XIX. РОЗДІЛ

ТВОРИМО ОРГАНІЗАЦІЙНУ ЦЕНТРАЛЮ

Українці в фабриці Ромберґа в Дорнбірні. — Льокальні Комітети в Бреґенці, Люстенав, Шварцаху, Гогенемсі, Ґецісі, Ранквайлю, Фельдкірху й Блюденці. — Перша ініціятивна нарада в Гогенемсі. — Вибір Болюха на Голову. — Бої за статут. — Наступ на Болюха. — Колеґіяльна резиґнація Крайової Управи.— Крайовий З'їзд вибирає мене Головою. — Акція організаційного референта, д-ра Василя Яшана.

Не багато привіз я з тієї "прогульки" до Мюнхену. Як перед тим, так і тепер стояла неред нами темна ніч майбутнього, що її надаремне старалася просверлити наша думка, а в метушні щоденних дрібних і часто прикрих зайнять сумління глушило свій неспокій.

Але для публіки було що розказувати і коли я за кілька днів здавав звіт, наш комітетовий льокаль не міг помістити всіх цікавих. Зупиняли мене на вулиці, заходили додому, приїжджали з інших місцевостей Форарльберґу. Зросла моя популярність і саме на часі, бо якраз ішли вибори до Крайового Комітету. Тут треба завернути трохи назад.

Вже була мова про те, як прийшло до створення Українського Комітету в Дорнбірні. Ініціятива вийшла з того скупчення українців — найбільшого, — що жило в фабриці Геммерлє, а складалося воно головно з золочівської громади, якою від самого виїзду з Золочова опікувався д-р Михайлів і щасливо причалив з нею до безпечної пристані в Дорнбірні. Звідти вийшов ініціятивний гурт для організації Комітету, звідти взялися перші члени його Управи.

Душею організаційного руху там був д-р Володимир Михайлів. Мавши в порівнянні з іншими, що працювали робітниками в ткальнях, більше вільного часу, віддав він його на загально-громадські та на організаційні справи. Ще до розпаду Німеччини кожен, хто чи то приїжджав на поселення до Форарльберґу, чи тільки спинявся тут у переїзді, заходив до д-ра Михайлова, діставав від нього поради та інформації. Зокрема тримав д-р Михайлів зв'язок з тими членами ОУН, що їх доля кинула в цю закутину, був з ними в постійному контакті і це пізніше дуже помогло нам позбиратись докупи, коли настав час вільного діяння. Правда, не могло бути мови про якусь організаційну роботу в той час, коли от-от мав лягти в румовищах Третій Райх, але вже сама евіденція, хто є в Форарльберґу й у якій місцевості, дуже облегшила нам перші наші організаційні почини.

Дорнбірн був найбільшим і до закінчення війни найважнішим скупченням українців у Форарльберґу. Крім фабрики Геммерлє, немалу колонію українців зібрала фабрика Ромберґа в Дорнбірні і про неї варто кількома словами згадати.

Фабрика ця носила назву свого основника — Франца Мартина Ромберґа,1 що був піонером австрійського текстильного промислу і першу свою фабрику збудував у Дорнбірні ще в 1834 році. За сто літ фірма розбудувалася широко і в 1944 році, коли почали туди приїздити більшою кількістю українці, мала, крім Дорнбірну, ще свої фабрики в Ґеціс, Фельдкірху і в Відні та в Ештерґом у Мадярщині.

Перші українці приїхали до фабрики в 1942 році. Була це група 75 осіб з Лівобережжя, серед неї майже поголовно (95%) молоді дівчата. На мешкання відпущено їм два поздовжні дерев'яні бараки, збудовані з тією метою на фабричному подвір'ї.

Під кінець 1944 року число українців у фабриці Ромберґа раптово більшає. Майже всіх їх спровадив д-р Володимир Михайлів, як уповноважений обидвох фабрик, Геммерлє і Ромберґа, та в порозумінні з Урядом Праці. Забирав він їх з горезвісного перехідного табору в Штрасгофі під Віднем, звідки кожен радий був якнайскоріше вирватися. Приїхали вони в числі біля 80 осіб у часі між 1 і 15 жовтня 1944 року. Коли в Геммерлє зібралися майже самі золочівці, в Ромберґа були люди з різних земель України. Були самотні і з родинами, а приміщено їх у великому двоповерховому будинку, що звався Швефельляґер. Четвертина з них працювала в тій частині фабрики, що виробляла крила і хвости для літаків, і там праця йшла по 72 години тижнево, себто по 12 годин денно. Решту розмістили по різних відділах текстильної фабрики, як ткальня, прядільня, фарбарня і друкарня взорів на тканинах. Час праці там був коротший, тільки 59 годин тижнево. Накінець, коло 40 українців попали туди аж під кінець березня та в перших днях квітня 1945 року. Були це втікачі з Відня і Ґрацу, що рушили на захід, коли большевики почали підсуватися під границі Австрії. Ось так разом число українців у тій фабриці доходило до 200 осіб.

Наставником над усіми чужинецькими робітниками і рівночасно відповідальним за них перед Управою фабрики та перед Урядом Праці був словінець з Любляни, інж. Янко Смодіч. З чужинцями поводився він добре. Кожна національна група вибирала собі мужа довір'я, як зв'язкового до інж. Смодіча. Мужем довір'я української групи був цілий час мґр. Максим Гладилович з Дрогобича. Зо своїх обов'язків вив'язувався він бездоганно.

Мґр. Максим Гладилович, муж довір'я української групи з фабрики Ромберґа в Дорнбірні.

Хоч як перетяжені були українці фабричною працею — 72 години тижнево, це ж не жарти! — все ж таки не занедбували вони культурної сторінки свого життя. Більшість з них передплачували ті часописи, що виходили в Німеччині українською мовою, а саме "Краківські Вісті" з Кракова і потім з Відня, "Голос" з Берліна, видаваний редактором Богданом Кравцевим, "Українець", що його в Берліні видавав А. Луців, крім того "Землю" з-під редакції С. Никоровича та "Дозвілля", редаґоване С. Довгалем.

Цікаві вістки зо світа діставала українська громада через тих наших робітників, що майже кожного дня їздили до Швайцарії здавати готові продукти й забирати сировину.

З важніших подій того життя можна відмітити:

а) Різдвяний концерт народів, що його влаштувала Управа фабрики в фабричній їдальні. Українська група тішилася найбільшим успіхом, даючи хорові точки, танки, сольоспіви та сольові виступи на гармонії.

