорили пізніше в них на сходинах, — і вилічує прізвища інших націоналістів, відомих з судових процесів. При тому клене ляхів. Чи не голодний я часом? У нього є хлібина й сир, мати принесла під вечір. Бідна мати! Він один у неї, була сестра, одружилася в сусіднім селі. Господарство невелике, і в хаті пусто і в кишені не густо, та все таки нікому робити, а тут саме жнива.

Бачить хлопець, що я за кожним разом обриваю розмову, вмовкає і він. Рівний його віддих говорить за хвилю, що заснув. Жалко хлопця, так хотілося поговорити йому з людиною, що про неї чув, як про націоналіста і з якою доля звела його отут, у далекому сільському арешті, але тверді закони життя замикають уста перед незнайомими.

Крізь високо заґратоване віконце вливається прохолодне вечірнє повітря. Не спиться. Думки гонять одна за другою. Яким чином дізналася львівська поліція, що я тут, на відлюдді, в невеликому селі Яйківцях?5 І чого їм від мене потрібно? Мусіли бути в мойому мешканні у Львові. Я там лишив Миколу Левицького,6 що з ним сталося? Може він замішаний у якусь історію і за ним тягнуть, і мене? Достоту так само і в 1930 році було — почалося з арешту на провінції, недалеко звідсі, в Калуші, а потім від'їзд до Львова і вісім літ тюрми. Та тільки тоді я в розгарі революційної роботи був, а теперішні мої зв'язки дуже далекі...

Давить тверда лавиця. Встаю, походжую по келії. Гей, як дивні стежки людської долі! Чи приходило мені коли в голову ночувати в сільському арешті? Виїхав я спокійно за Львова в цей гарний липень року Божого 1939, на відпустку з моєї праці в "Центросоюзі". Думав побувати трохи вдома, біля матері, що проживала в Калуші. Але прийшов лист від мойого товариша Дзюника Попадюка, чи не хотів би я заскочити на тиждень до Яйковець? Це недалеко, на шляху між Журавном і Стриєм, можна за годину заїхати автобусом з Калуша. Він там гостює в о. Юрія Боднара, пароха Яйковець, залицяється до його середущої дочки, Марії.

На дозвіллі в серпні 1939 року. (Автор з собакою Ґапою)

— Приїдь, — пише він, — побудеш на селі, недалеко звідсі Дністер, можна покупатися кожного дня, о. Боднар любить шахи, буде мати партнера, зробимо теж чвірку до бріджа. Навколо повно молоді, організують відбиванку. Одним словом, приїжджай та й годі!

На другий день я вже був у Яйківцях. Все йшло за програмою, як її накреслив Дзюник на дозвілля. Погода вдалася напрочуд гарна, кожного пополудня їздили ми бричкою купатися в Дністрі до Журавна. Та тільки Дністер там брудний, вода каламутна. Заїжджали ми під районову молочарню, де був директором Степан Федак,7 нерідко стрічалися з іншими знайомими. А в день то шахи, то відбиванка. Після обіду о. Боднар, озброєний пацкою,8 зводив бій з мухами і на короткий час на приходстві життя завмірало в сні. Наїдалися досхочу. Часом ходили на раки.

А ввечері ночували на свіжому сіні на оборозі. Солодке, пахуче сіно, аж у голові круговерть млосна. Надворі втихає, тільки собаки гавкають по дворах. З-під лісу несеться з вітром пісня...

— Наші хлопці знову вправи сьогодні відбувають, — каже о. Боднар.

...Чути ритм маршової пісні.

— В день працюють, бо жнива, а ввечері збіраються під лісом на військові вправи. Вони — націоналісти, члени ОУН. Я ніби про те знаю, а ніби не знаю.

— Ви буваєте з ними, отче?

— До них не ходжу. Але знаю все, що діється в селі. І вони приходять до мене. Податок наложили.

— І платите?

— Та треба заплатити. Ось недавно забув про те, то й нагадали. Розібрали воза і викотили половину з подвір'я.

Отець Боднар — відома на ввесь повіт людина і суспільний діяч. Він і в Надзірній Раді Окружного Союза Кооператив у Стрию,9 і Голова "Сільського Господаря"10 на журавенський район та й інші ще діла в нього. Його поважають, але зате він сіллю в оці польській адміністрації.

Швидко минало дозвілля, я й на другий тиждень залишився, а тепер — в дорозі до Львова, на інший "відпочинок".

Крізь віконце видно, як блідне небо, надходить ранок. Засинаю.

Прокинувся від скрипоту дверей. Це прийшли по мойого співтовариша з келії, йому треба в інший бік, на Стрий, час уже йти на станцію. Прощається зо мною, — це гарний, білявий юнак, інтеліґентне обличчя і прозоро-невинні очі, виглядає більш на дитину, як на парубчака.

