XXIV. РОЗДІЛ

З'ЇЗД В АШАФФЕНБУРҐУ

Запрошення на З'їзд 31 жовтня 1945 року. — Їду шляхом на Інсбрук — Куфштайн. — Перехід через границю. — Пригода з пограничником. — Делеґація з Мюнхену. — Дванадцять годин на плятформі. — В харчовому уряді в Франкфурті. — На один волос від большевиків. — Реєстрація в Франкфурті. — Табор в Ашаффенбурґу. — Волинська гостинність. — В кігтях чорної торгівлі. — Конвентиклі в таборових кімнатах. — Грозять делеґатам арештами. — Починається з'їзд. — "На початку був хаос..." — Безліч Комісій. — Моя праця в Організаційній Комісії і в редакції організаційних тез. — Перемелюють резолюції. — Ніч під 1 Листопада. — Погромницька атмосфера. — Бандерівці висунули Мудрого. — Народжується Центральне Представництво Української Еміґрації. — Фальшований протокол З'їзду. — Дивна пропозиція проф. Вєтухова. — Невже спілка бандерівців з уенерівцями? — Звітую перед ПУН. — Мої висновки зо З'їзду.

Надійшла осінь. П'ять місяців дорогого часу промайнуло для української еміґрації на сновиганні сюди й туди, тільки в деяких осередках було наладнано організаційне життя. А де воно й було, там створилося спонтанно, з ініціятиви меткіших місцевих одиниць, без ніяких директив та інструкцій з центру, з тієї звичайної причини, що ніякого українського центру не було. Брак організаційної централі дуже дошкульно давався відчувати всім тим, що на місцях узяли відповідальність на свої плечі, тягнули роботу, як могли, ставили справу, як уміли, і ввесь час перебували в непевності, чи їхня робота вкладається в загальне русло української національної рації.

Десь у вересні розійшлася чутка, що підготовляється великий з'їзд усієї еміґрації в Німеччині й Австрії. Дістав запрошення теж і наш Комітет, до Франкфурту над Майном, на 31 жовтня 1945. В тому часі вже Комітет не діяв, тільки Українська Делеґатура Суспільної Служби, і я рішився поїхати, як представник українців у Форарльберґу. Виринули пашпортові труднощі: Франкфурт лежав у американській окупаційній зоні, треба минати дві границі — австро-німецьку і міжзональну французько-американську. Перейти границю назелено для мене іграшка, але я мусів рахуватися з тим, що на з'їзді треба виступати явно, може й давати свій підпис під документами і не годилося офіційному представникові українців перед французькою владою виступати неначе крадьки.

Через Суспільну Службу не міг я дістати перепустки. Не тому, щоб відмовили, але процедура була така довга, що ніколи ждати. В пригоді став Бак-Бойчук, що теж тоді вибірався до Німеччини. Він мав знайомих серед темних типів, що все зробили б за гроші, і тут придалася засада, що "добре і в пеклі приятеля мати". Дістали ми перепустку до Франкфурту, але важну не з Бреґенцу, цебто з австрійської території, тільки з Ліндав, тобто з території німецької.
Місто Куфштайн у Тиролі. (З фотозбірки м-ра А. Гладиловича)
До Ліндав — рукою подати, тільки потічок переплигнути, та я боявся, бо ану ж наскочу на сторожу і тоді сором для всіх українців, що їх делеґат пішов до Іванової хати. Тому вибрав я дорогу на Інсбрук-Куфштайн і там, біля Куфштайну, відразу перейти на американський бік. Як загадали, так і зробили.

Погода трапилася гарна, поїзд заїхав на станцію в Куфштайні ще до полудня, мали ми перед собою кілька годин, щоб зловити з другої сторони поїзд до Мюнхену, що відходив увечері з пограничної станції Кіферсфельден. Постановили ми спробувати щастя леґальним шляхом через французьку контролю, опісля виминути американців, видряпавшися на стрімку гору по середині дороги поміж обидвома контролями. Якби французи нас завернули, нема іншої ради, тільки йти на зелену дорогу. Гори там високі, узбіччя скелисті, найкраще б іти попід кручею здовж битого шляху, попри саму військову контролю. Шлях іде понад саму річку, та берег стрімкий, не видно внизу нічого, річка гірська, бистрина розбиває свої води об каміння, шум глушить усе. Ото тільки й лихо, що кілометрів зо два треба прошмигнутися, зігнувшися вдвоє.

Невеселі перспективи, та робимо самовпевнені міни і рушаємо вперемішку з добрих два-три десятками усяких людей, що теж ідуть у тому напрямі, мають мабуть правильні перепустки.

Містечко залишилося трохи на боці. Праворуч височиться гора з цитаделею на шпилі: це славна колись на всю Австрію тюрма для політичних в'язнів, сиділи там італійські карбонарії, польські й мадярські повстанці з 1848 року. Що там тепер? Мабуть якісь урядові приміщення. Табору УНРРА не видно, закритий горою.

