XX. РОЗДІЛ

ЗАДИВИЛИСЯ НА ФРАНЦУЗІВ І ЗАБУЛИ ПРО АВСТРІЙЦІВ

Наша помилка. — Австрійці заливають нам сала за шкуру. — Примус праці й інтервенції д-ра Михайлова. — Проганяють з мешкань. — Акція о. Сапруна й пастирський лист Єпископа. — Заборона жити над границею. — Моя інтервенція в президента Ільґа. — Обіжник до ляндратів. — Дискусія в поїзді: українські повстанці рятують австрійця. — "Тітка УНРРА" обминає Форарльберґ.

В перших днях після війни, не тільки українці, але й усі інші чужинці були найбільше зайняті тим, як забезпечити свої організації, залеґалізувати їх і встановити тривалі добрі зв'язки з французькою окупаційною владою. Мало хто звертав увагу на австрійців, по-перше тому, що їх легковажено, а по-друге, що й неможливо було всім відразу зайнятися, мусіла бути якась черговість важности справ. До того й самі австрійці спочатку вели себе несміливо: ніби було заповіджено, що Австрія, це не Німеччина, і що австрійці не є ворогами альянтів, тільки жертвами німців, але щодругий австрієць почувався непевно, забагато мав на сумлінні співвідповідальности за німецьку політику і годі їм було тепер нагло за одну ніч перекинутися з німців назад в австрійців.

Та скоро вони переконалися, що французи та й інші альянти трактують справу серйозно. Почало організуватися австрійське самоврядування і порядкова громадська поліція, потім відродилися політичні партії, стала виходити партійна преса, з'явилися й вибори. Німців з Австрії виселювали до Райху, хіба були жонаті з австрійками або з господарського чи з технічного боку були необхідні. Спочатку були якісь репресії на колишніх партійців, заганяли їх до таборів праці, та швидко дали їм спокій.

Всі ми зробили одну велику помилку. Занадто рахували на французів, як на окупаційну владу, від якої ми правно залежали, і зовсім не зважали на австрійців, нарід, серед якого по волі чи неволі мусіли ми жити. Дехто, зокрема поляки й серби, пробували чинити бешкети, як у Німеччині, але французька влада енерґійно здавила всякі прояви безпорядку від першого зараз дня. Мусіли всі зрозуміти, що бити німця можна в Німеччині, але не в Австрії. До того найбільш гарячий, сербо-юґослов'янський елемент, репатріювався дуже швидко, зараз на початку літа.

Відношення австрійців до нас було дуже погане, а мало до того причини з одного боку чисто емоційні, з другого економічні. Стара погорда німців до "авслендерів" і "унтерменшів", цілими роками втовкмачувана в голови гітлерівською пропаґандою, зробила своє діло і нелегко та нешвидко могла вивітріти. Як довго йшла війна, чужинці були потрібні, як робоче тягло, їх толерували. Тепер війна скінчилася, воєнного промислу не стало, австрійських полонених почали звільняти найскоріше, з кожним днем верталося їх додому щораз більше. З економічного боку чужинці стали Австрії непотрібні, збільшили тільки число зайвих до прохарчування ротів.

Прийшла репатріяція. Величезна маса чужинців відплила: французи, бельґійці, голяндці, італійці. Чому ж і решта не забирається до своєї "гаймат"?1 Ніхто й не дуже пробував вияснити це австрійцям, всі протести, меморандуми й пояснення ішли до французів, як тих, що мали військову й політичну владу. Австрійцям казали коротко: не поїдемо, та й годі, а чому, це вас мало обходить. Не пригадую ні одної статті на ту тему в місцевій пресі, зате щедро засоблював її пропаґандою большевик, майор Шмелев.

Незалежно від того, як були б уложилися відносини поміж австрійцями і нами, слід було б шукати порозуміння з ними, як з господарями країни, а ми це в печатках занедбали і почали направляти аж тоді, коли було запізно. Тільки один о. Сапрун від перших таки днів затіснював свої зв'язки з австрійськими духовними колами і це потім нам усім вийшло на добро.