За годину й на мене черга. Простую пом'яті кості, глибоко вдихаю свіже ранішнє повітря, — чудовий день надворі.

Підходимо до тракту, тут на закруті спиняється автобус, що йде з Журавна до Львова. Зо мною той самий молодий поліцист. Просить не втікати, бо мусів би стріляти. Нарікає на свою долю. Він закінчив гімназію і пішов відбувати військову службу. Не мав грошей за що вчитися дальше, якраз вербували до поліції, пішов і він. Напочатку обіцювали всіляке, а вийшло зовсім інакше. Йому треба ще добути один рік, після чого він кидає поліційну службу і вертається в свої околиці, десь біля Вильни. Кинули його сюди в чужі сторони, кожен тут вовком на нього дивиться, з ніким він не може подружити. До чорта з таким життям! Лазити по хатах, дошкулювати людям, робити ревізії, слідкувати й доносити — ні, не для нього це робота.

Ввесь час розливає свої жалі передо мною. Він не перший. Щонайменше половина полщистів у минулих зустрічах таку ж пісню співала, невже ж вони мають бути підпорою окупаційного режіму на наших землях?

В автобусі — несподіванка. їде Дзюник зо своєю нареченою, вертаються до Львова, обоє вони теж у "Центросоюзі" працюють. Могли ще лишитися, але довідалися, що я буду їхати тим автобусом і приспішили виїзд, щоб ще побачитися зо мною. Винесли мені куртку,11 бо я жодних речей з собою не мав, а невідомо, що ще буде у Львові. Вільно балакати з ними, поліцист не втручається. Вони повідомляють у Львові, кого слід. Кажуть, в околиці забрали більше людей, самих місцевих.

Подорозі пристаємо. Спласло колесо. Поки шофер зайнятий направою, подорожні висідають з автобуса, проходжуються. Недалеко провалля, тільки майнув — та й пиши пропало! Пригадується, як колись я вагався перед утечею: один раз це вагання принесло мені тяжкі побої в поліції, другий — вісім літ тюрми. Але навіщо втікати, коли я нічого, абсолютно нічого за собою не почуваю? Навіщо замикати собі перебування в краю і тинятися по еміґрації, коли все мусить вияснитися? Ні, таки лишуся.

Не прочував я, як і багато інших, що за шість тижнів понад нашою землею пронесеться жахливий буревій, що змете не тільки тисячі й мільйони людей, але навіки погребає під румовищами і старий спосіб думання і давні форми життя.

Якось розмова не клеїться, різні думки шугають по голові...

Ось ми вже у Львові. Висідаємо не на автобусовій 144 станції, тільки в середині міста, — звідти ближче до арештів, — і їдемо трамваєм на вулицю Лонцкого. Щойно недавно перевели туди слідчу політичну поліцію з давного приміщення при вулиці Казимирівській, давніше була там команда поліції на львівське воєвідство. Я там перший раз, розглядаюся цікаво і відразу вдаряє мене сильний рух на коридорах, метушня, люди кудись бігають, щораз когось приводять. Мені кажуть сідати в якійсь не то перехідній кімнаті, не то віднозі коридору.

Навколо самі незнайомі. Тільки один знайомий аґент, що часто приходив до "Центросоюзу" в справі дозволів носити зброю нашим інкасентам, касирам та іншим урядовцям, що мали до діла з грішми.

— О! І ви тут!

— Як бачите. Хоч не знаю, чого мене взяли.

— Гм... це недобре. Та зараз про все довідаєтеся. І кудись побіг.

А тим часом зачинають появлятися знайомі обличчя. Бачу Остапа Рудакевича, Петра Сагайдачного з "Нового Часу", Богдана Кравцева та й інших, імен яких не знаю, але бачу, що українці. Щораз ведуть попри мене по вісім-десять людей, з розмов між ними до відуюся, що беруть з них відтиски пальців і роблять знимки.

Ніхто мною не цікавиться. Але за хвилю викликають і моє прізвище, разом з десятком інших ідемо до фотографа. Значить — відставлять нас до судових арештів. Бо в Польщі був такий звичай чи право, що арештовані ділилися на підозрілих та обвинувачених. Підозрілим брали тільки відтиски пальців, а обвинувачених, що переходили під судову юрисдикцію, вже й фотографували.

Оказується, що всі ми вже старі бувальці, є тут і наші відтиски пальців і світлини, питаємося, навіщо це вдруге робити.

— Такий наказ.

Ну, Бог з вами, протестувати в тюрмі не будемо, бо й так це нічого не поможе.

Хвилин десять-п'ятнадцять і вже нас гонять, під дверима жде чергова партія. Та й народу тут, що не перелічиш, з усіх кутків краю позганяли.

