XVII. РОЗДІЛ

ПІШКИ ДО МЮНХЕНУ

Несподіваний товариш подорожі. — Перескакуємо через границю. — Беруть мене за втікача з табору бранців. — Впоперек крізь Баварію. — Друга границя. — Бережіться перед поляками! — Кемптен. — Інформації Івана Макогона. — Перший українець — американський вояк. — Далі на Мюнхен. — Рухома контроля американців. — Без язика в Мюнхені. — Нарешті трапили, але куди?

Вийшов я в дорогу 21 липня. Несподівано дістав товариша подорожі... Бжеського. Звідкись він довідався, що я вибираюся до Мюнхену і просив конче взяти з собою: в Мюнхені, мабуть, його дружина, він сам туди не дістанеться, не вміє розмовитися по-німецьки, це для нього чудова нагода йти зо мною, хто зна чи й коли трапиться така друга. Ніяк було відмовити, хоч дуже незручно мандрувати вдвійку, та ще й з людиною, що не вміє собі дати ради. Чи зайти куди, чи переночувати — скрізь легше самому.

Бжеський мав ровер і йому куди вигідніше й скоріше було б їхати ровером самому. Я ровером їздити не вмію, мусів іти пішки. Перспектива невесела: 250 кілометрів туди й стільки ж назад махати ногами.

Був гарний ранок, сонце вже викотилося на небо, але свіже раннє повітря ще радувало груди. Просто з поїзду в Бреґенці ідемо до Максимова в Льохав, щоб нас переправив через границю. Границя йшла здовж потічком, що в гарну погоду ледве дзюрчить, сухою ногою можна переплигнути з каменя на камінь. Але здовж потічка густі кущі, там австрійська погранична сторожа любить засідатися на пачкарів. Німці в той час ще границі не берегли. Трапилася часом і французька військова стежа, — всі полювали на контрабанду.

Недалеко того потічка жила членка нашого Комітету в Бреґенці, Гордієнко. Частенько прала білля в річці, добре орієнтувалася, коли найкраще й найбезпечніше переправитися на другий бік. Ми скрилися в кущах, доки вона не пробігла трохи стежкою в один бік і другий бік, — безпечно, можна йти. З одного маху перескочив я цю "зелену границю", Бжеський возиться зо своїм ровером по камінні, але за мінутку ми вже на пільній доріжці по німецькому боці, відбиваємося якнайдалі від потічка. Там уже нами ніхто не цікавиться, чіпають тільки тих, кого зловлять на саміській границі.

Документів важних по німецькому боці не мали ми жодних. Я виписав собі посвідку в німецькій і французькій мовах, що я депортований до Німеччини й шукаю своєї жінки. Ні разу не прийшлося вживати її.

Минаємо швидко Ліндав і йдемо підніжжям Альґойських Альп. Околиця чудова, чистенькі німецькі села й містечка, ні сліду на них війни. При дорозі багато молочарень — тут цвіте годівельна господарка: молока й сира досхочу, навіть без карток. Беруть мене за німця зо Східніх Прусів, що втік з табору воєнних бранців і правцює додому. Не потакую, але й не заперечую. Мабуть не один такий утікач ішов передо мною, люди до того звикли. Жінки жаліють мене, розпитуються за своїми синами й чоловіками, та що ж я їм скажу? Потішаю, що напевно вернуться, бо в таборах сотні тисяч народу, всіх нараз випустити не можуть, а не кожному вдасться втекти.

Скрізь по селах повно чужинців. Найвигідніше приміщені мадяри, що користувалися ласкою в гітлерівської адміністрації. Позатим найбільше поляків і сербів. Зараз після закінчення війни поляки страшенно бешкетували: били німецьких "баверів", грабували й мордували. Потім кудись зникли, здається стягаються до таборів у великих містах. З сербів французи зорганізували помічну порядкову поліцію, її станиці переважно в придорожніх коршмах щокілька кілометрів. Ніхто докладно не вміє сказати, що ця поліція має робити, німці остерігають, щоб не йти ніччю, бо немало випадків грабунків і мордів.