Австрійці прийняли супроти нас одностайну поставу, не сказати б ворожу, але дуже неприхильну: ми тут не маємо що робити, забираймося, куди хочемо, їдьмо додому, до Німеччини, до Америки, до сто чортів — аби з Австрії! Така настанова йшла не тільки з австрійських урядових кіл, але від усієї людности.

Найперше виявилося це в австрійській допомозі репатріяційним органам. Австрійські бірґермайстри постачали большевицькій місії точні списки й адреси, австрійська поліція навипередки виконувала всі бажання большевиків, готова була силоміць видавати нас у большевицькі табори, якби не закороткі в неї руки.

Коли нарешті зрозуміли австрійці, що не буде примусової репатріяції, почали вживати тисячних засобів, щоб життя нам в Австрії остогидло і щоб ми самі шукали способів її покинути. Почалося від харчів. Харчеві приділи були однакові для всіх, австрійців і чужинців, але вони були малі, вижити з них годі. Місцеві люди мали контакти з селянами; доживлялися городовиною, овочами, молоком та всякими іншими сільсько-господарськими продуктами, а нам за них казали солено платити. Пішли шептані інструкції, щоб чужинцям не продавати городовини й садовини, не міняти ані не давати харчів, тоді вони скоріше покинуть Австрію.

Шукаючи засобів самооборони, прийняли ми хибну тактику, принаймні спочатку. Ми йшли з жалями до французів і переконували їх, що під австрійською шкурою далі криється гітлерівська машкара. Нам потакували... і відсилали з нічим. Коли вже того було забагато, коли зросли з одної сторони австрійські впливи, а з другої безчислейно множилися наші інтервенції, Військове Правління скликало всіх національних представників і без обиняків заявило: Франція прямує до політичної й економічної відбудови Австрії; Австрія вважається французькою союзницею; хто працює для Австрії, той працює теж і для Франції; відповідно до того мусимо уложити свої відносини з австрійцями. Наш правний статус устійнюють французи і ми в їхній юрисдикції, вони будуть нами опікуватися і брати в оборону в випадках разючої кривди, та мусимо собі вибити з голови, щоб вони проміняли Австрію за нас.

А тим часом австрійські шикани ставали щораз більше дошкульні. Двома шляхами ішов австрійський наступ на нас: на відтинку харчовому і мешканевому. Видача харчових карток належала до австрійських харчових урядів і скоро вони почали узалежнювати це від посвідки праці. Хто хоче їсти — мусить працювати. Добра засада, що й казати. Ще раніше від австрійців винайшли її большевики.

Та тільки в перших днях після війни страшенно не хотілося працювати. Розкішна воля, нема вже примусу, нема окопів, нема страху перед концентраками, гуляй, душе, скільки схочеш! Як же тут іти копати торф, або рубати ліс? Не була це відраза до праці, тільки реакція на довголітній воєнний примус. А до того: яку ж ми могли дістати працю в Австрії? І навіщо австрійцям було нашої праці, коли вони й для своїх людей не мали її піддостатком? Нам пропонували копати торф на мокляках і рубати ліс у горах. Ані одне ані друге не так уже й потрібне було австрійцям, уважалося способом залити нам сала за шкуру. Бо коли українські мешканці текстильної фабрики Ромберґа в Дорнбірні пішли цей торф копати і коли знайшлася група гуцулів, фахових лісорубів, що з охотою погодилася працювати в лісах — при різних нагодах звільняли одних і других. Вони рахували на наш спротив, щоб мати підставу лаяти нас перед французами і домагатися прогнати нас з Австрії.

Не гребували при тому ординарними наклепами і брехнею. Представляли нас злодіями і як тільки трапився якийсь випадок крадежі — все йшло на наш рахунок, хоч ніякісіньких доказів не було.

