XXII. РОЗДІЛ

БРАТСТВО СВ. АНДРЕЯ

Звикаємо до нового капелюха. — Все по-старому. — Шукання забезпеки в іншій формі організації. — О. Сапрун і початки церковного життя. — Парохії і Церковні Ради. — Богослуження для німців. — Концерти церковного хору. — Співпраця священиків з Комітетом. — Водосвяття в Бреґенці. — Чи не пов'язати світське з церковним? — Нехіть до клерикалізму й увага на православних. — В Інсбруці постає Братство св. Андрея. — Подвійна структура Братства. — Затвердження статуту Братства в Форарльберґу. — Резерва на випадок розв'язання Комітету. — Кампанія проти о. Сапруна. — Його меткість, зручність у контактах і заслуги для української справи. — Інтервенція Голови Братства в Інсбруці, о. Гірняка. — Їдемо на переговори до Інсбрука. — Оформлення Братства св. Андрея в Форарльберґу.

Національні групи в суспільній Службі поволі виробляли собі щораз більшу автономію та унезалежнювалися від Президії. Коли спочатку діло було поставлене так, що тільки Президія долагоджує справи поза рамками Суспільної Служби, то вже по кількох тижнях виявилося, що Президія не в силі перебрати на себе безлічі дрібних справ і через те поширено компетенції національних делеґатів. А раз зроблено вилом, не було вже вороття і фактично національні Делеґатури зайняли місце давніх національних Комітетів. Життя плило далі, вже під новим капелюхом.

Такий стан був незлий. У внутрішніх відносинах не змінилося майже нічого: від низу до самої гори далі йшла засада виборности, ані Військове Правління ані Суспільна Служба не мішалася в те і приймала до відома дібраний нами персональний склад апарату нашої Делеґатури. Ми зберегли домівку давнього місцевого Комітету в Бреґенці і потім Крайового Комітету, а крім того дістали приміщення в будинку Суспільної Служби. До нашого майна — книжок, машин до писання, канцелярійного устаткування тощо — ніхто не зголошував претенсій.

В Суспільній Службі мали ми делеґата і заступника, мали добре поставлену канцелярію з двома справними працівниками. Крім того переперли українця на Голову Делеґатури в Фельдкірху. Отже персональний білянс — непоганий.

Ми мали ворогів, але стояли міцно і не давалися. Французи й австрійська влада нас шанували за нашу організованість і внутрішню дисципліну.

Своє внутрішнє життя формували, як хотіли. В кожній місцевості були Мужі Довір'я національного Делеґата. Статут Суспільної Служби давав право делеґатові покликувати й довільно зміняти Мужів Довір'я, але я тим правом ніколи не користувався і напрактиці всі вибрані Голови Місцевих Комітетів стали Мужами Довір'я національного Делеґата.

Культурне життя теж уміщалося в рамах Суспільної Служби. Культурними справами завідували спершу інж. Юрко Лавриненко, а потім Богдан Зорич і ми дали низку добрих культурних імпрез, як концерти й академії з нагоди національних свят. Запрошено на спільний авторський виступ письменників Юрія Клена, Леоніда Мосендза, співпрацювали ми теж з приватною ініціятивою культурників у їхніх мистецьких виступах.

В рамах загальної виставки національного мистецтва в Фельдкірху наша Делеґатура влаштувала прекрасний український павільйон, що його подивляли французи, австрійці та й інші товариші з інших національних еміґрацій. До того вибрано окремий Виставовий Комітет під проводом д-ра Володимира Білинського з Черновець і Марти Роговської, теж буковинки. Не обійшлося при тому і без нахабства з боку поляків і румунів. Обидві ці Делеґатури помістили між своїми експонатами українські килими й вишивки, але наші дижурні в павільйоні, а головно Марта Роговська, розкривала перед відвідувачами цю культурну крадіж устно і друкованими в двох мовах поясненнях до експонатів.