Але ось підходимо до границі. Впоперек шляху рогачка, кілька французьких вояків біля будки, сержант перевіряє перепустки. Кинув тільки оком на дату й печатку, махнув головою — можемо йти. Так ми вийшли з Австрії. Ще треба минути американську стежу, щоб увійти в Німеччину. Може б спробувати? Кортить, дуже не хочеться дертися на гору, та краще не рискувати. Сповільнюємо кроки, залишаємося позаду нашої групки і зникаємо на бічній стежині. Піднімаємося щораз вище серпентиною, за хвилину тонемо в лісі. Ніби то й нічого, іти протоптаною стежкою, а все таки тяжко. Минулися ті роки, що то "куди заманеться, туди й підеться". Добре треба натягати ноги, щоб встигнути на поїзд. Приступаємо на хвилину зловити віддих. Ген-ген далеко внизу проблискує річка поміж деревами, здається, американська контрольна стежа вже за нами. Ступаємо безпечніше, не зважаємо на хрускіт ріщя, можна вже й говорити. Ще з годину й ми вийшли з густого лісу, починається вже спуск до села. І в тому моменті зненацька:

— Гальт! (Стій).

Пограничник. З крісом у руці, в німецькій уніформі.

— Куди йдете?

— До станції в Кіферсфельден.

— Чому не шляхом, куди й інші?

Викручуємося, що хотіли пройтися трохи горами. Це не переконує, оглядає нас підзорливо.

— Пасіршайн! (Перепустка). Витягаємо наші перепустки, німець трохи лагідніє, побачивши документи.

— Щось тут не теє. Ви маєте їхати з Ліндав до Франкфурту, а замість того ви на шляху з Інсбруку до Мюнхену.

З німцем нема що дискутувати. Він дискусій не розуміє, його діло або наказувати другому, або самому виконувати накази. Сідаю на нього згори.

— Пане, нема в нас часу на балачки, ми й так забарилися. Коли запізнимо поїзд, треба ждати до другого вечора, а час наш обмежений. Або ви нас пропускаєте, або ходімо негайно до американської станиці, але робимо вас уважним, що будете відповідати за наші втрати, якщо через те спізнимо поїзд.

Німець вагається, захиталася в нього певність. Решту докінчують цигарки. Залишає нас у спокою, ще й показує, куди ближча дорога.

Оказується, що від кількох днів чинна вже й німецька митна контроля, про що ми не знали, до того часу тільки австрійці пильнували границі зо свого боку, з німецької сторони вона зовсім не була бережена.

На поїзд ми поспішали й пізним вечором висідаємо на станції в Мюнхені. "Батько"1 веде ночувати, він тут уже не вперше. Заходимо до студентського гуртожитку в дільниці Рамерсдорф, а там — аж кишить від бандерівців. Але прийняли нас привітно, переночували й нагодували, бачимо між студентами і кількох хлопців, що раніше жили в Дорнбірні. Вранці пішов я вже до своїх.

Хотів би долучитися до наших делеґатів, цікаво знати, які в них інструкції. Трапляю якраз на якусь нараду, бачу знайомих, д-ра Вассияна, інж. Бойдуника й інших. Це відбувається, а власне того дня кінчається т. зв. Жовтнева Конференція ОУН, розглядають новостворену ситуацію в Німеччині і намічують дальшу тактику. На моє счудування, не бачу більшого зацікавлення з'їздом у Франкфурті.

Мюнхенську делеґацію очолює Голова Комітету, проф. Корсунський. З ним їдуть: адвокат Лев Ганкевич, Микола Масюкевич, колишній бібліотекар Українського Наукового Інституту в Берліні, і Микола Бігун, організаційний референт мюнхенського Комітету. Він неначе політрук у делеґації, його завданням маневрувати, щоб якнайбільше користи винести на з'їзді. Питаюся, чи знають щось про пляни інших політичних середовищ. Ніхто нічого не знає. Виходить, що на голову української репрезентації в Німеччині буде висуватися Мудрий. Йому на контркандидата з нашого боку пропонують Масюкевича.

Делеґація з Мюнхену їде автом. Для мене там місця вже не знайшлося, я поїхав поїздом. А в поїзді глота — один жах! На кілька годин перед від'їздом уже й стояти нема де, я ледве втиснувся на плятформу і так переступаючи з ноги на ногу проїхав дванадцять годин дороги. Коли наближалися ми уже до руїн Франкфурту, невимовна пільга розплилась по мені: на кожній станції ішов бій за те, щоб нові пасажири не зіштовхували нас з плятформи. Найбільше в поїзді їхало жидів, аж дивно, звідки набралося їх так багато після жахливих гітлерівських погромів.

У Франкфурті мав я зв'язок до д-ра Миколи Суховерського. На лихо не застав його вдома, виїхав до одного з сусідніх таборів, де саме відбувалися вибори до Таборової Ради, мав вернутися аж після обіда, а може ввечері. Використовую час, щоб полагодити справу карток у харчовому уряді та зареєструватися в збірному пункті делеґатів на з'їзд. А в харчовому уряді — Содома й Гомора! Чогось такого не бачив я від пам'ятних сцен на львівському двірці, коли німці тікали до Райху. Харчове бюро містилося в пивницях якоїсь розбитої кам'яниці і було в облозі тисяч людей. Через Франкфурт перевалювалася маса народу з півночі на південь і навпаки, головно військові, що верталися додому, але не бракувало й "діпістів", бо в околицях Франкфурту було кілька величезних таборів. Вся та юрба пересувалася через харчовий уряд, щоб або дістати нові картки на кілька днів, або проміняти інші за тутешні. Не було мови про втримання якогось порядку. Хто мав сильніші лікті і твердіші п'ястуки, сам собі був за поліцію.

