XXI. РОЗДІЛ

СУСПІЛЬНА СЛУЖБА ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ1

Під постійною загрозою. — Конференція у Військовому Правлінні. — Ліквідація всіх національних Комітетів. — Суспільна Служба Переселенців. — Директиви для українського делеґата. — Засідання в польському Комітеті. — Хто "альянтом" а хто "ворогом"? — Уважність французів до нашої арґументації. — Вибір Президії. — Представлення нашої організації на нові рейки. Добір співпрацівників. — Проєкт нашої групи підставою праці цілої Суспільної Служби. — Поділ праці між національних Делеґатів. — Українців ставлять за приклад. — Правні справи в Суспільній Службі. — Мадярська вдячність. — Здобуваємо Делеґатуру в Фельдкірху. — Слава українських лікарів. — Валютова реформа. — Забезпечення нашої Делеґатури фондами на три роки. — Знову пачки Червоного Хреста. — Скандал з фальшивими лістами. — Помста на балтійцях. — Уступлення естонця з референтури здоров'я. — Зміна Президента Суспільної Служби. — Ще одна реєстрація. — Драматичне засідання Суспільної Служби в нашій справі. — Арешт Станковіча і його переміна на нашого приятеля. — З поляком дружи, але камінь за пахою держи.

Два тижні йшла в Комітеті гарячкова праця. Кожен день приносив приведення до порядку або якоїсь місцевости або одної з ділянок праці. Ніхто нас не підганяв, властиво й не було такої потреби гарячки, та неначе якийсь таємний голос казав спішитися, наздоганяти втрачене і здобувати нові позиції.

І не даремне. Бо зайшли події, що змусили нас ґрунтовно реорганізувати наше життя, а хоч кінець-кінців усе скінчилося щасливо, все таки ішли тривожні дні, що хвилювали душу і проганяли спокій.

В протилежність до всіх інших, Український Комітет ніколи не зазнав спокою. Від зарання свого постання мусів він відбивати удари з усіх сторін, був предметом обстрілу ворожих нашому народові сил, а втримався при житті тільки велетенським вкладом праці своїх провідників і дисциплінованістю великої більшости української громади. В той час, як інші могли в спокою працювати над поправою своєї екзистенції, українці ввесь час були насторожені — з котрого боку прийде черговий удар і велика частина часу йшла на оборонну акцію. Якщо можна порівняти мале з великим, наше життя йшло так, як колись в українському степу; одна рука на плузі — друга на шаблі.

І до того ми звикли. Що якийсь час збиралися хмари над головою, ударив грім — і горизонт знову випогодився. Поголоски про кінець Комітету родилися що кілька днів, а Комітет неначе їм на злість існував і розвивався. По якомусь часі дражливість на ці поголоски притупилася і поволі ми пускали їх попри вуха. Бо й що ж могли нам зробити? Силою загнати до чужих — неможливо проти нашої волі. Розв'язати Комітет? Ані правних ані політичних причин на те не було. Комітет міг існувати, як приватна організація, найвище могли не приймати до відома нашого окремішнього існування і тоді в урядах кожен за себе мусів би полагоджувати свої справи. Безперечно, це був би великий удар, але не смертельний. Слабші характером і менше стійкі національно одиниці розбрелися б, але основне ядро суспільности завжди знайшло б якусь форму, щоб утриматися вкупі.

Але, під осінь повіяв інший вітер не тільки проти українців. Зачалося з того, що прийшло запрошення від чужинецького відділу Військового Правління прийти на конференцію 10 вересня. З тексту запрошення виходило, що на конференції будуть представники всіх національних груп.

Ну, що ж, чи раз ми ходили на такі конференції? Щоправда, ніколи не викликали нас на те, щоб чимсь потішити. Побачимо, що буде тепер.

На конференцію прийшли делеґати від усіх Комітетів, дехто прислав аж двох. Прийняв нас знайомий нам уже полковник Жерфаньйон та його заступник, сотник Бертранді. Заявили нам дуже чемно, що всі національні Комітети розв'язані. На ліквідацію наших справ маємо час до 30 вересня. З днем 1 жовтня на території Форарльберґу входить у життя "Суспільна Служба Переселенців" ("Service Social des personnes déplacées"), куди будуть належати всі чужинці. Кожна національна група буде зорганізована в своїй національній Делеґатурі, що її буде репрезентувати Делеґат та його заступник. Їх має вибрати кожна група в кожній місцевості, вони мають право скликувати збори своїх людей і втримувати домівку. Суспільна Служба вибирає собі Президію з-поміж Делеґатів, себто Президента і Секретаря. Тільки вони мають право контактуватися з владою в імені всіх чужинців, делеґати полагоджують справи за посередництвом Президії.

Грім з ясного неба не був би сильнішого враження справив на зібраних голов Комітетів. Всі делеґати заворушилися, як оси. Незліченні арґументи висували ми проти такої розв'язки справи, багатьом з них не можна б відмовити слушности, — полковник Жерфаньйон безрадно розводив руками і заслонявся тим, що така настанова з центральної французької влади в Парижі і не в його силі щонебудь міняти. Система Суспільної Служби буде впроваджена на всій території французької окупаційної зони Австрії й Німеччини, наразі зачинають від Форарльберґу, бо це країна мала, чужинецький елемент у ній уже закінчив флюктуацію, до кінця року Суспільна Служба переведе свій експеримент тут.

Це не лежало в інтересі нічийому, жодної національної групи. Всі ми якось перейшли першу стадію непевности й організаційної нестійкости, сяк-так оформилися й клепали свою біду, як хто міг. Щоправда, нам українцям було найтяжче, ми мусіли відбивати удари з усіх сторін: французької, австрійської, польської і московської. Одного дня хотіла мені австрійська поліція відобрати виказку представника українців у Дорнбірні, справа пішла до Військового Правління і виказку оборонив я тільки тому, що там не було ані слова згадки про Комітет, тільки заподано мене, як представника українців. Але латвійській делеґатці виказку поліція таки відобрала. З усіх усюдів ішли натяки на ліквідацію нашої організації. Військовий ґубернатор радив мені напівприватно не маніфестувати нашої діяльности, зняти вивіску з Комітету, не тримати там жодних паперів, скоротити дижури тільки до двох годин, не робити ніяких публічних виступів і не давати жодних оголошень аж до виїзду большевицької репатріяційної місії. Отже, непевність над нашими головами висіла повсякчас і ми до неї звикли. Але всі інші жили в спокою і в безпеці, тому розв'язання всіх Комітетів, не тільки українського, було для них дійсно величезною несподіванкою.

З цього обороту справи задоволені були тільки одні москалі. Ввесь час конференції Мамонтов і Войцєховський — як це потім вийшло на яву, вони були проєктодавцями першого статуту Суспільної Служби — тихо сиділи, тільки посміхалися єхидно. Коли прийшла на них черга говорити, сказали коротко, що таку форму організації чужинців уважають доцільною, підчиняються їй і достосуються до бажання французької влади. Щойно пізніше дійшло до нашого відома, що вся ця справа вийшла з московської ініціятиви.

З одної сторони їх було замало, щоб створити власний Комітет, могли рахувати тільки на старих еміґрантів, і на дуже невелике число нових. Бо москалі, що не хотіли вертатися, — або порозбігалися кудись по дірах, або старалися подаватися за поляків, балтійців чи українців. З другої сторони лякалися вони зав'язати Комітет — не без того, що може й французи їм те відраджували — щоб не дражнити большевиків. Увесь час шукали вони способу замаскувати своє існування якоюсь загальною фірмою. Спершу творили табори праці, як у Тізіс, але ніхто не захотів іти під московську команду і з того вийшов пшик. Де не взявся потім Червоний Хрест для Бездержавних, що в ньому москалі першу дудку грали. І з нього вийшло фіяско. Тепер вийшли з Суспільною Службою, при чому без ніякого сумніву мусіли їм помагати своїми впливами їхні земляки у Франції.

Інші національності до цього часу мало цікавилися москалями. Тепер дістали ми союзників у протимосковському фронті, бо коли вийшло наверх, що за ліквідацією національних Комітетів і перетворення їх у Суспільну Службу криється московська рука, посилилася ненависть проти москалів і довгий час мусіли вони триматися тільки французькою ласкою.

