XII. РОЗДІЛ

МІЖ АВСТРІЙСЬКОЮ СЦИЛЛЕЮ І МОСКОВСЬКОЮ ХАРИБДОЮ

Мешканеві труднощі. — Заганяють до ляґерів. — Балтійці ломлять альянс. — Компроміс з Військовим Правлінням. — Помста Ромберґа. — Поляки їдуть до Андерса. — Починається виїздова гарячка. — Поголоски про Північну Африку. — У французькій репатріяційній місії. — Московська цитаделя в Тізіс. — Земляки в кацапських лабетах. — Справи московського Червоного Хреста для бездержавних.

Ці злободенні справи забирали найбільше часу. До них належала теж і справа помешкання. Теоретично, не було вже обмежень для чужинців, могли жити, де хотіли, якщо їм удалося знайти помешкання. Але саме цілий сук у тому "якщо". Бо тільки дуже невелика кількість могла відповідно приміститися, австрійці до своїх хат не пускали, на те примусу не було, все залежало від доброї волі населення.

Я сам знайшовся доволі скоро в неприємному положенні. Фірма Фаєрлє потребувала барачку на магазин і просила мене вибратися звідти, не даючи реченця, — коли зможу, тоді піду. Та й нам самим уже надоїло мешкати в бараку. Референта мешканевого уряду в Управі Міста купив я цигарками й тютюном, він, хоч мабуть комуніст і чужинців не долюблював, ішов мені на руку. Найперше закріпив за нашими людьми ті помешкання, що їх удалося їм дістати приватною ініціятивою. Потім дав мені декілька адрес, сам їздив зо мною, та заки ми знайшли щось підходяще, його зняли з посту за хабарництво. Його наступник боявся, бодай спочатку, брати подарунки, тримався строго урядових приписів, що давали йому багато можливости шкодити чужинцям. Кінець-кінців таки не вдалося знайти окремого помешкання, дали мені квиток на дві кімнати в фабричних приміщеннях Геммерлє. Це було і невигідно і недобре, бо навкруги люди жили стиснені в кімнатах, завидували мені вигіднішого місця і моя дружина мусіла вислухувати прикрих розмов на цю тему.

Час-до-часу австрійський "Вонунґсамт"1 пускав шпильки, видаючи накази покинути ту чи іншу кімнату. І зараз інтервенції, біганина по урядах, нервування. Пам'ятаю, як хотіли викидати з помешкання нашого культурно-освітнього референта, д-ра Василя Витвицького. Він знайшов кімнату в готелику, недалеко нашого Комітету, а його конечно чомусь хотіли встромити до табору. Тільки тому, що ми предложили лікарську посвідку, вдалося по кількох днях за ним закріпити приватну кімнату.

Перенестися до іншого міста теж було нелегко. В Бреґенці взагалі видано заборону поселюватися, туди перенісся австрійський Крайовий Уряд та французьке Військове Правління, всі вільні помешкання займали для своїх урядовців.

Одного дня викликали мене до Військового Правління. Справа мабуть нагла, бо приїхав австрійський поліцист ровером. Не передбачую нічого злого, все таки неспокійний. В Управі застаю вже й інших делеґатів. Оказується, що за підшептами австрійців французький комендант наказав зляґерувати всіх чужинців у бараках на шляху поміж Дорнбірном і Шварцахом. Причина — чужинці не працюють, швендяються по місті, чинять бешкети, в ляґері їх можна тримати під ліпшою контролею.

Не помагають інтервенції та переконування. Тоді балтійці покинули мене самого й пішли своїм шляхом. Пошептали щось поміж собою і їхній речник, литовський адвокат, підступив до мене з такою арґументацією:

— Не беріть нам за зле, що ми в цій справі підемо окремо. Чоловою атакою годі нам змусити коменданта до відступу, він уперто тримається при своєму, мабуть дав уже згаряча якісь обіцянки австрійцям і трудно йому тепер змінити своє рішення.

— Як же ж ви, панове, думаєте змусити його окремими виступами, коли нічого не можемо вдіяти гуртом?