Відбули церемонію — гайда до камери. В маленькій цюпці, де звичайними часами не більш четверо людей помістилися б, зігнали нас кільканадцятеро. Є знайомі: Богдан Кравців, Остап Рудакевич, Петро Сагайдачний, адвокат Ярослав Падех. Інших не знаю, це переважно молодняк. Та хто це в куті присідає? Та це ж Галактіон Чіпка,12 їй Богу, він! Тягнуть його до середини, жартують.

— Та дозвольте ж, панове! Що я маю між вами робити? Ну, розумію, Книш, Кравців... але що я? Яка з мене революція?

— Не турбуйтеся, і для вас щось знайдуть. Давайте, краще закуримо тепер та поїмо, що хто має.

Нема що багато їсти. Кожного вирвали несподівано, невідомо, чи надовго, якщо посидить — принесуть з дому. А їсти хочеться...

Принесли "саламаху". Дехто нюхає — смердить, собача віра, хай їй хрін! Але більшість уплітаємо, аж за вухами тріщить, це все "стара ґвардія", до саламахи звикла.

Недовго там і сиділи, всього одну ніч переночували, а вранці відвезли нас до Бриґідок, для других місце роблять, бо народ з'їжджається, як на відпуст.

Найперше входимо крізь ворота, де відділ слідчих суддів. На коридорах купа людей, все такий же наш брат, жде на свою чергу в судді. Хочуть усе робити "по приписам" — до двадцятьчотирьох годин повинен нас кожного переслухати суддя і повідомити, защо арештували. І суддя допитує. А діється це так, що є вже готові друковані бланки, де вставлять тільки імена й параграфи, монотонним голосом відчитують, кажуть розписатися і запитують, чи жаліється на арешт. Навіть по ждуть на відповідь — вже кличуть другого.

Ще не розглянувся я добре по коридорі — нас відгородив кордон поліцистів від публіки, що прийшла сюди востаннє глянути на своїх рідних — а вже й на мене черга. Дивлюся — суддя якийсь чи прокурор. Та це мій знайомий, Косінський, у нього я починав свою судову практику перед десяти роками. Пізнав і він мене.

— То й ви тут, пане Книш? Зле з вами. Шкода вас.

— Та дозвольте бодай сказати, чого від мене хочуть?

— Ви обвинувачені за те, що належите до таємної підпільної організації українських націоналістів, що має на меті "відірвати частину території від цілости польської держави і створити з неї самостійну Україну". В тій організації ви займаєтеся бойовим ділом.

— Очевидна неправда! Кожному відомо, що після того, як відбув я свій присуд і вийшов з тюрми, працюю спокійно в кооперації, в "Центросоюзі", ось уже три роки, ніхто ніразу мене від тоді не чіплявся!

— Будете мати можність боронитися, а тепер я не маю часу довше говорити з вами, бачите, скільки людей ще жде. Можете повідомити своїх близьких, дам побачення.

Тицьнув мені папір у руку, я розписався і вийшов.

Зараз же повели нас у другий кінець коридора, залізна ґрата відділяла там слідчий суд від тюрми. Б'є в ніздря запах смоли, що нею мажуть долівку в камерах.

Ідемо наперед до канцелярії, там знову списують нас, забирають гроші й годинники, все в поспіху, нема часу, бо народ сунеться, приводять групу за групою. А потім до магазину, здавати власне білля, переодягнутися у в'язничне. Протестуємо, ми ще в слідстві, маємо право користуватися власним одягом.

— Так було колись, але тепер не те. Тюрма переповнена, з гігієнічних причин кожен мусить носити тільки тюремне білля, що перейшло відвошивлення. Та й часи вже не ті, що давніше, не одне нове побачите. Шкода часу на балачки — переодягатися!

Тут же й ділять нас, з нашої групи відлучують мене, Рудакевича, Падоха, Сагайдачного і Кравцева, ведуть до камери ч. 50 на першому поверсі центрального будинку. Колись це рахувалася одна з ліпших камер, на чотири особи, а тепер нас там десять. Чотири на ліжках, а решта на сінниках на підлозі. На день сінники складаємо на ліжках, а на ніч стягаємо на підлогу і так спимо.

Режім справді гострий, куди гірше, як перед кількома роками, коли я там був востаннє. Неймовірний стиск, усі келії переповнені, людей набито, як оселедців у бочці. Через те духота, нема чим дихати. Принесуть дві коновки води вранці — до полудня вже не стало. Ключники гарчать, як собаки. Не бачу нікого з давніх знайомих, усе нові якісь, молоді. їсти мало і зле, та в Бриґідках ніколи їжа добра не була і це нас напочатку не дуже турбує. Але от, не вільно подач з дому приносити. Давнішими часами можна було в слідстві діставати їжу кожного дня, тепер тільки два рази на місяць, по три кілограми на особу, в тому мусить бути кілограм хліба, І до вибору: або діставати подачу, або виписати через канцелярію за власні гроші, не вільно одного й другого рівночасно.