Ставлю запит Жерфаньйонові: які національні групи будуть належати до Суспільної Служби.

— Естонці, латвійці, литовці, мадяри, поляки, румуни, юґославці, бездержавні української мови і бездержавні московської мови.

Віддихаю. Я лякався, що при тій нагоді реорганізації національних представництв нас просто перекреслять.

Читають статут. Рятуємо, що вдасться і добиваємося засадничої зміни: національні делеґати будуть мати право безпосереднього контакту з окупаційною й австрійською владою в справах своїх земляків.

— Не так воно вже і зле — думаю собі, — коли збережена наша окремішність від поляків і москалів, маємо таке саме представництво і такий правний статус, як усі інші національні групи, можемо відбувати збори, під претекстом мужів довір'я та їхніх канцелярій можна буде якось зберегти місцеві Комітети. "Лиш гляди, та мудрий будь", казав Лис Микита. Воно, правду сказавши, чи й не краще так, бо розвіває марево вічної загрози існування. Тепер тільки треба знайти способи акомодації нашого життя до нових форм.

Ще є час. До кінця вересня все залишиться по-старому, а скільки то вже проєктів на моїх очах родилися і на моїх очах упадали?

Українці прийняли вістку про скасування Комітетів з жалем, але без паніки. Поки інші національні групи пробували ще різними способами, всякими інтервенціями і протекціями затримати давній стан, ми справу в себе розв'язали відразу, до трьох днів після конференції в Жерфаньйона. На спільному засіданні Крайової Управи і Крайової Ради, 12 вересня, зреферував я вислід конференції і склав з того письмовий звіт до протоколу. Вибрано мене делеґатом до Суспільної Служби, моїм заступником Блавацького і секретарем Богдана Томкова. З цього вибору списали ми протокол у французькій мові. Залишили цілу нашу організаційну схему такою, як було досі, змінили тільки назву. Замість "Українського Крайового Комітету в Форарльберґу" почала діяти "Делеґатура Бездержавників Української Мови в Суспільній Службі Переселенців у Форарльберґу". На місце Місцевих Комітетів прийшли "Мужі Довір'я Українського Делеґата в Суспільній Службі Переселенців". Замість дотеперішніх Крайової Управи і Крайової Ради прийшло щось у роді прибічної ради, а саме щотижня відбувалися збори Мужів Довір'я. Збережено дотеперішній принцип виборности, вся діяльність продовжувалася далі, тільки під іншою вивіскою.

За кілька місяців праці наші Комітети дійшли вже до маєтку: радіо-апарати, ровери, канцелярійне устаткування, машини до писання. Зібране разом це представляло доволі велику вартість, інвентура за урядовими цінами дала суму понад 10.000 німецьких марок. Крім того, в касі були готові гроші з членських внесків та різних оплат. Був ляк, що все це пропаде, піде на Суспільну Службу. Касу ми зліквідували відразу: половина пішла на допомогу для старих, немічних і хворих та для багатодітних родин, другу половину виплачено в формі ремунерації тим членам Місцевих Комітетів, що безплатно й безперебійно від самого початку працювали в нашій організаційній системі. Рухомий інвентар переписано формально на "Братство св. Андрея", про яке буде мова далі. Заключено з ним умову, що коли б відродилася можливість самостійної української організації, ці речі будуть передані до її диспозиції.

Для мене схвалено генеральну лінію на основні Загальні Збори Суспільної Служби: 1. не допустити до головства москалів, 2. здобути секретарство для українців, покликаючися на їхню чисельність і добру організацію, 3. з трьох плянованих відділів Суспільної Служби, що мали бути організовані в Бреґенці, Фельдкірху і Блюденці, один, себто головство в ньому, застерегти для українців.

Президія Суспільної Служби Переселенців і Об'єднання Українців у Тиролю й Форарльберґу — Відділ Форарльберґ, після мого виїзду з Форарльберґу. Зліва до права: суддя Петро Криштофович — Секретар, д-р Володимир Білинський — Голова Української Делеґатури до Суспільної Служби, дир. Іван Білоус — Голова, Онуфрій Максимів — Секретар Об'єднання, Відділ Форарльберґ. (З фотозбірки Онуфрія Максимова)

Аж дивно, як швидко й реально вирішено в нас ці справи, в той час як інші Комітети, головно балтійці, ще довго борсалися, обвинувачуючи своїх провідників у тому, що не допильнували справи завчасу. Ґрунтовно змінили своїх представників і на національних Делеґатів до Суспільної Служби висунули зовсім інших людей.

Ось так народилася Суспільна Служба. За повитуху їй була спершу неохота, а потім недовір'я. Тільки москалі поставилися за нею, одверто, а далі поляки й серби, всі інші вважали, що це замаскована форма ліквідації нашого внутрішнього автономного життя.

Коли ми зійшлися на перше наше засідання в льокалі Польського Комітету, застали там Жерфаньйона й Бертранді. Приміщення польського Комітету не дуже надавалося на засідання. Ані положене краще від інших, ані в середині нічим надзвичайним не відрізнялося, але скоро після перших слів відкриття зрозуміли ми, чому ми зійшлися тут, а не в іншому місці.

Жерфаньйон привітав нас, ще раз коротко представив мету нашої організації і заохотив, щоб ми ставилися до неї з довір'ям і з серцем, не тільки в нашому власному інтересі, але в інтересі всіх переміщених осіб. Бо якщо цей експеримент удасться в Форарльберґу, то вслід за тим ця форма організації буде поширена не тільки на французьку зону окупації в Австрії й Німеччині, є надія, що перекинеться вона на всі інші окупаційні зони. Покищо дотепер ніхто з іншою ініціятивою не вийшов. Французькій владі, як ініціяторові того проєкту, дуже залежить на його успіхові, і вона сподівається співпраці з нашої сторони та обіцяє іти нам на руку де і як це тільки буде можливо. Зокрема це дуже лежить на серці йому самому, Жерфаньйонові. Він прекрасно вчувається в наше положення, сам довгий час перебував у німецькому полоні за першої і другої світової війни, здалеку від своїх рідних, на чужій землі.

Провід передав у руки представника поляків, Маковского, як господаря домівки. Нашим завданням тепер — вибрати Президію, себто Голову і Секретаря. При тому дав посередніми шляхами зрозуміти, що французька влада бажала б собі, щоб до Президії вибрано представника альянтських націй.

Тут счинився шум. Кого французька влада вважає за "nation alliée" а кого за "nation ennemie"? Обидва французи старалися оперувати натяками. Їхнім речником став москаль Войцєховський. Справа проста: хто боровся по боці альянтів в останній війні, той був їхнім союзником, хто боровся по німецькій стороні — той за союзника вважатися не може. Поміж нами є тільки представники двох народів, що боролися разом з альянтами, а це поляки та серби. Тому для нас властиво нема іншого вибору, як вибрати одного на Голову, а другого на Секретаря. Від себе він ставить формальне внесення, щоб Головою вибрано поляка Маковского, а Секретарем серба д-ра Станковіча.

Без ніякого сумніву ціла справа була заплянована та обговорена втрійку поміж тими людьми за відомом і може за згодою обидвох французьких старшин. Та вони вели себе дуже коректно і видно було, що ця справа для них неприємна. Вони хотіли б вирішити її так, як було запропоновано, бо мабуть у тому заанґажувалися й інакше рішення було б нарушенням їхнього престижу, але з другої сторони ані не хотіли насилля над нами, ані не сподівалися більшого спротиву, що їх заскочив.

А тим часом спротив був дуже великий. Естонець, д-р Кірсімеґі, запротестував перший проти поділу на альянтів і ворогів. Поминаючи те, що цей поділ не має дійсної підстави, тепер не той час, щоб його підкреслювати. Війна закінчилася і треба дивитися наперед, а не назад, думаючи воєнними катеґоріями ворогів і союзників, переможців і переможених.

Всі балтійці ішли одностайним бльоком, відбували спільно свої наради і кожне їхнє внесення мало за собою негайно три голоси, а за висказом кожного з них заявлялися негайно обидва інші.

