XXIII. РОЗДІЛ

ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ У ТИРОЛЮ І ФОРАРЛЬБЕРҐУ

Надмір організацій. — Невдала спроба Українського Червоного Хреста з Інсбруку. — Відстрашливий хаос у Тиролю. — Наступ на Мілену Рудницьку. — "Демократичний бльок" з Інсбруку кличе нас на допомогу. — Подивугідна рухливість бандерівців. — Вони здобувають Президію "Об'єднання". — Об'єднання поширюється і на Форарльберґ.

Як довго існував у Форарльберґу Крайовий Комітет — було все в порядку. Одна організація, розбудована від низу догори, зовсім нам вистачала і цілком задовольняла наші національно-політичні, культурні й матеріяльні потреби. Коли ж схитнувся цей стан рівноваги в нашому суспільному житті, почалася тенденція до гіперорганізації: діяла Суспільна Служба Переселенців, постало Братство св. Андрея, а рівночасно безнастанно давалися чути голоси, що нам треба конче шукати суроґату давнього Крайового Комітету, цебто світської організації, залежної тільки від українців. Бо Суспільна Служба стояла в залежності від французів, а Братство св. Андрея, бодай щодо духовної частини його керівних органів, було під рішальним голосом єпископа, до того не-українця, що в наших справах не визнавався і свою санкцію постійно давав би на те, що йому запропонує представник українського духовенства. Ніде правди діти, і мені самому не дуже це в смак було. А що, коли зайде внутрішній спір в українській громаді? За тим не шукати, українці народ не надто згідливий, тоді арбітром у нас мусів би стати чужинець. Що й не казати, таки краще світська організація від церковної, це відчували і розуміли всі.

Найперше пішла в нас спроба закласти Український Червоний Хрест, чи пак поширити на Форарльберґ діяльність його станиці з Інсбруку.

Ще раз на одне з перших засідань Крайової Управи вплинуло письмове прохання Українського Червоного Хреста з Інсбруку, щоб у Форарльберґу заложити його Філію. Представник його був на загальних Зборах і старався довести до вирішення цієї справи відразу на Зборах, та це відложено й передано Управі. Крайова Управа відкинула цю пропозицію, нам зовсім вистачав наш Комітет, не потрібно вводити паралельности співіснування побіч себе двох організацій під різними назвами та з ідентичними цілями.

Зокрема незручно було допускати до Форарльберґу Червоний Хрест, бо це була замаскована форма експансії бандерівців. Проти Червоного Хреста були всі члени Крайової Управи, я не потребував виявляти своєї думки. Справа в тому, що на цей час відносини в Інсбруці дуже занархізувалися. Давніше був там Комітет, що стояв під впливом бандерівців. Головою Комітету був письменник Іван Багряний. Аж нагло він зник. Пропав, як камінь у воду. Скоро виявилося, що Багряний зірвав з бандерівцями, перенісся до Німеччини і почав там організувати власну партію. Тим часом Комітет розлетівся і настала пустка. Її частинно намагалися виповнити Червоний Хрест і Братство св. Андрея, та щось ніяк не могли договоритися, сварки й незгода стали буденним явищем в інсбруцькій колонії. Це в нас було відоме, люди часто їздили до Інсбруку й привозили звідти новини, що відстрашливо впливали на наш Комітет. Був ляк перед такою самою анархією, як у Тиролю, саме тепер, коли нарешті вдалося наладнати порядок.

Так упала справа Червоного Хреста в Форарльберґу і хоч пізніше його прихильники зійшлися на тайному засіданні в Фельдкірху і таки заклали собі його делеґатуру, — вона ніколи не вийшла наверх, існувала на папері. Головним речником тої справи був мґр. Бородач, заступник нашого Мужа Довір'я на Ґеціс.

Хоч на третю організацію місця не було, але думка про неї глибоко запустила коріння в нашій суспільності. Підсичував її вітер з Інсбруку. У тамошніх хаотичних відносинах мусів минути добрий шмат часу, заки дійшло до ладу. Одною зо спроб упорядкувати відносини було заснування товариства під назвою "Об'єднання Українців у Тиролю й Форарльберґу", що мало стати центральною організацією всіх українців французької окупаційної зони в Австрії незалежно від діяння інших установ, як Суспільна Служба, Червоний Хрест і Братство св. Андрея. Ідея була б незла, якби її можна здійснити ще перед тим, заки ці установи створилися. Тепер же ж, коли вони вже існували й діяли, мали своє членство й амбіції своїх проводів, додавати ще одну організацію до них, значило тільки побільшувати хаос.