Що кілька днів гонять змивати відхідники, того давніше не бувало, це робили завжди посмітюхи.13 Нема мови про книжки, газети, листи.

Та найгірше з усього — блощиці. Ніколи не бракувало їх у тюрмі, годі уявити собі тюрму в Польщі без блощиць. Але те, що я тут побачив, переходило всяке поняття. Тільки задзвонив дзвінок увечері і порозстеляли ми сінники на долівці — тисячі блощиць вилізали з закамарків, з щілин у стінах, з самих же сінників і з підлоги, кидалися на нас і жерли немилосердно. Нінащо не здавалася боротьба з ними. Після першої ночі сорочка скривавилася від роздушених блощиць, тіло пекло і свербіло, обличчя і шия напухли від укушень. Інші якось менше терпіли, але в мене кров така проклята, що хоч би одна-одинока блощиця в камері, — всіх мине, а до мене прилізе! Я гарячкував, не спав цілими ночами, товкся на свойому сіннику і другим не давав спати. Часом находило на мене почуття повної безрадности — нехай жеруть, до кісток.

Так і не міг я звикнути до того до самого кінця. Вдень ми робили лови на блощиці і сотнями товкли їх по стінах і ліжках, не було з того ніякої полегші. Роздушені блощиці залишали по собі неймовірний сморід, аж млосно ставало, до горла підкочувалася гіркота...

А в тюрмі гуділо. Вона й так була повна, ще до нашого приходу сиділо там добрих кілька сотень націоналістів, між ними кількадесят делеґатів на студентський конґрес, що відбувався ранньою весною 1939 року. Поліція наскочила тоді на студентську домівку, де відбувався конґрес, — зрештою зовсім леґально, — і забрала всіх без розбору, хто тільки попався під руки. Кількадесять людей сиділи прилучені до двох великих справ за ОУН, їх майже всіх засипав якийсь Олійник. Я знав того типа на волі, хлоп, як дуб, високий і плечистий, тяжко повірити, щоб він так заломався.

На кілька тижнів перед нашим приходом до Бриґідок сталася там небувала подія, вона й мала немалий вплив на загострення внутрішнього режіму. Зараз за бюровими приміщеннями тюрми, напроти каплиці, була вартівня ключників у низькому подовгуватому будиночкові, якого частина призначена була давніше на якісь магазини. Коли стан в'язнів побільшувався з кожним місяцем і не було вже їх де подіти, будиночок цей пристосовано внутрі на в'язницю і зроблено з нього ізолятор для особливо небезпечних і загрожених великими присудами в'язнів. Камери там були самі одиночки, але в цей час уже навіть в одиночках сиділо найменше по три в'язні.

І ось однієї неділі з ізолятора втекли три в'язні незвичайно сміливим і бравурним способом. Втеча з Бриґідок — нечувана річ. Відколи Польща, не втік звідти ні один в'язень, а тут нараз аж три, та ще і як!

Чотири в'язні, що втекли, розміщені були в двох камерах. В одній сидів Петро Башук і Канюка — обидва українські націоналісти — і поляк Тадеуш Стемпєнь, т. зв. посполитий. В другій камері, що доторкала безпосередньо до нової вартівні, приміщено Ярослава Гайваса, самого. Ключником, або як їх у Бриґідках називали, "відділовим" в ізоляторі був добряча людина, малозаможний стражник Зелінський. Колись він зовсім добре поводився з нашими в'язнями, але пізніше, під впливом плянової цькувальної пропаґанди тюремної адміністрації, вже й він часом позволяв собі на провокаційні завваги. Та обсіла його копиця дітей і він мусів бути "вражливим" на подарунки від в'язнів.

Ключник, що мав службу в ізоляторі, носив при собі ключі від брами до малого внутрішнього подвір'я, що вело до адміністраційного будинку, де містилися різні в'язничні канцелярії, а крім того жив начальник тюрми і деякі стражники. Були теж у нього ключі від брами адміністраційного будинку на вулицю, кудою він впускав і випускав ключників. Клопіт був з тим, що будиночок стояв прямо на середині подвір'я, на яке виходили з нього скляні двері, а з вікон мешкань стражників видно було як на долоні мале подвір'я, куди треба було втікати.

Плян утечі Гайваса і товаришів з Бриґідок

Плян утечі обговорювали довго, кілька місяців. Порозуміватися в тюрмі не легко, все ж таки кінець-кінців усе обговорено, устійнено, підготовано. Канюка, молодий і здоровий сільський парень, добровільно заоферувався першим кинутися на стражника, — він був з усіх них найсильніший. Справа комплікувалася приявністю Стемпєня, та за якийсь час спільного перебування з політичними в'язнями в одній камері, він сам запропонував долучитися до втечі.

