XVI. РОЗДІЛ

НЕ СТІЛЬКИ СВІТА, ЩО В ВІКНІ

Неначе в клітцї. — Поїздка Борковського до Авґсбурґу. — Приїзд українців з Праги. — Кур'єри на всі боки. — Перевірка татарських вістей. — Лист з Парижу. — Що діється за океаном? — Адвокат Литвин відвідує Швайцарію. — Треба рушати й мені.

Ще як довго йшла війна, якісь вістки з нашого, українського життя ми діставали. Залізничним шляхом через Форарльберґ, вільним від бомбування, поїзди їхали реґулярно, багато людей пересувалися то сюди, то туди. Але тільки прийшли французи, ми знайшлися неначе в закоркованій пляшці поміж Бреґенцом і Блюденцом. Французька окупація початково не йшла дальше Форарльберґу, випадково попало нам у руки число французької газети для вояків і звідти довідалися ми про поділ Німеччини на окупаційні зони і що під французьку окупацію в Австрії підпаде ще й Тироль з великою українською колонією в Інсбруку. А з другого боку, поміж Ліндав і Бреґенц, ішла австро-німецька границя, хто хотів іти туди, мусів переходити "на зелено", перепустки давали нерадо. Ще до французької зони дістати перепустку було можливо, але українці жили великою масою якраз у двох інших окупаційних зонах, тільки одиниці порозміщувалися розкидано по селах і містечках південної Німеччини. Дістатися до Баварії чи Франконії — справа нелегка, треба минати три граничні контролі.

І так наше життя організувалося зовсім самочинно, без ніякого зв'язку з українськими політичними чи суспільно-громадськими центрами, без найменшого контакту з провідними одиницями української еміґрації поза Форарльберґом. Як показалося пізніше, українці в Форарльберґу справилися незле, а може й краще, як в інших еміґраційних осередках.

Все таки дуже хотілося знати, як живуть наші земляки в інших околицях, хто там є, чи можна б нам якось пов'язатися в спільну всееміґраційну організацію.

З цією метою виправили ми ровером студента Борковського в околиці Авґсбурґа. Чомусь здавалося нам, що там саме формується український еміґраційний центр, туди мали евакуюватися установи галицького Українського Центрального Комітету та все його майно, без сумніву там мусіло зупинитися багато українців у своїй мандрівці на захід.

Три тижні були ми без ніяких вісток, якщо не рахувати принагідних відвідин українців з Ліндав чи з сіл навколо Ванґен або Фрідріхсгафен, що самі нічого не знали й ішли по інформації до нас. А по трьох тижнях, вернувся Борковський. Розказував багато цікавих для нас новин. Доїхав до Авґсбурґу, був в Українському Комітеті і бачив багато людей. Основна маса українців у тих околицях жила не в самому місті Авґсбурзі, тільки навколо нього, головно коло містечка Кавфбойрен. Там зорганізувався Український Комітет, доволі рухливий, об'єднував дуже багато українців.

Наш післанець прибув туди під час найбільшої паніки: Голову Українського Комітету схопили большевики, заарештували його явно і славно або з допомогою американців або перебраних в американські уніформи большевиків. Нічого не помогли інтервенції, пропав, як камінь у річку. Це страшенно перелякало українців, носа з хат не висували і тяжко було йому їх відшукувати. Все ж таки віднайшов Мудрого. Набрав враження, що Мудрий там велика особа, його висувають українці на свого представника у всееміґраційному маштабі в тій надії, що він, як колишній заступник маршала польського сойму, матиме в Альянтів більший голос.

Мудрий йому нічого не сказав, ніяких інформацій не подав, передав тільки через нього купу листів до проф. Кубійовича. Приватно вдалося Борковському довідатися, що були спроби шукати зв'язків з Головною Квартирою ген. Айзенгавера, та віє звідти до українців холодний вітер. Офіційно українських Комітетів ніхто не визнає. Ходять чутки, що будуть примусово ляґерувати усіх утікачів.