б) Бандурист-аматор Малюца, зібравши гурт співаків, часто виступав з ними на концертах не тільки в таборі, але й перед чужинцями в місті.

в) Молодий гуцул з Косова, Михайло Бурдяк, показав себе справжнім мистцем у гуцульських дерев'яних різьбах. Його мистецтвом заінтересувався головний управитель фірми, Франц Ромберґ, звільнив його від фабричної праці і дав можність займатися різьбарством та виробом мистецьких касет.

г) Невдала втеча до Швайцарії студента медицини Зенона Штеня та маґістра Максима Гладиловича в лютому 1945 року. Вони намагалися втекти човном через Боденське Озеро. Їх зловила погранична сторожа і передала в руки Ґестапо, що держало їх у в'язниці майже два місяці.

ґ) Крайознавчі прогульки в гірські околиці та дискусійні вечері в таборі. На них з ініціятивою виступав Костянтин Зеленко.

З більше відомих громадян жили в таборі: мґр. Максим і мґр. Адольф Гладиловичі з Дрогобича, (другий з них замешкав тут по упадку гітлерівської влади), адвокат Ілля Чабан з Гусятина, інж. Михайло Девоссер з дружиною, інж. Олександер Серединський, інж. Юрій Мельник, інж. Іван Комаров з Києва, молодий історик Левкович з Підляшшя, три брати Шманди (Роман, Тадей і Володимир) з Бродів, два брати Кульчицькі (Андрій і Володимир) з Кульчиць біля Самбора, дружина полк. Дяченка та дружина відомого дириґента Володимира Божика.

З іншими національними групами йшла добра співпраця, а особливо з найбільшою з них, італійською, з якою зв'язок тримав мґр. М. Гладилович, що прекрасно говорив по-італійськи.

Коли скінчилася війна, не стало праці в фабриці. Ціле літо працювали українці на торфовищах, опісля почали відпливати до Німеччини. Ті, що залишилися, на домагання Управи фабрики остаточно покинули табір Швефель і перейшли жити до маленького ляґрику на передмісті Дорнбірну, Газельштавден.

Зв'язковими до Українського Комітету ввесь час були адвокат Ілля Чабан та інж. Олександер Середницький.

Отож, ті два осередки, фабрика Геммерлє і фабрика Ромберґа, були ядром, довкола якого зібралися всі інші українці в Дорнбірні, коли закладали свій Комітет.

Менш-більш таким самим способом, як у Дорнбірні, творилися місцеві Комітети в селах і містечках здовж залізничого шляху від Блюденцу до Бреґенцу. Вже була згадка, як у Гогенемсі українці дуже швидко зорганізувалися і вибрали собі Головою Василя Болюха. Гогенемс містечко дуже маленьке, притулилося під височенною горою, але українці мали тут щастя в мешканевих справах і поселилося їх там доволі багато.

Позатим Комітети постали в таких місцевинах: місто Бреґенц, містечко Люстенав, село Ґеціс, село Ранквайль, місто Фельдкірх і місто Блюденц. Далі поза Блюденцом, у сторону Інсбруку, простягалися гірські хребти Альп, там зовсім мало людей жило, а українців між ними не було, хіба такі, що про них ми не знали, а до нас вони не признавалися. Бо й такі були.

Найважніше місто в Форарльберґу — це Бреґенц над Боденським Озером, столиця Форальберґу та осідок Крайового Форарльберзького Уряду перед прилученням Австрії до Німеччини в 1938 році. Місто розкинулося в мальовничій околиці в підніжжі альґойських Альп, що в тому місці лагідними горбами переходять на північ у баварську рівнину. Їдете залізницею понад саміським озером, в часі бурі буруни заливають рейки — а по другій стороні височенна гора, поміж горою та озером лежить чисте й чепурне місто Бреґенц. Українців там небагато, в часі війни було дуже тяжко поселитися, після війни теж роблено мешканеві труднощі, та це не перешкодило, що таки деяка кількість українців там осіла.

Ще 15 жовтня 1944 року заїхали туди дві українські родини: Онуфрій Максимів і Теофіль Бак. Якось оформили себе до праці в металевій фабриці і на тій основі залеґалізували свій побут та замешкали спершу в якійсь баверській хаті, а потім у т. зв. Шльос2 на передмісті Бреґенцу Льохав. Працювали в фабриці Баєріше Ляйхтметальверке і застали там уже робітників з Надніпрянщини, головно дівчат. В лютому 1945 року Ґестапо розкрило між ними комуністичну сітку, — а може це й провокація тільки була, — це дало привід до арештів дівчат і вивозу їх у концентраційний табір.

З інших українців жили в Бреґенцу: інж. д-р Богдан Гнатюк, спеціяліст від конструкції літаків, працював у летунському промислі і спровадив туди родину своєї жінки, Томкових, далі, ветеринар Володимир Білецький і його жінка Юлія, учитель і директор повітового Союза Кооператив у Рогатині Іван Білоус з дружиною Оленою, суддя Петро Криштофович і адвокат д-р Володимир Білинський, обидва буковинці. Пізніше кількість українців у Бреґенці помітно збільшилася, передусім тому, що заїхала туди трупа Блавацького й поселилася в таборі Ріденбах напівдень від міста, а також віднайдено розкиданих українців по довкільних селах.

В селі Гербранц відшукали ми українку Розалію Гордієнко-Руденко з двома хлопчиками, відгукнулися теж хлопці й дівчата, що працювали в селян, а в містечку Бецав, далеко в горах, куди можна було заїхати вузькоторівкою, жила родина Сінґалевичів. Це була відома колись в українському громадському житті родина. Сам Сінґалевич, людина літнього вже віку, колишній посол до австрійського парляменту, жонатий був з німкою, діти його зовсім знімчені. Його постигло нещастя. Припадково заблукався над горами літак, скинув кілька бомб, відломок одної бомби зранив Сінґалевича і він від того помер. Мав він велику українську бібліотеку, комплекти старших українських видань з-перед 1914 року, все те для українців пропало. Ми посилали делеґацію до пані Сінґалевичевої з проханням видати нам безвартісні для неї і незрозумілі книжки, або відпродати їх, вона спершу наче б то погоджувалася, а потім відмовила, бо це, мовляв, пам'ятка дітям по їхньому батькові.

