XIV. РОЗДІЛ

ПОЛЬСЬКА АТАКА ВІДБИТА

Поляки спізнилися. — Приїзд польського зв'язкового старшини до Дорнбірну. — "Комітет Польських Громадян". — Бундючність польського Голови. — Перша дискусія з поляками у Військовому Правлінні. — Пропозиції на українську секцію в польському Комітеті. — Здемаскована фальшива польська "демократичність". — Устійнюємо наші тези по відношенні до поляків. — Відворот: від погроз до переконування. — Справа переходить до вищої інстанції і там застрягає. — "Фольксполяки". — І д-р Роман Дашкевич пішов на польську вудку. — Дурне положення поляків. — І вони думають про "бездержавність".

Поляки почали організуватися куди пізніше від інших національностей. Далеко після того, як постали явні Комітети український, юґославський і балтійський та напів-явні представництва москалів, мадярів і румунів, поляки ще не мали своєї організації у Форарльберґу. Правдоподібно причиною того була дивна ситуація поляків після "виграної" війни: альянти — переможцями, а серед них і поляки, як ті, що задля них почалася війна. Мають свій польський уряд у Лондоні, мають своє військо, мають гроші — і разом з тим не мають ніякого голосу, ніхто з ними не рахується. Ми це усвідомили собі значно пізніше, коли вже реґулярно почали виходити газети і коли ми зорганізували чергування в слуханні радіопередач з різних станцій. Але покищо пасивність поляків нас дивувала і аж ніяк не заспокоювала наших побоювань польських інтриґ перед альянтською окупаційною владою.

Перший слід організаційного польського життя позначився якось непомітно: хтось бачив чи чув, що в переїзді з Інсбруку до Німеччини вступав до Дорнбірну польський зв'язковий старшина і що через нього можна постаратися про виїзд до Італії під опіку армії Андерса. Очевидно, зараз знайшлися такі, що готові були пристати до поляків за ціну того виїзду, але польський офіцер кудись зник і постали сумніви, чи не сплетня це. Всетаки дві-три родини з бранжі чорноторговельників спакували свої манатки й виїхали в напрямі на Інсбрук, повіривши в ті чутки, їхній виїзд всі прийняли з задоволенням — баба з воза, коням легше.

Одного пополудня прибігли до мене до барачку українці з Веппах, щоб негайно йти до фабрики Геммерлє, бо туди приїхав польський зв'язковий старшина і від нього можна дістати якісь інформації. Справді, застав я там знайомого мені з назвища львівського купця Увєру1 в уніформі сотника. Нічого він мені не міг чи не хотів сказати, спішився далі і зараз від'їхав, дав тільки адресу польського зв'язкового старшини в Ліндав. Там постійно діє польська військова станиця і покищо, доки не розмежовано ще компетенцій окупаційної влади Німеччини й Австрії, опікується також і поляками з Форарльберґу.

Соромно було дивитись, як деякі українці надскакували біля Увєри, цвенькали по-польськи і зверталися навіть до мене в польській мові у його приявності. Радий я був, що це скоро скінчилося й Увєра поїхав.

Якось з початком червня зайшов я до Військового Правління за ділом. Бачу, напроти міської ратуші висить з вікна польський червоно-білий прапор, чути якийсь гамір, грає радіо чи грамофон. Підходжу ближче — над дверима прибита таблиця: "Комітет обивателі польскіх".2 Отже, поляки або вважали, що військові місії не дають їм достатньої опіки, або мають якісь інші цілі, коли заклали Комітет. Вдарило мене те, що назву своєму Комітетові дали не "Польський Комітет", як це робили всі інші національні групи, тільки "Комітет Польських Громадян". Мету і значення тієї назви пізнав я дуже швидко.

Вже на другий день прислали за мною післанця з Військового Правління, де в міжчасі знову зайшли якісь зміни, призначено іншого коменданта, залишився тільки мій знайомий ад'ютант Ріпперт. Застаю в нього незнаного мені добродія, середнього росту, під сивиною. Показується, що це Голова польського Крайового Комітету на Форарльберґ, Домбровєцкі, колишній повітовий староста в Ряшеві. За хвилю входить знайомий мені вже Увєра, тим разом без уніформи. Кілька слів привітання, Ріпперт мнеться, бачу, що йому ніяково починати. Це загострює мою цікавість, але й збільшує неспокій. Починаю перший:

— Пане поручнику, ви прислали за мною?