— В тім то й річ, що ми не будемо його ставити в становище таке, де б він мусів міняти рішення. Воно нехай залишиться в силі, а ми будемо старатися вирвати наших людей з-під цього рішення шляхами індивідуальних вийнятків. Разом з вами тяжко буде це зробити, бо вас багато, більше, як усіх нас разом. Коли ж ми діб'ємося свого, це буде прецеденсом для вашої групи, тоді й вам легше буде боронитися перед ляґеруванням.

— Не можу вам диктувати, панове, що і як ви маєте робити. Ви маєте мандати від своїх земляків і перед ними відповідаєте. Пригадую вам тільки, що 14 травня ми заключили "джентлмен еґрімент" — спільно виступати в усіх справах, що мають відношення до всіх чужинців.

— Ми й не відступаємо від цього, хочемо тільки з тактичних причин ужити окремих заходів у тому випадку.

— Як уважаєте. Признаючи розпорядок коменданта важним і тільки шукаючи вийнятків для своїх людей, ви ставите в дуже трудне положення всіх інших чужинців. Зокрема мою групу, як найбільш чисельну. Моя думка — не уступати, бо уступити в одній справі, значить заохочувати австрійців, винахідливих на те, щоб шкодити чужинцям. Ми собі раду дамо, бо ми до боротьби звикли, а до того нас у Дорнбірні багато і ми зорганізовані добре, з нами мусять рахуватися. Вашу сьогоднішню заяву вважаю не за виповідження нашої умови, бо ви мене про те наперед не повідомили, тільки за одностороннє її зламання. Тому я від сьогодні вважаю себе звільненим від зобов'язань супроти вас і на майбутнє наші спільні виступи буду узалежнювати від кожночасного інтересу нашої національної групи.

Містечко Райнквавль у Форарльберґу
(З фотозбірки Богдана Зорича)

Ми виграли цю справу, без помочі балтійців. Комендантові я сказав, що ми проти такого розпорядку протестуємо, бо він є продовженням гітлерівської політики расової й національної дискримінації, від чого ми вважали себе звільненими з приходом альянтських військ. Не маємо жалів до нього, бо він напевно тільки санкціонував пропозиції австрійців. Але до ляґерів не підемо і коли він не вплине на австрійських гітлерівців, щоб дали нам спокій, будемо шукати оборони вищої влади. Про ніякі бешкети членів національної групи, за яку я відповідаю, мені невідомо. Я прошу в тій справі слідства і моєї в ньому співучасти. Навіть якби таке щось трапилося, за те мусять відповідати винні одиниці, не можна простягати збірної відповідальности на всіх, бо це теж гітлерівство.

В мене не було іншого виходу, крім рішучої постави. В разі потреби був би я йшов на те, щоб нас силою заганяли в ляґери. Але знайшовся компромісовий вихід. Погодилися ми, що до ляґерів не мусять іти:

а) хто живе в Форарльберґу довше, як один рік,

б) хто має лікарську посвідку, що він хворий,

в) хто має малі діти,

г) хто має посвідку від свого господаря, що живе з ним у згоді.

Всі наші люди залишилися на своїх місцях, бо кожен підпадав під котрусь з тих катеґорій. В цілому ляґері назбиралося около 30 душ, що самі туди пішли, надіючися на безділля й безплатне прохарчування, швидко самі австрійці цей ляґер розв'язали.

І вийшло таке, що не я покликався на прецеденс балтійців, тільки вони звільняли від ляґеру своїх членів в опорі на домовлення між Військовим Правлінням та українцями.

Тоді довідався я бічними шляхами, що балтійці мали побачення зо своїми консулями з Швайцарії, що консулі радили їм створити окремий балтійський бльок і не в'язатися з ніким, іти окремо. Їхній правний статус у світі вважали вони за міцніший від інших: мадяри й румуни вважаються ворожими націями, з українцями ніхто не буде рахуватися і вони будуть під вічною загрозою, поляки — це окрема і нез'ясована ще справа, а балтійці мають у ЗДА і в Англії свої офіційні дипломатичні представництва, що переймуть правну опіку над своїми громадянами за кордоном.