Велике завдання впало тут на нашого референта праці, д-ра Володимира Михайлова. Його знали, як того, що майже п'ять літ самий працював в Уряді Праці і був фахівцем від того діла, а що як що, але фахівців німці поважають. До того він скрізь мав знайомих в Урядах Праці, найбільше в Дорнбірні, але й звідти йшла найбільша нагінка. Д-р Михайлів спочатку відбував інтервенції в індивідуальних випадках, ходив чи то до Уряду Праці чи то до Управи фабрики і там старався полагодити конфлікт. Бував і в Фельдкірху і в Бреґенці і завдяки його заходам положення трохи покращало. Бо в той спосіб ми, змушені життям, входили в ближчий контакт з австрійцями, а з другої сторони заставляли їх до рішень і брати за них відповідальність. Скрізь там, де д-р Михайлів підготовив ґрунт, ішов потім чи я особисто, чи хочби й заінтересований наш земляк, і знаходив уже іншу атмосферу. Д-р Михайлів мав свою окрему тактику: не лаявся і не протестував. Зачинати від балачок і цигарки, трохи жартів і нарікань на тяжкі часи після війни, потім обережно заторкувати болючу справу, коли вже партнер був психологічно оброблений. Ця робота велася тихо й без розголосу, не для слави, а для помочі землякам. Навіщо розтрублювати кожну інтервенцію і кожний успіх? Багато українців у Форарльберґу, хоч може й до сьогодні того не знають, завдячують д-рові Михайлову те, що австрійці залишили їх у спокої.

Дуже прикрі були мешканеві відносини і тут австрійці показали, що вміють. Не було мови про те, щоб законно привернути воєнний стан, коли чужинець у Форарльберґу міг жити тільки в бараку. Проте австрійці намагалися всякими способами загнати нас у бараки, створити такий фактичний стан, щоб для нас іншого місця не було. Найперше випустили розпорядок, що всі чужинці негайно мусять покинути надграничні місцевості під Швайцарією. За вийнятком містечка Люстенав, де жило багато українців і балтійців, в інших селах не заторкувало це більше чужинців, але це був неначе пробний бальон, як поставляться до того французи. Вже заздалегідь приготовили бараки в селі Альбершвенде під Бреґенцом, туди мали вмістити виселених з-над границі і всіх, що відмовлялися від праці. Крім того зробили табір примусової праці коло Монтафону, глибоко в горах, — одним словом, продовжували старі практики, що їх навчив ще "тато Гітлер".

Виселення з-над границі потрапили ми уневажнити. Тоді знову на денний порядок прийшли накази покидати міста і віддавати мешкання австрійським мешканевим урядам. Перша така спроба прийшла в Фельдкірху. Там навіть о. Сапрунові казали покинути мешкання, його в той час навіть не було в Форальберґу. Опісля проголосили в Блюденц, що до 24 години усі чужинці мусять опустити місто і перенестися на села. А водночас пішли доручення по селах, щоб ні за яку ціну не приймати чужинців до хат.

Навіть, якби ми хотіли достосовуватися до тих розпорядків, цього виконати не було в нашій силі. Та це шарпало нерви, давало почуття гнаних звірів, затроювало життя й робило його невиносним. Це була свого рода "війна нервів"
На тлі форарльберзьких гір стоять з-ліва до права: д-р Володимир Михайлів, дир. Іван Білоус, ген. М. Кузьмінський і д-р Володимир Білинський. (З фотозбірки дир. Івана Білоуса)
на малу скалю, щоб вивести нас з рівноваги, щоб ми кинулися робити дурниці і дали австрійцям підставу до репресій. Нескоро додумалися ми до того, що найкращою обороною у цій цькувальній акції було — не звертати на неї зовсім уваги.

Одним з перших моїх завдань після того, як перебрав я керму Крайовим Комітетом, було наладнати модус вівенді з австрійцями. Це не могло бути питання одного дня чи однієї інтервенції, на те потрібно часу, терпеливости й видержливости. Але по цій лінії мала йти наша політика спроти австрійців. Крім того, що робив д-р Михайлів інтервенціями в Урядах Праці чи я в інших урядових установах, почали ми думати, як найти союзників серед австрійців, щоб говорити до них їхніми таки устами. Першим нашим успіхом був пастирський лист єпископа з Фельдкірху, випущений після довгих і зручних заходів о. Сапруна. Він дуже нам поміг і дуже відпружив ситуацію, головно на селах, де католицьке населення більш побожне і більш слухає священиків. О. Сапрун здобув собі симпатії в австрійців, пропонували йому залишитися в Австрії на постійне й давали австрійське громадянство.