— Так, так! Бачите, є тут ці панове і вони мають до вас справу.

— То може б так ми не забирали вам часу і зійшлися з тими панами деінде?

— Власне, це не тільки їхня справа, це, правду сказавши, також і справа Військового Правління, але я вважав, що найкраще буде, коли всі ми разом зійдемося та вкупі її обговоримо.

Тут вскакує Домбровєцкі, з польською бундючністю і брутальністю зачинає:

— Пане Книш, справа стоїть так, що ви мусите розв'язати свій Комітет.

— Пане Домбровєцкі, не розумію, чому справа так має стояти. Зрештою не я його зав'язував і не я буду розв'язувати.

— Не може бути окремого українського Комітету. Організація депортованих до Німеччини робітників і втікачів відбувається за принципом державної приналежности.

Ріпперт потакує. Розмова йде по-французьки, на щастя — обидва поляки не надто сильні у французькій мові, Домбровєцкому ще тяжче від мене, Увєра часто йому перекладає. Ідеться мені про те, щоб відтягнути справу, а найголовніше, вийняти її з-під дискусії в комендатурі, з французами хотів би я окремо говорити, без приявности поляків.

— Пане поручнику, тут пан Домбровєцкі мішає дві справи: організацію українців у своєму національному Комітеті і їхнє представництво перед французькою й австрійською владами. Перша справа — нікого не обходить. Вільно творити товариства, під умовою, що повідомлена про те влада, що їхня діяльність не нарушує публічного порядку і не спрямована проти влади. Таку інформацію дістали всі ми від першого французького коменданта міста Дорнбірну і на тій основі зорганізувалися. Що ж до контакту з владою і представництва, насмілююся пригадати, що французький комендант сам, з власної ініціятиви, призначив мене на представника українців і видав мені на те леґітимацію-документ, якого копію маєте в себе.

Ріпперт ще більше ніяковіє. На допомогу йому йдуть обидва поляки.

— Це був тимчасовий стан. Ви використали непоінформованість пана майора, а зрештою — сила виданих ним розпорядків вигасла з хвилею, коли відійшли військові фронтові частини й на їхнє місце прийшло Військове Правління.

— Не можу приймати за міродайні заяви цих панів, пане поручнику, дискусія може бути цікава, але важні не їхні погляди, тільки становище французької влади. Коли один майор чи другий сотник видає розпорядження, спираючись на обіжник Головної Квартири і письмовий документ до того, то він не діє у власному імені, тільки в імені французької влади, якої є репрезентантом і його розпорядок так довго обов'язує, доки не буде змінений чи відкликаний.

— Але ж це і для вас буде краще — вмішується Домбровєцкі — послухайте! Всі ми разом, поляки, українці й жиди, творимо "Комітет Польських Громадян". Ви, українці, будете там мати свою окрему секцію, будете могти вести своє культурне життя, господарку власними фондами будете мати в своїх руках, тільки назовні будете виступати, як польські громадяни, не як українці. Це й безпечніше, бо коли ви українці, — то мусите їхати до Совєтів, такі альянтські накази.

— Пане поручнику, дуже дивно мені, що пан Домбровєцкі з'явився зо своїми претенсіями аж тепер, після того, як уже півтора місяця працює наш Комітет і має вже за собою успіхи та признання за свою працю від французької влади. Де були і що робили панове поляки досі? Крім того, ще деякі справи в мене неясні. В нас є українці не тільки з давніх державних границь Польщі, але і з інших держав, як от Румунії, Мадярщини, Чехії та й старі еміґранти. Було б і несправедливо і трусливо покидати їх на власну долю...

— Але в вас є також і совєтські українці — знову перебиває Домбровєцкі — яким грозить репатріяція. А через наш Комітет вони дістануть оборону, бо єдино до польських громадян не стосується примус репатріяції.

— Дозвольте, пане. Якщо з того боку підходити, то приналежність до польського Комітету не ґарантує безпеки перед репатріяцією. Рішають тут критерії інші, ми мусіли б доказати, якби на те прийшло, що всі ми — громадяни польської держави.