Небагато це було, та ми вдячні були Борковському, що взяв на себе труд і небезпеку подорожі, він приніс перший промінь світла до нашої гірської закутини.

А від тоді посипалися гінці, як з рукава. Десь зараз по повороті Борковського з'явився в мене Роман Бжеський. Разом з Тиктором причвалали вони на роверах аж з Праги, прямо з пащі большевикам вирвалися. Дорога в них тривала цілий місяць з різними пригодами. Відомий галицький видавець Іван Тиктор примістив свою родину в Гогенемсі в Форарльберґу, а сам затримався за різними інтересами в чеському Протектораті та ледве не попав большевикам у руки. Бжеського я знав з Кракова, з років 1940-1941. Свого часу на прохання покійного Ольжича і О. Ждановича я вів слідство в його справі, його пізніше реабілітовано з деяких закидів переступлення меж національної чести в польському концентраку Береза Картузька. Не подобалося мені, що він записався до польського Комітету і подавався за поляка, та він покликався на порозуміння з нашими людьми в Німеччині, це наче б то мало в чомусь допомагати і нам для інформацій з польського середовища і він мав би скоріше виїхати до Америки не тільки в справах своїх, але й для нашої користи.

Вернувся теж член Управи нашого Комітету, інж. Павло Січовий, що трохи пішки і трохи ровером та присідаючи на стрічні по дорозі авта дійшов до Штуттґарту. Там зорганізувався величезний ляґер, жили в ньому всуміш українці, москалі й балтійці. Ляґером завідували урядовці УНРРА. Це перший раз довідалися ми про ляґери та їх організацію.

Група українських ветеранів під бараками Форкльостер у Бреґенці.
(З фотозбірки д-ра Володимира Рудницького)

Що кілька днів або хтось приходив або відходив від нас, кожен приносив якісь вістки, але конкретно міг розказати тільки про свою місцевість. З того я мусів реконструювати загальне положення в Німеччині, відкидаючи все, що говорено "зо слуху". Здебільшого були це татарські вісті і якби їм піддатися, зневіра могла б спаралізувати все наше організоване життя. Поправді, це було так, як у тій приговірці, що — казав басістий, а йому говорив цимбалістий, що грав у жидів на весіллі і бачив, як їли булку з маслом та хвалили, що добра.

Ми постійно остерігали в Комітеті — не давати віри ніяким приватним інформаціям, приймати за правду тільки те, що Комітет перевірить і подасть до відома. Але ні меч, ні вогонь не в силі спинити поголосок. Скільки зусилля прикладали ми й часу зуживали на те, щоб виловити з них зерно правди! Допитували кожного переїжджого, конфронтували й перевіряли отримані з інших джерел відомості, списували купу протоколів. Важніші відомості подавав секретар Почапський на таблиці оголошень, там теж вивішували ми назвища розшукуваних чи віднайдених осіб. Служба розшуків скоро дуже добре зорганізувалася в цілій Німеччині й Австрії.

Їздив до Німеччини й тодішній Голова Крайового Комітету Болюх. Разом з адвокатом Теодором Михайлівським, що теж жив у Гогенемсі, роздобули вони авто й вибралися до Авґсбурґа. Здається, леґально, напевно того сказати не можу, бо цю поїздку тримали вони в тайні, бодай не знав про неї ані я, ані ніхто з моїх співробітників, довідалися ми про те аж після їхнього повороту. Мабуть зустріла їх пригода, довелося посидіти в холодній.

Зайво казати, як дуже цікаві ми були на все, що діється між українцями в світі, головно в Америці й Канаді. Відгороджені дошками від світу, ми перебільшували і їхні можливості, і здібності, і справжнє значення. Здавалося нам що тепер, після перемоги Альянтів, вони мають великий голос і можуть багато помогти нашій справі політично. Нічого не могли ми довідатися від американських вояків бо не мали з ними стичности, не могли теж користуватися військовою поштою за їхнім посередництвом.