Прийшла черга і на мене. Положення українців було дуже вийняткове і може найтяжче з усіх. Ми не могли нічого зискати одвертою опозицією, натомість могли багато осягнути дипломатією. На жаль я ніколи не працював на таких ділянках, де можна б розвивати дипломатію. Полем мого діяння була безпосередня політична чи бойова акція в підпіллі, де нічого не завивалося в папір, а рубалося просто з моста. Але тут не могли ми собі дозволити на ворожнечу до когонебудь, а з другого боку ситуація загострилася так, що в повітрі неначе висіло большевицьке "хто не за нами — той проти нас".

Стараюся говорити спокійно й речево, намагаючися виходити з фактичного та юридичного стану, що витворився після війни. Поділ на альянтів і не-альянтів (не можна сказати ворогів, бо могли бути й такі, що не мали нагоди боротися по нічийому боці) не тільки кривдить з морального, але і недоцільний з практичного боку. Як можна буде в той спосіб викресати в нас духа співпраці, коли одних з нас відразу висувають на упривілейовані позиції, а других плямують? А навіть з юридичного боку справа дуже сумнівна. Фактично проти альянтів боролися тільки одні мадяри, що мають тут свого делеґата, і румуни, що заступлені обсерватором. Але тепер знаємо, що симпатії їхніх народів стояли по стороні альянтів, тільки тодішній склад їхніх урядів і німецькі погрози змусили їх до війни. Про те можуть посвідчити поляки, що відступали через Румунію або індивідуально тікали через Мадярщину.

Ніхто з інших заступлених тут народів не підносив зброї проти альянтів, навпаки, всі вони організували чинний спротив проти німецької окупації і багато через те потерпіли. Важне також і те, що ми, народи центральної й східньої Европи, мусимо робити поділ між альянтами з останньої війни. В той час, як супроти західніх альянтів у нас тільки симпатії і приязнь, так з другої сторони ми ніколи не можемо поставити на одній стопі з ними СССР, помимо того, що він формально теж був "союзником". Але рівночасно він був аґресором супроти наших країн і нашим людським правом та патріотичним обов'язком було проти нього боронитися. Якщо деякі народи боролися проти СССР, то цього не можна і не треба ідентифікувати з ворожою поставою проти західніх альянтів. Я, а без сумніву й інші приявні тут панове, можемо дати докази на те, що як тільки наші земляки знайшлися в можливості контакту з західними альянтами — переходили на їхній бік і боролися проти гітлерівської Німеччини.

Ми можемо вибирати пп. Маковского і д-ра Станковіча не тому, щоб за ними був привілей альянтів, а за нами клеймо ворогів, але тому, що напр. вони, як індивіди, мають більше довір'я в французької влади і краще зможуть заступати наші інтереси, або тому, що вони своїми якостями і здібностями надавалися б ліпше від інших на ті пости.

Французи уважно прислухувалися до тих виводів і робили собі нотатки, їхня повага до нашої національної групи зростала після кожного чергового засідання. Ми часто мусіли бути в опозиції, але ніколи її не маніфестували. А коли виступали, то завжди з доказовими матеріялами і цифровими даними. Натомість балтійці прийняли тактику галасливої опозиції. Трудно сказати, чи це було краще. Може для них, та не для нас.

Прийшло голосування. На внесення балтійців — тайне. Було більше як певне, що Головою виберуть поляка Маковского. Я шепнув своіму балтійському сусідові, щоб ми дали порожні картки. Тоді буде він вибраний тільки половиною голосів, навіть не більшістю. Це французів задовольнить, але водночас насторожить, що їхній кандидат не має симпатій. Віддаємо картки, підраховують голоси — сім за Маковскім, одна біла. Моя. Я це собі затямив.

Біля вибору Секретаря склалася ціла буча. Станковіча не хотіли балтійці за ніяку ціну. Висунули свого кандидата, д-ра Баліунаса, доцента ковенського університету, вищого від мене на голову колоса. Хтось несміло кинув і моє назвище. Я не мав ніяких шансів, не як особа, тільки як представник українців. Хто хотівби голосувати за нами? Поляк, москаль, мадяр і пізніше румун — представники ворожих нам націй з територіяльними зазіханнями в нашу сторону. Балтійці — сильний бльок 40% всіх голосів — пильнували своїх інтересів. В такій ситуації можна було тільки посміхатися, коли на засіданні Крайової Управи схвалювали мені доручення обов'язково подбати місце для українців у Президії.

Перше голосування дає рівний вислід: три за Станковічем, три за Баліунасом. Обраховую, що за першим голосували поляк, мадяр і москаль, за другим естонець, латвієць і я. За першим разом обидва кандидати стрималися від голосування. Голосують удруге. Чотири на чотири, значить обидва кандидати голосували за собою. Не можна вийти з імпасу. Перепалка поміж Баліунасом і Станковічем. Голосуємо втретє — знову рівна кількість голосів. Тоді Жерфаньйон інтерпретує одну з постанов статуту так, що в разі рівности переважає голос Голови і Маковскі заявляється за Станковічем.

Чотири місяці Маковський і Станковіч вели політику помсти супроти балтійців за ці вибори. Та нічого на тому не виграли, бо згодом перший уступив, другого арештували за коляборацію і Баліунас таки став секретарем та залишився ним до кінця.

Маковскі, здається урядовець Каси Хворих у Польщі чи якийсь інший провінційний урядничина, був живим прикладом пересічности. Це було абсолютне зеро, що навіть не вмів вести засідання. Всю роботу в поляків і в нього, як у Голови Суспільної Служби, вела жвавенька секретарка, гарна на вроду і зручна з постави, добре вміла по-французьки й скрізь потрапила протиснутися. Я був увесь час певний, що це полька, аж перед самим виїздом з Форарльберґу призналася вона комусь з наших, що вона українського роду.

Зате Станковіч, це була вперта і мстива натура. Був це серб, прихильник короля Петра і тому не репатріювався. Перед війною був адвокатом у малому містечку, а властивим його і головним зайняттям — писав казки для дітей. Сербів у Форарльберґу малувато, велика більшість юґославської групи складалася з хорватів, що лякалися Тіта й сиділи на еміґрації. Тих кілька сербів узяли в свої руки репрезентацію всієї "юґославської" групи й немилосердно експлуатували хорватів.

Група українців перед будинком Суспільної Служби Переселенців у Бреґенці. (З фотозбірки дир. Білоуса)

Статут Суспільної Служби говорив тільки про правно-організаційні її основи. Змістом праці не займався, ми мали це устійнити самі на черговому засіданні за тиждень. Бо рішено, що пленарні засідання будемо відбувати кожного тижня і що на них будуть приявні Жерфаньйон та Бертранді.

Цей перший тиждень пішов на організацію нашої Делеґатури. Тому, що дир. Блавацький почав лагодитися до виїзду в Баварію, моїм заступником обрано д-ра Теодора Михайлівського, колишнього суддю і потім адвоката. На жаль, він зовсім не знав французької мови і не надто добре надавався до праці. Я хотів будувати нашу Делеґатуру на принципі справности й діловости в праці, а мені в той час пробували накинути принцип персональної політики.

Були різні групи, щоправда неполітичні, що хотіли мати забезпечення своїх інтересів близькими до себе людьми. Першим вислідом того було висунення д-ра Михайлівського на мого заступника. Він мав якісь близькі зв'язки з давнім Головою Комітету, Василем Болюхом, і я не міг позбутися враження, що його постава до мене не зовсім щира. Це враження скріпилося ще більше, коли доведено мені до відома його жалі на якихсь зборах, що якби Головою замість мене був Болюх, тоді ми мали б місце в Президії Суспільної Служби, бо його кандидатура, як "колишнього посла" була б дуже сильна. Комплекс посольського мандату з польської ласки дуже поволі вітрів з галицьких голов. Все це я пускав попри вуха, бо й що ж було робити?

Але в дальшій будові Делеґатури треба вже було скінчити з виборністю, що давала випадкових людей. Тут мала йти праця і відповідальність, а не мітинґи й інтриґи.