Як тільки ввійшли до Бреґенцу французи — 1 травня 1945 року — створилася ініціятивна група в складі Теофіля Бака, Онуфрія Максимова, Володимира Блавацького й адміністратора театру Менделюка, нав'язала контакт з Дорнбірном і підготовила загальні збори своєї громади. Ці збори відбулися яких три тижні пізніше і вибрано там Комітет на чолі з Головою Володимиром Блавацьким, Заступником Голови обрано Максимова, а в склад Комітету ввійшли надто Менделюк і Богдан Томків. Згодом цей Комітет переорганізувався, на Голову прийшов інж. Любомир Савойка, що переселився туди з Шварцаху, а ще пізніше Головою став дир. Іван Білоус і залишився ним до кінця існування Комітету. Комітет розбудував домівку, тимчасово в таборі на Ріденбурґу, де жили артисти, потім удалося дістати від бірґермайстра готелеву зальку при Кірхштрассе ч. 19 і це приміщення стало пізніше осідком Крайового Українського Комітету в Форарльберґу.

Інж. Любомир Савойка, організатор українців у Шварцаху, пізніше Голова Українського Комітету в Бреґенці.

Комітет у Бреґенці багато причинився до того, що так австрійські як і французькі урядові кола почали прихильним оком дивитися на українців. Нагоду до ближчого взаємопізнання дав "Мистецький Вечір", що його з рамени Комітету влаштував дир. Володимир Блавацький і куди запрошено австрійських і французьких гостей. Деякі з них вийшли просто зачаровані виступом наших артистів. Як самі пізніше говорили, щойно тоді відкрилися їм очі на те, хто такі українські втікачі, що їх ворожа нам пропаґанда представляла як лінтяїв, темну масу і "махерів" у чорній торгівлі. Це негайно дало свої наслідки — Управа міста Бреґенцу вже не була глуха на інтервенції Комітету, а французьке Військове Правління видало українцям Бреґенцу й околиці харчеві пачки з французького Червоного Хреста.

По середині дороги між Бреґенцом і Дорнбірном лежить село Шварцах. Майже перед самим кінцем війни заїхала туди група українців. З них перший був о. Юрій Боднар, парох села Яйківці біля Журавна і відомий український громадсько-кооперативний діяч Журавенщини, та його два зяті: Володимир Попадюк, мій товариш з університетських часів, і Ростислав Зелений, адвокат у Журавні. Після того прибула туди група з Українського Центрального Комітету в Кракові, а саме його Голова, проф. Володимир Кубійович, шкільний референт проф. Зенон Зелений, культурний референт Кушнір і аґроном Роман Голод. На кінці села жив інж. Юрко Лавриненко, що відшукав і тримав зв'язок з кількома хлопцями й дівчатами зо Східньої України.

Організаційно Шварцах належав спершу до Комітету в Дорнбірні. На основних Загальних Зборах приявний був делеґат Шварцаху, інж. Любомир Савойка, а інж. Юрка Лавриненка вибрали ми Заступником Голови. Але ще таки в місяці травні мусіли ми відректися від Шварцаху. Вийшла постанова Військового Правління, що Комітет може діяти тільки на території даного Військового Правління. У Шварцах стояла невеличка французька частина, село мало свого окремого військового коменданта і ми вирішили зорганізувати в Шварцаху окремий Український Комітет. Відбулися збори в одній з гостинниць і Головою обрано інж. Юрка Лавриненка.

Далі за Гогенемсом лежало містечко, чи велике село — Ґеціс. Не бракувало українців і там, але не маю даних про їхнє організаційне життя. Швидко і там постав Український Комітет, Головою обрано директора Андрія Харака зо Щирця під Львовом, Заступником був, мабуть, мґр. Бородач.

Їдучи далі в напрямі на Фельдкірх, лишаєте ліворуч не то село, не то містечко, Ранквайль. Околиця дуже гарна, на горі чудова церковця, перебудована зо старовинного замку з XI століття. В середині стиль її зовсім український: ясно, багато вітражів і правдивий образ нашої Богоматері, неначе живцем перевезений туди з України. До церковці прив'язана леґенда про св. Фрідоліна, якому стяли голову і який пізніше ожив та творив чуда.

Туди то приїхала 6 березня група 15 людей просто з Мадярщини, а між ними мій добрий знайомий Богдан Зорич. Затащили міх борошна до бірґермайстра і купили собі в той спосіб право замешкати в Ранквайлю. Не були це перші українці в тій місцевості. Вже давніше жили там: д-р Василь Муж з Клюсова під Сокалем, Олег Турушанко та Олександер Соколишин — обидва буковинці і відомий український маляр Іван Денисенко. Але вітальний і рухливий Зорич вніс нове життя. Хоч мусів працювати при дорозі, щоб закріпитися в Ранквайлі, відкуплювався тютюном і смальцем від тієї панщини, відшукував інших українців і тримав зв'язок з довкільними місцевинами — Зульц, Ретіс, Дафінс, Вайнінґен, Абредензіс і Вальдуна. В цій останній була санаторія для туберколічно хворих, лежало там кілька українців, між ними суддя Ноґа.

І тут українці не пасли задніх. Майже рівночасно з іншими місцевинами скликали собі збори в домі д-ра Фріка, де жив Зорич, вибрали Український Комітет, Зорича Головою, на членів — Соколишина, д-ра Мужа і Попадинця. Цей Комітет наладнав дуже добрі зв'язки з австрійською владою, до тої міри, що бірґермайстер віддавав їм у руки організації міських імпрез.

Скоро зорганізувався теж і Фельдкірх. Щоправда, українців у місті спершу було мало, теж тяжко було поселитися, але під самим містом побудовані були бараки для робітників текстильної фабрики Геммерлє, де працювали українці. Кілька малих барачків було під залізничою станцією для залізничих робітників, а крім того — то тут, то там — різні фірми ставили бараки для своїх робітників, між якими, головно в останніх тижнях перед кінцем війни, щораз більше можна було знайти українців. Після закінчення війни, коли теоретично скасовано всякі обмеження для чужинців, рушило до Фельдкірху багато інтеліґенції. Туди приїхав о. Северин Сапрун, Мілена Рудницька та її брат, нотар Володимир, д-р Богдан Галайчук, інж. Білинський, директор автомобільних курсів у Львові, адвокат Степан Шлапак зо Станиславова, адвокат Палашевський з Тернополя, д-р Роман Дашкевич і багато інших. Характеристично, що в Фельдкірху українці менше думали про свою власну місцеву організацію, більше зайняті були підготовою Крайової Організації на цілий Форарльберґ.

