ХХV. РОЗДІЛ

НА ПРОЩАННЯ З ФОРАРЛЬБЕРҐОМ

Господарські справи впорядковані. — Час подумати і про себе. — Нас обікрали. Переходжу жити до Лявтерах під Бреґенцом. — Гаразди Голови Комітету. — Аноніми й погрози, лайки і наклепи. — Ревізії в фабриці Геммерлє й арешти українців. — Горе з контрабандою! — Мюнхенські пляни розвіваються. — Дорога на Париж. — Моїм наступником — д-р Володимир Білинський з Чернівець. — Білянс цілорічної праці. — Творча роля Організації Українських Націоналістів.

Домівка нашого Комітету в Бреґенці переповнена, що ніде голки встромити, це — з'їхалися делеґати від усіх українських організацій у Форарльберґу послухати мого звіту з Ашаффенбурґу. Дивлюся на всі ті знайомі обличчя, перебігаю думкою останні місяці після війни, відколи ми почали тут будувати своє життя... Всі слухають пильно. Реферую об'єктивно, та не можу стриматися час від часу, щоб не перевести порівняння поміж тим, що в нас, і тим, що тільки твориться в Німеччині.

Пізно вночі розходимося з почуттям вдоволення, що там, де нас поставила доля, ми своє діло виконали ненайгірше. Тепер уже нема в нас несподіванок — життя пливе руслом, що його ми самі вижолобили, і поволі вдягається в плащ монотонії.

По стільки місяцях неспокою, непевности за всіх нас і за нашу організацію, є вже більше часу подумати і про себе самого. Задомовлюється в мене думка, щоб уже на когось іншого передати справи, коли нема вже небезпеки ані з-зовні ані з-нутра. Пів року був я гостем дома, приходив з'їсти що-небудь у поспіху і знову гнався то на засідання, то на збори чи інтервенції. Були хвилі нераз такі тяжкі, що нічого до горшка вложити не знайшлося. Коли інші влаштовувалися, як кому вигідніше, я неначе забув про себе і про свою родину. Спершу жили ми в барачку під лісом, потім перенеслися до фабричних забудувань Геммерлє в дільниці Веппах. Серед того всього нас обікрали — вибили вікно в бараку й забрали постіль, килими та всячину, що її не було ще часу перенести на нове приміщення. Поліція й не дуже за злодіями шукала, казала, що їх між австрійцями нема, бо ніколи не було, щойно "авслєндери" придбали їм ту благодать.

Нарешті під зиму вдалося мені найти дві кімнати в гостинниці "Під коником" у селі Лявтерах, зараз під Бреґенцом, і там моя родина поволі приходила до себе.

В той час, коли основи нашого суспільного суспільного життя кріпнули з дня на день збірним нашим зусиллям і відданістю тих, що стояли в проводі, особисто приходилося нераз ковтати гіркої, найбільше від своїх таки людей. Приходили аноніми, з ординарною лайкою і з брутальними погрозами. Авже ж, розумна людина на аноніми не зважає, все таки прикро, коли за свою працю дістаєте таку заплату.

Український відділ виставки народнього мистецтва в Фельдкірху, січень 1946, загальний вигляд. (З фотозбірки О. Максимова)

Найбільше лиха чинили ті, що або переходили до польського Комітету або приставали з поляками. Здавалось іноді, що вимазуючи болотом своїх людей, ці типи старалися заглушити власне сумління. Жінка одного судді, зрештою порядної і чесної людини, тільки невдахи, не поминала нагоди, щоб не облити мене помиями перед сусідами-поляками, мовляв, поляки добре знали, кого замикати до тюрми — це натяк на те, що за польських часів я був політичним в'язнем. Ще інша попалася в руки граничній охороні при переході зеленої границі. Знайшли в неї якусь контрабанду і заперли в холодну. Витягнути її вдалося мені тільки тому, що подав, наче б вона студіювала в Інсбруку і коли її не випустять, може втратити можливість студій. За те була мені така дяка, що ходила по Форарльберґу, обмовляла мене й цілий Комітет та намовляла людей переходити до польського Комітету, бо коли вона сиділа у в'язниці — це було всього три дні — ніхто її не відвідав, а полякам у в'язниці їхній Комітет передав чоколяду й цукерки. Згадана вже давніше Марія Твердохліб — зробила фальшивий донос на свого Голову в Ґеціс, Андрія Харака, а при тому й на мене, як Голову Української Делеґатури, наче б ми зловживали своїм становищем при розділі харчових пачок. І так день за днем докидав якусь нову приємність з тієї бочки.