Найперше потрібно секретаря. Зо свічкою в руках шукали б ви поміж українцями людини, що знала б перфектно французьку й німецьку мови. Голові вистачало знання на стільки, щоб міг висловитися, але секретар мусів знати досконало, він відповідав за те, що залишалося на письмі. Хтось порадив мені одного буковинця, Петра Криштофовича. Це була дуже здібна людина, як показалося, колись, у своїй молодості належав до ОУН і брав участь у редакційній колеґії нашого видавництва на Буковині. В університеті, крім права, студював теж мови, знав дуже добре мову німецьку, добре французьку і трохи англійську. Жив у Бреґенці, але тримався осторонь від українців, принаймні до часу розвалу Німеччини. Належав до людей, що прийняли німецьке громадянство, навіть якийсь час був суддею у Бресляві чи десь біля Бресляву, а потім утік до Бреґенцу. Тепер, по війні, брали йому за зле його німецьке громадянство.

Одначе не слід було дивитися надто риґористично на цю справу. В кожному випадку ліпше підступати дуже індивідуально. Коли большевики ненадійним наскоком забрали Бесарабію і Буковину, для багатьох одиноким способом рятунку було виїхати на захід за допомогою німецької комісії, що репатріювала німецьких колоністів, а при тому перепачковувала багато не-німців. Декуди таких людей брали без ніяких зобов'язань, але часом казали деклярувати себе німцями не тільки формально до репатріяційних актів, а таки справді. Рятуючи свою шкуру, люди не думали тоді про наслідки, може навіть це декому імпонувало, а може й надіялися на користі й на привілеї. Неодин мусів опісля платити військовою службою на фронті.

Коли я ще сяк-так міг зрозуміти людей, що брали німецьке громадянство — їхня назва була "райхсдойчі" — то вже ніяк не знаходив оправдання для тих, що громадянства не мали, тільки деклярували себе до кровного й національного зв'язку з німцями. Їхня назва — "фольксдойчі". На щастя таких було мало серед українців, тут перед вели поляки.

Дивний це нарід, поляки. Побіч випадків безприкладного геройства, патріотизму й самопосвяти, аж кишить там від падлюк, що їм рівних годі в цілому світі знайти. Сюди найперше зараховувалися польські "фольксдойчі".

Але чому можна бути "райхсдойчем" директорові Ревізійного Союзу Кооператив у Львові та колишньому директорові Центросоюза, що не тратили через те лиця в своїй суспільності, а не можна того самого Криштофовичеві? Всі ті міркування я відкинув, Криштофовича взяв і ніколи того не пожалував. Свої обов'язки ввесь час виконував він сумлінно, супроти мене був лояльний і здисциплінований, багато успіхів нашої Делеґатури мусимо завдячувати його солідності в праці. Мав тільки одну хибу — з-горда ставився до людей. Зате його неодин на перехід не міг стерпіти. Та це вже така його персональна риса була, навіть в приватному житті. Немало прийшлося мені нарікань на нього почути, снувалися різні інтриґи, щоб його викинути з Делеґатури, та я давав йому підтримку до кінця і може він, свідомий тої підтримки, не поступався людям. Але працю можна було поставити не на особистих симпатіях, тільки на солідності й обов'язковості.

Дуже добре доповнявся з Криштофовичем урядовець нашої Делеґатури, Онуфрій Максимів. З натури лагідний і згідливий, як не можна краще ладнав усі персональні зв'язки, вислухував жалі і взагалі був для нас необхідною людиною. Націоналіст від ранньої молодости, точний та обов'язковий у праці, був людиною, що на неї можна сполягатися. Я знав його ще з тюремних часів, потім ми разом працювали у львівському Центросоюзі, а й за воєнних часів зустрічалися.

При помочі тих двох друзів поставили ми внутрішнє урядування в нашій Делеґатурі найкраще з усіх. Сумніваюся, чи без їхньої відданої співпраці потрапив би я витримати самий і втримати тим нашу національну групу в рамах Суспільної Служби в тих перших тижнях неустабілізованости й часто просто нагінки на українців та скритих і одвертих атак на наше самостійне діяння. Пізніше інші Делеґатури присилали до нас своїх урядовців учитися в друзів Максимовича і Криштофовича і взагалі витворилася така опінія, що в українців є розв'язка на кожне питання, на кожну справу в них порада, і нема то, як в українців!

На чергове засідання Суспільної Служби, що відбулося вже в бюрі Жерфаньйона, прийшов я з проєктом пляну праці, виготовленим у французькій мові, по одному примірникові на кожного з приявних. Це вже праця Криштофовича, його переклад на французьку мову, його машинопис.

Мій проєкт тоді впав. Прийнято дуже примітивний спосіб діяння, розділивши поміж Делеґатів різні ділянки праці, але пізніше таки до нього повернено і ще перед моїм виїздом з Форарльберґу виготовив я внутрішній правильник Суспільної Служби, його передискутовано і прийнято і він обов'язував потім у всіх французьких Суспільних Службах.

Завдяки добрій праці Максимова і Криштофовича я міг прийти на кожне засідання з точними даними, що відносилися до нашого життя. В той час, як для інших Делеґатур залишали тиждень чи і більше часу на виготовлення різних списків і статистик, я відразу міг сягнути до течки і витягнути, що потрібно, з даними, перевіреними по кінець останнього тижня, все на двох мовах — французькій і німецькій — та в кількох примірниках. У нас велася надзвичайно точна статистика членів по групах віку, професіях, різних спеціяльних уміннях, працюючих, студіюючих і т. д. Ми мали розпрацьовані різні еляборати й проєкти, напр. відношення до австрійських урядів, шкільні й культурні справи, різні пекучі економічні проблеми. Все те обговорювали ми на наших тижневих засіданнях з Мужами Довір'я, підпирали всіми можливими доказами й матеріялами, що їх можна було на місцях зібрати. В деяких справах ми були краще поінформовані, як самі французи, що мали до диспозиції свій окупаційний і австрійський апарат.

Як я вже зазначував, респект французів до нас зростав, ми кілька разів дістали прилюдну похвалу на засіданнях, до нас спрямовували інших делеґатів за інформаціями і ставили за зразок. Зайво казати, як приємно і гордо в такій ситуації репрезентувати свій нарід, хочби й на такому скромному форумі. Я переконався тоді і не змінив тої думки до сьогодні, що в світі дуже багато значать добрі зв'язки, персональні знайомства, дипломатична зручність, часом хитрість і впертість. Але підставою вироблення собі імени в світі на довшу мету та оборони через те української національної справи була, є і буде солідна праця. Тільки вона дає тривкі успіхи, незалежні від хвилевої кон'юнктури.

Фукції поміж Делеґатів розділено так:

Голова — поляк Маковський

Секретар — серб д-р Станковіч

Харчі — москаль Войцєховський

Одяг — мадяр, якийсь барон, не пам'ятаю назвища

Культура — литовець, д-р Баліунас

Мешкання і паливо — українець, — я

Здоров'я — естонець, д-р Кірсімеґі.

Без приділу залишилися латвійський Делеґат Пріедітіс і румунський, якийсь капітан маринарки, дуже несимпатична людина і великий шовініст.

Пізніше зайшли в тому деякі зміни. Д-р Станковіч став заступником усіх тих чужинців, що не мали окремих делеґатур, а крім того добровільно взяв на себе правні справи. Та не міг їм дати ради, частинно тому, що справді його становище секретаря дуже його вичерпувало, а в дечому таки мало розумівся. Тому правні справи передано мені, зате відтяжено мене в іншому, бо мешканеві справи перебрав латвійський делеґат.

З правними справами було немало мороки. Власне це було подумано так, що Суспільна Служба мала бути неначе однією великою адвокатською канцелярією для переміщених осіб усіх національностей. Хотіли мені оплатити спеціяльного секретаря, щоб я тим повністю займався, при французькій ґарантії доступу до всіх урядів і судів. Хто знає, чи це пізніше не було б і з матеріяльною користю для мене. Але на перший початок я фізично не мав на те часу.

На мою пропозицію вирішено справи так, що кожен національний делеґат займається справами своїх членів, інтервенціями, допомогою і т. д. В деяких засадничих справах в імені цілої Суспільної Служби інтервеніює секретар. В судових і карних справах заінтересовані мусять користати з професінної поради австрійських адвокатів. До мене належить теоретичне обґрунтування різних юридичних питань і правні інтервенції в принципових справах, що відносяться до всіх переміщених осіб, чи то в питаннях їхнього правного статусу чи то в цивільно-маєткових справах. Ця розв'язка вдоволяла всіх і була на руку делеґатам, поширювала їхні права в порівнянні з первісним проєктом, коли право інтервенції було застережене тільки для Президії Суспільної Служби.