— Без сумніву, але таким доказом є посвідка нашого Комітету.

— Ви помиляєтеся — завважує Ріпперт — Комітети не мають права стверджувати нічого з часу перед 1 вересня 1939 року, їхні посвідки можуть відноситися тільки до часу капітуляції Німеччини.

— А до того — продовжую — нам важно знати, на яких основах буде побудований ваш Комітет?

— Якто на яких? Звичайно, на демократичних!

— Цебто з виборністю Управи.

— Ясно!

— В такому разі дивно мені, що ви так побиваєтесь за злиттям наших обидвох Комітетів. Нас, українців, у Дорнбірні добрих кілька сотень, а ви й до сотні не дотягнете. На перших зборах ми вас майоризуємо і я запевняю вас, що тоді не пана Зєльонку,3 тільки мене виберуть Головою і не він тільки, а я буду репрезентувати і поляків і українців. І побачите, що таке буде в цілому Форарльберґу, я міг би заложитися з вами, що від сьогодні за місяць не ви говорили б ось тут з паном Ріппертом, тільки наш Голова, пан Болюх.4 І не ми мали б автономію у вас, тільки ви мусіли б старатися про автономію у нас.

Ріпперт сміється.

— Е, ви вже задалеко забігли, — підхоплює Увєра, — Голов Комітетів затверджує "ржонд польскі",5 якого раменем є тут ми, польська військова місія. Ми не маємо нічого проти того, щоб національні меншини виконували різні функції в Комітетах, але репрезентація мусить бути тільки за поляками, як народом більшости, Головами Комітетів можуть бути тільки поляки.

— Ось бачите, пане поручнику, що це за демократичність. Я тут на окупованій французькою армією території і мене зобов'язує не "ржонд польскі", тільки розпорядки французької влади. Я, думаю, найкраще буде, коли ми наперед між собою повияснюємо ці речі, а потім прийдемо до вас, маю надію, вже з узгідненим становищем.

Поляки протестують, хочуть зараз рішення, але Ріпперт не має часу, замовляє нас завтра на дев'яту вранці.

Назначуємо стрічу з поляками на п'яту вечором, а тим часом збираємося ми з д-ром Михайловом, адвокатом Кобзарем і секретарем Почапським обговорили тактику та устійнити наше становище. Невідомо, яким чином вістка про це стрілою рознеслася по Дорнбірні. Поляки розвинули аґітацію за вступом до їхнього Комітету, пустили в рух демагогію, що їхній Комітет буде старатися про харчеві пачки, що дає забезпечення від примусової репатріяції, що я ніколи не буду мати такої поваги у французів, як їхній Голова і т. д. Треба признатися з жалем, що деякі українці жадібно наставляли на те вуха. Опору знайшов я там, звідки міг її найменше сподіватися: саме загрожені репатріяцією східні українці не хотіли польського Комітету, станули лавою за своєю організацією і до поляків не пішов з них ніхто.

Найперше вислали ми кур'єра ровером до Болюха в Гогенемсі, як до Голови Крайового Комітету, щоб його про те поінформувати. Потім устійнено наше становище в пунктах, що їх маю триматися в розмові з поляками, а потім і супроти Військового Правління:

1. Це справа засадничої ваги, що відноситься до всіх українців у Форарльберґу, не тільки до самого Дорнбірну. Тому про неї не можемо рішати ми самі, з тим треба йти до нашого Крайового Комітету, якого Головою є п. Василь Болюх, колишній посол до сойму в Варшаві.

2. Незалежно від того маємо в тій справі свою думку і тримаємося дотеперішнього свого становища.

3. Наш Комітет об'єднує не тільки колишніх польських громадян з-перед 1939 року, але й українців з Румунії, Мадярщини й Чехії та старих еміґрантів-бездержавників. Вони ані не мають охоти ані права належати до "Комітету Польських Громадян".