Справа почалася якраз у тому часі, як наша делеґація прибула до Інсбруку, щоб дійти до порозуміння з тамошнім Братством св. Андрея. В моменті, коли нагорі йшли наші переговори з Президією Братства, внизу відбувалися основні Загальні Збори Об'єднання, що мали на меті прийняти статут і предложити його австрійській владі до затвердження. Ми зайшли на ті Збори, прийнято нас дуже сердечно. Відразу було видно, що всю справу мотає одна політична організація, щоб вийти з сліпої вулички, куди попала наслідком наглого виїзду Голови Комітету, Багряного. В привітальних словах я з притиском зазначив, що хоч ми бажаємо успіху кожній організаційній спробі української суспільности і маємо надію, що Об'єднання виконає свою ролю в Тиролю, все таки ми в Форарльберґу маємо свою організацію, що себе виправдала на кожному полі і для нас нема потреби впроваджувати туди ще й Об'єднання. В імені нашої організованої суспільности Форарльберґу заявляю, що вставлення в статут назви "Об'єднання Українців у Тиролю і Форарльберґу" не то без нашої
Група українців на "Свяченім" у родини Климюків у Льохав коло Бреґенцу. Посередині — о. шамбелян Роман Добрянський.
(З фотозбірки дир. Івана Білоуса)
згоди, але й без нашого відома, видається нам, якщо не тактовне, то щонайменше дивне. В австрійській державній структурі не може уряд одної провінції, чи як це там називалося "Союзного Краю" (Бундеслянд) схвалювати статут організації, що має діяти в другій провінції. Тому, якщо навіть уряд в Інсбруку їм цей статут затвердить, для його важности в Форальберґу необхідно, щоб внесли його на затвердження в Бреґенці українці, замешкалі в Форарльберґу.

Скоро потім ми вийшли з залі і про справу забули. Довгий час не виходила вона зо стану тільки дискусії. Але під кінець року тирольський уряд затвердив статут Об'єднання, в грудні мали відбутися його загальні Збори й вибрати Управу. Тоді деякі громадяни Тиролю, затривожені активністю бандерівської групи і лякаючися, щоб не здобула вона абсолютної переваги в новій організації, звернулися до нас за допомогою: ми голосами Форарльберґу мали рятувати ситуацію.

Дуже за тією справою побивалася Мілена Рудницька. На концерті патрона Братства, св. Андрея, і після нього майже дві години переконувала мене, що Об'єднання необхідно в нас закласти, щоб створити якийсь осередок української суверенности. Спочатку мені не дуже було зрозуміле, чому їй так на тому залежить, вияснення дістав я від своєї дружини.

Показалося, що проти Мілени поведено шалену й неперебірчиву кампанію і була загальна думка, що за тим криються бандерівці, хоч доказу на те не було. На дальшу мету це мало здискредитувати її в очах української суспільности і промостити шлях до проводу в жіночих справах Ірині Павликовській, що її підпирали бандерівці, мавши в тому якийсь свій інтерес. Мали вони наче б то переловити якогось листа Мілени Рудницької до відомого уенерівського діяча в Женеві, Єремієва, де вона називала їх "доморослими наці". Крім того, на прохання Міжнароднього Червоного Хреста в Женеві написала вона звідомлення про табір переміщених осіб у Ляндеку і це звідомлення переяскравлювало від'ємні сторінки таборового життя та викликало обурення бандерівців, і мабуть не їх тільки самих, бо звідти приїхали в делеґації дві жінки з протестом до Рудницької, ночували в нас і від них моя дружина довідалася про всі ті історії. Міжнародній Червоний Хрест неохоче дивився на діяльність УНРРА, він може мав надію, що опіку над утікачами передадуть йому, тому й збирав усякі матеріяли проти УНРРА, а їх не бракувало. Але нам зайво було мішатися до цієї гри великих між собою.

Під анонімною зручною режисурою почали кружляти нечувані наклепи на Мілену Рудницьку: що вона, рятуючися перед зарахуванням до катеґорії "напів жидів" (гальбюден) та обов'язком через те носити зірку Давида на рамені, вступила на німецьку службу в якійсь установі, що розробляла проєкти знищення слов'янського світу. Вістки були зручно фабриковані й добре заправлені перцем сенсації. Що б там на речі не було, але таких метод розправлятися з політичним противником, ціною денунціяції його не тільки перед власною суспільністю, а й перед альянтською владою, зокрема французькою, дуже чутливою на все, що пахло якимсь ближчим відношенням до німців, — аж ніяк не можна похвалити. Як не як, але Мілена Рудницька була чільною постаттю в українській галицькій суспільності і поклала для неї заслуги, що їх їй ніхто ніколи не зможе ані заперечити, ані відобрати. І стягати її в болото в порядку своїх вужчих порахунків, значило засуджувати ту справу, яку вона від років вела й очолювала: могутню організацію українського жіноцтва. До нашого Комітету, до мене, як його Голови, вона була ввесь час коректна і лояльна, нашим обов'язком було б її взяти в оборону. Це могли б ми зробити, якщо б вона по-перше до нас за тим зверталася, а по-друге, якби знати, з ким боротися. Бо всі напади на неї велися анонімно і неначе з-за плота, не видно було руки, що тим керувала і не було проти кого виступати.