Відходимо набік з битого шляху, Бжеський лякається, щоб не перейняли нас по дорозі, по закутках безпечніше. Через те дорога продовжується, але не жалію того, бо околиця й краєвиди аж за око хапають. Тільки одне виводить мене з рівноваги: що тільки доходимо до якогось містечка, а вже Бжеський витягає з кишені червоно-білу кокарду і шпиляє на груди. Пробує вкоськати мене, що це корисніше: я буду пертрактувати зо стрічними українцями, він з поляками і так здвоюємо наші шанси допомоги в дорозі. Накінець мовчить, але кокарди таки не здіймає. Що ж мені діяти з ним? Не маю серця лишити в дорозі самого і так комедія з кокардою повторюється аж до самого Мюнхену. І надаремно, бо за цих п'ять днів дороги не натрапили ми ні на одного поляка, мій Бжеський не мав нагоди ні разу використати свою хитрість.

В одному містечку недалеко від Ліндав минув нас ровером якийсь чолов'яга, спинився і заговорив по-польськи, побачивши відзнаку в Бжеського. Але вже по кількох словах оказується, що це українець. Є їх тут біля пів сотні, живуть по приватних хатах, їсти мають доволі, зв'язків досі не було ніяких, не мають поняття, що діється поза містечком, чекають, що день принесе.

Хор "Думка" під дириґентурою М. Струма на академії
в честь Симона Петлюри й Євгена Коновальця в Дорнбірні.
(З фотозбірки О. Максимова)

А Бжеський невпинно говорить по дорозі. Про Шевченка, Лесю Українку, Драгоманова, Донцова, Хвильового... Цілі трактати снує, різні теорії з історіософії України. Часом заходимо в суперечку — скоріше минає час, ані не завважили, як сонце сіло за горбом, треба думати про нічліг. Будемо ночувати десь у селі. Поміж містечками Лінденберґ і Ретенбах наскакуємо на гостинницю на скраю села. Нема там що їсти, тільки молока хлепчемо, скільки влізе. Зате чудове пахуче сіно в стайні і за хвилю простуємо свої кості й розкішно засинаємо по цілоденній мандрівці. Сіно пахне, зовсім як в Україні, думка летить у простір, свідомість меркне, десь далеко гавкають собаки, дим стелиться по землі...

Збудила нас ранішня метушня біля корів. Ідемо далі. Краєвид міняється потроху, гори лишаються за нами, все ж переважає горбовина. Мало управного поля, все сіножаті, городи. Не мавши мапи, ідемо за придорожніми знаками, розпитуємося, куди на Мюнхен. Наша дорога на кінці язика, як то кажуть. А сонце припікає, хочеться пити! То тут то там вступаємо до хат за водою і замість води дістаємо "мошт" з яблук. Приємно прохолодитися моштом у спеку.

Десь недалеко вже мусить бути границя французької й американської окупаційної зони. Минаємо її після обіду. За півтора дня навіть здалеку не бачили французького вояка.

Границя йде поміж містечками Арґен і Нелленбах, як інформують нас німці. Радять, куди йти, щоб не наткнутися на сторожу.

— А чи легко перейти?

— Та нічого легшого! Контроля йде на битому шляху біля рогачки, а відійдете сто метрів набік — хоч і возом їдьте!

Перед самою границею трапився земляк, хлопець з Харківщини. Живе тут у бавера, добре йому було, нікуди не спішиться. Підводить нас під самісіньку границю — з-ліва, якого пів кілометра, бачимо спертих на рогачці французьких і американських вояків, а ми йдемо не городами і не стежками, широкою сільською дорогою, якої ніхто не береже. Вояки занадто ліниві, щоб сходити зо шляху. Треба їм учитися в большевиків, як пильнувати границі. Та й кого їм тут ловити?

Завертаємо півколом назад на битий шлях, оглядаємося — вояки далі стоять біля рогачки, що їм там, що діється з-заду, а ми тому й раді.

Під вечір наближаємося до Кемптену. Десь там має бути український табір, великий мабуть, але як знайти його підніч? Давайте, краще переночуємо під містом. На боці стоять три хати, з вигляду заможні господарства. Заходжу до першої з краю, чи не переночували б. Не мають місця, але в сусідів є, там нас напевно приймуть. Гайда до сусідів! Стара історія втечі з полону відразу відчиняє двері, дає місце за столом і добре леговище в горішній кімнаті на німецьких перинах. Грошей не жадають, але тицяю в руки пару марок.