Все таки наша громада не відчувала спочатку задоволення з того стану. Українська суверенність у ньому була обмежена. Суспільна Служба це були немов Об'єднані Нації Европи в мініятюрі: кожна зберігає свою самостійність, але зрікається частини суверенности в користь суверенности спільної. За тим усім крився ляк, що сьогодні воно так, а завтра буде інакше, і що ці зміни, якщо б зайшли, не були б залежні від нашої волі. Не ми вибираємо власну, найбільш нам відповідну форму вияву нашого життя і наших потреб, тільки використовуємо чужу, нам накинену.

Тому рівночасно з тим, як розбудовувалася наша Делеґатура в рамах Суспільної Служби, дехто почав розглядатися за іншими способами національно-суспільної організації. Властиво ці шукання почалися ще перед тим, як постала Суспільна Служба. В міру того, як більшала правдоподібність невизнання Комітету офіційним представництвом українців, давалися чути голоси, щоб в'язати нашу організацію з установами, що діють теж і в інших провінціях і таким чином вийти частинно з-під компетенції французької влади.

Церковні кола виступили з ініціятивою — закласти Братство св. Андрея. Кількома словами слід би тут розказати, як організувалося церковне життя в Форарльберґу.

Десь у половині травня з'явився там о. Северин Сапрун. Перший раз побачив я його на залізничній станції в Дорнбірні, як розмовляв з д-ром Михайловим, розпитувався, які священики живуть у Дорнбірні. Хоч був уже тоді в Дорнбірні Комітет, о. Сапрун туди не зайшов. Якийсь час амбіції о. Сапруна були пов'язані з Крайовим Комітетом, та потім він від нього відстав і взявся тільки за організацію церковного життя. В скорому часі в кожному містечку повиростали греко-католицькі парохії, а всіми церковними справами завідував декан у Форарльберґу, о. Сапрун. Ці парохії підлягали німецькому єпископові в Фельдкірху, він теж давав українським священикам грошеві підмоги на відправу Богослужб.

О. Сапрун був меткий організатор і непосидющий дух. Йому не вистачало організувати парохії, кинувся він і на інші ділянки церковної діяльности. Біля кожної парохії постала Церковна Рада, а для цілого Форарльберґу — Крайова Церковна Рада. По закону Головою Крайової Церковної Ради був кожночасний декан, а його заступником — цивільна особа, найменована єпископом на внесення декана. Єпископ Тшан призначив заступником Голови Крайової Церковної Ради нотаря д-ра Володимира Рудницького і це давало йому нагоду частенько бувати в єпископа і канцлера Шеха та прихильно настроювати до українців ці впливові в Форарльберґу особи.

Хоч більшого значення ці Церковні Ради не мали, все ж таки створився деякий апарат, що ним міг о. Сапрун користуватися.

Священики привезли з собою найконечніші ризи, частинно могли користуватися й латинськими, але брак риз таки відчувався і скоро постала швальня фелонів, що мала тому зарадити й дати заробіток кільком жінкам. Пам'ятаю посвячення першого фелона: маса народу, кільканадцять пар кумів — між ними і я з дружиною — хор співає, люди складають гроші. Все випало дуже гарно, а пікантне в тому, що фелон продали церкві "паскарі", добре на цьому заробили, ще й кумами були та по п'ять марок "на тацу" кинули.

Вслід за тим пішли спеціяльні Служби Божі в нашому обряді для німців, з поясненнями в німецькій і французькій мовах. У Фельдкірху роздавано друковані пояснення різниць між українським і західнім латинським обрядами. Це мало успіх, бувало багато людей на тих Богослуженнях, українцями цікавилися — добра пропаґанда української справи.

Швидко зорганізувався церковний хор, його дириґентом був учитель Білик з Гогенемсу. Цей хор давав концерти церковних співів по австрійських церквах у Форарльберґу і дуже причинився до популяризації українського імени. Форарльберґ — католицька країна, духовенство має в ній великий вплив. Завдяки заходам о. Сапруна вдалося нам з'єднати симпатії австрійського духовенства і клерикальних кол, а це немало помогло в щоденному житті. Єпископ в Фельдкірху розіслав обіжний лист до священиків, щоб прихильно ставилися до українців, чи католиків чи православних, бо це побожний і богобоязливий нарід, священики виголошували проповіді в церквах про нас і таким чином лагідніла початкова ненависть австрійців.