4. Всі ми об'єднані в спільному українському Комітеті на базі бездержавности. Від 1 вересня 1939 року зайшли великі правно-державні й територіяльні зміни в країнах нашого походження. Ці зміни не остаточні, правдоподібно буде якась мирова конференція, що їх санкціонує чи скасує, а до того часу всі ми в доволі дивному становищі: по національності всі ми українці, а по державній приналежності з часу з-перед 1 вересня 1939 року — різні. Ми зреклися своєї давньої державної приналежности і хочемо бути бездержавними так само, як і еміґранти після першої світової війни, що живуть на т. зв. нансенівських пашпортах. Просимо підтягнути нас під ту саму катеґорію. Уважаємо себе бездержавними і наша офіційна назва є "Коміте де-з-апатрід-де-лянґ ікренієн".6 Змушувати нас до польського Комітету нема підстави хочби й тому, що ці землі, звідки ми походимо, ані фактично, ані юридично до Польщі вже не належать.

5. Наші Комітети діють справно і зробили величезну роботу: курси французької й англійської мов, опіка над дітьми і старцями, поміч французькій владі при реєстрації і т. д. Дотеперішній стан був корисний і задовільний так для французької, як і для нашої сторони: краще залишити його таким і надалі, не впроваджувати ферменту через примусову злуку двох національних Комітетів.

6. Було б несправедливо трактувати нас як поляків, коли ми самі ними не почуваємося. Це так само, якби французів з Альзації і Лотаринґії вважати не французами, тільки німцями тому, що вони мали німецьку державну приналежність.

7. Якби нам, не зважаючи на все, відмовлено права на окрему організацію, чого ми не сподіваємося і віримо в французьку справедливість, тоді ми не признаємо за поляками права репрезентувати нас і будемо обходитися без нічиєї репрезентації — кожен буде полагоджувати справи для себе. Навряд чи вийде це на користь французькій і австрійській владам, коли будуть мати до діла з тисячами людей, замість з їхніми кількома представниками.

Все те знову списано в меморіялі для передачі Військовому Правлінню.

Увечері поляки змінили тактику. Десь поділася їхня бундючність і пиха, пішли на намови й переконування.

— Панове, — кажу їм, — ви нашого становища не зміните. Вам навіть демагогія не оплачується, обернеться потім проти вас, бо ж ви не можете дотримати того, що обіцяєте. Ми ж бачимо, що ви могли зробити для своїх людей за перші два місяці після війни, коли відносини зовсім були невпорядковані і коли люди найбільше потребували помочі й поради. Ви мали транспортові засоби, ви мали можність комунікації зо своїми військовими документами, і хто вас бачив? Гадаєте, люди того не знають? Ви зловите кілька слабших одиниць, яких ми дуже радо позбудемося, і стільки всього.

Вас. Болюх, перший Голова Українського Крайового Комітету
в Форарльберґу.

— Але ж, "панє презесє", ми не хочемо йти на бій, ми хочемо по-доброму погодитися. Ви бороните вирішеної і програної справи. Правильно чи неправильно, але альянтська влада так рішила і так воно буде: польський Комітет існуватиме — ваш розв'яжуть. Шукаймо ж спільно виходу для добра ваших і наших людей.

Поляки мені не дуже були страшні. Але я лякався, що справді французька влада, підбехтана поляками, буде триматися розпорядку Головної Військової Квартири і допустить Комітети на державній тільки, не національній базі. Та капітулювати перед поляками не бачив я причини. Так і розійшлися ми з нічим, узяли лише в мене адресу Болюха в Гогенемсі.

На другий день вранці, точно о 9 годині, я вже в комендантурі. Був це день 13 вересня і дехто побоювався фатальної тринадцятки, але доля тим разом для нас була ласкава. Поляки спізнилися, аж перед десятою прийшли, і цей час використав я на розмову з французькими старшинами. Вдалося мені їх переконати про доцільність лишити все по-старому. Обидва вони не від того були, якби не треба складати звіту до вищої влади. Кінець-кінців стало на тому, що вони далі визнають мене українським представником і не підуть на підшепти поляків, а вже нам слід буде клопотатись у генерала, щоб не рухано цієї справи. Коли прийшли поляки, вже було по всьому, відійшли з нічим.

Це була перша й остання лобова атака поляків на існування нашого Комітету. Ми її відбили і від тоді поляки дали нам спокій. Домбровєцкі ще поїхав до Болюха, та вже тієї справи не торкав, поговорили про всіляке, випили й закусили і так з великої хмари вийшов малий дощ.