По якій годині безнадійного вичікування махнув я рукою на картки й хотів вертатися. Та ба! За той час ззаду наросла нова юрба народу і тепер ані назад, ані наперед! На стінах були якісь написи, що сюдою для військових, тудою для цивільних, наліво жінки, направо — чоловіки, але хто був надворі, написів не бачив, пер перед себе, скільки духу, і ті, що дісталися вже на коридори, тільки те й могли робити, що тиснути на своїх попередників.

Три години мняли мені боки, нарешті протиснувся я до столика за бар'єрою. Сидить якась "фройляйн" і каже мені віддати свої картки.

— Не маю, я приїхав з Австрії.

— Нічого, в Австрії теж є картки.

— Та ж вони тут неважні, навіщо їх вам?

— Я не можу вам видати, як тільки в обмін. Інакше не стане мені до рахунку. Ідіть до шефа, може він порадить.

Підходить шеф з сусіднього столика.

— Ви німець?

— Ні, українець.

— То чого ви тут шукаєте? Це харчовий уряд для німців.

— Мене сюди справили. Казали, що всі хочуть їсти, чи німці, чи інші і що тут харчовий уряд не тільки для одної чи другої національности, а для всіх постійних і переходових мешканців Франкфурта.

"Шеф" шукає чогось у паперах.

— Не можемо вам видати карток. Ви не туди попали. Ідіть до готелю "Штадт Гайльбронн", там є "фір ді Українер цуштендіґе Штеллє".2

Я так був стомлений цілонічною їздою на плятформі і стусанами в ждальні харчового уряду, що, хоч голодний, як собака, не пішов до того готелю, перше поїхав зареєструватися.

В квартирі для зголошень застаю Василя Мудрого, Котика, Атанаса Мілянича3 і Романа Ільницького.4 Видають мені картку участи і кажуть мені їхати до Ашаффенбурґу, звідси яких 30 кілометрів, там відбудеться з'їзд у таборі. Показується, що досі нема нікого з Австрії, я приїхав перший.

— А скажіть, будь ласка, панове, куди найближче до готелю "Штадт Гайльбронн"?

— А вам чого туди?

— Діло маю, харчових карток потребую.

— Чи ви здуріли? Там урядує місія большевиків і хто туди попаде, тому й амінь!

— Оце тобі "фір ді Українер цуштендіґе Штеллє"! Що за щастя, що я найперше поїхав зареєструватися!

Дали мені кілька карток, щоб вистачило на обід, а там поїду до табору, нагодують.

Доктора Суховерського ще нема, але ввічлива бабуся, його господиня, запрошує до середини і я, не ждучи на господаря, колодою звалився на ліжко. Невелике місто Ашаффенбурґ на той час стало одним з центрів життя переміщених осіб. При довжелезній вулиці, що веде з міста на схід, у колосальних касарнях, положених недалеко від себе, розмістилися три табори: польський, мішаних національностей і, накінці, український. Всі вони називалися по своїх касарнях, як: "Артіллєріказерне-табір", "Піонірказерне-табір" і т. д. Хто не звик до таборів, годі спам'ятати назви.

Я вже бачив один табір УНРРА в Кемптен, маленький, і другий великий, у Ляндеку. Але він складався з низеньких дерев'яних бараків, на швидку руку збудованих для "остарбайтерів" та всяких "унтерменшів", а тут — великі, муровані касарні, чистенько утримані, ясні, просторі кімнати. Скоро спрямували мене до прийомної комісії, що займалася приміщенням делеґатів на З'їзд. Відразу наскочив на знайомого зо Львова, Романа Качмарського, якого ще з часів УВО називали псевдом "жидівка" — він сильний брюнет. Кругом аж кишить від знайомих, заки дійшов до призначеної кімнати, що кілька кроків мусів приставати, щоб вітатися з людьми.

Попав я між самих волиняків. Недавно щойно вони приїхали сюди з недалекого міста Вірцбурґа і всі разом влаштувалися в одній залі, душ яких з тридцять. Туди приділено ще одного делеґата — від Українського Червоного Хреста в якомусь містечку — адвоката Миколу Багринівського з Рівного. Раз у своєму житті зустрічався я з ним. Це було ще за студентських часів, у 1927 році, коли я об'їжджав Волинь наче б то в справах збірки на студійний фонд, а в дійсності ладнав зв'язки для УВО. Приймав він мене стоячи на порозі своєї канцелярії, навіть до хати не впустив. Але тепер мене не впізнав.