Ряса відкрила дорогу в не одне місце, що було для нас закрите. О. Сапрун пов'язався з Австрійським Червоним Хрестом у Зальцбурґу і з різними Делеґатурами Червоного Хреста в Інсбруку, щораз удавалося йому діставати звідти то якісь харчі, то одяги, то цигарки. Правда, ніколи не віддавав він того до Комітету, розділював при допомозі свого апарату парохів і Церковних Рад, до контролі не допускав нікого. Це давало привід до поганих поголосок, але не можна заперечити, що завдяки його старанням українці в Форальберґу скористали багато.

І як Голова Крайового Комітету і пізніше як делеґат до Суспільної Служби мав я багато до діла з церковними справами і з о. Сапруном. Абстраґуючи від свого персонального відношення до тих справ, я мусів брати до уваги їхній вплив на суспільність і користі з гармонійної співпраці церковної ієрархії з нашою організацією. До кінця мого перебування там ця співпраця була зразкова, священики були добрими членами Комітету і добрими громадянами, сам о. Сапрун, хоч на дні душі мав якісь жалі до Комітету, але з пошаною ставився до мене та в усьому ішов на руку. Не було випадку, щоб не послухав, коли чи то від нього чи від духовенства вимагав я чогось в ім'я нашої національної справи на чужині.

З Йорданського походу в Бреґенці: перший зліва — д-р Василь Яшан, другий — Зиновій Книш, третій — д-р Теодор Михайлівський.  (З фотозбірки д-ра Яшана)

Зверхнім виявом цієї нашої співпраці було величаве Водосвяття 19 січня 1946 року в Бреґенці. Під маленькою церковцею на горі зібралися всі українські священики і запрошене австрійське духовенство. Наплила маса народу з цілого Форарльберґу. Був чудовий, лагідний зимовий день, сонце сліпило відблиском від сніжних шпилів гір. Сформувався похід: один його кінець доходив уже до Боденського Озера, а другий ще стояв на місці під церковцею. Співали два хори на переміну, величавий спів відбивався від мурів тихого міста й лунко ішов далеко, до гір.

На переді походу, зараз після духовенства, ішов я з д-ром Яшаном і з д-ром Михайлівським з "трійцями" в руках. За нами, як далеко оком глянути, трійка за трійкою, спокійно, поважно. Не знали ми тоді католиків чи православних, були тільки українці, що далеко від Рідного Краю несли свою молитву до Бога за своїх рідних, за свій нарід, за Україну. Перед очима мені ставали Водосвяття в Україні: в моєму рідному місті Коломиї, де я малим хлопцем нетерпляче чекав, коли військо — українці в австрійських уніфорах — віддасть трикратну сальву в повітря на втіху сотням пацанів. В тій же Коломиї в 1919 році, коли в поході ішло рідне вже, українське військо, українська військова старшинська школа й українська військова оркестра, а ми, малі ґімназисти, заздро гляділи на наших старших товаришів, що заміняли студентські уніформи на військові однострої.

У Львові на ринку, коли по бічних вулицях стояли на поготівлі відділи польської кінної поліції, а між юрбою народу звихалися поліційні аґенти, щоб слідкувати за летючками ОУН... А тепер ми святимо воду не рідних українських річок та озер, тільки ось тут, на межі трьох держав над Боденським Озером, у серці Европи. Тільки могутня пісня на устах і щира молитва в серцях в'яже нас з нашим народом, міцно й нерозривно, як в'язала тисячу літ за Володимира Великого, Данила Галицького, Богдана Хмельницького, Симона Петлюри та Євгена Коновальця... Чути рівний гомін маршу... Ідемо кудись, куди несе нас доля, наосліп у майбутнє...