Остерігають нас, щоб не лишати ровера під хатою, бо поляки вкрадуть. "Ах, дізе ферфлюхтен Полєн!".1 Тут були спершу французи, аж під Кемптен загналися, тоді поляки гуляли, як на побоєвищі, аж прийшли американці й засадили їх до ляґерів. Американці нарід хороший, люблять "орднунґ",2 а яке ж це життя, коли нема "орднунґ"?

Довідуємося, як краще дістатися до міста. Сусідній дядько вибирається туди вранці, підвезе нас. Останні два дні місто обставлене американськими вартовими, пильно контролюють усіх, хто входить і виходить. В той час ішла велика облава, шукали зброї та укритих нацистів. Радять нам заходити збоку, поміж городами.

Так ми й зробили.

В місті питаємося за українським табором. Поліцист спрямовує мене до протестанської школи при вулиці Ан-дер-Сутт, ч. 1. Через одного з наших кур'єрів нав'язав я контакт з Іваном Макогоном, колишнім урядовцем овочевого відділу "Центросоюза" у Львові, він інформував мене принагідно про життя в Кемптен, і тепер його хотів я відшукати. Знаходимо якось ту протестантську школу, знаходимо й Макогона. Сердечно нас приймають, тут відпочинемо й переночуємо.

При вході до табору бачимо американського вояка. Спертий недбало на сходах, але шолом зап'ятий під шиєю, значить — служба.

— А що це, друже, охорона така?

— Так. Бачите, Кемптен тепер став збірним пунктом чужинців з цілої південно-західньої Баварії. На 30.000 душ автохтонного населення нараховують тепер понад 10.000 чужинців і число те майже з кожним днем більшає. Найменше нас, бо всього 350 чоловік. Правда, немало нашого брата в польському й московському таборах. Поляків найбільше, понад 4.000. Отож американці приділили до наших таборів стійкових для охорони перед большевицькими аґентами, роблять службу день і ніч.

— А хіба ж є тут большевицькі аґенти?

— Ого! Ще й питаєте! Їх тут аж кишить, тільки до нас вони розгону не мають, обминають наш табір, більше заходяться коло великого московського ляґера.

— Москалів тут багато?

— Ніхто не полічить. Коли судити по будинкові, де міститься їхній табір, повинно досягти до 3.000.

— Звідки ж їх так багато набралося? Трудно повірити, чи стільки москалів вийшло на еміґрацію, щоб аж такі великі табори для них організували?

— Стягаються з усіх усюдів, навіть з вашого Форарльберґу приходять. Організація в них знаменита, дисципліна ліпша, як у війську, розбудували культурне життя, мають школи й театр. Має там бути чимало українців, але трудно до них дібратися, до табору нікого не впускають, а ввесь провід у руках старих еміґрантів-білоґвардійців.

— Не чути про транспорти "на родіну"?

— Якось досі спокійно.3 Покищо від'їжджають тільки поляки. Цими днями відійшов перший великий транспорт до Польщі.

— І поляки їдуть охоче?

— Польські комітетові верхи проти повороту, але не можуть стримати робітничої маси, що має тільки одне бажання: якнайшвидше додому! Дивно, але польський Комітет спирається в своїй політиці на голоси українців.

— Не розумію...

— До польського табору найшло багато українців. Трохи в надії на "хапатню", трохи з ляку перед репатріяцією. Але одні й другі не хочуть вертатися до краю і підпирають польських верховодів на вічах та мітинґах.

— Як же ж інші національності?

— Є трохи сербів. Мають окремий табір. Всі балтійці приміщені в одному спільному ляґері. Ніхто не може жити в приватному мешканні, хіба має посвідку американського лікаря. Вийшов розпорядок, що всі мусять ляґеруватися, і люди тому не противляться, бо так і безпечніше, і на харчі зручніше.

— То кажете, годують вас добре?

— Їсти дають доволі, 2.000 кальорій денно. Маємо теж окремий лазарет для чужинців під опікою українського лікаря.

— Маєте якусь організацію в таборі?

