XI. РОЗДІЛ

ХЛІБ НАШ НАСУЩНИЙ...

Нема що їсти. — Чорна торгівля. — Обмін за самогон. — Може б спільний ресторан? — Спільна інтервенція представників чотирьох національностей. — Ох, ті меморіяли! — Австрійці викручуються. — Відсилають до генерала. — Замість генерала — мадам Ізвольська-Кеслєр. — Кацапська злющість. — Харчеві пачки Червоного Хреста. — Ліктями й колінами до бюра Міжнароднього Червоного Хреста.

На перше місце висувалася справа прохарчування. Від коли найпізніші втікачі виїхали з краю, минав уже майже рік, поволі проїдали те, що вивезли з собою, в декого харчеві запаси вичерпалися зовсім. Французи не могли нам дати харчів, вони самі мали стільки, що їм вистачало для війська і для своїх людей. Австрійці теж не багато мали, до того крайнє вороже ставилися до чужинців і хотіли їх якнайшвидше позбутися зо своєї країни.

Форарльберґ на харчі бідний, продукує тільки молоко й овочі, трохи городовини. За тією яриною їздили ми до огородників над Райном, але швидко вони припинили продаж, хіба часом промінювали щось за цигарки. Оказалося, що дістали доручення від бірґермайстрів нічого не продавати чужинцям. Випадково Славко Гайвас підслухав розмову огородника з громадським поліцистом, що їздив ровером від огородника до огородника з такою забороною.

Чорний ринок розрісся неймовірно буйно. Перед вели в цьому ділі поляки, але й нашим нічого не бракувало, обдирали й обманювали своїх братів де і як попало. Все оберталося довкола харчів, а їх можна було дістати тільки з двох джерел: від австрійських баверів і від французьких вояків, головно північно-африканських арабів, або, як їх тут називали, мароканців. Обмінний шлях ішов звичайно так, що в баверів купували самогон — 170 до 200 марок за літру — або вимінювали його за тютюн. Цей самогон міняли опісля з зарібком мароканцям знову за тютюн і цигарки, потрібні до дальшої торгівлі з баверами, за білий хліб і м'ясні консерви. Були спеціялісти, що умудрялися по 25 літрів самогону на раз вимінювати. Я, на жаль, тих здібностей не мав, купував його за готові гроші. Тут мені ставав у пригоді інж. Лавриненко, що мешкав серед баверів у Шварцаху й міг добути самогон по дешевшій ціні.

Міняти самогон мароканцям було небезпечно, вони швидко до безтями впивалися й були випадки, що з ножами кидалися на старшин. Французів ненавиділи, славили Сталіна, багато з них жаліли за Гітлером, хай би пожив ще, може б до решти викінчив французів. Військова команда заборонила торгувати горілкою з мароканцями, накладала за те сильні кари, що — зрештою — нікого не відстрашували, тільки примушували до більшої обережности та підносили ціну в обміні.

Мароканцеві не вистачало купити горілку, він її мусів десь випити. До касарні нести не важився, до ресторанів невільно було військовим заходити, — вони кинулися по приватних хатах. За те, щоб дозволити йому сісти в хаті й випити пляшку, платили знову цигарками або хлібом, а хліб у них біленький, наче колач, давно не бачили такого виголоднілі форарльберзці.

З мого бараку теж хотіли зробити коршму, частенько заходили туди голомозі. Вигідне це було для них місце: під ліском, до вулиці далеченько, зразу завважили б військову стежу, а тоді крізь вікно та гайда в ліс! Згодом собачі сини занадилися так, що й спати не давали, вночі гримали до вікон, щоб або продати йому горілки або впустити до хати випити.

Так люди давали собі раду, як могли. Та не в усіх були здібності до чорної торгівлі і не в кожного було чим торгувати. Все перло до Комітету, щоб дати якусь раду. Самітні, що працювали в текстильних фабриках Геммерлє й Ромберґа, харчувалися в спільних фабричних кухнях, найтяжче було людям, обтяженим більшими родинами.

Виринула думка закласти спільну кухню-ресторан. Невелика була надія провести це власними силами, не можна б обійтися без харчових приділів з уряду, а коли б ми це почали самі, всі кинулися б за нами і тоді ані приділів харчів, ані приміщень для кожної групи не стало б. Я рішився спробувати щастя спільною ініціятивою всіх чужинців.

З представниками інших національностей у Дорнбірні та й у цілому Форарльберґу в мене склалися гарні відносини. Контакт з ними нав'язав я, ще заки оформився наш Комітет. Ми відбули спільну нараду з представниками литовців, латвійців та естонців у моєму барачку 14 травня. Першими нарадами проводив я, як господар, і там ми рішили сходитися покищо раз на тиждень, проводити будуть усі по черзі, в поазбучному порядку. Ціллю наших періодичних зібрань було перш усього взаємно себе інформувати, а потім узгіднювати наші виступи перед французьким командуванням у загальних справах, що мали значення для всіх чужинців, зокрема наших чотирьох націй, що мають спільний інтерес в обороні перед Москвою.