В місті спинився ввесь рух, прохожі здивовано оглядають процесію, деякі долучуються до неї. Від коли місто Бреґенц існує — не бачило такої маніфестації. На другий день часописи принесли звідомлення про Йорданський похід українців, на мої руки напливали ґратуляції від інших делеґатів Суспільної Служби, від французьких старшин і від знайомих австрійців за зразкову організацію походу — ми йшли без упорядників, тільки на перехресті головніших вулиць кілька людей реґулювали рух.

Не було в тому дива, що коли далася відчути загроза для самостійности нашому Комітетові, виринула думка тісніше пов'язати наше громадське життя з церковним. Якби найти таку форму, що правно була б залежна від духовної ієрархії, а фактично залишила б нам волю в руках — це була б розв'язка в нашому клопітливому положенні. Проти того промовляли два важливі моменти. По-перше, хоч у нас перевага галичан і тим самим греко-католиків, але й доволі серед нас і наддніпрянців-православних, годі ж було запрягати їх в організацію, що мусіла, бодай назверх, мати виразний католицький характер. По-друге, велика більшість нашої суспільности, незалежно від своєї постави до Церкви й релігії, відчувала нехіть до того, щоб усе наше громадське життя вбирати в церковні шори. Далеко більше до вподоби всім, в тому числі й мені, була світська форма організації. Авже ж, якби не було виходу, якби ми були здані або на порожнечу в суспільності або на клерикалізацію нашої організації, але при збереженні якоїсь національної самостійности — ми мусіли б вибрати те друге.

Доки так ішли дебати за чи проти того, щоб "прив'язати себе до фелонів і стати свічкогасами", як висловлювалися противники тої думки, в Інсбруці вже постала така організація і взяла назву — Братство св. Андрея. Побудованого його на засаді частинно номінації, частинно виборів: духовників іменує єпископ, тільки він може їх змінити і тільки перед ним вони відповідальні, світську Управу вибирають на Зборах і вона відповідає подвійно — і перед Зборами членів і перед духовною Президією. Це була доволі скомплікована структура, але давала певність існування, бо статут з широкими повновластями був затверджений і в єпископській консисторії, і в австрійській крайовій владі, був спертий на австрійських законах і до деякої міри незалежний від окупаційної влади. Дехто вважав це плюсом — австрійці будуть нам більше йти на руку. Головою Братства св. Андрея в Інсбруці став о. Гірняк, дуже старенький, але повний енерґії священик.

Цей же самий статут внесено до затвердження в Крайовому Уряді в Форарльберґу і на початку вересня вже були готові всі формальні підстави до зорганізування Братства. Займався тим Ініціятивний Комітет, з священиків був у ньому о. Сапрун, а світським речником — нотар Рудницький. Ішло тепер про те, чи пускати це Братство в рух і коли. Ініціятивний Комітет стояв у порозумінні зо мною й обіцяв так довго не починати діяльности Братства, як довго ця справа повністю не буде узгіднена з Комітетом. Це мала бути резерва на випадок, якби нам розв'язано Комітет. Братство уконституує тим часом свої органи, бо цього вимагає закон, але це буде тільки провізорія, все буде спочивати, доки не прийшла б потреба перебирати всі функції дотеперішнього Комітету.

Крайова Управа мала рішити, що нам робити з Братством. Якраз тоді почали згущуватися хмари над Комітетом, виринула Суспільна Служба. Невідомо, що принесуть найближчі тижні. На засіданні Крайової Управи йшла дуже палка дебата. Більшість заявилася проти того, щоб перейти на форму Братства, а за тим, щоб конечно шукати якихсь інших форм. Але тих форм під рукою не було, а кожен день міг принести розгром нашої організації. В почутті відповідальности за українське життя в Форарльберґу я рішився таки перейти на Братство. Тільки завдяки моєму особистому авторитетові справа перейшла: рішено передати на Братство ввесь інвентар та урухомити його в усіх місцевостях негайно після того, як Комітет припинить свою діяльність, щоб не було перерви в житті.