Назначено одну неділю на день утечі. В неділю в Бриґідках менше ключників і час їхньої служби довший, вони більш перетомлені і піддаються лінивій сонливій атмосфері. Канюка і Стемпєнь заманили Зелінського до келії під якимсь претекстом. Почалася дискусія, ключник лаяв українців образливими словами і тоді Канюка кинувся на нього. Було домовлено, що поки він буде душити йому горлянку й обезпритомнювати, Стемпєнь хвацько вхопить ключника за ноги і притримає, щоб не борсався. В останній хвилині опустила його відвага і це трохи не скінчилося катастрофою. Настала драматична суматоха, в якій Зелінському вдалося кілька разів крикнути. Ледве чи далеко чутно було цей крик, але тим, що в нап'ятому нервовому настрою чекали на втечу, морозив він кров у жилах. Нарешті Канюка впорався з ключником сам один, заткав йому рота хустиною і зв'язав. Відчинено двері від камери Гайваса і всі чотири подалися до брам. Стемпєнь тут відзискав притомність духа і з професійним спритом оперував ключами. Встановлено такий порядок виходу на вулицю: перший Канюка, як найбільш загрожений, за ним Стемпєнь, потім Башук і, як задня охорона, Гайвас.

Тільки вийшли на вулицю і не встиг ще Гайвас, як останній, відбитися на яких десять кроків від тюрми — вулицею чорт надніс одного з "пшодовніків".14 Це був молодий і сильний підстаршина, доволі інтеліґентний, недавно покінчив якісь спеціяльні в'язничні курси. Побачивши в'язнів на вулиці, він зразу ж зорієнтувався, що не все тут упорядку. Покищо всі йшли рівним кроком з наміром завернути з вулиці Казимирівської на вулицю Бернштайна. Коли ж Гайвас доходив до рога вулиці Бернштайна, приспішив кроку, а перестрашений Стемпєнь узяв це за знак до бігу і пустився перед себе на всю пару. Тут стражника покинули всякі сумніви і він кинувся за ним. Стемпєня підганяв смертельний жах, але молодий і здоровий ключник, заправлений у спортах, швидко наздігнав його, штовхнув у браму кам'яниці під числом 4 і вбив на місці пострілом у голову. Тоді побіг за другими. Почалася божевільна погоня, але Гайвас, львов'янин родом, знав місто, як свою кишеню, і крутими вуличками скоро загубив за собою слід та вивів обидвох друзів поза Львів. Ліси й буйні поля — це було 17 червня 1939 року — дали їм так потрібний захист, а потім віднайшлися друзі й оточили їх організаційною опікою.

Ця зухвала втеча потягнула за собою реорганізацію персоналу і загострення тюремного режіму. Начальника тюрми, — здається Павляк називався, — перенесли на інше місце, як то звичайно в таких випадках буває, відобрано в'язням усякі дрібні полегші, більше зо злоби, як з доцільности, прикручено шрубу.

Людина привикає до всього, почали й ми освоюватися з новими умовинами тюремного життя. Тим часом, здавалося, на світі все плило устійненим руслом. Хоч і арештували нас, та після арешту перестали нами цікавитися, ніхто нас не допитував, не ізолювали нас ані від себе, ані від інших в'язнів, як це звичайно роблять у слідстві. Не було теж у відношенні до нас якихсь особливих загострень. Справа поволі почала вияснюватися, коли допустили до нас на побачення наших рідних. Від Рені, теперішньої моєї дружини, довідався я, що широка хвиля арештувань розлилася по цілому краю, що арештують без розбору людей усяких: і таких, що правдоподібно мають якесь відношення до революційного руху, але й таких, що від нього відстали вже давно, або й ніколи до нього не належали. Всі в'язниці в краю переповнені, що кілька днів відходять звідусіль транспорти до концентраційного табору в Березі Картузькій на Поліссі. Ідуть інтервенції від свояків, адвокатів і навіть послів до варшавського сойму, виявляється, що ціла та акція відбулася на доручення центрального уряду безпеки в Варшаві, місцеві поліційні, прокурорські й судові органи є тільки виконавцями і від себе нічого не можуть зробити, нікого не сміють випустити. А Варшава каже — тримайте під ключем та й стільки! Вибірається туди делеґація від української парляментарної репрезентації, може що вдіє.