Щоб започаткувати цей звичай, постановили ми піти на збірну авдієнцію до Військового Правління і скласти там меморіял. Меморіял мали опрацювати — представник литовців, молодий адвокат, що був два роки на дипломатичній службі в Парижі, і я. Написали його ми так, що перша частина, загальна, мала коротке представлення, чого ми тут знайшлися, чому не можемо вертатися, та висловлювала надію на добрі взаємовідносини з французькою владою і на допомогу від неї та побажання в трьох для нас найважніших пунктах:

1. засада добровільности повороту чи вибору майбутнього місця поселення,

2. прохання не вирішувати наших справ без заслухання нашої опінії,

3. дати нам письмові уповноваження, як делеґатам національних груп.

Цей меморіял кожен з нас зложив у Військовому Правлінні 22 травня. Тим часом там зайшли зміни, не було вже знайомого майора, прийняв нас поручник Ріпперт, ад'ютант нового коменданта, що забарився десь у Фельдкірху. Ріпперт — височенний на зріст, що рідкісне у французів, інтеліґентний і дуже ввічливий.

З того часу ми майже щотижня сходилися, переважно в нашому Комітеті, спершу частіше, потім рідше, аж доки на місце національних Комітетів не прийшла Суспільна Служба Переміщених Осіб, куди ввійшли всі чужинці в Форарльберґу.

На одній з наших нарад прийшла і справа спільного ресторану для чужинців. Заки піти з нею до влади, повинні ми її устійнити між нами самими. Я склав правильник, на яких засадах буде функціонувати ресторан: ми віддаємо туди свої харчеві картки, крім того місто дає нам 10% харчів від здепонованих у нього відтинків харчових карток, так як усім ресторанам, а поза цим тому, що не маємо можливости нічого купити на вільному ринку в баверів, сподіваємося час-до-часу деяких приділів з австрійських і французьких харчових магазинів.

Ми мали з собою вже готовий список реставраційного персоналу — від кухарів до кельнерів — а нелегка це справа, бо кожен хотів просунути туди якнайбільше своїх земляків. Теж мусіли ми відразу поставити внесення, котрий з ресторанів просимо нам відпустити. Ресторанів було до біса іще й трохи, та нам потрібно великого, де могла б харчуватися тисячка осіб.

Пішли ми до Військового Правління. Там були заскочені нашою ініціятивою, хоч не могли їй відмовити рації і були здивовані, що ми так ґрунтовно все передумали й підготовили. Комендант просто сказав нам, що він з дорогої душі радий був би допомогти, але не може дати нічого, бо дістає приділ тільки для своїх урядовців. Військо харчується окремо, але всі французи мають мало, їхній край виснажила німецька окупація, тепер вони на американській ласці. Все ж не відмовив остаточно, казав зложити меморіял на його руки до вищої влади. Та й набридли ж мені ці меморіяли, щоб вони згоріли! Ні кроку без меморіялу.

Нас відіслали до австрійців, бо туди в основі належить наше прохарчування, крім того можемо спробувати щастя у відділі суспільної опіки дивізійного командування в Форарльберґу.

В маґістраті справи прохарчування належали до віцебірґермайстра. Ми зразу списали наші постуляти ще раз, тепер уже на німецькій мові, і не гаючи часу пішли туди. Заступник бірґермайстра представився нам як соціяліст, без расових і національних упереджень, що має симпатії до чужинців, як жертов гітлерівського режиму, і хотів би нам допомогти. Та це були слова, а на ділі не зробив нічого. Вести ресторан — дуже щаслива думка. Але льокаль мусимо собі знайти самі і винайняти приватне. Дуже це безнадійне, бо який австрієць згодився б нам його відступити? Ми хочемо ресторану "Під Янголом", він закритий і нечинний уже від року, і тепер невикористаний на ніяке інше приміщення. Добре, він поговорить з власницею, постарається її намовити, щоб пішла нам на руку. Харчів він не має. Десятьпроцентового додаткового приділу дати не може, запізно, нові ресторани вже його не дістають. Не може обіцяти періодично ніяких харчів, одноразово дасть 200 кілограмів борошна та стільки ж картоплі на початок, час-до-часу кості з різні та городовину.

