XIII. РОЗДІЛ

КУЛЬТУРНА СПРАВА В КОМІТЕТІ

Курси французької й англійської мов. — Дитячий садок — але мало дітей. — Бібліотека в Комітеті. — Дістаємо радіо. — Читальня. — Виступи театру Блавацького. — Дівчата з України і "Запорожець за Дунаєм". — Хор Головка. — Піяніст Тарас Микиша. — Акробати. — Доповіді інж. Лавриненка. — Жива газета.

Не відставали ми й у культурному житті. Найбільша потреба відчувалася в науці мов. Крім німецької мови, що її кожен більше чи менше мусів знати, інших мало хто знав, на пальцях одної руки можна було порахувати в нашому Комітеті людей, що бодай перечитати щось у чужій мові могли.

Цікаво, що хоч жили ми під французькою окупацією, кожного дня мали до діла з французами, могли читати тільки французьку газету для вояків і стояли перед правдоподібністю виїзду кудись на простори під французьким володінням, мало було охочих до науки французької мови. Знайшли ми дуже добру вчительку, бабуню-польку, уроджену й виховану в Україні, що вчила французької мови ще за царського режиму й потім за ввесь час совєтської влади. Вона справді вчила дуже добре й дуже цікаво, та ледве назбирали ми для неї мінімум курсантів, переважно жінок. Курс французької мови потрібний нам був не тільки для практичної мети — навчитися мови, але і як леґітимація перед французами, щоб здобувати газети, слухати французького радіо та дістати приміщення на курси й використати його на дитячий садочок. І справді, у "Фуайє франсе" для поворотців — управителька-французка кожного дня доставляла нам інформаційний бюлетень, що видавався для війська, а французька радієва частина відступила нам до вжитку величезну залю готелю "Цур Кроне", там ми влаштовували більші Збори, живу газету й дитячі забави.

Зате кандидатів до науки англійської мови зголосилося так багато, що мусів я ділити їх на три курси, щодругий день, а кожного дня відбувалися дві лекції. Не було між нами вчителя англійської мови, в той час не могли ми його знайти не тільки в Дорнбірні, але й у всьому Форарльберґу. Через те цей обов'язок упав на мене, щоб бодай переробити початки.

Саме в тому часі австрійська влада видала розпорядок, що ніхто не сміє навчати без дозволу, навіть приватних лекцій не вільно давати. Мені треба було здавати іспит з англійської мови в Відділі Шкільництва в Бреґенці. Смішний це був іспит. Мій екзамінатор знав не багато більше за мене, але після перечитання якогось уступу зо шкільної читанки й короткого диктату, видав мені письмовий дозвіл навчання, одначе тільки для українців. Не зважаючи на мої прохання, не хотів поширити того дозволу на інших чужинців.

Ці лекції англійської мови перевтомлювали невимовно. Уявити собі, що після цілоденної праці повним темпом, після інтервенцій, нервувань та часто різних прикрих пригод, чекали мене ще дві години курсу, ввечері від 6 до 8. Додому вертався я захриплий і до безтями втомлений, та це було одиноке джерело моїх прибутків — праця в Комітеті була безплатна — і мусів я це тягнути.

Замітне, що майже всі учні витримали до кінця курсу, два місяці, цебто доти, доки я міг їх чогось навчити. Декого з них зустрічав я вже в Канаді: набуте в нашому Комітеті початкове знання мови для тих, що прикладалися до науки, придалося.

В місті Дорнбірні не було більших культурних сил і власним заходом зробили б ми не багато. Була в нас невеличка бібліотека з книжок, що їх або дарували члени, або відпустили в тимчасове користування. В середині літа — найменша охота на книжки, все таки сотень зо дві книжок ми призбирали і рух у нашій бібліотеці був аж ніяк не малий, на втіху нашого культурного референта, д-ра Витвицького.

Клопіт був з дитячим садочком. Хоч мали ми дуже добру кваліфіковану садівничку і знамените приміщення — велику залю і просторе подвір'я нечинного готелю, — ніяк не могли назбирати більше, як десяток дітей. Д-р Витвицький багато серця вкладав у ту справу, але постійного дитячого садочка таки ми не завели. Не помагали ні збори батьків, ні відвідини окремих родин. На перешкоді стояло лінивство батьків: їм не хотілося провадити й відводити дітей з садочка. Щоправда, дітей у дошкільному віці надто багато не було, але вистачало для того, щоб був гарний садочок і щоб було з чого оплатити садівничку. Одиноке, до чого ми могли дійти, це — щотижня скликати дітей на забаву, раз на горішньому і раз на долішньому кінці Дорнбірну.