Ярослав Гайвас у тюрмі в Тарнові

Побачення я мав що дня, як не з Рєнею, то з урядовцем "Центросоюза" Степаном Маґоцьким. Він був моїм помічником у "Центросоюзі" і тепер щораз набірав повну теку неначе якихсь важливих біжучих справ, що в них ніби то тільки я один можу визнаватися, та приносив мені "до полагодження" в Бриґідках. Очевидячки, це був тільки претекст, щоб побачитися зо мною, поговорити і передавати новини з волі. Побачення відбувалися в одній з в'язничних канцелярій, не було при тому ні судді, ні навіть ключника, в глибині кімнати під вікном сидів урядовець, встромивши носа в свої папері, ми могли вільно розмовляти, про що завгодно. Маґоцький сказав мені, що йдуть інтервенції теж і в моїй справі, один з наших директорів, Микола Творидло, був сенатором у Варшаві, їздив аж туди, але й тут і там сказали йому, що не легка це справа, бо хоч можливо я тепер і не активний, але записаний у поліційних актах як "спеціяліст" від бойових справ, а тепер такий час, що тих "спеціялістів" краще тримати взаперті. Все ж таки заходи робляться далі, покищо не випустили ще нікого, але є надія, що звільнять усіх, хто так чи інакше зазублений за якусь господарську машину, бо чимало ділянок господарського життя просто спаралізовані масовими арештами.

Отже вістки невеселі. Ще чорніше представлявся горизонт на підставі тих інформацій, що їх встигла зібрати Реня. Вона взяла під обстріл прокурора Косінського і від нього довідалася, що нас будуть тримати так довго, доки не виясниться напружена міжнародня ситуація і доки не мине загроза війни. Можливо будуть якісь вийнятий, та основна маса далі перебуватиме за ґратами. Косінський до неї ставився дуже прихильно, давав побачення, скільки захотіла. Раз запросив її до театру і переконував, щоб покинула такого нареченого, з якого ніякого добра не буде, він постійно сидітиме в тюрмі, на волю виходитиме хіба тільки неначе на вакації, або мусітиме втікати з краю і валятися на еміґрації.

Такі ж вістки приходили і з інших сторін, перед нами відкривалася перспектива сидіти в тюрмі неозначений час. Потішало хіба те, що вічно так не буде, ще яких два-три місяці і під зиму мусять нас випустити. Якщо не стануться несподівані події...

А події могли грянути кожного дня. Атмосфера ставала така невиносна, що, здавалося інколи, просто нема чим дихати. Від коли почалася кріза в Чехословаччині перед роком, у Польщі посилився натиск на українців, до голосу щораз більше почала приходити вулиця, підбехтувана аґітаторами не тільки з опозиційних, але і з проурядових партій. Відродження української суверенности, ось тут під боком, за Карпатами, хоч і на такому маленькому окрайці української землі, будило навіть найглибші в серцях приховані надії і мало неймовірний вплив на ввесь український нарід у Польщі. Що й казати вже про націоналістів — вони з одного боку лавою рушили на Закарпаття, а з другого підняли широку політичну акцію в краю. Одначе навіть звичайний, працюючий і щоденніми турботами та економічною нуждою в Польщі прибитий люд випростовував плечі. Зацікавлення політичними справами доходило і до сільських пастухів, тиражі українських часописів осягнули нечувану досі висоту. Такий, наприклад, щоденник "Українські Вісті", що його видавав Дмитро Паліїв, провідник партії "Фронт Національної Єдности", побив усі рекорди в накладах українських газет, не багато ззаду залишився і "Новий Час" Івана Тиктора. На Волині, де передплачувати українські часописи з Галичини не дуже то було безпечно і де, крім того, польська пошта просто викидала їх на сміття, замість доручувати передплатникам, люди пускалися на всілякі хитрощі, щоб дістати український часопис і діставати його безперебійно. З ближчих до Галичини сіл ходили по кільканадцять кілометрів пішки до галицьких містечок, щоб купити "Новий Час" чи "Українські Вісті", а в подальших місцевостях домовлялися з жидами, щоб на їхню адресу приходили часописи в пакетах, як звичайні пакунки, і за те їм платили.

Якийсь новий вітер повіяв по всій Західній Україні, ніхто б не пізнав ні виснаженої бідою галицької землі, ні оспіваної в поезіях "тихої, волинської сторони". Неначе з надрів тої землі, в яку так глибоко пустив коріння український нарід, двигалася якась страшна сила, — покищо доносився від неї тільки далекий, грізний шум.

Здавали собі з того справу поляки, хоч у своїй чванькуватій самовпевненості легковажили українців, як зрештою легко брали й інших своїх противників. Але до інших не мали сили, а українці ось тут же під рукою, давай зганяти свою злість на українцях! Те, що діялося в останніх двох роках перед війною на українських землях у Польщі, це не була ніяка державна політика, нехай і жорстока й екстермінаційна, це був танець божевільних! Насильне навертання на католицтво православного населення Волині, руйнування Божих храмів на Холмщині тому тільки, що вони православні, перманентні "пацифікації" в Галичині, де каральні відділи поліції й війська систематично переходили село за селом, повіт за повітом, мордували населення і плюндрували його матеріяльний і культурний дорібок — це було щось без прецеденсу і без порівняння в цивілізованому світі.

