XV. РОЗДІЛ

РЕПАТРІЯЦІЯ

Большевицькі аґітатори. — Стрічі з красноармійцями. — Перший грім у Ґеціс. — І в Дорнбірні репатріюють. — Оборонні засоби: документи, колиба в лісі, електростанція в горах. — Інтервенція у Військовому Правлінні. — Від'їжджають "на родіну". — Дивні пригоди Шміґельського. — Большевицькі місії в Вайдах і в Бреґенці. — Розмова з майором НКВД. — Знаходимо приятелів у французькій репатріяційній місії. — Майор Шмелев. — Як урятувалася Марія Швець. — Стаю і я перед комісією. — Тьотя "їде в Америку". — Пропозиції большевиків виміни французів за українців.

В центрі нашої уваги, вдень і вночі, найважнішою і найбільш непевною проблемою була репатріяція. Ледве чи яке слово з тих зловіщих часів урізалося в пам'ять так глибоко, ледве чи забудуть про нього тисячі-тисячі людей, що відрікалися своїх назвищ, своєї родини, своєї віри і своєї національности в нелюдському ляку перед найжахливішою машиною тортур, що її вигадав людський розум. Як гнані звірі, блукали вони з місця на місце, непевні ні дня ні години, не знали ні радощів весняного сонця, ні тепла родини, ні щастя безпечного життя. Чимало ще води пропливе в чужих річках, на берегах яких розкинула їх лукава доля, заки зійде з грудей страшне марево репатріяції і не повернеться навіть у сні.

Швидко минуло перше очманіння після закінчення війни, люди звикли віддихати вільніше, використовували "волю", як хто вмів і хотів. Покищо все йшло під знаком тимчасовости, далеко в майбутнє думка не літала, просто й не було часом цікавости, що буде за тиждень чи два, достоту як чухраїнці в Остапа Вишні заспокоювали себе, що "якось то буде", бо "ніколи так не було, щоб якось не було". Надворі чудова весна, атмосфера повна радости й надій, що їх точно ніхто не вмів здефініювати, люди кудись їздять, шукають родин і знайомих, лаштуються, як можуть, після гітлерівських гараздів, розквітає чорний ринок.

Але на дні душі муляє думка, що колись це скінчиться, що вічно не будемо сидіти в Німеччині й Австрії і що не тільки ми самі про це думаємо, думають про нас інші, готують нам невідому долю.

Ще не чути про примус. По дрібних ляґерах, розсіяних як гриби по всьому Форарльберґу, з'явилося безліч усяких аґітаторів за поворотом "на родіну": з колосальними червоними кокардами на грудях вештаються вони скрізь, пішки й роверами, захвалюючи СССР і намовляючи до повороту. Не щадять і погроз для тих, що відмовляються від совєтського раю: серце Сталіна ласкаве, але рука його довга.

Хто це був — ніхто не міг сказати, не бачили їх давніш у Форарльберґу, наїхали мабуть з Райху, правдоподібно колишні полонені красноармійці, підіслані большевицькими репатріяційними комісіями зондувати настрої і підготовляти ґрунт під репатріяцію. На їхню зухвалу поведінку напливають скарги. Іду до команди жалітися, що це за люди, з чийого доручення, чи відомо про них французькій владі, які в них права й повновласті? Списують протокол і... кажуть писати меморіял.

Але вже бачимо, що величезна більшість українців з большевії буде вертатися додому. Перших кілька днів реєструються вони в нашому Комітеті на лісті поворотців, потім хтось їх від того відмовив, може налякав, бо припиняються їхні відвідини в домівці, уникають зустрічі з нами, дівчата, що мали менше безличности й більше почуття сорому, червоніли й опускали очі вниз, проходячи повз нас. Відділилися вони від решти робітників в окремих бараках, де жили під моральним терором сексотів репатріяційної місії і щораз рідше показувалися в місті. В тих бараках гуділо день і ніч, як у вуликах, гульня й піятика не вгавали, крики й реготи, розпуста й розгнуздання давали передсмак "щасливого життя" в Совєтах. Переслідувала мене думка, що ось тут у випарах алькоголю й у вересках розпусти заглушує себе людське сумління, закривається страшна трагедія людської душі, що втратила надію на волю...