В льокалі Комітету була читальня. Газет там — що кіт наплакав, бо австрійські спершу кілька тижнів, через брак паперу, зовсім не виходили, а французьких ще ми не вміли роздобути. Потім був там завжди німецький щоденник з Бреґенцу і французький інформативний бюлетень для армії, часом дістав хтось французькі ілюстровані журнали, послухати можна було радіо — ось і все. Дуже бідненько.

До культурної самодіяльности більшої охоти не було. Зате, коли вдалося нам запрошеними силами влаштувати якусь імпрезу, заля була повна і каса не порожня. На перший виступ запросили ми трупу Блавацького. Десь кілька днів перед упадком Німеччини заїхав до Бреґенцу Блавацький зо своїми артистами і вже там залишився. Розтаборилися вони в ляґері Вайдах під самим Бреґенцом і як тільки вспокоїлося, почали промишляти своїм театральним ділом. В Дорнбірні вже 4 червня виставили "Запорожця за Дунаєм". Що ж інше взяти з вічного репертуару українських театрів, як не "Запорожця за Дунаєм" або "Наталку Полтавку"?

Дивна це була вистава: в кіновій залі, без відповідної сцени, без декорацій, у бідненьких костюмах. Замість оркестри — тільки одне піяно. Але артисти грали й співали дуже добре, публіка зворушилася до сліз. Більш як половину залі заповнили дівчата зо Східньої України, що за кілька днів мали від'їжджати додому. Коли на сцені співали молитву, дівчата заплакали. Багато з них ніколи не бачили "Запорожця", хоч у Совєтах стільки разів і скрізь його грали. Був це переважно сільський і маломістечковий елемент, до того — повиїздили вони ще майже дітьми.

Квитки вступу продавалися в Комітеті не для широкої публіки, тільки для наших членів та їхніх гостей. Відведено теж декілька місць на репрезентацію для австрійців, французів і делеґатів інших національностей. Членами Комітету вважалися всі, хто в ньому зареєстрований: чи на лісті залишенців, чи поворотців. Отож, коли вивісили ми афішу з повідомленням про виставу "Запорожця за Дунаєм", в Комітет стали заходити дівчата з Совєтської України.

— Дайте п'ять квитків, будь ласка.

— А ви записані в нас?

— Та ні.

— Чому? Ми даємо квитки тільки тим, хто в нас реєструється і хто нас не цурається.

— Та як же мені в вас приписуватися, коли я додому їду?

— От просто запишіть у зшиток, що така то й така Людмила або Валентина (це були найбільш улюблені між ними імена), народжена в Равінках чи в Юзівці, літ 20, їде додому, живе там і там.

— А хіба ж можна так?

— Навіть треба.

— Так давайте ж мерщій папір. Страх, як хочеться побачити "Запорожця". Якби не те, і не зайшла б сюди, а то ще поб'ють мене комісари, скажуть, навіщо до фашистів ходила!

Дівчата залягли хмарою. Ми давали квиток тільки тій особі, що записалася в нас, до власних рук, не можна було брати для других. Але не пам'ятаю, чи бодай один хлопець прийшов за квитком.

На виставі були запрошені делеґати інших національностей і представники військового командування. Їм роздано короткі пояснення французькою мовою. Вийшли вони під добрим враженням. Заімпонувала їм не так артистична сторінка програми, як організаційний момент: маса публіки, її здисциплінованість і зразковий порядок. На другий день заскочив я за чимсь до Військового Правління, не ховали там свого признання для українців і дивувалися, що ми серед таких невідрадних умовин ще можемо думати про якесь культурне життя.

Ансамбль Блавацького об'їхав з "Запорожцем" цілий Форарльберґ. Ця поїздка скріпила фінанси Комітетів, бо крім того, що взяли артисти, в одному нашому Комітеті залишилося чистого прибутку 1.200 марок.