Одначе аґітація поляків не залишилася зовсім без наслідків. Знайшлися люди, що їх узято на обіцянки й ради надій на дрібку харчів — та й не справдилися потім ці надії — покинули свою організацію, перейшли до поляків. У такому Дорнбірні тільки Головою польського Комітету був поляк, решта — українці. Пішов туди купець Федевич, багатюща людина, колишній директор Союза Кооператив у Золочеві Сафіян, інж. Хомишинець та інші. До них пристала згірдлива назва "фольксполяки". Самі поляки помітували ними й витирали всі кути та з погородою потім висловлювалися про них передо мною. Пізніше, коли постала Суспільна Служба Переміщених Осіб, ми перевели провірку, чи хто не записався рівночасно до двох Комітетів і при тій нагоді викрили ще кількох хитрих землячків, що притаїлися і тут, і там. Пропонували мені назад перебрати їх до себе, бо викинути тоді вже не можна було, та ми раді були позбутися здеморалізованого й ласого на "хапатню" елементу.

Прикро було, що за тією течією пішов теж і д-р Роман Дашкевич, полковник Січових Стрільців і славний колишній вояк, потім Голова "Лугу" в Галичині. Як колись у краю зламав солідарність і піддав свою організацію під польську контролю, так і тут встромив нам ножа в спину. За причину подав те, що не хоче бути бездержавним, воліє залишитися громадянином польської держави. Для нас не було інакшого виходу втримати Комітет та зорганізувати в ньому українців з усіх земель, ми мусіли творити Комітет на базі бездержавности. Д-р Дашкевич не мусів іти до польського Комітету і міг далі користуватися своїм польським громадянством, якого йому ніхто не відобрав би, раз тому, що не мав на те права, а по-друге — в той час насилу всіх зараховували громадянами держави, де жили дня 1 вересня 1939 року, за те не треба було боротися, навпаки, трудно було того громадянства позбутися. І не було примусу належати до ніякого Комітету. Тільки одиниці з його найближчого оточення і з львівського "Луг"-у пішли за ним, переважна більшість залишилася вірною своїй організації.

Положення поляків, з правного боку взявши, не дуже було краще за наше. Міколайчик зробив вилом у їхній національній дисципліні й пішов на співпрацю з большевиками. Наслідком того великодержави одна за одною поспішили визнати варшавський польський уряд і залишили на льоду лондонський екзильний уряд. І ось тепер поляки зовсім уподібнилися до нас: визнано уряд у Варшаві, тим самим тільки він дістав право репрезентувати Польщу й поляків закордоном. Одиноке, що мали поляки корисне, це — вільні були від примусової репатріяції.

Отже, з правного боку існування польського Комітету теж не мало підстави, поляків мали репрезентувати консулі й військові місії варшавського уряду так само, як це було з французами, бельґійцями чи іншими. Щойно тоді кинулися вони наздоганяти втрачене й організувати собі суспільну базу закордоном. Їм залежало мати якнайбільше людей у своїх Комітетах, щоб у той спосіб якнайбільше поляків заявилося за лондонським урядом і відмовилося від повороту додому. А тим часом настрої польської маси були за поворотом, бо кожного тягне додому, до рідних. А Міколайчик гримить кожного вечора по радіо, закликає до повороту всіх людей доброї волі, відбудовувати Польщу, кувати нову долю, повідомляє, що москалі відтягають з Польщі своє військо.

Мабуть мало хто з поляків залишився б був у Німеччині чи в Англії, якби не процес проти польських діячів, що їх нагло заарештовано й відвезено судити аж у Москву. Це була помилка большевиків, що загамували поворотні настрої. Багатьом полякам відкрилися тоді очі і Міколайчик став перед ними в іншому світлі. Страх перед репатріяцією поширився теж і на поляків, дехто з них почав думати про бездержавність і про реорганізацію польського Комітету на український зразок.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Антін Увєра мав велику крамницю з текстильними матеріялами у Львові при вул. Рутовського і, як ходили слухи, був перекинчиком з українського роду.

[2] Комітет Польських Громадян.

[3] Поляк з Пйотркова, добрий мій знайомий з часу праці при окопах.

[4] Якраз у тому часі почав діяти Крайовий Комітет Українців у Форарльберґу, якого першим Головою був Василь Болюх.

[5] Польський уряд.

[6] Комітет бездержавників української мови.