Почав я складати візити визначним особам з австрійських урядових кіл. Президентом їхнього Крайового Уряду був австрійський бавер з Дорнбірну, Ільґ на прізвище, член християнсько-демократичної партії, що за гітлерівського режиму сидів тихше води — нижче трави і діждався таки свого часу. Зовсім тип Вітоса,2 простий дядько, але зручний і політично вироблений. До нього пішли ми в делеґації в трійку з дир. Блавацьким і секретарем Богданом Томковим. Прийняв нас чемно, побалакали ми про всяке і розійшлися з тим, що це тільки наша перша візита, щоб представитися і познайомитися, а незабаром я прийду ще раз, щоб виложити всі наші справи і прохати в нього підтримки. Вдруге зайшов я зараз за кілька днів, щоб кувати залізо поки гаряче. Він уже в міжчасі зібрав якісь інформації про чужинців і стрінув мене докорами, що ми не хочемо працювати, а тепер часи такі, що Австрія не може утримувати дармоїдів. На щастя я був на те приготований і мав коло себе доказовий матеріял, хто, де, скільки і від коли працює. Було чимало таких, що не покидали праці ні на один день. Член Управи нашого Комітету в Дорнбірні, адвокат Павло Кобзар, як був за німців ткачем у фабриці, так ним залишився й за Австрії, а разом з ним багато українців у фабриках Геммерлє й Ромберґа в Дорнбірні та в Фельдкірху. Я подав цифри й назвища для прикладу в кількох місцевостях і просив Ільґа негайно перевірити перший-ліпший з тих випадків телефонічно, заки закінчимо розмову. Це він і зробив, значно після того подобрів.

— Дуже тішуся, що ваші люди працюють, це дасть мені опертя в моїх намаганнях помогти вам, бо я справді хотів би щось зробити для українців. Я трохи знайомий з вашими земляками, за першої світової війни служив я з ними в війську.

— Наші люди працювали і будуть працювати, пане президенте, як тільки їм дасьте до того змогу.

— А хіба ж ми вам ставимо перешкоди в праці? Навпаки, ще до неї заохочуємо!

— Сердечно дякуємо за таку заохоту, коли наших професорів, адвокатів і навіть священиків, старших і поважних людей, заганяють на нікому непотрібні торфовища або в лісові дебри.

— Це неможливе! Ми не гітлерівці, ми шануємо інтеліґенцію і не насилуємо її, ми тільки хочемо, щоб кожен, хто живе в нашій країні і з нашої країни, був помічний при її відбудові.

— Згода! Наші становища покриваються. Ми ніколи не будемо відмовлятися від праці, якщо вона буде відповідати до наших професій, нашого знання, віку і здоров'я. Але просимо заборонити вашим підрядним органам шиканувати наших людей. Ось тут маєте список усіх українців у Форарльберґу з їхніми адресами і професіями. Ні один з них не відмовиться працювати, коли будете шанувати його гідність і дасьте йому працю, можливу до виконання.

— Гм... Звідки ми візьмемо працю для професорів і адвокатів?

— Давайте їм працю в різних бюрах та установах. А коли не маєте, то навіщо змушувати їх до неї?

Ільґ заклопотаний, трудно йому вийти з ситуації.

— Зрозумійте нас, пане президенте, що ми не хочемо жити в Австрії. Так фатально склалися відносини, що ми не можемо вернутися в Україну, принаймні тепер. Але ми з Австрії виїдемо, як тільки трапиться до того нагода — багато вже виїхали до Німеччини — тепер ми робимо старання переїхати в французькі колонії і в Австрії ніхто з нас нізащо не залишиться, ми близькі до того, щоб її зненавидіти.

— За що ж це, панове, це несправедливо, ми не хочемо бути вашими катами.