Хтось мусів тим кермувати, але центру, звідки ці директиви виходили, ми не бачили. В той час, як французька репатріяційна місія мала свої бюра в кожному містечку, збірні пункти, читальні й харчівні для поворотців, большевиків ми ані не бачили, ані про них не чули. Випадково стрінув я двох вояків на вулиці в Бреґенці, ломаною німецькою мовою питалися за годинникарем. А в одного з годинникарів трапив я на сцену, неначе з одної з тисячних анекдот, що ходили про большевиків. Якийсь худенький енкаведист з їжачою мордою викладав з кишені на прилавок добрих дві дюжини годинників різного калібру і просив направити до трьох днів, бо він їде. Не турбуватися про гроші, ось у нього гроші є, і з другої кишені витягає жмут пом'ятих сотень марок. Стільки історій про те наслухався, з дотепів сміявся, часом і перебільшені здавалися вони, аж тут, над далеким Боденським озером, на свої власні очі побачив правду.

Ішов день за днем, щораз нові турботи несло життя, репатріяція то забувалася, то пригадувалася, як той меч, що над головою на волосинці висить. Було відомо, що десь у половині червня будуть виїздити репатріяційні транспорти. Юґославці вже від'їхали. З нами вони жили в добрих відносинах, хоч стояли за Тітом, на від'їзді справили величаву забаву, з правдивою південною гостинністю ллялися там напитки й подавалися всякі страви. Від нашого Комітету йшли ми в делеґації, виголошували промови, про славну Юґославію, про велику Україну.

Неначе тиша перед бурею. І вдарив перший грім: 14 червня підвечір у містечку Ґеціс австрійська поліція в супроводі французьких вояків почала виловлювати людей і заганяти силоміць до репатріяційних ляґерів. Голова нашого Комітету в Ґеціс, Андрій Харак, поставився відважно, та нічого не вдіяв ні в австрійців, ні в місцевих французів, серед ночі добився до Фельдкірху й пробував рятувати ситуацію. Сказали йому — їхати мусять всі, залишатися можуть тільки поляки. Для нашої організації це було фатальне. На другий день почалася облога польського Комітету в Ґеціс, українці масово вписувалися туди, щоб дістати виказку й тицьнути її під ніс поліції, коли прийшла кликати до ляґеру.

Вістка заразою рознеслася по цілому Форарльберґу і ми станули перед найкритичнішим моментом нашого бути чи не бути. Вранці поїхав я до Фельдкірху: інтервенція без наслідку, їхати таки мусять усі, — хто не схоче, того змусять. Всі їдуть туди, де жили перед 1 вересня 1939 року, тільки поляки вільні від примусу. Щошвидше вертаюся до Дорнбірну, щоб нарадитися, що нам діяти. Застаю в себе поліциста.

— Вас просить пан комендант.

— Я тільки що з поїзду, ще й не снідав, скажіть панові комендантові, що я за пів години прийду.

— Ні, я краще зажду, мені казали не вертатися без вас і щоб зараз таки ви туди йшли, бо це дуже нагле.

— А що за діло?

— Не знаю, здається, всі їдуть до своєї "гаймат".1

Значить і в нас почалося. Мушу йти.

Андрій Харак, Голова Українського Комітету, пізніше Муж Довір'я Суспільної Служби Переселенців у Ґеціс

Приймає мене ад'ютант. Всі совєтські громадяни виїжджають завтра додому, я маю їх повідомити, щоб вранці о 9 годині зібралися на подвір'ї школи.

Відмовляюся повідомляти. Він радить це зробити, бо інакше зробить це австрійська поліція гострішими методами. Заявляю, що ніхто з членів нашого Комітету їхати не буде, я сам не поїхав би, рятувався б усіми можливими способами. Ад'ютант іде на коротку нараду з комендантом, вислід — незначна зміна. Всіх треба повідомити про обов'язок виїзду, а завтра о 9 годині довідаюся про збірне місце.

Біжу до домівки, ніг під собою не чую. Там уже ждуть на мене, відбуваємо гарячкову нараду. Найперше: чи повідомляти про виїзд? Повідомляти — значить прикладати руку до репатріяції і відбирати в людей надію на поміч свого Комітету. Відмова — може потягнути за собою розв'язання Комітету, скасування офіційного представника українців, відібрання і тих слабих можливостей боронити наших справ у безпосередньому контакті з французькою владою. І до нічого не доведе, бо справа перейде з наших рук до австрійської поліції, що тільки й того жде. Ось так — ні в кут ні в двері. Та й не кінець на самому повідомленні, що робити з людьми, як їх рятувати?