Наші господарі сердечно нами зайнялися. Хоч ми мали бути на утриманні таборової управи, чи якогось З'їздового Комітету, та хлопці перейняли нас відразу "на свої штати". З-під землі з'явилася ковбаса й чарка, наклали на стіл усякого яствія й питія, заки ми встигли розпитатися, що й куди, всі вже були в доброму настрої. Так нас гостили всі три дні З'їзду і все було б гаразд, якби не ночівля. Приходилося спати всім у відкритій залі. Майже все то були молоді подружжя й обидва ми, делеґати, дуже ніяково себе почували в тій атмосфері, де ніхто нічого собі не робив зо своїх сусідів.

Це було 30 жовтня 1945 року і вже того дня мав початися З'їзд. Але сказалося, що аранжери не вистаралися навіть дозволу в Управі УНРРА. Дозвіл дістати було нетрудно, бо в той час відбувалося безліч усяких нарад, віч і мітинґів, всі до того звикли, уважали це виявом "демократичного способу життя" і ніхто не цікавився, хто там був і що говорив. Тільки про те слід було постаратися завчасу. Отож в останній хвилі вийшло, що директора УНРРА в Франкфурті нема, кудись поїхав і невідомо, коли вернеться, а місцева урядничка УНРРА навіть не хотіла говорити з делеґацією, що вибралася до неї. Я був свідком, як делеґація стояла під дверима канцелярії УНРРА і наша перекладачка, інж. Чижовичівна, щось говорила крізь закриті двері. Сором, та й годі!

А тут народу напливає кожним поїздом. Одні — делеґати з "мандатами", другі — просто з ці кавости, сподіваючися, що з'їдуться люди з усіх-усюдів. Хтось пустив чутку, що делеґатів заарештують, вони не мають дозволу ночувати в таборі. Десь з'явився Василь Мудрий, радив кожному забратися з табору до вечора і сам кудись зник. Серед людей дезорієнтація, не знати, що робити. Але не хочеться виходити з табору, раз уже переїхав таку далеку дорогу. Неквапливо виходжу з канцелярії — і тут на мене наскакує юрба людей, що ждала на "делеґата з Австрії". Бо я й далі — одинокий з Австрії, вже мабуть ніхто інший не приїде. А люди там мають своїх рідних і знайомих, кожен хоче бодай кількома словами перекинутися, розпитатися, розвідатися. При тому, одним скоком — від знайомих до чорної торгівлі.

Заки ще встиг я дати відповідь на питання — вже пропонують купити штуку сукна на одяг, інший знову з таємничою міною відводить мене набік, щоб показати перстень з брильянтом, що його можна купити "за безцін, бо власник конечно мусить його сьогодні продати". За нецілі дві години, коли я так вільно блукав по таборовому подвір'ї, до мене підступали знайомі і зовсім незнайомі з пропозиціями купити: 1. перстені з брильянтами, 2. сукно на одяг, 3. чоловічі сорочки, 4. жіночі панчохи, 5. швайцарські годинники, 6. горілку, 7. американські бісквіти. Кожен торгував, чим попало під руки. Один знайомий, що був у Львові бляхарем, тепер перекинувся на ювелірство і потрясав у кишені самоцвітами, розпитаючися про можливості їхнього збуту в Австрії. Це мабуть належало до звичайних речей таборового побуту, але я, признаюся, був наче ошелешений тією ярмарковою атмосферою.

Тим часом хтось дав мені знати, що в одній з кімнат відбувається якась нарада. Прибігаю туди, а там наша делеґація з Мюнхену, Василь Мудрий, д-р Павло Лисяк з англійської зони, кілька незнайомих мені людей та д-р Олесіюк від польонофільської групи уенерівців, що офіційної участи в З'їзді не брав, приїхав тільки як обсерватор. Мабуть таких конвентиклів по кімнатах було більше, таким способом відбувалися різні "передз'їздові наради". Мудрий зденервований, передбачає в мюнхенській делеґації осередок опозиції. Просить не розбивати З'їзду і для мене це незрозуміле, бож ніхто не має наміру його розбивати. Починаються різні балачки, до речі й не до речі. Лев Ганкевич, хоч есдек, залюбки згадує свої взаємини з греко-католицькими священиками в Галичині, і взагалі мається враження, що в усіх на язиці якесь питання, але ніхто не хоче з ним перший вийти. Десь біля 10 вночі з'являється Мілянич і відчитує нам свій референт про положення українців у Німеччині. В нікого нема вже охоти до дискусії, ідемо спати.

Вранці З'їзд таки відбувається, не зважаючи на те, як поставиться до нього УНРРА. Делеґати сходяться до залі, там при столику ще раз реєстрація, остаточну перевірку мандатів переведе щойно Мандатна Комісія, що її повинен вибрати З'їзд. Ні сіло ні пало Мудрий підступає до мене і заперечує мені право бути делеґатом, бо моя повновласть підписана мною самим, як Головою нашої Делеґатури. Для мене це на руку — одна особа ані не поможе ані не зашкодить, а ось чудова нагода вдарити опісля по правосильності, якщо Мудрий і компанія будуть там робити якісь махінації. Поквапливо хочу з того скористати, що "одинокого делеґата з Австрії" хочуть викидати з залі, та заки я встиг згубитися серед людей на коридорі, вибігають за мною Мілянич та Ільницький і завертають назад, нагримавши на Мудрого.