Заки я зважився на той крок, радився я деяких православних українців, членів нашого Комітету. Зокрема багато завдячую інж. Юркові Лавриненкові, з яким ми тоді жили дружньо. Ми на всі боки роздумували, як вийти з положення і таки погодилися, що краще йти з пан-отцями, як зовсім бути без організації, і що це мусимо вважати тимчасовою конечністю, накиненою нам обставинами, а вже від нас самих буде залежати, який ми туди увіллємо зміст.

Аж тепер почалися справжні труднощі. Розгорілася шалена кампанія проти о. Сапруна, і то з двох сторін — світської і духовної. Як довго він займався тільки своїми Церковними Радами, — менше ним цікавилися. Але, коли громадське життя "убралося в фелон" і коли почало діяти Братство св. Андрея, його особа стала в самому центрі: в Братстві першу скрипку мали грати духовники, а він же ж деканом Форарльберґу і через нього йшов ієрархічний контакт до єпископа.

Вже давніше кружляли чорні вісті про те, наче б то о. Сапрун добре поживився на своїй харитативній акції. Там десь забракло харчів з посилки Червоного Хреста, тут знову хтось бачив, як його родина продавала одяги, що "без ніякого сумніву" мусіли бути призначені до розподілу поміж бідніших українців і т. д. Не було дня, щоб не доходили до мене такі сплетні — ані їх перевірити, ані завернути того, що сталося, — пускав я це поза вуха. Потім казали, що о. Сапрун був духовником у якійсь німецькій частині і що незручно було б його тепер висувати наверх, нехай краще держиться в тіні. Це було безглуздя. Самий о. Сапрун розказував мені, як він просто в своїй напів-військовій уніформі пішов до французької команди, одверто признався, що вертається з війська, що обов'язком священика бути там, де його вірні, і що Військове Правління це прийняло за зрозуміле й видало йому посвідку з дорученням для місцевих комендантів іти йому на руку.

Якось раз приїхала до мене делеґація з Фельдкірху на чолі з п. Ігнатом. Привезли з собою цілий акт обвинувачення: якісь протоколи, урядові відписи залізничих фрахтів, посвідки залізничої станції в Фельдкірху, копії листування з Червоним Хрестом в Інсбруці і т. п. Все це мало бути доказом різних надужить і користолюбства о. Сапруна.

— Ми це складаємо на ваші руки і домагаємося, щоб притягнути о. Сапруна до відповідальности, щоб повернув він до Комітету заподіяні втрати і щоб зовсім відсунувся від громадського життя.

— Панове, заберіть собі ці речі назад, я тим займатися не буду і вас прошу, щоб покинули те, перед нами справи далеко більші й важливіші.

— Коли ви цього не зробите, тоді змушені будемо взятися за те самі, хочби нам прийшлося йти до єпископа і до французького ґубернатора.

— І що ж ви, панове, тим осягнете? Не хочу навіть заглядати до ваших актів, але приймім на хвилю, що ваша правда. Чи ви завернете те назад? Навіть якщо були якісь надужиття — вже це пропало. Подумайте тільки, які шкоди нанесе це для нашої національної чести, для нашого народу, для нас самих тут, коли підете на нерозважні кроки. Тим б'єте не особу о. Сапруна, це вдаряє в цілу моральну вартість нашої суспільности й одним махом валить те, що так тяжко ми від року здобуваємо.

— Коли ми ці речі розкриємо, вони вдруге вже не повторяться.

— Це й без того можна зробити. Ось я завтра поїду до отця Сапруна й поговорю з ним сам. Мусимо мати на увазі, що він тут деканом і пляма на ньому — це пляма на всьому духовенстві і нашій Церкві перед чужинцями. Це неслава і нечесть для всіх нас. Автім, де певність, що ви не впали жертвою фальшивих інформаціє і поголосок?