Хоч у тих справах рішає тільки національний еґоїзм і кожен робить так, як для себе вважає краще, все таки вийнятково наше положення після війни диктувало солідарність усіх чужинців, бо далекі консулі у Вашінґтоні чи Лондоні не могли рівнятися з одностайною поставою всіх чужинців у щоденних оборонах перед австрійцями. Я намотав собі те на вуса і недовго прийшлося ждати, щоб балтійцям пригадати.

Ще порівняльно найспокійніше жили ті українці, що приміщені були в фабриках Геммерлє і Ромберґа. Роботи багато не було, фірма до неї спочатку не змушувала, оплати за помешкання були мінімальні. Завдяки особистим зв'язкам й авторитетові д-ра Михайлова в фірмі Геммерлє нашим людям жилося там зовсім добре. Гірше було з фабрикою Ромберґа, що скоро почала сипати доносами на наших людей і до австрійців, і до французів, і завдала мені багато клопотів, як делеґатові Дорнбірну, а потім як Голові Крайового Комітету.

Причиною була помста. Ще перед приходом альянтів, Ромберґ вивіз у гори біля десяти мільйонів метрів різних текстильних матеріялів. Коли французи прийшли робити інвентар, застали тільки рештки. Ромберґ виправдувався, що все покрали чужинецькі робітники, головно українці та інші "остарбайтери". Французи почали слідство й українські робітники, що возили ці матеріяли в гори і досі мовчали, тепер, порушені в своїй національній честі, показали сховки. Когось там з родини Ромберґів арештували, а решта шукала помсти на українцях.

Я говорив з управителем фабрики на розум і він обіцяв мені не чіплятися до українців, дозволити їм жити в помешканнях. Зв'язковим від фабрики Ромберґа був спершу маґістер Максим Гладилович, а управителем мешкань — інж. Девоссер, знайомий мені ще з "Сільського Господаря" у Львові. Це була людина енерґійна, тримала порядок і не поступалася фабричній адміністрації. Як довго він був на своєму пості, — все було гаразд, коли ж виїхав до Ляндеку, — відносини знову погіршали.

Все це докупи: харчеві справи, мешканеві труднощі й австрійські шикани, а головно намагання завести примус праці для чужинців, довели до того, що Форарльберґ поволі пустів: одні відпливали до Німеччини, другі до ляґеру в Ляндеку.

Покищо не було надій на виїзд кудись з Европи. Найперше ішла оборона перед примусовою репатріяцією. Кожен був задоволений, коли його не торкали й дозволяли сидіти на місці. Одначе ми в Комітеті мусіли застановлятися, що буде з нами на дальшу мету. Авже ж, справа це велика і не вирішити її нам, кільком тисячам українців у Форарльберґу. Але хотілося щось робити, будити якісь надії, бо ж не могли ми назавжди залишатися в бідній і непривітній для нас Австрії.

Якраз у тому часі почали творитися в Німеччині табори під управою УНРРА. Багато подалося туди, виробивши собі індивідуальні перепустки на виїзд. Часом таку перепустку можна було дістати на місці у Військовому Правлінні, часом їздили за нею до Ліндав, на межі австрійської й німецької зони французької окупації.

Чомусь людям здавалося, що в Німеччині буде краще, як в Австрії, бодай, якщо йдеться про харчі. Найлегше було дістатися до французької окупаційної зони і туди почав плисти струмок людей, що ширшав з кожним днем. Думалося що все таки легше мати до діла з французами, як з місцевими німцями. В Австрії французи вели політику союзників і приятелів австрійського народу, лишали австрійцям багато волі в порядкуванні місцевими справами, але в Німеччині режим був гострий, німці далі вважалися ворогами і була підстава сподіватися, що не скоро піднесуть голову. В конфліктах поміж чужинцями й німцями французи майже завжди ставали по стороні перших.

Два були осередки, куди спрямовувалася ця еміґрація з Форарльберґу: місто Фрайбурґ і сільські околиці містечка Ванґен на межі Швабії й Баварії. Одне було певне, що їсти там не забракне, околиці багаті, харчеві приділи більші, як в Австрії.