Та найдивніше в тій цілій історії, — що дужче натискав польський чобіт, то сильніший був спротив українського народу. Працюючи в кооперації, що стояла в стичності з кожною, навіть найбільш віддаленою закутиною краю і мала найкращі та найскоріші відомості про все, що там діялося і чим люди дишуть, мав я нагоду майже щоденно довідуватися, яка реакція українського народу на місцях супроти польського терору. Розкажу з того два випадки.

Відділ польських уланів,15 що переводив пацифікацію, наскочив на шляху між двома селами на старшого дядька, що не вспів сховатися. Стягнули з нього штани й почали бити, приспівуючи при тому до такту:

Ту паґурек — там доліна,
Бендзє в д... Україна!16

Збили дядька до нестями, скривавили йому зад, а коли свою забаву скінчили й відляли його водою до притомности, дядько простогнав: "Хоч ви мене й бийте, а Україна таки буде!"

Не видумка це ніяка, найправдивіша історія, що її один з учасників пацифікаційної акції розказував поміж знайомими.

В бережанському повіті, одному з найбільш неспокійних у Галичині, арештували дядька і поставили перед суд за протидержавну аґітацію. На чому ж полягала ця протидержавна аґітація простого дядька і старшої людини? Може він промови революційні виголошував, чи летючки ОУН кольпортував? Куди там! Дядько кожного дня носив молоко до міста. По дорозі стрічався з такими ж самими селянами й молодими дівчатами, що теж молоко до міста носили з недалеких сіл. Заходив з ними в розмови і переконував, що близький уже час, коли "прийде Україна", бо так написано в Святому Письмі. І, думаєте, не засудили дядька? Два тижні арешту дали йому, підтягаючи його розмови під той параграф польського карного закону, де говориться про "підбурювання проти польської держави".

Як укладалися польсько-українські взаємовідносини в такій атмосфері, легко собі уявити. Польща йшла на знищення українців у своїх межах, не зважаючи на власне критичне положення, що в двадцять літ після її відродження дійшло до вершка загострення. Офіційно велася політика т. зв. нормалізації польсько-українських відносин. За тим курсом ішли польські урядові кола, ввесь час оглядаючися на поставу своєї вулиці. З українського боку очолювала його тодішня "Українська Парляментарна Репрезентація" під проводом голови найбільшої леґальної української політичної партії в Польщі, УНДО,17 Василя Мудрого, бувшого начального редактора щоденника "Діло", а тепер посла в Варшаві та віцемаршала польського сойму. Відкинувши всі теоретично-програмові фрази "нормалізаційної" політики, на практиці зводилася вона до одного: українці мусять здатися на ласку польського партнера. Тільки сліпий міг піддаватися ілюзіям, що та політика доведе до якогось путнього кінця. Польський уряд ані не мав наміру серйозно трактувати української справи і домагань української сторони, ані навіть, якби того хотів, не міг здобутися на рішучу поставу супроти власного свого підбехтаного аґітаторами великоміського шумовиння. Український нарід, навіть у найбільш поміркованій своїй частині, щораз більше піддавався під фактичний провід єдиної реальної і незалежної від нікого своєї сили — Організації Українських Націоналістів. ОУН росла чисельно, закріплювалася в масах, лявіною розкочувалася по цілій країні. Вона мала людей, готових на все, на кожне діло, вироблені і здисципліновані кадри своїх членів, освідомлені політично, віддані свойому Проводові. Але вона діяла в підпіллі, тільки тут і там прорвався десь її голос з підземелля, заклубочився дим, загоготів вогонь... і погас, на хвилю. Ось один з таких епізодів.

В одному селі рогатинського повіту польська поліція наткнулася на боївку ОУН. Коротка перестрілка — боївка відступила в напрямі лісу і спинилася на скраю його, в порожній сільській хаті. По нараді, провідник боївки залишається в хаті заслонювати відворот, для решти — наказ просунутися до ліса. Якщо пощастить спинити поліцистів, провідник доскочить в останній хвилині. Все це молоді сільські хлопці, віком 19-22 років.

Хлопці висунулися з хати і на черевах проповзли незавважені до ліса. Поліція тимчасом сконцентрувала свою увагу на фронті хаті, звідки відстрілювався провідник. Він стріляв з дверей, з вікон, крізь стріху, двоївся і троївся в обороні, було враження, що вся п'ятка залишилася в хаті й рішилася дорого продати своє життя. Для поліції прийшла підмога — бойовик стріляв далі. Швидко ціла юрба поліцистів з довкільних станиць знайшлася на місці, а бойовик усе ще стріляв, глухий на всі заклики здаватися, бо ж оборона і так безнадійна. Витворилася дурна ситуація — поліція з половини повіту не може взяти хати, де забарикадувалося кілька бойовиків. І встидно — але й страшно, бо ж це відчайдухи!