На другий день поїхав я до о. Сапруна й передав йому зміст закидів. Просив не давати причини до невдоволення, бо один раз це стримано, а завтра менше розважні люди можуть знову підняти ці погрози, справа вийде поза українське коло. Ми говорили якнайбільш одверто. Багато речей вияснив мені о. Сапрун відразу, решту полагодив пізніше, зникли підстави до нарікань.

Виявилося, що п. Ігнат попри всі інші свої зайняття був також дяком української парохії в Фельдкірху і кандидатом на урядовця канцелярії Братства св. Андрея, з тої причини зайшов у спір з о. Сапруном і його акція мала б бути керована почуттям помсти.

Сьогодні о. Сапрун уже в могилі і не може промовити за себе. Коли дивлюся на його діяльність у Форарльберґу, то хто б там що не говорив і які закиди супроти нього не видвигав — з почуттям відповідальности можу сказати, що зробив він дуже багато добра для окремих людей і для цілої української колонії в Форарльберґу та для пропаґанди нашої справи. В очорненні його особи немалу ролю відіграла заздрість. Та чи винен о. Сапрун тому, що був меткіший, зручніший і хитріший за інших? Коли ніхто носа не міг виткнути з Форарльберґу, він знайшов спосіб добитися до Риму і виєднати звідти папської допомоги по 10 шілінґів на душу, з чого користали теж і його вороги. Коли інші тупцювали на шляху поміж Бреґенцем і Блюденцом, він зумів дістатися до Парижа, знайти контакт до всесильного тоді генерала де-Ґоля, познайомитися з одним з його секретарів і витягнути з того користі для українців, чого не потрапили навіть ті українці, що роками жили у Франції.

Ще не отрясся я з прикрого враження після делеґації з Фельдкірху, а вже з другого боку атака на о. Сапруна. 7 вересня 1945 року приїхав з Інсбрука о. Гірняк, Голова Братства св. Андрея. Відбув десь нараду з місцевими священиками, пішов на авдієнцію до єпископа, після чого зайшов до мене. Розмова ішла, само собою, про Братство св. Андрея. Мене вдарило те, що о. Гірняк порозумівався відразу з єпископом, а зовсім поминув о. Сапруна, як українського декана в Форарльберґу. Я й не знав, що о. Сапрун мав стільки неприхильности в священиків, тих самих, що пізніше їх разом з родинами вирвав з австрійської безнадійности й перевіз до Франції. О. Гірняк пропонував перевести наше комітетове життя на рейки Братства св. Андрея, бо до того неминуче ведуть відносини в Австрії під французькою окупацією. Централею було б Братство в Інсбруці, ми мали б автономну філію. Навіть уже готовий проєкт Президії подав мені: о. Герасимчук — Голова, я — Заступник Голови, о. Йосип Лукашевич з Гогенемсу і мій земляк з Коломиї — секретар. З дальшої розмови виходило, наче б то дні о. Сапруна, як декана, були вже почислені, і що розходження йдуть на церковно-організаційному полі, бо українські священики хочуть об'єднатися навколо о. Миколи Вояковського в Мюнхені, як Генерального Вікарія Апостольського Візитатора (чи який там його мав би бути титул), а о. Сапрун тягне в бік кардинала Інніцера у Відні, що, хоч і великий приятель українців, все таки чужий ієрарх.

Не бувши заінтересованим у персональних справах і не визнаючися на тонкощах церковно-організаційної політики, я обіцяв о. Гірнякові, що обговоримо справу на засіданні Крайової Управи, після чого приїду фіналізувати її в Інсбруці.

13 вересня виїхав я до Інсбруку з о. Сапруном і з д-ром Яшаном. Директива для нас була: 1. Братство св. Андрея не буде мати з Інсбруком нічого спільного, крім назви, 2. Статут буде пристосований так, щоб уможливити туди вступ православним українцям без насилля над їхніми релігійними переконаннями і без образи їхніх релігійних почувань, 3. Ми будемо в співпраці з кожночасною українською духовною ієрархією в Форарльберґу.