А вже найгірше допекли "паскарі".1 Чорна торгівля цвіла всюди, може в нас ще найменше, бо не було таборів. Торгували всячиною, а найбільше харчами, бо край бідний, УНРРА нема і таки справді не було що їсти. Це була язва суспільности, що обдирала й обманювала своїх земляків, руйнувала громадян, безсердечно визискуючи, зокрема тих, що були менше зарадні і самі не вміли здобути харчів. А при цьому — це найбільші нахаби, безличні й безцеремонні люди, що найголосніше горлали і з найбільшими претенсіями до Комітету виступали. Пам'ятаю випадок, що глибоко сколихнув цілим нашим життям і міг фатально відбитися на всій українській громаді.

Прибігли до мене з мешкань Геммерлє — французи оточили будинок, роблять ревізію й арештують людей. Я сиджу за обідом, але схоплююся й біжу, це недалеко. Справді будинок оточений кордоном військової поліції, вантажать на авта якісь скрині й міхи, до середини пускають усіх, надвір — нікого. Всім порядкує недавно прибулий сотник "публічної безпеки", мене уникає, тільки дає знак воякам, щоб мене не чіпали. Оказується, що поліція налетіла нагло, перетрясла всі кімнати й забрала майже всі приватні речі мешканцям. Заки я зорієнтувався й зібрав інформації, капітан зник, залишився тільки його секретар, цивільний француз, що працював у Дорнбірні ще за німецьких часів і тепер залишився, мав там австрійську любку. Цей тип накинувся на мене з лайкою, вимахуючи якоюсь книжечкою. Дивлюся, і пізнаю, що це календарець на 1945 рік, виданий ще Українським Центральним Комітетом у Кракові чи вже в Відні, на його другій сторінці, зараз після наголовку, поміщена світлина Гітлера. Був це час, коли без Гітлера нікуди носа не просунути, достеменно, як пізніше в СССР без Сталіна. На нещастя чоловік, якому належав календарець, забув про те, а при ревізії випадок кинув його в руки французького комуніста, що тепер хотів з того робити велику справу і прикрити Гітлером грабунок.

Зараз арештовано трьох людей з тої кімнати, забрано всілякого добра, що люди привезли з собою ще з України, як харчі, одяги, постіль, фотоапарати. Там жило кількох торгівців горілкою, що вели себе як у коршмі, шинкували горілку склянками, не тільки продаючи її пляшками. Хтось про те доніс, можливо, що була якась обсервація, може самі австрійці постаралися про те, досить того, що під претекстом боротьби з чорною торгівлею скривджено не "паскарів" — бо цей тип ніколи не потерпить — тільки невинних людей.

Господь один знає, як прикро почувається Голова Комітету при інтервенціях у такій справі. Наперед — не хотіли зо мною говорити. Потім — накинулися, що українці, замість чесно заробляти на хліб, ідуть на чорну торгівлю й контрабанду, дезорганізують господарство в країні та деморалізують людей. Тяжко описати словами, скільки я зазнав тоді упокорення. Годинами вистоював на коридорах, заки прийняли. При австрійських свідках, що ликували з утіхи, вислухував лайки й насміхів. Не обійшлося і без погроз. Все таки добився до того, що арештованих на другий день випущено, та речі пропали, як камінь у річку. Цивільний француз відніс їх до коханки і прогуляв заки досягла його "рука справедливости".