В перших днях окупації, Фельдкірх був осідком центральної окупаційної влади і здавалося, що буде він теж адміністраційним осередком з уваги на своє центральне положення. Але пізніше відбудовано стару австрійську адміністраційну систему з-перед 1938 року і вся влада перенеслася до Бреґенцу, Фельдкірх опустів і зрівнявся з іншими містами Форальберґу, був тільки осідком адміністраційного повіту.

Зараз у перших днях після приходу французів до Фельдкірху тамошні українці зорганізували "Український Комітет", обравши його Головою д-ра Романа Дашкевича, адвоката зо Львова, а Заступником Голови — нотаря д-ра Володимира Рудницького. При помочі о. Северина Сапруна д-рові Рудницькому вдалося скоро нав'язати контакт з військовою французькою владою і дістати від поручника Мінода, що був ад'ютантом в Уряді ґубернатора, постійну перепустку з правом безпосереднього доступу до ґубернатора. На домівку Комітетові відпущено старезний будинок у центрі міста, округлої форми, неначе башта. Був тим вигідний, що ніхто інший не мав туди доступу, а хоч зимою було холоднувато, зате місця не бракувало: дві залі давали приміщення для Управи Комітету, для провізоричної школи, різних курсів чужих мов, курсу автомобільної їзди, сходин і нарад для громадян. З уваги на те, що в початках у Фельдкірху мав свій осідок Уряд Військового Правління для Форарльберґу, на Комітет у Фельдкірху силою самої тієї обставини впав обов'язок дбати не тільки про місцеві українські інтереси, але і загально-крайові. Сюди належали в першу чергу старання, щоб українців визнано окремою національною групою. По наполегливих зусиллях цього досягнено і дня 28 червня 1945 року французька військова влада визнала наш окремий Комітет, зорганізований на базі "бездержавників", і затвердила особисті виказки, що їх той Комітет видавав своїм членам. Тоді уступив з Головства д-р Дашкевич, що не хотів перейти на правний статус "бездержавника" і залишився при довоєнній своїй польській державній приналежності. Головою Місцевого Українського Комітету в Фельдкірху став Остап Ігнат, до війни посередник у продажу нерухомостей у Львові. Д-р Володимир Рудницький був тоді вже чинний у провізоричній Крайовій Управі.

Оксана Савойка і Богдан Куриляк — помічники інж. Любомира Савойки в пропаґанді українського народнього мистецтва. (З фотозбірки інж. Любомира Савойки)

Була теж велика колонія українців у місті Блюденц і швидко пішла за прикладом інших місцевин у Форарльберґу та зорганізувала Комітет і в себе.

Невідомо, хто і коли перший приїхав до Блюденц. Коли з'явився там д-р Василь Яшан, 26 квітня 1945 року, застав уже досить велику українську громаду, що знайшла собі приміщення не в самому місті Блюденц, де годі було дістати мешкання, тільки в підміських громадах Ніцідерс і Бірс над швайцарською границею. В цій останній місцевості управа громади відпустила окреме приміщення на захист для втікачів. З більш відомих громадян жили там: три брати Миндюки, судовий радник Шкільник, інж. Процюк з дружиною, мґр. Марія Рудко в Ніцідерс, а проф. Іван Повх з дружиною, д-р Чировський, п-ні Струців з сином студентом — в Бірс. Крім того в околиці жило багато українців, що зовсім не знали про себе і щойно коли закінчилася війна, почали себе відшукувати.

В висліді першої організаційної спроби місцевих українців відбулися сходини в Бірс 18 травня 1945 року і тоді вибрано тимчасовий Український Комітет з чотирьох осіб: Голова — проф. Іван Повх, члени — радник Шкільний, д-р Ярослав Миндюк і д-р Василь Яшан. Вже в перших двох днях зареєструвалася в Комітеті сотня українців, пізніше це число підскочило до 200 і втрималося на тій висоті аж до часу, коли українці почали масово покидати Форарльберґ. 22 травня Комітет представився французькому військовому комендантові, що не знав, як поставитися до того факту, не мав ще інформацій від своєї влади. Але позатим, що запитував, хто дав дозвіл на створення Комітету, більше перепон не ставив. Від 12 червня 1945 року Комітет винайняв у місті власне приміщення, до того часу відбував свої наради та урядування в приватних хатах. Коли заведено новий статут для всіх Українських Комітетів у Форарльберґу, українська громада в Блюденц переорганізувалася і на Загальних Зборах, 23 червня 1945 року, вибрала своїм Головою д-ра Миндюка.

Рівночасно з тим, як росли місцеві Українські Комітети — цікаво, що скрізь приймали вони одну й ту саму назву — відчувалася потреба координації їхньої діяльности. Ми здавали собі справу, що в зустрічах з місцевими Військовими Правліннями осягнемо неодну полегшу в нашому житті, залежно від того, який комендант і наскільки здібний український представник. Одначе доля цілої нашої організації була залежна не від місцевих комендантів, тільки від центральної окупаційної влади і конечно було мати перед нею своє представництво, що не тільки боронило б наших щоденних життєвих справ, але й заступало б нас з політичного боку.

Як буде укладатися політична дійсність після війни, ніхто не мав поняття, губилися в здогадах. Одне було певне — нема підстави сподіватися добра. Ані я, ані інші друзі, не мали ще зв'язку з Проводом Українських Націоналістів і мусіли руководитися власним політичним інстинктом. В поділі праці між нами мені припав суспільно-громадський сектор, цебто Комітети, і тепер, після перших кроків на низах, прийшла черга на організацію Крайового Комітету.

З тією метою вже 20 травня зійшлися в Гогенемсі представники Комітетів Дорнбірну й Гогенемсу, — ці дві місцевості в початках були найскоріше і найкраще зорганізовані, — щоб виступити з ініціятивою і порадитися про те, на яких основах творити цей Комітет, де мав би бути його осідок і котрі особи мали б туди входити.

