XVIII. РОЗДІЛ

В МЮНХЕНСЬКОМУ МУРАВЛИЩІ

Український Червоний Хрест і його Голова, д-р Воробець. — Гніздо шершенів. — Старша пані веде мене до Комітету. — Український Комітет при Розенгаймерштрассе. — Що крок — то знайомий! — Як постав Український Комітет. — В нікого нема думки про завтра. — Шалена метушня — та все дрібні справи. — Дві тактики в ОУН. — Переважає думка політичної консолідації від верхів униз. — В шуканні провідної ідеї на еміґрації. — Дістаю заграничні адреси. — Поворот.

Попали добре, та не дуже. Спершу ніби нічого, бюра вже позамикані, а їх там багато здовж коридору, якісь дижурні вештаються, ведуть нас до Голови станиці, д-ра Воробця, що тут зараз має своє приватне мешкання. Заходимо, вітаємося. Розмова чомусь ведеться стримано, нема сердечности. Нікого не зворушує це, що ми п'ять днів пішки мандрували, щоб дістатись до якогось українського центру. Що ж, думаю, не ми одні тут, кожного дня мають гостей з усієї Німеччини, був час збайдужніти і не вважати сенсацією прихід двох українців з Форарльберґу.

Дають нам нічліг у невеличкій кімнаті, це ночівля для тих, що несподівано приїдуть. Лягаємо на голі й брудні сінники, під голову кулак, накриваємося якимись подертими коцами і з утоми відразу ж западаємо в сон.

Вночі дали нам товариша. Це, як показується, знайомий мені з обличчя хлопець з Золочівщини. Пізнав і він мене, та взяв за "свого". Сидів за німців у концентраку, показує татуажі на руках, якесь довге число, годі запам'ятати, але там кожен мусів його тямити. Довідуюся, що концентрачники тут упривілейована верства, мають більші харчеві приділи, ще якісь вольності, зорганізовані в своєму товаристві, що є секцією загальної ліґи всіх колишніх німецьких політичних в'язнів, без різниці національности.

Тут вилізає шило з мішка. Цей хлопець — бандерівець. Він частенько сюди заходить ночувати, коли приїде пізно поїздом, як уже трамваї не ходять. А навкруги — гніздо шершенів, самі бандерівці! Бере мене за одного з них, бо чого ж би я сюди заходив? Випитуюся дуже обережно, щоб не прозрадитися, — небагато він знає. Просто з концентраку прийшов сюди, записали його в організацію в'язнів і тепер він тільки й робить, що їздить по різних містах та шукає знайомих. Сидів він і в концентраку в Мельку. Від нього вперше чую про жахливі сцени, ґазування, мордування лікарськими уколами, вішання на пострах.

Надійшла дев'ята година, почався рух в коридорах. Хмари людей бігають то сюди, то туди, хтось пригадує собі нас, дістаємо хліб на снідання. Ходжу по кімнатах — це величезна установа, якщо судити по написах. Написи на кожних дверях, більші кімнати всередині переділені стінками, скрізь рух, щось роблять. На одних дверях видніє напис "Відділ розшуків". Треба зайти. Обмінююся лістами пошукуваних осіб, дають мені листи до Форарльберґу, просять зайти перед від'їздом. Самі незнані мені люди, все молодняк, тільки тут і там мигне обличчя знайомого бандерівця.

Ну, бандерівці чи не бандерівці, але теж люди, щось роблять, ось яку установу зорганізували. Тільки братися до роботи, а там, за ділом, забуваються й різниці. Серед таких думок наткнувся я на коридорі на Бжеського. Розлучаюся з ним, він уже знайшов якогось знайомого, іде з ним, прощаємось. Треба й мені кудись іти, тут нічого робити.

Підходить до мене якась старша добродійка. Десь бачив її, це вона або нічліг давала або снідання видавала.

— Ви, мабуть, не знаходите тут знайомих?

— Таки справді не знаходжу, якось самі чужі для мене люди.

— Ви б у іншому місці пошукали, це залежить, кого б ви хотіли стрінути. Вам, може, цікаво було б побачитися з генералом Капустянським та його друзями?