За ввесь час я мав тільки одну поважнішу справу і її мені вдалося оборонити. Я вже згадував, що мадяри навезли безліч усякого майна, їм було це легко, бо вони сусідували з Австрією, тікали найпізніше з усіх і як-не-як уважалися німецькими союзниками. Тепер Головна Військова Квартира видала якийсь розпорядок про реєстрацію і частинну конфіскату майна громадян ворожих держав закордоном. Сюди зараховано мадярів, а що майже кожен з них мав чи авто, або навіть і кілька, чи воза з кіньми, а дехто розмонтував цілі фабрички й верстати
Управа і Мужі Довір'я Української Делеґатури Суспільної Служби Переселенців у Форарльберґу (в пізнішому періоді). Стоять зліва до права: Володимир Біловус, Онуфрій Максимів — Секретар, Михайло Ґой, Євген Ґоїв, Шкварок. Сидять зліва до права: Мошинський, Володимир Михайлів, Юлія Білецька, Володимир Білинський — Голова, Іван Білоус — Заступник Голови, Володимир Рудницький.
(З фотозбірки дир. Івана Білоуса)
і пробував їх тепер пускати в рух — знайшлися охочі заробити на тому і конфіскували їм маєток, покликуючися на той розпорядок. Багато залежало від самоволі місцевих французьких органів.

Немало я намозолився в тій справі: не знати було, від чого починати, ніхто ані не знав точних розпорядків і законів, ані не було до них доступу. Дуже часто першою й останньою інстанцією був французький старшина, що виконував розпорядок конфіскати. Випадково попав імені в руки текст французького розпорядку, що звільняв з-під конфіскати приватне майно громадян т. зв. сателітів, накладаючи тільки обов'язок реєстрації. Цей розпорядок відносився лише до корінної Франції і не мав правної сили на окупованих територіях, та все таки був це французький закон і, мавши його в руках, можна було інтервеніювати. Таким чином урятував я доволі багато приватного мадярського майна, але цікаво, що не то що ні один мадяр не почувався до обов'язку дати якусь винагороду — не мені особисто, тільки для нашої Делеґатури — але навіть подякувати не прийшов. Тільки й користи було, що д-р Станковіч зробив зворот у відношенні до нас, приязніше ставився до українців — це ж для нього виручка.

На приміщення призначено нам барак давнього військового санітарного уряду в Бреґенці. Кожна Делеґатура дістала по одній кімнаті, нам припало нещасливе число 13. Окремі кімнати мали члени Президії. Крім того влаштовано медичну амбуляторію, кожну групу обслуговували свої лікарі, якщо в неї були. Про здоров'я наших членів дбав д-р Ярослав Миндюк, наш член-націоналіст, що приїздив туди два рази на тиждень з Блюденцу, а крім того з поблизького Люстенав доскакував д-р Лисяк. Пізніше, вже по моєму виїзді з Форарльберґу, дістали ми на постійне д-ра Андрія Козака з Ґрацу, теж нашого друга-націоналіста.

Лікарським відділом завідував естонець д-р Кірсімеґі, що постійно мав конфлікти з Президією. Ті не могли йому забути його акції в часі конституування Президії. Ми тайком підтримували д-ра Кірсімеґі і він за те нам віддячувався. Треба признати, що вкладав він дуже багато серця в організацію медичної допомоги і тільки його впертості й завзятості слід завдячувати проломлення спротиву австрійської Лікарської Палати, якій дуже непонутру була наша амбуляторія, — австрійські лікарі тратили пацієнтів. Також його невпинним трудам завдячували ми те, що аптеки почали приймати рецепти наших лікарів, якщо вони ординували в Суспільній Службі і виставляли рецепти на офіційних друках.

Рівночасно з організацією централі Суспільної Служби ішла її розбудова в терені. Передбачені були три повітові Делеґатури: в Блюденцу, Фельдкірху й Бреґенцу. Потім доскочила ще Делеґатура в Дорнбірні. Наші вороги сприсяглися, щоб не допустити українців до впливу в ніякій з них. Поділ голосів був такий, що три балтійці з українцем давали якраз половину. Пізніше, коли прийшов ще румунський делеґат, ми не могли рахувати на ніякий виграш одвертим наступом. Коли рішалася справа Делеґатур, конечно хотіли віддати Фельдкірх мадярам. Два рази було голосування і давало вислід чотири на чотири. Поляки мали головство, серби — секретарство, литовцям призначено Блюденц, естонцям Бреґенц.

Я зложив деклярацію, що нам належиться Фельдкірх по всій справедливості: ми настільки чисельна група, що творимо майже 50% усіх переміщених осіб у Форарльберґу (на той час це вже було перебільшення, але ніхто ще не міг цього сконтролювати) і ми не дамо зіштовхнути себе на сірий кінець. Досі ми трималися засади лояльної співпраці, але коли хочуть нас мати в опозиції — будуть мати, а тоді побачимо, чия візьме, коли проти існуючої персональної політики поставить себе половина всіх членів Суспільної Служби. Після того поляк Маковскі дав свій рішальний голос Президента в нашу користь.

І щойно тепер зачався правдивий клопіт: де взяти людину, що вміла б добре говорити обидвома мовами, мала б організаторський хист і потрапила б з'єднати собі повагу? Делеґатури мали почати діяти вже 1 жовтня і до того часу необхідно знайти кандидата, дістати на нього апробату і впровадити в роботу. Перед тим він мусів перейти подвійний іспит: раз у централі Суспільної Служби, другий раз у Військовому Правлінні.

А ми — неначе велика бестія без язика. Дві тисячі українців жили ще в Форарльберґу і годі знайти тих, що говорять по-французьки. Були два кандидати в містечку Ранквайль, домені нашого друга Богдана Зорича, обидва буковинці. Перший з них, Олександер Соколишин, може був би добрий. Була це освічена людина, гарної постави і гладкої поведінки, французькою мовою володів можливо. Але відмовився, лякався доносів за те, що користав з німецької комісії при переселенні чи з якоїсь іншої подібної причини. Другий — інж. Турушанко — не підходив на те становище. Була це дуже культурна й інтеліґентна людина, але мало енерґійна, противники його задзьобали б, а вони ж тільки ждали на те, щоб нашому делеґатові поховзнулась нога. Він мабуть і сам це розумів, не дуже піддавався намовам. З браку іншого мусіли б ми взяти його і коли ми потім знайшли властиву людину, він мабуть чув жаль, що так довго його намовляли і коли він уже був готовий узяти на себе той обов'язок — заміняли на другого.

З прикрого положення вирятував мене наш Муж Довір'я на Фельдкірх, адвокат Шлапак. Порадив мені свого знайомого зо Станиславова, абсольвента Вищої Торговельної Школи у Львові, Євгена Орищука, що жив тоді в ляґері УНРРА в Куфштайні. Я викликав його листовно на стрічу в Форарльберґу. Був це молодий хлопець, але виглядав на певного себе й енерґійного. Французьку мову знав трохи, це вистачало на початок, сподівався скоро виправити її в щоденному контакті з французами. Зараз того самого дня взяв я його на засідання централі Суспільної Служби, враження зробив він незле, тоді його затвердили й занесли це до протоколу.

Делеґатура Суспільної Служби в Фельдкірху дістала зовсім український характер. Орищук зорганізував її добре і не дав себе збити з пантелику. З хвилиною, як перебрав він свій пост, кінчалася над ним моя юрисдикція. То значить, як громадянин-українець був він членом нашої національної групи, мав такі ж самі права й обов'язки, як усі інші, і підлягав мені, як делеґатові української національної групи. Але за свою діяльність на пості Голови Делеґатури в Фельдкірху був відповідальний тільки перед Президією Суспільної Служби.