На тому справа не стала. Я порушив усі можливі пружини, інтервеніював у генерала на Форарльберґ, їздив до генерала Бетуара в Інсбруку, командуючого цілою французькою окупацією в Австрії, терпеливо вистоював і, знаючи нащастя вже французькі звичаї, не давав відправити себе з нічим, коли казали прийти вдруге з меморіялом, бо ці меморіяли завжди мав при собі готові. Десь якесь колісце урядової машини таки за справу зачепило, — одного дня розійшлася вістка, що сотника "публічної безпеки" арештовано, а разом з ним і цивільного гольтіпаку. Можна собі уявити мою сатисфакцію! З одного боку це піднесло мій авторитет в українців та в інших чужинців, що знали про цю справу, але з другого охолодило на деякий час мої взаємини з Військовим Правлінням. Правдоподібно цей арешт не був наслідком наших скарг. В почутті безкарности капітан розгулявся і скоріше чи пізніше мусіла йому поховзнутися нога, раз він став на слизьку стежку. З українців він перекинувся і на австрійців, а там вже не йшло про кілька фотоапаратів чи пляшок горілки. А вже при тій нагоді пришили і нашу справу.

Раз якось приїхав з Блюденцу молодий чоловік з проханням інтервеніювати за його наймолодшим братом, якого "з невідомих причин і зовсім невинно" замкнула французька поліція. Я відмовився, доки мені точно не буде з'ясована справа і сказана вся правда. На другий день приїжджає заплакана мати, просить рятувати дитину — хлопець не має ще навіть 16 літ. Отож то й підозріле, завіщо мали арештувати цього дітвака? Обидвоє впевняють мене, що хлопець у нічому не винен, кленуться, на чому світ стоїть, що арештовано його або через непорозуміння, або на якийсь фальшивий донос. Якийсь внутрішній голос увесь час відштовхував мене від тої справи, але жаль зробилося матері і я пішов.

Моя леґітимація Делеґата Суспільної Служби відкривала всі двері і за кілька хвилин я вже в шефа. Приймають мене ввічливо, записують справу і просять зайти на другий день. А коли зайшов удруге — повіяв зовсім інший вітер. Не тільки відмовився від усяких інформацій, ще й дивувався, що Делеґат займається таким ділом, це дуже підозріле і він тим мусить ближче поцікавитися. І зацікавлений і занепокоєний пішов я до нашого опікуна, сотника Бертранді.

— Пане сотнику, мабуть Суспільна Служба тільки в вашому ресорті поважається, деінде її нізащо не мають.

— Що вас наводить на таку думку?

— А от у "публічній безпеці" не хочуть зо мною говорити, хоч покликаюся на свою виказку і на вас та на полк. Жерфаньйона.

Бертранді почервонів, як буряк.

— Ходіть зо мною.

Підходимо під кімнату "безпеки".

— Заждіть хвилинку.

Минуло або й не минуло десять хвилин — вилітає Бертранді, якби йому хто перцю під хвіст насипав.

— Забудьте, пане, про цю справу, це не для вас діло.

— Чому? Хіба маю я право бодай знати, як Делеґат, про що йдеться.

— Такі речі до Суспільної Служби не належать. І краще буде, скільки разів вам доведеться щонебудь мати до нашої поліції, коли ви наперед зайдете до мене, заощадите тим багато і собі, і вашим людям, і нам, вашим приятелям.