— Ніби є і ніби нема. Як тільки почали ми збиратися в таборі, зробили збори і вибрали щось неначе Комітет, Головою в нас д-р Мендруль. Але потім вийшло, що Комітет не має ніякої екзекутиви, все залежить від Управи табору, що теж виборна, але затверджує її УНРРА. Так постала в нас паралельність: Комітет відбуває свої засідання, має окрему канцелярію, щось радить і схвалює постанови, головно загальні, а Управа табору займається практичним організуванням життя. Нема між ними одвертого конфлікту, але слідна ривалізація за впливи. А люди — от як люди! Комітет говорить про Україну, про наші завдання на еміґрації, про національну солідарність і т. д., а Управа табору зорганізувала шевську й кравецьку майстерні, фризієрню, плянують ще й інші робітні. Хто там працює — дістає кращі харчеві приділи і тим способом Управа узалежнює від себе людей.

— Не пробує ваш Комітет шукати зв'язку з українцями з інших таборів?

— Це робиться, хоч дуже тяжко. До московського табору просто не можна зайти, хіба до Управи та й то за діловими справами. Кучка білоґвардійців має нансенівські пашпорти й почувається безпечна перед репатріяцією, засіла всі позиції і заздро береже своїх постів. Не випускають людей до міста, тільки за спеціяльними перепустками, страшать, що виловлять їх там большевики. Та й перепустки ті дістати не легко. Є там багато власовців, що смертельно лякаються репатріяції і сліпо слухаються чорносотенців.

А з польського табору українці часом до нас заходять. Вони радо перейшли б до нас, та годі їх переконати, що польський табір не більше забезпечує їх перед репатріяцією від нашого.

Заходжу до Комітету. Голова, д-р Мендруль, — хворий. Говорю з іншими членами Управи. От, як звичайно, всі цікаві, як там життя, хто в нас з відомих українців, може є знайомі. Вони не звикли ще до таборового життя, трудно сказати, чи переважатимуть у ньому добрі чи злі сторони. Наразі експериментують, але вже видно, що не буде добра, коли окремо будуть діяти Управа Комітету й Управа Табору. Мають надії. От тільки перекладчика в них бракує, ніхто по-англійськи не вміє, трудно обстоювати свої справи в УНРРА. Чи не залишився б я в них? Обіцюють усі блага, разом з окремою кімнатою для моєї родини, бо всі живуть у великих спільних залях.

Іван Білоус, Голова Українського Комітету, пізніше Муж Довір'я Суспільної Служби Переселенців у Бреґенці, накінець Голова Об'єднання Українців
у Форарльберґу.

Інстинктовно чую жах перед цим отарним життям на очах усіх, здається, нізащо не жив би в таборі. Але реєструюся, щоб дістати якийсь документ на оправдання мого перебування в американській зоні.

Забираю з собою копію лісти розшуків, залишаю нашу. Тут майже самий робітничий елемент, з відомих громадян тільки ген. Омелянович-Павленко.

Увечері знайомлюся з "американцем", як його тут усі називають. Молодий хлопець в уніформі й шоломі, це він найчастіше відбуває стійку біля воріт, а потім заходить на борщ і вареники. Переважно сидить мовчки, приглядається і прислуховується, хоч дівчата не дають йому мовчати. Тяжко йому говорити по-українськи, але висловлюється поправно й чисто і, на диво, без американського акценту. Приносить нашим американські газети й висилає листи до Америки, коли хто має адреси свояків. В таборі пересиджує майже ввесь свій вільний час.

Бачу деякі знайомі обличчя: ревізор Кметик з Ревізійного Союзу Українських Кооператив у Львові, Веселий з Дрогобича. Він живе "на приватці", відвідую його і вертаюся обдарований консервами "на дорогу". Ще викупався в річці і на другий день: на Мюнхен!

Беремо напрям до Шонґав. Можна б присісти на авто, всі так роблять, та Бжеський боїться. А до того в нього слабе серце, він швидко томиться, купався б у кожній річці і так ми до Мюнхену місяць ішли б.

В кожному селі питаємося, чи є американська контроля. Досі щасливо їх обминали, але раз не вдалося. Американці швидко здогадалися, що сталі контрольні пункти не багато їм дадуть, кожен обмине контролю, як тільки захоче. Тоді вони пустили в рух систему мандрівних контрольних стійок. Стоїть стійка 2-3 години, заїжджає авто й перевозить її на інше місце разом з рогачкою, то в один, то в другий бік, по кілька разів на день. Вмаршовуємо в одне село, кажуть нам — нікого нема, можна йти безпечно. Заки зайшли ми в другий кінець, над'їхала контрольна стежа й розсілася на розпутті. Це було поза закрутом дороги, ледве ми виткнули носи поза коліно битого шляху — так і напоролися на американця, що глядить на нас і чвакає ґуму. Ані тікати, ані вбік звернути — "просто себе сміло дру". Витягаю старий німецький "фремденпас" і як умію так товкмачу воякові по-англійськи, що йду до Мюнхену шукати своєї жінки, з якою розлучила мене війна. Чи далеко ще й кудою мені найкраще йти?