Почався З'їзд. Ніякої президії не вибирають, Мудрий стає за президіяльним столом, кількома словами вітає всіх, витворює атмосферу поспіху, мовляв, можуть нас розігнати, вдруге не з'їдемося, використовуймо час і швидко біжім до діла. Відчитують готовий склад Комісій. Нашу делеґацію з Мюнхену розбивають: Бігуна до Суспільної Опіки, Ганкевича до Правної Опіки, Корсунського до Мандатної Комісії. Я знайшовся в Комісії Праці. Тих Комісій було безліч, більшість залишилася необсаджена, не було стільки делеґатів. Але приймати участь по одному в різних Комісіях — тактична похибка. Переконую своїх, що нам слід втиснутися до однієї Комісії, Організаційної. Вона найважніша, там будуть рішатися основи організаційного життя українців у Німеччині, звідти буде пропонована нова форма організації, там — мабуть — і про персональні справи будуть говорити. Домагаюся переходу до Організаційної Комісії. Проголошують, що цей поділ на Комісії — тільки пропозиція, подають до відома назвища Голов різних Комісій, кожен може зголоситися до праці в Голови тієї Комісії, яка йому найліпше підходить. Ці Голови, теж тимчасові, на першому засіданні всі Комісії будуть конститууватися самі. Намовляю до Організаційної Комісії ще проф. Корсунського, інші вже розбрелися.

Наша Організаційна Комісія зібралася в одній з кімнат на самому низу, майже в пивниці. Ставлю внесення обрати Головою проф. Корсунського, Голову Українського Комітету в Мюнхені. Є якийсь контркандидат, але перепадає. Так ми дістали дуже важний пост Голови Організаційної Комісії і будь нас у ній більше, могли б ввести в життя багато речей, що на них спиралося б усе організоване життя. Але, на жаль, надалі я тільки сам один.

Секретарем обирають Романа Ільницького і він дає нам під дискусію половину проєкту статуту нової організації, друга половина щойно переписується на машині, доставляють її нам за які дві години. Вношу, щоб не схвалювати проєкту статуту. Ми не в силі його обговорити й опрацювати за тих кілька годин. Все, що можемо з чистим сумлінням і в почутті нашої відповідальности зробити, це вести над ним дискусії і передати вислід дискусій як матеріял Сталій Статутовій Комісії, що її повинен вибрати З'їзд на пленарному засіданні ввечері. Бачу, Ільницький з того незадоволений, він тут репрезентує інтереси бандерівської організації і хотів би, щоб цей проєкт прийняти в засаді, допускаючи різні дрібні поправки. Але він теж не опановує залі, бо хоч там доволі бандерівців — зараз поруч мене сидить Зиновій Матла ще з якимись двома — то більшість складається з випадково зібраних людей. Моє внесення перепадає. Але вже за хвилю переходить дуже подібне внесення д-ра Кальби, делеґата з французької зони, щоб схвалити тільки основні організаційні тези та передати їх до розроблення спеціяльній Комісії Правників.

Назву для організації прийнято "Центральне Представництво Української Еміґрації в Німеччині", в скороченні ЦПУЕН. Під тією назвою діє та, вже кілька разів реорганізована й реформована організація, до сьогодні. Надиво наші наради йшли дуже ділово і ми доволі скоро впоралися з основними організаційними тезами. Схвалено основні напрямні і для їхньої стилізації обрано Редакційну Комісію в складі: Роман Ільницький, інж. Леонід Романюк і Зиновій Книш. Нашим завданням звинутися з тим ще перед пленарною сесією, що її початок визначено на годину 7 ввечері, а наради наші велися безперебійно до 5 після обіда.

При самому вже кінці вилізло шило з мішка: Ільницький зачитує проєкт деклярації, що мала б бути зложена в імені Організаційної Комісії зараз після відчитання проєкту організаційних тез. Деклярація ішла в тому менш-більш сенсі: "Організаційна Комісія одобрює дотеперішню діяльність маршала Василя Мудрого в ділянці репрезентації української еміґрації перед зовнішніми чинниками і пропонує З'їздові, у признанні заслуг п. Мудрого, обрати його на Голову ЦПУЕН".

Ясне, що між бандерівцями і Мудрим заключено пакт; що Мудрий, не зважаючи на формальне становище Голови своєї партії УНДО, пішов на співпрацю з бандерівцями за ціну підтримки його особи; що бандерівці або не знайшли з-поміж себе відповідного кандидата на Голову, або вважають такий вихід зручнішим для себе з тактичного боку, висуваючи на чоло людину від них залежну, але не зв'язану з ними організаційними вузлами, як принаду для суспільности. Ні, мої панове, хоч може ви й переведете це в життя, але легко це вам не піде! Протестую проти такої деклярації, бо вона передчасна: ще ми не чули звіту п. Мудрого, невідомо ще нам, що таке він добре зробив і завіщо маємо йому схвалювати признання. Нехай перше складе звіт, передискутуємо його, а тоді побачимо. Помимо мого протесту хочуть схвалювати це внесення. Встаю ще раз і заявляю, що в імені меншости Комісії зложу протест на пленумі, зажадаю від п. Мудрого звіту і буду жадати прилюдної критики й дискусії. Бандерівці орієнтуються, що це було б незручно — ніколи невідомо, що може дати загальна прилюдна дискусія — хвилево від свого внесення відступають.