Висилаємо роверами гінців до всіх. Повідомити про домагання французької команди треба, бо це буде водночас осторога для людей. Формулюємо повідомлення в письмовій формі коротко ось так: "Французька Військова Команда доручає повідомити, що давні совєтські громадяни мають вертатися додому. Виїзд завтра, збірне місце до транспорту буде визначене вранці. Комітет увесь час робить оборонні старання".

Жодних коментарів, бо можна натрапити на провокаторів, нехай кожен сам витягає висновки.

Та не всі хотіли розуміти Комітет. Один з перших членів його Управи, Олексій Туркот, зустрів мене на другий день на вулиці — якраз вибірався ровером до Гамбурґа — і накинувся мокрим рядном за те, що "помагаємо французам видавати людей у московські руки".

Тим часом ще раз переглядаємо лісти. Майже всіх можемо зарахувати до колишніх польських громадян, а ці не підлягають репатріяції. Документи відповідні в кожного є, були люди, що подбали про те вже в перших днях після війни так, щоб реєструватися до Комітету приходити вже з новими документами. Та чи будуть їх признавати французи? Яких осіб з двадцять не скриємо ні під іншими назвищами, ні під фальшивими документами, їх треба просто забрати кудись на відлюддя на тижнів два-три.

Обороною перед репатріяцією та підготовокою до неї найбільше з нас займався О. В. Довідуємося від нього, що кільканадцять кілометрів звідси в горах винаймлено колибу, там можна пересидіти навіть до зими, харчі треба доставляти з Дорнбірну. Зайти туди можна тільки пішки, стежками через верхи. Остап ще з одним беруть на себе тримати це місце до нашої диспозиції.

Секретар Почапський дістає місію зловити зв'язок з недавно зорганізованим табором у Ляндеку в Тиролю, чи не вдалося б, в разі потреби, перетримати кілька днів загрожених людей, доки не промине перша гострота репатріяційної небезпеки.

А я біжу до будівельної фірми Фаєрлє, з якою в мене втримуються добрі взаємини від часу, коли працював у неї на окопах. Десь високо в горах будують вони електростанцію і погоджуються прийняти загрожених людей, як робітників. Правда, робітників мають досить, але я пропоную зворот виданих грошей на платню, — не погоджуються, не хочуть використовувати людської недолі. Будівничий Шварц запевняє, що там зовсім безпечно, ніхто й носа туди не показує, а коли б і приходив хто — здалеку видно, є час сховатися. Одне зле: туди можуть іти тільки чоловіки, нема місця для жінок і дітей.

Підготова до оборони йде пізно в ніч. Перегляд документів, зміна нічлігів загрожених людей, поготівля наколесників для зв'язкової служби.

Заходжу вранці, як умовлено, до команди. Вітаються зо мною комендант, його ад'ютант і ще якийсь француз, мабуть член репатріяційної комісії. Питаються, чи люди готові до від'їзду.

— Всі повідомлені про ваше доручення, але після докладної перевірки наших членів виявилося, що в нас нема совєтських громадян.

— Це неможливе! На стільки людей щоб не було нікого з СССР?

— Нема. Згідно з вашим допорученням ми реєстрували окремо тих, що вертаються, і тих, що залишаються. Всі совєтські громадяни записалися на лісту поворотців, ви перебрали від нас юрисдикцію над ними, вони вже не є членами нашого Комітету, не знаємо, де вони і що з ними діється.

— Пане, вибачте дуже, але ніяк того за правду не можемо прийняти. Це ж зовсім неправдоподібне, щоб ніхто з ваших людей не походив з СССР!

— Неправдоподібне то воно виглядає, але правдиве, я сам переглядав папери кожного члена. Нема між нами совєтських громадян, є тільки або колишні польські, або бездержавні.

— Скільки ж у вас тих бездержавних?

— Яких двадцять-тридцять душ.

— А по чому ви знаєте, що вони бездержавні?

— Не ми про те судимо, вони мають посвідки від французького Червоного Хреста в Ліндав.

— Маєте ті посвідки? Покажіть, будь ласка. Витягаю посвідку, французи читають, обертають у руках, вагаються.

— Заждіть хвилину.

Виходять до другої кімнати, телефонують кудись. За хвилину віддають мені посвідку назад, неначе з жалем, що не могла їм послужити претекстом відступити від того будь-що-будь неприємного обов'язку.