Не інакше, тільки або пізнала вона мене, або відчула, що я потрапив не туди, куди хотів.

— Егеж, радо повітав би його, ми з ним давні знайомі.

— Заждіть хвилину, зараз поїдемо на Розенгаймерштрассе, до Українського Комітету, я теж там маю діло, там напевно зустрінете знайомих.

В трамваї довідуюся від неї, що в Мюнхені є два головні осередки, вони під різними політичними впливами і суперничають між собою. В Українському Червоному Хресті — головно бандерівці, інші — в Українському Комітеті на Розенгаймерштрассе. Вона сама працює на Дахаверштрассе, але її симпатії схиляються більше до Українського Комітету.

Туди вона мене й завела.

А там — столковище людей ще більше, як на Дахаверштрассе.

Стоять люди купками на подвір'ї, тут зараз і харчівня в окремому будинку, а в глибині подвір'я величезна будівля — це Комітет. На кожному кроці знайомі, вітаємося, перекидуємося питаннями. Люди не мають що робити, приходять сюди й вистоюють цілими годинами. Сотні українців перевалюються кожного дня, все когось можна зустрінути й чогось довідатися. Тут же й заробити є нагода. Попід стінами торгують, чим захочете. Найбільше долярами, золотом і самоцвітами, але можете добути торгу на одяг, жіночі панчохи, каву, цигарки, гуртом і детально. Це нічого не має спільного з Комітетом, але куди подіти тих людей? Раптово якось наскочила американська поліція на облаву, та нічого нікому не сталося, скінчилося на тому, що конфіскували портрети Головного Отамана Петлюри, що продавалися при касі в харчівні, між американцями був якийсь жид і викрикував, що цей портрет гірший від Гітлера.

Ці зайняття для мене менше цікаві, я хотів би якось дістатися до ПУН. Тепер уже не трудно буде. Довідуюся, що секретарем і всесильною особою в Комітеті є д-р Яків Маковецький. Ого! Значить — "наші" взяли верх! Переймаю його на коридорі, заводить мене до свого бюра й нашвидку руку ділиться першими інформаціями. Тут же й Микола Бігун, він, мабуть, чи не організаційний референт. Всі дивуються, що хотілося мені такий світ чимчикувати пішки. Дають адресу ген. Капустянського, але заки туди поїду, конечно треба поговорити з Головою Комітету. Я й не від того, для того ж ішов сюди. Головою проф. Корсунський, високого росту, з сивавою буйною чуприною, дуже культурна людина. Заступником — ректор Іван Розгін. Обидва наддніпрянці, до нашої організації не належать, але в суспільній ділянці підтримують нашу лінію і ми підтримуємо їх. Це має дуже добрі наслідки, бо обидва вони люди поважні й користуються пошаною в наддніпрянців.

Оказується, що офіційно Комітет не існує, але наділі має величезні впливи. Перш усього є він головним осередком українського життя і з тим мусить рахуватися американська влада. В важних для наших справ німецьких урядах, як ось у Мешканевому Бюрі та Уряді Праці, маємо своїх представників. Під опікою Комітету є 13 менших ляґерів у місті з трьома тисячами душ, харчі дістають від Військового Правління. І так неофіційно всі полагоджують справи з Комітетом, бо нема інакшого виходу. Є можливість відкривати торговельні й промислові підприємства, але треба самому знайти приміщення.

Увесь час шугають по коридорах та пересуваються крізь бюра маси людей. Тисячі справ тут полагоджуються кожного дня, працює кількадесят урядовців. Деякі справи організуються таким самим способом, як колись військо в Україні отаманами. Хтось виявляє ініціятиву, виступає з проєктом, дістає благословенство від Комітету й уповноваження на письмі та пробує робити. Зробить — тоді діло афіліюється при Комітеті. Це й добре, бо більше людей заохочені працювати.