Дехто загнався аж до Гамбурґу в тій надії, що це портове місто і легше буде звідти видістатися кудись у широкий світ.

Були спроби перекидати людей кудинебудь, щоб тільки поза межі австро-німецької території. Найперше вдалося виїхати більшій групі поляків до Італії. Нічого невідомо було про їхню долю, куди заїхали і які перед ними перспективи. Там стояла частина армії Андерса і якимсь чином, заки ще впорядкувалися відносини, проскочило туди сотень з п'ять поляків.

Серед москалів серйозно обговорювалися можливості виїзду до французьких протекторатів у Північній Африці. Нам це виглядало правдоподібне: ми під французькою владою і вона хіба має право дозволити нам виїхати скрізь туди, де простягається її суверенність. В початках ми ще не здавали собі справи, що це скомплікована проблема і що вирішувати її буде не кожна окупаційна влада зокрема, тільки всі разом.

Як сказано, найбільше біля тієї думки вертілися москалі. Можливо, що їм робили якісь надії московські еміґранти на французькій службі. Мадам Кеслєр, про яку вже була мова, спеціяльно опікувалася осередком на передмісті Тізіс коло Фельдкірху, а напевно таких москалів у французькій шкурі мусіло бути більше. Не без того, щоб не помагали їм їхні компатріоти в Парижі.

Особисто виїзд до Північної Африки ані не манив мене, ані не міг я з нього багато сподіватися для українців. Про такі країни, як Алжир і Марокко, я знав небагато більше як те, що можна винести зо шкільної лавки і з читання газет. Але давніше вже хтось говорив мені, що в цих країнах живе доволі багато московської білоґвардійської еміґрації, що там натуралізувалася, зайняла різні нижчі й середні пости в адміністрації і тішиться політичними впливами, їхати туди, значило б віддавати себе на ласку тих україножерів, а це хіба нікому не посміхалося. Але настрої такі, що хай і до чорта, аби з Німеччини! І я мусів шукати зближення до тих людей, від яких щось більше б довідатися.

В Дорнбірні був один з французьких рапатріяційних центрів. Якось я зайшов туди, чи не довідаюся чогось про виїзд до Франції. Начальника місії не було і мене відправлено до його заступника. Яке ж було моє здивування, коли він зараз після перших слів заговорив до мене по-московськи:

— Сідайте, докторе, "очень пріятно с вамі познакоміться", я вже про вас чув.

Це був симпатичний дідок, не було в ньому нічого з московської нахабности й шовінізму, слідно було втому на обличчі, говорив поволі й обережно.

— Ви заступаєте тут українців? Мені говорили про те. Да, да. Українці — хороші люди, я знайомий з деякими, генералів Удовіченка і Капустянського знаєте? Це мої знайомі з Парижа. Да, ваші люди, кажеться, хотіли б їхати в Францію? Ну, що ж, це нелегко, але щось може зробимо. Чи має хто з них свояків у Франції, або жив там перед війною? Який-небудь кусник паперу щоб мав, лист адресований до нього з Франції вистачить. І треба подати адресу, куди їде, щоб там готові були за нього посвідчити і його прийняти. Можуть їхати дівчата, як наречені французів. Я з дорогої душі, голубе, поміг би, але — мушу триматися приписів. А ви заходьте до мене часом, я буду радий, тільки от що: мовчіть про те, будь ласка, ні словечка нікому, а найпаче рускім людям.

Хто його знає, може це й землячок притаївся? Кажуть, чималенько їх було в денікінській, а головно у вранґелівській армії.

Розпитуюся між нашими, чи є охочі їхати до Франції. Кандидати є, та нема як їх просунути, не приймуть у репатріяційному центрі. Зголосилася якась родина Костюків з-під Городенки й адвокат Литвин з Лемківщини. Його не прийняли, але Костюки поїхали одним з перших транспортів. Поїхало теж кілька дівчат зо східньої України.

Ще кілька разів після того заходив я до репатріяційного центру, та мого знайомого вже не було.