Заходимо до ресторану і тут довідуюся про все. Поліція впала на слід міжнародньої банди пачкарів, що оперували здовж швайцарської границі. Пачкували звідти годинники, сахарину, поштові значки і харчі, не тільки до Австрії, а й до Німеччини, Франції та Італії. Окремі члени шайки про себе не знали, пильнували своїх перехідних місць, служили здебільшого зв'язком, тут і там перепала їм якась дрібниця. До головних риб ще не дійшли, але вже в них на сліді. Одним з членів тієї банди був австрієць з Блюденцу, що жив
Український відділ виставки народнього мистецтва в Фельдкірху, січень 1946. (З фотозбірки О. Максимова)
недалеко границі. До нього вночі заносили пачкарі товар, звідти розходився він по Австрії. В техніці розвантаження магазинів послуговувалися малими хлопцями до цінніших речей, пацани не звертали на себе уваги поліції. Отож у якомусь зв'язку з тим австрійцем мусіли стояти і мої "клієнти". Поліція зробила засідку в хаті і зловила хлопця, що подавав на своє виправдання, наче б то його післав "якийсь чоловік" подивитися, чи власник хати є вдома. Цей "якийсь чоловік" був ніхто інший, тільки рідний брат хлопчини. І знав про те він, знала і його мати, але передо мною затаїли і не тільки собі в той спосіб нічого не помогли, а ще й замкнули дорогу до інтервенцій на майбутнє.

Такі справи були на денному порядку. В куті, де збігалися три границі — швайцарська, німецька й австрійська — було жировище контрабанди, що збивала на тому величезні гроші. Багато наших людей вплелося в її сіті, найбільше при торгівлі сахариною, мусіли зате дорого платити. На еміґрацію вийшли не самі тільки чесні люди і не з самих тільки політичних причин. Не бракувало всякого зброду, що пішов у світ з авантурницького гону і давав тепер упуст своїм інстинктам. А трохи гнала на те людей біда, бо з чого жити і як заробити?

Членство в Суспільній Службі було добровільне, але коли хтось зголосився і виказався приналежністю до української національної групи, не можна було його відкинути. До Комітету могли ми прийняти, — або й ні, могли виключити, а тут обов'язувала засада, що кожен чужинець — до своєї групи, чи бажаний він чи ні. Українці мали славу доброї групи і кожен туди пер, дарма, що неодного ми самі прогнали б під три чорти. Це так само, як з громадянством держави: будь він злодій чи вбивник, його можете саджати в тюрму, але позбавити громадянства нема сили.

Серед тих гараздів надійшов кінець 1945 року і я твердо рішився покинути вже Суспільну Службу та виїхати з Австрії. Найперше була в мене думка перенестися до Мюнхену, ближче до своїх друзів і ближче до центру українського життя. Взимку 1946 року я навіть залеґалізувався вже в Мюнхені, знайшов мешкання, приголосився в поліції і в Уряді Праці, дістав харчеві картки. Та десь у тому саме часі навідався до мене о. Сапрун, що якраз вернувся з Парижу, і намовив мене їхати до Франції. Дуже того хотіла моя дружина, а, як то кажуть, чоловік голова, а жінка — шия, — куди захоче, туди й оберне.

Суспільну Службу передав я на д-ра Володимира Білинського, молодого адвоката з Буковини. Знайти когось на моє місце не було так просто. Перш усього мусіла б це бути людина, що володіє французькою мовою, а далі, мусіла визнаватися в суспільно-організаційній праці, щоб мати повагу в своїх і здобути пошану в чужих. Число людей, що вміли по-французьки, смішно мале, не дуже й вибирати є з кого. Я спинився на д-рові Білинському і не мав причини ані я самий, ані ніхто інший, того жаліти. Найперше ми його притягнули ближче до нашого життя і посадили представником нашої Делеґатури в Культурній Раді Суспільної Служби. Потім заступав він нас у всяких Комісіях, принагідних і постійних аж доки до нього трохи не звикли, тоді й виступив я зо своєю пропозицією. Була це людина культурна й обов'язкова, провадив Суспільну Службу в нас аж до свого виїзду в Австралію.