Пробували йому підставляти ногу, та оборонявся він зручно, а з нашою групою співпрацював лояльно і я не міг ані тепер не можу піднести проти нього ніякого заміту. Підкреслюю це тому, що після мого виїзду висунули проти нього якісь обвинувачення, мені ближче невідомі, і він свій пост делеґата на Фельдкірх покинув. Але в тому часі своє діло виконував він добре: зорганізував і пустив у рух Делеґатуру, міцно тримав у жмені інші національні групи, а зокрема свого контркандидата-мадяра, зумів наладнати і тримати зв'язки з французькими чинниками. Його мусіли шанувати, а через те шанували й українців. Я був радий і гордий, що між собою могли ми знайти таких людей.

Старався я йому помагати радою, заходив кілька разів і до приватного мешкання і до бюра. Делеґатура була у зразковому порядку. Дуже доброго співпрацівника мав він в особі лікаря д-ра Курганського, з яким читачі знайомі вже з попередніх сторінок. Д-р Курганський поставив лікарську допомогу майже без жодних засобів, користуючися тільки власними лікарськими інструментами та кількох інших лікарів-утікачів. Дістав на ту ціль невеличкий домик — а була це нелегка справа! — і там влаштовано лікарню. Три кімнати з ліжками для пацієнтів, дижурна кімната для лікаря, прийомна з медсестрою, операційна кімната. Все свіже, чистеньке, аж приємно поглянути. Здається мені, що українські лікарі скрізь у світі приносили славу своєму народові й мусіли знайти признання в чужинців, хіба, що мали до діла з заздрими за свої матеріяльні користі колеґами по фаху.

Де я тільки не бував — а пройшов я світа чимало — і де тільки не зустрів українського лікаря, скрізь бачив порядок, систематичність, любов до свого діла, вирозумілість до пацієнтів і професійну чесність. Пригадую собі ще в Галичині, їхав я з одним німецьким достойником попри Медичний Інститут при Пекарській вулиці у Львові. Подвір'я роїлося від студенток і студентів, з книжками і скриптами в руках. Все молоді, дуже молоді люди, але на їхніх обличчях відчувалася серйозність, неначе в передчутті великої відповідальности, що її лагодяться взяти на свої плечі. Відчув це й німець і я запам'ятав собі його слова: "Ihre Landsleute scheinen eine gewisse Vorliebe zur Medizin zu haben. Und das ist das Gebit, auf dem sie wirklich etwas leisten".2 Нелегко було в тих часах почути похвалу від німця, переповненого почуттям вищости супроти слов'янських унтерменшів. Коли ж я бачив пізніше, як до наших лікарів у Бреґенці йшли чужинці радше, як до своїх, як ось тут у Фельдкірху з нічого пущено в рух зразкову лічницю, як нашого лікаря, д-ра Миндюка, запросили поляки переводити щеплення в своїх таборах, я відчував гордість зо свого народу, репрезентованого перед чужинцями нашими лікарями, неначе дипломатичними представниками.

Дуже стала нам Суспільна Служба в пригоді в часі валютової реформи в Австрії. Восени 1945 року Австрія вернулася до передвоєнної шілінґової валюти. Цивільні особи могли виміняти не більше як сто німецьких марок одноразово, решту мусіли зложити в банках і ждати, доки австрійський уряд не видасть дальших розпорядків. Тільки в дуже вийняткових випадках — хвороба, старість і т. п. — можна було за спеціяльним проханням дістати дозвіл на періодичну зміну здепонованих уже в банку грошей невеликими кількостями.

Для чужинців це була катастрофа. Навезли з собою марок, як сміття, просто дивно, звідкіля їх стільки набрали. Тому й ніхто не хотів іти до праці і не потребував її. Більшість жила з капіталу, чи то привезеного з краю чи заробленого на чорній торгівлі. Виміна валюти поставила перед них питання, з чого жити тим людям, що за рік чи півтора проїли свої харчеві резерви, що не вміли вести чорної торгівлі і не мали надії заробити на прожиток якоюсь працею.

Спекулянти і тут знайшли свій елемент. Масово скуповували марки за безцін і возили їх до Мюнхену чи в інші міста Німеччини. Там вимінювали їх на доляри, доляри в Австрії продавали за шілінґи, за них знову скуповували марки і т. д. Були випадки, що люди продовж двох тижнів зробили маєток, обернувши кілька разів туди й назад. Це були справжні гієни, що їхньою жертвою падали найчастіше свої люди, українці. Один з них набрав і мене, продавши мені й дружині наче б то швайцарські годинники, узявши в нас останні гроші за нікуди негодяще барахло. Тільки через те, що я мав до нього довір'я, як до одного з наших друзів.

За допомогою Суспільної Служби вдалося то тут, то там декому добитися додаткової виміни, а крім того виборено, що гроші, власність Делеґатур, будуть виміняні на 100%. В нашій Делеґатурі був деякий капітал з членських внесків та з різних оплат. Видатків не було майже ніяких, а грошей не бракувало, бо з марками не дуже рахувалися. Все те ми зложили в банку, а до того ще в останній хвилині досить приватних грошей, у кого вони ще були і з ким можна було про те безпечно говорити. Все те справді пізніше нам виміняли і Делеґатура здобула капітал у новій валюті, що забезпечував їй існування, доки ще мали б залишитися чужинці в Австрії. Коли я покидав Делеґатуру, виїжджаючи до Франції весною 1946 року, залишив для неї фінансове забезпечення щонайменше на трирічне бюджетове господарство. Бо фонди здобули ми додатково ще в такий спосіб.

Час-до-часу на наші засідання Суспільної Служби приходив делеґат Міжнароднього Червоного Хреста, п. Йорк з Швайцарії. Одного разу запропонував він купити в французькому відділі Червоного Хреста харчеві пачки, по одній пачці на особу за 40 марок. На його інтервенцію французький Червоний Хрест погодився і ми швидко зібрали за кілька днів нікому непотрібні гроші та разом зо списками зложили в Жерфаньйона. За який тиждень видано нам пачки, а при якійсь нагоді полк. Жерфаньйон вистарався, що ці гроші, перемінені вже на шілінґи, звернено кожній Делеґатурі на її службові видатки. Таким чином ми дістали за один день до нашої диспозиції понад 25.000 шілінґів, величезну як на той час суму, коли зважити, що за 150 шілінґів можливо було вижити місяць малій родині. Платні для персоналу Делеґатури в той спосіб були забезпечені. Не обійшлося тут без прикрих речей.

Десь на кілька днів перед роздачею пачок приходить до мене Войцєховський, що від якогось часу відносився до нас дуже солодко. Це було для мене знаком, що наші акції в французів стоять міцно. Намагався навіть говорити по-українськи, я відплачувався йому моєю ломаною московською мовою. Прийшов наче б то мене остерегти, що на наших лістах є багато фіктивних назвищ людей, що вже виїхали з Форарльберґу до Німеччини. Хтось про те доніс до Станковіча, цей списався з бірґермайстрами і дістав урядові потвердження дати виїзду чи поліційного відголошення тих людей і правдоподібно зробить з того вжиток. Треба, щоб я, доки час, перевірив цю справу в кожного з Мужів Довір'я і завтра після полудня предложив нові, справлені списки. Завтра ввечері буде в тій справі засідання і я мушу конечно до того часу бути готовий. На доказ лишив мені кілька назвищ з громади Ґеціс, що належала до Мужа Довір'я Андрія Харака.

Затривожився я не на жарти. Через ту справу грозила завалитися вся мозольно ставлена будова нашої суспільної організації та її сильної позиції перед французькою владою. Я подякував Войцєховському та обіцяв справу перевірити, це, мабуть, або якесь непорозуміння, або недогляд в окремих випадках.

Група українок на кравецькому курсі ІМКА в Бреґенці.
(З фотозбірки дир. Івана Білоуса)

Ще того самого вечора викликав я з Ґецісу Мужа Довір'я з лістою, інших запросив на другий день вранці. Вийшло на яву, що кожна місцевість хотіла скористати з тої нагоди й купити декілька зайвих пачок по 40 марок на хабарі для бірґермайстрів та всяких нижчих "чинів". Найбільше дозволив собі Фельдкірх, але й найшвидше пронюхав письмо носом і вже на ранішній з'їзд привіз нову, провірену і справлену лісту. Нещастя хотіло, що тільки на одного Харака, що був ще порівняльно найбільше обережний, зроблено донос. Постаралася про те членка його Комітету, Марія Твердохліб, еміґрантка з Варшави. Була це родина малярів-богомазів, що чомусь то висувала всякі претенсії до Харака і пішла відразу скаржитися на нього до Станковіча, поминаючи мене. Випадково заглянув я за чимсь до Станковіча і бачив її в нього, казала, що пробує дістати працю через Суспільну Службу, тепер було ясно, якої то праці вона шукала. Станковіч, замість передати справу до мене, або бодай повідомити мене про те, почав слідство на власну руку.