Інші Комісії давно вже покінчили свої наради, всі пішли вечеряти, а ми втрійку з інж. Романюком та з Романом Ільницьким вигладжували редакцію організаційних тез. І не забарилися — на чверть години перед початком пленуму зложили ми свої матеріяли до президіяльного стола. Оказалося, що деклярацію про признання для Мудрого таки перепачковано разом з тими матеріялами, але сам Мудрий мав настільки такту, що не допустив до її відчитування.

Одна за одною Комісії відчитують свої резолюції, це мелеться швидко, як у млині, тільки скінчили читати — вже й схвалили, в нікого нема охоти до дискусії. Не всі й розуміють, про що йдеться. Хоч я натягав шию, як журавель, і добре насторожував вуха, але й мені не вдалося схопити всього. Найкраще з усього сподобався мені звітодавець господарсько-фінансової Комісії.

Головою тієї Комісії був назначений інж. Атанас Мілянич, але він був один з аранжерів З'їзду, вештався ввесь час то сюди, то туди, Комісію вів його заступник, якийсь наддніпрянець, літ під п'ятдесят, з буйною сивою чуприною, от жалко, не можу пригадати назвища! Це була одинока Комісія, де не було фраз і пустомельства, якої праці сперті були на різних цифрових матеріялах і фактичних даних, пропозиції — на реальній дійсності. З справжньою сатисфакцією вислухав я цього, прекрасною українською мовою і з гарною українською термінологією, виголошеного звідомлення.

З інших Комісій цікавила мене ще Комісія Жіночих Справ, що в її імені звітувала пані Ірина Павликовська. Виходило, що жінки в Німеччині організуються не в самостійних Союзах Українок чи яку б там вони не вибрали собі назву, тільки в формі жіночих секцій при ЦПУЕН. Такий був основний тенор звіту, відкидаючи набік фразеологію. Тут не міг я стриматися, щоб не поставити запиту, яке відношення цієї Жіночої Секції до Централі Союзу Українок, очоленої Міленою Рудницькою, і Світового Союзу Українок, що саме в процесі своєї відбудови. Пані Павликовська збентежено відповіла, що це "ґумбуґ" і що вона не думає над тим спинятися довше і взагалі акції пані Мілени Рудницької не можна вважати серйозною справою.

Власне, дискусія зачалася аж після звіту Організаційної Комісії, що прийшов на самий кінець. Як звичайно, виступало кілька бесідників, що уважають своїм обов'язком забирати слово при всякій нагоді, чи треба чи не треба. Але швидко почало зарисовуватися, що цілий З'їзд мав тільки дати печатку "голосу народу" випадково зібраних делеґатів для наперед уложених і продуманих справ. Не так справ, як осіб. Несмілі критичні голоси громлено, як розбивацькі спроби З'їзду.

Власне, ніякої критики не було, бо що ж було критикувати? Звіту ніхто не складав, програми ніякої в загальному, поза резолюційними фразами Комісій, не накреслював. Відчувалася тільки тенденція пересунути на Голову нової організації Василя Мудрого, а за його спиною — бандерівців. В руках того суспільно-еміґраційного проводу мала зібратися контроля всіх ділянок українського життя: політичної, допомогової, культурної, господарської і т. д. Йому хотіли признати право цензури зовнішньо-політичних виступів, пропаґанди, видань і т. п. в тому сенсі, що всякі спроби виходити з тими речами незалежно від ініціятиви ЦПУЕН плямувалися згори як національна зрада. Помимо тієї "демократії", що про неї стільки чулося на кожному кроці після упадку Німеччини, початковий проєкт ЦПУЕН давав найбільш досконалу тоталітарну систему, сильнішу від побудованого на німецьких зразках Українського Центрального Комітету. Це був продукт бандерівського духа і його сильно підстрижено, найперше на Організаційній Комісії, а потім і на пленумі.

Найбільше тверезим був голос покійного вже сьогодні доктора Павла Лисяка, одного з представників англійської зони. Він остерігав, щоб не творити відразу механічним способом центральної організації. Достосовувати покищо її будову до потреб і правного стану кожної з трьох окупацій, щоб можна було їх у той спосіб скоріше залеґалізувати, а водночас внутрішнім порозумінням запевнити їм одність діяння.

Атмосфера дедалі більш електризувалась. Давалися чути вигуки, з одного боку, чи це правда, що Мудрий входить у склад УГВР і навіть має бути її Головою, а з другого боку — яке відношення проводу ЦПУЕН до т. зв. Уряду УНР. Чомусь це останнє питання страшенно схвилювало Мудрого і він зовсім вибився з рівноваги.

Склав заяву і я, що хоч брав участь у нарадах лояльно, був членом Організаційної Комісії і Редакційної Колеґії для організаційних тез, але я тут одинокий делеґат з Австрії і не можу в імені українців тієї країни наперед прийняти за обов'язані всі рішення, тим більше, що ми в Австрії живемо в іншій державі. Нас усіх можуть обов'язувати тільки загальні ідейні напрямні нашої спільної постановки справи, але якщо йде про організаційні рами — в кожній державі вони будуть інші. Також особовий склад вибраного тут на Німеччину Проводу ЦПУЕН може відноситися в своїх повновластях тільки до території Німеччини. На моє прохання це занесено до протоколу.