Я був за тим, щоб відкривати ресторан негайно, хочби на тих мізерних умовах. Раз піде він у рух, якось будемо собі давати раду. Трохи приділами, трохи обміном, а решту здобудемо на чорному ринку. Є можливість, коли будемо його зразково провадити, що будуть туди заходити французькі й австрійські достойники на оглядини, зацікавимо тим Червоний Хрест та добродійні установи, — не пропадемо. Але балтійці переголосували, вони ставили справу руба: окупаційна й австрійська влада зобов'язана нас прохарчувати на базі 2.000 кальорій денно, як це було в розпорядку Головної Військової Квартири, або дати нам змогу суцільною масою еміґрувати з Форарльберґу до Німеччини, де діє УНРРА і де прохарчування достатнє.

З нашого денного порядку справа не сходила майже місяць і таки не поступила наперед. В міжчасі наш меморіял відійшов до Фельдкірху і на день 20 червня визначено нам у тій справі авдієнцію в генерала. Вибралися ми туди всі чотири раненько. До генерала нас не допустили, його тоді мабуть і не було, прийняв нас сотник Де ль'Естранж, виелеґантуваний молодик з прутиком у руках і знудженою міною. Збув нас нічим, хоч дуже облесливими словами й серед компліментів. Ці оправи належать до Суспільної Опіки, нею завідує мадам Кеслєр, будь ласка потрудіться до неї, вона вже повідомлена і жде вас.

— Нехай буде і мадам Кеслєр, побачимо, що це за птиця.

Нашим речником цим разом був естонець, лікар д-р Кірсімеґі, як найстарший віком. Якраз коридором проходить мадам Кеслєр і запрошує нас до кабінету. Це дама вже добре по сороківці, в військовій уніформі з кокетливо набік заложеною шапочкою на ясному волоссі, гарної постави, ставить опір зубові часу, видно в неї сліди колишньої краси. Д-р Кірсімеґі не володіє добре французькою мовою, через те швидко розмова стає загальна. Мадам Кеслєр слухає нас, обертає в руках наші візитівки і випалює:

— Ґаспада, ви навєрно всє панімаєтє па-рускі?

При тому глядить на мене.

— Понімати, то понімаю, мадам, але от що — говорити не вмію, дуже слабо, якщо дозволите, можу говорити по-українськи або по-французьки.

— А хто ви такий?

— Я представник української національної групи в Дорнбірні.

— Що це за національна група, перший раз чую про неї!

— Це група українців, утікачів з України, є нас у Дорнбірні біля тисячки, а в цілому Форарльберґу понад 5.000.

— Какая Україна? Що це за край? Де він? Нічого не понімаю! Я не чула, щоб десь такий край був на мапі. Знаю, що є Росія, є Кавказ, Сибір, але ніякої України не було і нема!

Розмова йде від неї по-московськи, від мене по-українськи, але балтійці все розуміють. Для мене ситуація страшенно неприємна не тільки тому, що ображує при свідках мій край і мій нарід, але що може через цю гістерію московської шовіністки пропасти наша спільна справа, що задля неї ми сюди прийшли.

Місто Фельдкірх у Форарльберґу (З фотозбірки м-ра А. Гладиловича)

Переходжу на французьку мову.

— Я не прийшов сюди, мадам, дискутувати з вами на цю тему. Вона вирішена не тільки для мене, але і для французького командування у Форарльберґу, якого постава обов'язує і вас, і яке акредитувало мене, як українського національного представника при Військовому Правлінні. І не прийшов я сам сюди, тільки є нас чотири делеґати. Нас спрямовано сюди, до вас, для полагодження нашої справи. Або ви її полагоджуєте, або відмовляєтеся, тоді будемо шукати іншої інстанції. Так само не сподівався я, щоб тут, у французькому уряді, ображали мене, офіційного делеґата, та цілий мій нарід. Досі не зустрів я ні одного француза, щоб замість полагоджувати урядові справи, займався лайкою мого народу і на це я буду жалітися.

Дама зробила крутий зворот до ділових справ. Допомоги ніякої ми не дістанемо. Французька армія опікується тільки тими чужинцями, що вертаються додому. Хто не вертається, того не змушують, але й не цікавляться ним та його долею, хай живе собі так, як живуть австрійці. Сяка-така допомога можлива тільки для тих, що сиділи в концентраційних таборах, у вийняткових випадках — хворим.

Було ясне, що ця московська шовіністка в нічому нам на руку не піде, шкода витрачувати час на розмови. Складаємо письмову заяву-прохання, щоб нам або запевнили прохарчування на устійненій базі 2.000 калорій, або дозволили виїхати з Форарльберґу, і виходимо. Під кінець мадам Кеслєр "потепліла" і навіть виписала нам перепустку, щоб перше стрічне військове авто підвезло нас до Дорнбірну.