Пильно всьому приглядаюся і радію. Тут гуде життя, як у джмелів. Куди там нашому Форарльберґові до Мюнхену, всіх наших членів не назбирали би стільки, скільки тут за один день людей прийде. Але відчуваю недоліки. Перш усього — все це дрібна робота. Вона незвичайно важна для одиниць та окремих родин, задовольняє їх потреби, в'яже їх з організацією, здобуває впливи й авторитет Комітетові. Але на те є п'ятдесятка урядовців, що під енерґійною рукою д-ра Маковецького полагоджує біжучі справи і розв'язує щоденні проблеми. Так і мусить бути, бо на те й є Комітет.

Нотар д-р Володимир Рудницький, Заступник Голови Українського Крайового Комітету, Заступник Голови Церковної Ради і Голова світської Управи Братства св. Андрея в Форарльберґу.

Але, що поза тим? Куди йде ця організація, до якої мети прямує вона поза злободенними справами, які ідеї організаційного життя ставить, що думає робити, коли вже і мешкання познаходить і про харчі подбає і т. д.? В меншому маштабі в нас у Форарльберґу ми вже перейшли цей етап, для нас важно й цікаво, як ставити життя в цілоеміґраційному маштабі, які політичні проблеми внутрішні й зовнішні висуваються наверх і як може їх підперти суспільна організація Комітетів. На це в Комітеті не вміють мені дати відповіді. Не беру їм цього за зле, бо справді праці страшенно багато і на довгий ще заповідається час. Одначе хтось мусів би вже від тепер над тим думати і розплянувати, паралельно з біжучою щоденною роботою.

Дрібні справи втягають людину, як трясовиння, і годі з них вилізти. Завантаживши себе масою таких речей, як — вироблення документів, інтервенції в поліції, вислухування жалів і прохань — це неначе ввійти в ліс, але за деревами його не бачити.

Сильне було в Мюнхені українське життя своїм гулким ритмом, самим фактом існування зібраної докупи величезної еміґраційної маси. Але організація на дальшу мету, політична постановка справи стояла дуже слабо. Десь там у Франкфурті робили спроби зв'язатися з Головною Квартирою генерала Айзенгавера — не довело це до нічого. В порівнянні з тим наші осяги під французькою владою були без порівняння більше стійкі: моя леґітимація офіційного представника української національної групи була предметом подиву.

Як не як, але ми в Форарльберґу визнані окремою національно-суспільно самоуправною одиницею зо своїми виборними органами і то вже від перших днів, а тут нема урядової назви українців, є тільки давні польські громадяни. І хоч було нас далеко менше і наші можливості далеко менші в порівнянні з величезною масою українців під американською окупацією, але політична наша позиція була сильна, виборена і закріплена нашою організованою поставою, організаційні основи нашого життя були вже вироблені й охоплювали найменшу місцевість, найбільш віддалену українську одиницю. Рами організації викінчені, тільки їх заповняти змістом роботи. Ось чого бракувало в той час у Німеччині і не заносилося на скоре закінчення тої справи.

В Мюнхені перебув я три дні. Відшукав генерала Капустянського, Костика Мельника, Ореста Зибачинського, д-ра Якова Шумелду, Нусю Барановську. Наговорився досхочу після довгої розлуки, але — власне з чим приїхав, з тим прийшлося й від'їжджати. Люди не вийшли ще зо стадії відшукування себе. Наразі засіли міцно в Комітеті в Мюнхені. Сталося це не так за пляном, як більше щасливим припадком. Коли з віденського відділу Українського Центрального Комітету роз'їжджалися люди по станицях у Німеччині, Микола Бігун був назначений референтом суспільної опіки в Мюнхені. Тут він усадовився і пізніше, коли цілий Відень мусів евакуюватися, стягнув за собою інших. Розпалася Німеччина, вони почали організувати в Мюнхені суспільно-допомоговий центр. В той час українців у Мюнхені було ще дуже обмаль. Був сумнів, де краще, чи в Авґсбурґу, в якого околиці розташувалося багато членів колишнього УЦК, чи в Мюнхені, де майже нікого з відомих українців не було. Переважала думка, що Мюнхен місто більше і тут напевно буде осідок американської окупаційної влади на Баварію. Рахунок показався правильний, життя почало концентруватися в Мюнхені, коли стали сюди напливати українці, вже застали зорганізований український центр, що не то з кожним днем, але з кожною годиною в печатках розростався. Тільки тим пояснюється, що Організація Українських Націоналістів з такими малими початковими силами в Мюнхені не тільки не втопилася серед розшалілого моря бандерівщини 1945-1947 років, але й вела перед та ініціятиву в найбільшому осередку українського життя. Коли ж пізніше запанувала в українській суспільності сумної слави таборова політика зо своїми магазинами й поліціями, мюнхенський осередок тримався твердо і втримався доостанку.