Свята Вечеря в Дорнбірні. За столом родини: Михайлович, Кметів, Букшованих і Ямрозиків. Посередині парох Дорнбірну, о. Роман Куціль. (З фотозбірки д-ра Володимира Михайлова)

На другий день відбули ми спільно засідання з Президією Братства в Інсбруці. Дійшли до згоди в усіх трьох пунктах, вони були вдоволені, що ми приймаємо форму Братства, бо в Тиролю було переконання, що в нас порядок і що ніяка "інвазія" з-зовні без порозуміння з нашим Комітетом не вдасться.

Вже в Канаді довідався я, що ґрунт до такого полагодження справи введення Братства св. Андрея у Форарльберґу був підготований ще перед нашою поїздкою до Інсбруку. А саме, якийсь час перед тим був в Інсбруку д-р Володимир Рудницький і мав конференцію з о. Гірняком. Керівники Братства св. Андрея в Інсбруку переконували його, щоб Форарльберґ злився з Тиролем в одній централізованій формі організації Братства св. Андрея. Д-р Рудницький рішуче заступав думку, що це не тільки неможливе з уваги на існуючі умовини українського життя в Форарльберґу, але й недоцільне, що Братство мусить прийняти в нас форми широкої громадської організації без уваги на віровизнання, що таке не тільки його особисте глибоке переконання, але й така загальна думка всіх тих українців, що в засаді прихильно ставляться до концепції Братства св. Андрея. Форсування централізму й ексклюзивности довело б хіба до розбиття громадського життя в Форарльберґу, а ми занадто праці в нього вклали, щоб тим рискувати.

Але атмосфера в Братстві, взаємовідносини між Братством та іншими українськими організаціями, справили на мене гнітюче враження. Все те містилося в одній кам'яниці, вистачило зійти один поверх нижче або зайти до другої кімнати — і ви вже в зовсім іншому світі. Я знав тих людей, дехто й особисто добрим знайомим був для мене, як ось директор Народньої Торгівлі у Львові, Лазорко, або відомий рідношкільний діяч і Голова професійної організації українських приватних службовців "Супруга", Лев Ясінчук. Це чесні українці і разкові громадяни. Братство мало добру харчівню-ресторан у місті й організувало українську ґімназію. Інсбрук — місто велике, звідусіль стягалися туди українці, було для кого і серед кого працювати. Але настирлива думка джмелем гуділа в голові, що це секта 14 людей, як про них говорили в Інсбруці, і що вони прикриваються фразою про відродження "історичних братств" і волею єпископа, що міг би відмовити своєї допомоги, якби туди вводити якісь зміни.

Так дійшло нарешті до остаточного оформлення Братства св. Андрея в Форарльберґу. Провізорія в складі о. Северина Сапруна, о. Івана Лебедовича, о. Миколи Маркова, д-ра Володимира Рудницького й д-ра Теодора Михайлівськоро уступила, на те місце прийшла нова Президія й Управа. Головою таки не став о. Сапрун, тільки о. Юрій Боднар зо Шварцаху, заступником о. Іван Лебедович з Фельдкірху, членом о. Микола Марків теж з Фельдкірху. Ще два світські: д-р Теодор Михайлівський для зв'язку з Суспільною Службою і д-р Володимир Рудницький, як Голова Управи. Мене запрошено напостійно до засідань.

Братство мало гарну домівку в Фельдкірху, але якось не могло себе живіше проявити, не зважаючи на те, що рухливий д-р Рудницький справді вкладав туди багато праці. Майже все українське життя виливалося в рамах Суспільної Служби, що в міжчасі закріпилася, і не було вже місця для Братства. Проте воно існувало в Форарльберґу, доки ще там були українці, мало свої делеґатури в усіх містечках, одні й ті самі люди належали і до Суспільної Служби і до Братства св. Андрея. Ця двоторовість показалася нешкідлива. І не пам'ятаю, щоб колинебудь зайшов між нами конфлікт, дух співпраці зацарював серед українців тієї малої громади, що його могли б позавидувати всі інші громадські й політичні організації.