Випадок приніс мені вияснення, хто така мадам Кеслєр. Через Дорнбірн переїздив до Швайцарії делеґат ІМКА і відвідав мене, щоб поінформуватися про можливості започаткувати діяльність своєї установи в Форарльберґу. Залишив при тій нагоді трохи шкільного приладдя для дітей і декілька французьких книжок для бібліотеки нашого Комітету. На обгортці одної з них, п. н. "Славні процеси з 1927 року", цікавої для нас тому, що був там репортаж з процесу Шварцбарта за вбивство сл. л. Головного Отамана Симона Петлюри, є рекляма книжок, випущених тим видавництвом, між ними й письменника Кеслєра, а з них одна, написана "ан колляборасіон авек мадмуазель Ізвольски".1 Оце тут закопана собака! Довідуємося, що мадмуазель Ізвольська, теперішня мадам Кеслєр, це дочка колишнього царського міністра, не пригадую точно, чи воєнних чи закордонних справ, і тепер пригнав її біс до Форарльберґу нам на лихо. Тут знюхалася вона з москалями й фаворизувала їх коштом інших національностей. На сліди цього ми потрапили пізніше. Але швидко після того, як військове командування в Фельдкірху перемінилося у Військове Правління й перенеслося до Бреґенцу, вона кудись зникла.

Так нам і не повелося в справі зорганізування харчової бази, до кінця ми лишилися на австрійських харчових картках.

Наша увага спрямувалася в інший бік. У Бреґенці були величезні магазини з пачками Французького Червоного Хреста, що їх ще в часі війни слали французьким військовим бранцям і в'язням у концентраках. Безнастанною струєю плили ці пачки день-у-день, а все, що надійшло в останніх тижнях війни через Швайцарію, залишилося в Бреґенці через пірвану комунікацію. В перших годинах після упадку Німеччини, грабовано різні магазини, але цей зацілів, видно, в інших місцях можна було награбувати кращі речі й туди бігла юрба. Тепер на ці пачки мали надію всі ті тисячі чужинців у Форарльберґу.

Харчової справи Комітет не занедбував, але усякої іншої праці мали ми по вуха, тим більше, що як то в таких випадках буває, виберуть людей, звалять на них усю роботу і мастіть собі голову, як каже приповідка. Безліч справ та інтервенцій, головно в оправах правних, нашого правного статусу, забезпечення організації, оборони перед репатріяцією — забирали ввесь час і вичерпували до краю. Не треба згадувати, що члени Комітету працювали безкоштовно. І якраз серед того розгару праці шарпала нам нерви демагогія й череволюбство найгірших типів, майже самих галичан, що почувалися безпечні від репатріяції, найбільше й найгаласливіше займалися чорною торгівлею та найбільше плюгавили свій Комітет і власних, ними самими вибраних, провідників.

— Ви чули, пані? В Гогенемсі вчора роздавали пачки. Дістали від Червоного Хреста, обіцяли давати щомісяця.

— Так? Бо там є люди, прошу пані, там є Комітет, а не банда шахраїв.

І так кожного дня — то це, то те, а все винен Комітет і найбільше його Голова. Доходило до того, що будили мене серед ночі сенсаційною вісткою, що якийсь Ранквайль або Ґеціс "дістав пачки".

Цілу війну діяло в Бреґенці Бюро Міжнароднього Червоного Хреста. Два рази в тиждень приїздив туди зо Швайцарії делеґат і давав різні поради, приймав прохання тощо. Хтось пустив вістку, що тепер через цю Делеґатуру можна дістати харчі. І почалася облога Червоного Хреста. Сотні людей купами стояли під дверима, не даючи змоги навіть сформувати черги. Був там возьний, йому до помочі дали поліциста, обидва не могли собі дати ради.

Поїхав і я туди. Бюро відкривали о 9.30, та я вже був там перед восьмою і застав перед собою 42 особи, майже самих москалів. Швидко оточили нас гурми нових інтересантів, пішли в рух лікті й коліна в супроводі соковитої московської лайки, ледве після чотирьох годин, з повідриваними ґудзиками й подертою сорочкою стаю перед теж уже перетомленим делеґатом. Не може мені нічого певного сказати, буде старатися і т. д. Супроти таких мас народу не може бути мови про харчеві пачки, їх не дістане ніхто, бо всіх обділити годі, а одним давати й других лишати — теж не добре. Зацікавила його справа ресторану.

— Якби вам удалося пустити це діло в рух, напевно можете рахувати на нашу поміч. Ми заінтересовані в тому, щоб підпирати ініціятиву поправи долі самими потребуючими, роздача пачок нас менше цікавить, вони в більшості і так дісталися б не тим, що більше потребують, тільки тим, що ліпше вміють пропихатися.

Справа харчових пачок забрала мені багато труду й напсувала багато крови. Опісля, коли всі чужинці були вже в одній організації, діло йшло легше. Все таки, один раз удалося мені роздобути по пачці на голову. Я просто сказав у Військовому Правлінні, що коли не підуть мені назустріч, — відступлю зо свого посту й пущу на них сотні прохачів.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] У співпраці з мадмуазель Ізвольською.