— Нічого не порадимо, месьє, ми можемо визнати бездержавними тільки тих, що викажуться документами бездержавности з-перед 1 вересня 1939 року.

Знову той проклятий перший вересня 1939! Скільки разів наслухався вже про нього!

Показують мені обіжник від свого генерала, до нього долучена відбитка інформацій з Головної Квартири Альянтських Військ. На день 15 червня ц. р. мають зібрати всіх совєтських громадян, забезпечити харчами на чотири дні й тримати під охороною. Вільно брати з собою всякі речі, крім меблів. Якби випадково замішалися між ними інші — відділити і негайно звільнити.

— Та ж це насилля! Як можете на те йти ви, панове, що від півтора століття виписуєте "ліберте" на своїх прапорах? Це ж ніде інде, тільки в Франції шукали і знаходили захист еміґранти всіх европейських країн. У всьому світі відомо, що Франція — країна волі, волі слова, сумління, політичних переконань, і тепер ви, представники тієї країни, розбиваєте віру мільйонів у ваш нарід!

Французам неприємно, збентежені.

— Скажіть, будь ласка, месьє, та ж ці люди ввесь свій вік прожили там до 1941, чи 1942 року. І напевно не зазнали радощів у Німеччині. Чому ж би тепер лякатися того, серед чого жили двадцять років? Чи не провинилися вони чим перед своїм урядом, може служили в армії Власова?

— Тяжко зрозуміти людині вільного світу, що страх може скувати уста і вони будуть німі двадцять років. Коли ж раз овіяло їх вільне повітря, воліють нужду й непевність, як поворот до жаху, звідки вдалося їм вирватися завдяки війні.

Чую, що опір слабне, тисну ще більше — не передам цього доручення, не хочу бути свідком розчарування французьким народом і не можу бути співвинуватцем людської розпачі.

Виходять знову до сусідньої кімнати порадитися.

— Зрозумійте нас, месьє. Як люди, ми глибоко співчуваємо вам і вашим землякам. Але й ми не маємо власної волі, бачите наші уніформи, ми вояки і мусимо виконувати накази нашої влади. Сили вживати не будемо, не буде й арештів тих, що відмовляються від повороту, але мусимо їм відібрати харчеві картки і вважати, що їх нема в Форарльберґу. Як же ж вони будуть жити? Передайте їм це, нехай подумають, нехай приходять на збірне місце до школи.

Колишні німецькі військові казарми, пізніше табір "переміщених осіб" у місті Ляндек, Тироль. (З фотозбірки м-ра А. Гладиловича)

Серед тієї пересправи сонце підійшло під полудне. Коли я виходив з команди, ноги вгиналися підо мною, напружені нерви приходили до себе. Хвилинку присів я на кам'яних сходах коридору. По всьому тілі розходилася страшна втома, а водночас радісний спокій: минула перша небезпека, може минула зовсім?

А в той час вантажився поїзд і репатріянти від'їхали зо співом на устах і з зеленими гілками в руках, — тільки Бог один знає, що було в їх серцях. Від'їхала й наша Оксана, її стероризував аґітатор погрозою родині. Прощалася з нами ввечері, гірко плакала, але не прийняла нашої допомоги — я хотів її сховати в горах — поїхала.

Поїхало й кілька хлопців з Галичини. Від кількох днів вони перешіптувалися й перестали приходити до Комітету, а ввечері збіралися в одного з наших друзів. Не моя це справа була показувати цікавість, вони мабуть дістали доручення використати репатріяційний транспорт, щоб подорозі втікти й шукати контакту з підпіллям.

А вже на другий день забігли до Комітету дві дівчини-наддніпрянки, що втекли з транспорту під час передишки в Ляндеку, залякані, просили переховати їх, якби шукали большевики.

Після того, як відплила хвиля добровільних репатріянтів, якось заспокоїлося. Тільки здалеку доходили глухі вістки, нагадуючи вічну небезпеку: по німецькому боці большевики полюють на людей по селах, поривають їх ніччю з хат, помагають їм у тому комуністи у французьких уніформах. У місті Кемптен роззухвалені вдерлися наче б то до українського Комітету і здемолювали все приміщення. Ніякого доказу, ніякого самовидця, все непровірені чутки, але їм вірили й це хвилювало всіх, а головно тих, що мусіли думати не тільки про себе, що взяли на плечі відповідальність за інших.