— Не перечу. Але ви робите все, щоб нам Австрія остогидла до десятого покоління. Не говорю за інших, бо не покликаний до того, говорю за нас, українців. Величезна більшість нас тут походить з Галичини, старше покоління пам'ятає ще австрійські часи, я самий ходив ще до австрійських шкіл. До деякої міри залишився в нас ще сантимент до Австрії. Він виявлявся в тому, що висилаючи наших дітей за границю на студії, ми їх спрямовували в першу чергу до Відня і Ґрацу. В нас було з давніх часів довір'я до австрійських лікарів і сотні українців кожного року їздили на лікування та операції до Відня. Ми відвідували Австрію, як туристи. І як студенти, і як пацієнти, і як туристи ми лишали в Австрії свої добрі гроші, так вам потрібну валюту. Я вам можу ручатися, що тепер нікому ні в думку не прийде їхати колинебудь до Австрії. Люди будуть обминати її як заразу. Будуть їхати до Швайцарії, до Італії, до Німеччини, як хочете, тільки не до вас. Ви докладаєте всіх зусиль, щоб проганяти людей, з яких Австрія все жила і мусить жити.

Нехай, що ми тепер втікачі. Але ми такими вічно не будемо, і такими не будуть уже наші діти, не є і не будуть ними наші земляки. А вони будуть пам'ятати наш досвід і наш голос.

— Ми мусимо якось порозумітися, пане докторе. Якщо правдиві ваші скарги, то це справді страшне і мені трудно в те повірити. Я християнин і повірте мені, що незалежно від якихнебудь міркувань на майбутнє, з людського і християнського боку мусимо подати руку людям, що знайшлися в нещасті. Я вас прошу, впливайте на своїх людей, щоб вони лояльно ставилися до нашої влади, а я зо свого боку зроблю все, що в моїй силі. Тільки не перецінюйте моїх можливостей, наша влада тільки в печатках, у багато справах обмежена окупацією і ми ще далекі від того, щоб мати повну екзекутиву над усіми нашими органами.

Справді, при мені закликав секретарку і подиктував їй обіжник до ляндратів і бірґермайстрів, щоб з вирозумінням ставилися до чужинців, яких доля кинула на вигнання, і щоб їх трактували, як гостей.

Ще того самого тижня відвідав я ляндратів у Бреґенці і в Фельдкірху, вони вже говорили зо мною з покликом на вказівки від Ільґа. Скрізь багато помагало мені те, що я пам'ятав ще давну Австрію і що мій батько був австрійським військовим старшиною. Це наставляло їх приязно супроти мене і давало добрий початок до дальшої розмови.

Не можу сказати, щоб ці загальні інтервенції відразу змінили положення. Нам довелося нераз ще ковтнути гіркої, далі проганяли нас з мешкань, далі заганяли до роботи, але урядове становище "згори" вже змінилося. Всі вискоки і надто поквапну ревність нижчих органів можна було прикоротити, мавши на руках докази. Ще пізніше, коли я вже виїхав з Форарльберґу і коли вже почалася еміґрація на більшу скалю з Німеччини й Австрії, відношення австрійців ще більше покращало.

Багато дрібних і несподіваних випадків впливало на уклад наших взаємовідносин. Розкажу з них один.

Якось під кінець листопада вертався я поїздом з Фельдкірху до Бреґенцу. В вагоні було повно людей, усе народ балакучий. Між ними вояк, що вернувся недавно з полону. Всі цікаві, розпитуються, де був, кого бачив, чи не знає чогось про їхніх рідних і близьких. Зацікавився і я. Історія цього вояка дивна і, вживаючи слів арабської казки, заслуговує, щоб її записати шпильками в кутках очей. Кінець війни застав його в таборі полонених десь далеко в центральній Московії. Коли війна скінчилася, сподівався, що звільнять його, як звільнили інших. Але минає тиждень за тижнем, а його, замість звільняти, перевезли в інший табір, тим разом в Україні, десь біля Києва, і загнали до роботи при шляхах. Коли почало минати літо, він рішився на втечу, бо інакше мусів би ждати цілу зиму на таку нагоду. Не довго й тікав — попав між українських повстанців. Вони передавали його етапами з рук до рук, перевели через Карпати і через Словаччину, а там уже недалеко границя і він сам добився до Австрії. Українськими повстанцями був захоплений, хвалив їх організованість і дисципліну, відвагу й патріотизм, про все висказувався в найвищих суперлятивах. Їм завдячує своє життя, без них пропав би в лісах, або зловили б його большевики і запроторили, де козам роги правлять.