Мені закидали, що я фаворизую буковинців. Щоправда, на дні душі в мене є якийсь сантимент до Буковини й буковинців. Буковина й Покуття — сусіди собі, від нас давніше ходили до ґімназії в Чернівцях, а звідти приїжджали до Коломиї. Мій вітчим, з яким мені довелося прожити довше, як з рідним батьком, походив з Буковини, тому й знайомих буковинців у мене немало. А ще й тому мав я до них довір'я, що майже всі вони залишилися вірні присязі Організації Українських Націоналістів у переломових днях 1940 року. І ще далі, трагічна епопея буковинського походу на Київ у 1941 році ще й досі в мене перед очима.

Та незалежно від того, одинокі, що сяк-так володіли французькою мовою, були буковинці, і чи це комусь подобалося, чи ні, хтось з них на моє місце мусів прийти. Прийшов д-р Білинський, 26 лютого 1946 року, точно рік після того, коли я причалив до Форарльберґу.

Тільки один рік, але скільки в ньому життя, скільки подій, скільки змін! Білянс того року замикали ми добре. Було певне, що примусової репатріяції вже не буде. Проблискувала вже надія, що вся маса еміґрації не залишиться довго в Німеччині й Австрії, кудись виїде, може не скоро ще, але виїде напевно. Часи тривоги і непевности минули.

Українська громада в Форарльберґу була вже підготована до дальшої своєї долі. Ми мали свою міцну організацію, Українську Делеґатуру Суспільної Служби Переселенців, визнану французькою й австрійською владами, наше існування, як самостійної національної групи, було запевнене. Ми мали в резерві Братство св. Андрея та Об'єднання Українців у Форарльберґу, що пізніше перейняло ролю контрольного суспільного чинника. Ми вибороли собі пошану до нашого українського імени, до нашої національности, до нашого народу. Ми мали забезпечені фінансові засоби для організації щонайменше на два роки наперед. Культурне життя, в таких рамах, як це там було можливе, росло буйно. А надівсе — у Форарльберґу був мир, внутрішній український мир, в якому не було місця на моральний і фізичний терор, на ривалізацію політичних угрупувань, що деморалізувала суспільність.

Це був вислід збірної нашої праці і прийнятого правильного, органічного методу росту суспільної організації — знизу догори. Але і моя скромна особа заважила тут немало: пішов на те рік мого життя, праці й труду спершу на пості Голови найбільшого Місцевого Комітету — в Дорнбірні, — потім Голови Крайового Комітету, накінець Українського Національного Делеґата в Суспільній Службі. Коли тепер вертаюся думкою в ті часи, аналіза причин нашого успіху утверджує мене, що причини ці були такі:

1. Наш нарід, помимо своєї анархічної вдачі в історичному минулому, має організаційний хист. У хвилях небезпеки забуває він на те, що його ділить, шукає того, що нас лучить. Це проявило себе і в Форарльберґу — спонтанно творилися наші організації, а дисципліна в них, у перших початках, коли ще висіло над нами марево репатріяції, була зразкова.

Комітет виставки українського народнього мистецтва в Бреґенці. Стоїть посередині — дир. Іван Білоус, Голова Об'єднання Українців Тиролю й Форарльберґу, Відділ Форарльберґ.
(З фотозбірки дир. Івана Білоуса)

До деякої міри це розвіває чорні думки на майбутнє...

Одначе такі самі передумови були і в інших околицях, і в Німеччині, та не привели до таких самих наслідків, отже мусіло в нас бути ще щось додатково, а з того на першому місці —

2. Органічний ріст суспільної організації. Вона творилася в нас так, що найперше постали організації льокальні, закріпилися і потім творили свою надбудову. В Німеччині переважно навпаки: найперше поставали диспозиційні осередки й центральні, подумані на цілий терен організації, а потім росли їхні Відділи чи Філії.