Постановлено відбути основний Крайовий З'їзд у чергову неділю в Гогенемсі. Повідомленням мали зайнятися обидва наші Комітети. Але властиво деякі люди працювали над тим уже давніше. Було відомо, що маґістер Володимир Ничай, знайомий мені з Калуша, де жила моя мати, їздить ровером по Форарльберґу, мабуть у порозумінні з Болюхом, відбуває якісь зустрічі й наради і підготовляє суспільну опінію до вибору Болюха на Голову. З того ми прийшли до заключення, що на Болюха ставить УГВР, про яку ми ще мало знали, ще не докотилася до нас хвиля шаленої пропаґанди бандерівців за нею, але Ничай був знаний, як прихильник УГВР. За кандидатурою Болюха заявилася теж родина Рудницьких, зокрема Мілена, що разом з Болюхом належала колись до партії УНДО — й тому мої шанси на Голову Крайового Комітету були мінімальні. Я мав за собою тільки зразково зорганізований найбільший Комітет у Дорнбірні, приклад доброго ведення справ внутрі організації і добре розбудовані контакти з французькою владою та з іншими чужинцями в Форарльберґу. На те покликалися мої друзі з ОУН і приятелі з решти громадськости, що настоювали на мою кандидатуру. Як я вже згадував, намовляв мене до того і проф. Кубійович.

Несподівано для мене самого на зборах у Гогенемсі, чи пак на ініціятивній нараді, виступив мій товариш з коломийської ґімназії, д-р Ростислав Єндик, член Комітету в Гогенемсі й учасник тієї наради, та запропонував мою кандидатуру на Голову Комітету, покликаючися на дотеперішню працю. Між приязними настала констернація, прихильники Болюха замняли справу, що передчасно це вирішувати вже тепер, що це буде залежати від місця осідку Комітету і т. д. Було ясно, що бій буде тяжкий. Якби висувалася кандидатура якоїсь невтральної людини, я був би ніяк не згодився, щоб самому кандидувати, але в обличчі загрози перебрання справ колами УГВР — я мусів покоритися волі друзів.

Збори відбулися 27 травня в Гогенемсі, тільки не о годині 9.30, як було заповіджено, але аж о 1.30 після обіду. Ввесь цей проміжний час ішов на аґітацію та "обробітку" делеґатів від Комітетів. Скоро ми зорієнтувалися, що для мене нема ніяких виглядів і погодилися, щоб не ставити моєї кандидатури. Серед того виявилося, що охоту на головство має о. Сапрун, але обрано таки Болюха, а на членів Крайового Комітету: о. Северина Сапруна, Остапа Ігната, д-ра Богдана Галайчука і мене. Осідком визначено Фельдкірх, де ще перебував командуючий генерал, під тим кутом складано Комітет, бо три його члени (о. Сапрун, Остап Ігнат і д-р Галайчук) жили в Фельдкірху.

На першому засіданні Управи Крайового Комітету, — про яке мене не повідомлено, мимоходом кажучи, — кооптовано до Управи на заступників Голов д-ра Теодора Михайлівського з Гогенемсу і нотара Володимира Рудницького з Фельдкірху, референтом здоров'я призначено д-ра Миндюка з Блюденцу, а крім того ще запрошено доцента Ярешка з Харкова. Політичний склад Управи був такий: президія — угаверівська (Голова Болюх і Секретар д-р Галайчук), два націоналісти (д-р Миндюк і я) і решта невідома ще зо своїх політичних симпатій, але всі тягнули за Болюхом, як особою. В імені Комітету в Дорнбірні я негайно запротестував проти кооптації, як принципу. Ми живемо в малій країні, маємо дуже добру комунікацію, поїзди ходять щодві години, а за півтори години можна проїхати цілий Форарльберґ вздовж. Всі наші Комітети — виборні, коли хочемо доповнити склад нашого центрального органу, треба це зробити теж шляхом виборів.

З цього протесту ніхто собі нічого не робив.

Богдан Зорич, Голова Українського Комітету в Ранквайлі, пізніше Культурно-Освітній Референт Українського Крайового Комітету в Форарльберґу.

Першу Управу Крайового Комітету вибрано тимчасово, для негайної репрезентації українців у наглих справах. Водночас доручено йому випрацювати статут нашої організації віднизу догори, щоб у найскорішому часі реорганізувати всі низові Комітети за одним зразком. Статут узяв на себе д-р Богдан Галайчук і виготовив його надзвичайно швидко. Передтим був у Військовому Правлінні і тоді саме порадили нам організувати Комітет на базі бездержавности.

Тепер почалися гомеричні бої за статут. Кожної неділі, зараз після обіду, з'їздилися представники всіх Комітетів до Фельдкірху і тут, в круглій вежі гризли статут букву за буквою. Мушу признатися, що я належав до одних з найбільших буквогризів. Ішлося про те, щоб не дати УГВРаді статутово закріпити своїх набутих уже позицій і тому старався я просунути туди якнайбільше "демократичних" рішень тощо. На чолі протилежної "партії" стояв дир. Блавацький — який цей статут не буде, але давайте його нам скоріше, нам треба організації і роботи, а не паперів і статутів. Якимсь чином дістав я несподівано союзника в особі молодого адвоката Савчака, що найбільш за нас усіх розпинався на сходинах за "демократичність", доки одного дня не переселився до табору УНРРА в Ляндеку і виявилося потім, що був він прихильником УГВР, але в незорієнтованості пішов за нашою течією.

Також Мілена Рудницька гостро скритикувала проєкт статуту д-ра Галайчука. Там же на перших статутових дебатах зробили Мілені овацію, привітали її гаряче, як "відому й заслужену українську громадську діячку" запросили її зреферувати відомості з українського осередку в Авфкірху коло Авґсбурґа і серед загального гамору й дезорієнтації... кооптовано її до складу Управи Крайового Комітету. Зараз таки перебрала вона з рук д-ра Галайчука "статутовий скиптр" і на чергових сходинах виступила з власним проєктом, виробленим до спілки з д-ром Романом Дашкевичем. Її проєкт узяв за підставу статут Союзу Українок у Галичині і для наших відносин був добрий.

Якось нарешті ми вийшли з того статувого імпасу, бо це вже зачинало бути смішне.

Збори визначено на 12 липня в Фельдкірху. За новим статутом — це називався "Крайовий З'їзд". Знову під натиском наших націоналістичних кіл я мусів виступати зо своєю кандидатурою. З тою думкою я вже освоївся і готовий був на кампанію, але поразки таки лякався, не так самої поразки, як сорому з неї. Зробили ми тимчасовий підрахунок голосів: за нами правдоподібно 21, проти — напевно 25. Значить, нема виглядів. Чи не краще відступити? Кажуть, що ніяк не можна, треба напружити всі сили. Мені бракувало часу, я зовсім занедбав свої домашні справи і до моєї родини зачинала вже заглядати біда. Я й сам зачинав передумувати над тим, чи не виїхати куди з Форарльберґу. З нашого дорнбірнського Комітету дванадцять родин переселилося через Ліндав до Німеччини, а сусідній Шварцах майже зовсім опустів. Але переважала думка, щоб таки йти до виборів.