Містечко Бреґенцервальд у Форарльберґу

Тільки з почуття обов'язку й відповідальности за свою громаду мусів я шукати зв'язку з москалями, цебто з їхньою провідною верхівкою. Більшість московського простого люду, а навіть освічені одиниці з нової еміґрації пішли б під наше керівництво. Та не вони репрезентували свій нарід, представництво спочивало в руках кількох людей з царської ще еміґрації, що розбили свою головну квартиру в Фельдкірху, на передмісті Тізіс, пів кілометра від швайцарської границі.

Перед вели там якийсь Мамонтов, купець з Москви, на еміґрації ввесь час жив у Сербії, і Войцєховський, колишній Голова московського Комітету в Варшаві. Вони шукали якогось оформлення для москалів, але чомусь ще покищо не хотіли організаційної форми московського національного комітету, можливо, що боялися большевиків, а може так їм порадили французи. В Ліндав зорганізували вони станицю Червоного Хреста для бездержавників з діянням на цілу територію окупованої французами Німеччини. Ця станиця реєструвала людей, що заявляли себе бездержавниками, видавала їм провізоричні виказки і тримала в евіденції, щоб пізніше репрезентувати їх перед владою як тих, що не мають своїх національних комітетів. Про таку саму станицю мріяли москалі в Форарльберґу, при помочі своїх людей серед французів працювали над тим і сподівалися обсадити її своїми, рускімі, та зробити таким чином там осередок свого впливу.

Ходили глухі чутки, що така станиця от-от постане і тоді буде загрожене існування українського національного комітету, що деклярував своїх членів "бездержавними". Бо не може бути двох бездержавних комітетів, вони мусять скумулюватися разом, і так ми втратили б свою організаційну базу та попали б під провід московських імперіялістів. В тих нервозних часах кожна вістка, пройшовши кільканадцять уст, набирала не то що правдоподобности, але майже певности.

Вибрався я туди на оглядини й намовив балтійців, щоб пішли зо мною. Був гарний літній ранок 20 червня, коли ми висіли з поїзду й пішли шукати Тізісу. Саме місто Фельдкірх лежить у вузькій долині, з одного боку височенна круча кидає тінь на місто, сонце світить там дуже коротко, сумерк западає хутко. Але перейти кілька вулиць — і ви вже на шляху до Швайцарії, боком іде залізниця — це один з офіційних пунктів переходу границі. Долина розширюється, розкривається панорама швайцарських гір, навколо чудовий краєвид, шлях біжить циганською доріжкою. Не видно хат, але за одним з закрутів опускаємося в долину і перед нами кілька осель, ґараж і на узбіччі чотири квадратні бараки. Це Тізіс. Тут жили колись робітники, що працювали при реґуляції річки, а тепер отаборилася московська чорносотевщина.

Питаємо за Мамонтовим.

— Ґаспадіна Мамонтова нєт, но єсть ґаспадін Войцєховскій.

В одній з кімнат застаємо Войцєховського при обіді. Живе там гуртом більше людей. Є шість ліжок під стінами, в одному місці копиця клунків на підлозі. Просимо не переривати обіду, пождемо.

Войцєховський, середнього росту брюнет в окулярах, гладкий по формах, зручний у розмові й обережний у висловах. Представляємося, вибираємо німецьку мову як засіб порозуміння. Довідуємося від нього цікавих речей.

В найближчому часі має постати у Форарльберґу станиця французького Червоного Хреста для опіки над бездержавниками. Керівником станиці призначений Мамонтов, дальший її склад покищо невідомий. Реєструвати будуть усіх людей, що деклярують себе бездержавними, за вийнятком колишніх громадян Польщі, з невияснених причин не дали на них своєї згоди французи, може мають якісь зобов'язання перед поляками. Покищо невідомо теж, яких буде потрібно документів на ствердження бездержавности.

Всі бездержавні будуть зляґеровані в таборах праці на зразок Тізісу. Зорганізовані тут ремісничі верстати працюють для потреб французького війська і дістають прохарчування від французької військової системи. Табором опікується мадам Кеслєр з відділу Суспільної Опіки.

Он куди стежка в горох! Ну, мадам Кеслєр ми вже знаємо, ясно, до чого йде.