Навіть не було часу на якусь більшу нараду. Мені йшлося про такі засадничі речі:

1. До чого прямувати в суспільній ділянці, щоб триматися політичних цілей ОУН у новій дійсності?

2. Як ставити справу нашого майбутнього на еміґрації в політично-правній площині, щоб не йти в розріз з загальною українською лінією?

Ані на одне, ані на друге відповіді я не дістав. І не міг дістати, бо в тому суспільному хаосі, що панував серед українців у Німеччині в середині 1945 року, ледве чи мав хто ясну думку про те.

Якраз тоді мала відбутися нарада Проводу Українських Націоналістів у місцевості Бад Кіссенґен, де спинився на короткий час Голова ПУН. Перед виїздом туди обговорювано різні справи, що правдоподібно мали бути на денному порядку наради. Ішли переговори поміж різними політичними групами, зачиналося вже те, що пізніше дістало назву консолідаційної акції. Основою до дискусій був реферат Осипа Бойдуника, "Дійсність — і наші завдання". Давали його читати й мені і на одному засіданні вже перед самим від'їздом до Бад Кіссінґен був приявний і я.

В теорії воно може й гарно виглядало, але дійсність була куди інакша. Перемагав той, хто мав не ліпші думки й більше політичної чесности, але хто закріпляв за собою силу в суспільному секторі, що якраз переходив свої породові болі. Непорозуміння йшло в стратегічних заложеннях. Наш міродайний чинник схилявся до думки, що наперед треба дійти до порозуміння на верхах, щойно опісля, на підставі устійнених там узгіднень, братися за організацію всієї еміґраційної суспільности.

Моя думка була, — навпаки, не зачинати згори, тільки знизу. Нічого не поможуть переговори, не буде ніякої догоди, а коли б і була, не будуть її дотримуватися, доки не будуть чути за нами реальної сили. Наперед треба створити цю силу і до неї йти двома рівнобіжними шляхами:

1. Якнайшвидше організаційно пов'язати тих членів і прихильників ОУН, що найшлися на еміґрації. Відбудувати й розбудувати на еміґрації ОУН, як нашу базу, нашу ударну силу.

2. Закріпити себе в ключевих громадських організаціях, як ось це ми зробили в Форарльберґу, або як це можна зробити в Мюнхені. Не йти на опанування цілости відразу, бо це не під силу наїм. Сконцентруватися на такі місцевості й такі установи, де можемо здобути і втримати перевагу.

3. Висунути концепцію впорядкування еміґраційного життя так організаційною формою, як ідейним змістом роботи. До того притягнути поважних і розумних людей безпартійних, а навіть з інших партій, які підуть на дискусії, бо справа загально-громадська. Ніхто з них не має і не скоро буде мати апарату, щоб при його допомозі поширити цю концепцію по всіх осередках і скупченнях.

Тоді ми станемо великою силою моральною і будемо рости й організаційно, кожен день буде нам приносити співробітників з-поміж чесних українських громадян, що радо піддадуться під наш провід, коли бачитимуть нашу силу. А так ми покищо — велика невідома.