На самого Петра й Павла, вранці 12 липня, виїхав я до Фельдкірху на З'їзд разом з делеґатами з Дорнбірну (шість осіб).

Збори випали скандально. Я наївся сорому, що й голови піднести не міг. Передусім, противна сторона була дуже добре зорганізована й підготовлена. Короткий звіт склав Секретар, д-р Галайчук, і кількома наворотами підкреслив, що Крайовий Комітет утримався при житті тільки тому, що його Головою є Василь Болюх, колишній посол до сойму — французи незвичайно шанують парляментаристів. Одним словом — без Болюха ані до порога! Опісля з великою парадою відчитано листа декана о. Сапруна, члена Управи Крайового Комітету, що захворів і не міг особисто прибути на З'їзд. В імені українського духовенства він просить З'їзд перевибрати Головою пана посла Василя Болюха. Все це було обраховане на створення прихильної виборчої атмосфери для Болюха. Я завагався. Але деякі Комітети, зокрема Блюденц, Шварцах і д-р Никифор Гірняк з Гогенемсу рішилися підпирати мене, чи буду я офіційно ставити кандидатуру, чи ні.

Проба сил настала при виборі Комісії-Матки. Наша ліста провалилася одним голосом (16 проти 17) і то тому, що незорієнтований інж. Лавриненко голосував за противною лістою, думаючи, що це наша, один з делеґатів Дорнбірну, Володимир Біловус, в тому моменті вийшов з залі і мусів стриматися від голосування Максимів, бо був на лісті Комісії-Матки. А потім пішло все, як по похилій площі. Вибрана Комісія-Матка поставила офіційну лісту, мої прихильники зголосили майже ідентичну, тільки на Голову мене замість Болюха. Хтось зажадав тайного голосування. Тайне, чи явне — вислід голосування був пересуджений, бо до надзвичайних рідкостей належить, щоб перейшла інша ліста, а не Комісії-Матки. Другий раз невдача, ганебно провалився і вийшов смішно в очах залі, для консеквенції мусів відмовитися від членства в Крайовій Управі.

В поворотній дорозі вийшла на яву причина нашої невдачі. Як показалося, ми мали всі шанси на перемогу, бо леґенда посольського крісла почала вже розвіватися в людей. Нарід хотів роботи й успіхів, а замість того давали йому надії на пошану французів до польського посольського мандату. Проти Болюха народилася опозиція на тлі бездіяльности Крайової Управи і фактично прогаяний найдорожчий час, коли в багато дечому можна було поставити французів перед доконаний факт. Завинив Філько Бак. Як провідника націоналістів у Форарльберґу його обов'язком було організувати закріплення наших впливів у Форарльберґу і нашої перемоги на З'їзді. Тим часом він виступив з дивною концепцією: не треба нам афішуватися на провідних становищах, бо діло може не вдатися і тоді впаде на нас компромітація, підріжеться авторитет нашої організації і рівночасно моєї особи. Тому краще нам так маневрувати, щоб інших висувати наперед, а самим міцно сидіти за ними і фактично все тримати в руках. Ці свої погляди висунув він щойно в останній хвилі, розгортав їх нашим делеґатам в дорозі на З'їзд і тим їх здезорієнтував. І мене про те не повідомив, щоб я відступив учас. Як можна собі уявити "тримання в наших руках Комітету", коли Головою ставленик УГВР — це тайна, що її ні я, ані ніхто інший не могли зрозуміти, але вже було по всьому, треба було вертатися до дійсности.

Ярослава Зорич, суспільна діячка в рамах "Союзу Українок у Форарльберґу".

Поминаючи мою особисту поразку, загальна справа після Зборів була в кращому положенні. Не зважаючи на те, який особовий склад Управи Крайового Комітету, вона була вибрана цілою громадою українців у Форарльберґу через умандатованих представників і це давало Управі сильну позицію перед своїми й чужими. За собою мала вона вже реорганізовані всі низові Комітети, отже на низах був здебільшого порядок, можна було взятися за властиву керівну працю. В Управі були, крім Болюха, ще й Мілена і Володимир Рудницькі, Володимир Блавацький, д-р Никифор Гірняк, мґр. Володимир Ничай, інж. Юрко Лавриненко, Маєровський і д-р Миндюк.

Якраз розійшлася відомість, що в найближчих днях Військове Правління Форарльберґу переноситься до Бреґенцу. А в Управі тільки один Блавацький на місці, решта мусіли б доїжджати кожного дня. Це мусіло утруднювати роботу Управи, навіть, якби вона до неї бралася. Тим часом показалося, що не вистачає бути послом, не вистачає мати підтримку громади, не вистачає і мати співпрацівників, треба мати найважніше: волю і вміння робити діло. На жаль, в нової Управи того не було. Окремі люди — нічого б їм закинути, а вкупі — щось не грало! Найперше, не було в Управі ні одної людини, що знала б французьку мову. Попередній Секретар, д-р Богдан Галайчук, знаменито володів французькою мовою, кінчав свої студії в одному з бельґійських університетів. Тепер він вийшов зо складу Управи і приготовлявся переїздити до Інсбруку. А тут кожен день вимагав інтервенцій у Військовому Правлінні, так у центральному, як і в льокальних. Голова Болюх мови не знав зовсім, ідучи кудись, мусів брати з собою перекладачку, наддніпрянську дівчину Валентину Прокопенко.

За нашою організаційною схемою передбачені були такі керівні органи: Крайовий З'їзд, зложений з делеґатів Місцевих Комітетів, вибирає Крайову Раду і Крайову Управу. Крайова Управа веде біжучі справи і звітує кожного місяця перед Крайовою Радою, куди, крім вибраних членів входили з уряду всі Голови Місцевих Комітетів.

Перше засідання Крайової Ради відбулося в Бреґенці, 7 серпня. Болюх реферував невдачу в справі затвердження нашого Комітету французькою владою. Ґубернатор, у ранзі полковника, зичливо прийняв нашу делеґацію, але заповів, що Комітету не затвердить і порадив не маніфестуватися з нашою діяльністю. При тому згадав Болюх, що нашим Комітетом зацікавилася большевицька місія в Інсбруку, на днях відвідав його якийсь польський журналіст, що дістав його адресу від большевицького майора в Інсбруку.