Випитуємо Войцєховського, та це хитрий лис і дуже обережний. Найбільше загрожена українська група і найбільше зацікавлений я в тих інформаціях, та нічого не вдію.

Балтійці відходять, їх ця справа надто не цікавить. Але я ще заходжу до деяких кімнат у таборі. На коридорі зустрічаю знайомого з цегельні в часі іпраці при окопах.

— То й ви тут?

Обережно розглядається, чи хто не підслухує.

— Та тут біда, що Господи! Все в руках москалів, сукіних синів, обкрадають нас і лякають, що виженуть з табору.

— А українців тут багато?

— Та все те, що бачите, це українці. От де-не-де попадеться якийсь рускій, а решта — наш брат. Тільки підробилися під рускіх, лякаються, що проженуть, а тоді французи віддадуть большевикам.

— Чому ж ви не підете до українського комітету в Фельдкірху? Там вас оборонять, опіку дістанете кращу, як тут, а на харчі якось заробите.

— А хіба ж є український Комітет?

— То ви не чули?

— Їй Богу, нічого не знаємо, ми давненько вже тут сидимо. Прийшли сюди, бо казали нам, що тут найбезпечніше. Звідси й до міста нас не випускають, дозволу треба прохати.

Даю землякові адресу. Справді, за кілька днів, він та ще декілька втікли з Тізісу і стали членами нашого Комітету.

Тим часом довідуюся від нього, що ввесь табір живе в стані бойового поготівля: скрізь наскладані купи цеглин, повно дрючків, в разі примусу репатріяції вони готові боронитися до останку й відступати організованим порядком до швайцарської границі.

Ще й тому тримаються люди табору, бо їм обіцяють виїзд до Марокко. Мовляв, тут стоїть французька дивізія з Марокко, незабаром вона буде вертатися на своє стале місце, забере з собою верстати й ремісників.

Прощаюся з земляком, якраз над'їхав Мамонтов, треба з ним познайомитися. Ух, противний це тип! Високий і худий, з безнастанною погірдливою усмішкою на устах, ароґантський у поведенні і безличний у висловах, словом — москаль! Ковтаю сором, бо конечно хочу чогось довідатися, не хочеться їхати з порожніми руками. Та він ще менше сказав від Войцєховського.

— Вас повідомить Військове Правління, як прийде на те час.

— Знаю це й без вас, пане Мамонтов, і не за тим сюди приїхав...

— Вибачте, але я дуже зайнятий, а ось і мадам Кеслєр приїхала, мушу йти.

А щоб ти згоріла, кацапська морда, будь я собака не людина, коли з тобою ще раз буду говорити. З такою постановою виходжу з ляґеру.

Москалі справді відкрили бюро Червоного Хреста й видавали посвідки бездержавности, навіть на підставі леґітимації нашого Комітету. За кожну посвідку брали десять марок на якийсь фонд допомоги. Керівником був Мамонтов, його заступником Войцєховський. Але без українців годі було зовсім обійтися, зарезервували для них одне місце і туди пішов Болюх.

Пробували організувати в Гогенемсі такий самий табір, як у Тізісі, поприсилали анкетні листки для фахівців до нашого Комітету і наробили величезного шуму довкола тієї справи. Але з великої хмари малий дощ. Будинок поміж Дорнбірном і Гогенемсом, де мав бути приміщений цей табір, забрали французи і зробили з нього концентрак для німців. А потім справа затихла, я перестав нею цікавитися і до сьогодні не знаю, який узяла кінець. Мабуть упала з хвилиною, коли виїхала з Форарльберґу протекторка москалів, мадам Кеслєр.

Шевський верстат для себе ми зорганізували. Я вистарався в Ремісничій Палаті приділ шкіри на 400 людей на три місяці з магазинів фабрики шкіри в Ранквайлі, шевці в нас знайшлися, знаряддя по-часті мали шевці самі, по-часті куплено за гроші Комітету і вже в перших днях червня шевці постукували молотками, обслуговуючи не тільки Дорнбірн, але й довкільні українські громади.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Мешканевий уряд.