3. Надзвичайно помогло моє знання французької мови, це дало мені змогу від перших днів нав'язати безпосередній контакт з французами і добиватися від них концесій, що їх пізніше незручно вже завертати. Хоч як недосконало говорив я по-французьки, все таки це звільняло мене від приявности австрійських перекладачів, давало змогу полагоджувати багато справ без свідків, у чотири очі і без штивної урядової формалістики. Я не мусів ждати на авдієнції в урядах, ловив французьких старшин на вулиці чи в ресторані і підготовив тим способом неодне важливе рішення. Це було одною з дуже важних причин, чому мене визнали представником української національної групи, а вслід за тим і саму національну групу.

4. Але найважніше — за мною стояла Організація Українських Націоналістів. Вона дала мені в опору три найважніші речі:

а) людей до співпраці. Поминаючи це, як формувалися всякі Управи, Комісії і т. п. персональні склади органів суспільного діяння в Форральберіу, хребтом всієї суспільної дії були мої співпрацівники з Організації Українських Націоналістів. Вони опрацьовували суспільну опінію, виконували всяку роботу від найпростійшої до найскладнішої, пильнували загрожених місць і готові були, в разі потреби, звести бій на всякому відтинку і всякими способами. Такі люди, як д-р Володимир Михайлів, Онуфрій Максимів, Теофіль Бак-Бойчук, Богдан Зорич, Ярослав Гайвас, Мирослав Роговський, д-р Ярослав Миндюк, д-р Никифор Гірняк, Петро Криштофович і багато інших були нашою націоналістичною ґвардією, що на своїх плечах винесла тягар суспільної праці.

б) суспільно-політичний авторитет. Не був я людиною зовсім невідомою, що нагло виринула з гущавини нашої суспільности. Всякому відомо було, з якого я вийшов середовища і в якому світі ідей зростав. І коли я знайшовся на верху нашої суспільної драбини, разом зо мною приходила до голосу Організація Українських Націоналістів. Хоч не надуживала вона цього свого голосу, старалася тримати себе в тіні, давати місце й нагоду всім творчим одиницям виявляти себе і спільно працювати для спільного нашого добра — тим не менше не могло бути тайною, що суспільне життя стояло під впливом українського націоналістичного руху.

в) віру й витривалість. Скільки разів червяк зневіри закрадався в душу або руки опадали в знесиленні — на допомогу ставала свідомість обов'язку супроти ОУН.

На тому маленькому клаптику землі, коли минуле лежало вже в руїнах, а непевне майбутнє ще тільки рисувалося на далеких обріях, Організація Українських Націоналістів добре виконала своє завдання: на кожному місці і за всяких умов служити українській нації.

По стільки роках — ми розкидані по всіх континентах. Але я певний, що коли б усім нам довелося читати ці рядки, ми погодилися б на одному: помимо різниць політичних переконань у нас наладналася співпраця в суспільності на базі двох засадничих речей:

а) спільної всім нам мети — добра і слави української нації,

б) взаємної пошани до себе.

Ми в принципі відкинули засаду опори в суспільності через т. зв. поплентачів, як це широко розгорнулося в нашому близькому сусідстві, в таборах Німеччини. Невже ж тільки запереченням чужих політичних поглядів з одної і моральним самопониженням з другої сторони можна дійти до ладу в суспільності? Наш досвід у Форарльберґу доказав, що в керуванні суспільністю можна обійтися без намордника і морального терору. І тільки тоді можна з неї видобути всі творчі сили...

Надворі весна в розцвіті, долина Райну тоне в яблуневих садках, на горах ще біліють сніги. Як перед роком. Та тільки тепер ми прощаємося з Форарльберґом, розстаємося назавжди з тією гарною закутиною землі.

Стою на пероні залізничої станції в Ліндав і дивлюся на південь, на гори Форарльберґу. Ще хвиля і на станцію заїде поїзд з Бреґенцу, на закруті над озером видно вже дим паровоза. Там моя дружина і син Юрко, у Ліндав наш стрічний пункт, з'їжджаємося: я з Мюнхену, вони з Бреґенцу. Ще кілька годин і переступимо поріг у новий, незнаний світ. Перед нами шлях на Париж...

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Людина, що займається чорною торгівлею.