Але трапився й свідок. Одного разу підступив до мене на залізничній станції довжелезний вихуділий тип:

— Пізнаєте?

— Щось не дуже. З обличчя наче так, але назвище забув.

— Шміґельський.

Пригадую. Один з рухливіших типів, що зараз узялися до чорної торгівлі, заробили незлий гріш і шукали щастя на власну руку, поза Комітетом, хоч з національного боку не робили нічого злого чи нечесного. Зник разом з групою людей, що про них годі довідатися, хто вони, чи москалі, чи українці. Мабуть поїхали до Франції.

Отож він перейшов цілу одиссею і розказував речі, що від них справді волосся дубом могло стати.

Виїзд до Франції організував їм якийсь Рибаков, що знюхався з большевиками і віддав їм у руки всіх своїх товаришів подорожі. Арештувала їх французька поліція в Парижі й відставила до большевицької комісії, ніби то для провірки документів. Там його найперше побили до втрати притомности. Очуняв у французькому шпиталі і звідти втік. Добився якось до американців і прохав порятунку. Ті не могли йому нічого порадити, видали тільки перепустку на виїзд до американської зони в Німеччині. Заки її використав — зловили його большевики вдруге і вже не випустили. Всадили до транспорту "на родіну". Якимсь чудом знову втік — вискочив з поїзду вже зовсім недалеко від совєтської зони, потовкся трохи, і голодний, без грошей та напів-обдертий ледве дістався до Форарльберґу, де ще залишилися його свояки. В той час у нас небезпека репатріяції пройшла вже, хоч ще не закинули говорити про неї, все таки, коли розказував він свої пригоди, очі ходили блудом й оглядався на всі боки, якби з кожного закутка чатували страшні мацки большевиків.

В половині червня розтаборилася у Форарльберґу большевицька репатріяйційна комісія. Зайняла невеличкий ляґерик у Вайдах під самим Бреґенцом, там мала свої бюра і водночас приміщення для тих, що до неї зголосилися. Відразу дістала вона повну підтримку від австрійської поліції й адміністрації: бірґермайстри доставляли їй списки чужинців та їхні адреси, поставили до диспозиції поліційних кур'єрів з роверами, вживали всіх форм натиску, дошкулювали погрозами, щоб тільки змусити людей до від'їзду. Більшість населення співпрацювала з поліцією в погоні за чужинцями, всі хотіли позбутися нас зо своєї бідної, гористої країни, щоб ми їх не об'їдали.

Місія недовго побувала в Вайдах. Кілька днів наробила голосного шуму — бірґермайстри проголосили, що мають туди голоситися всі люди "зо сходу", а до них рахували не тільки москалів та українців, але й балтійців, поляків, мадярів. Французький комендант у Шварцаху не хотів найменшої посвідки видати без реєстраційної карти з Вайдаху. Цим особливо затурбувався інж. Лавриненко, як Голова Шварцаху й опікун розкиданих по верхах наддніпрянських хлопців і дівчат. Та дехто сам заходив туди з цікавости. Кого вважали польським громадянином, не приймали в ляґер, давали посвідку, щоб зголоситися в польському репатріяційному центрі десь біля Равенсбруку по німецькій стороні. Знайшлися такі, що вибрали собі ці посвідки, щоб використати їх як граничні перепустки на виїзд до Німеччини.

А потім усе затихло, ляґер у Вайдах опустів, большевики кудись поділися.

Натомість на одній з вулиць Бреґенцу, подальше від середмістя, під горою, відкрила свої бюра інша московська репатріяційна комісія. Невідомо, що вона робила і що там діялося, часом можна було бачити її шефа, майора НКВД, та його шофера в авті. Звичайно найліпше поінформований чорний ринок пронюхав десь, що головним завданням місії — торгівля автомашинами. Скуповують чи вимінюють німецькі авта і під совєтською реєстраційною таблицею вивозять їх до Німеччини та згортають добру копійку в кишеню.

Ну, це для нас не було небезпечне, скоро ми й забули, що є там місія.

Якось у вересні, вже після того, як наш Комітет оформився в Суспільній Службі Переміщених Осіб, зустрів мене наш референт здоров'я, лікар д-р Курганський і розказав прецікаву історію про шефа репатріяційної місії. Висів він з поїзду на станції в Бреґенці і завважив большевика, що безрадно стояв, не міг порозумітися по-німецьки. Підступає до нього д-р Курганський, чи не міг би йому бути в чому помічний. Большевик зрадів, його шофер, що говорить по-німецьки, поїхав автом до Німеччини, а йому треба розвідатися, як курсують поїзди до Інсбруку й назад.