Вид на Форарльберґ з льоту птаха,
від Бреґенцу до Фельдкірху
(З фотозбірки д-ра Володимира Михайлова)

Але театр не здобувся на нові вистави. Старе лихо українських театрів: непорозуміння між артистами, об'явило себе й тут. Наслідок був такий, що не стало артистичних сил на театральну працю і трупа давала концерти з різноманітною програмою: сольоспіви, деклямації тощо, та це публіку не дуже цікавило. Швидко відділилася звідти частина співаків, що належала колись до хору Городовенка, і під дириґентурою Головка роз'їжджала по українських осередках. Страх, як прикро було на те дивитися.

Заїжджає до нас управитель новозорганізованого хору, Борис, на пертрактації в справі концерту, а за ним на п'ятах ровером кур'єр від Блавацького, щоб не допустити до концерту, бо хор на дуже низькому мистецькому рівні і підважить нашу добру славу. До того ж Головко виломився з-під організаційної дисципліни місцевого Комітету в Бреґенці.

Блавацького знав я змалку, ми з ним земляки з одного міста — Коломиї — Володимир Трач він називався, і в дуже добрих персональних відносинах ми жили. Хотілося піти йому на руку, але з другого боку і трупа Головка поставилася лояльно та покликалася на голоси поважних громадян, що одобрювали її становище. Сварки доходили до того, що обидві сторони погрожували собі репресіями на харчовому відтинку.

Пізніше, коли вже наладналася праця в Крайовому Комітеті, і коли почала діяти Культурна Референтура, спершу під проводом того ж таки Блавацького, а потім інж. Юрка Лавриненка, ці справи зникли, але в той час справді були ми в прикрому положенні, не знали на яку стати. Після наради з д-ром Витвицьким ми таки допустили концерт. Виступало всього дванадцять співаків у супроводі фортепіяну, але співали дуже добре, багато краще від трупи Блавацького. Д-р Витвицький написав їм музичну рецензію, а я видав посвідку від Комітету для рекомендації в їхніх дальших виступах.

В селі під Фельдкірхом жив піяніст Тарас Микиша. До українського Комітету він не записався, але шукав контакту з українцями, написав навіть листа до Комітету з готовістю брати участь у наших культурних імпрезах. Листа передав до о. Сапруна, а цей забув про нього й аж по кількох тижнях передав до Комітету. Це дуже вразило Микишу, зрештою й оправдано, і він уже холодно ставився до нашої громадської організації. Його концерти в Форарльберґу мали величезний успіх і хоч він на афішах не підкреслював своєї української національности, але й не крився з нею. Звичайно давав два концерти в кожному місті: один для українців і другий для чужої публіки. Ми допомагали йому при концертах, хоч грошових зисків у тому не мали, зате користала на тому українська пропаґанда.

Варто згадати, що звідкись узялися й акробати. Ніхто не чув про них, з'явилися нагло й почали давати свої виступи спершу під голим небом, де попаде, де тільки збереться купа людей, а потім в залях, організованим способом. Це були "совєтські люди", говорили дивною якоюсь мовою, мішаниною московської й української, їх брали за москалів, або за якусь інтернаціональну совєтську мішанину, але вони здеклярували себе українцями, вписалися до нашого Комітету в Бреґенці і трималися нас вірно аж до виїзду з Форарльберґу. Їхній представник, засмалений здоровило з татуованими грудьми, часто до нас заходив і розказував прецікаві історії з їхньої мандрівки по СССР.

З іншої культурної діяльности треба б ще згадати акцію інж. Лавриненка. Він відшукав у Ляндеку своїх приятелів, артистів Йосипа Гірняка та його дружину Добровольську і втрійку вони дали в нас виступ: Лавриненко говорив доповідь про "Три літа" Шевченка, а Добровольська давала декляматорські ілюстрації до неї. Раз стягнув він на доповідь Юрія Клена (Освальда Бургардта) з Інсбруку й письменника Леоніда Мосендза.

Час-до-часу д-р Витвицький збирав нас на "живу газету". Програма завжди підібрана була добре і цікаво, людей приходило доволі.

Все це були місцеві заходи нашого Комітету в Дорнбірні, обраховані на місцеві потреби та сперті на місцеві наші сили. Хоч яка вона була бідна, наша культурна праця, але в інших народів і того не було. Єдина українська національна група від перших днів свого організаційного життя взялася теж і за культурну працю серед своїх членів.