Хтось крикнув, що вже північ. А тоді встав д-р Степан Витвицький і виголосив демагогічну промову, викликаючи духів Героїв 1 Листопаду, в якого річницю якраз входимо, і кидаючи погрозу в їхньому іменні на всіх тих, що стали б в опозицію до цього "українського еміґраційного парляменту". Щойно тепер розшалілася буря. До голосу приходив усякий, делеґат він чи гість. Бідного д-ра Лисяка проголошено майже зрадником. Досталося й мені від якогось прихильника Доленка з Авґсбурґа.

Але ніч минала, люди томилися і треба було конче вибрати Мудрого, на що нетерпляче ждали аранжери З'їзду, для того ж він і був скликаний. Хтось зголосив лісту кандидатів. На Голову — Василя Мудрого. Дальший склад:

Заступник Голови — проф. Михайло Вєтухів

Організаційний Референт — інж. Леонід Романюк

Генеральний Секретар — Роман Ільницький

Правна Опіка — д-р Степан Витвицький

Молодь — мґр. Ярослав Рак

Культура — проф. Дмитро Дорошенко

Фінанси — інж. Атанас Мілянич

Суспільна Опіка — інж. Ілько Сем'янчук, а якщо б він не погодився, тоді д-р Воробець з Мюнхену

Праця — інж. Потішко

Інформація — Юліян Ревай

Жіноцтво — Ірина Павликовська.

Виявляється, що в залі приявних усього 33 делеґатів. Вони далеко не репрезентують всієї еміґрації, ані навіть усіх її осередків. З одного напр. Мюнхену були: 4 делеґати від Українського Комітету, 3 — від Українського Червоного Хреста, 3 від Ліґи Українських Політичних В'язнів та ще один з якогось табору. З цілої французької зони тільки один д-р Кальба з містечка Ванґен, я — один з Австрії, місцевих делеґатів з Ашаффенбурґу — 3 і на цілу решту Німеччини припадало 17 делеґатів. З тієї кількости 33 делеґатів за лістою голосувало 21, проти — 12.

Мудрий пропонує, щоб удруге голосувала вся заля і в той спосіб публічна українська опінія затвердила вибори умандатованих представників. На превелике диво, що його нічим не можу собі пояснити, випало фіяско: в залі понад 200 людей, переважно цікавих мешканців місцевого табору. Та коли прийшлося голосувати, тільки 59 підняли руки, решта мовчить. Рахують удруге і втретє — ні одного голосу більше, все 59.

Тим часом я відійшов у глибину залі і тут довідуюся, що більшість приявних є проти Мудрого, за його польонофільську політику в часі т. зв. нормалізації польсько-українських відносин. Але бояться виступати. Ніхто не висуває контркандидата, нема ніякої іншої ініціятиви. До того ще перед самим голосуванням увихалися поміж публікою якісь типи й пускали чутку, наче б то американські українці домагаються, щоб вибрати Мудрого, бо він був віцемаршалом польського сойму в Варшаві і їм зручно буде на нього покликатися в своїх інтервенціях. До того ці ж "американці" мали загрозити, що коли Мудрий не буде обраний — вони відмовляться своєї допомоги українській еміґрації в Европі.

Не один збився тим з пантелику й голосував за Мудрим. Але це зайвий раз доказує, що в суспільній дії рухливість та ініціятива дають половину виграшу. Якби в той час хтонебудь інший крім бандерівців виступив був з ініціятивою, мав би всі шанси потягнути за собою публіку. На жаль, ніхто до того не додумався і перемога припала заслужено бандерівцям, як тим, що виявили себе найбільш здатними в даному моменті до керівництва.

Накінець дають делеґатам підписувати протокол, чи скоріше короткий витяг з протоколу, що мав бути зложений у Головній Квартирі Альянтських Військ і проголошений у пресі. Відмовляюся підписати, бо протокол сфальшований. Він мабуть був, за большевицьким способом, приготований ще перед З'їздом, і в ньому написано, що голосували 141(!) делеґатів і що Василя Мудрого обрано одноголосно Головою. В дійсності голосувало 33 і обрано його більшістю 21 на 12. Коли ця брехня буде проголошена в пресі, я та інші делеґати подамо свої спростування. На наше домагання зазначено в протоколі, що Управа вибрана провізорично на час трьох місяців і до того часу повинна вона перевести організацію усього німецького терену на схвалених сьогодні принципах і скликати новий, повноправний З'їзд виборними делеґатами.

Година п'ята ранку. Докраю втомлені розходимося по кімнатах, одні з тріюмфом, другі з гірким посмаком на душі, але всі вдоволені, що нарешті це скінчилося.