— Скажіть, будь ласка, чого це від мене люди тікають? Я ж нікому лиха не роблю, моїм обов'язком помагати тим, що хочуть вернутися "на родіну".

— Та невже вас люди бояться? Цікаво! А от я, то не лякаюся, самий прийшов, бачили ж.

— Еге, і тому я й вас питався. Та я ось тут уже три місяці і відчуваю, що люди бояться мене, як зарази.

— Куди там! Це мабуть тільки вам здається.

— Ой, ні. Я добре це бачу. За ввесь час ні одна людина не підступила до мене ось так, як ви.

Слово по слові, та й ціла розмова. Д-р Курганський обережно розпитує, як то з виїздом "на родіну". Не був там уже двадцять і п'ять років, цікаво було б поглянути, чи не побачив би ще своїх?

— А ви довго вже тут будете?

— Ще з першої війни. Малим хлопцем виїхав, літ шіснадцять.

— Гм. І добре вам живеться? Маєте працю?

— Непогано. Покінчив медицину в Празі, лікарюю.

— То я б вам "не совітував". Мовчіть і сидіть тихо. Якби ви поїхали, це не значить, щоб вас зараз якесь лихо стрінуло. Ні. Але ви мусіли б перебути якийсь час у ляґері, а тим часом ішла б перевірка, хто ви й ваша родина, потім вас і випустять, але не дозволять жити, де захочете, буде вам визначене місце, де мусите перебувати. А якщо хто з ваших боровся проти совєтської влади, може бути й гірше.

— Та ви заходьте коли до мене. Заходьте й не лякайтеся. Буду дуже радий. І своїм землякам скажіть, щоб заходили, чи хочуть вертатися, чи ні. Я можу багато помогти. Ось я знаю, що багато людей у Ґерманію їздить, а пропуск трудно дістати. Я ці пропуски дістаю легко, можу допомогти цигарками й тютюном, часом і харчами.

Незвична мова це в енкаведиста і не знати, як її пояснювати. Я не радив д-рові Курганському входити з ним у ближчі взаємини, з москалем здалека, вірити йому тяжко.

Мабуть нікудишнім показався цей "шеф місії", бо швидко його зняли з посту. На його місце прийшов молодий та енерґійний майор Шмелев. Пристійний чорнявий чоловік, всі груди встелені медалями, однострій пристає, як вилитий. Швидко він поставив на ноги ввесь Форарльберґ. У місцевій німецькій пресі почали друкуватися статті на тему репатріяції. Звичайно, не багато він міг намовити людей тими статтями, тай не для них вони призначені, їхньою метою було підготовляти австрійців до співпраці з большевицькою репатріяційною місією, давати їм у руки переконливі арґументи і заспокоювати їхнє сумління. Як з рукава посипалися віча, відвідини по хатах, запрошення індивідуальні й збірні — але засади добровільности не переступлено ніде, все в повній лояльності до французької влади.

В тому часі я вже познайомився ближче з шефом репатріяційної французької місії. Був це підполковник, старший добродій у галіфе і мисливських камашах, з довгими спущеними козацькими вусами. Людина дуже добряча, от жалію, — забув назвище. Запевнив він мене, що нікому волос з голови не спаде: репатріяційні приписи в багато дечому змінено, устійнено нову процедуру. Обов'язує засада суворої добровільности, примус стосується тільки до воєнних злочинців. Ліста воєнних злочинців мусіла бути зложена наперед, а про те, чи когось слід уважати воєнним злочинцем і віддати під суд большевиків, рішають не большевики, тільки французька окупаційна влада. Ніяка репатріяційна місія не має власної юрисдикції над своїми дійсними чи непровіреними ще громадянами. Репатріяцію переводить місія французька, большевики сидять там як дорадники і контрольори документів для ствердження совєтського громадянства.

Знайшли ми приятелів і в персоналі французької місії, був там один натуралізований француз, австрієць родом, жонатий з француженкою, а навіть московська секретарка з білої еміґрації ішла нам на руку, якщо йшлося про репатріяцію.

Два рази зголосили большевики домагання видачі й обидва рази мене про те попереджено, був час тих людей повідомити і їх зберегти. Один з тих випадків настільки цікавий, що варто його розповісти.