Гудуть телефонічні дроти. Під вечір заїхав у село головний командант польської поліції, генерал Кордіян-Заморський з дерев'яною ногою, що якраз тоді був за чимсь у Львові. Хата обстріляна, обкидана ґранатами — та стріли все ще з неї лунають, тільки наблизиться поліцист, кілька поліцистів поранених відвезено вже до лікарні. Останній наступ — запалили хату, знову обкидали ґранатами. Стріли втихли. Відкрилися двері і на порозі палаючої хати з'явився... один бойовик, і зараз же впав. Ще живий, але вже догаряє. Роз'юшений поліцист підскакує, щоб копнути його чоботом, стримує його архикат, генерал поліції:

— Брате, заки піднесеш чобіт на нього, подумай, чи гідний ти торкнутися тієї людини...

Ясно, що в таких умовах була мала надія на якесь заспокоєння внутрішнього фронту в Польщі.

Спитався б хто: а що ж робив польський уряд тоді? Ледве чи хто міг би і зважився б дати правдиву відповідь на те питання. В часі, коли вогонь уже добирався до польської державної будівлі, прем'єр її міністрів, генерал Феліціян Славой-Складковський, зайнятий був ідеєю малювати плоти на зелено і ставити по селах виходки. Це був небувалий спектакль, що його даремне шукали в анналах історії: напередодні найстрашнішої воєнної заверюхи, що її досі зазнала людська збірнота на землі, поставлено на ноги всю державну адміністрацію під гаслом малювання плотів і ставлення виходків. Навіть у далеких гуцульських полонинах поліцисти наглядали, чи виконуються ті розпорядки, а в деяких польських селах поставлено виходки, побілено їх чистенько і... замкнено на колодку, щоб дожидали міністерської інспекції.

До нас тільки далекі відгуки в тюрмі доходили про те, що діялося там на волі. То на побаченні комусь шепнули щось, то новий хтось до тюрми прийшов і приніс свіжі вістки. Часописів нам не дозволяли. Якимсь чином Рені вдалося виклопотати в Косінського дозвіл на часопис для мене. Та що ж, дозволили тільки на польський "Ілюстрований Кур'єр Цодзєнни" з Кракова, зненавиджену в, українців шмату, та й то з нього пожитку майже не було. Часопису до камери не давали, виводили мене вранці на коридор і там я мав право годину витріщувати очі під світлом маленької жарівки високо під стелею на пошматовану ножицями газету, що з неї в'язнична цензура старанно передтим повирізувала все мало якийсь натяк на політику. Тільки кримінальна хроніка й цілі сторінки з описами інцидентів на польсько-німецькій границі. Значить — гаряче!

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Бриґідки — тюрма у Львові, названа так від того, що колись там був манастир св. Бриґіди.

[2] Ґміна — громада, громадський уряд. Спольщене німецьке слово "ґемайнде".

[3] В Польщі поліцисти носили темно-сині однострої. Але в літі, коли жара, накладали на шапки біле полотно.

[4] Польща зреформувала сільське самоврядування в той спосіб, що творила збірні громади з кільканадцяти сіл. Секретарями туди наставляли тільки довірених поліції поляків, звичайно вислужених військових підстаршин.

[5] Про те довідався я два роки пізніше, після повороту з першої еміґрації. Поліція шукала мене в Калуші, в моєї матері. Очевидно, ані мене там не знайшла, ані мати не сказала, де я. Але при ревізії знайшли карточку від мене з Яйковець з повідомленням, що я забарюся там ще який тиждень і, може, не вернуся вже, поїду відразу до Львова. Так воно й сталося, тільки в інших умовинах.

[6] Микола Левицький, селянин з Гряди коло Львова. Засуджений у 1931 році за ОУН на вісім років тюрми. Коли вийшов на волю, я влаштував його робітником у фабриці мила "Центросоюза". В 1940 році заарештували його большевики — пропав без вісти.

[7] Степан Федак, син сеньйора українських адвокатів і Голови Комітету Допомоги Українським Політичним В'язням, член УВО і виконавець атентату на Пілсудського. Загинув від большевиків у 1946 році.

[8] Пацка — кусень шкіри на пруті, щоб нею бити мухи.

[9] Окружний Союз Кооператив у Стрию простягався на адміністративні й судові повіти: Стрий, Сколе, Долина, Жидачів, Журавно і Миколаїв над Дністром.

[10] "Сільський Господар" — станова організація українського селянства в Галичині.

[11] Куртка — короткий плащ, нижче пояса.

[12] Роман Купчинський, колишній усусус, фейлетоніст "Діла" у Львові і незрівняний гуморист, загально знана і люблена в українській львівській громаді людина.

[13] Посмітюхи — тюремні послугачі з "посполитих" в'язнів.

[14] Так називалися підстаршини в'язничної сторожі.

[15] Улани — так називалися польські кавалеристи, назва взята з німецької мови.

[16] Тут горбочок — там долина, буде в с.... Україна!

[17] УНДО — Українське Національно-Демократичне Об'єднання.