Несподіванкою мені було, що заступник Голови, проф. Михайло Вєтухів підступив до мене під кінець нарад, щоб я, як "одинокий представник з Австрії", поїхав завтра разом з новообраним проводом ЦПУЕН скласти візиту "президентові" Андрієві Миколаєвичеві Лівицькому, що тут недалеко живе в одному з таборів. Відповідь дістав коротку: чому Провід ЦПУЕН уважає за відповідне їхати з чолобитнею до А. Лівицького, це не моя справа, хоч на те можуть різно задивлятися ті, що цей Провід вибирали. Мені дано мандат репрезентувати українців на з'їзді еміґрації, а не їхати з коліноприклоненням до Андрія Лівицького.

Проф. Вєтухів забив мені клина в голову. Невже ж дійшло до якогось порозуміння між бандерівцями і польонофілами? В Ашаффенбурґу крутився представник уенерівців д-р Олесіюк, тепер ця пропозиція. Серед дуже мішаних вражень покидав я залю нарад. Зарисовувалися контури всееміґраційної організації українців. Відкинувши набік усі таємні ходи, аґітаційні маневри й закулісову гру — це був без сумніву позитив і великий крок наперед. Зі стану аморфного хаосу еміґраційної маси викльовується якийсь суспільно-громадський провід. Але націоналістів у ньому нема.

Перед виїздом спинився я ще один день у Франкфурті, куди приїхав Голова ПУН і суспільно-громадський референт ПУН, інж. Бойдуник. Коротко здаючи звіт Голові ПУН з перебігу З'їзду і ширше обговорюючи його два дні пізніше, на засіданні ПУН в Мюнхені, виложив я свої враження зо З'їзду:

1. Наша організація до З'їзду підготовлялася замало. Ми звертали увагу і зусилля на політичне порозуміння різних середовищ угорі, занедбуючи водночас таку кардинальну справу, як запевнення собі суспільної бази в громадських організаціях.

2. Ми не мали ясного погляду на те, як повинно організуватися українське життя на еміґрації. Ані я, ані інші делеґати не могли вийти з ніякою концепцією навіть у дискусійній формі, бо її просто не було. А не було не тому, що ми не потрапили б її висунути, тільки тому, що ми ці справи залишили поза сферою нашої уваги.

3. Організаційно ми в підготові до З'їзду стояли нижче всякої критики. З'їзд пройшов під знаком хаосу й випадковости. Але якби ми виявили хоч дрібку зацікавлення та організаційного хисту, помимо всіх недоліків ми таки могли б бути домінуючою силою на З'їзді. Туди приїхали наші члени, як напр. відомий і заслужений націоналіст інж. Юрко Артюшенко, там найшлися і наші прихильники, що тільки в останній хвилі відшукали себе, випадково зустрівшись у залі нарад.

Пустивши в об'їзд одну людину на кілька тижнів перед З'їздом по різних таборах та осередках еміґрації, ми без усякого сумніву були б змобілізували на З'їзді велику силу.

4. Помимо того, що в новообраній Управі бачимо людей різних політичних переконань, З'їзд мусимо розцінювати як фактичну перемогу бандерівської партії. На 12 членів Управи вони мають трьох своїх активних членів, у тому найважніший тепер пост генерального секретаря, і двох т. зв. поплентачів. Крім того їхніми прихильниками обсаджені такі переважні пости, як Голови та Жіночої Референтки.

Не треба лякатися сказати, що ця перемога їм припала заслужено. Вони виявили найбільше організаційної ініціятиви, вони перевели всю теоретичну й організаційну підготовку і тим мусіли за собою потягнути інших.

З наших помилок у тій справі, сказавши собі правду в очі й не цураючися критики самих себе, мусимо витягнути науку й то дуже швидко. Бо вже в найближчому часі слід сподіватися сильної бандерівської офензиви на всіх відтинках українського життя, веденої в опорі на вислід виборів до ЦПУЕН.

5. Якщо ми не отрясемося з апатії і з мрії про консолідацію української суспільности на її політичних верхах і замість того не візьмемося інтенсивно закріплювати себе організаційно в терені — ми можемо зникнути з українського життя, як творчий фактор, і бандерівщина заллє, шапками закидає все українство.

6. Зайво нарікати на бандерівський терор чи неморальність у засобах політичної боротьби. Про все рішає перемога — хто переможе, той буде правий і за тим піде суспільність поволі чи поневолі. Шанси на перемогу в теперішній хвилі має не число, тільки оперативна якість і політична рухливість. Хто викаже більше ініціятиви, за тим піде еміґраційна маса.

В нас не стане сили на те, щоб опанувати цілий терен і всі осередки. Але ми можемо створити цитаделі, зразково зорганізовані і добре ведені, щоб стали атракційною силою для суспільности. А рівночасно вони стануть нашими суспільними й матеріяльними базами в намаганні завести правопорядок в українському політичному житті.

На жаль усі перебували під гіпнозою перспективи добровільного порозуміння політичних партій та організацій і впорядкування усього життя декретами згори вниз, а не боротьбою знизу догори.

На превелику шкоду для українського націоналістичного руху, що її вже ніщо не зможе ані завернути ані направити, вітер часу ще й досі не розвіяв тих ілюзій.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Псевдо Бака-Бойчука.

[2] Компетентна установа для українців.

[3] Колишній директор "Промбанку" у Львові, потім один з референтів УЦК у Кракові й у Львові.

[4] Пізніший редактор часопису "Час" у Фюрті.