На краю Дорнбірну жили двоє стареньких. Мали сина, пропав на війні. Арбайтсамт приділив їм до помочі в господарстві дівчину з Кам'янець-Подільської области. Не пригадую назвища, якось — Швець чи Кравець, Марія. З тією дівчиною зжилися вони за кілька років, уважали на неї, як на рідну дитину і добре їй там було. Сама вона сирота, батька розкуркулили большевики в 1933 році, братів загнали кудись у Сибір, мати померла в злиднях. Дівчина непогана, свідома українка, ненавиділа большевиків і дуже лякалася репатріяції. Часто забігала до нашого Комітету, виробили їй документи і мали на увазі як одну з тих, що їх треба берегти від большевиків. До якогось часу ніхто її не чіпав, репатріяційні хвилі неначе розбивалися об цей горб, де жила вона зо старенькими. Але прийшов Шмелев і добився, що кожен мусів перейти через спільну французько-большевицьку комісію для перегляду документів. Дівчина страшенно налякалася, прибігла заплакана, що смерть собі зробить, а до місії не піде.

Можна було її вислати з міста на кілька днів, та все одно Шмелев пильно відзначував у списках, кого вже допитував, і скоріше чи пізніше таки мусіла б туди піти. Краще піти в гурті, серед багатьох людей — ані нема часу ближче приглядатися документам, ані розпитувати докладніше, коли ж піде сама, Шмелев спиниться на ній довше.

Зробили з нею "генеральну пробу". За столом засів спеціяліст від репатріяції, О. В., як комісар, по боках ще два, впровадили її з коридору й почали допитувати. Іде гладко, як по маслі. Назвище й дати в неї правдиві, всі документи добрі, тільки замість Кам'янець-Подільський виписано Камінка Струмилова в Галичині. Проба перейшла добре, дівчина відповідала на питання зручно, заспокоїлася.

Але коли станула перед Комісією, неначе вселився в неї біс. Ніхто не пізнав би заляканої і заплаканої дівчини, як кішка кинулася на большевика, облаяла його, бити бралася, ледве її висунули на коридор. Большевик нотував щось мовчки.

— Навіщо ж ви такого бешкету наробили? Не краще було пересунутися непомітно, уваги на себе не звертати?

— Ой, не могла, добродію, їй Богу, не могла! Як побачила ту комісарську морду, нагадала своїх батька і матір, згадала братів своїх нещасних, такий мене жаль узяв, що я б йому очі видряпала, щоб він подох!

Але й страх їй наче рукою відняло. За кілька днів дали мені знати, що большевики зголосили домагання видати їм ту дівчину, як совєтську громадянку, чомусь там зобов'язану до повороту. Ще того самого дня пішов хтось її остерегти, щоб виїхала з Дорнбірну сховатися в Ляндеку, ми вже домовилися там про "азиль" у разі потреби на кілька днів так, щоб навіть адміністрація табору не знала про те. Заки дівчина туди вибралася, прийшла по неї поліція. Француз до хати відразу не йшов, ще від воріт кричав, чи тут живе Марія Швець, просто — остерігав. Заки до нього вийшли, заки він витолкував у чому діло, можна було гонів з двоє відбігти. Дівчина справді вискочила крізь вікно, на нещастя звихнула ногу й лежала тихенько під стіною. Француз зайшов до хати, подивився сюди й туди, вихилив голову крізь вікно в садок — глип! — дівчина лежить, хоч уже смеркалося.

— Значить, Марії в хаті нема?

— Нема, бачите, що нема.

— Як прийде додому, скажіть, щоб зголосилася в французькій поліції.

З тим і пішов. А Марії відтерли ногу, сховали на кілька днів і десь досі живе безпечно, може виїхала за море, а може й лишилася зо старими.

Нікого не минула перевірка в місії. Коли зачалася — знову жах напав на людей. Жінки в плач, дехто вже в дорогу ладиться, щоб тікати з Форарльберґу. Пішов я до провірки один з перших, не тільки, щоб дати приклад, що нічому лякатися, але й щоб побачити, як це відбувається, набрати досвіду. Після провірки кожен мав подати коротенький звіт, про що питалися, щоб загрожені могли ліпше до неї підготовитися.