Несподівано пішли страшенні атаки на Болюха. Закидали йому нетактовність і брак виховання в контактах з французами. Коли Рудницький розказував про те на засіданні, було рівночасно і жалко слухати того, але водночас і годі було стриматися від сміху. Таке саме розказував секретар Богдан Томків про візиту в ляндрата в Бреґенці.

Така доля всіх суспільних діячів: наперед їх висувають на чоло, а потім стягають у болото. На мою думку Болюх у нічому не був винен. Він не міг нічого більше зробити, як те, що зробив, і це кожен повинен був знати ще перед виборами. Ані не був надто лінивий, ані недбалий, робив так, як умів і до чого був здатний. Якщо б шукати вини, то краще в тих, що його вибирали. Висуваючи його на Голову, треба було дати або сильного заступника, або зручного секретаря, як попередньо д-ра Галайчука, щоб Болюх тільки репрезентував, а хтось другий діло робив. Тому зайво було тепер підкреслювати тільки від'ємні його сторони, бо багато їх можна було б знайти і в тих, що виступали проти нього з закидами.

Всі зрозуміли, що за даних умовин Болюх Комітету не поведе. Він міг би його очолити та в вийняткових випадках репрезентувати, але фактичну роботу мусів би вести хтось інший. Цілі години витрачували ми в балачках на тих засіданнях і не доходили до ніяких рішень. Вкінці прийшла криза. На спеціяльному засіданні Крайової Ради, 17 серпня, на пропозицію Володимира Блавацького Крайова Управа зрезиґнувала в цілості, узнавши себе нездатною до праці в такому складі. Найбільше атакували Болюха Мілена Рудницька та її брат, а робили це зручно, ніде правди діти.

Назначено нові вибори на суботу 25 серпня. Для підготови виборів зав'язався громадський комітет, на його чолі став Остап Ігнат, Голова Комітету в Фельдкірху. Комітет мав подбати, щоб вибрано згідливу і працездатну Управу, щоб уникнути випадкового добору людей на З'їзді. Але, власне, не було кого обрати на Голову. Показалося, що не така то легка справа вести організацію в умовинах, коли на горизонті щораз більше згущуються хмари, коли перед Комітетом стоїть марево ліквідації, коли наражений він на атаки з боку москалів, поляків, большевиків, австрійців і деяких французів. Годі було вважати це почестю, це був твердий обов'язок, що вимагав самозаперечення й відречення від особистих та родинних справ у вічному неспокою, в турботах за громадське добро. І не вистачило знайтися охочому взяти на себе цей обов'язок, треба було вміти його виконати, мати досвід і знати обидві мови, німецьку і французьку.

Тоді почали приглядатися нашому Комітетові в Дорнбірні. Щасливо перейшов він усі бурі, внутрішні й зовнішні, відбив ворожі затії, мав постійні й добрі контакти з французами, австрійцями та чужинцями в цілому Форарльберґу, мав зразкове діловодство, добру господарку і вдоволення в своїх членів. Пригадали собі й те, що Голова Комітету в Дорнбірні два рази кандидував на Голову Крайового Комітету і два рази його на те становище не допустили.

Ініціятивний Комітет відбув громадську нараду в Фельдкірху і вислано до мене делеґацію в складі Остапа Ігната, дир. Хоптяка з Гогенемсу і дир. Андрія Харака, Голови Комітету в Ґеціс. Все люди поважні, шановані громадяни і заслужені для нашої громади в Форарльберґу особи. Під напором з усіх боків я вкінці погодився бути Головою, під умовою, що буду старатися впродовж місяця усунути внутрішню кризу в нашому Комітеті, наладнати справне його діяння, а за цей час треба розглядатися вже тепер за моїм наступником, бо я не маю наміру довго залишатися в Форарльберґу.

Вже за океаном довідався я від д-ра Володимира Рудницького, що також до нього підходили деякі громадяни з пропозицією перейняти Головство в Комітеті: найперше д-р Никифор Гірняк, з Гогенемсу, а потім директор Володимир Блавацький з Бреґенцу. Одначе д-р Рудницький не прийняв тих пропозицій і порадив їм звернутися до мене. Можливо, що були ще й інші спроби різних громадян намовляти ту чи іншу особу на становище Голови Комітету, але вкінці переважила вимога хвилини, щоб сконцентруватися на одній особі і не видвигати більше кандидатур, щоб виборчою боротьбою не дезорієнтувати громадськости.

З'їзд відбувся 25 серпня в Гогенемсі при небувало великій кількості учасників. Перейшов дуже гладко, через аклямацію обрано мене Головою, а до Крайової Управи ввійшли: нотар Рудницький, д-р Михайлів, інж. Лавриненко, Богдан Томків, адвокат Ростислав Зелений, Володимир Блавацький, д-р Василь Яшан та незнаний мені ближче Михайленко, мабуть інженер з Дніпропетровського. Уповноважено нас дібрати собі в разі потреби ще чотири особи для спеціяльних справ, що вимагали б фахівців, у тому числі одну жінку.

Всі роз'їхалися і зітхнули з полегшою. Але не було тої полегші в мене. Ми уконституувалися негайно, щоб ні одного дня не тратити. Заступник Голови — нотар Рудницький, Секретар — Богдан Томків, освітній референт — інж. Юрко Лавриненко, культура й мистецтво3 — дир. Володимир Блавацький, організаційний референт — д-р Василь Яшан, суспільна опіка — адвокат Ростислав Зелений, праця — д-р Володимир Михайлів. Кооптовано на скарбника — Остапа Ігната, на референта здоров'я — д-ра Володимира Курганського, на господарського референта — дир. Івана Білоуса. Жінку мали делеґувати до нас жіночі збори.

Цікаво, як ті самі люди в одній Управі зроблять мало, а в другій — дуже багато. Перш усього — скінчилися на засіданнях безконечні балачки. Я заповів, що нікому не буду замикати уст, коли схоче висловитися до речі й ділово, навпаки вітати буду кожну нову думку й кожну добру ініціятиву. Але до безконечної балаканини не допущу і буду відбирати голос. Відразу дався відчути інший настрій.