Щоправда наше положення було тим корисне, що жили ми під самою границею Швайцарії, невтральної країни, звідки можна було розсилати листи на ввесь світ. Дуже швидко знесено воєнну цензуру, та що з того, коли я не мав ні одної адреси в Швайцарії, не встиг перебрати від Ольжича. Не мав теж адрес за океаном, навіть точно не знав, в яких містах які українські газети виходять та яка їхня англійська назва. Ніколи до того часу не мав я нічого до діла з еміґрацією, це не був мій ресорт, вся моя увага зверталася на справи крайові.

Я мав знамениті можливості комунікації зо світом з одного боку через швайцарський Червоний Хрест, а з другого, використовуючи австрійських і швайцарських контрабандистів, що торгували з нашими людьми годинниками і сахариною. Ті зв'язки придалися пізніше, та покищо робити з них ужитку не було змоги.

Вістки про те, що діється по другій стороні, почали до нас приходити аж з початком липня. 5 липня 1945 року французи офіційно перебрали від американців Тироль. В зв'язку з тим відбувалися рухи військ, багато мароканських частин від'їздили на захід, на їх місце приходили чисто французькі. Збільшилося число адміністраційного персоналу. І тоді якийсь француз, як казали, мав привезти листа з Парижу, від о. Перрідона до Мудрого. Чи справді висланий був такий лист, про те могли б сказати хіба тільки обидві ці особи, але в нас курсував його відпис і там говорилося про те, що в Канаді створився якийсь Комітет Допомоги Втікачам і що в скорому часі до Европи прибудуть його представники та об'їдуть усі українські осередки, щоб на місці запізнатися з ситуацією. Це нас підтримало на дусі і ми нетерпляче ждали приїзду канадійських українців, цікаві їх побачити та з ними поговорити.

Кілька днів пізніше прийшло потвердження тої вістки з іншого джерела. В Дорнбірні жили три брати Литвини, дуже симпатичні хлопці і тверді українці, як усі лемки. Найстарший з них, молода ще людина, але лисий, як коліно, був адвокатом десь на Лемківщині. Раптом він щез. Нас це не дивувало, бо саме був час, коли багато готовилися переїжджати в Німеччину, їздили то сюди, то туди. Але 11 липня він вернувся і зголосився в мене. Оказалося, що їздив він до Швайцарії. Перейшов Райн уплав, щасливо сів на поїзд і заїхав до Женеви. Там бачився з різними українцями, що жили в Швайцарії ще з-перед війни, або приїхали туди після капітуляції Франції, відвідав український Червоний Хрест у Женеві, говорив теж з поляками і з ким попало, щоб тільки довідатися якнайбільше.

Властиво ніяких сенсацій не приніс, бо їх не було, але сам факт, що їздив нелеґально до вільної країни і бачився з вільними людьми, надавав перцю його інформаціям. Ані я його ближче не розпитував, звідки він узяв адреси і швайцарські гроші, ані він мені про те не казав, і мав я враження, що не все він мені переповів, але й те, що переказав, було важне хочби з тих причин, що йшло з безпосереднього заграничного джерела і не було перекручене на довгому шляху з уст до уст. Здається, що висилав його туди проф. Кубійович. Всі брати Литвини дуже поважали його, як свого земляка-лемка та були йому сердечно віддані.

Між тим організація нашого життя взяла вже деякі устійнені форми і ми нічого нового до неї не могли внести. Так само в зовнішній постановці української справи, наскільки це від нас залежало, зробили ми все, що могли і як уміли. Якщо ми не хотіли спинитися в тій стадії, було необхідністю зв'язатися з іншими українськими Комітетами, обмінятися досвідом та прийняти якусь спільну лінію нашого поступовання. Тому я постановив сам поїхати до Німеччини, щоб дістати зв'язок до Проводу Українських Націоналістів, від нього очікував дальших директив для діяльности на суспільно-громадському відтинку, для нас під цю пору найважнішому.