Харака винувати не було за що. Бо й справді, кожного тижня виїжджали люди і нікому про те не казали, мало хто вважав своїм обов'язком відголоситися в своєму Комітеті та попрощатися, дехто навмисне тримав свій виїзд в тайні, щоб не замикати собі можливости повороту, коли не поведеться на новому місці. Часом писали звідти листа, а часом ні, найчастіше Муж Довір'я довідувався про те аж тоді, коли його просили відголосити таку особу чи родину в громадському уряді і переслати доказ виголошення, без чого трудно було в Німеччині отримати харчеві картки. А в евіденції наших членів ці люди далі фіґурували, як дійсні, часто мавши заплачені членські внески на цілий рік наперед.

Муж Довір'я не мав обов'язку лазити по горах, ходити від хати до хати та перевіряти, чи живуть ще там українці, чи вже виїхали. В його евіденції був список і він його справляв у міру того, як приходили до нього відомості про виїзд, чи приїзд нових людей. Він просто переписав цей список і приніс його до мене.

Швидко ми справили лісти і при тій нагоді я висказав Станковічеві своє обурення на його нетовариську поведінку, що він поза моїми плечима і без мого відома робить якесь слідство проти моїх членів, його обов'язком перш усього повідомити мене і зажадати, щоб я цю справу перевірив і полагодив. Таке нелояльне і шпіцлівське відношення поміж товаришами-делеґатами до нічого доброго не доведе.

Два дні після роздачі пачок відбулося ліквідаційне засідання і тоді аж я побачив, куди стежка в горох. Мене попередили та уможливили мені змінити лісти зовсім не з симпатії до мене чи до нашої групи. На всіх лістах були подані неіснуючі особи, на нашій відсотково ще найменше. Тут ішлося про помсту на балтійцях, попереджено всіх, щоб склали нові лісти, тільки не балтійців. Кожен делеґат складав нові лісти, але один про другого не знав і всі разом про те мовчали.

А "Президія" обрала собі за першу жертву д-ра Кірсімеґі. Войцєховський, як звичайно, зреферував, що зголошено стількито й стільки осіб, заплачено стільки грошей, видано кожній групі по стількито пачок. Лісти зладжені так, що кожен розписувався на них за пачку і це верталося до Президії. На естонській лісті відбір дев'яти пачок був підписаний д-ром Кірсімеґі.

— Чому ці люди не підписали самі?

— Ми не розвозили пачок по місцях, роздавали їх у центральній Делеґатурі в Бреґенцу, кожен мусів сюди приїхати. Ті люди були перешкоджені і за них підписав я.

— Але ви пізніше доручили їм пачки?

— Так, на другий день вони приїхали і пачки забрали.

— А що ви скажете на ці листи від панів бірґермайстрів?

І тут витягає посвідчення бірґермайстрів, що ці люди вже від кількох місяців не живуть у Форарльберґу, відголосилися по виїзді до Німеччини.

По бідному Кірсімеґі піт спливав горохом. Боронився, як міг, що ці люди відголосилися, але ще не виїхали, деякі одною ногою в Форарльберґу і другою в Німеччині, — кожному видно, що це даремна справа.

Починається обстріл з другої батареї.

— На вашій лісті є підписи дальших десяти осіб, наче б то вони відобрали пачки. Але громадські уряди посвідчують, що їх теж давно вже нема. Чи може ці люди свої душі перенесли до Німеччини, а шлунки залишили в Форарльберґу?

Беруть його на глум. Інші балтійці беруть його в оборону, але швидко самі мусять боронитися проти таких самих закидів.

Встає Станковіч.

— В імені моєї національної групи заявляю, що ми не маємо довір'я до чесности естонського Делеґата д-ра Кірсімеґі і ми не можемо віддавати своїх людей під його лікарську опіку. Тому домагаємося, щоб д-р Кірсімеґі уступив зо свого посту референта здоров'я в Суспільній Службі. А як секретар Суспільної Служби почуваю своїм обов'язком віддати справу д-ра Кірсімеґі під розгляд французької влади. Д-р Кірсімеґі надужив довір'я нас усіх і вчинив кривду для доброго імени політичного втікача. Так само передаю туди справу його двох інших балтійських колеґ.

Фу-у-у, але ж положення, "гірше ґубернаторського"!

Рятує справу заступник польського делеґата, Свєжавскі. Радить полагодити це поміж собою по-товариськи і не втягати до того французів. На тому покищо й стало, балтійці наїлися сорому, але Кірсімеґі таки мусів зо свого посту уступити аж до нових річних виборів. Санітарним референтом вибрано поляка Свєжавського, а на ділі справи далі провадив Кірсімеґі, бо між Делеґатами та їхніми заступниками не було іншого лікаря.

Хоч цей епізод не має безпосереднього відношення до українського життя, згадую про нього для характеристики, серед яких умовин доводилося працювати і як у безнастанній напрузі треба було завжди тримати себе на обережності перед несподіванками з боку таких же самих "переміщених осіб", як і ми самі.

Ще одна проба чекала нас, цим разом уже остання. Ні сіло ні впало вийшов розпорядок Військового Правління перевести поновну реєстрацію всіх членів у кожній Делеґатурі за державним принципом, на підставі громадянства з 1 вересня 1939 року. Видано навіть спеціяльні друки. Нічого ближче не сказали про те ані в Жерфаньйона ані в нашій Президії. Але знову появилися глухі вісті, що ця реєстрація йде на бажання самої Суспільної Служби і що після неї українська Делеґатура буде напевно розв'язана, бо ж не було ніякої державної приналежности в 1939 році. Найбільше про те говорив румунський делеґат і сподівався загорнути наших буковинців. Він і без того запрошував їх до себе на балачки і переконував про те, що вони повинні покинути українську організацію та перейти до румунської завчасу і добровільно, заки ще зліквідують нашу Делеґатуру. Це був страшно антипатичний тип, що ненавидів українців і ніколи не дивився мені в очі при розмові.

Я запротестував проти цього душохапства. В нас членство добровільне, нікого за полу не тримаємо, іди собі, куди хочеш, куди веде тебе твоє сумління. Але одверта аґітація під моїм боком є запереченням духа співпраці поміж делеґатами і це я піднесу на найближчому засіданні. Щоб йому нагнати страху, постарався я, щоб дійшли до нього вістки, наче б то наші хлопці хочуть його перейняти в темній вулиці і намняти ребра.

Один румун не мав стільки сили і впливу, щоб переперти таку справу. Він вічно пересиджував на коншахтах з поляком і сербом і під'юджував їх проти нас. Румунів було дуже мало, властиво не було потреби закладати окрему румунську Делеґатуру, але французи завжди мали симпатії до румунів і ішли їм на руку. Наших буковинців було куди більше, як усіх румунів у їхній Делеґатурі, і на поповнення своїх проріділих рядів українцями з Буковини цей тип розраховував. А як завжди, з кожної нашої халепи раділи мадяри, москалі й поляки. Я зажадав поставити цю справу на денний порядок нашого засідання.

В міжчасі зайшли персональні зміни в нашій Президії. Поляк Маковскі уступив на знак протесту проти переслідування австрійцями своїх земляків у місцевості Альбершвенде коло Бреґенцу. В дійсності жодних переслідувань не було. Поляків змушували до праці, як усіх інших, вони страшенно обурювалися, як то їх, "альянтів", що перші підняли зброю проти Гітлера та одинокі не видали з-поміж себе Квіслінґів, трактують нарівні з іншими "переміщеними особами", вони домагаються такого самого статусу, як французи, бо ще ж їхній уряд в Лондоні, ще не здемобілізована їхня армія. З тих претенсій ніхто собі нічого не робив, тоді вони почали бешкети. У відповідь на те прогнали їх з кількох сіл до табору в Альбершвенде. Дісталося при тому й кільком нашим "фольксполякам", що відреклися нас і пішли шукати щастя в поляків.