Вояк, якийсь добряга, потішає мене, ще й цигарками частує. Запрошує заждати, десь незабаром над'їде авто по нього, підвезе нас трохи. На радощах, що так щасливо закінчилася ця ненадійна зустріч, дякую за добру волю і далі манджаю пішки.

Ночуємо на хуторі, п'ять кілометрів перед Шонґав.

Мандрівка зачинає даватися взнаки. Зайшли ми в ліси, бродимо по безлюдді, неначе не в серці Европи, а десь у пущі. Все таки Німеччина гарна країна, аж диво, що така чудова природа могла виплодити таких жорстоких людей!

Йдемо повз річку. Лех називається. Тут вона широка й глибока, ні перебристи, ні переплисти, нема моста ані перевозу. На другий бік перебралися підземним коридором під греблею, за дозволом інженера, людини симпатичної і радої на балачку на своїм безлюдді. Звідти вже недалеко містечко Діссен над озером Аммер. Навколо — один рай! Чистенько, привітно, гарно, куди оком не кинути — все прибрано чепурно, і люди якісь ввічливі, неначе не німці. Щоправда, тут багато американців на дозвіллі. Годі найти місце в ресторані, та не дуже й за ним шукаємо, бо карток у нас нема, та й документів чортма. Походили трохи по місті, полежали над озером, дивлючись на американців, як напинають вітрила на човнах, та й почухрали шукати нічлігу за містом.

Недовго й шукали. Яких кілометрів п'ять по нашій дорозі натрапляємо на село, по середині села коршма і там нас пускають на сіно. Дістаємо товариство, двох французів і одна француженка, ночують по другій стороні в засіку. Подавалися за італійців, та коли я вскочив у їхню французьку розмову, призналися, що вони французи, але до Франції вертатися не хочуть, пробираються до Італії, аж з Гамбурґа. Чималий це світ, а йдуть увесь час пішки, як і ми. Жінка веде з собою собачку на мотузку.

Нарешті, по п'ятьох днях мандрівки дібралися ми до Мюнхену, підвечір 26 липня. Входимо в місто з південно-західньої сторони, якось неначе вскакуємо в нього, бо ось щойно минали ми клуні, куди звожено збіжжя — якраз жнива в розгарі — сюди-туди з вулиці на вулицю і ми вже серед лісу кам'яниць, чи вірніше — серед купи руїн. Та найважніше те, що майже не знаємо, куди йти. Ніякої адреси не маю ані я, ані Бжеський, одиноке, що ми довідалися в Кемптен, це те, що десь при Дахаверштрассе міститься Український Червоний Хрест.

Підходжу до першого зустрічного поліциста.

— Чи далеко до Дахаверштрассе?

— Далеко. Годину майже трамваєм.

— А чи довга це вулиця?

— Дуже довга, зачинається в середмісті, а переходить у битий шлях за містом. А кого ви там шукаєте?

— Йдемо до Українського Червоного Хреста, знаємо вулицю, але не знаємо номера.

— Ов, це погано. Ви зайдіть наперед на залізничу станцію, це якраз близенько на тій площі, звідки зачинається Дахаверштрассе, там є Інформаційне Бюро Червоного Хреста, може щось вам скажуть. Вони повинні знати, бо тут тепер повно всяких ляґерів і комітетів, якось туди люди допитуються.

Бжеський наче крізь мряку пригадує собі, що Червоний Хрест десь на початку вулиці мусить бути, бо номер дому короткий. Поспішаємо, бо западає сумерк. На наше щастя швидко знаходимо Український Червоний Хрест, це справді на початку вулиці, під дев'ятим номером. На малім подвір'ячку пораються якісь люди біля мотоцикля, говорять по-українськи, значить, добре попали. Спрямовують нас на третій поверх.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Ох, ті прокляті поляки!

[2] Порядок.

[3] Це було ще перед голосними подіями примусової репатріяції одного з ляґерів у Кемптен.