Не стримався я, щоб не встрянути в розмову, мені кортіло ближче довідатися про повстанців. Коли вояк побачив, що я українець, ще більше розливався в почутті вдячности до моїх земляків.

З гурту далися чути голоси неприхильні до українців і взагалі до чужинців. Вояк розгарячився.

— Я чув, що тут живуть українці, хоч їх не бачив, у моєму селі їх нема. Першого цього пана — показує на мене — пізнав. Я чув теж, що тут на них нарікають, не хочуть їм продавати їсти, не пускають до хат. Коли те чую, мені соромно за мене самого і за моїх земляків перед тими українцями, що врятували мені життя і вернули мене моїй родині. І не мене одного. Багато таких самих, як я, скористали з їхньої помочі і далі рятуються через них. А ми тут як віддячуємося їхнім рідним. Зробіть мені ласку, пане, — звертається до мене — заходьте колись до мене, як вам час дозволить, щоб я міг представити вас моїм батькам. Я тут недалеко під Бреґенцом живу, а вони дуже хотіли б познайомитися з кимсь з того народу, про який стільки від мене чули.

Даються чути лагідніші голоси, що, певно, українці теж люди, і людина людині повинна ставати в пригоді. Тільки тип з "Відерштандсбевеґунґ"3 протестує ще проти чужинців і договорюється до абсурду, що чужинцем слід уважати кожного, хто не говорить форарльберзьким діялектом. Та він осамітнений, заки доїдемо до Бреґенцу, опінія вагону перехиляється в нашу сторону — ще один крок до ліпших взаємин з австрійцями.

Не диво, що серед таких умовин життя дехто затужив за табором. Там принаймні ані з поліцистами, ані з бірґермайстрами не мав до діла, бо табори стояли під юрисдикцією УНРРА. Головним речником того, щоб у Форарльберґу зорганізувати табір УНРРА, був адвокат Шлапак з Фельдкірху. Але й інші голоси були не від того, бо табір одним махом розв'язував харчову й мешканеву проблему.

Та не так швидко в житті діється, як у казці кажеться. Вже до тижня після З'їзду був я в Інсбруку в представництві УНРРА. Зложив там меморіял — де ж би без того обійшлося! — циферні дані і формальне прохання нашого Комітету в імені українців Форарльберґу. Сказали приїхати за тиждень. Коли прийшов я вдруге — відослали до Зальцбурґу, там якась вища інстанція мала б про те рішати. До Зальцбурґу не міг я поїхати особисто, якраз тоді відбувалася переміна національних Комітетів на Суспільну Службу Переміщених Осіб і це вимагало моєї приявности на місці. Передали ми туди прохання через післанця, а вслід за тим їздив туди наперед о. Сапрун і пізніше, здається, д-р Яшан. Все скінчилося тільки на обіцянках і так "тітка УНРРА" обминула Форарльберґ, може на лихо, а може й на добро. Чомусь мені здавалося, що тіні таборового способу життя значно перевищають його світла.

Мабуть французька влада не дуже прихильно ставилася до акції УНРРА. Були вправді два табори, один у Куфштайні під баварською границею і другий у Ляндеку, та обидва зорганізувалися ще за американців. І в окупованій французами частині Німеччини мало було таборів, УНРРА все таки там діяла і люди могли від неї діставати допомогу в своїх приватних мешканнях, що було майже виключене в інших окупаційних зонах.

Сумління в мене чисте, я справді старався про те, як міг, виглядало, що старання ці вже пізнуваті, треба нам було зачинати скоріше, та це вже не моя вина.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Батьківщина.

[2] Польський селянський політик з колишньої Західньої Галичини.

[3] Рух спротиву гітлерівській владі. Його майже не було, принаймні нічим він себе не виявляв назовні. Але після війни скрізь по містах і містечках заснувалися кого філії, що здобули собі великі політичні впливи, а спочатку французи вимагали їхньої опінії в різних справах, перед їхнім полагодженням. Сиділи там найбільші негодяї в нероби, що на них самі австрійці нарікали.