А далі, я ніколи не приходив на засідання імпровізувати "діяльність". Завжди був наперед поданий до відома денний порядок і наперед був він обговорений в Президії, цебто з нотарем Рудницьким і секретарем Томковим. Зараз на першому засіданні полагодили ми так багато залеглих справ, що кожному аж приємно було звідти виходити і кожен підкреслював, що нарешті настали нові часи. Це не була сама моя заслуга. Працювали всі ми, кожен член нашої Управи ставився до своїх обов'язків дуже серйозно, кожного дня один з нас мав дижур у Комітеті для контакту з членами, а нотар Рудницький, хоч аж з далекого Фельдкірху, але приїжджав аж три рази на тиждень.

Так усе залежить від доброго керівництва і від авторитету. Управа нашого Комітету здобула собі той авторитет зараз від першого дня. За ввесь короткий час нашої співпраці я не можу знайти ані одного слова жалю чи нарікання на своїх співпрацівників. Я поважав їх, як громадян, з яких більшість була старша від мене віком, а вони шанували мене не тільки як Голову своєї організації, але й як людину, що знає своє діло. Ввесь час працювали ми в найкращій гармонії, що її побажати б тільки кожному українському товариству. Коли дир. Блавацький два місяці пізніше виїжджав до Авґсбурґа, куди запрошено його на сталий побут з театральною трупою, на прощальному засіданні сказав, що виніс з часу праці нашої Управи спомин, що не покине його до смерти і що якщо йому жаль виїжджати звідси, то головно тому, що напевно трудно вже буде знайти так зіграних і дібраних до громадської праці людей, таку неначе родину в суспільності, як наша Управа за останній час.

І це була правда. Я не знаю, які були політичні погляди кожного з нас. Були там демократи, були націоналісти, були й люди, що їх мав я підстави уважати прихильниками бандерівців чи УГВР. Та все те відходило на другий плян перед нашими загальними обов'язками супроти нашої суспільности, за які ми були відповідальні, як вибрані її представники.

Д-р Василь Яшан, Організаційний Референт Укр. Крайового Комітету
в Форарльберґу.

А прогаяно страшенно багато часу, властиво цілу весну, і тепер треба це надробляти. Якщо пізніше наша організація переможно встоялася супроти всіх спроб своїх і чужих, щоб її розбити чи зліквідувати, коли відродилася в нас організаційна дисципліна і пошана до власної української влади, то в цьому велика заслуга нашого організаційного референта, д-ра Василя Яшана. Старший за мене, але знайомий мені з давніших часів, колись старшина української армії, пізніше адвокат у Городенці, за воєнних часів стояв на чолі самоврядування в великій станиславівській окрузі, відзначився там енерґійною діловитістю та заведенням зразкового порядку. Свою організаційну роботу в нашому Комітеті зачав негайно по З'їзді і по черзі відвідав усі наші осередки, перевів наради з місцевими Комітетами, водностайнив їхнє діловодство і просто таки провадив на місцях неначе організаційний вишкіл. Перший раз від кінця війни могли ми схопити точно наш чисельний стан, організаційний інвентар і майно, почали правильно вести діловодство і касоводство. Бував він майже на всіх зборах по місцях, а через те цілий край стояв у постійному контакті зо своїм проводом. Це було тим центром, що тримав нас при купі, коли вся наша будівля тріщала під напором противних вітрів. Через нього я чудово був завжди поінформований про ввесь терен і не треба й казати, як це потрібне було в щоденних контактах з окупаційною владою. А досі цього не бувало. Кожен робив на місці, як умів чи хотів, перший раз люди відчули над собою керму і розуміли, що мають провід. Зникла льокальна окремішність, на її місце прийшла правдива організація.

Не така то вже легка річ давати собі раду серед місцевої анархії. В такому, наприклад, осередку як Фельдкірх безнастанно бурилося щось, ніколи не було певности, чи не встругнуть там якоїсь штуки. Пам'ятаю, на одних сходинах вибух скандал. Хтось викрив, що сопутник Дашкевича, Мамчак, записався до польського Комітету, не пориваючи покищо зв'язків з нашим. Його навіть вибрали делеґатом на З'їзд. Іншим разом адвокат Шлапак, що наперехід не міг чомусь стерпіти Рудницького, підняв бучу, що жінка Рудницького полька, не тільки належить до польського Комітету, але й активно там працює, і як можна стерпіти, щоб така людина була заступником Голови нашого Комітету? Ще іншого разу приїхала до мене секретна місія з підозрінням на Ігната і на Шлапака, зрештою зовсім безпідставними, будьто б вони присвоїли собі пачки з приділу французького Червоного Хреста, хтось мав бачити, як вони вночі возили ті пачки ручним візочком з магазину Комітету до свого дому. А в кожному з таких випадків жадали від мене негайної інтервенції, з погрозами, що видвигнуть цю чи іншу справу на денне світло під публічну дискусію. Хочби я був премудрим Соломоном, не міг би всіх задовольнити, а покищо йшлося мені найбільше про те, щоб зберегти в нас внутрішній порядок і згоду, бо над головою висів нам меч на тонесенькій волосинці.

Склалося так, що на другий день після мого вибору прийшло офіційне повідомлення, що нам приділено харчеві пачки з Червоного Хреста, по пачці на голову. В тому майже не було моєї заслуги. Кожен Голова місцевого Комітету докладав старань, як міг, щоб дістати щось, побивався за тим і я. Тут і там щось капнуло. Вкінці французам було забагато тієї жебранини. Десь на коротко перед тим делеґація нашого Комітету в Бреґенці відвідала полковника де-Жерфаньнона і принесла йому в дарунку прегарно вишиту подушку. Захоплений цим презентом полковник, симпатичний тип француза старої дати і великий оборонець чужинців перед Військовим Правлінням, хотів якось віддячитися українцям, зібрав давніше вже зложені списки людей з усіх місцевостей у Форарльберґу і виклопотав нам по харчевій пачці. Все це пішло на рахунок моєї здібности, мовляв, тільки став Головою, а вже пачки вистарав! Престиж мій відразу піднявся високо, хоч не з моєї заслуги. Як мало до того потрібно!

 

------------------------------------------------------------------------

[1] На основі інформацій п. Костянтина Зеленка, колись "мешканця" фабрики Ромберґа, а пізніше відомого українського суспільного діяча в провінції Саскачеван у Канаді.

[2] Замок-двір.

[3] Пізніше, коли і Блавацький і Лавриненко виїхали з Форарльберґу до Німеччини, злучено їхні реферати в один, культурно-освітній, під керівництвом Богдана Зорича.