Зовсім непотрібно ставити нам справи порозуміння на політичній базі. На це ще не час. Нехай перше покажуть себе інші політичні середовища, чи і як пережили вони воєнну катастрофу і з яким ідейним баґажем можуть вони виступати перед українською суспільністю. Нам треба зараз же, в цій же годині, стартувати до перегонів на суспільно-громадській ділянці, бо кожен день проволоки приносить необлічені й неможливі до направи шкоди. Що нам з того, що ми виступаємо з шляхетними пропозиціями єдности в обличчі трагедії українського народу, коли нас будуть водити за ніс, як непоправних мрійників, а потім сміятися в кулак. Такий світ і з тим треба рахуватися. Наперед творити силу — а потім ставити пропозиції і ставати до переговорів.

Робити рівночасно в двох напрямках не потрапимо не тільки тому, що наразі в нас замало до того провідних людських сил, — нас жахливо вимордували німці, — але й здезорієнтуємо наші кадри та наставимо їх на вичікування, що дадуть переговори, бо це лінія слабшого опору, по якій завжди йтиме людська вдача. І самому Проводові і всім кадрам слід наставлятися на пробойову активність у суспільному відтинку.

Не знайшла переваги моя думка, ані на вступних нарадах у Мюнхені, ані пізніше в Бад Кіссінґен. Від тоді почалися консолідаційні заходи, що в багатьох справах показалися тільки тактичними маневрами різних угрупувань. Наші противники не застигали в статиці, наші ж кадри розм'якали в безділлі.

Кінець-кінців той переможе в суспільності, хто висуне ідею на заповнення змісту життя. Цієї ідеї не могли ми виплекати в тісному Форарльберґу, вона могла витворитися тільки там, де сильно бився пульс життя. За нею прийшов я до Мюнхену. Але центральної ідеї українського життя закордоном я там не знайшов.

Дістав я адресу нашого зв'язкового в Швайцарії з дорученням зараз же поінформувати його, а через нього і заокеанський світ про теперішню ситуацію і про все, що зайшло в українському житті від вибуху війни. Я й зробив це негайно після повороту до Форарльберґу. Вислав чотири грубезні листи-еляборати про розвиток внутрішньо-української ситуації в Европі від осени 1939 року, про німецьку окупацію, про розкол в Організації Українських Націоналістів. Все це пішло через контрабандистів на швайцарську пошту і щасливо дійшло до нашого представника, що порозсилав це до Канади, ЗДА, Арґентіни й Бразилії. Таким чином чільні заокеанські українці вже в перших днях серпня були поінформовані про те, що діялося в часі війни і яка ситуація тепер. Листи дійшли напевно, були вислані порученою летунською поштою і після свого приїзду до Канади я мав можність це перевірити. Залишається загадкою, чому ті особи мовчали про ці інформації та не уявнювали їх перед канадійською суспільністю, не признавалися до них навіть перед своїми найближчими співробітниками. Коли б ці речі пішли на громадську відомість ще перед напливом великої хвилі нової еміґрації, коли б оприлюднилися в часописах і в публічній дискусії, куди інакше склалися б пізніше відносини, заокеанська українська суспільність була б краще підготована до зустрічі з новою еміґрацією, по обидвох сторонах було б заощаджено зайвих розчарувань. Та про це буде в інших споминах.

Вертався я багато скоріше. Був сам і не потребував оглядатися на нікого. За містом американці спиняли вантажні авта й саджали туди пасажирів, так і мене всадили на перше авто до Кемптену. По-дорозі — мала пригода, що для мене скінчилася щасливо: зупинила нас мандрівна військова контроля, поскидала всіх з авта і кудись забрала, залишився я сам одинокий; правда, я мав тоді вже папір з Комітету в Мюнхені в англійській мові.

З Кемптену Макогін підвіз мене таборовим коником під саму французьку зону. Знавши вже дорогу, дрібничкою було обминути сторожу. Прийшлося перемандрувати пішки тільки останніх 70 кілометрів, шлях там спокійний, авта майже мене не минали. Я цю дорогу зробив за один день і під саму ніч перескочив потічок у Льохав.

Так ось я вже в "рідному" Форарльберґу, на "своїй" землі. Не мав уже сили дібратися додому, поїзди з Бреґенцу відійшли, ще мусів би тих 15 кілометрів іти пішки. Застукав до Максимова, він підшукав мені нічліг у студента Данилова і я в кам'яному безвладі заснув.