Заходимо з дружиною до кімнати в Управі Міста. Під правою стіною довгий стіл, посередині сидить мій знайомий, вусатий полковник — це Голова Комісії. Праворуч від нього большевицький старшина, чорнявий, молодий. Коло нього секретар — большевицький, біля полковника — французький. Побіч малий столик, для перекладачки, натуралізованої московки, і ще хтось там сидів над паперами.

Починається розмова у французькій мові:

— Добрий день, пане полковнику.

— Доброго здоров'я, месьє, і т. д.

Користаю з того і швидко хочу чогось довідатися про ту провірку. Заспокоює мене, просить зайти опісля.

Большевик увесь час вертиться неспокійно й питається свого секретаря: "що він говорить, що він говорить?"

Приготовляюся на довший допит. На превелике диво обійшлося на двох питаннях.

— Ваша фамілія?

— Зиновій Книш.

— Ви коли виїхали з України?

— В половині вересня 1939 року.

— Перед вступлєнієм красной армії? Можете відійти.

Моя дружина розчарована, їй дуже хотілося побалакати з большевиком, присувається ближче до стола й подає своє назвище, але їй кажуть:

— Не треба, можете відійти.

Декого тримали довше й випитували докладніше, але в загальному провірка переходила спокійно й ділово в цілому Форарльберґу.

Не бракувало при тому й кумедних сцен, як потім мені переповідали.

Входить жінка, десь під п'ятдесятку.

— Ну, що ж, тьотя? Поїдем на родіну.

— Нєт, не паєду!

— Чому ж це? Хіба так зле вам було там? "Тьотя" бере в руки свій осінній плащ.

— Ти бачиш це?

— Бачу.

— Це американскоє. А бачиш ці черевики? Теж американські. Далі "тьотя" підносить спідницю:

— І це тоже американскоє, і це американське! За совєтської власті в мішках ходила, щоб вам морди побило! Нєт, нє паєду, щоб ви згоріли! В Америку поїду, от що!

Великі терпіння принесла нашій еміґрації репатріяція, незагоєні рани завдала сотням і тисячам. Аж дивно, що так мало написано про ті страшні часи. Але там у нас у Форарльберґу під французькою окупацією, вона пройшла дуже лагідно. Не знаю ні одного випадку, щоб кого з українців, зорганізованих у нашому Комітеті, забрано силою чи підступом. Коли ми перейшли щасливо те лихоліття, коли спали спокійно і не втратили нікого з рідних, завдячуємо це не тільки своїй чуйності й організованій самообороні різними фактичними та юридичними засобами, але в першу чергу й найголовніше прихильній нам і справедливій французькій окупаційній владі.

Ми боялися французів, доки з ними не зустрілися віч-на-віч. Ми мали підстави сподіватися, що довголітня московська і польська пропаґанда, підсилювана великими грошовими державними засобами, традицією приязні між тими народами, дійшла до глибоких прошарків французької суспільности і що нас, яких національне ім'я французам зовсім ні або мало знане, представлено коли не за ворогів Франції, то за приятелів її ворогів. За ввесь час моєї майже цілорічної співпраці з французькою окупаційною владою я не можу відшукати в своїй пам'яті ні одного випадку, де ми не знайшли б зрозуміння в французів. Вони йшли нам на руку скрізь і всюди і як тільки могли, вони давали нам охорону, радили й остерігали, не як представники влади, але як люди і приятелі.

На них ішов великий натиск. Альянти-визвольники, помимо всієї дипломатичної ввічливости, дивилися з-висока на Францію, як на бідного свояка. З того користали большевики і пропонували свою приязнь. Большевики мали під своїм володінням велике число військових і цивільних полонених французів, захоплених у східній частині Німеччини, їхній поворот до Франції вони припізнювали, торгувалися, тримали їх неначе заложників і пропонували виміну за українців з французької зони в Австрії й Німеччині.

В приватних розмовах французькі старшини не таїли передо мною небезпеки і не окривали, що нас можуть "на горі" виміняти за альзатців і лотаринґців з німецької армії. Але водночас запевняли, що навіть у тому найгіршому для нас випадку вони дадуть нам змогу виїхати до іншої окупаційної зони, щоб рятувати себе й наші родини. Я ввесь час жив під тягарем тієї загрози над моїми земляками і багато дечого зовсім їм не говорив, щоб не сіяти паніки. На переломі 1945/46 років небезпека минула остаточно, репатріяція французів була вже майже закінчена. Коли говорили мені про те наші французькі друзі, раділи не менше від мене.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Батьківщина.