Разом з нападами проти Мілени синхронізувалися виступи проти її родини: прийшли вістки окружною дорогою, що її брат Антін Рудницький та його дружина, співачка Марія Сокіл, підписали в Америці відозву проти збірки для втікачів з закликом слати зібрані гроші в большевицьку Україну для відбудови воєнних знищень. Також мали б вони неначе заохочувати втікачів вертатися назад під большевиків. Абсолютно не було можливости перевірити, скільки в тому правди, а скільки брехні, але це неслося на крилах пропаґанди як заклик проти Мілени Рудницької, що в тому часі не могла мати впливу на поставу і поступки брата в далекій Америці.

Це роз'яснило мені, чому ціла родина Рудницьких в Австрії, цебто Мілена Рудницька, її брат, нотар Володимир, колишній мій заступник у Крайовому Комітеті і тепер Голова Управи Братства св. Андрея в Форарльберґу, другий брат, відомий журналіст Іван Кедрин-Рудницький з дружиною, що жили в Інсбруку, так дуже стояли за участю Форарльберґу в Об'єднанні. В їхній квартирі в Фельдкірху відбувся конвентикль, куди запрошено теж інж. Лавриненка та доктора Яшана. А 18 грудня скликано спільне засідання Президії Братства св. Андрея при співучасті Мужів Довір'я Суспільної Служби й вирішено Об'єднання закласти, швидко перевівши всі формальності і збори на місцях, щоб вибрати делеґатів на Загальні Збори, що мали відбутися вже 26 грудня.

Дійсно ми продовж тижня відбули збори по всіх місцевостях і вибрали делеґатів до Інсбруку. Вибрано теж і мене, та я не міг поїхати.

Загальні Збори Об'єднання Українців у Тиролю і Форарльберґу не закінчилися так, як того собі бажали їхні організатори з проти-бандерівського бльоку. Завдяки голосам Форарльберґу цей бльок мав більшість і міг перевести всі постанови, вибрати, кого хотів і не допустити ні одного бандерівця. Але їм забракло рішучости. Ніхто з "демократичного бльоку" не хотів кандидувати на голову, одні відтягнулися під загрозою бандерівців, другі з ляку, щоб не попадати в конфлікти, з усіми хотіли бути в згоді. Такі люди ніколи не виграють.

Бандерівці ішли з волею до перемоги, грозили розбиттям товариства, якщо не будуть виконані їхні домагання, виступали здисципліновано і бойово, через те здобули все, чого їм було потрібно. Обрано такий склад Управи: Голова — інж. Кравців, кандидат бандерівської групи, члени — Матла-Дорошевич, бандерівський кандидат, полк. Єфремов, гетьманець, теж бандерівський кандидат, д-р Михайло Росляк, мґр. Ярослав Спольський, бандерівський кандидат, Стеценко, мґр. Андрій Гаєцький та ще один, забув назвище. Крім того два представники Форарльберґу — д-р Василь Яшан і я. На конститууючому засіданні заступником Голови вийшов Стеценко, Секретарем — Матла, організаційним референтом — д-р Росляк, культурно-освітнім — мґр. Андрій Гаєцький.

Бандерівці здобули те, чого хотіли, Голову й Секретаря, цебто Президію. Це їм належалося і нічого було бідкатися, треба було вложити стільки праці, ініціятиви, здисциплінованої постави й рішучости в акції, скільки вклала бандерівська сторона, замість нарікати й розливати жалі. Життя завжди буде належати до того, хто вміє його здобувати.

Наслідком захоплених бандерівцями позицій було те, що почали множитися так звані поплентачі і поміж ними ті самі, що ще вчора помагали майструвати протибандерівський фронт, сьогодні вже заскакували ласки в бандерівців.

Для формально-правного порядку затверджено статут Об'єднання теж у Форарльберґу й обрано для нього окремі органи. На основних Загальних Зборах у Фельдкірху я не прийняв головства — мій виїзд з Форарльберґу вже тоді був перерішений — і Головою обрано в нас Івана Білоуса, учителя і в часі війни директора Повітового Союза Кооператив у Рогатині. До того часу він був у нас якийсь час Головою Місцевого Комітету в Бреґенці і Мужем Довір'я Делеґатури Суспільної Служби на Бреґенц. Людина сумлінна й патріотична, виконував свої обов'язки старанно і заслужив собі на пошану. Тоді я зрезиґнував з місця в Управі Об'єднання в Інсбруці і на моє місце автоматично увійшов Білоус.

Таким робом якийсь час діяли в Форарльберґу аж три організації: Українська Делеґатура в Суспільній Службі Переселенців, Братство св. Андрея та Об'єднання Українців у Тиролю і Форарльберґу. Це останнє пізніше нав'язало контакт з Українським Центральним Допомоговим Бюром в Лондоні, на чолі якого стояли українці з Канади, і договорилися, що українська організація в Тиролю і взагалі в Австрії стала неначе експозитурою УЦДБ. Це їй давало більше авторитету в очах австрійської та французької окупаційної влади та до деякої міри забезпечувало її існування.