Маковскі інтервеніював у французів, ті відмовилися змінити своє рішення і він уступив. Але на його місце до Президії відразу вскочив другий поляк, його дотеперішній заступник Казімєрж Свєжавскі. Був це малий дідич з Грубешівщини, бувала в світі людина, прекрасно володів французькою й німецькою мовами і — поминаючи гострий зиз одного ока — робив культурне враження. Зокрема він маніфестував свою приязнь до мене і до нашої Делеґатури. Частенько заходив на розмови до мене, критикував політику довоєнного польського уряду, заявляв себе українофілом з групи, що підтримувала "Бюлетин польско-украіньскі" в Варшаві. При тому — це хитрий лис і фальшива людина, як багато поляків. Який рік пізніше, на велике счудування своїх земляків, покинув польське еміґраційне середовище, прийняв назад польське громадянство і виробив собі пашпорт варшавського уряду. Тим самим мусів вийти зо складу Суспільної Служби.

Прийшло це засідання. Я домагався поставити цю справу на першу точку програми, бо від її висліду залежить дальша моя участь у засіданні. Я маю до Президії такі запитання:

1. Що має на меті поновна реєстрація членства в Делеґатурах за державним принципом?

2. З чиєї ініціятиви вона вийшла?

3. Як ставиться до тієї справи Президія Суспільної Служби і всі інші приявні тут делеґати?

Бо ця реєстрація націлена виразно проти української національної групи, що її ось тут репрезентую я і в імені тої групи жадаю від приявних спрецизувати свою поставу до тієї акції. Ми, українська Делеґатура, співпрацювала лояльно в Суспільній Службі і внесла в неї багато грошей, праці й часу. Тому маємо право знати, як ставляться інші наші колеґи до цієї справи. Питання це ставлю тому, що деякі делеґати майже з радістю заповідали розв'язання нашої групи, а деякі тут приявні вербували моїх людей до своїх Делеґатур і не щадили при тому навіть погроз. Якщо я не матиму ось тут ясної постави всіх окремих делеґатів і цілої Суспільної Служби як такої, постави, що буде нас задовольняти, тоді наша участь у Суспільній Службі зайва і дальша моя приявність на засіданні непотрібна. Ми негайно з Суспільної Служби виходимо і будемо шукати інших організаційних форм для нашого життя поза нею. Чи це вийде на користь Суспільній Службі й іншим національним групам, коли поза її рамами найдеться найсильніша національна група — це не моя справа.

Група українців у Форарльберґу на прогульці. Посередині (з течкою в руці) — дир. Іван Білоус, коло нього (в коротких штанцях) — д-р Андрій Козак, лікар української національної групи.
(З фотозбірки дир. Івана Білоуса)

Я міг собі вже позволити на гостріше ставлення справи, бо вже діяло Братство св. Андрея в Форарльберґу і кожної хвилини могли ми перекинути до нього все наше життя.

На хвилину запанувала констернація, ніхто не сподівався ставлення справи в площині або-або. Єхидний Войцєховський поставив внесення, щоб дискусію відложити, бо вона передчасна. Рішення перевести реєстрацію вийшло від французької влади і ми мусимо його респектувати. Якщо пізніше Військове Правління витягне з неї некорисні для нашої групи висновки — тоді буде час і буде це на місці, щоб на бажання нашої групи цією справою зайнялася Президія.

Дивлюсь на обличчя і бачу, що потакують за ним — мадяр, румун і Станковіч. Свєжавскі мовчить.

Не уступаю. Перед моєю групою стоїть перспектива некорисного для неї і несправедливого рішення. Маю право жадати від Суспільної Служби, спільної нам усім і для оборони нас усіх покликаної до життя організації, щоб вона не тільки зайняла до цієї справи становище, але щоб стала в нашій обороні і щоб Президія інтервеньювала в Військовому Правлінні за скасуванням цієї реєстрації, як непотрібної. Ми не можемо ждати на шкідливе для нас рішення і щойно потім на нього реаґувати, ми мусимо старатися до того рішення не допустити. Делеґати можуть або прийняти моє домагання, або його відкинути і відповідно до того улежиться і наше відношення до Суспільної Служби. Від себе ставлю внесення:

"Суспільна Служба Переселенців у Форарльберґу уважає запропоновану поновну реєстрацію членів по Делеґатурах за принципом державної приналежности з дня 1 вересня 1939 року зайвою і просить Військове Правління від неї відступити".

Це внесення і вислід голосування над ним прошу занести до протоколу.

Щойно тоді заговорив Свєжавскі. Признав, що в висліді реєстрації могла б, хоч і не мусіла б, постати загроза самостійности нашої Делеґатури; що правда, все життя організується тут по принципі державної приналежности і напр. їхня делеґатура має поміж своїми членами польських громадян національности польської, української, жидівської, московської і навіть німецької; що державної приналежности української 1 вересня 1939 року не було і коли б на тому принципі включно була організована Суспільна Служба, тоді не було б української Делеґатури; але, хоч нема державности української, є незаперечним фактом, що існує український нарід і було б з морального боку несправедливо, а з точки погляду доцільности для Суспільної Служби — шкідливо, якби найбільша її складова група, українська, опинилася поза її рамами. Тому він підпирає моє внесення і, якщо не буде спротиву від делеґатів, буде в тому дусі завтра інтервеньювати.

Спротиву не було і реєстрація впала. На другий день притиснув я Жерфаньйона й Бертранді. Після того, як переповів я коротко перебіг вчорашнього засідання, призналися, що їм ані в гадці не було переводити поновну реєстрацію, що це запропонувала сама Президія Суспільної Служби неначе для остаточного впорядкування внутрішніх справ, навіть зразки анкетних листків принесла, і коли делеґати від реєстрації відступають, то вона і французам непотрібна.

Польська фальшивість вийшла пізніше на яву ще при одній нагоді. Десь у місяці жовтні зник заступник мадярського делеґата, молодий і симпатичний доктор прав. Виявилося, що за ним шукає військова поліція за коляборацію і він утік до Німеччини. Незадовго потім зник і цей барон, що був мадярським делеґатом, мадярську Делеґатуру перебрала якась старша пані. Присів тоді зо страху й румун, що теж мав щось на сумлінні. А якийсь час пізніше арештовано д-ра Станковіча та відвезено до Інсбруку, теж під замітом співпраці з німцями. Залишилася його дружина з дітьми в селі десь коло Ґеціс. Хтось з наших людей заходив до неї, чи не треба їй що помогти в городі, нарубати дров і т. п. або може вона не має грошей, ми радо поможемо їй у всьому, доки не вернеться чоловік.

За якийсь час я про те забув. А за місяць Станковіча випустили. Жінка сказала йому, що приходили українці з пропозиціями допомогти в той час, коли власні земляки про неї забули. Станковіч був дуже зворушений і цілком змінив своє відношення до нас. Признався, що українців не знав і ніколи не бачив, що настроювали його проти нас поляки і москалі, але він пізнав нас ближче в співпраці і хотів би направити своє давніше неприхильне відношення. Він уже досить має секретарства і зрікся його, але перед тим конечно старався просунути на те місце українця. В інших делеґатів не знайшов більшого опору, тільки поляк Свєжавскі катеґорично спротивився співпрацювати з українцем, помимо особистої пошани, що її має до мене.

Ані мені особисто ані нашій Делеґатурі тоді вже на цьому пості не залежало, Станковіч хотів за всяку ціну не допустити д-ра Баліунаса на те місце, а тільки один з нас двох міг надаватися на це становище. Ось так ми ще один зайвий раз дістали доказ польського фальшивства, що то в очі облесне, хоч до рани прикладай, а поза очі — ніж в лопатки. "З поляком дружи, але камінь за пазухою держи".

 

------------------------------------------------------------------------

[1] "Переміщені особи" — дослівний переклад з англіїського терміну "displaced persons" або з французького "persones déplacées". В українській мові це бринить якось дивно. Ми в Форарльберґу вживали менше правильної, зате коротшої і для вуха приємнішої назви "Суспільна Служба Переселенців".

[2] Ваші земляки мають мабуть замилування до медицини. І це ділянка, в якій справді вони себе добре виявляють.